ЗМІСТ
Вступ
1.Соціально-демографічна криза
2. Вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну
модель України
3. Нетрадиційний погляд на вибір Україною економічної моделі
Висновок
Література
Вступ
Тема реферату: «Демографічні, етнічні та інші особливості функціонування економіки України в період 1991-2005 р.р.»
Мета реферату – розкрити сутність соціально-демографічної кризи, та вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну модель України на підставі статистичних даних.
1. Соціально-демографічна криза
В Україні вже 19 років триває демографічна криза. За період прем'єрства і президентства Л. Кучми населення країни зменшилося на 5,014 млн. осіб, приїхало в державу 0,342 млн. осіб, виїхало 1,245 млн. осіб, померло 4,223 млн. осіб (табл. 1.1).
Якщо взяти середній природній приріст населення України за 10 років до 1992 р. 100 тис. осіб на рік, то можна порахувати чисельність ненароджених українців за 1992-2005 pp. - 1,0 млн. осіб. Отже орієнтовні сумарні втрати населення України досягають 5,27 млн. осіб. Для порівняння, за період з 1927 по 1936 рр., який включав голодомор 1932-1934 pp., демографічний дефіцит населення України становив 4,58 млн. осіб [1].
Криза загострилася, про що свідчать такі показники. Чисельність населення України, станом на 1 лютого 2004 p., дорівнювала 47 576 831 особі. За 2003 р. вона зменшилася на 382 тис. осіб, з яких частка природного скорочення населення становила 93,6 % (356,8 тис. осіб), а міграційного відповідно 6,4 % (24,2 тис. осіб). І хоч порівняно з 2002 р. обсяг природного скорочення населення зменшився на 7,4 тис. осіб (або на 2,0 %), сталося це за рахунок зростання числа народжених на 17,9 тис. (4,6%) за одночасного збільшення числа померлих на 10,5 тис. (або на 1,4 %). Серед вибулих з України 63,8 % виїхало до країн СНД і 36,2 % - до країн „далекого зарубіжжя". Згідно з оптимістичними прогнозами до 2006 р. чисельність населення України зменшиться до 43,3 млн. осіб, а за песимістичними - до 40,3 млн. осіб [2].
Таблиця 1.1 - Чисельність та приріст населення України
| Роки |
Чисельність населення на кінець року, тис. осіб |
Загальний приріст (скорочення) населення за рік, тис. осіб |
Природний приріст (скорочення), тис. осіб |
Міграційний приріст (скорочення), тис. осіб |
Частка скорочення населення,% | |
| природного | міграційного | |||||
| 1990 | 51944,4 | 105,9 | 27,6 | 78,3 | … | … |
| 1991 | 52056,6 | 112,2 | -39,1 | 151,3 | … | … |
| 1992 | 52244,1 | 187,5 | -100,3 | 287,8 | … | … |
| 1993 | 52114,4 | -129,7 | -184,2 | 54,5 | … | … |
| 1994 | 51728,4 | -386,0 | -243,1 | -142,9 | 63 | 37,0 |
| 1995 | 51297,1 | -431,3 | -300 | -131,6 | 69,5 | 30,5 |
| 1996 | 50818,4 | -478,7 | -309,5 | -169,2 | 64,8 | 35,2 |
| 1997 | 50370,8 | -447,6 | -311,6 | -136,0 | 69,5 | 30.5 |
| 1998 | 49918,1 | -452,7 | -300,7 | -152,0 | 66,5 | 33,5 |
| 1999 | 49429,8 | -488,9 | -350 | -138,3 | 71,7 | 28,3 |
| 2000 | 48923,2 | -506,6 | -373 | -133,6 | 73,5 | 26,5 |
| 2001 | 48401,5 | -521,7 | -369,5 | -152,2 | 70,8 | 29,2 |
| 2002 | 48003,5 | -398,0 | -364,2 | -33,8 | 91,5 | 8,5 |
| 2003 | 47622,5 | -381,0 | -356,8 | -24,2 | 93,5 | 6,4 |
| 2004 | 47267,0 | -355,4 | … | … | … | … |
| на 1.10.05 | 47015,0 (46930,0)* |
-252,0 (-337,0)* |
… | … | … | … |
Лише 60% українського населення у 2001 р. вважалося умовно здоровим, а решту становили інваліди та особи, які перебували на диспансерному обліку. Загальна кількість новонароджених скоротилася з 691 тис. у 1989 р. до 410,8 тис. у 2003 р. [2].
Екс-міністр сільського господарства С. Рижук так коментує причину депопуляції в сільській місцевості [3] „П'яні села. Кожен рік навідуюсь на могили в рідне село... На кладовищі - одні лише удовиці. В мирний час - як після війни... Страшно!... Серед молоді - повна байдужість. Гірка і жалібна статистика: із тисячі селян - лише 50 працездатні. Причому, з 8 млн., які при силі і здоров'ї, майже 3 млн. не мають постійної роботи. Половину сукупного доходу селян дають їм підсобні господарства".
Демографічні негаразди в суспільстві завжди тісно пов'язані із соціальними проблемами, рівнем добробуту населення. У цьому контексті досить показовими є такі експертні дані: станом на 1 січня 2004 р. сума невиплаченої заробітної плати в країні становила 1,9 млрд. грн.., на 1 червня 2004 р. - 2 млрд. грн. Загальна заборгованість із заробітної плати в Україні на 1 липня 2005 р. становила 1341,3 млн. грн. - за даними Державного комітету статистики України. У загальній структурі заборгованості найбільша частина припадає на Донецьку (330,2 млн. грн.. на 1 липня 2005 p.), Луганську (138,9 млн. грн) і Дніпропетровську (82,5 млн. грн..) області. Наприкінці 2003 р. майже половина працюючих (49,8 %) отримувала заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум, встановлений для працездатної особи. Понад 40 % населення України знаходиться за межею бідності. Станом на 1 лютого 2004 р. на обліку в державній службі зайнятості перебувало 1044,8 тис. громадян.
Міграційні потоки населення зменшилися з 33,8 тис. осіб у 2002 р. до 24,4 тис. у 2003 р. Проте, на жаль, не за рахунок поліпшення умов життя чи зростання національної свідомості громадян – просто вже нікому виїжджати. Сьогодні 5 млн. українців працюють за межами України як остарбайтери, отримуючи мізерну зарплатню на рівні 300-400 євро (порівняємо: мінімальна зарплата в країнах Європи становить 1 тис. євро; в Україні середня заробітна плата дорівнює близько 60 дол.) [2]. Слід, однак, зауважити, що 5 млн. українських громадян, які працюють за кордоном, щомісяця переказують в Україну близько 1 млрд. євро. За 1-й квартал 2005 р. в країну надійшло близько 3 млрд. євро [4].
Мільйони українців потерпають від туберкульозу, цукрового діабету, венеричних захворювань. В Україні шаленими темпами поширюється епідемія СНІДу.
Коли б в Україні відбувалося реальне економічне зростання, яке в 2004 р. декларувалося Урядом (за статистичними даними приріст ВВП в цьому році становив 12,4 %), то воно, зрозуміло, мало б хоч якимось чином відбитися на соціально-демографічних показниках. Але ситуація, як бачимо, не змінилася на краще. Умови проживання в Україні, яка знаходиться в центрі Європи та проголосила курс на інтеграцію до Євросоюзу, гірші, ніж у багатьох африканських державах [2].
Протягом останніх років Україна, якщо застосувати спортивну термінологію, розтягнулася в шпагаті між капіталізмом і соціалізмом. До влади прийшли люди, котрі, мов піна, були підняті на поверхню. Добір проходив за особливими критеріями - нахрапистість, пристосовництво, пожадливість. Ці люди не мали твердого морального стержня, ідейного гарту, відчуття відповідальності перед народом. Нову-стару еліту часто-густо поповнювали люди декласовані, з кримінальною практикою. І взагалі, до розподілу пирога ринули всі, хто нахабніший. Наші ж демократи з партократами виявилися ідеальним середовищем для розкрадання країни. Вони швидко підрахували: якщо крадене поодинці вивозити за кордон, це виявиться, а якщо потечуть каламутні потоки, серед них легко заховати свої гроші. У такій атмосфері ажіотажного розграбування країни формувалася владна еліта. Чого ж від неї очікувати? Утверджені в Україні клановість, тотальність поборів, право сильного - блокують вільний бізнес, сковують інтелектуальний потенціал країни, відлякують іноземних інвесторів. Низька капіталізація, малий платоспроможний попит. І збільшити все це швидко - малоймовірно, навіть якби сталося диво й гроші потекли рікою [5].
В Україні більше, ніж в Росії шанують демократичні цінності, але менше - держава. В Україні нерідко владу здійснюють особистості, виховані на радянських цінностях, які не комплексують з приводу своєї некомпетентності, щоразу випробовуючи себе в різних кріслах, іноді займаючи їх декілька разів. Це створює безвихідну ситуацію, в якій володарює випадковість, безсистемність і хаотичність дій. Усе це разом з корупцією, непатріотизмом, аморальністю безмежно деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює провалля недовіри і відчуження між народом і владою [6].
Замість того, щоб займатися стратегічним розвитком власної держави, вся влада використовувалася лише для одного - розвалити попередню систему, щоб конкретні люди, наближені до неї, скористалися можливістю привласнити національні багатства. І це відбулося.
Зруйновані або скалічені: оборонний комплекс, який раніше давав до 30 % ВВП, АПК, який давав до 40 % ВВП, енергосистема, машинобудування, легка промисловість. Києвом їздять мінські автобуси, ЛАЗ рідко побачиш. Мале підприємництво практично не прогресує. Сьогодні в Україні воно дає 10—12 % ВВП, тоді ж в розвинених країнах -до 70 %. Це пояснюється тим, що в Україні створена система кланової монополістичної економіки. З допомогою влади наближені до неї клани „осідлали" найпривабливіші сектори економіки - енергетику, газ і все те, що має сировинну складову, що можна продати і заховати дохід в офшорах. Уряд піклується інтересами обраних кланів, які, „осідлавши" сировинну складову експорту, нищать підприємництво, бо не треба їм конкурентів, знищують конкурентне середовище всередині України, не допускають або блокують іноземні інвестиції. Все це також веде до скорочення внутрішнього ринку, до скорочення внутрішнього виробництва. В Україні сьогодні маємо чистий варіант італійського середземноморського бізнесу - сімейно-клановий. Наприклад, ТОВ або ЗАТ складаються переважно з родичів. Три останні роки відбувалося переростання сімейно-кумівського бізнесу (дрібного і середнього) у клановий (великий). Недарма вихідці з одного села, міста, області намагаються якимось чином лобіювати свої інтереси. На ідеологічному рівні наш шлях пролягає від утопії до утопії - від утопії комунізму до утопії ринку (утопії ринкової саморегуляції) [7].
Ми надзвичайно відкриті до світової економіки, наш експорт в структурі ВВП становить до 60 %. Це означає, що потерпає внутрішній ринок, скорочується власне виробництво, є загроза зростання безробіття. Саме тому 7 млн. громадян України шукають порятунку за кордоном. Але одночасно трудова міграція може нам давати 5-7 млрд. дол. відповідних заощаджень, які можуть і повинні бути повернені в Україну. Сьогоднішня ситуація (міграція кваліфікованої робочої сили та імміграція в Україну некваліфікованої робочої сили) призводить до того, що ми підрізаємо під корінь основний ресурс нашого інвестиційного зростання.
Очікувана тривалість життя знизилася з 65,6 років для чоловіків та 74,9 для жінок у 1990 р. до 62,7 - для чоловіків та 74,1 для жінок у 2002 р. і є однією з найнижчих у Європі (наприклад, у Німеччині очікувана тривалість життя становить відповідно 74,5 та 80,5 років).
Негативним чинником для України є відплив науковців і висококваліфікованих фахівців. Зокрема, кількість спеціалістів, які безпосередньо виконують науково-дослідні роботи, у 2002 р. проти 1991 р. зменшилася в 2,7 рази (з 295 тис. до 107,4 тис), у тому числі кандидатів наук - у 1,6 рази (з 27,8 тис. до 17,2 тис). Можна констатувати їх відплив у комерційну, фінансову сфери та за кордон.
За даними Міністерства освіти та науки Є. Миколаєнка [8], вищі навчальні заклади за рахунок платного навчання отримують значні фінансові ресурси. Так, якщо в 2004 р. сумарні витрати на вищу школу становили близько 4,6 млрд. грн.., то в 2005 р. вони орієнтовно зросли на 3 млрд. грн.. - за рахунок збільшення фонду оплати праці в країні. Негативний бік справи полягає, головним чином, в тому, що населення України бере на себе майже 60 % фінансування вищої школи, в той час як в структурі бюджетів вищих навчальних закладів США на державу і місцеві органи влади припадає 61 %, а в Канаді, Німеччині і Голландії ця частка досягає відповідно 85, 95 і 90 %. В результаті лише третина українських студентів вступають у ВНЗ України. Як видно з таблиці 1.2, своєю заробітною платою люди, зайняті в економіці України, не в змозі забезпечити своїм дітям пристойну освіту. Але, як стверджує пан міністр, все ж таки забезпечують (на 60 %).
Таблиця 1.2 - Середня річна заробітна плата і розмір плати за навчання в ВНЗ України, грн.
| Середня заробітна плата в 2004 р. | |
| Педагогічний працівник (учитель) | 5280 |
| Медичний працівник (лікар) | 4057 |
| Працівник промисловості (інженер) | 7855 |
| Працівник сільського господарства (агроном) | 2614 |
| Професор | 10208 |
| Річна плата за навчання в ВНЗ (2003/2004 н. р.), грн. | |
| Юрист, Національний університет ім. Т.Г. Шевченка | 13500 |
| Економіст (КНЕУ) | 6000 |
| Учитель (педуніверситет) | 3300 |
| Лікар (медуніверситет) | 7200 |
Передвиборна теза В. Ющенка про необхідність створення в наступні роки 5 млн. робочих місць звучала докором попередній владі, адже вона приблизно збігалася з кількістю заробітчан за межами країни. Масовий відтік працелюбних і освічених громадян за кордон в період з 1994 по 2004 pp. був прямим наслідком антинародної політики антинародного режиму.
В той же час ринок праці потерпає від нестачі працівників. Кваліфікованих спеціалістів та людей, котрі здатні такими стати, з кожним роком все менше відносно до зростаючих потреб економіки. Проблема зараз не в кількості робочої сили (чи, відповідно, робочих місць), а в якості. Причин цьому багато, перша з яких - це неадекватність системи підготовки кадрів потребам ринку. Тому зараз варто говорити про підготовку мільйонів справжніх спеціалістів, а не про створення мільйонів нових робочих місць. Останнє було актуальне максимум п'ять років тому, коли ще залишався певний кадровий багаж з часів Союзу.
До речі, причина міграції частково полягає якраз у тому, що молоді люди, навіть затративши певні кошти та час на навчання, часто їдуть працювати некваліфікованими працівниками на Захід, тому що їх освіта, навички та досвід не дають можливості заробляти в Україні достойну зарплатню.
Другий приклад, який показує нереальність планів створення додаткових 5 млн. робочих місць - це демографія. Ще декілька місяців і проживаючих в Україні буде менше 46 млн., при загальному коефіцієнті народжуваності 8,8 чоловік на 1 тис, а смертності - 18,2. З такими показниками навіть за найбільш оптимістичних припущень держава втрачатиме до півмільйона людей щорічно. За 5 років - це 2,5 млн., тобто близько 8-9 % від кількості працюючих на даний момент.
Україна, поряд із Росією, втрачає населення найшвидшими у світі темпами. Це означає, що навіть створені нові робочі місця залишаться пустими. Ніяких ознак того, що у найближчі роки ця тенденція зникне, немає. Світовий досвід показує, що однією з причин спаду народжуваності є так званий консюмеризм, коли масова культура стимулює серед населення максимальне споживання матеріальних благ [9].
Відпрацювала свій нормативний термін значна частина конструкцій, споруд та обладнання. Особливе занепокоєння викликає технічний стан мостових споруд - 14 % залізничних мостів знаходяться у незадовільному стані, не відповідають правилам експлуатації 46 %, а серед комунальних - 76 %.
Довіра до держави та її банківського сектора впала до низького рівня. В 1998 р. на одного громадянина Німеччини припадало 154 тис. дол. національних збережень, з них 41 тис дол. збережень населення. Для порівняння - на одного громадянина України в 1990 р. припадало 1634 руб. або більше ніж 2000 дол. США в перерахунку по паритету купівельної спроможності. В результаті гіперінфляції 1993-1994 pp. збереження українських громадян на душу населення зменшилися до 19 коп. [10]. В 2002 р. вклади громадян України на депозитні рахунки становили 65 дол. Довіра за 12 років впала в 25 разів.
Можливо, післярадянські реформатори вважали, що все, що органічно зростало на ґрунті радянських або українських реформ, несло на собі клеймо комунізму. Вони хотіли досягти чистого прориву, щоб перестрибнути через прірву до „передової моделі", описаної в західних підручниках. Але треба було через неї будувати міст!
Рівень депозитів у дуже багатьох країнах складає в середньому 53 % ВВП, просто багатих - 31 %, бідних - 20%, дуже бідних -13 %, а в Україні на кінець 1999 р. - лише 9,9 %, у тому числі строкових, як основи кредитної діяльності - 3,6 % [11]. Динаміка депозитних вкладів у банківську систему України за 2002-2005 pp. подана нижче (млрд. грн..)
| 01.01.02 | 11.10.02 | 18.10.02 | 2003 р. | 2004 р. | 01.10.05 | |
| Фізичних осіб | 6,34 | 10,2 | 10,2 | 32,5 | 41,7 | 61,7 |
| Юридичних осіб | 14,79 | 16,5 | 16,9 | 29,3 | 41,5 | 53,57 |
Як видно з наведених цифр, на кінець 2005 р. порівняно з 2002 р. депозитні вклади фізичних осіб зросли майже в 4 рази і досягли 260 дол. на одну особу, але це ще не досягло 15 % від рівня 1990 р.
2. Вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну модель України
Етнічна однорідність населення з розвиненою національною свідомістю є запорукою політичної стабільності. На початку XX ст. Україну можна було вважати відносно однорідною країною щодо національного складу населення, зокрема в сільській місцевості. В 1989 р. згідно з переписом 72,7 % заявили себе українцями, 22,1 % -росіянами, а 5,2 % - представниками інших національностей. Але поняття національної свідомості ще було неясно визначеним. Так, 12,3 % українців подали російську мову як свою рідну, тоді як серед росіян усього 1,6% вважали рідною іншу ніж російську мову. У березні 1991 р. 4/5 населення України голосувало за приналежність України до „оновленого" Радянського Союзу, а на референдумі 1 грудня 1991 р. 9/10 учасників висловилися за політичну та економічну самостійність України. Це не вказує переконливо на принципову лояльність значної частини населення до України чи на їх національну солідарність.
Відкритих проявів протесту немає, тому що для багатьох громадян майбутні економічні вигоди вбачаються надійнішими в Україні ніж, наприклад, в Росії. В економічних міркуваннях цих людей вирішальними є такі три моменти:
1) багато росіян та „сумнівних" українців мають тепер добрі посади та значну матеріальну вигоду. Якби вони переїхали до Росії, то навряд чи подібні посади чекали б на них там;
2) ці люди вже мають квартири та дачі в Україні, і їм відома жалюгідна побутова ситуація на пострадянському просторі;
3) але чи не найважливішим серед цих міркувань є загальне переконання, що майбутнє життя в Україні буде заможнішим, ніж у будь-якій іншій республіці. Врожайне сільське господарство, розвинута індустрія, задовільна соціальна інфраструктура та сприятливий клімат в Україні є кращими, ніж у Росії.
При цьому треба все ж враховувати, що велика група не українців і номінальних українців мала і ще матиме емоційне прив'язання до Москви як до столиці імперії.
Крім суто територіального прив'язання до України, значна кількість російськомовного населення не мала і не має поваги ні до української мови, ні до української культури та історії. Тепер вони зобов'язані прихильно ставитися і до самостійної України, і до українізації життя. Одначе, коли б вони дійшли переконання, що матеріальні умови не компенсують їхнього перебування в державі, яка щодо капіталістичної форми їм чужа, вони могли б змінити своє ставлення до неї. Тоді вони б, напевне, знову намагалися прилучити Україну до Росії. Досвід Криму засвідчує, що концентрація цієї групи населення у східних та південних областях могла бути для даної групи людей дуже вигідною. Ті регіони могли б просити Москву взяти їх під опіку. А там охочих подати „братерську" допомогу співвітчизникам в Україні знайдеться багато.
Всього 20 років назад російська мова була мовою еліти в Середній Азії, Прибалтиці, Україні. Навіть поляки змушені були розмовляти російською мовою. А сьогодні російський світ однозначно відступає, і це дуже хворобливо сприймається метрополією. Винятком є хіба що Севастополь. У відносно невеликому місті з населенням в 378 тис. етнічні росіяни становлять 71,6 %, українці - 22,4 %. У місті функціонує одна двомовна газета, яка заснована Міністерством оборони України, і телерадіоканал „Бриз" Військово-морських сил. На 74 загальноосвітні школи діє тільки дві українські паралелі (до 1991 р. українська мова як навчальний предмет у севастопольських школах взагалі не вивчалася). Натомість в останні роки в Севастополі один за одним відкриваються як філіали престижного Московського державного університету, так і університету провінційного Саратова [12].
Динамічність частіше демонструють міські жителі, хоча б у третьому-четвертому поколіннях. Росіяни - не найбільш динамічний народ. Візьмемо, наприклад, Тольятті - це вчорашнє село, де живуть сільські жителі. Сьогодні ми живемо в суспільстві, де городяни першого покоління поки ще домінують. А вони, природно, малорухливі, не гнучкі, схильні до патерналістських радянських моделей. В Росії в 2003 р. лише 50 % населення стало городянами другого покоління.
Найбільша відмінність між українцями і росіянами полягає перш за все в тому, що росіяни - народ імперський [13]. Так стверджує головний співробітник Інституту соціології Російської академії наук Н.Г. Яковенко. Росіянам потрібно усвідомлювати, що вони - центр світу і свободи, що все починається з Кремля, а український народ -раціонально мислячий. Українці, які почали мислити по-імперськи, стали росіянами. Справа не в мові, а в переході на іншу модель поведінки. Людина, мисляча по-імперськи, і людина, мисляча національно, - це дві різні сутності. Що потрібно росіянину? Для нього привабливим є те, що лежить за горизонтом, йому потрібно все підкорити. А як думає людина національно мисляча? - „Ось наш кордон, а за ним — це їхні, а не наші проблеми. Ось моя сім 'я, моя хата, мої близькі. І моя мета - зайнятися порядком у своєму світі". Це - зовсім інший тип свідомості. Для росіянина характерний східний, азіатський бік його духу. Українець - європеєць, хоча і периферійний.
Як українською мовою звучить російське поняття „частная собственность"? Приватна власність. Як бачимо, у росіян „частная собственность" - це частина, відрубана від цілого. А „приватна власність" говорить зовсім про інше. Ось ще один приклад відмінності менталітету.
М.Є. Салтиков-Щедрін [14] так узагальнює психологію російського мужика: „А в случае, если Бог дождичка не пошлёт, то нам, братцы, и помирать не в диковину", а німця: „там как будет угодно насчет дождичка распорядиться, а мы помирать не намерены".
Відмінність у способі мислення східного та західного народів яскраво ілюструє їх ставлення до того, що за одну й ту ж дівчину на Заході дають посаг, а на Сході - точно таку ж дівчину треба викупляти у батька. Причина - в різниці між інтенсивним західним способом виробництва і екстенсивним східним. На Заході існує розуміння, що для того, щоб працювати результативно, необхідно весь час ділити бізнеси - якщо компанія зростає, її потрібно постійно реструктурувати. Отже, батько розглядає придане як інвестицію. Східний спосіб виробництва передбачає, що жінка - це виробник (верстат) солдатів і селян. А за верстат необхідно платити. Для православного архетипу не характерні ні західна інтенсивність, ні східна патологічна любов до матері. Для нас характерним є пошук батька або ідеї. Для українця характерна опора на сімейні цінності. Українська культура значною мірою більш сільська, ніж міська. Сільська культура - горизонтальна, міська культура - цехова. Для міської людини батьки можуть не бути авторитетом, якщо вона стає членом іншого цеху [15].
Державно-церковні та міжцерковні відносини в Україні.
Як відомо, в 1946 р. була заборонена Українська греко-католицька церква і 70 наступних років церква не розвивалась за власними законами. Сьогодні характерною є ситуація, що в селі - три релігійні громади. Це створює проблеми щодо відправлення культів. Крім того, виникла проблема повернення релігійних приміщень, які використовувалися не за призначенням.
В Україні більша половина віруючих - православні, церква інкорпорована в суспільство. Значною проблемою є функціонування неорелігій. В Україні більше 90 релігійних напрямків. Такої релігійної навали не переживала жодна держава. Як і в економіці, де власниками великих підприємств стали випадкові люди, в релігії відбувається те ж саме.
Розподіл релігійних конфесій в Україні характеризується такими цифрами (2003 p.): 12,5 тис. громад - православні, з них 2,5 тис. - Київський патріархат (20%); 0,5-1 тис. - українська автокефальна православна церква; близько 2 тис. громад - баптисти; 1,0 тис. - євангелісти 7-го дня; близько 250 громад - мусульмани; близько 1 тис. громад - харизматичні релігії (із новітніх); є кілька центрів іудаїзму (Київ).
В західних районах України в кінці 1990-х років введена в освітні програми християнська етика. Для римо-католицької конфесії є характерними збільшення кількості релігійних громад: із 100 в 1990 р. до 750 в 2000 p., і до 950 в 2004 р.
Природно-кліматичні умови.
У 2000 р. вийшла з друку монографія А.П. Паршева "Почему Россия не Америка", в якій наведено аргументований аналіз впливу природно-кліматичних умов Росії, а також інших країн на ефективність виробництва.
Більшість виробничих і соціальних проблем прямо або опосередковано пов'язані з природно-кліматичними факторами. Країни ЄС мають суттєві конкурентні переваги у природно-кліматичному середовищі порівняно з Україною. Західна і Центральна Європа утворюють атлантико-європейську кліматичну область, де провідними факторами впливу виступає як атлантичне морське повітря (тепле і вологе), так і європейське континентальне повітря (прогріте, але не вологе). Водночас в Західній Європі вплив Атлантики сильніший, і тут не буває (або майже не буває) тривалих похолодань або спеки. Посухи тут - явище рідкісне. Середньорічна сума опадів у Західній Європі-500-1000 мм.
З наближенням зими морське повітря теплішає порівняно із континентальним. Це (напрям ізотерм) зумовлює майже однаковість зимового клімату на територіях населеної частини Норвегії, півдня Швеції, Данії, Нідерландів, Бельгії, Західної Німеччини, Східної і Центральної Франції, півночі Італії, Хорватії, Албанії, Північної Греції, приморських районів Туреччини, Південного берегу Криму і узбережжя Кавказу. Середня температура січня там вища за нуль, хоча Норвегія більш ніж на 3000 км північніше Греції.
Заселена частина Канади розташована на невеликій площі біля південної частини кордону, а також у східному регіоні (біля Атлантики і Великих Озер) і в Західному - на тихоокеанському узбережжі. Ця територія має клімат, аналогічний клімату Західної Європи. Клімат заселеної, індустріально розвинутої частини Канади наближається до клімату Ростовської області і Краснодарського краю, але він більш вологий. І Скандинавія зовсім не Сибір. У Скандинавії і Фінляндії внаслідок частих циклонів, які йдуть з Атлантики, навіть морозні зими супроводжуються сильним впливом Атлантики, що викликає різкі потепління. Швеція має ще кращі кліматичні умови, ніж Фінляндія.
В Західній Україні, США, Канаді ризики в сільському господарстві значно нижчі, ніж у Центрі і Східній Європі (Україна, Білорусія, Росія). Тут не буває весняних "повернень холодів", тобто заморозків, і тому землеробські роботи починаються досить рано.
Таким чином, існують великі розбіжності між окремими регіонами і країнами світу за природно-кліматичними умовами.
Проаналізуємо, як такий стан впливає на ефективність виробництва. Згідно з емпіричними даними, оцінка вартості обладнання робочого місця залежно від зимових температур така: для температур нижчих за нульові з кожним градусом ця вартість зростає на десятки відсотків, а при середньорічних температурах, нижчих за -2° С - навіть удвічі з кожним новим градусом. Подорожчання відбувається за багатьма статтями витрат.
Насамперед у країнах з високими морозами зростає вартість капітального будівництва. Відповідно до будівельних норм і правил підошва фундаменту будинку мас розташовуватися глибше за межу промерзання, яка в Україні дорівнює 90-110 см, в той час, як на ґрунті, що не промерзає, фундаменту практично не потрібно, достатньо зрізати дерен. Інженерні комунікації (водопровід, каналізація, газові труби тощо) мають прокладатися на глибину, не меншу за глибину промерзання.
Значно розрізняються й витрати на мурування стін. Якщо в Англії достатньо товщини стіни в 1 цеглину (англійська цеглина - 20 см), то на півдні Україні - не менше ніж у дві, а на півночі України потрібно три з половиною цеглини і більше. А от у Малайзії, Таїланді при середній температурі січня і липня +28 °С стіни потрібні тільки для захисту від вітру, і робляться вони з металевого, шиферного або пластикового листа. Як відомо, опалення будинків у Китаї, південніше Пекіну, відсутнє. Зима починається в лютому, і температура досягає -8 °С. Під масивну стіну потрібний більш міцний, а значить, і дорогий фундамент. Наш одноповерховий будинок важить як англійський триповерховий.
Через снігове навантаження більш дорогими є наші дахи, та й віконні рами, бо вони мають бути подвійними чи потрійними. У зимових умовах будь-які будівельні роботи важчі і дорожчі. Все це призводить до того, що залежно від виду будівництва його вартість у Східній Європі вища, ніж у Західній Європі, вдвічі - втричі, а у порівнянні із субтропіками - у 4-6 разів. Відповідно, вищі і амортизаційні нарахування. Будинки менш довговічні. Побудувати будинок або орендувати вже побудоване в цій зоні значно дорожче, ніж в інших країнах світу.
До того ж, від природно-кліматичних умов залежать рівні енергоспоживання і транспортних витрат жителями різних країн світу як для побутових цілей, так і для промислового виробництва. Навіть у відносно безлюдних виробництвах доводиться підтримувати певний температурний режим - чи то хімічна реакція, чи перегонка нафти або випалювання цементу. Одна справа підтримувати багатотонну піч, почавши з плюс 20 °С, інша - з мінус 20 °С. Це обійдеться в дуже велику додаткову витрату палива. А чого варто розігріти цистерну хімічного продукту або розвантажити вагон мерзлого вугілля?
До того ж, у нас мало безлюдних виробництв. А коли різниця між температурою у середині будинку і зовні становить десятки градусів, то витрати на опалення, тобто на створення умов, придатних для життєдіяльності, стають порівнянними з іншими виробничими витратами.
У Східній Європі в обсязі загальних витрат енергії в промисловості частка витрат на опалення становить понад 75 %. До того ж, у нас ще й вищі витрати на освітлення. В цілому енергозатратність України в сільському господарстві в 5-6 разів вища, ніж в Західній Європі, а в промисловості - ще більша. Тому енергозбереження для нас є пріоритетом номер один, але за рахунок енергозбереження можна поліпшити це співвідношення максимум в 2-4 рази.
Нам доводиться жити порівняно з іншим світом у значно дорожчих, хоч і менш комфортабельних будинках. Аналіз капітального будівництва, електропостачання, транспортних витрат і оплати праці показує, що витрати на їх здійснення в наших умовах також значно вищі від середньосвітових. Очевидно, що витрати інвестора, в зв'язку з вищенаведеним, будуть у декілька разів більші в Східній Європі, ніж в інших країнах із кращим природним середовищем.
3. Нетрадиційний погляд на вибір Україною економічної моделі
Ідеологія, побудована на тому, що всі люди однакові і повинні жити як один, не дає поштовху до розвитку суспільства. Еволюція ідеології - продукт самоорганізації. Ідеї виникають і перевіряються на ефективність практикою.
Координати ідеології - влада, власність, інформація і мораль. Незалежний параметр - економіка.
Демократія формально є влада народу. В дійсності управляють владолюбні і жадібні елітні групи, які представляють націю, ідеологію, капітал, військо, релігію, кримінал. Ці групи володіють грошима, поліцією, військом, інформацією, церквами. Для пропаганди вони використовують ідеї нації, батьківщини, захист бідних, бога, образ ворога або велич держави. Елітні групи здатні пригнічувати, підкупляти, обманювати виборців.
Колективний розум народу - „суспільна думка" - підлягає всім недолікам будь-якого розуму: обмеженість, суб'єктивність, захоплюваність. Чим менше багатство і нижча культура народу, чим коротший досвід демократії, тим менший і непостійніший розум народу. Протилежність думок з будь-якого питання коливається в межах 30-70 %. Загальне єднання наступає тільки при загрозі зовнішнього ворога або на заклик харизматичного лідера.
З чого вибирати?
Соціалізм радянського типу в порівнянні з капіталізмом майже вдвічі поступається за темпами зростання щодо НТП, продуктивності праці, за витратами матеріалів та енергії, за якістю товарів, часткою особистого споживання в складі валового продукту, щодо екології.
Але при соціалізмі - надійніший соціальний захист: немає безробіття, менша нерівність. Тобто виграють показники важливі для слабих та бідних.
Питання: скільки із виробленого державою на душу ВВП потрапляє в особисте споживання громадянина? У капіталістів такий коефіцієнт корисної дії становить 60-70 %, у комуністів -35-50 %. Це відбувалося тому, що в СРСР більше засобів ішло на озброєння, витрати, відтворення техніки через її низьку якість і обслуговування при високих витратах матеріалів. Якщо врахувати, що продуктивність праці була вдвічі меншою, то і отримаємо, що особисте споживання в Радянському Союзі було в 4-6 разів менше, ніж у Європі.
З цих порівнянь можна зробити такий висновок. Приватна власність і ринок, безумовно, ефективніші. Вони замкнуті на нерівності, на сильних людях, з їх жадобою, заздрістю, лідерством. Слабких підштовхує страх безробіття. Але саме сильні типи визначають прогрес суспільства, який в кінці-кінців збагачує не тільки багатих, але й бідних. Однак до цього доводиться пройти через період поневірянь бідним прошаркам населення.
Автор роботи [16] так характеризує українську кризу:
1) незалежність (1992 р.) - ейфорія надій, розрив зв'язків, падіння службової дисципліни;
2) відкриття кордонів - дешевий імпорт, витіснення своїх товарів;
3) „шокова терапія" - величезна інфляція, втрата збережень, падіння реальних зарплат і пенсій;
4) „нові українці" - номенклатурна приватизація, можлива на експорті і різниці цін, рахунки в швейцарських банках, вілли і мерседеси, „хатинки" в Швейцарії, „червоні директори" держпідпри-ємств і розвал управління промисловістю, невдачі з інвесторами.
Однак банкрутств немає, заводи не закрились, хоча стоять. Робітники не звільняються, безробіття низьке, тільки зарплату не виплачують. Соціальна сфера: школи, інститути, наука теж збережені, але фінанси урізані більш ніж в 3-5 разів. Країна живе у боргах. Податки „душать" підприємства, але збирають тільки половину. Правда, при цьому тіньову економіку оцінюють в 55 %. Утрималось тільки виробництво металу і хімії - вони дають гроші на „критичний імпорт". Реформовані колгоспи скоротили продуктивність на 60 %, але городи наполовину компенсували витрати. Голоду немає. Легка промисловість скоротилась в 5 разів, харчова - втричі. Товарів достатньо завдяки імпорту. Попит малий - немає грошей.
Доходи на душу, за статистикою, зменшились до 70-85 дол. за місяць - це менше половини того, що було за радянських часів. Правда, за рахунками споживання щодо купівлі - на третину більше - добавка йде від „тіньової" економіки. Нерівність становить з 1 до 15 в порівнянні з 1 до 5-8 у розвинених країнах. Бідують одинокі пенсіонери та багатодітні сім'ї. Інтелігенція виживає. Молоді і здібні - емігрують.
Наша країна така хаотична (неорганізована, неструктурована), що важко передбачити найближче майбутнє. Можна говорити тільки про варіанти, їх декілька.
Варіант 1: перемагають комуністи. Це означає радянську владу і жорстке державне управління господарством. Щоб такий варіант запрацював, потрібний „повний комплект" - не тільки держплан, але і КДБ. Якби комуністи не маскувалися під демократів і риночників - життя до цього штовхає. Якщо радянську систему звільнити від надмірного озброєння - 25 % загальних витрат і 49 % машинобудування, то в умовах України можна всім забезпечити дохід близько 150 доларів на душу за місяць. Вище не вийде. Це в ідеалі. Щоб його розкрутити після кризи знадобляться дві п'ятирічки. Але реально комуністична еліта „обуржуазилась" і перший варіант, в кращому випадку, перетвориться в наступний.
Варіант 2: номенклатурний капіталізм, зрощування влади і капіталу. Ринкова економіка з великою часткою державної власності (60 %) і втручанням уряду в частині регулювання податків, тарифів, цін, зарплат, облікових ставок, емісії, курсу валют, вивозу капіталу, ліцензій на торгівлю. Все для того, щоб зібрати гроші для промисловості, на якій паразитує номенклатура або, того гірше, - кримінал. Форма управління - більше декрети, ніж закони, тому що важко розраховувати на дієспроможний парламент, здатний сформувати відповідальний уряд. Система держкапіталізму випробувана в декількох різновидах. Перший - управління однієї партії, як в Китаї або на Тайвані. Другий - диктатура: генерали або президент з кишеньковим парламентом. Це Піночет в Чілі, Сухарто в Індонезії тощо. Були вдалі зразки з точки зору зростання економіки, але найчастіше справа закінчувалася застоєм, революцією і відновленням демократії при зруйнованому господарстві.
Варіант 3: зріле суспільство Західної Європи. Така система працює тільки при потужній економіці. А це нам не світить.
Тому вибору немає. Комуністи, можливо, не зможуть завоювати владу, щоб встановити ради або реалізувати соціалізм „з українською специфікою". Вони, однак, являють сильну опозицію, яка заблокує будь-які розумні рішення. Для другого варіанта у нас немає потужної правої партії або кандидата в диктатори. Для третього - просто не дозріли.
Що ж бізнес? Не може не бути нічого. Буде самоорганізація. Повільний рух до дозрівання від тої точки, де стоїмо: потрібно терпляче розв'язувати великі протиріччя. Трагічних варіантів розвитку не передбачується.
Висновок
Україна, поряд із Росією, втрачає населення найшвидшими у світі темпами. Це означає, що навіть створені нові робочі місця залишаться пустими. Ніяких ознак того, що у найближчі роки ця тенденція зникне, немає. Світовий досвід показує, що однією з причин спаду народжуваності є так званий консюмеризм, коли масова культура стимулює серед населення максимальне споживання матеріальних благ.
Нами були розглянуті демографічні, етнічні та інші особливості функціонування економіки України в період 1991 – 2005 р.р., та виявлені тенденції впливу цих факторів на останню тощо.
Література
Кульчицький С // Дзеркало тижня. - 2002. - 23 листопада.
Соскін О. П'ять структурних криз у 2003 p. // Економічний часопис. - 2004.
Рижук С. Власна агромодель народилася в ... реанімації // Дзеркало тижня. - 2002. -№ 20.
Соскін О. // Економічний часопис. - 2005. - № 5-6.
Рожен О. Вожди из пены // Дзеркало тижня. - 2002. - 13 липня.
Дробноход Н. Державний лабіринт для українського народу // Дзеркало тижня. - 2003. - № 16.
Єрохін С. Бермудський трикутник // www.soskin.info.
БазівД. Коли в Севастополь прийде рік України? // Дзеркало тижня. - 2004. - № 25 (500).
Яковенко Н.Г. Що росіянину здорово, то українцю - смерть // Дзеркало тижня. - 2004. - № 9.
Крючкова И. Пять шагов в сторону от рынка // Дзеркало тижня. - 2001. - №2(326).
Економіка України. Підсумки перетворень та перспективи зростання. Інститут економічних прогнозів НАНУ / За ред. акад. НАНУ B. М. Гейця. - К., 2000.
Ніколаєнко С. Вищій школі - державну турботу // Дзеркало тижня. - 2005. - № 3.- С. 13.
Яковенко Н.Г. Що росіянину здорово, то українцю - смерть // Дзеркало тижня. - 2004. - № 9.
Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений: В 20 т. - М 1965.-Т. 3.
Ганна Гошко для УП // www.pravda.com.ua
Амосов Н. Не может не быть ничего // Бизнес. - 1999 -№32, 33.