План

Вступ

1. Право дитини на вільне висловлення своєї думки та отримання інформації

2. Від прав людини - до прав дитини

3. Омбудсман у справах дітей

4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей

5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод

6. Права та обов'язки батьків і дітей

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

"Найбільш вільною державою можна

вважати таку, де люди мають усі людські

та громадські права, які тільки є у світі"

Л. Українка

В будь-якій соціальній державі соціальний захист - це один з найважливіших напрямків розвитку держави. Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей

Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі аналізу чинного законодавства та юридичної літератури з'ясувати основні проблеми правового регулювання і фактичної реалізації соціального захисту дітей та запропонувати шляхи їх вирішення.

Захист прав дітей забезпечення їх повноцінного розвитку - проблема національного значення, яка повинна розглядатися і в різних контекстах: історичному, соціологічному, культурологічному, демографічному, педагогічному і, безумовно, - юридичному. Мова йде про закріплення певними законами та іншими нормативно-правовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини.

Діти - це особлива соціально-демографічна група населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, в тому числі на неї поширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в ХІХ ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей.

Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевська декларація 1923 р., спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.

Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (уведена в дію з 1976 р.). У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

Конвенція ООН про права дитини - не просто декларація , а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна дотримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітей від різного виду посягань.

Вихідною ідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип " усі діти рівні від народження ". Працювати, жити, бути захищеним неможливо, не знаючи межі своїх прав і свобод, дозволеного і забороненого в інтересах суспільства. Тож активну і дієздатну у правовому відношенні людину необхідно формувати з дитинства. Права дитини - це те, що їй гарантує держава. Це свого роду допомога дорослих у законодавчій формі, щоб дитина розвинулася і реалізувала себе.

1. Право дитини на вільне висловлення своєї думки та отримання інформації

Свобода слова, свобода думки та право на інформацію — невід'ємні права дитини, так само як і дорослої людини. Обов'язок держав — учасниць Конвенції ООН про права дитини — забезпечувати умови, в яких діти можуть вільно висловлювати свою думку, причому поглядам дитини повинна приділятися належна увага.

Право дитини на вільне висловлення своєї думки, формування власних поглядів, розвиток суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку, гарантує стаття 9 Закону України "Про охорону дитинства". Це право включає свободу розшуку, одержувати, використовувати поширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогою творів мистецтва, літератури , засобів масової інформації, засобів зв'язку (комп'ютерної, телефонної мережі тощо) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних та міжнародних джерел, особливо тих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному, духовному та моральному благополуччю.

Жодна дитина не може бути наказана за те, що вона говорить, що думає. Але дитина не повинна спонукати до скоєння злочину, ображати та кривдити іншу людину, оговорювати кого-небудь. Думки та погляди кожної дитини мають бути вільними.

На сьогоднішній день усе більше дітей та підлітків займають активну життєву позицію, беруть участь у процесі прийнятті рішень, прагнуть зайняти значуще місце серед дорослих людей. Однак найчастіше діти зустрічаються саме з порушеннями права вільно висловлювати свою думку, мати свої погляди та переконання по тому чи іншому питанню. Це підтверджує саме значимість питання права дитини на власну думку в сучасному житті, але в який спосіб, чи існують доступні дитині шляхи

Однією з можливостей забезпечення права на вільне висловлення думки є розвиток дитячого парламентського руху. У травні 2000 року був створений Парламент дітей міста Києва, який працює за програмою Всесвітнього дитячого парламентського руху. З метою об'єднання аналогічних організацій інших міст України в листопаді 2001 року розпочав свою діяльність Всеукраїнський парламент дітей, який об'єднує 12 дитячих парламентів України. Друкованим органом Всеукраїнського парламенту дітей є газета "Парламентарій", на сторінках якої подається інформація про діяльність ВПД, нормативні акти, що гарантують права дитини, обговорюються актуальні проблеми захисту дітей.

Доступ дітей до трибун з яких виступають державні діячі, політики, ініційовано народним депутатом України , президентом благодійного дитячого фонду "Берег надії" С.Б. Гавришем. З 2001 року у Верховній Раді проводяться дитячі парламентські слухання. У 2002 році мали можливість на великому форумі обговорити наболілі проблеми, висловити власну точку зору щодо покращення життя дітей — сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У результаті був підписаний меморандум, який передано до Кабінету Міністрів.

Правові аспекти дитячої безпритульності: український та міжнародний досвід

Розбудова України, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого населення - дітей.

Найсерйознішою проблемою у сфері прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність, безпритульність.

Проблема дитячої безпритульності в Україні має місце вже досить давно. Лише в останні роки політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей почала ґрунтуватися на положеннях законів України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24.01.1995 р., "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" від 21.06.2001 р., "Про охорону дитинства" від 26.04.2001 р., указів Президента України "Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003 - 2005 роки", "Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001 - 2005 роки".

22 грудня 2003 року відбулися парламентські слухання, на яких велика увага приділялася питанню подолання проблеми безпритульних дітей. З метою ефективного вирішення основної проблеми безпритульних дітей учасники парламентських слухань рекомендували Кабінету Міністрів України:

удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень Конвенції ООН про права дитини, законодавчих актів України;

забезпечити фінансування заходів, затверджених Національною програмою "Діти України", Державною програмою запобігання дитячій бездоглядності на 2003 - 2005 роки, Державною програмою відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року;

внести відповідні зміни до законодавства з метою посилення відповідальності батьків або осіб, які їх замінюють, посадових осіб за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, втягнення до жебракування, тощо;

внести відповідні зміни до законодавства щодо вдосконалення системи роботи органів опіки та піклування;

запровадити комп'ютеризовану систему обліку дітей кризових категорій;

забезпечити поширення соціальної реклами з актуальних питань соціального сирітства, запобігання дитячій бездоглядності, безвідповідального батьківства, насильства в сім'ї.

Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішній день є Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року.

Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення.

Відповідно до Закону безпритульними дітьми є діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

З метою подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобіганню соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку та вихованню дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки.

Основними заходами Програми є удосконалення нормативно-правової бази, зокрема, внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо правового врегулювання питань соціального захисту дітей та запобігання бездоглядності, зокрема у частині посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, залучення до жебракування, проведення експертизи законодавства з питань дитинства.

При виробленні найкращих механізмів подолання дитячої безпритульності доцільно звернутись до міжнародного досвіду та до досвіду інших країн у вирішенні даного питання.

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей.

В перше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у Женевській декларації 1923 р., спрямованої на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.

Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї.

Центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.

В країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиць" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими". Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної "шведської моделі" економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику".

У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

Виходячи з досвіду демократичних країн способом подолання проблеми дитячої безпритульності може бути об'єднання всіх існуючих соціальних програм для безпритульних дітей та створення єдиного державного інституту, що буде опікуватись дітьми.

Один з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадження спеціалізованого омбудсмена з прав дітей. Світовий досвід знає приклади діяльності таких омбудсменів у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді інших країн.

Дитячі омбудсмени створюються відповідно до чотирьох основних моделей. Омбудсмени першої групи запроваджуються спеціальними законами, які приймаються парламентом (Норвегія, Швеція, Ісландія, Гватемала, Перу, Коста-Ріка, Колумбія, Люксембург та ін.). Омбудсмени другої групи створюються згідно із законодавством про охорону дитинства (Нова Зеландія, провінція Онтаріо (Канада) та ін.). Омбудсмени третьої групи існують у рамках відповідних державних органів (Ізраїль, Австрія, Іспанія, Данія та ін.), четвертої — у рамках неурядових організацій, під егідою яких вони і працюють.

Необхідність існування такого спеціалізованого омбудсмена зумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батьками своїх обов'язків перед дітьми.

Діяльність дитячих омбудсменів зосереджена виключно на питаннях забезпечення прав дитини. Функції та повноваження цих спеціалізованих омбудсменів у різних країнах різні. Наприклад, омбудсмен Швеції повинен відстоювати потреби, права та інтереси дітей і молоді та забезпечувати виконання Швецією взятих на себе зобов'язань відповідно до Конвенції ООН про права дитини.

Омбудсмен Гватемали уповноважений вести просвітницьку роботу в галузі прав дитини, розслідувати випадки їх порушень, контролювати діяльність державних установ, що надають послуги дітям, та стежити за тим, щоб національне законодавство не суперечило Конвенції про права дитини.

Дитячому омбудсменові Норвегії доручено сприяти захисту дітей і представляти їх інтереси перед органами державної влади чи керівництвом приватних компаній і організацій та стежити за умовами, в яких зростають і розвиваються діти.

В Ісландії служба омбудсмена зобов'язана полегшити долю дітей, а також стояти на сторожі їх прав, інтересів, потреб. Вона може проводити розслідування дій організацій чи їх службовців, які заподіюють шкоду правам дитини.

Комісар з прав дитини Нової Зеландії розглядає скарги дітей на порушення їх прав, а також здійснює моніторинг і дає оцінку дотримання національного закону про дітей, молодь, сім'ю. Комісар має право і зобов'язаний сприяти розробленню політики і розвитку послуг, спрямованих забезпечити благополуччя дітей і підвищити поінформованість суспільства з питань охорони прав дітей.

Завдання Комісії з прав дітей Німеччини полягає у тому, щоб представляти інтереси дітей як у парламенті, так і за його межами, вносити пропозиції щодо політики у сфері захисту інтересів дітей та сприяти парламенту у визначенні пріоритетів його роботи у цьому напрямі.

Служба дитячого омбудсмена Фінляндії утворена з метою дати молодим людям можливість одержувати у нього інформацію, консультації з правових питань та, при необхідності, залучати омбудсмена як представника неповнолітнього при розгляді у суді його справи.

Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсменів з прав дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвід функціонування дитячих омбудсменів та заснувала на регіональному і місцевому рівнях різні моделі цього інституту.

Підставою запровадження в Росії омбудсмена із захисту прав дитини стало прийняття парламентом РФ федерального закону «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації» та прийняте Міністерством праці Російської Федерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) рішення щодо організації і підтримки пілотного проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини в ряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів. Метою запровадження омбудсмена із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприяння пріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційного рівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та інших нормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері прав дитини. Основними завданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобів захисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадських організацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини; формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовка пропозицій з удосконалення федерального, регіонального та місцевого законодавства з прав дитини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.

Вирішення проблеми дитячої безпритульності в Україні є головним обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої мають стати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захисту цієї категорії суспільства та значне підвищення рівня правової освіти і правового виховання дітей і молоді, що стане запорукою позитивних зрушень у цій сфері в найближчому майбутньому.

2. Від прав людини - до прав дитини

З початку XX століття людство все більше уваги звертає на проблему захисту прав дитини. Раніше вважалося, що інтереси дітей природним чином співпадають з інтересами батьків, більше того, батьки краще знають чого потребує дитина.

Будь-яка згадка про права дитини обов'язково пов'язується з такими міжнародними документами, як Конвенція ООН про права дитини 1989 р. В Україні Конвенція ООН про права дитини набрала чинності з 27 вересня 1991 року. У законотворчій діяльності щодо захисту, підтримки і допомоги дітям наша держава намагається виходити з гуманістичних принципів і вимог цієї Конвенції та інших міжнародних договорів та угод, спрямованих на захист прав та інтересів дитини. Разом з тим є потреба приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових актів стосовно прав дітей. На жаль, нині законодавство України про охорону дитинства має більш декларативний, ніж практичний характер. Це не дає можливості державі гарантувати повне дотримання та реалізацію встановлених прав дітей. Внесені останнім часом доповнення до Сімейного Кодексу, Кримінального Кодексу, Законів України "Про охорону дитинства" та "Про попередження насильства в сім'ї" набули важливого значення для захисту дитячих прав.

Функцію захисту конституційних прав та свобод громадян, у т. ч. і дітей, покладено на судову владу. Приміром, батьки, які ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дітей або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на них своєю аморальною, антигромадською поведінкою, чи є хронічними алкоголіками або наркоманами, за рішенням суду можуть бути позбавлені батьківських прав. Крім вищезазначених судових, існують ще й поза-судові методи захисту прав дитини через звернення (у т. ч. й самих дітей) до опікунських рад при місцевих держадміністраціях, органів і службах у справах дітей з усіх питань захисту прав та інтересів, до відділів освіти -у випадках порушення права дитини на освіту. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства" дитина має право особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод ізаконних інтересів.

Серйозною проблемою є низький рівень обізнаності не лише юних, але й дорослих громадян України щодо прав людини і прав дитини. Отже, наступним кроком повинно стати доведення змісту міжнародних актів та національного законодавства у галузі прав дитини до відома широких мас громадян: батьків, педагогів, соціальних працівників і головне - самих дітей. Одним із способів вирішення цього непростого завдання є вивчення прав дитини і прав людини у різних навчально-виховних установах: дитсадках, школах, технікумах, ліцеях, а також у системі перепідготовки та удосконалення педагогічних кадрів.

Україна за невеликий відрізок часу її існування відчутно просунулася як на шляху удосконалення нормативно-правової бази, покликаної забезпечити виконання положень Конвенції ООН про права дитини, так і в справі і забезпечення цих прав на практиці. Однак, на цьому не слід зупинятися й надалі нарощувати зусилля діяльності з поліпшення становища дітей, подолання негативних явищ і бідності, що на жаль, ще існують у нашій країні.

3. Омбудсман у справах дітей

Поняття „омбудсман” походить із шведської мови. Саме в Швеції зародилась концепція запровадження незалежних органів для проведення моніторингу дій уряду, спрямованих на захист прав окремих осіб, а в 1809 році в цій країні було призначено першого у світі омбудсмана. Слідом за Швецією подібні інституції були утворені в Фінляндії (1919 р.), Данії (1955р.), Норвегії (1962р).

І якщо впродовж XIX століття „омбудсман” залишався, в основному, явищем скандинавських країн, то з середини XX століття він запроваджується в багатьох країнах світу. Сьогодні аналогічні інститути, наділені різною компетенцією, правовим статусом, організаційними формами, можливостями впливу, мають у своїй державно-правовій системі близько ста країн світу.

І хоча кожна країна обирає назву інституції самостійно („уповноважений”, „представник”, „комісар”, „делегат”, „захисник”), за змістом діяльності вони схожі. Функції їх зводяться до захисту прав і законних інтересів людини, яка вважає себе жертвою несправедливих дій з боку окремих посадових осіб, відомств, держави.

В XX і XXI століттях розвиток цього інституту привів до створення спеціалізованих омбудсманів ( наприклад, у справах національних менших; у справах інвалідів; у справах військовослужбовців; у справах студентської молоді), а також до введення його не тільки на загальнодержавному рівні, але й на рівні окремих територіально - адміністративних одиниць.

Позаяк захист прав дітей має певні особливості і специфіку, то з’явилася самостійна інституція - „Омбудсман у справах дітей”.

Перший омбудсман (Barneombud) у справах дітей був створений у Норвегії в 1981 році з метою захисту прав та інтересів дітей на всіх суспільних рівнях, а також для запровадження необхідних змін у політиці охорони дитинства.

Після прийняття Конвенції ООН про права дитини ( 1989 р.) подальший розвиток установ із захисту прав дитини розглядається як один з елементів процесу впровадження цього міжнародного документа. Уряди країн, які ратифікували Конвенцію, виконуючи взяті зобов’язання, почали розвивати мережу самостійних, незалежних служб по захисту прав дітей.

За останніми підрахунками (Save the Children Norway) нині утворено понад 60 омбудсманів у справах дітей. Тільки європейська мережа омбудсманів у справах дітей (ENOC) об’єднує 27 країн. Розглядаються заяви ще трьох країн на вступ до неї.

„Омбудсманом у справах дітей” (взаємозамінним є термін „уповноважений”), зазвичай, називають у цих країнах статутний орган, утворений для захисту прав та інтересів дітей.

Цю місію може виконувати як самостійна інституція, так і окремий спеціалізований департамент або інший підрозділ у правозахисній структурі ширшого масштабу дій, зокрема, в інституції Генерального омбудсмана з прав людини. Існують недоліки та переваги в обох варіантах. Та все ж спеціальний омбудсман у справах дітей має можливість надати правам дітей найбільшої пріоритетності, застосовувати найбільш дієві методи та інструменти їх захисту.

Чимало існуючих нині омбудсманів у справах дітей значно відрізняються від традиційної моделі омбудсмана: діяльність їх засновується на законодавчій основі і розвивається до представлення та захисту інтересів і прав дітей як окремої соціальної групи. Тоді як традиційно діяльність цієї служби, в основному, зводилася до розгляду індивідуальних скарг на порушення прав дітей. Єдине, що у них спільне – це контроль за визнанням, захистом прав дітей та дотриманням їх державою.

Колишній комісар з прав людини Ради Європи Альваро Хіль – Роблес так характеризував омбудсмана: „ ...це інститут контролю, нагляду над владою, над органами влади. Він існує для того, щоб розкривати зловживання владою, це інститут який ...намагається вирішувати не тільки одиничні особисті ситуації, але й здійснювати загальні зміни в країні”.

На початку 90-х років Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) розробив концепцію запровадження омбудсмана у справах дітей в усіх країнах. В останніх публікаціях з цієї теми він запропонував термін „незалежні інституції з захисту прав дітей”, підкресливши цим розмаїття організацій, які можуть бути обрані для виконання такої ролі.

Комітет ООН з прав дитини, який є міжнародним органом по нагляду за дотриманням Конвенції ООН, опублікував у 2002 році загальний коментар „Роль незалежних національних правозахисних інституцій у справі захисту та заохочення прав дитини” . На його думку, захист прав дітей у країні найкращим чином може здійснювати незалежна установа, діяльність якої зосереджена на задоволенні потреб та інтересів дітей.

Комітет послідовно закликає всі держави, доповіді яких він вивчає, „створювати нові структури, механізми та види діяльності в інтересах дітей”: „ Кожній державі потрібна незалежна правозахисна установа, яка б відповідала за питання забезпечення та захисту прав дітей,... незалежно від її форми була б спроможна ефективно втілювати завдання по моніторингу , забезпеченню та захисту прав дітей”.

Зважаючи на те, що кожен омбудсман (уповноважений) у справах дітей є унікальним, визначають, здебільшого, чотири основні моделі їх утворення, розвитку, статусу та повноважень :

самостійний орган, тісно пов’язаний з парламентом, так званий „парламентський” або „класичний” омбудсман ;

омбудсман, запроваджений в межах існуючих виконавчих державних органів, т.з. „виконавчий” омбудсман;

омбудсман, створений при конкретних міністерствах на основі законодавства про соціальний захист дітей;

омбудсман, створений на базі неурядових організацій, т.з. „громадський” омбудсман.

Така класифікація умовна. До неї вдаються лише для того, щоб краще пояснити функції, права та повноваження різних типів омбудсманів, що існують нині.

4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей

Зміст роботи уповноважених у справах дітей, а звідси обсяг їх завдань, прав і повноважень, у різних країнах залежить від ряду обставин, зокрема, національних, економічних, політичних, соціальних умов, в яких перебувають діти. Тому, загалом, статус, права та повноваження, порядок утворення омбудсмана у справах дітей визначається актом ( законом, указом, постановою, рішенням) офіційного органу який його утворює (парламент, уряд, глава держави, міністерство, орган місцевої влади).

Наприклад, у Великобританії, Ісландії, Норвегії, Литві, Польщі, Швеції відомство омбудсмана створене на підставі закону вищого законодавчого органу і наділене широкими правами як самостійний орган. У Новій Зеландії, Онтаріо (Канада), Австрії, Іспанії, Ізраїлі омбудсмани створені в межах законодавства про охорону дитинства при конкретних міністерствах. У Фінляндії діють громадські омбудсмани, які створені неурядовими організаціями.

У 2006 році в Російській Федерації діяло 15 уповноважених у справах дітей на рівні суб’єктів Федерації і 52 - на муніципальному рівні. Більшість із них призначені головами адміністрацій або указами президентів республік, які входять до складу Федерації, і працюють в системі виконавчої влади.

Та незалежно від того, хто утворює цю інституцію, її права, функції та повноваження повинні визначатися на основі рекомендацій „Паризьких принципів”, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН з метою керівництва у сфері розвитку національних правозахисних установ, а також стандартів Європейської мережі омбудсманів у справах дітей (ENOC).

Особливе значення мають рекомендації цих документів щодо визначення повноважень і функцій правозахисних інституцій, як незалежних установ, створених на підставі законодавства.

Відповідно до рекомендацій установа, що займається захистом прав дітей (окрема організація чи департамент більшої національної інституції), при прийнятті рішення має діяти незалежно, тобто знаходитися поза суб’єктивним впливом державних органів чи посадових осіб. Вона має бути захищеною від посягань та блокування її роботи.

Дотримання цієї умови може гарантувати лише законодавство і лише тоді, коли омбудсман призначається вищим законодавчим органом влади або главою держави, гарантом конституційних прав громадян. Саме така законодавча база виступає запорукою того, що незалежні інституції з захисту прав дітей можуть знаходитися поза впливом різних політичних сил і вести постійну діяльність тільки на підставі закону.

Встановлення окремої інституції, департаменту чи посади омбудсмана у справах дітей відповідно до спеціального закону або указу глави держави означає:

по-перше, те, що омбудсману надано найвищий статус і визнання як органу, що може розглядати важливі питання та приймати відповідні рішення;

по-друге, йому законодавчо встановлюються і чітко визначаються завдання щодо захисту та розвитку прав дітей, надаються належні повноваження для їх виконання.

Відповідно до „Паризьких принципів” та стандартів ENOC незалежні інституції захисту прав дітей мають здійснювати дві основні функції, діяти в двох напрямках:

спостерігати за впровадженням у країні Конвенції ООН про права дитини;

виступати в ролі захисників прав дітей, своєрідних контролерів за ходом створення умов для їх реалізації.

Виходячи з цього, визначається і зміст завдань, які покладаються на омбудсманів у справах дітей, їхні функції та повноваження. Зокрема, вони повинні:

проводити незалежне спостереження за ходом виконання державою зобов’язань, взятих відповідно до Конвенції ООН про права дитини та інших заходів, спрямованих на забезпечення повномасштабного дотримання і поваги до прав дітей;

здійснювати узгодження національного законодавства, правових норм і практики з положеннями Конвенції ООН про права дитини, факультативних протоколів до неї і інших міжнародних актів з прав дітей;

надавати консультативну допомогу державним і приватним органам у трактуванні і застосуванні положень Конвенції ООН про права дитини;

заохочувати ратифікацію будь-якого відповідного міжнародного акту з прав дітей чи приєднання до нього;

сприяти тому, щоб інтереси дітей стали одним із основних пріоритетів державної політики, а центральні, регіональні органи влади та громадянське суспільство надавало їм більше уваги;

здійснювати вплив на національне законодавство, політику і практику стосовно інтересів дітей, активно рекомендуючи, у разі потреби, зміни до них;

сприяти належній координації дій органів держаної влади всіх рівнів в інтересах дітей, давати об’єктивну оцінку їхньої діяльності щодо змін до кращого становища дітей;

підвищувати рівень обізнаності як дорослих, так і самих дітей з їхніми правами, можливістю їх захисту;

впливати на формування суспільної думки щодо поваги прав дітей;

брати участь в соціальному діалозі з питань фактичної реалізації прав дітей;

здійснювати заходи по розв’язанню та відновленню прав дітей, уважно розглядати скарги та заяви, поданні дітьми або їхніми представниками, і за необхідністю виступати позивачем у судах або підтримувати судовий позов від імені дітей.

Ключовим компонентом діяльності інституту омбудсмана, як захисника дітей, має бути з’ясування причин того, чому сучасна політика і практика держави неспроможні поважати їхні права та інтереси. Саме на підставі такого аналізу він має впливати на практику діяльності органів законодавчої і виконавчої влади з тим, щоб забезпечити якомога повнішу реалізацію прав дітей, задекларованих як національним, так і міжнародним законодавством.

Для успішного виконання своїх завдань омбудсман повинен мати певні права і повноваження. Зокрема, він повинен мати право:

вільного доступу в усі державні органи і установи з метою вивчення і аналізу документів, які зачіпають інтереси групи дітей чи окремої дитини;

безперешкодно ознайомлюватися із становищем дітей в проблемних сім’ях, у школах, інтернатних закладах, в спеціалізованих установах, де утримуються діти;

ознайомлюватися з проектами державного та місцевих бюджетів в частині фінансування потреб та інтересів дітей, а також вносити до них свої пропозиції;

одержувати об’єктивну інформацію від державних органів і установ щодо фактичного стану реалізації і захисту прав дітей;

заслуховувати інформацію керівників державних органів та установ щодо стану реалізації та охорони прав дітей, одержувати від них документи, які необхідні для оцінки поточної ситуації;

проводити конференції, „круглі столи”, ділові зустрічі та інші заходи, спрямовані на об’єднання зусиль і дій державних структур, наукових, громадських організацій по удосконаленню системи охорони прав дітей;

вільно і самостійно інформувати суспільство та доповідати вищим державним органам про становище у сфері захисту прав дітей.

Діяльність омбудсмана не передбачає ізольованості. Навпаки він повинен перебувати у тісних контактах з усіма іншими організаціями, що займаються захистом прав дітей, а також урядом, громадянським суспільством, профспілками, профільними науковими, релігійними організаціями, засобами масової інформації.

Особливо важливо постійно підтримувати зв’язок з дітьми. Це необхідно і самому омбудсману для того, щоб отримувати інформацію безпосередньо від дітей про їх становище та обставини, що впливають на дотримання їхніх прав. Разом з тим, доступність та відкритість контактів з омбудсманом, можливість особисто поскаржитися йому на порушення своїх прав - необхідно і важливо для самих дітей. Тому омбудсман повинен мати засоби для інформування дітей про їхні права та про існування спеціальної інституції, яка їх захищає.

Згідно з положеннями Конвенції ООН про права дитини основну відповідальність за їх реалізацію несе уряд держави, який представляє країну – учасницю, що її ратифікувала. Водночас було визнано, що незалежні громадські організації, які займаються захистом прав дітей, є також відповідальними за стан захисту дитинства в країні і можуть відігравати важливу роль у створені омбудсмана у справах дітей шляхом подання відповідних пропозицій уряду та іншим постійним державним структурам, а також формування думки суспільства щодо потреб у створенні такої інституції. Доречно зауважити, що ідея введення інституту у справах дітей була запропонована вперше шведською неурядовою організацією„ Врятуйте дітей”.

Неурядові організації співпрацюють з омбудсманом у справах дітей, надають йому свою підтримку, здійснюють моніторинг його діяльності, стежать за тим, щоб він зберігав свою незалежність від державних органів і посадових осіб під час прийняття рішень.

Для повноцінного функціонування омбудсману потрібен штат кваліфікованих працівників і відповідні фінансові ресурси. Розмір фінансування повинен бути достатнім та надходити з постійних та надійних джерел.

Омбудсман зобов’язаний подавати щорічний звіт про свою діяльність парламенту чи іншому органу, який його утворив.

5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод

Під функціями права, як відомо, розуміють певні напрямки правового впливу, який відповідає роль права в організації суспільних відносин. До юридичних функцій відносять регулятивні, превентивні, охоронні. Міжнародному праву захисту прав людини та основних свобод притаманні ці та деякі інші специфічні функції.

У міжнародному праві захисту прав людини та основних свобод переважають функції конструктивно – творчого характеру, в міжнародному праві – функції охоронно – забезпечувального характеру.

Соціальна функція – це функція зміцнення поваги всі суб'єктів міжнародного права до прав, свобод і гідності людини. Це головна функція міжнародного права захисту прав людини та основних свобод, яка реалізується тільки через норми права, завдяки забезпеченню певного порядку, через засоби масової інформації, рішення неурядових організацій, політичні декларації тощо.

Юридична функція – полягає в правовому забезпеченні прав і свобод людини на міжнародному і національному рівнях. Головна мета реалізація даної функції – не лише консервація статус – кво, але й досягнення прогресу в розвитку прав і свобод людини.

Функція контролю за дотриманням прав і свобод людини.Функція протидії новим явищем суспільного життя, якщо вони суперечать основним правам і свободам людини.

Ці функції сприяють зміцненню режиму визнаних прав і свобод людини. завдяки цим функціям на міжнародному і регіональному рівнях практично покінчено з такими ганебними явищами, як расизм, шовінізм, націоналізм, тощо. Хоча вони зберігаються на побутовому рівні, де міжнародне право не діє.

Функція інтернаціоналізації основних правових досягнень у галузі міжнародного захисту прав та основних свобод – здійснюється через укладання універсальних пактів з прав людини, розширення взаємодії суб'єктів міжнародних відносин з питань прав людини, зміцнення соціальної основи міжнародного і національного розвитку і свобод людини.Інформаційна – виховна функція – реалізується через підготовку й огляд повідомлень та доповідей з прав людини; розслідування грубих порушень прав людини; гласність і інформування, дослідження, консультативні послуги, публікації у спеціальних виданнях, святкування Дня Загальної декларації прав людини, Дня боротьби за ліквідацію расової дискримінації тощо.

У структурі міжнародного захисту прав людини та основних свобод виділяють такі принципи: загальні принципи права; принципи міжнародного права; норми міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародного – правові стандарти.

Найважливішими загальновизнаними принципами у цій галузі є:·Принципи суверенної рівності держави; ·Не вторгнення у внутрішні справи держави; ·Принцип рівноправ'я та самовизначення народів; ·Принцип сів праці держав; ·Принцип добросовісного виконання державами своїх міжнародних зобов'язань.До спеціальних принципів відносять: ·Заборону усіх видів та форм дискримінації; ·Рівність перед законом; ·Захист державою своїх громадян незалежно від місця їх знаходження чи проживання;·Спеціальний захист прав жінок та дітей; · Відповідальність держави та її органі за порушення прав і свобод людини.

У галузі міжнародного захисту прав людини та основних свобод першорядну роль відіграють принципи сучасного міжнародного права, серед яких центральним галузевим є принцип поваги прав людини. він покладає на держави зобов'язання щодо дотримання і забезпечення широкого кола прав і свобод людини. На цьому принципі ґрунтується відповідальність за порушення цих прав. Принципи є головними імперативними нормами галузі.Міжнародні стандарти прав і свобод людини встановлюють мінімальні вимоги до їх дотримання, регламентують права і свободи людини у конкретній галузі життєдіяльності. Міжнародні стандарти визначають, у який спосіб загальновизнані норми міжнародного права можуть бути застосовані в цій галузі, які зобов'язання держави можуть чи мають брати на себе; якими міжнародними гарантіями підкріплені ці права і свободи, ступінь обов'язковості закріплення їх вимог у національних правах актах тощо.Міжнародні стандарти як мінімальні вимоги стосуються як матеріального так і процесуального права прав людини. З огляду на відсутність у їхніх приписах теоретичних імперативних вимог держави погоджується (дедалі частіше) визнати міжнародні стандарти прав і свобод людини. до найвідоміших документів, що формують міжнародні стандарти прав і свобод людини, слід віднести: Правила поводження з ув'язненими 195р.; Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку 1979р.; Заходи гарантії захисту прав засуджених до смертної кари; Міжнародні стандартні правила стосовно здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985рю; Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих або заарештованих у будь – який спосіб 1988р.; Стандартні правила з рівняння можливостей 1993.; Принципи медичної етики 1982р. та ін.

Проте основний комплекс прав і свобод людини базується на загально прийнятих нормах міжнародного права імперативного чи диспозитивного характеру, для забезпечення яких функціонує звичайний механізм міжнародного співробітництва.

6. Права та обов'язки батьків і дітей

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 51 КпШС). Походження дитини від батьків, які перебувають

між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини в органи реєстрації актів громадянського стану. В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків, батьківство може бути встановлено в судовому порядку за заявою одного з батьків. При цьому діти, походження яких встановлено за спільною заявою батьків чи за рішенням суду, мають ті ж самі права і обов'язки стосовно батьків і їх родичів, що і діти, народжені від батьків, які перебувають між собою в шлюбі.

До особистих прав та обов'язків батьків стосовно дітей лежать: право та обов'язок дати дитині прізвище, ім'я, по батькові; право та обов'язок виховувати, навчати, утримувати своїх дітей. По досягненні дітьми повноліття ці права та обов'язки припиняються. Законодавством передбачено також обов'язок батьків утримувати непрацездатних дітей, які потребують допомоги При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

За загальним правилом на утримання неповнолітніх дітей стягується певна частка заробітку (доходу) батьків залежно віх кількості дітей, а саме: на одну дитину - 1/4, на двох - 1/3, на трьох і більше - 1/2 заробітку (доходу) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину.

У разі, якщо один із батьків, який зобов'язаний сплачувати аліменти, має нерегулярний, непостійний заробіток (доход) або якщо частину заробітку (доходу) він одержує в натурі, а також в інших випадках, коли стягнення аліментів у частковому відношенні до заробітку (доходу) неможливе або утруднене, аліменти на прохання особи, яка їх вимагає, можуть бути визначені в грошовій сумі, що має сплачуватися щомісяця.

Батько і мати несуть обов'язки щодо утримання своїх неповнолітніх і непрацездатних неповнолітніх дітей. При відшкодуванні аліментів з батьків на непрацездатних неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається у частковому відношенні до заробітку (доходу) виходячи з матеріального і сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка отримує їх, але не менше 1/2 неоподаткованого мінімуму доходу громадян на кожну дитину.

Діти також зобов'язані піклуватися про батьків і подавати допомогу. Згідно зі ст. 81 КпШС утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є обов'язком їх повнолітніх дітей.

Висновки

Протягом останніх двадцяти років помітно змінилася суспільна свідомість щодо прав дітей, системи їх захисту:

нині дитина все більше набуває статусу самостійного суб’єкта права;

діти визнаються найбільш незахищеною соціальною групою населення.

Таку точку зору на дитину проголошують чимало міжнародних і національних законодавчих актів.

Найважливішим серед них є Конвенція ООН про права дитини, яка ратифікована Верховною Радою України в 1991 року. Цей найбільш послідовний та вичерпний документ про права дитини не тільки визначає політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей до 18 років, але й, що особливо важливо, проголошує право дитини на їх захист та обов’язковість створення для цього необхідних умов.

Дбаючи про захист прав дитини, держава має не тільки створити скоординовану систему їх реалізації, але й забезпечити застосування особливих механізмів їх впровадження.

Захист прав дитини має певні особливості, специфіку, а тому вимагає використання специфічних інституцій і механізмів, які нині фактично відсутні в країні. право дитина омбудсман

Запровадження в Україні інституції Омбудсмана (уповноваженого) у справах дітей відповідно до спеціального закону, який би визначав його статус, функції, повноваження як вищого державного правозахисного органу, дало б можливість, як засвідчує досвід інших країн, зліквідувати значною мірою вищезазначені проблеми, удосконалити систему захисту прав дітей.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини - документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акта " Добро-дітям ". Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.

Документом, де проголошувалося, людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх громадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 р. Україна ратифікувала Конвенцію у 1991 р. та внесла відповідні зміни до національного законодавства.

Вихідною ідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип " усі діти рівні від народження ". Працювати, жити, бути захищеним неможливо, не знаючи межі своїх прав і свобод, дозволеного і забороненого в інтересах суспільства. Тож активну і дієздатну у правовому відношенні людину необхідно формувати з дитинства. Права дитини - це те, що їй гарантує держава. Це свого роду допомога дорослих у законодавчій формі, щоб дитина розвинулася і реалізувала себе.

Основні положення Конвенції про права дитини:

(скорочено)

Дитина (у віці до 18 років) незалежно від її раси, національності, кольору шкіри, статі, мови, релігії, етнічного чи соціального походження, майнового стану, стану здоров'я, незалежно від її батьків та законних опікунів має право:

на життя;

на ім'я та набуття громадянства;

знати своїх батьків;

на збереження своєї індивідуальності;

підтримувати взаємини з обома батьками;

висловлювати свої погляди і думки з усіх питань;

одержувати і передавати інформацію (за винятком певних обмежень);

на свободу думки, совісті й релігії;

на свободу об'єднань і товариств у мирних цілях;

на захист від посягань на особисте сімейне життя, честь і гідність;

на повноцінне і достойне життя, на піклування;

на освіту відпочинок і дозвілля;

на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового і соціального розвитку дитини;

на захист від економічної експлуатації;

на захист від незаконного зловживання наркотиків, психотропних речовин, від усіляких форм сексуальної експлуатації;

на гуманне поводження, на захист від незаконного позбавлення волі;

на негайний доступ до правничої допомоги і на таке поводження, яке сприяє розвитку у дитини почуття гідності й значущості, змінює в ній повагу до прав людини і її свобод, сприяє виконанню нею корисної ролі в суспільстві.

Для того щоб дитина знала про свої права та протидіяла їх порушенню, вона повинна мати змогу як отримувати інформацію щодо своїх прав, так і вільно обговорювати її.

Список використаних джерел і літератури

1. С. Гавриш. Права і свободи дитини. Х.: 2001р.

2. В.С. Тарасенко. Соціальний захист дитини у міжнародно-правових актах. О.: 2001

3. Закон України «Про охорону дитинства»

4. Є.Г. Азарової, Т.Г. Войтчака. Захист прав дітейК.:К 2003

5. М.П. Тулісова. Державний інститут проблем сім'ї та молоді. К.:2001

6. А.М. Єгорова. Стан дітей в Україні. К.: 2005

7. Р.І. Іванової, А.В. Іпатова, Т.Т. Копать Права дітей. К.: 2000

8. В.С. Андріїва. Проблеми сім’ї та молоді. Х.:2003

9. Н.Б. Болотіної, Т.З. Герасимова. Сучасна молодь К.: 2006

10. Б.І. Смичка. Права дитини. К.:2004

11. І.М. Сироти. Юридичний довідник Х.:2007

12. Б.С. Стичинського, Л.П. Шумної. Енциклопедія права К.: 2003

13. Я.М. Фотеля. Популярна юридична енциклопедія К.: 2005

14.І.Г. Тетеря. Загальна теорія права Х.: 2005

15.Д.С. Сторожко. Юридична енциклопедія К.:2003

16. І.В.Саух. Захист прав дітей і жінок К:.2004