ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування поняття та значення субкультури

Поняття субкультури

Культурний плюралізм і етнонаціональна політика

1.3 До питання про взаємини між культурою і мовою

Розділ 2. Аналіз особливостей американської і британської субкультур

2.1 Характеристика й умови розвитку різновидів американських лінгвістичних субкультур

2.2 Аналіз лінгвістичних субкультур Великої Британії та їхнє місце в культурному розвитку країни

2.3 Аналіз однорідності регіональних варіантів англійської мови

Висновки

Список літератури

Вступ

Англійська мова відноситься до західнонімецької групи індоєвропейських мов. Англійською мовою говорять і користуються в державному діловодстві, літературі і науці близько 200 млн. чіл. - у Великобританії і Ірландії (разом з ірландським), в США, Канаді (разом з французьким), Австралії, Новій Зеландії, частково в Південній Африці і Індії. Одна з п'яти офіційних і робочих мов, прийнятих ООН.

Англійську мову веде свій початок від мови давньогерманських племен (англів, саксів і ютів), що переселилися в V-VI століттях з континенту до Британії. Складна взаємодія давньогерманських племінного говору, принесеного до Британії, населеної кельтськими племенами (бриттами і гелами), і що розвивалися в умовах формування англійської народності, привела до утворення територіальних діалектів на старій племінній основі.

У староанглійський період (VII-XI ст.) мова представлена чотирма діалектами: нортумбрийським, мерсийським, уессекським і кентским. Завдяки економічному і політичному впливу Уессекського королівства в IX - X ст. у культурному житті Англії найбільше значення придбав уэссексский діалект. Після проникнення до Англії в VI ст. християнства латинський алфавіт замінив давньогерманські руни, і вплив латинської мови відбився на англійській лексиці.

З мови скореного англосаксами кельтського населення Британії збереглися головним чином географічні назви. Набіги скандинавів (кінець VIII в.), що закінчилися підпорядкуванням Англії в 1016 р. данському королеві, зумовили створення скандинавських поселень в країні. Взаємодія близькоспоріднених мов - англійського і скандинавських - позначилося в наявності в сучасній англійській мові значної кількості слів скандинавського походження, а також деяких фонетичних особливостей, що характеризують діалекти північної Англії.

Змішення з скандинавськими мовами сприяло посиленню і ряду граматичних тенденцій, що були в англійській мові. Завоювання Англії норманами в 1066 р. привело до тривалого періоду двоязиччя, коли англійська мова, що мала три основні територіальні діалекти (північний, центральний і південний), зберігалася як мова народу, але державною мовою вважалася французька мова Тривале вживання його при королівському дворі, в парламенті, суді і школі привело до того, що після витіснення французької мови з цих сфер (до XIV в.) в англійській мові збереглися обширні пласти французької лексики.

В процесі утворення нації відбувалося формування національної англійської мови, що складалася на основі лондонського діалекту, який поєднував в собі південні і східно--центральні діалектні риси. У 2-у підлогу. XIII і 1-а підлога. XIV ст. помічається витіснення південних діалектних рис з мови Лондона і заміна їх особливостями східно--центрального діалекту.

Середньоанглійський період (XII - XV ст.) розвитку англійської мови характеризується поряд змін, різко середньоанглийськую, що відмежували, звукову систему від староанглійської. Оскільки всі флексії були ненаголошеними, редукція ненаголошених голосних позначилася і на значному спрощенні морфологічної структури англійської мови.

Введення в Англії книгодрукування (1476 р.) сприяло закріпленню і розповсюдженню лондонських форм, чому немало допомогла популярність творів крупного письменника Дж. Чосера (1340-1400 рр.), що писав на лондонському діалекті. Проте книгодрукування фіксувало деякі традиційні написання, що вже не відображали норм вимови кінця XV в. Т. о., почалася така характерна для сучасної англійської мови розбіжність між вимовою і написанням.

У XVI-XVII ст. складається новоанглійська мова. Наукові і філософські твори почали писатися на англійському, а не на латинській мові, а це зажадало розвитку термінології. Джерелами поповнення з'явилися запозичення з латинського і грецького, частково з італійського і іспанського, а в XVII в. з французького мов.

В області граматики сучасна англійська мова характеризується аналітичним ладом, тобто такою структурою, при якій основними засобами виразу граматичних значень є порядок слів і службові слова, що показують відносини між словами або групами слів.

У 2-ій половині XVII в. і особливо в XVIII в. видається безліч керівництва по орфоепії і нормативних граматик, автори яких прагнуть упорядкувати граматичні норми мови: одні - на основі раціональної граматики, інші - виходячи з живого вживання форм мови. Течія пуриста XVIII в. (Дж. Свіфт, Дж. Аддісон) було напрямлено проти проникнення в літературну англійську мову неологізмів розмовного типу (наприклад, усічених слів) і зайвих запозичень.

Колоніальна експансія Англії в XVII-XIX ст. зумовила розповсюдження англійської мови за межами Великобританії і привела до виникнення деяких регіональних відмінностей, головним чином в лексиці. Відмінності американського варіанту англійської мови від британського можна пояснити тим, що перші поселенці в Північній Америці (1607 р.) прибули з Лондона і його околиць, а пізніші були вихідцями головним чином з північної Великобританії і Ірландії.

У мові США немає так яскраво виражених діалектів, як у Великобританії. На основі того, що виходить під редакцією професора Х. Курата (Н. Kurath) «Лінгвістичного атласу США і Канади» (1939 р.) виділяють сім діалектів, зокрема діалект центральної і західної областей США - найзначніший по території розповсюдження; він вважається в США основою літературної норми (General American).

Відмінність між американським і британським варіантами англійської мови більше всього позначається в лексиці і в деякій мірі у фонетиці; відмінності в граматиці незначні. При великій кількості новоутворень в лексиці англійської мови. США словотворчі моделі також залишаються загальними з англійською мовою Великобританії.

Мета даної роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні питання американської та британської лінгвістичних субкультур

Відповідно до мети роботи, були поставлені наступні завдання:

- дати визначення поняття субкультури;

- розглянути культурний плюралізм і етнонаціональну політику визначених країн;

- дослідити питання зв’язку між культурою і мовою;

- зробити аналіз особливостей американської і британської субкультур.

Об'єктом дослідження в даній роботі є американська і британська субкультури.

Предмет дослідження – субкультурні ознаки різних куточків США та Великої Британії.

Відповідно до мети і завдань даною були комплексно використані різні методи дослідження:

описово-аналітичний метод;

метод зіставлення;

метод спостережень і моделювання;

елементи методів трансформації;

лінгвістичного експерименту і кількісної оцінки;

контекстуальний метод;

інтерпретаційний метод.

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування поняття та значення субкультури

1.1 Поняття субкультури

Мовна субкультура - що складаються в середовищі чоловіків або жінок і використовувані мовні па терни, вислови, вибір слів і фраз, анекдотів, невербальних засобів спілкування, що віддаються перевага

Як відомо, у кожного народу своя мовна субкультура, яка оточує людину з народження. З перших років життя дитина потрапляє в атмосферу сімейної субкультури, де крім особливої домашньої мови, сімейного арго, є своя фразеологія, система випадково виниклих в мові фраз, запозичень з мультфільмів, різних казок і так далі. В процесі дорослішання дитини розширюється його соціальний і мовний кругозір, поповнюється і запас фраз, складових його індивідуальну субкультуру. Маленька людина виходить в двір, йде в дитячий сад, потім в школу, і кожна нова соціальна сфера відбивається в його мовній свідомості, формуючи мовну зовнішність особи. Кожне таке входження знаменується залученням людини до іншої мовної субкультури.

Природно, вона не вичерпує всіх характеристик мовної особи, а лише відображає побутові сфери комунікативної поведінки індивіда. Але відображаючи життєву ідеологію різних носіїв мови, субкультура в той же час пов'язує їх з мовним колективним несвідомим нації. І саме в нім формуються виразні засоби побудови мовних творів. Функціонування мовної субкультури тісно пов'язане з мовною дій, з мовним смаком епохи [6, c. 42].

У формуванні мовної субкультури 21 століття велику роль грають засоби масової комунікації (театр, кіно, друкарські видання, телебачення). у «Чоловік той, що говорить» живе в світі текстів, статей, передач, і зі всього мовного масиву, який буквально обрушується на нього, він виділяє тільки ті дискурси, які необхідні для формування його внутрішньої точки зору і комунікативно-інтелектуального багажу. М.М. Бахтін називав подібні ремінісценції «життєвою ідеологією» [1, c. 17], які просочуються в мовну свідомість шляхом багатократного повторення, т відкладаються в пам'яті і спливають в мовній поведінці у вигляді готових обкатаних формул, кліше і так далі Досить часто «життєва ідеологія» мовна субкультура знаходить свій прояв у вигляді мовної гри. У представленні Ханса-Георга Гадамера мовна гра - це таке поняття, де «... мова йде не про гру з мовою... але про гру самої мови, яка з нами заграє» [1, c. 27-29]. Психологи ж, і, зокрема, Р.Франсе визначають мовну гру як перцепт, як « ...якесь явище в свідомості суб'єкта, яка провокує суб'єкт в цілому на спонтанну поведінку» [19, c. 210-212].

У лінгвістиці ж під мовною грою зазвичай розуміють особливий вид мовної поведінки, де основою комунікації стає моделювання і своєрідна дешифровка лінгвістичної коди, тобто відбувається деавтоматизація сприйняття знаку, чим досягається прогнозований ефект дії на адресата (прагматичний ефект).

Пьер Гиро бачить в мовній грі серйозну лінгвістичну проблему, яка примушує задуматися про форми і функції мови. В.Г.Гак також підкреслює особливий статус мовної гри, яка «... не носить агональний характер, який має, виступаючи як змагання з партнером (...), коли чоловік проявляє своя майстерність, але розгортається як гра ради самої гри, ради задоволення, яке мовна гра доставляє всім її учасникам, і активним, і пасивним» [8, c. 34-37].

Тобто стратегія мовної гри завжди орієнтована на досягнення нестандартного ефекту дії на адресата, в результаті якого відбувається актуалізація лексичного фону і ситуативне переосмислення одиниць, що входять в його склад. Іншими словами мовна гра визначає комунікативну интенцию що говорить.

У рамках теорії мовних актів комунікація розглядається як цілеспрямована діяльність, керована системою конвенціональних правил, що не зводяться до однієї лише граматиці, але пов'язаних зі всією сукупністю комунікативно-поведінкових процесів, що становлять. Сказане в особливому ступені торкається так званих перформативных мовних актів і вживань мови, коли акцент робиться не на інформації, що повідомляється, а на пов'язаною з нею ілокутивною дією на партнера або адресата: вирок, образа, прокляття, загроза, застереження, обіцянки, похвала і так далі.

З часу перших досліджень в області мовної прагматики список подібних функцій виріс. Так, тільки в області жанру сімейної бесіди виділяються тактики (подяки, запрошення, вибачення) етикеток, тактики турботи і участі (похвали, ради і пропозиції), тактики сімейного єднання (затвердження цінності сімейного спілкування, компліменту), тактики зацікавленості, мовна підтримка, тактики неприйняття, реакції етикеток і так далі.

1.2 Культурний плюралізм і етнонаціональна політика

Визнані теоретики націй та націоналізму – від Е. Ренана і М. Вебера до Х. Сетона-Вотсона і Я. Тамір – погоджуються з тим, що нації існують остільки, оскільки люди усвідомлюють свою приналежність до них. Самосвідомість – одна з найприкметніших характеристик нації, а нація – одна з найбільш “суб'єктивних” людських спільнот. Її міцність і життєздатність залежать насамперед від наявності волі і вміння людей, що належать до неї, будувати державу, від усвідомлення необхідності здійснювати свій суверенітет, розвивати культуру і загалом влаштовувати своє життя відповідно до власних уявлень.

Україна зараз проходить політичні випробування щодо того, чи не зруйнують відмінності у свідомості окремих суспільних груп – етнічних, а ще більше регіональних – їхню здатність і їхнє бажання разом творити і розвивати демократичну державу, бути лояльними до неї як цілого, а не тільки патріотами свого міста, області чи регіону. Тобто, питання культурної багатоманітності в Україні та питання національної єдності й суспільної інтегрованості, мають розв’язуватись паралельно.

Неабияку роль у врегулюванні суперечностей між групами, в гасінні, а ще краще – недопущенні конфліктів у цій сфері має відігравати етнонаціональна політика, яка повинна була б ґрунтуватися на двох взаємно пов’язаних цілях: 1) гарантуванні прав і максимальному створенні рівних можливостей для задоволення потреб та інтересів усіх суб’єктів етнонаціональних відносин; 2) створенні й приведення в дію важелів загальнонаціональної інтеграції і формуванні подвійної (етнічної та громадянсько-національної) ідентичності.

Мета доповіді полягатиме в з’ясуванні особливостей культурного (етнічного та регіонального) плюралізму в Україні в контексті зразків, що є в інших країнах, та оцінка адекватності і перспектив державної етнонаціональної політики.

Для характеристики міжетнічних, мовно-культурних та регіональних відмінностей, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації в зарубіжних країнах і в Україні, буде використано термін „етнокультурний” або просто „культурний” плюралізм у таких його проявах як етнічні, мовні, регіональні, ціннісно-ідеологічні відмінності, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації. Водночас, об’єктом розгляду не будуть гендерні та деякі інші відмінності в культурі, які не належать до питань, пов’язаних з національною консолідацією.

Як і більшість суспільствознавчих термінів, поняття культурного плюралізму – неоднозначне. У найвужчому розумінні воно є характеристикою політичної системи з точки зору наявності в ній ексклюзивних інституцій, через які здійснюється висловлення і задоволення прав та інтересів етнокультурних груп. Таке тлумачення терміну притаманне, з одного боку, політологам, які обґрунтовували концепцію консенсусної демократії в плюральних (у розумінні – поділених, сегментованих) суспільствах [2, c. 71-74], а, з іншого боку, – декотрим антропологам, які з 50-60-х років шукали концептуальних моделей для опису колоніальних і ранніх постколоніальних суспільств [6, c. 39].

Найширше трактування культурного плюралізму пов’язане з його ототожненням із етнокультурною гетерогенністю. Тоді цей термін виступає як переважно дескриптивне поняття на відміну від, скажімо, мультикультуралізму, в якому дослідники завжди вбачають нормативне навантаження [5, c. 123-127]. Ці поняття дуже близькі, і популярна в наш час доктрина мультикультуралізму починала свою історію в США саме як концепція культурного плюралізму, яка ще в період першої світової війни з’явилась як антитеза концепціям „плавильного казана” й асиміляції [13, c. 97]. Частина сучасних дослідників багатокультурності і нині вважають її пом’якшеною, а тому – більш прийнятною формою мультикультуралізму.

Загалом же і культурний плюралізм (множинність культур, а точніше – суспільних груп, що є їхніми носіями), і мультикультуралізм (багатоманітність культур, що співіснують у складних суспільствах) можуть як описувати стан культурної гетерогенності, так і приписувати норми та правила співжиття за таких умов. У другому випадку кожне з цих понять підноситься до рівня нормативної вимоги щодо визнання етнокультурної різноманітності, виступає в у ролі принципу, який лежать в основі політичної організації суспільства та державної етнокультурної політики. При цьому категорія культурного плюралізму завжди містить у собі конотацію політично віддзеркалених відмінностей, які впливають на формування політичних інституцій та публічну політику держав.

Саме через політичний підтекст і контекст поняття політичного плюралізму є, на мій погляд, найбільш підходящим для аналізу культурної багатоманітності українського суспільства, яка в її найбільш відчутному вимірі – регіональному – має виразне політико-культурне, ціннісне забарвлення. Прийнятність терміну „культурний плюралізм” для даного аналізу обумовлена ще й тим, що він не містить категоричного припису (як це переважно буває при вживанні терміну „мультикультуралізм”) концентрувати увагу саме на збереженні відмінностей, інколи на шкоду єдності та інтеграції суспільства як цілого.

1.3 До питання про взаємини між культурою і мовою

Питання про взаємини між культурою і мовою далеке від дозволу, хоча він обговорюється вже близько двох сторіч.

У Росії дослідження по міжкультурній комунікації до недавнього часу проходили під знаком соціолінгвістичних орієнтирів. В рамках цієї дисципліни можна виділити, по-перше, порівняльні дослідження використання однієї мови в якості лінгва – франка декількох етнічних або культурних груп і, по-друге, функціональні обмеження, з якими стикається мова однієї (зазвичай меншою) етнічної групи в ситуації міжкультурного спілкування.

Інший напрям філологічних досліджень впливу культури на мову, об'єднуване терміном «етнолінгвістика», займається в першу чергу віддзеркаленням культурно-специфічних понять в лексиці мови в історичній перспективі і залишає за рамками розгляду їх роль в крос – культурній комунікації.

Кінцевою метою, як вважає М.Б. Бергельсон [2, c. 87-89], є створення такої дослідницької програми, яка вивчила б мовну інтеракцію мови і культури, мало представленої в роботах зарубіжних фахівців, і радила б основним напрямам лінгвістичних досліджень, що розкривають механізми тиску суспільства і культури на мовні взаємодії.

Розглянемо визначення основних понять.

Слово культура багатозначно у всіх європейських мовах. Академічний словник дає декілька значень цього слова, розглядаючи культуру як сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті суспільства. У англійських визначеннях слова culture повторюється слово customs «звичаї, традиції», часто використовується слово beliefs «вірування», а також словосполучення the way of life «спосіб життя».

Визначення слова мова давалося багатьма ученими різних країн і епох. Вони сходяться в головному: мова – це засіб спілкування, засіб виразу думок. Це найосновніші функції. Мова служить комунікації, це найголовніший, самий експліцитний, самий офіційний і найвизнаніший зі всіх видів комунікативної поведінки. Як відзначав Е. Сепір, мова є комунікативним процесом в чистому вигляді в кожному відомому нам суспільстві [13, c. 102-104].

Комунікація – акт спілкування, зв'язок між двома або більш індивідами, заснована на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншому або ряду осіб.

Визначення міжкультурної комунікації очевидне з самого терміну: це спілкування людей, що представляють різні культури. У Є.М. Верещагина і В.Г. Костомарова [6, c. 42] дається наступне визначення:

«Міжкультурна комунікація. Цим терміном називається адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, що належать до різних національних культур ».

Зупинимося на співвідношенні мови і культури. Їх тісний зв'язок очевидний. Мова не існує поза культурою як «соціально успадкованою сукупністю практичних навиків і ідей, що характеризують наш спосіб життя».

Співвідношення мови і культури – питання складний і багатоаспектний. Він включає проблеми взаємин, взаємозв'язку, взаємовпливу і взаємодії мови і культури.

Деякі учені вважають, що мова і культура – це разные за змістом і функціям суті. Так вважає І.С. Улуханов, який пише, що якщо вважати культуру досягненням людства, то мова таким не є. Інші – М.І. Толстой – підкреслюють нерозривність і єдність культури і мови, стверджуючи, що можна розглядати відношення між культурою і мовою як відношення ціле і його частини, що мова – це компонент і знаряддя культури і що мова в той же час автономна по відношенню до культури і може вивчатися окремо від культури або порівняно з культурою як рівнозначним і рівноправним феноменом.

Друга точка зору розвивається і уточнюється в роботах Р.Г. Тер-Мінасової [14, c. 61-63], яка характеризує взаємини мови і культури з різних позицій по різних напрямках їхньої реалізації: мова як дзеркало культури, мова як знаряддя культури.

Ці точки зору на співвідношення культури і мови залежать від загального розуміння культури і самої мови. Ми вважаємо, що дві останні точки зору об'єктивніші і конструктивніші. Але вони можуть бути краще обґрунтовані, якщо прийняти сучасне комплексне визначення культури, до чого прийшла наука в кінці XX століття. На початку вона розумілася тільки як етнічна категорія, потім як результат виняткової духовної діяльності.

За умови ухвалення широкого розуміння культури як сукупності матеріальних і духовних продуктів людської діяльності, в першу чергу артефактів, культура може бути співвіднесена з суміжними нею сферами (мистецтво, наука, релігія, мораль, ЗМІ, мова і ін.).

Комунікативні взаємодії можуть бути успішними або можуть закінчитися комунікативним провалом. Це залежить від культурно обумовленої взаємної комунікативної компетентності учасників комунікативної події. Культурно обумовлені відмінності приводять до особливого різновиду комунікації, званої міжкультурної, при якій комуніканти з різних культур використовують при прямому контакті спеціальні мовні варіанти і стратегії.

Термін міжкультурна комунікація відноситься до випадків, коли комунікативна компетентність така різна, що це відбивається під кінець комунікативної події. Часто використовуваний термін крос-культурний зазвичай відноситься до вивчення конкретного феномена в двох або більш культурах і має додаткове значення порівняння.

Здібність до розвитку комунікативної компетентності властива всім представникам Homo sapiens, проте, та або інша реалізація цієї здатності культурно обумовлена. Окрім цього вона обумовлена і унікальним, індивідуальним досвідом кожної людини. За наявності різних культур і різних мов комунікація ускладнюється настільки, що про повне розуміння можна говорити лише з деякою часткою сумніву.

В процесі комунікації відбувається обмін повідомленнями, здійснюється передача інформації від одного учасника до іншого. Зі всіх видів знакової поведінки в людському співтоваристві найважливішими є використання мови (вербальна комунікація) і супроводжуюча несловесна поведінка (невербальна комунікація).

Комунікація є складний символьний, особовий, часто неусвідомлюваний процес. Комунікація дозволяє учасникам виразити деяку зовнішню по відношенню до самих учасників інформацію, внутрішній емоційний стан. А також статусні ролі, в яких вони знаходяться щодо один одного.

Мова за визначенням символьної системи неоднозначна, проте його реалізація в комунікативних подіях зазвичай приводить до взаємної угоди співбесідників про трактування мови.

Відмінності в індивідуальному досвіді лежать в основі затвердження універсальності кожної комунікативної події, а також про принципову неоднозначність мови.

Спільність базових знань про світ пояснює ту, що принципову перекладається повідомлень з однієї мови на іншій і можливість розуміння між членами одного мовного колективу [4, c. 12-15].

Термін міжкультурна комунікація з'явився в літературі в 70-х рр. XX століття. У підручнику Л. Самовара і Р. Портера приводиться визначення. До цього часу сформувалася і науковий напрям, логічною серцевиною якого є вивчення комунікативних невдач і їх наслідків в ситуаціях міжкультурного спілкування. Згодом відбулося розширення поняття міжкультурна комунікація на такі області, як теорія перекладу, навчання іноземним мовам і ін.

До справжнього моменту наукові дослідження в області міжкультурної комунікації фокусуються на поведінці людей, що стикаються з відмінностями в мовній діяльності і наслідками цих відмінностей. Результатами досліджень сталі опису культурної специфіки при виразі і інтерпретації ситуативних мовних дій. Із самого початку ці дослідження мали велике прикладне значення і використовувалися в численних розробках для практичних занять (тренінгів) по розвитку культурної сприйнятливості.

В області міжкультурної комунікації виділяються психологічні, соціологічні і лінгвістичні напрями. Це залежить від об'єкту дослідження і від вживаних методик.

Лінгвістів цікавить, як це відбувається. Що в мовному повідомленні сигналізує про наявність міжкультурної взаємодії. Що саме характеризує повідомлення, якими обмінюються представники різних культур, в яких комунікативних контекстах це виявляється. Як саме відбувається нерозуміння, неповне розуміння, які мовні особливості і механізми дозволяють або не дозволяють компенсувати не розуміння.

До параметрів комунікації відносяться темп мови, вибір відповідної лексики (при розмові з іноземцем), спрощена або ускладнена граматична структура. Тут застосовується психологічне поняття акомодації, яка може бути позитивній (підстроювання під співбесідника) або негативній (використання максимально відмінного від співбесідника стилю) Спрямованість акомодації при спілкуванні різних груп залежить від того, як одна група відноситься до іншої. Шкала відносин включає погано – добре, знизу – зверху, близько – далеко. Особливо розглядаються такі зіставлення, як функція власне мови і мовчання. У європейських культурах мовчання в ситуації спілкування не заохочується і вважається неввічливим. Звідси винахід спеціальних тим про «погоду». У культурі індійців Північної Америки розмова на малознайому людину зважає небезпечною і не заохочується. З незнайомцями мовчать, поки не познайомляться з ними. Розмова не є способом познайомитися ближче, як це прийнято рахувати в європейських культурах.

Світська бесіда в будь-якій культурі має певні обмеження, що накладаються на теми, що зачіпають, вибір лексики, гучність голосу, послідовність реплік, тривалість однієї репліки і багато що інше. Наприклад, беручи участь у так званій small talk в Англії, не рекомендується піднімати серйозні питання, обговорювати сенс життя, політичні і економічні кризи, зростання інфляції, безробіття і ін. Не рекомендується також говорити на професійні теми, особливо якщо серед присутніх є люди з іншими професійними інтересами. Про що ж можна говорити? Бажано про те, що прийнятно для всіх.

У роботі М. Кнаппа і А. Вангелісті перераховане декілька важливих функцій small talk в міжособовому спілкуванні, таких як:

- подолання мовчання, яке може бути руйнівним як для даного акту спілкування, так і для подальшого розвитку відносин;

- вираз дружелюбності і готовності до розвитку відносин;

- «вербальне фільтрування» людей з погляду вірогідності подальшого зближення;

- виявлення загальних інтересів;

- необхідна підготовка до серйозніших і довірчих відносин, яка легко може бути забута, якщо такі відносини не розвиватимуться.

Інші форми спілкування, наприклад ділова комунікація, в не меншому ступені потребує поверхневого світського спілкування як в період первинних контактів і «промацує ґрунту» для виявлення можливостей співпраці, так і в період спільної діяльності – для подолання неминучих суперечностей і взаємного пошуку компромісу.

Причин цих комунікативних розмежувань може бути декілька, але головна з них – захист як позитивного, так і негативного обличчя учасників взаємодії.

Порівняльним аналізом окремих ознак, що характеризують комунікативну діяльність,, і відповідних культурних сценаріїв займається крос – культурна прагматика.

З найбільш важливих і суперечливих в культурному відношенні прагматичних принципів треба відзначити Принцип Ввічливості Брауна і Льовінсона. Автори розрізняють два різних типи ввічливості. Негативна ввічливість, пов'язана з демонстрацією соціальної дистанції, опором нав'язуванню чужої думки і підкресленням власної гідності, характерна для культур Північної і Західної Європи, а також Північної Америки.

Позитивна ввічливість, пов'язана з демонстрацією соціальної близькості, солідарності і взаємній симпатії, характерніша для Східної Європи, Європейського Середземномор'я, Азії і Латинської Америки. Унаслідок цих глибинних відмінностей в культурах особиста незалежність і свобода дій превалюють над дружбою, тоді як в позитивно-ввічливих культурах люди випробовують велику заклопотаність підтримкою і примноженням позитивного обличчя один одного і демонстрацією прихильності.

Численні роботи, присвячені мовним актам, як те:

Заборони, вибачення, прохання, питання. Крос-культурні відмінності виявляються в тому, який тип ввічливості – заснований на солідарності або на підтримці дистанції – характерний для даної культури. Так, росіяни можуть здаватися німцям неввічливими, тому що принцип солідарності з комунікативним партнером підштовхує їх до того, щоб висловити свою думку і дати раду в тих випадках, коли іноземна комунікативна культура, що поважає принцип автономності і дистанції, розглядає це як нав'язливість.

Як видно з визначень, приведених вище, турбота про особу співбесідника – це небажання збентежити, засмутити, поставити кого-небудь з учасників спілкування в ніякове положення нетактовним зауваженням, мимовільною критикою, недоброзичливим натяком або недоречним жартом.

Як видимий, «заборонені» для small talk теми якраз такі, що можуть виявити розбіжності в поглядах, соціальному і матеріальному положенні людей, рівні їх освіти і так далі Проте, серед тих, що рекомендуються тим є декілька вельми популярних у росіян: наприклад, коли збираються родичі, друзі або колеги, важко уявити, що протягом вечора ви нічого не почуєте про політику, зарплату, партії і їх лідерів, всілякі лиха як країни в цілому, так і окремої людини. Нерідкі випадки, коли серед присутніх є люди протилежних поглядів, і тоді світська розмова може перейти в суперечку або навіть сварку.

У дослідженнях по крос-культурнe прагматику А. Вежбіцкая [5, c. 64-67] показує, що в прямому перекладі еквіваленти можуть приховувати істотні культурно обумовлені відмінності. Наприклад, коли ми говоримо про дружбу, ми приписуємо цьому поняттю культурно обумовлені сенси, властиві словам даної мови. Тим самим додаємо йому неіснуючу універсальність і здійснюємо серйозну культурну помилку. Англійське слово friend не включає тих смислових компонентів, які властиві російському поняттю друг, наприклад можливість поділитися деякою непризначеною для інших інформацією або отримати (надати) допомогу, не зважаючи на витрати.

Колективізм російського менталітету (прагнення не представляти себе як активного індивідуума, що діє) знімає відповідальність за те, що відбувається. Це виражається в певних синтаксичних конструкціях. З. Трестерова відзначає, що у всіх випадках, коли в російській мові уживаються безособові інфінітивні конструкції, в англійській мові мають місце особисті форми:

Покурити б – I feel like smoking

Думається що – I think

Мені холодно – I am cold

У російській мові і дії і відповідальність безособові, індивідуум розчинений в колективі.

У США успіх формується в термінах індивідуальних досягнень і підкреслюється індивідуальна відповідальність за вчинки.

Центральним поняттям у сфері прикладної міжкультурної комунікації є міжкультурна сприйнятливість. Її підвищення в умовах відмінностей, що множаться, невизначеності, неоднозначності і змін, що характеризують сучасне суспільство, стає важливій складовій професійної придатності фахівця. Цій меті служать велика кількість учбово-просвітницької літератури і міжкультурні тренінги. Підвищення міжкультурної сприйнятливості відбувається у декілька етапів.

Спочатку учасники повинні усвідомити, що проблеми дійсно існують. Це очевидно, оскільки ні принципи комунікації, ні культурні стереотипи не є усвідомлюваними. Всі думають, що поступають по однакових правилах, тоді як насправді дані їм правила відрізняються один від одного. Відчуття розгубленості, подиву, що виникають в результаті, є емоційними наслідками крос–культурного нерозуміння.

Розділ 2. Аналіз особливостей американської і британської субкультур

2.1 Характеристика та умови розвитку різновидів американських лінгвістичних субкультур

Американський англійський (англ. American English) — найпоширеніший мовний варіант англійської мови, прийнятий національний стандарт цієї мови на території США. Англійська мова в США, так само як і в інших регіонах свого розповсюдження був привнесений до Північної Америки британськими (переважно англійськими колоністами) в 17-18 століттях, після чого під впливом різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників, в нім розвинулися цілий ряд своєрідних рис на всіх мовних рівнях. У самих США американський англійський є рідним для 80 % населення країни і має стандартний, закріплений в освітній системі і ЗМІ ряд властивостей в області орфографії, граматики, лексики. Проте, він, так само як і англійський взагалі не закріплений у федеральній конституції як офіційна мова США, хоча де-факто їм є. Останнім часом, із зростанням іспаномовного населення, посилився рух за додання йому державного статусу, що вже досягнуте на рівні багатьох штатів. Після закінчення другої світової війни, саме значний територіальний і кількісний обхват американської англійської мови, підкріпленої значними економічними ресурсами США допоміг англійській мові набути ширшого світового значення і вплив на інші мовні системи. В кінці XX століття, проте, подібне домінування викликало звинувачення в неоколоніалізмі, мовному імперіалізмі, придушенні інших мов, розвиток руху антиглобалізму.

До моменту початку великомасштабної британської переселенської колонізації Північної Америки, тут вже проживала значна кількість індіанських народів — носіїв величезної кількості автохтонних мов. Крім цього, місцями вже встигли сформуватися значні групи романомовних народів і спільнот з рідним іспанським і у меншій мірі французьким мовами. Саме субстратное вплив цих мов на англійський частково вплинув на американський англійський, хоча індіанський вплив в силу етносоціальних особливостей американського суспільства був не таким значним як можна було б припустити, на відміну від іспанської мови в Мексиці. Перші значні англомовні групи прибули на початку XVII століття і вони продовжували переважати в міграційному потоці в США аж до початку Війни за незалежність в 1776 році, коли з 2,8 мільйонів американців абсолютна більшість (82 % білих) були англійцями-протестантами. Крім цього в США на початковому етапі прибула помітна кількість інших, переважно німецьких мов, серед яких найбільш виділялися нідерландський, німецький, шведський, норвезький, а також кельтських мов: ірландський, валлійський, гельський. Близькість німецьких мов до англійського, а також двомовність кельтських народів, що посилюється, більшість з яких вже тоді знаходилася під владою британської корони, привела до швидкої асиміляції мігрантів, але їх мови зробили вплив на деякі тенденції в англійській мові США [22, c. 23-25].

Крім іншомовного впливу, важливим чинником були і хронологічні рамки формування мовного варіанту мови в США: його базою в колоніальний період послужила мова півдня Британії в період 17-18 століть. Після отримання незалежності, в умовах відсутності засобів масової комунікації, зміни метрополії, що відбулися в мові, в XIX — початку XX століть (наприклад, втрата ретрофлексного r), як правило, не знайшли свого віддзеркалення в мові США, фонологія і лексика якої як і раніше носять архаїчний характер.

Особливу групу складають слова, якими користуються як в Англії, так і в США і в яких специфічно американським є лише одне з властивих ним значень (market — «продовольчий магазин», career — «професійний»). Слово faculty в Англії уживається в значенні «факультет», а в Америці «професорсько-викладацький склад». Іменник pavement для англійця означає «тротуар», а для американця «мостова». До розряду американізмів відносяться також слова, які в Англії перетворилися на архаїзми або діалектизми, але як і раніше широко поширені в США: fall — «осінь» замість франко-норманського autumn, apartment — «квартира» замість flat, tardy — що «запізнився» та інші. Докладніше за див. Відмінність між британським і американським англійським.

Характерною особливістю основного американського масиву є збереження архаїчного ретрофлексного r в положенні після голосних (винятки становлять деякі регіони Півдня, Новій Англії, Нью-Йорк, афро-американський діалект і ін.).

Американський англійський має менше відмінностей в голосних перед r, чим британський. Слова merry, marry і Mary що говорять на стандартному американському вимовляють однаково (проте різниця зберігається в багатьох регіональних акцентах США).

Особливий вплив на мову зробив і істотні відмінності в житті і побуті колоністів в США і Великобританії. Інший клімат, природа, життя і побут привели до адаптації і виникнення в місцевому англійському нових слів і понять. До цієї категорії входять слова, що виникли саме в США і розповсюдження, що не отримали, в Англії: назви рослин і тварин північноамериканського континенту (moose — «північноамериканський лось» при англійському elk, яке в США набуло значення ізюбр), різних явищ, пов'язаних з державним і політичним ладом США (dixiecrat — «демократ з південного штату»), з побутом американців (drugstore — «аптека-закусочна»).

Інтенсивніше в США вплив іспанської мови, особливо на південному заході. Такі стандартні іспанські і іспанізовані індіанські запозичення як adios, solo, rancho, buckaroo, tapas, tacos, guacomole, latino/a широко використовуються в мові і літературі для додання їй різного роду стилістичних, іронічних і інших відтінків. Набули поширення і різного роду помилкові іспанізми типу chitos, doritos і так далі

Галліцизми, широко представлені в англійській мові в цілому, мають в американському англійському декілька іншу частотність. Найбільш часті канцеляризми з французьким суфіксом дієприслівника [її] контрастованим з [er] для розмежування суб'єкта і об'єкту дії: tutor (репетитор) і tutee (учень).

Вплив німецької мови на американський англійський було менш значно, але досить відчутно. З одного боку, німецька мова, а точніше різні її діалекти, була рідною для найзначнішої хвилі іммігрантів. І сьогодні близько 20 % населення США (порядка 60 мільйонів чоловік) мають повне або часткове німецьке походження. З іншого боку, відсутність або скасування[джерело?] офіційного статусу німецької мови привела до скорочення його сфери впливу (сьогодні тільки 1,5 мільйона американців вважають його рідними). Німецький вплив відчувається в деяких словах і словарних переосмисленнях (наприклад, «dumb» в значенні дурний) [17, c. 3-17].

Діалектна картина англійської мови США відрізняється від мови Великобританії. Не дивлячись на набагато більшу територію, вища мобільність населення США, запобігло глибокому діалектному дробленню, характерному для Британських островів, але діалекти в мові США є, вони значительны, і відмінності між ними далекі від згладжування. Розрізняються діалекти півдня США, Афроамеріканський англійський або його креолізована різновидність ебонікс і гулу.

На перший, чисто статистичний погляд, лексичні, фонетичні і граматичні особливості англійської мови в США є порівняно нечисленними відхиленнями від британської літературної норми, а також від всіх інших варіантів англійської мови. Проте, якщо в розрахунок брати частотність того або іншого феномена, а також діалектну роздробленість англійського, не говорячи вже про напівкреалізований говір «кольорового» населення, то ситуація набуває декілька інші контури. В цілому, різниця між англійською мовою в його європейському і американському варіантах приблизно відповідає подібній же різниці в інших трансатлантичних індоєвропейських мовах. Вона декілька менше для іспанської мови, дещо більше для французького і приблизно відповідає ситуації між європейським і Бразильськими варіантами португальської мови.

2.2 Аналіз лінгвістичних субкультур Великої Британії та їх місце в культурному розвитку країни

Історія англійської мови невідривно пов'язана з історією Англії. Коли римляни покинули Британські острови в 410 р., разом з ними пішла і латинська мова. Дійсні мешканці острова (бритти) продовжували використовувати кельтські мови.

Предки сучасних англійців не втрачали дарма часу. У 449 році німецькі племена англов, саксів і ютів почали перші набіги на острови. Вони говорили на діалектах, що розвинулися на основі нижньогерманської мови.

Бритти, як і завойовники, говорили на індоєвропейських мовах, але мова бриттів належала швидше до кельтської, чим до німецької гілки. Мова завойовників, в яку додалася лише жменька кельтських слів, тепер називають англо-саксонским.

Можна тільки здогадуватися, на що перетворилася б мова, якби нащадки цих трьох племен не піддавалися нападам. Річ у тому, що два великі вторгнення на острів і місіонерський рух неймовірно змінили мову. В результаті англійська мова стала мовою з найбільшою кількістю слів, а в граматиці головну роль почали грати не закінчення слів, а їх порядок в пропозиції.

Чотири „домашні” або “гніздові” нації цієї країни – шотландці, валійці (уельсці), (північні) ірландці та англійці, що складають політичну націю британців, проживають у чотирьох „конституюючих країнах” Об’єднаного королівства. Їх чисельність на середину 2008 за офіційною оцінкою становила відповідно 5 млн., майже 3 млн., 1,7 млн. і 50,4 млн. осіб. Офіційною мовою державних інституцій у Великій Британії де факто є англійська – мова найбільшої етнонації. Проте, в останні десятиліття спостерігається відродження меншинних мов (а це переважно кельтські мови Британських островів – гаельська шотландська, уельська, ірландська, корноульська), розгортання рухів за автономізацію „конституюючих країн”, зростання етнічної національної самосвідомості.

Всі основні мови, якими розмовляють у Сполученому Королівстві належать до сім'ї індоєвропейських мов.

Із сучасних мов найранішими є дві форми кельтської мови: гельська мова (з якої походить ірландська, шотландська (гельська) та менська) і бритська мова (з якої походить вимерла корнська та сучасна валлійська мови). Серед сучасних кельтських мов валлійська мова є найпоширенішою: приблизно одна п'ята частина від загальної чисельності населення Уельсу може говорити нею. Більшість носіїв шотландської мови серед мешканців Зовнішніх Гебридських островів і Ская. Оскільки менше ніж 2 відсотки шотландців можуть говорити шотландською мовою, вона вже давно припинила бути національною, і навіть в північно-західних областях, де вона є є мовою релігії, бізнесу і соціальної діяльності, шотландська мова відстає. Так само, менська мова більше не має носіїв, хоча в 1870, близько половини людей говорили нею. Останні носії корнської мови померли в 18-му сторіччі [22, c. 42-43].

Істотно вплинули на англійську мову північна германська прамова і західна германська. Сучасна англійська мова походить переважно від германських діалектів, якими розмовляли англи, сакси і юти (які прибули до Британії в 5-му сторіччі нашої ери). Також на англійську сильно вплинула мова вікінгів, які почали здійснювати набіги на Британські острови близько 790 р. і згодом колонізував північні і східні частини Англії.

Під правлінням норманських та анжуйських королів Англія була частиною континентальної імперії, і тривалий зв'язок з Францією, який зберігали нові правителі і землевласники, дуже вплинув на англійську мову. Ця гібридна мова, що комбінувала англосаксонські і нормандські діалекти розвинулася і стала державною мовою, іноді вона навіть витісняла латинську мову в публічних документах. Так було середини 14-го сторіччя, коли почала формуватися пізня середня англійська мова, яка згодом стала державною.

За даними перепису 2007 року, 611 000 чоловік, або 20,5 % населення Уельсу володіють валлійськими (в порівнянні з 18,5 % у 1991-му); при цьому перепис свідчить, що 25 % жителів Уельсу народилися за його межами. Чисельність носіїв валлійської мови в інших частинах Великобританії точно не відома, але їх кількість порівняно велика в основних містах і уздовж межі Англії з Уельсом. По оцінках телеканалу S4C, в 1993 році в Англії проживало близько 133 000 людей, що розуміють валлійський; більш за третину з них були зосереджені в районі Великого Лондона. Крім того, носії валлійської мови проживають в Канаді (3 160 за даними Ethnologue) і США (2 655).

Серед носіїв валлійського що мало не володіють англійським (не рахуючи валлійців долини Чубут, у яких другою мовою є іспанський). Проте, дуже багато хто вважає за краще користуватися валлійським, а не англійською мовою. Вибір мови говорить може змінюватися залежно від наочної області (явище, відоме в лінгвістиці як код-свитчинг, або перемикання код). Нерідко і змішення код (так, y живу мову часто украплюються англійські слова).

Не дивлячись на те що валлійська мова є мовою меншини і знаходиться під тиском англійської мови, в другій половині XX століття росла його підтримка паралельно з підйомом націоналістичних політичних організацій, таких як партія Plaid Cymru (Партія Уельсу) і Cymdeithas yr Iaith Gymraeg (Суспільство валлійської мови).

Як перша мова валлійський найбільш поширений на переважно сільській півночі і заході Уельсу, в першу чергу в Гвінеде, Денбішире, Англси, Кармартеншире, Северном Пембрукшире, Кередігионе і частинах західного Гламоргана, але людей, добре по-валлийски, що говорять, можна зустріти по всьому Уельсу. При цьому він майже не використовується у великих містах на півдні (Кардіфф, Ньюпорт, Брідженд; у меншій мірі це відноситься до Суонси).

Валлійська мова — живий, він використовується в повсякденному житті багатьох тисяч людей і присутній в Уельсі всюди. Уельський мовний акт (1993) і Уельський урядовий акт (1998) припускають рівність валлійської і англійської мов. Суспільні органи повинні розробити і реалізувати Програму валлійської мови. Тому місцеві ради і Національна Асамблея Уельсу використовують валлійську мову як офіційної, видають офіційні друкарські матеріали і повідомлення з валлійськими версіями (наприклад, листи з школи батькам, бібліотечну інформацію, інформацію місцевої ради), а всі дорожні покажчики в Уельсі повинні бути на англійській і валлійській мовах, включаючи валлійські варіанти географічних назв. Все це означає, що часто навіть діти тих, хто приїхав до Уельсу, скажімо, з Англії, набувають певного знання валлійського [10, c. 80].

Валлійська мова непогано представлена в Інтернеті, але з сильним перекосом на користь суспільних органів: частотність валлійських слів для офіційної сфери в порівнянні з їх англійськими еквівалентами (напр., addysg 'освіта', cymdeithas 'суспільство' або llywodraeth 'уряд') складає близько 0,1 %, тоді як для повсякденної лексики (напр., buwch- 'корова' або cyllell 'ніж') це співвідношення складає лише 0,01 %.

Уряд Великобританії ратифікував Європейську хартію регіональних мов і мов меншин по відношенню до валлійської мови.

Валлійська мова придбала велику глядацьку аудиторію після створення в листопаді 1982 року телевізійного каналу S4C (Sianel Pedwar Cymru, «4-й канал, Уельс»), що віщає в прайм-тайм тільки на валлійському.

Ураховуючи плани британського уряду, що всі іммігранти повинні володіти англійською мовою, залишається лише чекати, чи буде валлійська мова розглядатися як особливий випадок. У цей час для натуралізації достатньо знання валлійського, англійського або шотландського, і представляється, що ця політика буде продовжена при будь-яких змінах законодавства.

Мал. 1. Поширення валлійської мови у різних графствах Уельсу

З розповсюдженням письменності англійська мова уповільнила свою зміну, але він продовжує мінятися і до цього дня. Із заселенням і відділенням колоній Британської Імперії паралельно з британським англійським почали розвиватися американський, австралійський, пакистанський, індійський і інші варіанти мови. Всі вони значно відрізняються тільки вимовою, а граматика і використання слів в цілому дуже схожі. Не обходиться і без істотних відмінностей, але все частіше британці неусвідомлено використовують американські вирази, приймаючи їх за істинно британські, і навпаки.

Простота використання правив, а також багатство словарного запасу, який як і раніше продовжує розширюватися, дозволила англійській мові за останні півстоліття стати міжнародною мовою спілкування.

З кельтських народів Великобританії найбільш численні шотландці. Вони населяють переважно північно-західні області острова Великобританія і прилеглі до їх побережжя Шетландськие, Орканейськие і Гебрідськие острова. Один з північних діалектів англосакської мови послужив основою для створення національної шотландської мови. До цієї мови увійшли багато слів з гальского, крім того, на нім позначився вплив скандінавських мов. Національна шотландська мова по лексиці і фонетиці значно відрізняється від літературної англійської.

Cреди шотландців в горах північно-західної частини острова проживає своєрідна етнічна група, що зберігає самобутні традиції і культуру. Їх самоназвание - гэлы, англійці ж частіше називають їх хайлендерами (горцями). Гели зберігають свою стародавню кельтську (гэльский) мову. На нім говорить 1,4% всього населення країни. Але з кожним роком число тих, що знають гэльский мову неухильно зменшується, переважна більшість гэлов вже повністю перейшли на англійський.

2.3 Аналіз однорідності регіональних варіантів англійської мови

Ступінь однорідності регіональних мікросистем англійської мови — висока чи низька ступінь варіативності мовних одиниць різних рівнів у межах кожного із варіантів — по різному реалізується. Австралійський варіант, за свідоцтвом Дж. Тернера, має відносно гомогенний характер. Це зумовлено такими факторами, як порівняно недавнє освоєння країни, тісні зв’язки з Британією, перевага міського населення. Навпаки, яскраво виражена гетерогенність, територіальна варіативність британського варіанта добре відома. У працях з англійської діалектології П. Траджіла, Д. Брука діалект означається як специфічна комбінація слів, граматичних форм, особливостей вимови, але на практиці класифікації англійських діалектів ґрунтуються виключно на фонологічних критеріях. Між тим, лексична, морфологічна та синтаксична варіативність виявляє дистрибуцію відмінну від дистрибуції фонологічної. Наприклад, поняття “головний біль” skullache вживається в Північній та Східній Англії, різних діалектних зонах за поширеною класифікацією П. Траджіла.

Американський варіант має більш складну структуру порівняно з британським. Між літературною мовою та діалектами існують наддіалектні ареали, до складу яких входять декілька діалектів чи діалектних груп. Ці ареальні форми поширені на значних територіях Півдня, Півночі, Заходу країни. Класифікація американських наддіалектних ареалів та вибір критерію варіативності різняться в американській діалектології. Класифікація Г. Менкена ґрунтується на фонологічних ознаках і включає шість ареалів. Традиційна класифікація Г. Курата базується на лексичних ізоглосах його Атласу, при цьому всі діалектні групи розподілені на три ареали: Північ, Південь та Середній район (Midland). В останні роки в американській діалектології поширився підхід К. Карвера, згідно з яким головна відмінність пролягає між діалектами Півночі та Півдня. Діалекти Середнього району при цьому входять до складу південних, а західні визначаються як продовження північних діалектів. Межі діалектних областей, за класифікацією К. Карвера, краще узгоджуються з “культурними регіонами”, територіями США, які сформувалися на властивих кожному з них історичних, географічних, економічних принципах, але не зовсім збігаються з ними.

Порівнюючи ступені варіативності американського та британського варіантів, вчені XVIII-XIX ст. Дж. Візерспун, Е. Дуайт, Д. Пікерінг та ін. відзначали більшу однорідність американського варіанта, поясняючи це історичними причинами, зокрема уніфікуючим впливом мови метрополії. У дисертації уточнюється цей аспект, підкреслюється, що теза про більшу гомогенність такого варіанту справедлива стосовно лише на його граматичні та фонологічні диференційні елементи. Уніфікація останніх, зокрема, зумовлюється поширенням середньозахідного типу вимови, який складає основу американської літературної норми. Разом із тим на лексико-семантичному рівні в різних варіантах, відзначено значну варіативність форм.

Проблема “койнеїзації”, вирівнювання діалектних різниць американського варіанта в кінці XVIII - на початку XIX ст., також залишається невирішеною: коли і з якою інтенсивністю йшов цей процес і як пізніше відбувалося формування сучасних діалектних ареалів США. Існують різні точки зору щодо розподілу США на “культурні регіони” в ранній, колоніальний період. Одні автори (Р. Гастіл) виділяють релігійну Нову Англію, промисловий Середньоатлантичний район та сільськогосподарський Південь. Інші (Р. Лінджман) — лише міську Північ та поселенський Південь. Але погляди сходяться в одному: рух на Захід відбувався двома потоками: південним та північним. Каталізатором цього переселення великої кількості людей стала сільськогосподарська криза 1837 р., коли міграція досягла максимуму. Хоча офіційно рух на Захід було завершено до 1890 р., цей ареал був мало заселений ще на початку XX ст. Пік імміграції до США припадає на 1820-1920 рр., коли до країни прибули 37 мільйонів людей. Таким чином, розмежування діалектних ареалів, пов’язане з формуванням “культурних регіонів” США (за різними даними від 6 до 13), могло мати місце після піку міграційних й імміграційних процесів та завершення освоєння земель Заходу.

Висновки

Регіональна варіативність англійської мови характеризується, як відзначали О.Д. Швейцер, Д. Крістал, О.І. Чередниченко та ін., двома тенденціями: дивергенцією та конвергенцією. З одного боку, різниця зовнішнього фону зумовлює особливості, властиві різним регіональним формам, які утворюють опозиції розрізнювальних елементів на всіх рівнях. З іншого, внаслідок належності до єдиної комунікативної системи мови, завдяки тісним і різноманітним зв’язкам між регіональними формами, впливу засобів масової інформації, має місце зближення варіантів мови, їх конвергенція. Дивергентні та конвергентні процеси визначають значною мірою внутрішні суперечності в системі негомогенної мови і динаміку її розвитку.

Регіональна варіативність — особливий тип мовної диференціації, якісно відмінний від ареальної та діалектної варіативності завдяки значній різниці зовнішнього плану між регіональними варіантами, а також відношенням варіанта до літературного різновиду мови. Саме в регіональних мікросистемах, які складають опозиції одна до одної в їх комплексних нормативних особливостях на всіх рівнях, відбувається диференціація макросистеми англійської мови, її поліваріантна реалізація. Стрижень таких опозицій складають найчисленіші лексико-семантичні та фразеологічні елементи мови, які безпосередньо відображають зовнішні особливості між регіональними варіантами. Функціональний підхід до регіонально маркованих одиниць виявляє особливості їх відмінностей і взаємовпливів.

Система англійської мови реалізується у своїх регіональних формах і відзначена дихотомічним характером: американський і британський варіанти є домінуючими і чинять значний вплив на інші мікросистеми. Процеси дивергенції та конвергенції між метропольним і філіальними варіантами визначають певною мірою динаміку розвитку всієї системи англійської мови. Такі процеси зумовлені географічними, історичними, соціальними та культурними факторами. При цьому мовні зміни, обумовлені географічними та соціальними відмінностями, тісно пов’язані між собою і становлять складний комплекс соціально-територіальних змін у системі мови.

У синхронії дивергентні процеси американського та британського варіантів англійської мови охоплюють широке коло явищ: способи вираження понять і змісту мовних одиниць на лексико-семантичному рівні, морфологічні й синтаксичні особливості в уживанні мовних одиниць, фразеологічні елементи.

Дивергенція регіональних мікросистем у теперішній час виявляється й у відмінному характері екзоглосної ситуації: в американському та австралійському філіальних варіантах така ситуація є яскраво вираженою порівняно з метропольним британським варіантом, де ця ситуація виражена слабо. При цьому в австралійському варіанті екзоглосна ситуація має біполярний характер і зведена до відношень між англійською мовою та мовами аборигенів, у той час як в американському варіанті вона характеризується багатополюсністю: відношеннями між англійською мовою та мовами індіанців, іммігрантськими мовами.

У діахронії дивергенція регіональних варіантів англійської мови стала виявлятися з формуванням американської літературної норми, яке було остаточно завершено в 1880-х рр., коли визріли необхідні історичні передумови й було закінчено об’єднання країни. Розрізнювальні елементи різних рівнів американського варіанта до цього часу стійко вживаються в художній і публіцистичній літературі. При цьому регіоналістика в США у своєму розвитку пройшла чотири етапи: від реєстрації і класифікації місцевих національних форм наприкінці XVII - на початку XIX ст. - до диференційного підходу до проблем регіональних досліджень з початку 1960-х рр.

При вживанні територіально обмеженої та застарілої британської лексики в літературному американському варіанті виявляються як дивергентні процеси (зняття обмежень на вживання одиниць), так і процеси конвергентні внаслідок зворотнього вживання частини діалектизмів та архаїзмів у літературному британському варіанті в результаті американського впливу.

Список літератури

І. Наукові праці

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.

Бергельсон М. Б. Межкультурная коммуникация как исследовательская программа: лингвистические методы изучения кросс-культурных взаимодействий//Лингвистика и межкультурная коммуникация. Вестник МГУ. Сер.19.- 2001.- №4.- 166 с.

Борисова Л.В., Метлюк А. А Теоретическая фонетика английского языка. –Москва, "Высшая школа", 1980.

Варианты полинациональных литературных языков – Киев, "Наукова думка", 1981.

Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание.- М., 1996.- 289 с.

Верещагин Е. М., Костомаров В.Г. Язык и культура.- М., 1990.- 63 с.

Гадамер, Г.-Г. Истина и метод / Пер. с нем.; общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. — М.: Прогресс, 1988. — 704 с

Гак В. Г., Теоретическая грамматика французского языка, ч. I - II, 2 изд., М., 1986.

Дикушина О.И. Фонетика английского языка. – Москва, "Издательство литературы на иностранных языках", 1952.

Королёв, А. А. Валлийский язык // Языки мира. Германские языки. Кельтские языки. М., 2000

Новейший философский словарь. Научное издание. - Минск, 1999.

Орлов Г.А. Современный английский язык в Австралии. –Москва, "Высшая школа", 1978.

Сепир Э. Коммуникация//Избранные труды по языкознанию и культурологии.- М., 1993.- 211 с.

Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация.- М., 2000.- 230 с.

Толстой Н. И. Язык и народная культура: очерки по славянской культурологи и этнолингвистике.- М.,1995.- 165 с.

Улуханов И. С. Культура и цивилизация: этимология, история, семантика, соотношение с языком//Исследования по славянским языкам.- С., 1996.- 158 с.

Швейцер А.Д. Американский вариант литературного английского языка: пути формирования и современный статус. // Вопросы языкознания, 1995, №6, стр.3-17.

France R. Le developpement perceptif. – P.: Academia, 1985. – 366 p.

GUIRAUD P. L’ancien franзais / P.Guiraud. – Paris: Presses universitaires de France, 1968. – 128 c.

Knapp M.L., Vangelisti A. L. Interpersonal Communication and Human Relationships.- Allyn and Bacon, 1992.

Murphy Raymond. English Grammar in Use. - Cambridge University Press, 1997.

ІІ. Довідкова література

Шустилова И.И., Ощепкова В.В. Краткий англо-русский лингвострановедческий словарь: Великобритания, США, Канада, Австралия, Новая Зеландия. «Дрофа» 2006