Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Економічний факультет

Кафедра банківської справи

Контрольна робота

з курсу: Актуальні проблеми економічної теорії

на тему: «Нова економіка» як інноваційно-інформаційна модель економічного зростання

Київ – 2010

Вступ

Новий уряд України активізує зусилля із формування соціальної ринкової економіки та пошук нової моделі економічного розвитку. Лише на цій основі можливе успішне вирішення нагромаджених соціально-економічних проблем. Необхідно не лише оновити та модернізувати вкрай застарілий парк технічного обладнання традиційних галузей, а й розбудувати сучасну структуру економіки, відповідний господарський механізм, подолати відставання від високо розвинутих країн. Тільки таким чином будуть створені передумови для входження України на паритетних засадах до європейського та світового співтовариства. При цьому необхідно врахувати, що все це відбувається на тлі швидкого розвитку процесів глобалізації, інтенсифікації переходу розвинутих країн до інформаційного суспільства постіндустріальної доби з характерною для нього «новою економікою».

Метою дослідження є виявлення головних рис «нової економіки», форм її прояву, умов становлення і формування нової моделі економічного зростання.

«Нова економіка є результатом четвертої промислової революції і базується на широкому впровадженні в практику господарської діяльності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, становленні мережної економіки, формуванні економіки високих технологій та економіки знань. Ці сфери дуже тісно переплетені, взаємопов’язані і проникають одна в одній, забезпечуючи розвиток іншої. Кожна з них виконує свою функцію у цій тріаді.

1.Основні складові «Нової економіки»

«Нова економіка є результатом четвертої промислової революції і базується на широкому впровадженні в практику господарської діяльності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, становленні мережної економіки, формуванні економіки високих технологій та економіки знань. Ці сфери дуже тісно переплетені, взаємопов’язані і проникають одна в одній, забезпечуючи розвиток іншої. Кожна з них виконує свою функцію у цій тріаді.

Передумовами переходу до нової економіки є

лібералізація ринків;

посилення мобільності капіталу;

глобалізація міжнародних економічних відносин;

поява нового інформаційного простору як нової комунікаційної моделі.

Останній період у розвитку світової економіки в цілому і передових країн, зокрема на межі ХХ і ХХІ ст., характеризується значним поширенням інформаційних і комунікаційних технологій, комп’ютеризацією всіх сфер людської діяльності і в першу чергу господарської. На цій основі посилюються процеси глобалізації, формується безперервний інформаційно-інноваційний потік, створюється інформаційний простір. Одночасно модифікуються процеси створення вартості. Більшу її частину починає становити нематеріальна складова – інформація, знання, інтелектуальний продукт. Відбувається процес переходу від економіки матеріального товару, економіки відносин до спочатку економіки менеджменту, потім економіки послуг, а так і мережної економіки і економіки знання. Це знаходить своє відображення у формуванні нового стану економіки, який узагальнюється поняттям «нова економіка».

Спочатку термін «нова економіка» використовувався для характеристики економіки США наприкінці 90-х років ХХ ст. Остання вирізнялася сталими темпами економічного розвитку, високим рівнем зайнятості і низькою інфляцією. Це вважалося наслідком інтенсивного впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема Інтернету у практику господарської діяльності. Потім цей термін починає застосовуватись для характеристики практик електронного бізнесу та мережної економіки, як цілісного комплексу, системи народногосподарських процесів на основі Інтернет-технологій. Досить часто як синонім використовувались терміни «інформаційно економіка», «цифрова економіка». Одночасно визріває підхід, що нова економіка – це результат формування постіндустріального технологічного способу виробництва і що вона є основою інформаційного суспільства. Згодом долучається розуміння того, що «нова економіка» - це економіка, яка базується на знаннях.

Поява «нової економіки» не стала чимось випадковим. Це був результат розвитку НТП у другій половині ХХ ст. За своєю сутністю це була четверта промислова революція, внаслідок якої виникає четвертий сектор – мережна економіка і сучасні цифрові технології, що пронизують всі сфери економічної діяльності. Якщо раніше конкурентоспроможність на світовому ринку і темпи економічного зростання визначали такі галузі, як сільське господарство і добування корисних копалин, потім внаслідок промислової революції ця роль перейшла до переробної промисловості і згодом до сфери послуг, то тепер в ХХІ ст. першочергового значення набуває четвертинний сектор економіки. На його основі відбувається формування сучасного високотехнологічного сектора економіки та економіки знань.

«нова економіка» може бути представлена як синтез трьох сфер – мережної, інформаційної економіки, економіки високих технологій, економіки знань. Економіка знань створює умови продукування інтелектуального продукту. Мережна, інформаційна економіка – інфраструктуру його поширення, а економіка високих технологій – безпосереднє використання і формування попиту на нього.

Інформаційна економіка складається з:

промисловості зі створення комп’ютерної і комунікаційної техніки; виробництва програмног забезпечення; діяльності, пов’язаної із забезпеченням функціонування електронних мереж і в першу чергу Інтернет;

сукупність електронних практик (електронної комерції ведення бізнесу) на основі Інтернет-технологій;

всі сфери і галузі, що створюють, перероблюють і поширюють інформацію і знання. До останніх можна віднести:

виробництво науково-технічної інформації, створення комерційної інформації в інтересах приватного бізнесу;

створення і поширення ділової інформації;

створення цифрового, інформаційного продукту споживчого призначення.

Інформаційний сектор економіки є одним з найбільш динамічних. Відбувається не лише швидке нарощування обсягів виробництва і послуг, регулярна зміна моделей і модифікацій, але й постійне підвищення ефективності виробництва. Одночасно відбуваються два взаємопов’язаних процеси – різке зниження цін на товари і послуги, що пов’язані з сучасними технологіями, і стрімке поширення інформаційних технологій в виробничих системах і сфері домашнього господарства.

Головною рисою «нової економіки» є те, що визначальна роль належить інформаційному обміну. Так, в США ще на початку 1995 року на долю інформаційного фактору припадало ѕ доданої вартості, що створювалася в промисловості.

Завдяки інформаційним і комунікаційним технологіям створюється новий економічний простір – мережний (network economics). Це породжує нові форми взаємозв’язків, нові форми здійснення бізнесу на основі web-технологій – web-практики. Мережні технологі впливають на способи господарювання, привносять нові методи і технології як у виробництво, так і у обмін і розподіл продукту. Електронний бізнес (e-business) і електронна комерція (e-commerce) стають однією з основ «нової економіки».

Електронна торгівля здійснюється у двох головних форматах – онлайнової гуртової (оптової) торгівлі В2В (business-to-business) та роздрібної торгівлі В2С (business-to-commerce). У світовому цифровому просторі вже сформовано абсолютно весь інструментарій комерції з притаманною їй інфраструктурою – банки, електронні платіжні системи, склади, комунікації, ярмарки, магазини, правові інститути, маркетингові служби, страхові компанії тощо.

Електронна комерція створює низку суттєвих переваг:

з’являються можливості з реалізації раніше небачених, віртуальних моделей господарської діяльності;

суттєво зменшуються трансакційні витрати; розширюється аудиторія потенційних клієнтів та партнерів (вступає в дію ефект мережі – число можливих партнерів зростає по експоненті);

усуваються просторові та часові обмеження (послуги надаються в режимі реального часу – онлайн);

відбувається індивідуалізація створюваного продукту, його формування в режимі реального часу під запит споживача (так званий браузер ний – зпрограмований продукт);

спрощується процес поширення продукції, взаємодія з постачальниками, маркетинг, рекрутинг, консалтинг;

створюється можливість одночасного надання разом з реалізацією товару цілої гами додаткових послуг;

оскільки умови взаємодії для всіх однакові, то нові невеликі і агресивні компанії можуть на рівних конкурувати з великими і добре відомими тощо.

Електронні форми обміну розвиваються з разючою швидкістю. Так, в США обсяги роздрібної торгівлі через Інтернет в 2002 році перевищили 45 млрд. дол., що було на 22% більше у порівнянні з попереднім роком.

Одночасно зростає коло об’єктів електронної комерції. Через роздрібну електронну торгівлю можна придбати не лише різноманітні товари (одяг, комп’ютерну і побутову техніку, книжки, відео і аудіо продукцію та ін.), але й замовити авіаквиток, туристичну путівку, купити ювелірні вироби, нерухомість тощо. На електронному ринку отримують широке розповсюдження також вен дорні послуги – лізинг програмного забезпечення. Вен дорні компанії, або як їх ще називають APS-компанії (Application Service Provider) – здають в оренду окремі програмні продукти. У споживача тепер немає потреби купувати дуже дорогі програми, йому достатньо подати лише необхідні дані, а APS-компанія зробить необхідні розрахунки та дії. В 2002 році обсяг ринку вендорних послуг досяг 5 млрд. дол..

Бурхливий розвиток електронної торгівлі супроводжується розвитком фінансових інструментів і механізмів, що її обслуговують. Виникають електронні гроші, які включають в себе електронні платіжні системи на основі пластикових карток і електронні платіжні системи на основі віртуальних грошей. Постійно розвивають функції електронних грошей, та зростає їх роль і значення в економіці. Підвищується швидкість грошового обігу, спрощуються рахунки, які можуть здійснюватись цілодобово, без посередників.

Постійно зростає практика застосування «Інтернет-банкінгу» - обслуговування клієнтів через Інтернет шляхом надання різноманітних послуг фінансового і консультаційного характеру. Через Інтернет відкриваються депозити, купується і продається валюта, цінні папери, здійснюються перекази, отримуються виписки з рахунків, проводяться платежі. Інтернет-банкінгу притаманний цілий ряд переваг: підприємець має можливість керувати своїм рахунком з будь-якого місця і у будь-яку пору доби. У банків відпадає потреба створювати дорогі філії і витрачати при цьому значні кошти.

Банківська діяльність в електронному середовищі може здійснюватись в двох формах – у формі «віртуальних банів» та у формі послуг, що надаються традиційними банками в онлайновому режимі. Обидві форми відкривають чудові можливості з поліпшення обслуговування клієнтів, надання їм додаткових сервісів при одночасній економії коштів за рахунок автоматизації усіх процесів. Прогнозується, що найближчим часом відбудеться суттєве збільшення банківських операцій як для корпоративних, так і для приватних осіб.

Поступово складається розвинута мережа електронних фондових бірж – ECN (Electronic Communication Network). Усім відомою є електронна система NASDAQ, в якій котируються акції високотехнологічних компаній.

Зростає практика виконання функцій держави по стягуванню податків з використанням Інтернет. Це не лише заповнення громадянами та фірмами податкових декларацій і відомостей, але й безпосередня сплата.

Під впливом інформаційних і комунікаційних технологій відбуваються зміни і в самій природі фірми. Виникають різноманітні форми «інтелектуальних» фірм, які взагалі можуть не мати виробничих фондів в традиційному розумінні, оскільки їх матеріальні активи починають витіснятися інтелектуальними, а поточні активи – інформацією.

Застосування web-практик окремими фірмами може також породжувати різноманітні форми праці на відстані – телепрацю – працю за межами фірми на основі використання інформаційних і комунікаційних технологій. Корпоративна мережа фірми в даному випадку забезпечує створення віртуального робочого місця.

Таким чином, розвиток інформаційної економіки виступає в якості нової «точки» економічного зростання, формуючи нові форми продукту, нові види виробництв, новий економічний простір і нові форми зайнятості. Зміни відбуваються як на макро-, так і на мікроекономічному рівні.

Іншою «точкою» економічного зростання виступають високотехнологічні галузі. Вирізняють декілька рівнів високотехнологічних галузей. Перший рівень – найвищий – ведучі високі технології, який включає оборонну промисловість, фармацевтичну промисловість і вироблення лікарських засобів, виробництво комп’ютерів, інфокомунікаційного і офісного обладнання, виробництво телерадіоапаратури і електронних компонентів, приладобудування. До другого рівня відносяться високотехнологічні галузі середнього рівня – хімічна промисловість, виробництво машин і обладнання загальноекономічного і галузевого призначення, а також побутової техніки, електротехнічна і автомобільна промисловість, залізничне машинобудування. Третій рівень складає собою сукупність високотехнологічних послуг – телекомунікації, фінанси і страхування, комп’ютерні послуги, маркетингові дослідження, консалтинг, інші інженерні і технологічні послуги тощо.

Головною особливістю високотехнологічного сектору є те, що він є сферою підвищеного попиту на інтелектуальний продукт, знання, а моделлю його розвитку стає інноваційна модель.

«Нова економіка» характеризується випереджаючою динамікою високотехнологічних галузей промисловості і послуг, збільшенням інноваційної активності всіх секторів економіки. Одночасно прискорені темпи НТП позначаються на скороченні життєвого циклу продуктів і послуг і особливо термінів проведення досліджень, розробок і впровадження інновацій. Наслідком даних процесів стали зрушення у структурі економіки розвинутих країн на користь інвестиційно-активних і динамічних галузей з коротким життєвим циклом продукції (виробництво ЕОМ, мобільних засобів зв’язку, побутової техніки) і скорочення частки галузей із довшим циклом (металургія, хімічна промисловість).

Про підвищення загальної ролі «нової економіки» як економіки знань свідчать деякі показники, що використовуються в якості індикаторів розвитку секторів підвищеного попиту на знання в Організації країн економічної співпраці. Так, в країнах OECD інвестиції в сектор знань, включаючи витрати на вищу освіту, наукові дослідження і дослідницько-конструкторські розробки, а також інвестиції в програмне забезпечення складають в середньому 4,7% ВВП, а з врахуванням всіх рівнів освіти – 10%. Причому, щорічні темпи приросту інвестицій в освіту в 1,5 разів вищі в порівнянні з інвестиціями в основні фонди. Зростає частка зайнятих у сфері науки і високих технологій. Зараз вона перевищує 25% всіх працездатних.

Отже, в основі розвитку «нової економіки» лежать інформація, знання, які починають бути не просто дуже важливим, але й головним економічним ресурсом, що забезпечує економічне зростання і подальший розвиток. Тому в основі нової моделі економічного зростання лежать інвестиції в людський та інтелектуальний капітал, в економіку знань. Ці зусилля повинні бути підкріплені формуванням національної інноваційної системи, інформаційної економіки, сектора високих технологій. Значна роль при цьому відводиться державі. Саме вона повинна сформувати пріоритети соціально-економічного розвитку, взяти на себе відповідну частку фінансувань, забезпечити правову базу перетворень, стимулювати ті чи інші види діяльності

2. Класифікація моделей ринку інновацій

новий економіка інновація індійський

Національна модель передбачає продаж інноваційних товарів та послуг переважно на внутрішньому ринку, тобто дослідження, розробки і виробництво орієнтовані на національних клієнтів. Індійська модель побудована на офшорному бізнесі у сфері програмування.

Таким шляхом йшли майже всі нові індустріальні країни, однак недоліком цього підходу є неможливість досягнення лідерства на світовому ринку інновацій, оскільки країна залишається лише виконавцем замовлень більш розвинутих країн. Ізраїльсько-скандинавська модель — це експорт наукомісткої та високотехнологічної продукції та послуг на міжнародний ринок.

При цьому експортні виробництва є пріоритетними в структурі національних економік. Таким шляхом розвиваються Фінляндія, Швеція, Норвегія, Ісландія.

Однак ці моделі не віддзеркалюють концептуальних засад, механізмів та інституційного оформлення відносин між споживачами та розробниками (виробниками) інноваційної продукції на самому внутрішньому ринку.

Аналіз розробок російських фахівців, вивчення зарубіжного досвіду щодо організаційних форм розвитку ринку інновацій дозволив їх систематизувати на базові та матричні/двофакторні моделі, які, у свою чергу, поділяються на моделі бюджетного та підприємницького секторів ринку (рис. 1.).

Військово-орієнтована модель ринку нововведень вимагає існування широкої мережі державних структур, які є замовниками (від імені держави) науково-технічної продукції оборонного профілю.

Причому військово-орієнтована модель може мати два різновиди — замкнуту модель і ступінчасту. Замкнута військово-орієнтована модель передбачає проведення НДДКР переважно спеціалізованими науково-технічними організаціями військового профілю відповідної відомчої підпорядкованості. Ця модель є умовно-ринковою, оскільки зазначені військові організації є в основному державними, тобто фінансуються з державного бюджету.

Ступінчаста військово-орієнтована модель допускає існування розгалуженої системи розробників — від спеціалізованих державних науково-технічних організацій до приватних цивільних підприємств і організацій, а також різноманітних консалтингових та інжинірингових фірм.

Рис. 1. Моделі ринку інновацій

Селективна модель державного сегмента ринку науково-технічної продукції заснована на фінансуванні з боку держави НДДКР – широкої системи державних невійськових пріоритетів і програм. Ця модель також має два різновиди: бюджетну та змішано-пайову.

Бюджетна селективна модель характерна для майже стовідсоткового фінансування НДДКР відповідно до державних науково-технічних пріоритетів і програм за рахунок державного бюджету. Учасниками робіт тут є науково-технічні організації різних форм власності. Змішано-пайова селективна модель передбачає участь держави у фінансуванні НДДКР спільно із приватними (комерційними і некомерційними) науковими організаціями. Власниками науково-технічної продукції в цьому варіанті стають змішані державно-приватні організаційні структури. Вони ж можуть бути як її споживачами, так і продавцями.

Підприємницький сектор ринку інноваційної продукції має значно більше моделей розвитку. На цьому ринку можна виділити: контрактну модель; монопсонічну модель (модель одного замовника); поліпсонічну модель; модель монополії розробника; конкурентну модель.

Контрактна модель характеризується наявністю розробників НДДКР, що не володіють чіткою спеціалізацією. Ці розробники не орієнтовані на постійних замовників. Контракти, що укладаються ними, нерідко мають випадковий характер, зумовлений ситуаційними потребами.

Монопсонічна модель (модель одного замовника) характеризує ситуацію, коли розробник науково-технічної продукції працює в основному на одного споживача. Така ситуація характерна для вузькоспеціалізованих науково-технічних організацій, що працюють у галузі, яка складається з одного підприємства (або об’єднання підприємств). При цьому підприємство-замовник може отримувати науково-технічну продукцію від інших розробників.

Поліпсонічна модель формується тоді, коли один розробник пов’язаний з кількома підприємствами-споживачами. Такий ринок може мати місце переважно в двох ситуаціях — у разі наявності в галузі кількох однотипних самостійних підприємств і в разі диверсифікованості розробника.

Модель монополії розробника виникає в умовах орієнтації споживача на одного розробника науково-технічної продукції. У цьому випадку розробник диктує свої умови виробникові, має місце його низька зацікавленість у задоволенні існуючих потреб виробника. Дана модель, як зазначають фахівці, переважає у російській промисловості [21]. Багато в чому до такої ситуації привела багаторічна боротьба проти дублювання НДДКР. Конкурентна модель, навпаки, передбачає наявність вибору споживачем розробників науково-технічної продукції. У цьому разі розробники конкурують між собою за ринки збуту продукції і за споживача.

Матричні моделі ринку нововведень дають можливість подати його основні типи у взаємозв'язку ключових чинників, що впливають на інноваційні процеси. Так, моделі державного ринку інновацій визначаються двома чинниками — часткою державного сектору в загальному обсязі НДДКР та місткістю (інтенсивністю) державного сегмента ринку військово- і пріоритетно-орієнтованих НДДКР.

Квазіринкова модель державного сегмента ринку нововведень характеризується високою часткою державного сектору НДДКР в загальних витратах на НДДКР при високій інтенсивності державного сегмента ринку військових і пріоритетно-орієнтованих НДДКР. Таке поєднання передбачає насичення державного ринку розробками самих державних науково-технічних організацій. Даний ринок є умовним, оскільки при трансфері результатів НДДКР не відбувається зміни власника і ринкового підтвердження споживчої вартості зазначеної продукції. Навіть якщо одна і та сама технологія розробляється кількома науково-технічними організаціями, а замовник приймає її лише від однієї з них, то ця акція, як правило, запланована заздалегідь і передбачає відшкодування витрат усіх розробників.

Модель відцентрової орієнтації державних НДДКР (висока частка державного сектору НДДКР при малій місткості ринку військово та пріоритетно-орієнтованих НДДКР) передбачає орієнтацію державного сектора НДДКР на розв’язання «недержавних» завдань та характерна для директивної економіки, коли всі науково-технічні організації належать державі. У децентралізованій системі такі організації також можуть бути, коли виробництво належить до приватного сектору, а наука — до державного. У цьому разі існує ринок інноваційної продукції, у якому споживачем є приватний сектор промисловості, а виробником — державна науково-технічна організація. Така ситуація може мати місце, якщо держава прагне зберегти існуючий профіль і потенціал наукових організацій.

Модель стагнаційного ринку промислової науково-технічної продукції (формується при незначних витратах підприємства на НДДКР та суттєвих вилученнях у цільові фонди). Дана модель характеризується слабким розвитком внутрішньофірмових НДДКР та їх проведенням в основному за рахунок розробок за контрактами із самостійними науково-технічними організаціями. При високій частці вилучення первинних доходів платоспроможний попит знизиться. Але оскільки обсяг промислових НДДКР і так невисокий, ситуація скоріше за все відповідатиме випадку застою, коли проводитимуться незначні НДДКР, невеликі технологічні удосконалення.

Модель ринку контрактних НДДКР, що потенційно розширюється (низький рівень вилучення доходу при високому розвитку внутрішньофірмових НДДКР), може створити основу для нарощування ринку за рахунок проведення НДДКР силами сторонніх контрактних організацій. Ці роботи покликані доповнити дослідження, що проводяться внутрішньофірмовими підрозділами, забезпечити основу для диверсифікації виробництва.

Модель ринку промислової науково-технічної продукції, що потенційно розширюється, — низький рівень вилучення доходів при недостатньому розвитку внутрішньофірмових НДДКР — створює передумови для розширення цих НДДКР, а також попиту на науково-технічну продукцію.

Крім того, викладене раніше дозволяє зробити висновок, що ринок інновацій являє собою дворівневу систему. На першому рівні ринку створюються напівфабрикати інноваційних товарів. Щоб їх можна було споживати, необхідно докласти додаткових зусиль у рамках кінцевих стадій інноваційного процесу. На другому рівні ринку інновація являє собою готовий інноваційний товар. Його споживання підвищує науково-технічний рівень виробництва, сприяє технологічному удосконаленню засобів праці й інших товарів, поліпшенню організації та управління як економічними, так і соціальними процесами.

3. Особливості індійської моделі економічного розвитку

Починаючи з 1991 р., Індія обрала модель лібералізації та активного включення до міжнародного поділу праці. Вже на початкових етапах реалізація цієї моделі забезпечила підвищення темпів економічного зростання з 4-6% у 1980-1990-х рр. до 10,3% у 2005 р. та 11% у 2007 р. Зростання спостерігається у всіх галузях виробництва, як товарів, так і послуг, особливо у сфері високотехнологічних послуг, зокрема, телекомунікацій, роздрібній торгівлі, фінансовому секторі. Підвищення доходів населення стимулює внутрішнє споживання, проте його рівень значно відстає від рівня споживання у Китаї. Якщо на одну тисячу населення у Китаї припадає 14 автомобілів, 59 мотоциклів, 416 телевизорів та 85 абонентських підключень до Інтернету, то в Індії ці показники становлять 10 авто, 39 мотоциклів, 104 телевізора та лише 6 абонентських підключень [10, 23].

Індія, як і Китай, має можливість застосування стратегії галузевої диверсифікації на відміну від інших економік тихоокеанського регіону з меншим населенням. Обрання країною стратегії розвитку галузей нової економіки, зокрема біотехнології, інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), передбачають необхідність формування в країні базових компонент моделі економіки, що базується на знаннях. У цих галузях Індія володіє високим рівнем міжнародної конкурентоспроможності, що підтверджується наступними даними. Провідним сектором індійської економіки, який забезпечує експортоорієнтоване зростання, є сектор ІКТ. Річний обсяг доходу цього сектору у 2007 р. становив 47,8 млрд. дол. США, з яких 67% - від експортних операцій. У першому десятилітті ХХІ ст. спостерігається щорічне зростання галузі на рівні 28%. У ній зайнято близько одного мільйона осіб. Виробництво компонент для автомобілів та інших автоматизованих механізмів із значною часткою послуг щодо розроблення дизайну та інжинірингу щорічно приносить країні 10 млрд. дол. США. Фармацевтична галузь генерує дохід в обсязі 8 млрд. дол. США на рік, з яких 31% - від експорту, а підприємства галузі біотехнології мають щорічний дохід в обсязі 705 млн. дол. США. Разом з тим, значну загрозу інтересам експортерів становить ревальвація рупії, рівень якої у 2007 р. досяг 12%.

Основою розвитку в Індії високотехнологічних виробництв є потужна система створення знань, яка включає розгалужену систему навчальних закладів, серед яких 380 університетів та 11200 коледжів. Щорічно на ринок праці вступають 50 тисяч спеціалістів в галузі комп’ютерного забезпечення та 360 тисяч інженерів. Разом з тим, рівень заробітної плати цих фахівців є значно меншим за рівень заробітної плати вчених в провідних країнах світу (для порівняння в абсолютному вимірі середня річна заробітна плата індійського вченого в обсязі 11.526 дол. США у 6,5 разів менша за аналогічний показник у США та у 7,5 менший за показник у Японії). Витрати Індії на НДДКР становлять лише 1% від ВВП, що є найнижчим показником серед країн БРІК. Бразилія та Китай витрачають 1,2% ВВП, а лідирує РФ із значенням 1,3% ВВП. З метою розвитку науково-дослідної діяльності корпорацій, що зареєстровані в Індії, уряд запровадив ряд пільг, зокрема усунення мита на ввезення обладнання для проведення досліджень та зразків стандартизованої фармацевтичної продукції; включення витрат на НДДКР до валових витрат та відповідне зменшення прибуткового податку; запровадження 10-річних податкових канікул для приватних науково-дослідних установ; застосування 40% норми амортизації на інвестиції у обладнання або будівництво виробничих потужностей на основі технологій, які розвинуто в країні. Навчальні заклади, науково-дослідні установи та асоціації отримали 125% звільнення від оподаткування прибутковим податком. Компанії із 100% національним володінням, які виробляють продукцію за технологією, розвиненою в Індії та запатентованою в США, Японії та принаймні в одній з європейських країн, звільняються від сплати мита на три роки. З метою спрощення режиму експорту у 2005 р. був запроваджений ПДВ у розмірі 12,5% (на окремі товари- 4%), що дозолило експортерам звільнятись від оподаткування цим податком в інших країнах та оптимізувати витрати.

Податкова система Індії спрямована не лише на розвиток науково-дослідної діяльності, а й є дуже сприятливою для іноземного інвестора. З метою розвитку конкурентоспроможних у глобальному масштабі виробництв активно використовується механізм вільних економічних зон. Всім інфраструктурним проектам також надано можливість користування режимом податкових канікул. Деякі штати надають додаткові податкові пільги, субсидії та зменшення тарифів на оплату енергії. Всі галузі національної економіки, крім ядерної енергетики, лотерей та тоталізаторів, є відкритими для іноземних інвесторів. У 2007 р. Індія отримала інвестицій в обсязі 19,5 млрд. дол. США, залишивши попереду лише Китай.

У 2004 р. уряд запровадив політику розвитку зовнішньої торгівлі (Foreign Trade Policy 2004-2009) з метою подвоїти за п’ять років обсяги експорту. Для виконання цього завдання було ініційовано розвиток вільних економічних зон, надання пільг іноземним інвесторам на національному та регіональному рівнях. Станом на квітень 2007 р. в Індії функціонувало 92 вільні економічні зони, в яких було створено 18 тисяч робочих місць та залучено 3,1 млрд. дол. США. Ще 50 вільних економічних зон перебувають у різних стадіях формування. До них планується залучити 9,2 млрд. дол. США, створити 1,5 млн. робочих місць. У 2009 р. планується досягти обсягу експорту з цих зон до 200 млрд. дол. США.

Основними імпортерами індійської продукції є США (14,9% від загального обсягу експорту Індії), ОАЕ (9,5%). Китай (6,6%) та Сінгапур (4,8%). Зростає роль інших азійських країн як торговельних партнерів та поступово зменшується частка західних країн. Тому зусилля щодо розвитку бренду «Зроблено в Індії» слід спрямовувати не лише на ринок США, а, насамперед, на ринок азійських країн.

В структурі індійської економіки досі зберігається висока частка сільського господарства у ВВП (18,6% у 2007 р.), в якому зайнято 62% працюючих. Частка промислового виробництва в структурі економіки на протязі першого десятиліття ХХІ ст. стабільно зростає на рівні 8% на рік. Основною ланкою економічної системи Індії є сфера послуг, яка становить 63% ВВП та забезпечує 68,6% зростання ВВП. Дефіцит бюджету країни у 2007 р. становив 3,1% ВВП та планується його зменшення до 2,3% у подальші роки. Зменшується зовнішній борг країни (з 28,7% ВВП у 1990 р. до 15,8% у 2006 р.) У країні накопичено золотовалютних резервів на суму 222 млрд. дол. США. Зростає частка державних витрат на соціальне забезпечення та покращення якості життя населення.

З метою вирішення енергетичної проблеми уряд Індії запровадив Нову політику ліцензування видобутку природних ресурсів (New Exploration Licensing Policy), яка передбачає встановлення прийнятих на міжнародному рівні фінансових та інших контрактних умов у процесі видобутку та виробництва вуглеводородів. Також планується створення стратегічного резерву нафтопродуктів в обсязі п’ять мільйонів тон, підвищення конкуренції на ринку видобутку вугілля шляхом укладання контрактів із 16 компаніями та активізація міжнародного співробітництва щодо будівництва нафтогонів Іран-Пакістан-Індія, Мньянма-Бангладеш –Індія та Туркменістан-Афганстан-Індія. У 2005-2009 рр. планується витратити понад 350 млрд. дол. США на інфраструктурні проекти, які крім енергетичних проектів включають розвиток транспортної системи (будівництво доріг, портів, аеропортів та розвиток морської справи (Проект Сагармала) та іригаційні заходи з метою підвищення ефективності сільського господарства, яке досі у значній мірі залежить від природних чинників та призводить до різких щорічних коливань обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

На початку ХХІ ст. Індія проголосила стратегію формування економіки знань, ключовими для розвитку якої є сприятливий економічний та інституційний режим, освічена та висококваліфікована робоча сила, ефективна інноваційна система та динамічна інформаційна інфраструктура. З метою покращення якості інформаційної інфраструктури уряд має гарантувати стабільність регуляторного середовища, що має сприяти конвергенції існуючих й нових технологій та розвиткові нових послуг. Оптимізація тарифів на програмне забезпечення та комп’ютерне обладнання дозволить підвищити рівень комп’ютеризації та інформатизації населення, адже ринок мобільних телефонів, послуг мобільного зв’язку, Інтернет-послуг перебуває в Індії на початкових етапах розвитку. Доцільною є адаптація програмного забезпечення для внутрішнього ринку, зокрема з використанням рідної мови, що дозволить підвищити рівень комп’ютерної грамотності, зокрема й у сільській місцевості. Велике значення для індійської економіки та суспільства відіграватиме розвиток електронного врядування, що покращить комунікацію та рівень координації між органами влади та місцевими громадами різних штатів, а також сприятиме консолідації суспільства в цілому.

Стратегія створення ефективної інноваційної системи в Індії передбачає:

сприяння міжнародному трансферу технологій з метою отримання доступу до зростаючих обсягів глобального фонду знань.

підвищення ефективності впливу прямих іноземних інвестицій на розвиток науково-дослідної діяльності у країні;

залучення видатних науковців з числа експатріантів до керівництва провідними національними науково-дослідними установами;

створення мотиваційних механізмів для залучення індійських науковців, які працюють у США та інших розвинених країнах, до створення на контрактних засадах науково-дослідних підрозділів ТНК в Індії;

запровадження системи моніторингу ефективності НДДКР з метою покращення алокації ресурсів та їх релокації;

підвищення рівня практичної підготовки студентів шляхом покращення взаємодії між університетами та промисловістю;

проведення реструктуризації та модернізації університетів та науково-дослідних установ;

запровадження програм навчання менеджменту науковців з метою активізації підприємницької активності;

належне фінансове забезпечення науковців, сприяння розвиткові венчурного капіталу та створення національного фонду підтримки інновацій.

Базовою для побудови ефективної інноваційної системи є система освіти, основними напрямками реформування якої в Індії є посилення взаємодії навчальних закладів із підприємницькими структурами, активізація міжнародного співробітництва університетів, запровадження моделі навчання впродовж життя, забезпечення відповідності між різними рівнями навчання та дотримання високої якості на всіх рівнях, запровадження новітніх методик та програм навчання. Висока якість освіти, що була доступна незначному відсотку населення, нині має бути поширена на широкі верстви населення. Вирішення цієї проблеми можливе шляхом надання дозволу на створення приватних навчальних закладів та збереження за державою функції надання початкової освіти, вищої освіти у непривабливих для приватних закладів регіонах та надання фінансової підтримки обдарованим дітям. Незначною є частка вищих навчальних закладів у проваджуваних наукових дослідженнях (менше 3% від всіх витрат на НДДКР). 70% витрат на НДДКР зосереджено в державних установах, 27% у приватному секторі, у той час як у провідних країнах приватний бізнес фінансує 50-60% витрат на НДДКР. Саме реформа системи освіти може стати найбільшою перепоною на шляху до формування економіки знань в Індії.

Висновки

«Нова економіка» формує принципово новий механізм економічного зростання, оскільки базується на знаннях і передових технологіях. На перший план виходять інтелектуальні складові товарів і послуг. Успіх компаній, величина прибутків визначаються тепер оригінальністю ідей, технологіми, методами ведення бізнесу. Відповідно наукомісткість продуктів стає вирішальним фактором економічного зростання.

Вартість компанії все більше починає визначатись нематеріальними активами (ідеї, технології, стратегії об’єднання, знання персоналу, інформаційні ресурси компанії). Тому особливого значення починає набувати не фізичний капітал, а людський, зокрема його інтелектуальна і соціальна складова.

Епоху «нової економіки» досить часто називають періодом революції знань, коли здатність виробляти, придбати і використовувати знання стає найважливішим чинником конкурентоспроможності як окремої фірми, так і національної економіки в цілому. Саме тому в найбільш розвинутих країнах інвестиції в знання (науково-дослідні і конструкторські розробки, освіту, інформаційні технології) доганяють і навіть переганяють за своїми обсягами інвестиції в основний капітал.

Отже, в основі розвитку «нової економіки» лежать інформація, знання, які починають бути не просто дуже важливим, але й головним економічним ресурсом, що забезпечує економічне зростання і подальший розвиток. Тому в основі нової моделі економічного зростання лежать інвестиції в людський та інтелектуальний капітал, в економіку знань. Ці зусилля повинні бути підкріплені формуванням національної інноваційної системи, інформаційної економіки, сектора високих технологій. Значна роль при цьому відводиться державі. Саме вона повинна сформувати пріоритети соціально-економічного розвитку, взяти на себе відповідну частку фінансувань, забезпечити правову базу перетворень, стимулювати ті чи інші види діяльності.

Список використаних джерел

Вайнштейн Г. От новых технологий к «новой экономике» //Мировая экономика и международные отношения. – 2002. - №10. – С. 22-29;

Далман К. Знаниеемкая экономика: концепции, тенденции, стратегии // Информацыонное общество. – 2002. - №5-6. – С. 27-33;

Климович Л. «Новая экономика» как тенденция развития мирового хозяйства // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2002. - №1. – С.34-35;

Мельянцев В. Экономический рост Китая и Индии: динамика, пропорции и последствия // Мировая экономика и международные отношения. – 2007. - № 9. – с. 18-25;

Скороходова Н. Научно-технические достижения Индии // Мировая экономика и международные отношения. – 2008. - № 5. – с. 112-117;

Семенець О.Є. Сучасна Індія: наука, технології, стратегічні сектори : Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – 208 с. – ISBN 966-574-879-3;

Медведкін Т.С. Становлення та оцінка ефективності інноваційно-інвестиційної моделі економічного зростання України // Проблеми розвитку зовнішньоекономічних зв’язків та залучення іноземних інвестицій: регіональний аспект. Збірник наукових праць. – Донецьк: ДонНУ. – 2005. – С.513-520 (0,5 д.а.);

Гвоздецький І. Феномен «нової економіки» у контексті економічного зростання // http://www.library.tane.edu.ua;

Авдокушин Е. Ф. «Новая экономика»: сущность и структура// Экон. Теория на пороге XXI века- 5. Неоэкономика/ Под ред. Ю. М. Осипова и др.,- М., Юристъ, 2001, 624 с;

Бузгалин А. В., Колганов А. И. Новая экономико-политическая реальность глобального мира: будущее России// Новая политика для новой экономики. Доклады и выступления. Под ред. А. В. Бузгалина, М., Слово, 2003.-408 с;

Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы.- М., Логос, 2000.- 304 с;

Григорян А. Л. Проблемы определения термина «новая экономика» // Экономика и менеджмент: ученые записки.- Вып. 5.- Ч. 2.- Воронеж, 2007;

Білоцерківець В.В. Економіка і нова економіка: критерії розмежування /В.В. Білоцерківець // Економічна теорія. – 2005. – № 1. – С. 17–24;

Тарасевич В.М. Про цивілізаційне вимірювання світової кризи / В.М. Тарасевич // Економічна теорія. – № 2. – 2009. – С. 17–18;

Стрелец И.А. Новая экономика и информационные технологии /И.А. Стрелец. – М.: Экзамен, 2003. – С. 138; Шинкевич Н.Н. Экономика, моделирование, прогнозирование.: Сб. научн. тр. Вып.1 / Ред. совет: С.С. Полоник (гл.ред) и др. Обзор и анализ моделей экономического роста. _Минск: НИЭИ Мин_ва экономики Респ. Беларусь, 2007. — С. 210_224; Радіонова І. Економічне зростання за участю людського капіталу// Економіка України. — 2009. — № 1. — С. 19_30; Пахомов Ю. Развитие как коррекция инерционного курса в контексте глобальной конкуренции. // Економічний часопис_ХХІ. — 2004. — №3.