ЗМІСТ

ВСТУП

1 Забезпечення фінансової рівноваги на підприємстві

2 Правила фінансування

2.1 „Золоте" правило фінансування

2.2 „Золоте" правило балансу

2.3 Правило вертикальної структури капіталу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Заходи щодо оздоровлення фінансової системи України можуть дати позитивні результати тільки за умови санації фінансів базової ланки економіки — підприємств.

Банкрутство підприємства і його ліквідація - не тільки збитки для його акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а іі зменшення розмірів податкових надходжень до бюджету, а також зростання безробіття, що, у свою чергу, може служити одним з факторів макроекономічної нестабільності. Суттєвим є те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких знаходяться на розгляді, значна питома вага таких, які тимчасово опинилися в скрутному становищі і за умови проведення їх фінансової санації можуть розрахуватися з боргами і продовжити свою фінансово-господарську діяльність. Проте, унаслідок відсутності необхідного техніко-методичного забезпечення процесів санації, дефіциту кваліфікованих спеціалістів у питаннях фінансового менеджменту та інших суб'єктивних і об'єктивних причин, багато хто з потенційно життєздатних підприємств, у тому числі тих, які відносяться до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами.

Світова практика банкрутства показує, що цей процес хворобливий, як і будь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетворення виробника в банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств, що випускають продукцію, яка не користується попитом, абсолютно виправдана. Використання процедури банкрутства як прихована форма переходу підприємства з рук одного господаря до іншого, який і ініціює цю процедуру, не є українським ноу-хау тіньової приватизації, а це один із легітимних інструментів «вільного ринку». Правда, на Заході подібні схеми застосовувати стає все складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює подібну процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для «прозорого» переходу їх в руки інвестора - санатора. Україна теж має законодавство про банкрутство, але воно не тільки допускає «тіньову приватизацію», а й ставить права кредитора вище за права трудового колективу, інвестора, держави і підприємства-боржника.

Цікаво, що в 90-і роки, на які припадає значна кількість банкрутств вітчизняних підприємств, процедура санації практично не застосовувалася, і це було головною відмінністю української практики від світової.

За рубежем санація має не тільки історію, а й популярність. Пам'ятна світова фінансова криза 1998 p., коли англійський банк з двовіковою історією Вarings (один з найстаріших і найбільших в світі) був, по суті, розорений. Але голландська фінансова група ING провела процедуру санації Barings. В результаті банк не втратив жодного клієнта і утворився новий конгломерат ING Barings, який успішно працює у всьому світі. Це стало можливим завдяки проведеній санації, яка активно застосовується в світовій практиці і призначена для виведення суб'єктів господарювання з фінансової кризи.

Державна підтримка банкрутів проводилася в 90-і роки державами Східної Європи (Польша, Угорщина, Румунія, Словаччина), при переході на нову структуру економіки, і в кінці 80-х — на початку 90-х у Скандинавії (Швеція, Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причому набір засобів був найширшим — від фінансових дотації до санації суб'єктів господарювання державою.

Кожний менеджер знає: гірше, що може трапитися з підприємством, - це банкрутство. Тому, ухвалюючи будь-яке рішення, керівник перш за все намагається його уникнути, а потім тільки вже вимірює можливі прибутки і збитки.

Проте, рано чи пізно, чи з вини поганої кон'юнктури рийку, чи кризи ресурсів, чи неефективного управління, банкрутство може гранитися з будь-яким суб'єктом господарювання. Більш глибокі причини слід шукати в неможливості передбачати стан ринку в перспективі. Ринок вимагає від підприємця гнучкості і пристосування. Слабкість механізму адаптації суб'єкта господарювання до умов внутрішнього і зовнішнього середовища, що змінюються, лежить в основі можливості банкрутства. Ринкова економіка і банкрутство тісно пов'язані між собою. Без процедури банкрутства економіка стає нееластичною. оскільки перетікання фінансових, трудових і матеріальних ресурсів від неефективно до успішно працюючих підприємств стає неможливим.

Невід'ємною частиною ринкового господарства є інститут банкрутства. Він служить могутнім стимулом ефективної роботи підприємницьких структур, що гарантує одночасно економічні інтереси кредиторів, а також держави як загального регулятора ринку.

Механізм реалізації економічної неспроможності і банкрутства є однією з форм здійснення процесу передачі права власності і всієї повноти економічної відповідальності від одного суб'єкта господарювання до іншого. Першим переділом власності на пострадянському просторі стала приватизація. Другим — процеси банкрутства. За українською статистикою в 90% випадків у банкрутстві підприємств винні некомпетентні менеджери.

У світовій практиці законодавство про банкрутство спочатку розвивалося по двох принципово різних напрямах. Один з них ґрунтувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як спосіб повернення боргів кредиторам, що супроводжувалося ліквідацією боржника-банкрута. Інший напрям було закладено в американській моделі. Основна мета законодавства тут полягає втому, щоб реабілітувати суб'єкт господарювання, відновити його платоспроможність. Проте в сучасних умовах у законодавстві розвинутих ринкових країн простежується лінія на зближення, постання приведених напрямів.

У будь-якій цивілізованій країні з розвинутою економічною системою одним з основних елементів механізму правового регулювання ринкових відносин є законодавство про неспроможність (банкрутство).

Існуюча до 1999 р. українська нормативно-правова база (що спирається в основному на великий зарубіжний досвід), яка регламентувала процес банкрутства, виявилася непрацездатною в сучасних економічних умовах і призвела до того, що крупні підприємства мали можливість не боятись банкрутства, продовжувати поглиблювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком кількість справ про неспроможність, розглянутих господарськими судами, зростає, що, поза сумнівом, свідчить проте, що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць у розвитку нормальних економічних відносин серед учасників господарського обороту.

Перехід України від командно-адміністративної до ринково: моделі господарювання супроводжувався зміною умов і принципів функціонування суб'єктів господарювання. Макроекономічна нестабільність та відсутність досвіду роботи у конкурентному середовищі призвели до виникнення й поглиблення кризових явищ на вітчизняних підприємствах. Саме тому гостро постала проблема банкрутства суб'єктів господарювання, виникла необхідність його регулювання на державному рівні, потреба у розробленні системи діагностики й запобігання банкрутству, а також стратегій виходу з кризових ситуацій на підприємствах. Таким чином, дослідження функціонування механізму банкрутства у ринковій економіці та пошук шляхів мого вдосконалення надзвичайно актуальні.

Україна, що стала на шлях ринкових реформ, не мала розробленої законодавчої бази з питань банкрутства, а наявні традиції практично цілком втратила. Розпад колишнього Радянського Союзу, розрив економічних зв'язків, повільні темпи конверсії військово-промисловою комплексу, інфляційні процеси, безгосподарність — усе це призвело до зростання кількості неплатоспроможних підприємств. У деяких галузях і регіонах їхня кількість сягала 80%. На таких підприємствах, як правило, були відсутні середньо- і довгострокове планування; продуктивність праці перебувала на низькому рівні; не вистачало молодих ініціативних кадрів. На багатьох українських підприємствах не впроваджуватися нові види товарів, не здійснювалася їхня модифікація, що знижувало конкурентоспроможність.

Банкрутство підприємств покликане виконувати найважливішу роль у системі функціонування економіки як на макро-, так і на мікрорівнях.

На макрорівні банкрутство виконує роль, свого роду, хірургічного інструмента, що відсікає малоефективні н збиткові підприємства, залишаючи найбільш конкурентоспроможних суб'єктів господарювання і проводячи таким чином селективний відбір і оздоровлення економіки в цілому.

На мікрорівні загроза банкрутства (і як наслідок — втрата вкладених засобів, репутації, а деколи і кримінальна відповідальність) примушує шукати і застосовувати на підприємстві новітні та найефективніші методи планування, організації і управління процесами (від технологічних до фінансових).

На жаль. Україна більш ніж на 70 років була виключена з світових ринкових відносин, і багато в чому поняття, визначення процедури банкрутства були втрачені. Лише до кінця 1990-х років у психології власників і керівників суб'єктів господарювання почато зароджуватися розуміння регулюючої ролі банкрутства і, як наслідок, прагнення зробити свій бізнес максимально ефективним, щоб уникнути неспроможності.

1 Забезпечення фінансової рівноваги на підприємстві

Необхідною умовою життєдіяльності підприємства є, як відомо, забезпечення його постійної платоспроможності. Основним завданням керівництва підприємства є така координація вхідних та вихідних грошових потоків, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов'язання. Цього можна досягти, додержуючи фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'язань.

Рівняння фінансової рівноваги можна подати в такому вигляді:

(початковий стан резервів ліквідності + виручка від реалізації продукції + надходження від інвестиційної діяльності + надходження від фінансової діяльності) = (поточні виплати в рамках операційної діяльності + інвестиції + погашення заборгованості (основна сума, відсотки) + виплата дивідендів + кінцевий обсяг резервів) - базова модель.

Нерідко у процесі фінансового аналізу використовується не базова модель рівняння фінансової рівноваги, а її модифікація, в якій на боці вхідних потоків замість виручки від реалізації враховується чистий прибуток та амортизація (CASH-FLOW), тоді як на боці вихідних потоків не враховуються поточні виплати в межах операційної діяльності:

(початковий стан резервів ліквідності + CASH-FLOW + надходження від фінансової діяльності) = (Інвестиції + погашення заборгованості (основна сума) + виплати дивідендів + формування резервів) – модифікація 1.

Амортизацію та прибуток (CASH-FLOW) можна розглядати як джерело самофінансування підприємства. Надходження від фінансової діяльності (кредити банків, акціонерний, пайовий капітал) формують зовнішні фінансові джерела. Якщо витрати на здійснення поточної операційної діяльності перевищують виручку від реалізації, то у підприємства виникне дефіцит оборотних коштів, який слід покрити за рахунок інших джерел. Враховуючи викладені аспекти, можна сформувати ще одну модифікацію рівняння фінансової рівноваги:

Мобілізація фінансового капіталу (резерви ліквідності + самофінансування + акціонерний (пайовий) капітал + позичковий капітал) = використання фінансового капіталу ( інвестиції (фінансові, реальні) + погашення заборгованості (основна сума) + виплати дивідендів + формування резервів + поповнення оборотних коштів) – модифікація 2.

Якщо фінансовий менеджер підприємства неправильно розрахував строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені в результаті погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції під час формування відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується, і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов'язання. Якщо неплатоспроможність стійка, то це є підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпечення платоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямоване на збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних. Збільшення вхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:

1) мобілізація внутрішніх резервів самофінансування;

2) рефінансування дебіторської заборгованості;

3) стимулювання збуту основної продукції;

4) залучення додаткового акціонерного (пайового) капіталу;

5) одержання нових позик.

Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті таких основних заходів:

зменшення поточних виплат у рамках операційної діяльності (зниження собівартості продукції);

реструктуризація кредиторської заборгованості;

перегляд дивідендної політики;

заморожування інвестицій.

Система санаційних заходів, що ґрунтується на використанні моделей фінансової рівноваги в довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації.

2 Правила фінансування

Кредитори та інвестори, маючи на меті гарантувати свої вкладення та не припуститися порушення фінансової рівноваги, вимагають додержання певних правил під час формування структури капіталу. Щоправда, не завжди додержання чи недодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційних рішень, але на практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів є необхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.

Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід зважати при виробленні стратегії залучення фінансових джерел санації підприємств. Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:

♦ „золоте" правило фінансування:

♦ „золоте" правило балансу:

♦ правило вертикальної структури капіталу.

Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правила базуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношення певних статей балансу.

2.1 „Золоте" правило фінансування

"Золоте" правило фінансування називають також "золотим" банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто об’єктах основних та оборотних засобів.

Підприємство при додержанні вимог «золотого» правила фінансування забезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під час застосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу та пасиву балансу (окремих об’єктів інвестування та джерел інвестування). Це можна робити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності.

Загалом вважають, що має діяти принцип «загального фінансування», згідно з яким всі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів. На практиці застосовуючи «золоте» правило фінансування, користуються двома умовами, що виражають його зміст:

відношення довгострокових активів та довгострокових пасивів менше або дорівнює одиниці;

2) відношення короткострокових активів та короткострокового капіталу більше або дорівнює одиниці.

У разі додержання "золотого" правила фінансування фінансова рівновага забезпечується за таких умов:

1) інвестований капітал своєчасно (у передбаченні строки) вивільняється в результаті господарської діяльності;

2) існує можливість субституції або пролонгації строків повернення капіталу;

3) платежі, строк оплати яких настав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційної діяльності.

Отже, виникає парадокс. „Золоте" правило фінансування справджується, якщо існує можливість пролонгації чи залучення нового фінансового капіталу в разі настання строків погашення попередньої заборгованості. Проте, якщо можлива субституція чи пролонгація, тоді зовсім не обов'язкова паралельність строків, на які залучається капітал, та строків інвестування.

2.2 „Золоте" правило балансу

„Золоте" правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями активів та пасивів. Загалом це правило вимагає виконання двох умов:

1) основні засоби мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;

2) довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а іі для довгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані у стратегічні запаси сировини, ліквідні товари тощо).

Докладніше досліджуючи "золоте" правило балансу, можна виявити таку саму суперечність, як і в "золотому" правилі фінансування. Використання "золотого" правила балансу дає змогу уникнути проблем з ліквідністю, якщо списання активів у результаті господарської діяльності за обсягами і термінами збігається з погашенням залученого капіталу і якщо грошових надходжень достатньо для забезпечення розрахунків у процесі поточної операційної діяльності. У довгостроковому капіталі має також існувати можливість пролонгувати строки погашення існуючих кредитів і залучити новий капітал. Якщо ж такі можливості існують, то дотримання "золотого" правила балансу є необов'язковим.

2.3 Правило вертикальної структури капіталу

Правило вертикальної структури капіталу пов'язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив'язування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів підприємства, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним та позичковим капіталом підприємства.

Аналізуючи вертикальну структуру балансу, обчислюють два основні показники: коефіцієнт фінансової незалежності та коефіцієнт фінансового левериджу (коефіцієнт заборгованості).

Коефіцієнт фінансової незалежності, "автономії" Кавт визначається як відношення загальної суми власних коштів до підсумку балансу. Чим більше значення коефіцієнта, тим благополучніший фінансовий стан підприємства (менша залежність від зовнішніх фінансових джерел). Якщо частка власних засобів у структурі джерел фінансування збільшується, то Кавт 1; якщо існує тенденція до фінансування за рахунок позик, то Кавт 0.

Важливе значення у процесі аналізу структури капіталу має показник фінансового левериджу Фл = ПК/ВК, що характеризує залежність підприємства від позичкового капіталу і визначається як відношення позичкового капіталу (ПК) до джерел власних коштів (ВК). Коефіцієнт фінансового левериджу називають також коефіцієнтом заборгованості. Вважають, що зростання показника фінансового левериджу свідчить про зростання фінансового ризику, тобто про можливість втрати платоспроможності, і навпаки: за вибраних напрямків інвестування ризик кредиторів тим менший, чим менша частина позичкового капіталу в загальній сумі пасивів.

Щодо структури капіталу існують різні погляди. Одні економісти вважають, що співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства має становити 1:1. У такому разі загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення Кавт = 0,5. Згідно з іншими тлумаченнями правило вертикальної структури капіталу має становити не менш як 60%; для торгівлі 50%. Існують також думки, що відношення власного та позичкового капіталу має становити 2:1.

Автори вертикальної структури (1:1) свою позицію обґрунтовують тим, що власники підприємства мають брати участь у його фінансуванні внесками чи рефінансуванням прибутку щонайменше в такому самому обсязі, як і кредитори.

На практиці структура капіталу підприємств значною мірою залежить від галузі виробництва, до якої вони належать, форми організації бізнесу, а також від низки інших специфічних факторів. Порівняти частку власних засобів у загальній структурі капіталу та коефіцієнт заборгованості за окремими галузями виробництва у країнах ЄС та в Україні можна за табл..1

Як бачимо, розмах варіації значень показників, які характеризують структуру капіталу підприємств, досить великий: у тих галузях виробництва, де оборотність засобів висока, коефіцієнт заборгованості вищий, і навпаки – там, де оборотність менша, менший і коефіцієнт заборгованості. На вітчизняних підприємствах можна спостерігати дещо викривлену картину.

Аналізуючи структуру капіталу підприємств за окремими формами організації бізнесу, можна виявити таку закономірність: в акціонерних товариствах, а особливо в тих, акції яких котируються на біржі, частка власного капіталу майже в двічі більша, ніж у підприємств інших форм організації бізнесу. Це можна пояснити тим, що звітність акціонерних товариств публікується в пресі, а для інвесторів, які оцінюють ризиковість своїх вкладень, рівень заборгованості підприємства відіграє вирішальну роль. Саме тому акціонерні товариства прагнуть підвищити показник своєї фінансової незалежності.

Таблиця 1

Структура капіталу підприємств у країнах ЄС та в Україні

	Коефіцієнт автономії (власні кошти/валюта балансу)		Коефіцієнт заборгованості (позичковий капітал/власний капітал)
	ЄС	Україна	ЄС	Україна
Промисловість	0,24	0,31	3.2	2,27
Хімічна промисловість	0.40	0.80	1,5	0,25
Транспорт	0.15	0,51	2,7	0,97
Будівництво	0.06	0.70	15,6	0,44
Торгівля та громадське харчування	0.03	0.17	32.3	4.96
Постачання та 'збут	0.15	0.25	5.6	3,04
Сільське господарство	0.35	0.75	0.95	0.33
Всього по народному господарств}	0.18	0.48	4.50	0.78

Коли йдеться про визначення оптимальної структури капіталу, слід враховувати, що головною метою будь-якого підприємства є максимізація прибутку в довгостроковому періоді. Якщо рентабельність сукупного капіталу (рентабельність активів) перевищує проценти за користування кредитом, то підприємству вигідно буде залучати позики. Проте якщо проценти за користування позиками перевищують рентабельність активів, фінансування за рахунок залучення кредитів слід мінімізувати.

Отже, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупносіі підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного конкретного підприємства (галузь, форма організації, місцезнаходження, прибутковість активів, процентні ставки за користування позиками, тощо). Існує думка, що оптимальної структури капіталу на практиці не існує взагалі. Обсяг можливої заборгованості підприємства обмежується готовністю кредиторів надавати позики. Ця готовність залежить від рівня ризику неповернення кредитів. Ризики, пов’язані з погіршенням структури капіталу підприємств та коливанням рентабельності власного капіталу, оцінюються з огляду на ефект фінансового левериджу.

Щоб визначити оптимальну структуру капіталу, тобто виявити граничну межу використання позичкового капіталу для конкретного підприємства, розраховують ефект фінансового левериджу. Цей показник доцільно обчислювати у процесі санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, маючи на меті визначити відхилення від оптимальної структури капіталу та оцінити ризики, що при цьому виникають, а також під час розробки такої стратегії фінансування санації, яка дасть змогу оптимізувати джерела залучення фінансових ресурсів.

Підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позичкового капіталу, якщо рентабельність активів перевищує проценти за кредит, називається ефектом фінансового левериджу. або ефектом фінансового важеля.

Ефект фінансового левериджу характеризує залежність рентабельності власного капіталу підприємства від рентабельності всіх активів, процентів за кредит та коефіцієнта заборгованості. Він вимірює ефект фінансування діяльності та підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок збільшення частки позичкового капіталу.

Наявність ознак незадовільного балансу в багатьох країнах, наприклад в Німеччині, Франції, Польщі, є підставою для порушення справи про банкрутство підприємств, які організовані у формі акціонерних товариств чи товариств з обмеженою відповідальністю. Неплатоспроможність таких підприємств настає разом з настанням строків виконання зобов'язань.

Висновки

Ринкова економіка, тобто економіка, коли товари виробляються і розподіляються не в плановому порядку, а завдяки приватній ініціативі незалежних підприємців, орієнтованих на попит споживачів, довела свою життєздатність уподовж довгого часу, оскільки вона:

=> орієнтована на платоспроможний попит споживачів:

=> заснована на приватній ініціативі підприємців, вимушених в цілях максимізації своїх доходів орієнтуватися на споживачів (ринок) і на зниження власних витрат.

Звідси стимули технічного прогресу, ефективності виробництва; конкурентна боротьба підприємців і відсів або банкрутство тих, хто відстає від запитів ринку, що зростають, за якістю і асортиментом товаропропозиції, а також за рівнем власних витрат.

Соціалістична адміністративно-планова економіка також завжди претендувала на високу ефективність. І вона дійсно виявлялася високоефективною, коли концентрувалася на крупних політико-економічних задачах (вихід в космос, будівництво крупного підприємства, створення найефективніших видів озброєнь, тощо). В той же час у сфері виробництва товарів для населення, для масових споживачів планова економіка завжди пропонувала ринку обмежений асортимент, як правило, невисокоякісних товарів, що виготовлялися за застарілими технологіями.

Фактично планова економіка не стільки орієнтувалася на ринок, скільки нав'язувала йому продукти виробництв і технологій, що поволі обновляються, не залишаючи споживачам іншого вибору.

Сучасна економіка напередодні її реформування іменувалася економікою розвиненого соціалізму. Вона формувалася багато десятків років і мала низку специфічних характеристик, невідомих ринковій економіці.

1. На відміну від ринкової економіки, де підприємства створюються і знаходять своє місце на ринку країни як продукт ініціативи підприємців, що зацікавлені в доходах від діяльності, радянська економіка в основному була збудована після 30-х років на основі централізованих планів з розрахунку єдиних і досить низьких енергетичних і транспортних тарифів.

Підприємства будувалися дуже крупними і через це негнучкими. Кожне підприємство зазвичай спеціалізувалося на своїх виробничих функціях. Дублювання (і потенційної конкуренції) допускалося дуже мало.

У результаті створилася мережа дуже великих, малогнучких підприємств з високим ступенем монополізму, з високою енергоємністю і значною залежністю від транспортної мережі. Багато хто з них виявився абсолютно неконкурентоспроможними, коли на український ринок стати надходити імпортні товари.

2. Якщо в одні підприємства вкладалося надмірно багато засобів, інші через дефіцит капітальних вкладень ледве розвивалися. В результаті нагромадилася достатньо висока частка застарілих підприємств, малопродуктивних шахт, сталеливарних заводів, які, на жаль, в умовах ринку виявилися зайвими.

3. Дуже багато заводів будувалися як універсальні виробництва для випуску одиничних і малосерійних виробів. На таких заводах були відсутні конвеєри або виробничі потоки. Подібні заводи, які можна назвати заводами-конгломератами, — це по суті велика добре оснащена майстерня, не здатна, проте, приносити прибуток. В умовах ринку такі підприємства також виявилися неконкурентоспроможними.

4. Соціалістична економіка винайшла особливі форми підприємств, які ніде в світі не існувати, наприклад, колгоспи і радгоспи, які зайняли цілі господарські ніші. Очевидно, що колгоспи і радгоспи в своїй масі, за винятком господарств, що особливо досягли и успіху, неконкурентоспроможні в умовах свободи імпорту продуктів.

Проте реальна перебудова сільського господарства на фермерський спосіб виробництва потребує таких гігантських зусиль і вкладень, які в сьогоднішніх умовах держава не готова навіть осмислити.

5. Соціалістична економіка завжди відрізнялася високим рівнем мілітаризації, великою кількістю оборонних і працюючих на оборонні потреби підприємств, де виробництво цивільної продукції, так званих товарів народного споживання, складало дуже невелику питому вагу.

Зниження державного оборонного замовлення поставило такі підприємства в дуже складне становище.

6. Соціалістична економіка розвивалася на просторі всього соціалістичної о табору, незважаючи на його умовні державні і економічні межі.

Більш того, закладалися і реалізовувалися схеми міждержавної кооперації, коли виріб або вузол машини вироблялися в одній країні, а збирання — в іншій.

Соціалістична адміністративно-планова економіка виробила таке економічне середовище і менталітет, наслідки яких ще довгі роки проявлятимуть себе в економічних рішеннях управляючих.

У 1930— 1950 pp. взагалі не існувало поняття прибутку. Доходи підприємств вилучалися в повному обсязі, ще у момент від вантаження підприємствами продукції. На вищих рівнях управління народним господарством ці доходи складалися і перерозподілялися. Частково вони поверталися на підприємства, але не як зароблене, а як одержане.

Підприємства одержували капітальні вкладення, фонд заробітної плати і так аж до суми витрат на відрядження, тобто фактично були поставлені в умови жорсткого кошторису витрат, який ніколи не ув’язувався з реальною прибутковістю підприємства.

Відповідно розвинувся менталітет, орієнтований:

- виконувати плани кошторису, але не навчений навикам управління фінансами;

- при будь-якому відповідному випадку просити в держави, вважаючи це природним правом;

=> витрачати зароблене і одержане на те, що раніше особливо не допускалося або стримувалося (на інвестиції, елементи зовнішньої розкоші — іномарки, стильні меблі, на закордонні відрядження, тощо). Іншими словами, багаторічні заборона і вимушений прихований аскетизм породили тягу до марнотратства, яке проявляло себе, як тільки представилися відповідні умови.

Вся ця сукупність специфічних характеристик визначила особливу схильність багатьох українських підприємств до кризи і предбанкрутних явищ в умовах реформування економіки.

Безпосередньому початку ринкових реформ передував короткостроковий період первинного становлення приватних комерційних структур. Доходи дуже багато кого з них ґрунтувалися на цінових ножицях між встановленими державними цінами на продукцію і фактичними ринковими.

Ринкові ціни стали орієнтиром для підприємств в умовах відміни державного регулювання цін.

По окремих видах продукції ціни перевищили світовий рівень. Це породило затоварювання або відвантаження товарів без передоплати з високим ризиком, що вони не будуть вчасно сплачені.

Широкого поширення набули розрахунки по так званому бартеру, коли сторони обмінювалися товарами без грошових розрахунків, хоча при цьому виникали податкові зобов'язання і не утворювалися засоби навіть на оплату праці.

Фактично за панування монополій - підприємств-гігантів, що не мали на внутрішньому ринку конкурентів, був спровокований інтерес до зростання доходів підприємств за рахунок зростання цін на продукцію при знижених обсягах виробництва. Це призвело до різкого зростання цін і одночасного зниження обсягів виробництва. Починаючи з січня 1992 p., Україна (і не тільки вона, а й багато країн колишнього соцтабору) фактично підтвердила положення економічної теорії про те, що в умовах монополії за відсутності ринкового регулювання цін коливаннями попиту і пропозиції та державного контролю за цінами неминучі зростання цін і одночасне скорочення обсягів виробництва.

Спад промислового виробництва мав структурний характер. Одночасно з скороченням виробництва окремих видів продукції стала спостерігатися стабілізація випуску продукції інших видів. Така ситуація в промисловості мала місце вперше з початку економічних реформ.

Зростання цін і спад виробництва одночасно супроводжувалися прогресивним зростанням всіх видів неплатежів і, перш за все, між підприємствами.

До певної міри у формуванні неплатежів брала участь держава, яка, продекларувавши ринкові свободи виробників, в той же час зобов'язало їх здійснювати обов'язкові поставки сільському господарству, армії за відсутності реальних розрахунків.

Основна причина неплатоспроможності визначалася складом оборотних коштів, де абсолютно переважав позиковий капітал. Через це підприємство регулярно виявлялися перед вибором:

♦ або розплачуватися своєчасно за узятим и зобов'язаннями, але тоді нічого не залишалося на діяльність;

♦ або продовжувати діяльність, але тоді оплата за зобов'язаннями зволікалася на місяці і роки.

Галузь в найменшій мірі користувалася банківським кредитом і своєю ззовні благополучною діяльністю пригноблювала діяльність інших підприємств (які віддавали їй ресурси), а також блокувала витрати бюджету і позабюджетних фондів.

Можна сказати, що намітився розрив маршрутів товарних і грошових потоків, що утрудняло валютно-експортний контроль і збір податків, а також створило грунт для численних зловживань.

Також спостерігалися численні і різноманітні зловживання капіталом підприємств з боку керівників.

Основна суть зловживань - у характерній тенденції не накопичувати капітал, примушуючи його працювати краще, а навпаки, безповоротно його витрачати або переміщувати в інші структури.

Було безліч випадків нераціональних витрат на фоні неплатоспроможності, неплатежів бюджету.

Щодо характеру використання оборотних коштів слід зазначити, що оборотні кошти підприємств підрозділяються на:

- вкладення у виробництво, де засоби обслуговують виробництво і його потреби (запаси, інструменти, заділи, вкладення в незавершене виробництво; в готову, але нереалізовану продукцію, тощо);

- вкладення в розрахунки, де засоби обслуговують інші види діяльності.

У доперебудовний період невиробнича частина оборотних фондів (розрахунків) складала 40 - 50% від виробничої. Тобто, якщо прийняти виробничу частину за 100 умовних одиниць, то всі оборотні фонди складали 150 одиниць. В досліджуваний період ситуація різко змінилася.

Очевидне дуже значне зростання оборотних коштів, що ніяк не обумовлене виробничою необхідністю, оскільки різко зростають не вкладення у виробництво, а результати від нього.

Слід констатувати, що при дійсній наявності у складі дебіторської заборгованості боргів армії, сільського господарства та інших "об'єктивних" боржників їх вплив на загальну неплатоспроможність в значній мірі перебільшувався.

Поширеним використанням оборотних фондів стало утримання засобів на валютному рахунку з подальшим "витягуванням" курсової різниці. У ряді випадків доходи від валютної курсової різниці наближалися за величиною до доходів від основної діяльності.

Виявилася практика повного ігнорування позикового походження засобів в обороті, коли чужі ресурси, що потрапляли в розпорядження підприємств, широко використовувалися в егоїстичних цілях поточного споживання.

Спостерігалися численні випадки, коли ексклюзивні підприємства збільшували власний капітал за рахунок використання і обслуговування оборотних фондів підприємств з явної згоди їх керівників. В цілому, оцінюючи результати міжвідомчого аналізу проблеми неплатежів, можна зробити висновок, що разом з комплексом об'єктивних причин зростання неплатежів через руйнування єдиного економічного простору колишнього СРСР і відповідно РЕВ, неплатежі, а отже і неплатоспроможність багатьох українських підприємств в специфічних умовах переходу від соціалістичної планово-адміністративної економіки до ринкової були спровоковані, з одного боку, недостатньою компетентністю фінансового керівництва підприємств, а з іншого, - приватними інтересами керівників вивести частину капіталу підприємств в сферу торгового обороту та інші невиробничі сфери.

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердними до неспроможних боржників. Вид покарання неспроможного боржника тепер значною мірою залежить від того, з яких причин боржник став банкрутом. Якщо банкрутство настало в наслідок дії об'єктивних обставин, то покарання є мінімальним, а якщо воно є результатом шахрайства, недбалості чи халатності, то винні в цьому особи підлягають адміністративним та кримінальним покаранням. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Загалом законодавство про банкрутство спрямоване на:

1) запобігання непродуктивному використанню активів підприємства;

2) реабілітацію підприємств, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяння якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства - якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника. Цього можна досягти так:

у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

— втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

Господарський суд може застосувати до боржника такі типи процедур: ліквідаційні, реорганізаційні, санаційні.

До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод. Проте в багатьох розвинутих країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. У вітчизняному законодавстві про банкрутство, яке діяло до 2000 p., також передбачалася можливість санації підприємства у процесі провадження справи про банкрутство, проте це питання було недостатньо врегульованим. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після справи про банкрутство.

Після ухвали про визнання боржника банкрутом припиняється підприємницька діяльність банкрута, призначаються ліквідатори та утворюється ліквідаційна комісія, тобто відбувається оцінка та продаж майна банкрута, задоволення претензій кредиторів та складання ліквідаційного балансу.

Згідно з законодавством про банкрутство у разі розподілу виручки від продажу ліквідаційної маси черговість задоволення претензій така:

1) покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою;

2) виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акції трудового колективу);

3) задовольняються вимоги щодо сплати державних та місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення;

4) задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

5) задовольняються вимоги членів трудового колективу щодо повернення їхніх внесків до статутного фонду підприємства та інші вимоги;

6) задовольняється решта вимог, зокрема вимоги власників корпоративних прав.

Коли завершено реалізацію майнових об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси й необхідні для повного задоволення всіх вимог кредиторів, а виручені суми розподілені між ними, ліквідаційна комісія має скласти й подати до господарського суду на затвердження звіт про виконану роботу та ліквідаційний баланс, до якого додаються:

♦ показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації);

♦ відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу;

♦ копії договорів купівлі-продажу та акти приймання — передачі майна;

♦ реєстр вимог кредиторів за даними про розміри погашених вимог кредиторів;

♦ документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів.

Загалом баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, де відбито активи, зобов'язання та власний капітал на певну дату.

Ліквідаційним є такий баланс підприємства, який складається після виконання ліквідаційних процедур - реалізації майна об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення претензій кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами.

Зрозуміло, що ліквідаційна процедура вирішально впливає на стан активів та пасивів підприємства. В ліквідаційному балансі наводяться показники виявленої ліквідаційної маси і відбивається стан активів та пасивів після розподілу виручених сум.

Серед безлічі завдань, які належить вирішити Україні в ринкових умовах господарювання, центральне місце займають стабілізація і зростання виробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляхи стабілізації і зростання ефективності економіки нашої країни полягають в її переході до нового стану - демократизації і ринкових відносин, що підтверджується багаторічним досвідом розвинутих країн світу. Але перехід від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, ніж уявлялося. Новосформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів своє-масно сформувати політичну і економічну моделі нового демократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин.

Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, а валютна виручка від їх реалізації за кордоном не потрапляє в країну. Так, у 1992 р. українські підприємства поставили Росії товари на суму близько 900 млрд. крб., а на їх рахунки в банках України не надійшло жодного рубля. Це суперечить законам ринку і може бути виправлене, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств регулюватиметься державою.

Серед цілої низки різноманітних факторів економічного зростання України найзначнішим є уміла реалізація підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентоспроможності і суспільного процвітання.

Стає очевидним, що провідна роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі підприємства об'єктивно за своєю природою, особливо на першому етапі розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні збільш крупними і об'єктивно вимагають відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і усесторонньої системи державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, що враховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств у різних сферах діяльності.

Банкрутство є кризовим станом і його подолання вимагає спеціальних методів фінансового управління. Ринкова економіка виробила велику систему фінансових методів діагностики банкрутства і методику ухвалення управлінських рішень в умовах загрози банкрутства. Ця методика призначена не тільки для ситуацій, коли криза очевидна і необхідно вживати невідкладних заходів по стабілізації, а для всіх підприємств, що працюють в ринкових умовах, оскільки її специфіка дозволяє виявити на ранній стадії і усунути негативні чинники розвитку підприємства.

Основою методики є три положення:

— діагностика банкрутства;

— виявлення факторів, що впливають на кризовий розвиток;

— вироблення антикризових механізмів управління фінансами.

Підприємства стикаються як із зовнішніми загальнодержавними проблемами (недосконалість законодавчої бази, спад виробництва), так і з внутрішніми — неефективний маркетинг, неефективне використання засобів, неефективний виробничий менеджмент, незбалансованість фінансових потоків. Сукупність перерахованих факторів викликає необхідність постійної діагностики фінансового стану підприємства з метою ранньої діагностики кризового розвитку підприємства і вироблення захисних механізмів антикризового управління фінансами залежно від виявлених факторів і сили їх дії.

Проблема фінансового оздоровлення українських підприємств надзвичайно актуальна. Законодавство про банкрутство має не тільки стимулювати ефективне використання активів підприємства, а й дати можливість розробити дійовий механізм санації боржника. У сфері банкрутства є два шляхи: ліквідація або фінансова санація. Як свідчить практика, завершення справи про банкрутство ліквідацією боржника не завжди вигідне.

Рівень задоволення вимог державних органів (бюджети усіх рівнів, податкові служби) від ліквідації підприємства дуже низький, атому необхідно передусім розробляти механізм фінансової санації боржника.

Санація — це комплекс послідовних, взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності в довгостроковому періоді.

Оздоровлення здійснюється за проектом санації, який розробляється на базі санаційної програми. Програма включає техніко-економічне обґрунтування санації; розрахунок обсягів фінансових ресурсів, потрібних для досягнення стратегічних цілей; конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу; терміни освоєння інвестицій та їхньої окупності; оцінку ефективності санаційних заходів; прогнозовані результати виконання проекту.

Розробка плану фінансового оздоровлення підприємств — головне завдання. На основі дослідження фінансового стану підприємства та аналізу причин кризової ситуації формулюються стратегічні цілі санації і системний прогноз проведення фінансового оздоровлення (поліпшення) підприємства. Обов'язково формується бізнес-план фінансового оздоровлення підприємства.

Один з основних шляхів санації — це реструктуризація суб'єкта господарювання. Є методичні рекомендації щодо проведення санаційної реструктуризації підприємств, затверджені Міністерством економіки України.

Реструктуризація підприємства — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.

Централізована державна санаційна підтримка проводиться: а) шляхом прямого бюджетного фінансування; б) непрямими формами державного впливу. Пряме бюджетне фінансування санації підприємств може здійснюватися на поворотних (бюджетні позички) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межі банкрутства).

Особливе значення має фіскальна підтримка, пов'язана зі стимулюванням лізингової форми фінансування виробничо-технічних санацій. Основне значення лізингу, як санаційного інструменту, полягає в можливості залучення до процесу виробництва найсучасніших технологій при відсутності не тільки необхідних для здійснення капіталовкладень фінансових ресурсів, а й достатнього для виходу на фінансовий ринок кредитного забезпечення.

Сьогодні загальновизнано, що підприємство — це самостійний інститут, тобто організація з внутрішньою ієрархічною структурою. Автономні рішення на рівні окремого підприємства є основоположними для забезпечення загальноекономічного результату. У поєднанні з рішеннями інших суб'єктів господарювання вони визначають ринкову ситуацію, організують та координують ринок. Саме такі рішення ініціюють ситуацію рівноваги або нерівноваги макроекономічної системи (економіки в цілому), а отже є рушійною силою її економічного розвитку. На сучасному етапі ще не всі аспекти цієї багатогранної й складної проблеми з'ясовано та обґрунтовано. Важливим, на наш погляд, є створення моделі діагностики банкрутства українських підприємств. З методичної точки зору перешкод для цього немає. Проблеми виникають з інформаційною базою для розробки української моделі, оскільки портрет вітчизняного підприємства-банкрута у кожному випадку має більше індивідуальних, специфічних рис, ніж спільних ознак, які лягли б в основу цієї моделі.

Все сказане з особливою актуальністю ставить проблеми антикризового регулювання в ринкових умовах, що змінилися.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або його визнання банкрутом» від 30 червня 1999 р. // Голос України. – 1999

2. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р.

3. Постановка Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок санації державних підприємств» // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. - № 5.

4. Постанова Правління НБУ від 19 березня 1998 р. «Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства»

5. Антикризисное управление: теория, практика, инфраструктура: Учеб. пособ. / Отв. ред. Г.А. Александров. – М.: БЕК, 2002. – 544 с.

6. Баринов В.А. Антикризисное управление. – М.: ИД ФБК-ПРЕСС, 2002. – 520 с.

7. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учеб. курс. – К.: Ника-Центр, 2001. – 528 с.

8. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством. Навч. посіб. – К.: ЦУЛ, 2003. – 504 с.

9. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 412 с.

10. Фінанси підприємств. Підручник. Вид. 4-те, перероб і доп. / За ред. А.М. Поддєрьогіна. – К.: КНЕУ, 2003. – 534 с.

11. Чернявский А.Д. Антикризисное управление: Учеб. пособ. – К.: МАУП, 2000. – 208 с.

12. Методичні вказівки та завдання з дисципліни «Управління фінансовою санацією підприємства» / Укл.: Н.В.Акмаєва, О. В. Солохіна. – Алчевськ: ДГМІ, 2004. – 20 с.

13. Аранчій В.І. Фінанси підприємств. Навчальний посібник. – К., Професіонал, 2004 – 304 с.

14. Стасюк Г.А. Фінанси підприємств. Навчальний посібник – Херсон, Олді-Плюс, 2007 – 480 с.