Визначте та охарактеризуйте основні тенденції в соціально-економічному розвитку та суспільно-політичному житті СРСР у 1953 – 1964 рр.. Визначте особливості цих процесів в Україні.

11-ий клас.

Корюкалов Михайло Володимирович.

Український гуманітарний ліцей при

Київському Національному Університеті імені Тараса Шевченка.

СРСР та Україна протягом 1953 – 1964 рр.

Назва періоду :
( ”хрущовський період (десятиріччя)”– від імені 1-го секретаря

Комуністичної партії СРСР, а з 1958 р. і Голови Ради Міністрів СРСР М. С.
Хрущова ;
( “відлига” – від назви повісті Іллі Еренбурга, що була надрукована у травневому номері журналу “Прапор” за 1954 р., яка (назва) символізувала про переміни в політичному та соціальному житті держави

(найпоширеніша назва) – але власне період “відлиги” закінчився на самому початку 60-тих років;
( найбільш правильною з точки зору історії є назва “1953 – 1964 роки”.

Причини “відлиги” :

(“відлига” – лібералізація в усіх сферах життя у СРСР.)
1) найголовніша причина – смерть Сталіна (05. 03. 1953 р.), що призвело до

:
2) приходу до керівництва у партії М. С. Хрущова у вересні 1953 р. ;
3) часткова зміна суспільної свідомості у народу – еволюція в бік часткової демократизації суспільних відносин.

Передумови “відлиги” :
1) 29-річне перебування Й. Сталіна на посаді Генерального Секретаря

Комуністичної партії СРСР (далі – КПРС);
2) Репресії, терор проти населення, голодомори, страх людей перед режимом ;
3) Боротьба за владу в партії і в державі між Г. Маленковим (Головою Ради

Міністрів СРСР), Л. Берією (головою служби внутрішніх справ та безпеки) і М. Хрущовим (1-им секретарем Московського обкому партії) у 1953 р. та перемога М. Хрущова у цій боротьбі.

Основні тенденції періоду.

З приходом до влади М. Хрущова у СРСР відбувається демократизація, АЛЕ часткова, поверхнева, непослідовна. По суті, монополію на владу мала КПРС, змінився лише її лідер, тобто, в даному випадку про повну демократизацію говорити не можна, бо основні риси режиму зберігались.

Я почну з основних тенденцій суспільно-політичного життя (далі – СПЖ), бо в тоталітарній державі з відсутністю ринкової економіки визначальними факторами стають явища і зміни, що стосуються СПЖ.

Примітка : до СПЖ я віднесу культурне життя народу і міжнародну політику, бо в іншому випадку їх доведеться обинути – але класично ці сфери людської і державної діяльності до СПЖ не відносяться.

Основні тенденції суспільно-політичного життя :
1. Десталінізація :
1) розвінчання культу особи Сталіна – почалось з 25 лютого 1956 року ( ХХ з’їзд КПРС), коли М. С. Хрущов виступив із секретною доповіддю “Про культ особи Сталіна та його наслідки”, в якій викрив сталінські злочини, оприлюднив відомості про те, як діяла репресивна система. Доповідь була виголошена лише перед радянськими апаратниками, в той час як на з’їзді були присутні й іноземні учасники. ПОЗИТИВНЕ : Доповідь поклала дорогу керованій десталінізації, мала ефект вибуху. Хрущов повідомив про існування заповіту Леніна, звинуватив Сталіна у відході від ленінських ідей, поразках преших місяців війни з Німеччиною, викрив сталінські злочини (“справу лікарів”, мінгрельську справу”, “ленінградську справу”, конфлікт з Тіто і т. д.). НЕГАТИВНЕ : а)інформація була неповна; б) особиста участь у репресіях нинішнього керівництва не розкрита; в)звинувачував Сталіна, Берію, Єжова, Ягоду, а сучасних апаратників називав “вірними ленінцями”; г)спроба скрити доповідь від народу і зарубіжжя; д)Хрущов схвальноговорив про внесок Сталіна у побудову соціалізму.

Розвінчання культу особи продовжилось й далі. 28. 03. 1956 – стаття у

“Правді” : “Чому культ особи чужий для духу марксизму-ленінізму”. 30.

06. 1956 – Постанова ЦК КПРС “Про подолання культу особи та його наслідків”. Критика культу особи продовжилась на ХХІ (1959) та ХХІІ

(1961) з’їздах партії. Тіло Сталіна винесли з мавзолею і перепоховали на

Червоній площі під стіною Кремля.

Але у партії і в народі був опір десталінізації : демонстрація студентів у Тбілісі в жовтні 1956 на захист Сталіна – розстріляна військами; сформувалась група “сталіністів” – Молотов, Каганович, Маленков, згодом

Шепілов – організували спробу скинення Хрущова з посади 1-го секретаря

ЦК КПРС, були виведені з партії.
2) припинення репресій, реабілітація, ліквідація ГУТАБу – 27. 03. 1953 –

Верховна Рада СРСР оголосила амністію для усіх ув’язнених на термін до 5 років. ПОЗИТИВНЕ – ув’язнені за політичні злочини (термін перевищував 5 років) почали здійснювати заворушення у таборах : у Кімгірі, Воркуті,

Ігарці – що призвело до реабілітації та звільнення й політичних в’язнів.

НЕГАТИВНЕ – на волю вийшли біля 900 тис. кримінальних злочинців, що погіршили криміногенну ситуацію, особливо у великих містах.

Після арешту Берії почався перегляд справ політв’язнів. Реабілітовано колишніх партійних і державних діячів, військових : Бубнова, Постишева,

Рудзутака, Чубаря, Блюхера, Єгорова, Тухачевського, Якіра, Уборевича, інших, але мільйони звичайних радянських людей не були реабілітовані.

Всі політв’язні, що залишились в живих, випущені на волю – але вони були невлаштовані матеріально. У вересні 1955 р. реабілітовані або випущені люди, ув’язнені за контакти з нацистами під час Другої світової війни.

Отримали право повернутись на батьківщину чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. 1957 р. поновлено Чечено-Інгушську, Кабардино-

Балкарську, Карачаєво-Черкеську АССР, але не було реабілітовано німців

Поволжя, кримських татар, виселених вірменів, греків, болгар, інших народів, що були депортовані. Скасовано трибунали, Верховний суд отримав право переглядати рішення “трійок”.На цьому тлі цікавим виглядає засудження і розстріл Берії влітку 1953 року – чи це повернення до репресій, чи ліквідація їх ініціатора.
3) Початок переходу від тоталітаризму до авторитаризму – це проявилось у тому, що органи безпеки і партія “помінялись місцями” – раніше НКВД стояв над партією і був підконторльний лише Берії та Сталіну, тепер апаратники поставили КДБ під себе.
4) Реорганізація вландих структур, поділ влади, децентралізація, ротація кадрів.
2. Запровадження політичних реформ :
1) зростання ролі пленумів ЦК КПРС, що мало особливу роль в боротьбі

Хрущова з його політичними супротивниками і збільшення ролі КПРС в політичній боротьбі взагалі. Наприклад, в 1957 р. група “сталіністів” бажала скинути Хрущова з поста 1-го секретаря ЦК КПРС поза пленумом, але пленум скликати довелось, і Хрущов переміг. Взагалі відбувається розширення колективності у керівництві, поширення внутрішньопартійної демократії.
2) Партійний апарат був розділений на міський й сільський – ця реформа є негативною, адже відбувалось посилення розриву, зокрема економічного, між містом та селом та загострювало суперництво в партії.
3) Введення обмежень для керівних функціонерів КПРС – їм заборонялось обиратись на одну посаду більше ніж на два строки по 4 роки підряд – зменшило авторитет Хрущова серед членів партії.
4) Розширення Президіуму ЦК до 15 чоловік – для того, щоб оточити себе

“своїми людьми”.

Взагалі реформи мали сприяти демократизації влади, розширенню колективності її, але у 1958 р., коли Хрущов посів ще другу посаду –

Голови Ради Міністрів СРСР, стало зрозуміло, що Хрущов використав ЦК для того, щоб краще укріпитись на вершині бюрократичної піраміди, і сам не проти зосередити всю владу в своїх руках. Реформи призвели до згуртування партапаратників проти Хрущова.
3. Часткове пом’якшення внутрішньопартійної боротьби :

Особливо гострою внутрішньопартійна боротьба стала у 1957 р. (літо 1953 р. я не беру, бо там мали місце розстріли). На засіданні Президіуму ЦК

КПРС 18. 06. 1957 сім з одинадцяти його учасників (Булганін, Ворошилов,

Каганович, Маленков, Молотов, Первухін, Сабуров) виступили за відставку

Хрущова. Потім був скликаний пленум, на якому Хрущова було підтримано, а

“фракційна діяльність антипартійної групи” була засуджена. Молотов,

Каганович, Маленков і Сабуров були виведені з Президіуму ЦК, Первухін переведений у кандидати, АЛЕ вони не були репресовані. Маленков став директором електростанції в Сибіру, Молотов – послом у Монголію. В той же час почалась критика Жукова, бо Хрущов ЗЛЯКАВСЯ ЗРОСТАННЯ ВПЛИВУ маршала. У жовтні 1957 р. пленум ЦК вивів Жукова з Президіума та ЦК партії після того, як Хрущов перед Президіумом ЦК поставив питання про

“культ особи Жукова та його схильності до авантюризму, що відкриває шлях до бонапартизму”.
4. Волюнтаризм в управлінні державою :

Він проявився і в політичних, і в економічних реформах Хрущова, найголовніше – у програмі побудови комунізму за 20 років, висуненій на

ХХІІ з’їзді партії (1961), що потім використали політичні опоненти

Хрущова під час його скинення. Власне, волюнтаризм в певній мірі притаманний в певній мірі всім керівникам, а Хрущов же приймав рішення, які не могли бути вірними, раціональними та корисними для нього самого

(наприклад, налаштував проти себе партапарат), тому його і скинули з посади 14. 10. 1964 року і відправили на пенсію.
5. Виступи трудящих проти режиму :

Найважливіша демонстрація - у 1962 році у Новочеркаську Ростовської області. Вона була придушена військами і танками. По трудящих СТРІЛЯЛИ – загинуло кілька десятків чоловік, більше сотні поранено. Демонстрації відбувались і в інших містах країни, але не такі суттєві. Такий метод придушення переконав, що тоталітарна система з плановою економікою і відсутністю демократичних прав зберіглася – змінився тільки керівник.
6. Основні тенденції зовнішньої політики :
1) Послаблення міжнародної напруженості – Хрущов розумів, що ядерна війна небезпечна і для СРСР, тому проводив більш помірковану зовнішню політику. У 1955 та 1956 відбувалось скорочення збройних сил (на 640 тис. чол і 1млн 200 тис. чол.). зроблено перші кроки щодо покращення відносин із західними країнами : пом’якшено режим контактів, розпочався обмін туристами, творчими колективами, науковцями, літературою, виставками, вівся пошук взаємовигідних господарських зв’язків. Літо 1959

– візит віце-президента США Р. Ніксона до СРСР, осінь 1959 – візит

Хрущова до США. 1955 – СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Констуктивні преговори з провідними європейськими державами. В 1955 СРСР відвідала делегація з

ФРН на чолі з К. Аденауером. 05. 08. 1963 – у Москві підписаний договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космосі та під водою.
2) Продовження протистояння соціалістичних та капіталістичних держав –

Активне співробітництво з країнами РЕВ. 14. 05. 1955 – у Варшаві підписано договір “Про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу”

(Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина,

Чехословаччина). Посилення впливу СРСР на країни Східної Європи.

Відкрите втручання СРСР у внутрішні справи НДР (1953, 1961), Польщі

(1965), Румунії (1956). Берлінська криза (12-13. 08. 1961) – спорудження Берлінського муру ; Карибська криза (жовтень 1962) – вдалось вирішити мирним шляхом.

Відмова СРСР від курсу на зближення з США. Підстава – політ у травні

1960 р. американського розвідувального літака У-2 з пілотом Пауерсом над територією СРСР. Суд над Пауерсом, звинувачення США в агресивності.

Отже, сталінська ідеологія мала ще міцні позиції в КПРС, особливо в її керівництві. Керівництво побоювалось, що : 1)радянські люди відвернуться від комуністичної доктрини, коли побачать рівень життя населення (далі – РЖН) на заході; 2) від СРСР відійдуть союзники по соціалістичному табору, коли США перестануть вважатись ворогами , тому курс на зближення з Заходом був зупинений.
3) Загострення відносин з Китаєм, Албанією – Мао Цзедун (лідер КПК) та

Енвер Ходжа (керівник Албанії) негативно поставились до розвінчаня культу особи Сталіна, бо створювали власний культ у своїх державах. До того ж, Мао Цзедун хотів зайняти місце Сталіна як неформального керівника соціалістичних країн, що призвело до погіршення відносин між

СРСР та Китаєм.
4) Прагнення розширити вплив СРСР на позаблокові країни : а) підтримка арабських країн у близькосхідному конфлікті, нагородження лідерів Єгипту та Сирії зірками Героїв СРСР, угоди між СРСР та Єгиптом

(1956), СРСР та Сирією (1957) ; б) візити керівництва СРСР да країн “третього світу”, наприклад,

Хрущова і Булганіна до Індії та Бірми у 1955 р. ; в) активна підтримка (зброєю, безвідплатною допомогою) національно- визвольних рухів і нових режимів, створених на руїнах колоніальних імперій.
7. Основні тенденції культурного життя :
1) Реформування школи – а) політехнізація; б) зміцнення зв’язку школи з життям; в) обов’язкове 8-річне навчання, 10-річне навчання замінене на

11-річне; г) скасування плати за навчання у вузах та старших класах; д) пільги при вступі до вузів людям, зайнятим на виробництві; е) пільги при вступі у вузи людям, що активно займаються громадською та політичною роботою (комсомол і партія); є) вводився “трудовий семестр” – влітку студенти та старшокласники мали працювати на полях колгоспів; ж) створювались школи-інтернати. Негативне – а, б, д, е; Позитивне – в, г, ж; є – має позитивні і негативні сторони.
2) Прогрес у розвитку науки – 1953 – воднева бомба, 1957 – перший штучний супутник Землі (радянський), міжконтинентальна балістична ракета, 1954 – перша в світі АЕС, 1958 – перший в світі атомний криголам “Ленін”, 1961

– перший політ людини в космос (Ю. Гагарін). Збільшення кількості науковців, наукових установ. Певна лібералізація науки, що призвело до пожвавлення розвитку гуманітарних дисциплін.
3) Суперечливі процеси в розвитку художньої культури. Митці розділились на

“старе покоління” (консерваторів) та “молоде покоління” (лібералів).

Консерватори – “придворні митці” – творили в дусі “соціалістичного реалізму” : журнали “Жовтень”, “Нева”, “Література і життя”. Ліберали - зустрічались по суботах з 29. 07. 1958 біля памятника Маяковському у

Москві. Традиції “критичного реалізму”. “Самвидав” – перший журнал

“Синтаксис” Гінзбурга. Журнали “Новий світ” (Твардовський), “Юність”.

Формування “шістдесятників” – інтерес до неофіційної історії, опозиційність, бажання висловити свою думку, інтерес до духовного світу особистості.

“Відлига” закінчилась спочатку саме у культурному житті. 1957-58 рр.

Критика Пастернака за “Доктора Живаго”, змусили відмовитись від

Нобелівської премії. 1961 – критика Гроссмана за роман “Життя і доля”.

З 1962 – критика художників-авнгардистів – остаточне завершення

“культурної відлиги”. Після 1962 з боку влади : жостка критика ухилу від соцреалізму, що набувала принизливого характеру, прямі погрози арештів.

Посилення наступу на культуру.

Отже, в розвитку культури відбувались суперечливі процеси : хоч і зроблено преші кроки десталінізації, але зберігався контроль режиму над культурним життям.
4) Дисидентський рух – зародження в кінці 1950-тих. Основні центри –

Москва, Ленінград, Україна. Вимагали: а) законність-конституційність; б) справедливість; в) мирні форми боротьби; г)дотримання прав людини.

Критикували: а) радянський устрій, але в рамках ідеології Маркса-

Енгельса; б) політику 30-40-вих, репресії; в) бюрократизм, безгосподарність, безправ’я; г) “рабство” селян, незадовільну діяльність профспілок.

Отже, відбувається зароджнення дисидентського руху, поширення його ідей, діяльність його найактивніших членів.

Основні тенденції соціально-економічного розвитку :
1. Запровадження економічних реформ :
1) реформа управління економікою – 10. 07. 1957 – сторення раднаргоспів, ліквідація 10 галузевих міністерств. Суть – децентралізація управління економікою. Зменшення чисельності центральної бюрократії, але збільшення – на перифірії. Хрущов все ж таки не утримався від централізації і створив республіканські ради народного господарства

(1962) і Вищу раду народного господарства у Москві (1963). Відбувалось також укрунпення раднаргоспів, створювались державні (галузеві) комітети для проведення єдиної технічної політики. ПОЗИТИВНІ наслідки реформи : а) можливість керувати узгоджено всіма галузями; б) раціональне використання місцевих ресурсів; в) краще забезпечення місцевих економічних інтересів; г) зменшення нераціональних вантажоперевезень; д) склались умови для переходу на госпрозрахунок. НЕГАТИВНІ наслідки реформи : а) збільшення управлінського апарату; б) порушення зв’язків між підприємствами по країні; в) зберігся командний механізм; г) відсутність єдиної технічної політики в межах конкретної галузі; д) складнощі з галузевим плануванням і управлінням промисловістю ; е) поява

“місництва” (перевага місцевих інтересів над загальними). Наслідки “г” і

“д” подолані. Реформа була корисною, бо сприяла розвитку місцевої економіки, але вона була неперспетивною в умовах тоталітарної держави.

Незважаючи на реформу, зберіглась адміністративно-командна система в управлінні народним господарством.
2) Реформи в сільському господарстві – почались ще до Хрущова. Влітку 1953

– зниження податків на сільські господарства, анульовано борги сільським господарствам. З вересня 1953 – за Хрущова : збільшено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, авансування праці колгоспників – зарплата, колгоспники стали отримувати пенсії, паспоритзація сіл – все це – стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції.

Основні програми реформування сільського господарства : а) передача колгоспам техніки МТС (з 1958) – раціонально, але негативно, бо у колгоспників не було матеріальної бази для прийому техніки та механізатори до колгоспів на пішли, бо там була мала порівняно з містом зарплатня, на колгоспи повісили нові борги за техніку ; б) освоєння цілини ( з 1954) – старі сільськогосподарські райони недоотримували капіталовкладень, а на нових місцях (36 млн га) за 5 років – ерозія грунтів – різкий спад виробництва – негативна ; в) “кукурудзяна епопея” (з 1959) – після візиту Хрущова до США – кукурудзою засіяли 18 млн га (збільшили посіви в 2 рази), а врожайність зросла в 1,3 рази – абсолютно негативна реформа, що призвела до кризи в сільському господарстві. В 1963 – голод – уряд вимушений купувати зерно за кордоном ; г) “Догоним и перегоним Америку по производству мяса и молока на душу населения” – також негативна реформа, бо мала місце, наприклад,

Рязанська афера – коли молочних корів пустили під ніж - на м’ясо.

На початку 2-ої половини 50-тих років рівень приросту валової сільськогосподарської продукції становив 7,6 % на рік, а на початку 60- тих – 11 % за семирічку (1959 – 1965).
3) Грошова реформа (1961) – грощі, що перебували у заощаджненнях, зменшили свою реальну вартість в 10 разів – держава обікрала народ.
4) Економічна дискусія – з 1961 р. – з приводу модифікації системи управління народним господарством – основний вчений – Ліберман (з

Харківського Інституту).
5) Високий рівень розвитку промисловості – головним чином це пов’язано з децентралізацією управління промисловістю. VI-та п’ятирічка (1956 -

1960) була зупинена, бо ще в 1958 році стало ясно, що вона провалена.

Сплановано семирічку (1959 – 1965) – приріст валової промислової продукції заплановано на 80 %, а вийшло на 84 % - перевиконано план. Але

: протягом 1951-55 рр. Промисловий потенціал зріс на 91,4 %, а протягом

1961-65 – на 53 %. Отже, припинилась сталінська надіндустріалізація. У розвитку промисловості 1961-65 рр.( приріст валового продукту промисловості – 53 %) : відставали – паливна (30 %), чорна металургія

(40 %), легка промисловість (20 %) ; середніми темпами розвивалась харчова – на 50 % ; швидкими темпами – машинобудування (85 %) та енергетика (80 %) ; надшвидкими темпами розввивалась хімічна промисловість (120 %), що обумовлено потребою хімізації сільськогосподарського виробництва.

Відбувалось впровадження результатів НТР у промислове виробництво, що мало підвищити рівень продуктивності праці, але диретори підприємств на місцях, які не звикли до нецентралізованих методів управління виробництвом, не поспішали модернізувати виробництво на своїх підприємствах.

Причини високого рівня розвитку промисловості : а) впровадження результатів НТР у виробництво (наприклад, освоєння космосу, атомна енергетика, хімізація, інші новітні технології ; б) не вичерпались можливості екстенсивного розвитку промисловості – переорієнтація напрямку капіталовкладень за Урал, в Казахстан, на Сибір

– на спорудження нових промислових гігантів ; в) розширення моральних стимулів праці – програма “комуністичне ставлення до праці”.

Отже, промисловий потенціал зростав досить швидкими темпами, інтеграція економіки республік в загальносоюзний комплекс уповільнилась, зацікавленість робітників у праці збільшилась, АЛЕ якість продукції залишалась низькою та відбувалось погіршення екологічного стану

(наприклад, створення каскаду ГЕС на Дніпрі, хімізація чи ерозія грунтів).
6) Кризові явища в сільському господарстві - в сільському господарстві кризові тенденції стали намічатись ще з кінця 50-тих років, коли врожай з цілини зменшився в кілька разів. Це призвело до того, що стали зникати неперспективні села, колгоспи укрупнялись і сільське господарство знову стало найслабшою ланкою радянської економіки.
7) Покращення РЖН – по-перше, Хрущов був “романтиком” і вірив, що систему можна зберігти шляхом покращення РЖН, по-друге, СРСР став більш

“відкритим” і в підвищенні РЖН виникла потреба.

Причини підвищення РЖН : а) зміна ставлення керівництва до народу ; б) розвиток народного господарства давав гроші для соціальної сфери ; в) народне господарство вже було відбудоване.

Позитивні зміни у РЖН : а) скорочення робочого тижня до 5 днів, в деяких галузях промисловості

(наприклад, у важкій) – скорочення робочого дня до 6 годин ; б) доходи населення за рік зростають в 4 рази ; в) поява товарів тривалого використання, що стають доступними для населення ; г) масове житлове будівництво – 18 млн людей покращили житлові умови ; д) позитивні зміни на селі – паспортизація, збільшення зарплати в 4 рази, впровадження пенсій для колгоспників ; е) збільшення пенсій на 80 % ; є) кількісні зміни в системі медичного обслуговування.

ОТЖЕ, внаслідок хрущовських реформ у народному господарстві рівень приросту валової продукції залишився високим, рівень життя народу покращився, але зміни у сільському господарстві призвели до негативних наслідків.

Україна.

Україна ЗАЛИШАЛАСЬ ПРОВІНЦІЄЮ СОЮЗУ, тому майже всі тенденції, характерні для СРСР, були характерні й для України, в той же час в Україні не могло бути нічого оригінального, відмінного від созного. Тому особливості розвитку України в даному аспекті можна розглядати як частину цілого, частину особливостей розвитку (основних тенденцій) СРСР. Отже, ще раз повернусь до основних тенденцій періоду для СРСР, щоб виокремити особливості цих тенденцій для України.
1. Десталінізація – в Україну повернулось найбільше репресованих (до 300 тис. чол.) у процентному відношенні кількості населення, але реабілітація українців, ув’язнених за “націоналізм”, не відбувалась.
2. Запровадження політичних реформ у сукупності з введенням нових методів внутрішньопартійної боротьби дозволило Комуністичній партії України

(далі – КПУ) активніше боротись за владу в КПРС, збільшити свій вплив там. Причиною було те, що українці були особисто віддані Хрущову, який був першим секретарем ЦК КПУ 11 років ( з перервою). По-перше, відбувалась “українізація” керівництва КПУ – і Кириченко, і Підгорний, і

Шелест були українцями. По-друге, відбувалось переміщення українських керівних кадрів до Москви : Кириченко і Підгорний стали секретарями ЦК

КПРС, Семичасний – головою КДБ СРСР, Полянський – членом Політбюро ЦК,

Малиновський – членом Політбюро ЦК і Міністром оборони СРСР. По-третє, українці підтримали Хрущова у 1957 році. По-четверте, знімали Хрущова також переважно українські кадри (Брєжнєв, Семичасний, підгорний та інші). Отже, КПУ відігравала все більшу роль у боротьбі за владу в КПРС та СРСР. Україна вийшла на становище “другої серед рівних”(О.

Субтельний).
3. У зовнішній політиці Україна не проводила самостійних дій, а деякі форми економічного співробітництва були невигідними для неї. Українські делегації брали участь лише у міжнародних конференціях, не вступаючи у двосторонні контакти. Україна була представленою у бл. 30 міжнародних організаціях, відкрила постійне представництво в ООН у 1957 році. Але у своїй діяльності українські делегації завжди керувались настановами з

Москви, тобто, Україна йшла у руслі союзної дипломатії.
4. У розвитку культури України значну роль відігравали “шістдесятники”:

Виноградський, Вінграновський, Гуцало, Драч, Іваничук, Костенко,

Калинець, Коротич, Павличко, Симоненко. В їхній творчості були присутні і національні мотиви, що ставало додатковою підставою для ведення справ проти них. Українські дисиденти були найактивнішими дисидентами в СРСР.

Крім всього, вони критикували також :
1) національне гноблення українців, геноцид, гальмування української культури ;
2) відсутність суверенітету України ;
3) становище української мови ;
4) економічну експлуатацію України (якої, по суті, не було – з огляду на єдність економіки СРСР ).

Провідні українські дисиденти : академік Юхновський, комсомолець Литвин,

Чорновіл (комуніст), викладачі вузів Осадчий, Іващенко, Мороз, вчителі

Масютко, Озерний, вчені Дзюба, Бадзьо, Мартиненко, Лук’яненко і Кадиба

(“група юристів”).

Проти них – репресії, суди, арешти, були випадки самогубства.

Дисидентський рух в Україні був дуже потужним (у порівнянні з союзним).
5. Економічні реформи проводились в Україні абсолютно так само, як і в

СРСР, реформи в сільському господарстві “забрали” 100 тис. чол. і значну частину капіталовкладень на користь цілини або кукурудзи. Значно погіршилась екологічна ситуація, були затоплені плавні Дніпра. Рівень промислового виробництва так само залишався високим, РЖН так само покращувався. Українська бюрократія, що керувала економікою, так само отримала більше прав, як і всі у Союзі. Україна була експериментальним майданчиком для впровадження нових економічних реформ. Тобто, в економічному відношенні Україна була звичайним регіоном СРСР – частиною єдиного загальногосподарського комплексу.

Не дивлячись на деякі позитивні зрушення, Україна залишається провінцією СРСР у політичному, економічному та культурному аспектах.

ОТЖЕ, зроблено перші кроки десталінізації політичного життя, почався перехід від тоталітарного до авторитарного режиму. Були проведені політичні та економічні реформи : політичні були невдалими та неперспективними, а внаслідок економічних - рівень приросту валової продукції залишився високим, рівень життя народу покращився, але зміни у сільському господарстві призвели до негативних наслідків. Україна ж, як і раніше, залишалась провінцією СРСР.