КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Логіка»
План
1. Сумісність визначень
2. Безпосередні умовиводи
3. Поняття доведення
1. Сутність визначень
Якщо ми маємо справу з поняттями, то нас цікавить перш за все їхній зміст. Зміст поняття, не поданий у слові, що виражає поняття безпосередньо, не є очевидним. Наприклад із самого слова «диспозиція» нам ще не відомий зміст цього поняття. Зміст поняття з’ясовується завдяки логічній дії (операції), що здобула назву визначення (definitio).
Визначенням (дефініцією) називається розкриття змісту поняття.
Оскільки зміст поняття складають необхідні, істотні ознаки предмета, то визначити поняття – означає з’ясувати істотні ознаки предмета. Так, визначити поняття «наклеп» – означає з’ясувати істотні ознаки наклепу.
Визначення розв’язує такі два пізнавальні (гносеологічні) завдання:
1. З’ясовує властивість визначеного предмета, дає відповідь на запитання про те, що є даний предмет.
2. Обмежує визначуваний предмет від усіх інших суміжних з ним предметів.
Так, визначаючи поняття «розбій» як 1) напад 2) з метою заволодіння особистим майном громадян, 3) поєднане із насиллям, небезпечним для життя або здоров’я особи, котра зазнає нападу, або 4) із загрозою застосування такого насилля, ми тим самим розкриваємо сутність розбою, визначаємо його істотні ознаки і відрізняємо розбій від таких злочинів як грабіж, крадіжка, бандитизм тощо.
Визначення є підсумком складного і тривалого процесу пізнання предметів або явищ. Визначення нібито завершує процес вироблення поняття. Але не залишаються незмінними. У пізнанні йдуть від одних визначень, менш точних, до других, більш точних, що відповідають даному рівню розвитку знань.
Визначення відіграють важливу роль у пізнанні та практиці. Жодна наука не може обійтися без визначення своїх понять. Доти, доки відсутнє наукове визначення того чи іншого предмета, немає й точного знання істотності предмета, що відображається цим поняттям, відсутній і критерій для відокремлення одних предметів від інших. Наприклад, відсутнє в законі чітке визначення поняття «посадова особа» призводила в судовій практиці до того, що особи, які не є посадовими, (наприклад, пастух), розглядалися іноді як посадові, що породжувало судові помилки.
У той час же необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом масу інших ознак, якими наділений певний предмет. Визначення обрублює предмет, не виражає багатства його проявів, зв’язків відносин. На цей недогляд у визначенні неодноразово звертали увагу філософи. Так, визначення «життя» як «спосіб існування білкових тіл», зазначали: «Наша дефініція життя, дуже недостатня, оскільки вона далека віл того, щоб охопити всі явища життя, а навпаки, обмежується найзагальнішими серед них… Щоб дістати дійсно вичерпне уявлення про життя, нам довелося б простежити всі форми життя від найнижчої до найвищої. Проте для щоденного вжитку такі дефініції дуже зручні, а іноді без них не можуть, поки ми не забуваємо про їхні неминучі хиби».
2. Безпосередні умовиводи
Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання.
Наприклад, коли з двох суджень: 1) «Кожен обвинувачений має право на захист» і 2) «Петренко – обвинувачений» виводиться третє судження «Петренко має право на захист», ми робимо умовивід.
Термін «умовивід» вживається у подвійному значенні. Під «умовиводом» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із судження, і саме нове судження, як наслідок розумової операції.
Умовиводи за своєю структурою складніші, ніж поняття та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи.
Будь-який умовивід складається із засновків і висновку.
Засновки – це судження, із яких виводиться нове знання.
Висновок – судження, виведене із засновків.
Наприклад, візьмемо умовивід «Будь-який злочин суспільно небезпечний», «Крадіжка є злочин». Отже, крадіжка суспільно небезпечна.
У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова «отже», – висновок.
Умовивід – це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об’єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов’язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об’єктивної дійсності взаємопов’язані, підпорядковані певним законам, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших.
Це не означає, звичайно, що нове знання можна вивести із сполучення будь-яких суджень. Умовиводом є не будь-яке сполучення, а тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв’язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов’язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов’язані і тому вивести із них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід не можна. Наприклад, із таких двох суджень: «Будь-який злочин є діяння суспільного небезпечне», «Усі дерева є рослини» – не можна зробити ніякого висновку тому, що ці судження відображають об’єкти різних предметних областей, логічно не пов’язані. Отже, сполучення цих суджень не є умовиводом.
У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань:
1) Вихідне знання, те, з якого виводиться нове знання – воно міститься в засновках умовиводу.
2) Висновкове знання – містить ся у висновку.
3) Обгрунтовуюче знання – знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків. Обгрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, але складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і необхідним.
За допомогою умовиводів здобувають знання опосередковані або висновкові.
Знання бувають безпосередні або опосередковані (висновкові).
Безпосередніми називають знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання предметів або явищ. Наприклад, «Ця стіна біла»; «На замку, яким замикали магазин, наявні сліди злому» і т.д.
В істинності (або хибності) цих суджень ми переконуємося за допомогою живого споглядання предметів, не вдаючись до логічних доказів і міркувань. Щоб визнати, наприклад, судження «Ця стіна біла» істинним або хибним, досить поглянути на цю стіну.
Безпосередні знання складають незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані.
У логіці під безпосередніми умовиводами розуміють такі умовиводи, у котрих висновок робиться всього з одного засновку. Так, якщо висловимо судження «Будь-який злочин є правопорушення» і з нього зробимо висновок про те, що «Деякі правопорушення є злочинами», то цей розумовий процес є умовиводом безпосереднім.
Висновок у безпосередньому умовиводі здобуваємо за допомогою перетворення судження. Проте безпосередній умовивід не може бути зведеним до простої зміни однієї лише форми судження, він зачіпає і зміст думки, робить її визначеною, яснішою, точнішою. Цим вихідне знання оновлюється, набуває іншого звучання. Безпосередній умовивід є за формою умовиводом, а не перетворенням судження, як твердять дехто з логіків. Йому притаманні всі ознаки умовиводу: у ньому наявне вихідне знання, знання висновкове і знання Обгрунтовуюче – ті правила, за якими вихідне судження перетворюється у висновкове.
Основними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення та протиставлення суджень. Безпосередні умовиводи утворюють також за допомогою співставлення суджень за правилами відношень між судженнями.
3. Поняття доведення
Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому воно може бути прийняте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності.
В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього співставлення їх із дійсністю, за допомогою органів почуття, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження «Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкоджень», досить оглянути цей замок.
Але переконатися в істинності того чи іншого положення безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують в дійсності і не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких суджень: «Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К.»; «Під час скоєння злочину обвинувачений знаходився на місці вчинення злочину»; «Організатором скоєння злочину був Т.» і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і перевіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомогою умовиводів і логічних доказів.
Доведення – це процес думки, що полягає в обґрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.
Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що «Одержання хабара є дія суспільно небезпечна». Для цього ми наводимо також два судження: 1) «Всякий злочин є діянням суспільно небезпечним»; 2) «Одержання хабара є злочин» – і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.
Доведення ж умовивід. У нашому прикладі воно відбувається у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведення є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.
Термін «доведення» уживається в кількох значеннях.
1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою котрих обґрунтовується істинність того чи іншого положення.
2. Словом «доведення» позначають джерела даних про факти, наприклад, літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.
3. Доведення – це процес мислення, логічний процес обґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін «доведення» уживається саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мислений процес.
Список використаної літератури
1 Жеребкін В.Є. Логіка: (Підруч. для юрид. Вузів і фак.) – 2-е вид., стереотип. – Х.: Основа. К.: Знання, 1998. – 256 с.
2 Конверський А.Є. Логіка: Підручник для студентів юридичних факультетів. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 304 с.
3 Мозкова Н. Г. Логіка: Навч. пос. – К.: Караела, 2007 – 248 с.
4 Титов В.Д., Цалін С.Д., Невельська-Гордєєва та ін.; за заг. ред. проф. В.Д. Титова Логіка: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – Х.: Право, 2006. – 208 с.
5 Тофтул М.Г. Логіка. – К.: Академія, 1999. – 336 с.