Курсова робота
по кримінальному праву
на тему: Покарання за злочин
Київ – 1999
Зміст
Зміст 2
Вступ 3
1. Поняття покарання 5
2. Мета покарання 10
Висновки 20
Список використанної літератури 22
Вступ
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс
заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального,
економічного, політичного, правового, організаційного та культурно-
виховного характеру. В системі цих заходів певне місце займає і покарання.
Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.
Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка
існує в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його
реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним
щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів,
зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього
слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа та інших авторів
про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде
вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтвердження в науці
кримінального права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному
аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів
державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли,
покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави
виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення
цієї ролі покарання суперечить його каральній і попереджувальній суті як
найгострішого, найсуворішого заходу державного примушування, що
застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція
України, кримінальне законодавство та практика його застосування
переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у
виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну
системи, всі форми власності, права і свободи громадян, а так само
правопорядок від злочинних посягань.
1. Поняття покарання
Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.[1]
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними
і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже,
караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої
неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю
караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується
до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного
примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до
законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання
— це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з
дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є
його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання
заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара).
Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що
покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування
покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний
типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин,
передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50
КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів
адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення
із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 10, 11
КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом,
допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не
являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого
юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою.
Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.
Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення
в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений
злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка
робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою
ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками
покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням
обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду
правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою,
наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові
втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною
діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно,
присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми
близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари
диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості
злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.
Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими
особами і органами на всій території держави.
П'ята харатерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.
Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.
Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-
яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче
закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання
тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість
відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування.
За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє
собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду
правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного,
визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання
визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує
відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження
прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове
позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності
тощо).
Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.
Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів
кримінально-правового впливу (див. схему 1).[2] Чинне кримінальне
законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу.
Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до
особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.
Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.
Схема 1
Місце покарання в системі заходів
кримінально-правового впливу
2. Мета покарання
Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).
Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії
матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не
вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї —
мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що
злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати),
виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від
цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної
відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських
та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими
трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як
матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював
необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання,
відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство
— смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на
різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного,
тощо.
Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженного тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громдян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, білешь незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.
Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити
практику. Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії
покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і
відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах
визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої
злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання.
Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних
превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або
виправлення.
В чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 22
КК, яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й
має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення
до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також
запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».
Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче
втілення в тому, що закон визнає за мету покарання:
1) покарання злочинця.
Кара — це є позбавлення засудженого прав та інтересів, головним з яких є воля (позбавлення майна теж є позбавлення волі).
2) виправлення засуджених;
3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.22 КК).
Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети, тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам.
Незважаючи на такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі
викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему,
визнають метою покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам. Багато
авторів визнають метою покарання виправлення і перевиховання засудженого.
І, нарешті, найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою
покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на
меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та
ін.)[3]. Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення
основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення
чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих
відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи
обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї
точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і
смертній карі, а відтак — окремою метою покарання вона бути не може.
Якщо ж розуміти кару як таке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара — це не властивість, а одна з цілей покарання.
Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально-правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.[4]
При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що
функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від
злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин;
обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в
законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в
майбутньому — таке трактування питання про мету покарання відповідає не
тільки ст. 22 КК, а й самій природі цієї міри державного примушування.
Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений
злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових
злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети
покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.
Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин.
Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державного примушування. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні смертної кари, тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання — це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку о разі призначення виправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших — при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмежень його прав і інтересів. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин,
Мета виправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально- психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов'язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Перевиховання передбачає глибинні зміни в особистості засудженого — вони зумовлюють, як це зазначено в ч. 1 ст. 22, чесне ставлення засудженого до праці, точне виконання ним законів, поважання правил співжиття. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.
Вказівка ст. 22 КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення,
а ще й перевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці і
потребує уточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту цих
понять. Одні автори не вбачають відмінностей між виправленням і
перевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливу на
засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того, щоб
підкреслити значущість цієї мети покарання. На думку других, перевиховання
— це більш значні зміни у свідомості і соціально-психологічних постановах
особи. Воно пов'язане з глибокими змінами в поглядах, звичках, інтересах
засудженого, внаслідок чого досягається його моральне виправлення. Треті
автори вважають, що вказівка закону на мету перевиховання є помилковою.
Розуміння на меті покарання перевиховання означає явне перебільшення в
чинному Кримінальному кодексі України виховних можливостей покарання як
соціального явища. Як з точки зору науки, так і з урахуванням нашої
практики виконання покарань досягнення цієї мети навряд чи можливе. Наукою
доведено, що людина виховується тільки в віці від 6 до 18 місяців. Пізніше
можливе лише перевиховування і лише при бажанні того, кого перевиховують,
бо давно доведено, що «Всьому можна навчитися, але нічому не можна
навчити». (Конфуцій).[5] На жаль, реалії наших пенітенціарних установ не
дають підстав для віднесення їх до осередку морального виховання. Тому з
точки зору практики реалізації покарання більш обгрунтовано ставити перед
ним лише мету юридичного виправлення засудженого. Досягнення цієї мети
забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування,
залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням,
роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та
іншою освітньою роботою з засудженим.
Мета спеціального (окремого) запобігання злочинам (приватна, спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається:
1) призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ;
2) розривом злочинних зв'язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого;
3) ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у вигляді позбавлення волі.
Досягненню цієї мети також сприяють й положення закону, які посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує відповідальність, п.1 ст. 41 КК; можливість визнання такої особи особливо небезпечним рецидивістом — ст. 26 КК; більш суворі правила і межі призначення покарання — ст. 43 КК). У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таку особу від вчинення нового злочину.
Мета загального запобігання (загальна, генеральна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається:
1. Невідверненістю виконання покарання — «Ефективність покарання досягається його невідверненістю» (Ч. Беккарія).[6] «Ничто так не стимулирует преступление, как самая малая надежда избежать наказания» (П. Пестель).[7]
2. Наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів.
3. Судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання.
4. Публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому і т. ін.
5. Правовою пропагандою.
Погроза неминучості покарання є засобом залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів. Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучість покарання, а не його суворість. І хоча соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, воно залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю.
Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення мети загального запобігання, а інші — на досягнення мети спеціального запобігання. З цим важко погодитись, тому що розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк в тій чи іншій мірі сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара, виправлення засудженого, спеціальна і загальна превенція.
Водночас, будучи різними за своїм соціальним змістом, деякі цілі при
застосуванні окремих видів покарань одночасно досягнуті бути не можуть.
Так, смертна кара повністю реалізує ціль кари та спеціальної превенції,
але, безумовно, виключає досягнення такої цілі, як виправлення засудженого.
Практично не реалізує цілі кари таке покарання, як громадська догана.
Отже, відзначаючи взаємообумовленість цілей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливість деяких із них і, очевидно, визначати в таких випадках їх "ієрархію".
Висновки
Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує
тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль,
ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вираз і у
законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК
України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 — на
строк до 10—15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці.
Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60%
підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні
злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній,
правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю —
ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби
зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу,
свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки,
жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить
засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи,
неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у
боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю,
невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний
вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому
залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути
відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та
інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної
поведінки.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямків, притаманних кримінальній політиці: а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини; б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання до осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.
Поєднання цих двох напрямків є обов'язковим у здійсненні каральної політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.
Список використанної літератури
1. Конституція України. – К.: 1996.
2. Бажанов М. Г. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск:
Издательство «Пороги», 1992. – с. 130-136.
3. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій.
— К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. — с. 283-285.
4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./За ред. професорів
М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.: Право,
1997. — с. 249-258.
5. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997. — с. 303-308.
6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник за ред. В. І.
Шакуна. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”, 1998.
7. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред.
Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998.
-----------------------
[1] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів
і фак./За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.:
Право, 1997.
[2] Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997.
[3] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів
і фак. / За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. —
X.:Право, 1997.
[4] Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер,
1997.
[5] Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс
лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.
[6] Чезаре Беккариа. О преступлении и наказаний. — М., 1939. — С.216.
[7] Пестель П. И. Русская правда. Наказ Временному Верховному Правлению. -
С.-П., 1906. - С.157.
-----------------------
Заходи кримінально-правового впливу
Не пов’язані з кримінальною відповідальністю особи
Такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності особи
примусові заходи виховного характеру (ст. 11 КК)
примусові заходи медичного характеру (ст. 13 КК)
покарання (статті 24-25, 29, 31-34, 35, 37, 38 КК)
умовне застосування покарання (статті 45, 46, 461 КК)
звільнення від покарання (статті 462, 49, ч. 2 ст. 50, ст. 52, 53 КК)
додаткові заходи кримінольно-правового впливу (стаття 14 КК)