Анотація

Темою даної курсової роботи є особливості образу ліричного героя у творчості Байрона. Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух байронівської епохи, вир почуттів самого автора.

У своїх творах Байрон розробляв вічну проблематику добра і зла, зради і вірності, любові і ненависті, що не втратила актуальності сьогодні.

Проведено аналіз творів “Паломництво Чайльд-Гарольда”, східних поем, “Мазепа”, “Прометей”, “Валтасарове видіння” з метою дослідження образів головних героїв, історичних передумов їх появи.

Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості головного героя у творчості Байрона

1.1 Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”

1.2 Східні поеми

1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”

1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона

Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Творчість Байрона, завдяки по­етичній пристрасності, волелюбним ідеям, мо­гутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив на розвиток української літератури. Поетом “ве­ликим” і “знаменитим” називав Байрона Т. Шев­ченко. Українську перекладну байроніану започатку­вав М. Костомаров віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е пере­клади П. Куліша (перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894, опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894, та ін.), І. Франка (“Ка­їн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” – “Но­вогрецька пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим індиві­дуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є. Тимченко (“Ка­їн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Ман­фред”), Ю. Корецький (“Трагедії”), Д. Паламар­чук (“Лірика”), М. Кабалюк (“Шільйонський в'я­зень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К. Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С. Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін.

Джордж Байрон є поетом, який вчинив ледве не унікальний вплив на цілу епоху, і не лише літературну. Йо­го слава в першій третині XIX ст. була незвичайна й посту­палася хіба що славі Наполеона. В елегії Пушкіна “До мо­ря” (1824), яка є відгуком на смерть Байрона, що сталася через чотири роки після смерті Наполеона, є рядки:

…Там он (Наполеон - Д. Н.) почил среди мучений,

и вслед за ним, как бури шум,

Другой от нас умчался гений,

Дру­гой властитель наших дум. [12. c. 42]

Цим “другим генієм” і “воло­дарем дум” був Байрон, якого Пушкін порівнює з морем:

… Он был, о море, твой певец.

Твой образ был на нем оз­начен,

Он духом создан был твоим:

Как ты, могущ, глу­бок и мрачен,

Как ты, ничем не укротим. [12. c. 42]

І це була не особиста думка й особистий образ Байрона, витворений Пушкіним, а вираження думки й образу, поширеного в усій Європі 10-30-х pp. XIX ст.

Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особли­вим нахилом та інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох поколінь і формуван­ня їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, як великий та могутній геній, пристрасний поет, дав глибоке й хвилююче вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджу­вався після буремної революційної епохи на межі XVIII-XIX ст., розчарування, що набирало космічних масштабів (знаменита “світова скорбота”).

Звичайно, це захоплення Байроном, “культ Байрона” не мали всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем “сатанинської школи” в поезії, що викли­кав навіть побожний страх, особливо в міщанському се­редовищі.

До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав своєму опікунові, прагнучи його за­добрити: “Хочу зазначити на закінчення, що вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит”. Інших насторожувало його бунтарство, репутація “революціонера”. Наприклад, обережний В. Жуковський у вересні 1825 року писав Пушкіну в село Михайлівське: “Чуєш, Бейроне Сергійовичу! Дивись-но: Бейрон на лірі, а не Байрон на ділі...”[10. c. 36] Та, зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був особливо глибокий та потужний. Французький критик А. Мазюр, який зовсім не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що “це він дав рух та імпульс всій по­езії нашого століття, вона була піднята Байроном на но­вий рівень, вона вся вийшла із його генія”, і навіть твори найвидатніших поетів “частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують”. А російський поет А. В'яземський, підво­дячи підсумок дії Байрона на європейські літератури, заз­начав у їхньому віршованому огляді:

…во всех романах и поэмах

Его клеймо носил герой. [5. c. 86]

Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема “Паломництво Чайльд-Гарольда”, особливо перша й друга її пісні (1812), драматична поема “Манфред” (1816) та поема “Мазепа” (1818). Вони належать до різних періодів творчості Байрона, власне, ними відкриваються ці періоди: “Чайльд-Гарольдом”, точніше, першими піснями цієї поеми – перший період, “Манфредом” – другий, а поема “Мазепа” означена рисами перехідності до третьо­го, заключного.

Нерідко творчість Байрона уявляється вищим і завер­шеним втіленням романтизму, але це явне перебільшен­ня. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним по­етом однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем – байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст., в часи стабілізації буржуаз­ного суспільства, і була бурхливою реакцією на це суспільство і його негацією. Поети й митці, що до неї нале­жали, були максималістами в своїх поглядах, вони вира­жали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні по­коління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є супе­речність між духовною особистістю і неадекватним їй ста­ном світу, “царством крамаря”.

Розділ 1. Особливості головного героя у творчості Байрона

Творчість Байрона була найбільш могутнім виявом переломної, кризової епохи – епохи економічних і політичних революцій і довготривалих, кровопролитних війн. Болісні протиріччя цього важкого періоду визначили духовне обличчя Байрона, характер його поезії та особливості ліричних героїв.

В світлі гнітючої реальності високі ідеали просвітителів здавались наївними, недостатньо виваженими. Вони відступали перед не виваженою складністю дійсності. Мислячий англієць стає свідком ряду історичних парадоксів: боротьба революціонерів за свячені ідеали свободи, рівності, братерства закінчуються владою диктатора. Цей диктатор заливає кров’ю всю Європу, однак на штиках його вояків в деякі країни приходить і більш прогресивна формація й передові ідеї. І коли диктатора скинуто, це призводить до влади тиранів більш дрібних і бездарних, до відновлення ознак дореволюційного режиму, до жандармського контролю Священного союзу над долями, сумлінням і думками європейців. Сама епоха вплинула на тематику, особливість образів творчості Байрона.

Літературно-критичні статті та книги про Байрона, написані в основному західними та російськими дослідниками. Англійський дослідник його біографії Леслі Марчанд підготував та видав дванадцятитомну біографію Байрона, щоденники та листи (1973-1982 рр.). Американський дослідник Дж. Лавелл видав книгу спогадів “Истинное его лицо и голос” (1954 р.). А висловлювання О. Пушкіна та В. Белінського розкрили філософську глибину та викривальну силу поезії Байрона та її протиріччя. Монографії Олексія Веселовського, дослідження М. Розанова, М. Алексєєва, М. Нормана, В Жирмунського, С. Чудакова, Н. Дьяконової, А. Єлістратової, Є. Клименко, А. Смирнова, Н. Сретенського, М. Кургіняна, А. Ніколюкіна, Н. Берковського, О. Ковальницької, А григорьєва проклали шлях до осягнення еволюції Байрона, особливостей його окремих творів, співвідношення їх з епохою та літературним процесом. Цим самим був означений ще один зв’язок із спадщиною великого поета, поглибилась перспектива більш глибокого розуміння його творів, їх нового зближення із новим поколінням читачів.

“Ліричний герой Байрона – людина палких, руйнівних пристрастей, неприйнята суспільством, що повстала проти його законів. Йому, бунтарю і свободолюбцю – не по дорозі з сучасним світом, що погруз в дріб’язкових розрахунках та користолюбстві. Саме цей гнівний протест проти поработіння особистості і визначив величезний художній вплив байронівських поем на сучасників. Але й інші риси байронівського героя – його фатальні пристрасті, його погордлива замкненість, його відлюдкуватість – багато розповідали серцю сучасникув поета.”[4. c. 38]

В образі байронівського героя втілилась діалектика самої буржуазної революції, яка в один і той час була і могутнім визвольним рухом, і засобом поработіння.

Зловісний фатум, що тяжіє над героями Байрона, надає їх діяльності особливий, трагічно-суперечливий характер. Борець за свободу, байронівський герой в той же час несе в собі якесь руйнівне начало. Повставши проти насильства, він сам діє як одне із його знарядь, прагнучі до “гармонії”, він розв’язує “безлад”. Його пристрасті згубні для оточуючих, і любов його також руйнівна, як його ненависть. Сам того не бажаючи, герой Байрона сіє на своєму шляху смерть та руйнацію. Борючись із злочинним світом, він сам стає злочинцем. Складність позиції героя Байрона в тому, що його зв’язок із світом насильства являється більш глибоким, ніж думає він сам. Якимись сторонами своєї свідомості він пов’язаний з тим порядком речей, проти якого сам же протестує. В цьому і заклечається його “трагічна провина”. Він несе в собі те начало, яке розчинене в житті оточуючого, ворожого йому світу – начало егоїзму. Світ наклав на нього “каїнову печатку”, сформувавши певним чином його душу.

Саме в подвійності, суперечливості душі героя і корениться одне із джерел його внутрішньої трагедії. Його конфлікт з ворожим світом, як правило, ускладнюється жорстокою внутрішньою боротьбою.

Досліджуючи творчість Байрона М. Розанов дав таке визначення: “Ліричний герой – особа, чиї думки, переживання, почуття, настрої виражені у ліричному вірші. Внутрішній світ людини розкривається не шляхом зображення подій і вчинків, як у епосі і драмі, а через ідейно-емоційне ставлення автора до дійсності. Тому образ ліричного героя у творах Байрона (так зване ліричне “я”) близько співвідноситися з особистістю, біографією, життєвим досвідом самого поета. Проте ліричного героя не слід прямолінійно ототожнювати з реальною постаттю автора і розглядати кожен відображений у вірші факт як такий, що неодмінно мав місце у житті поета.”[13. c. 58]

Про ліричне начало в творчості Байрона писав його друг і соратник Шеллі: “…обрана ним тема повєязана з визвольною боротьбою грецького народу, що за існуючого стану речей можна трактувати не інакше, як “ліричне”.[15. c. 4]

Ці слова допомагають зрозуміти ту величезну роль, яку відігравало в творчості Байрона ліричне начало.

Дослідниця поетичного здобутку Байрона Дьяконова Н.Я. писала про його ліричного героя: “Трагедія внутрішнього розладу, яку переживає байронівський герой, принципово відрізняється від тієї “трагедії каяття”, яку так любили відображати реакційні романтики. Моральні терзання байронівського бунтаря виникають не із-за шкодування за тим, що він порушив закони ворожого йому суспільства. Їх джерелом являється усвідомлення своєї єдності з ворожим світом, своєї причетності до його злочинів”.[7. c. 14]

А літературознавець Є. І. Клименко зазначив: “… В системі світоглядних уявлень Байрона ще залишилось багато від просвітницької віри в те, що людина “могла б бути кращою”. Герої його східних поем колись в далекому минулому були чистими, довірливими, добрими та люблячими. Але гоніння світу та людська злоба зробили їх тим, що вони є. Суспільство перетворило їх на егоїстів та злочинців.”[11. c. 42]

Сучасники поета ототожнювали Байрона з його героями. А дослідник А. Григорьєв писав: “… Для самого Байрона не було нічого незвичайного в тому, що йому впевнено приписували риси героїв його творів. Ніякі його роз’яснення з приводу того, що Гарольд – “лише дитя уяви”, не допомагали: в пересиченому юнаку, якого гонить по світу “ тоски язвительная сила” упевнено бачили автопортрет поета. Тут спрацював закон романтичної лірики, на той час незвичної і вражаючої відвертістю сповідання, чого інші поети не допускали…”[6. c. 51]

Про надзвичайну силу таланта Байрона писала літератукрознавець А. Єлістратова: “ Ніхто не зрозумів так глибоко всього, що є велично-зневіреного в руїнах, ніхто не знає так добре натури привидів, дотику їх довгих мармурово-білих та пронизливо-холодних пальців (“Явление Франчески Альпу”), ніхто не підмітив так вірно і страшно судомних рухів пальців, “мимохідь торкаючих чоло”, ніхто не зуміє змусити, як він страждати читаючи разом з його Ларою всіма жахами безсонної та таємничої ночі…”[8. c. 194]

Про надзвичайне відношення до Байрона Жуковського та Козлова писав літературознавець В Жирмунський: “Все, що є пригнічено-сумним, фантастично-тривожним, що є сумом, меланхолією, забобонним передчуттям, лежить в основі поезії Жуковського, в тоні таланту Козлова, - все це знайшло для себе в Байроні самого глибокого та енергетичного виразника…”[9. c. 98]

Надзвичайно різне відношення до Байрона та до його таланту. На всіх він вплинув своїм стихійним началом: Ґете бачив в ньому дещо сліпе в необузданій силі його таланту; Пушкін поетизуючи цю сліпу силу таланту проникав розумом в її пружини; Жуковський і Козлов співчували великому віртуозу на струнах душі, їм також доступних, хоча і не в такій мірі.

В листі до М.В. Гоголя В. Жуковський писав: “… Его гений имеет прелесть Мильтонова сатаны, столь поражающего своим помраченным величием; но у Мильтона эта прелесть не иное что, как поэтический образ, только увеселяющий воображение; а в Байроне она есть сила, стремительно влекущая нас в бездну сатанинского падения. … его гений имеет высокость необычайную…”[10. c. 14]

Таким чином, дослідники творчості поета, його сучасники вбачають у спадщині Байрона класичний взірець, свого роду школу, що відкриває новим читачам широкі горизонти змістовного мистецтва, що гармонійно поєднує глибину думки з накалом емоцій.

1.1 Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”

Романтична поема “Паломництво Чайльд-Гарольда” створювалась Байроном протягом багатьох років. Перша та друга пісні виникли під час середземноморської мандрівки 1809-1811 рр., які він закінчив після повернення в Англію в 1812 р. Третя пісня написана в Швейцарії в 1816 р., після того як Байрон назавжди покинув батьківщину. Четверта пісня пов’язана з італійським періодом в житті та творчості Байрона і закінчена в 1817 р. Між першими рядками поеми, написаними в Албанії в жовтні 1809 р., та останніми рядками, завершеними у Венеції, пройшло вісім років. Це були роки суворих випробувань для великого поета.

Поема Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” – це ліричний щоденник поета. У ній він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди.

Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого – він заперечує одну з а одною всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, надихали поета на створення поеми-подорожі.

Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Швейцарія, Італія постають перед читачем поеми в яскравих картинах, сповнених і захоплення, і болю.

Проблема свободи і рабства, сенсу людського життя, цивілізації та варварства, кохання і мистецтва, війни і миру, патріотизму й релігії в поемі Байрона розкрилися не лише в політичному, філософському, психологічному й естетичному планах, але також як особисте переживання.

Образ Чайльда-Гарольда пов’язує воєдино окремі частини поеми, розповідь про його мандри дозволяє поету попутно змальовувати картини природи, звичаїв, дає можливість розмірковувати про найважливіші події епохи.

Чайльд-Гарольд – син свого часу. Уже в першій пісні поеми він втрачає інтерес до життя і стає самотнім. Світ, який широко розкинувся перед “невгамовним утікачем” і постав у захоплюючій розповіді автора поеми, не і постав у захоплюючій розповіді автора поеми, не розвіює його похмурості, а спонукає шукати сенс життя і проклинати “пороки юних років”. Навіть у коханні Гарольд залишається холодним і похмурим. У пісні про кохання “Інеса” він знемагає від туги і не сподівається, що його зрозуміють.

“Прощання Чайльд-Гарольда”, один з найбільш хвилюючих місць в поемі, що виразно завершує характеристику героя:

…И вот один на свете я

Среди безбрежных волн…

О ком жалеть, когда меня

Никто не вспомянёт!

Быть может пёс поднимет вой,

А там другим вскормлён,

Когда опять вернусь домой,

Меня укусит он. [3. c. 142]

У четвертій строфі Байрон обриває розповідь про свого героя. Картини Лісабона, історичні спогади, розповіді про боротьбу іспанців проти наполеонівських військ відтісняють на другий план образ зневіреного мандрівника.

Іноді поет згадує про свого героя словами “так думав Чайльд”. Він робить його ніби автором розповіді, намагається намітити якийсь злам в його свідомості:

…И юность, что растратил легковесно,

Он осудил безжалостным судом.

И взор блеснул слезой пред истины лучом. [3. c. 155]

Але це озаріння Гарольда мало вмотивовано автором. І воно не змінює нічого в поведінці героя, зневіреного в житті і байдужого до нього.

В третій пісні Байрон, повертаючись до образу Чайльда, підкреслює його індивідуалістичну відлюдність:

… Неукротим, не мог он уступать

Другим умам, будившим в нём презренье;

Горд и в несчастье, он решил опять

Вне человечества, в себе лишь жизнь искать. [3. c. 134]

Пасивно-споглядаючому відношенню до життя цього похмурого відщепенця поет протиставляє свою активну життєву позицію. Так з’являється другий герой поеми.

Образ цього ліричного героя поеми, допитливого і невгамовного мандрівника, пристрасно, хвилююче оспівуючого боротьбу народів за свою свободу, безумовно не співпадає з тим образом спустошеного, до всього байдужого Чайльда-Гарольда, яким він постає в перших строфах поеми. Це два різні героя.

Автор поеми, хоч і поділяє з Гарольдом тугу розчарування, але усе одно окрилений життям, яке дарує подорож. Розкішна природа Лузитанії, героїчна Іспанія, морська буря і ясне небо, свобода й поетичне натхнення, свобода і визвольна війна захоплюють Байрона, його світ величний, динамічний, він надзвичайно яскравий поряд із блідими враженнями героя, який нудить світом.

Поет сповнений пристрасті у ставленні до всього, наче море під час бурі, його до глибини душі хвилюють глибокі життєві протиріччя.

Поет-романтик шукає справедливості у світі, який постає в поемі як можливість гармонії, яка завжди залишається недосяжною.

Чарівна природа Синтри сусідить брудному Лісабону, мужні й суворі іспанці змушені бути рабами іноземних завойовників, весела Севілья оточена кривавими картинами війни, що розпочалась серед слави тирана. Героїзм, сміливість, здатність на смертельний ризик, властиві народу Іспанії, не завойовують свободи.

Байрон, такий не схожий на свого героя, також приречений на розчарування, трагізм, самотність. Прагнення знайти рідну, вірну тобі душу не знаходить відгуку в цілому світі… Але вони морально не вбивають поета. Він і далі вірить у гармонію життя, у те, що ідеал все ж таки десь є і відшукати його можливо та необхідно.

Свобода й любов, природа й поезія для Байрона навіть у скорботному відчаї залишаються нетлінними цінностями. Нездоланна віра в майбутню перемогу народів звучить в строфі, присвяченій розірваному, але не зірваному прапору свободи:

…В нём слышится грохот грома и зов трубы…

…Хоть дерево твое топор разящий

Лишил коры и вихрь сорвал цветы,

Но сок в нём не погиб животворящий…[3. c. 82]

Використовуючи систему романтичних образів, Байрон зображує глибоке розуміння дійсності. Реальні події європейської історії, буржуазно-аристократичної Англії початку ХІХ ст., епізоди визвольної війни іспанського народу, зображені через призму переживань ліричного героя, яскраво постають перед читачем. А окремі строфи вражають реалістичною конкретністю типових образів. Наприклад, зображення суворого військового побуту:

…Провизии в пещерных ямах склады;

В навесах коней ржание и гул,

И пирамиды бомб, и фитили для дул –

Всё ждет врага. [3. c. 147]

В поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда” сюжет лише зовні пов’язаний з образом центрального героя. По суті увесь перебіг подій мимоволі визначається суб’єктивними настроями поета, вільним злетом думок і потоком його почуттів. “Байрон мало заботился о планах своих произведений или даже вовсе не думал о них: несколько сцен, слабо между собой связанных, были ему достаточны для сей бездны мыслей, чувств и картин” – писав О.С. Пушкін.

Чим же можна тоді пояснити несподіваний і майже приголомшливий успіх “Чайльд-Гарольда” в Англії, а потім в усій Європі? Безсумнівно, тим, що ця вільно, імпровізовано написана поема з усіма її невмотивованостями й туманностями, недомовленостями й алогічностями відповідала “горизонту сподівань” читачів, виражала в адекватній формі їхні умонастрої, такі ж непрояснені до кінця й розпливчасті, але нагальні й болісні. Їхнім втіленням виступає Чайльд-Гарольд, супутник і якоюсь мірою двійник самого автора, який не побажав повністю ідентифікуватися з героєм. Самотній і неприкаяний, в двадцять років пересичений і розчарований, цей герой залишає батьківщину, з якою його вже нічого не пов’язує, і вирушає в безцільну подорож, навмисно позбавлену автором мотивації, що надає більшої експресії його алієнованості в світі.

1.2 Східні поеми

Наступними творами Байрона були “східні поеми”, в яких отримує розвиток “байронічний комплекс”, висловлений у “Чайльд-Гарольді”. Водночас в них з’являються нові мотиви й інтенції, а також герої, наділені й іншими рисами. До цього циклу включають поеми, написані в 1813-1816 рр. Тобто ще в “англійський період творчості” Байрона: “Гяур” і “Абідоська наречена” (обидві 1813 р.). “Корсар” і “Лара” (обидві 1814 р.) і видані однією книжкою “Облога Корінфа” й “Паризіна”. До східних поем іноді відносять також поему “Мазепа”.

Ці поеми отримали назву “східних”, але слід зазначити, що топос “Схід” в них досить умовний. Варто тут уточнити, що під час згаданої подорожі Байрон побував не на Сході, а в прикордонній зоні між Заходом і Сходом, в Албанії і Греції, якими в той час володіли турки, переплив, наслідуючи Ахілла, Дарданелли (він був чудовим плавцем і мріяв переплисти Ла-Манш) і ступив на землю Малої Азії. В цій же прикордонній зоні відбувається дія його “східних поем”, проте не всіх: в поемі “Лара” вона розігрується в Іспанії, а в “Паризіні” переноситься в Італію. Тут необхідно сказати, що в поемах циклу Байрон не надавав принципового значення географічно-топографічному фактору. “Дія відбувається не в Іспанії, а на Місяці,” – писав він своєму видавцеві Д. Меррею з приводу “Лари”, застерігаючи проти локалізації змісту поеми. Було б перебільшенням твердити, що поет не дорожив своїми східними враженнями і не прагнув надати поемам бідного колориту, але все таки “схід” цих поем є не стільки географічно-історичною реальністю, скільки ідейно-тематичним дискурсом, соціопсихологічним за своїм характером. В поетичній географії Байрона це є передовсім романтичний світ, близький до “природного стану”, який культивувався романтиками, й різко протиставлений європейській цивілізації з її меркантильністю, її утилітаризмом і “розумним егоїзмом”, здрібненням і нівеляцією особистості. В цьому світі, сповненому яскравих кольорів і контрастів, киплять палкі пристрасті, проявляючись в їх повноті й нескутості, люди зберігають силу й цілісність характерів, перебуваючи в нерозривній єдності з природою.

Проте ця єдність у Байрона, на відміну від ранніх романтиків (Блейка, Вордсворта, Новаліса та інших), обумовлюється не одуховленністю природи, присутністю в ній божественного стичного начала, а вічною боротьбою сил добра і зла, що відбувається і в природі, і в людському світі та людських душах.

В “Абідоській нареченій” поет пише:

…Чи знаєте ви край, де кипарис і мирт? –

рушійні сили вчинків, що вершаться в цьому кліматі?

Де лють хижака й любов голубки

То розсіваються в смутку, то доходять

до шаленства злодіянь?

То край Сходу, то країна сонця. [2. c. 103]

Героям байронівських “східних поем” притаманні глибокі й непогамовні пристрасті любові й ненависті, які нероздільно переплітаються. В основі сюжетних поем знаходимо вихідну модель, котра сходить до того, що герой кохає жінку, яка належить іншому й стає жертвою насильства, після чого він живе всепоглинаючими пристрастями ненависті і помсти. Герой поеми “Корсар” говорить коханій:

…Сама моя любов до тебе – це ненависть до них,

і вони так переплетені, що їх не роз’єднати.

Я перестану любити тебе, якщо буду любити людей. [3. c. 22]

Тут дається взнаки знаменитий байронівський індивідуалізм, який нерідко переходить у справді “сатанинську гордість”. Буремне море, дикі скали в якихось далеких південних країнах – такий пейзаж, зображений у “східних поемах”. В центрі кожного з них – надзвичайна особистість похмурого відлюдника, морського пірата або одинокого бурлака, що зневажає світ:

…Он средь людей тягчайшую из школ –

Путь разочарования прошёл…

Отвергнут, оклеветан с юных дней,

Безумно ненавидел он людей.

Священный гнев звучал в нём, как призыв

Отмстить немногим, миру отомстив…

(“Корсар” ) [3. c. 391]

1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”

Незважаючи на те, що Байрон вважається типовим представником романтичного напрямку в західноєвропейській літературі, його вірші чітко відрізняються, скажімо, від творів його земляка Сауті чи француза Гюго. Романтичний герой Байрона стає до заздалегідь безнадійної боротьби з ворожим світом. Так, поет вибирав собі героїв, які вступали у двобій – сам на сам з цілим світом.

У поезії “Прометей” Байрон звертається до відомого персонажу античної міфології – титана Прометея. Цей герой був скараний богами за непокорство. Поет змальовує титана як борця за щастя людей:

…Титане! Ув очах твоїх

Відбилось горе і тривоги

Земних життів, що гнівні боги

Погордо зневажали їх. [2. c. 227]

Прометей отримав за свій великодушний вчинок страшну кару. Байрон захоплено зауважує, що Прометей проявив власну волю, знехтувавши настановами богів:

…Ти боротьбу обрав, Титане,

В двобої волі і страждань .

Прийняв ти муку без вагань. [2. c. 232]

Зевс Громовержець у поезії виступає як майже сліпа і гнівна сила, що здатна придушити все волелюбне й живе. Нехай Прометей карається тяжкою мукою, та людство не забуває про того, хто подарував йому вогонь, навчив ремісництва та письма. За Байроном, кожна свідома людина має наслідувати приклад, який ще за сивої давнини подав Прометей:

…Хай доля зла тебе скувала,

Та виклик твій, борця зухвала,

Завзяття вогняне твоє, .

Твій гордий дух і непокора

Для смертних прикладом стає. [2. c. 240]

Інша важлива риса поетичного світосприймання Байро­на – щира ненависть до тиранів та погноблювачів людства всіляких мастей. У поезії “Валтасарове видіння” Байрон за­собами поетичної мови переказує біблійну легенду про останнього вавілонського царя – страшного й жорстокого Валта­сара. Під час бучного свята на розкішній стіні палацу невідо­ма рука виводить таємні та зловісні письмена. Наляканий цар наказує розтлумачити тайну цих слів, але ні волхви, ані жерці неспроможні цього зробити. І лише бранець-чужинець розгадує зловісну таємницю:

… “Загине Вавілон,–

Над ним нависла кара.

Могила, а не трон

Чекає Валтасара". [2. c. 429]

Цю поезію можна вважати попередженням усім волода­рям, які забули про честь, совість та Бога. До речі, та ж сама тема втілена у відомій російській революційній пісні “Пусть деспот пирует в роскошном дворце”. Таким чином, потяг до, так би мовити, силових засобів зміни суспільного ладу теж не чужий Байрону.

Особливий, ні на кого не схожий геній – так можна сказа­ти про Байрона. І можна додати – геній, який так і не порозу­мівся із суспільством. Адже коли освічена Європа із захоплен­ням читала поезії бунтівного лорда, прах померлого від хворо­би на чужині Байрона ховали в невеликій церкві поблизу Ньюстеда, в його родовому маєтку. Відбувшися як одна з провідних постатей європейської літератури, у житті Байрон був самот­ньою і, мабуть, не дуже щасливою людиною. Подібна доля при­таманна багатьом геніям, і від цього нікуди не подінешся, бо ж таке воно – безмежне та розмаїте людське життя.

1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона

З усіх діячів української історії найбільший розголос отримав, безперечно, гетьман Іван Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить, про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії – на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно з пам’ятками проміжного характеру.

В біографії Мазепи є дві події, зовсім різномасштабні й різнозначущі, котрі виявилися притягальними для митців. Перша – зв’язок з однією заміжньою жінкою, побутова пригода молодості, яка обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив’язаний до спини дикого коня, нісся степами України та про його наступне возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тому, що відбулася друга подія, масштабніша й резонансна акція Мазепи – спроби звільнити Україну від московського панування за допомогою шведів і трагічна її розв’язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другий – історіографія і лише почасти література та мистецтво.

До найзнаменитіших творів європейської літератури та мистецтва про українського гетьмана належить поема Байрона “Мазепа”. Сюжет цієї поеми англійський поет знайшов в “Історії Карла ХІІ” Вольтера (1731). Вольтер характеризує Україну як “країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття. Однак, оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, вона змушена була шукати протекторату серед володарів цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати собі правителя, який називався гетьманом, але невдовзі їх позбавили цих прав, і їхнього гетьмана призначає московський двір”.

В окреслений подібним чином контекст історії України Вольтер вводить образ Мазепи й відповідно інтерпретує його дію. Дотримуючись погляду, що превалював у рецепції Заходу ХVІІ ст., він трактував союз Мазепи з Карлом ХІІ як протидію політиці Петра І щодо України, спрямованої на ліквідацію автономії й повне підпорядкування імперській адміністрації. В “Історії Карла ХІІ” Вольтер також розповів про згадану незвичайну пригоду молодого Мазепи: “Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польсь­кого магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і че­рез певний час відзначився в багатьох походах проти та­тар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу се­ред козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом”.

Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського. Виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею Мазепа, пере­буваючи в своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покара­ний тим, що його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік. Вольтер вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке вияви­лося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у роз­повіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон – у поемі «Мазепа».

У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом по­ширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Бай­рона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.

Отже, в байронівській поемі формується міф Мазепи, структура з іншою епістемою, ніж історія Мазепи, але це не означає, що в ній відбувається повний відхід від істо­ричної традиції трактування цього сюжету та образу. В по­емі маємо й такі аспекти та тенденції, що пов'язані з наз­ваною традицією. Слід також зазначити, що самим Байро­ном і його сучасниками твір розумівся переважно як ро­мантична історико-легендарна поема про відому історич­ну постать, в долі й образі якої містився також сим­волічний зміст із проекціями в міфологію. Але «міф Мазе­пи» був прочитаний у творі та інтерпретований вже XX століттям.

Поема Байрона складається з розповіді самого героя про незвичайну пригоду його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору - роз­повідь героя, а нічна сцена - це лише її сюжетне обрам­лення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.

У поемі Байрона маємо дві сюжетні лінії і, відповідно, два образи Мазепи, в юності та в старості, але смисловий акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний ха­рактер, що розкриває його “шлях до трону”, щойно втра­ченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується ви­щий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив'язаного до дикого коня, в Україну:

...bound, naked, bleeding, and alone

To pass the desert to a tron. [1. c. 142]

З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбаг­ненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка:

…Забудь свої незгоди злі,

Забудь свої пекельні болі:

Ніхто із смертних на землі

Не відгада своєї долі. [2. c. 467]

Образ Мазепи-гетьмана змальовується в поемі ску­пими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань (напередодні битви король був поранений) і допомогти перепочити вві сні. Тут подається колоритна портретна характеристика гетьмана (“похму­рий / старий, і сам як дуб той віковий”), в якій не забуті й козацькі риси його характеру – як вони уявлялися англійському поету-романтику. Не зважаючи на непомірну втому, він привів у порядок своє воєнне спорядження, по­турбувався про коня, а потім почав пригощати короля та його почет, так що Карлові

…видалось на мить,

Що понад горем він стоїть.[2. c. 452]

Однак істотнішою є характеристика психологічна, чи, точніше, духовно-психологічний образ Мазепи. Змальо­вується він Байроном із безперечною симпатією, наголо­шуються такі риси, співзвучні байронізму, як мужність, стоїчна витримка й самовладання у найтяжчих випробу­ваннях, а також незламність під ударами немилосердної долі. Істотний і такий штрих образу: в час найжорстокішого випробування, коли зазнала краху справа всього його життя, Мазепа знаходить у собі сили підтримати молодо­го шведського короля.

З суто художнього погляду Байронові в цій поемі особливо вдалася динамічна картина шаленої скачки ге­роя, зв'язаного на дикому коні. Ця ефектна картина вра­жала читачів і найбільше привертала їхню увагу. Звідси по­ява інтерпретацій, які фактично зводили зміст твору до цього поетично-живописного сюжету. Наприклад, Пушкін категорично заявляв, що Байрон “вражений був тільки картиною людини, зв'язаної на дикому коні, який несе її степом. Безперечно, картина поетична. Але погляньте, що він з неї зробив! Та не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цього похмурого, ненависного, болісного характеру, який проявляється майже в усіх творах Байрона, але яко­го... в Мазепі то й немає; Байрон і не думав про нього, він виставив ряд картин, що вражають одна одної сильніше, ось і все. Проте яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!”

Але тут не слід забувати про те, що Пушкін не приймав інтерпретацію Мазепи у Байрона, що його поема “Полта­ва” (1829) була полемікою з цією інтерпретацією, про що мова буде далі. В наведеному відгуку він не вступає в по­леміку, натомість жодним словом не згадує про історич­ний зміст поеми Байрона, про будь-який її зв'язок з історією і перетворює її лише на низку живописних кадрів, до того ж позбавлених своєрідного байронічного характе­ру. Проте ця поема аж ніяк не є самодостатнім “поетичним живописом” в стилі пітторескного романтизму, що розви­нувся вже після смерті Байрона. Для її нарації характерне органічне поєднання “поетичного живопису” з експресив­ним відтворенням переживань і душевних станів героя, з потужним ліричним струменем, який і надає їй типово байронічного звучання, суворого і похмурого.

Щодо поетично-живописного аспекту твору не­обхідно завважити, що в ньому розгорнуто не якийсь міфічний простір, позбавлений географічних та історич­них реалій і прикмет українського колориту, як про це теж часом пишуть, впадаючи в перебільшення. Байрон не бу­вав в Україні, проте текст поеми свідчить, що він мав певні уявлення про її природу та історію, про козаків, ви­читані не тільки із книжки Вольтера про Карла XII. Можна вказати й на те, що він цікавився історією Туреччини, зок­рема війнами, які вона вела в північному Причорномор'ї, читав книжки істориків та мандрівників, в яких йшлося та­кож про Україну, козаків та їхні війни з турками (Р. Ноллеза, П. Рікаута, Г. де Кастельно та інші). Про українських козаків Байрон згадує і в своєму “Дон-Жуані”, в сьомому розділі, де розповідається про штурм Суворовим турець­кої фортеці Ізмаїл.

У своєрідній поетичній географії Байрона Україна (як і Греція та інші балканські країни) належить до особливо­го романтичного світу, означеного досить умовною наз­вою “Схід”. Як зазначалося, чи не найістотніші ознаки цього світу – близькість до “природного стану”, тракто­ваного в руссоїстському дусі, й контрастність євро­пейській буржуазній цивілізації. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною та дикою, на яку ще не наклала свого відбитку “фальшива цивілізація”, і поетизував її, особливо в “східних поемах”, до яких в цьому аспекті прилягає й поема “Мазепа”. Саме такою уявлялася йому історично недавня Україна, її без­межні степи, про які він пише не без своєрідної патетики:

…ні людина, ні звір не залишили слідів,

не видно там людського труда серед пустинних просторів,

розкішних у своїй дикості. [2. c. 412]

У цих степах живуть люди, такі ж вільні, як і навколишня незаймана природа, котрі не терплять ніякого поневолення,

…їхня кров кипить сильніше й неса­мовито рветься із будь-яких оков. [2. c. 413]

Водночас Байрон досить точний у фіксації реальних географічних особливостей України: спершу дикий кінь несе героя поеми повз замки, міста та села, зруйновані під час недавньої турецької навали, далі – через поля, ліси й діброви, тобто лісостепом, і лише після цього з'яв­ляються картини степу – як апофеоз не тільки поетично-живописного, а й лірично-психологічного плану поеми. І якщо до нього у героя ще жевріло сподівання на поряту­нок, то тепер воно повністю згасає, натомість приходять безмежний відчай і відчуженість приреченого від усього на світі.

В міру того, як герой фізично губиться в безлюдній безмежності степу, яскраві живописні картини поеми все більше наповнюються лірично-медитаційним змістом і стають пластичним вираженням його самотності та відчу­женості від людського загалу, від яких невіддільна смерть. Зазвичай Байрона характеризують як поета розчаро­ваності й світової скорботи, але не з меншим правом його можна назвати поетом непомірного, титанічного страждання. Страждання самотнього й приреченого героя, ніким не почуте й не поділене, – це та тема, що постійно хвилювала поета і знайшла патетичне вираження в багатьох його творах, серед яких поемі “Мазепа”, поряд з “Манфредом”, належить одне з чільних місць.

У створювані пейзажі Байрон любив вкраплювати історичні “реліквії”, деталі та ремінісценції. Виникав конт­раст між природою, величавою та вічною, і «слідами історії», чим промовисто засвідчується нетривкість і ми­нущість всього людського, його підвладність часові. В цих зіставленнях рефлектуючий геній поета знаходив багату поживу для філософічних роздумів про долю людини, на­родів, усього людства, на які падає сумовитий відтінок світової скорботи.

Подібні “сліди історії” маємо і в поемі “Мазепа”, до то­го ж це сліди конкретної української історії. Спершу кінь проносить героя повз руїни давніх фортець, які колись оберігали країну від татарських орд. Далі з'являються й свіжіші “сліди історії”, що їх залишили турецькі походи в Україну в 70-х pp. XVII ст., які стали апофеозом сум­нозвісної Руїни:

... the year before

The Turkish army had marck'd o'r

And where the Spahi's hoof hath trod,

The werdure flies the bloody sod. [1. c. 145]

Необхідно тут зафіксувати й те, що в поемі Байрона біографія Мазепи й події української історії даються синх­ронізовано: в Україну в тогочасному розумінні, тобто Наддніпрянщину, “країну козаків”, Мазепа прибув у складі королівської місії в 1669 р. і вступив на службу до гетьма­на Петра Дорошенка.

Голосний успіх поеми Байрона “Мазепа” зумов­лений і її високим художнім рівнем. Без перебіль­шень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона, що не оспорювалося в західному літературознавстві й глухо замовчувалося в радянському. Написано пое­му енергійним, стрімким і водночас карбованим чотирис­топним ямбом, який чудово передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж зав­данню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи ша­лений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським пото­ком, з блискавкою, з північним сяй­вом і метеором, нарешті – з розбурханим морем. Вини­кає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Вод­ночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст роз­горнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує га­рячковий темп оповіді.

Слід визнати, що Мазепа чудово підходив на роль ро­мантичного героя байронічного типу. Як зазначає польсь­кий дослідник Я. Островський, “його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого ко­хання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є вод­ночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва”. Всі ці еле­менти структури твору несли в собі символічний зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.

Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, “шляхетний злочинець”, який кидає виклик суспільству, його законам та мораль­ним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються в “східних поемах” Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображе­ний до глибини душі, він стає нещадним месником.

…Розгніваний, хотів я враз,

помститися за біль образ,

Та це зробив за кілька літ… [2. c. 442]

Так розповідає старий Мазепа Карлові; убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок. Проте в “Мазепі” ці мотиви звучать набагато слаб­ше, ніж у “східних поемах”, і зумовлено це тим, що цей сю­жет тут не має самодостатнього значення, він підпорядко­ваний реалізації набагато ширшого й складнішого задуму. Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського типу і з самим міфічним архетипом. Незвичайно виразне й пластичне змалювання Мазепи, прив'язаного до коня, який мчить пустельним степом, існує в такому семантичному полі байронівської поеми, що нагадувало й критикам, далеким від міфологічної і неоміфологічної шкіл, прикутого до скелі Прометея та його страждання. У нас думку про те, що Ма­зепа в інтерпретації Байрона належить до “прометеївсь­ких образів”, висловлював професор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа – це “ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана”.

Ці конотації набудуть прямого візуального втілення у прометеївських стилізаціях образу Мазепи в романтично­му живописі, зокрема в картинах О. Верне й Л. Буланже, де фігура героя, прив'язаного до спини коня, нагадує фігуру Прометея, прикутого до скелі. В поемі цей фаталь­ний біг у безмежний простір, що дихає загрозою, сприй­мається згасаючою свідомістю героя як шлях у ніщо, як провал у смерть:

An icy sickness curdling o'er

My heart, and sparks that crossed my brain,

A gasp, a thob, a start of pain,

A sigh, and nothing more. [1. c. 157]

Але це була не смерть – Мазепу знайшли в степу ук­раїнські селяни, виходили його і повернули до життя. Од­нак про всі ці подальші події герой поеми уже не оповідає, а лише стисло інформує, вплітаючи цю інформацію в зак­лючну медитацію про загадковість своєї долі, яку він сам осягнути не може:

…О, знав би я, що оживу

Й візьму геть­манську булаву. [2. c. 457]

Літературознавці, виховані на зразках реалістичної літератури, закидали Байрону, що переродження його ге­роя психологічно невмотивоване, але ці закиди свідчать радше про нерозуміння ними природи романтичної твор­чості. Адже йдеться в поемі про народження нового Ма­зепи із тих пекельних мук, що з такою експресією змальо­вані в поемі, власне, про метаморфозу героя, а метамор­фози не потребують психологічних мотивацій, за своєю природою вони несумісні з ними. Тут поема Байрона теж входить в поле міфології, зокрема, одного з найпоширеніших міфічних мотивів, притаманних міфології різних народів і переломлених в численних творах літератури й мистецтва. Герой поеми виявляє певну внутрішню спорідненість з міфічними й міфологізованими образа­ми, що тяжіють до архетипу Осіріса, тобто з героями, що проходять випробування муками та смертю й відроджу­ються в новій іпостасі.

Мазепа-оповідач не тільки дивується своїй долі, своєму поверненню із небуття, а й вловлює напівінтуїтивно провіденційний сенс свого відродження. Та доля вияв­ляється немилосердною до нього, він терпить жорстоку поразку, коли, здавалося, стає реальністю мета його жит­тя. Однак ця поразка не зломила його. В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант бай­ронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з од­нойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі. Слід тут звернути увагу й на те, що в основу сюжету всієї поеми, котрим охоплюються як сюжетне обрамлен­ня, так і монолог Мазепи, закладено опорні опозиції паж і гетьман, напівтруп і володар країни, які організовують твір в ідейно-художню цілісність. Розполовинення його на дві частини, тим більше ігнорування однієї з них руйнує цю цілісність і зводить зміст знаменитої поеми до вервечки живописних ефектів.

Як зазначалося, поема Байрона “Мазепа” мала, широкий розголос в Європі й відгукнулася в літера­турі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй нале­жить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культур­но-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відно­ситься він до категорії “вічних образів” історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.

Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво

Під безпосереднім впливом поеми Байрона “Мазепа” з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки “Орієнталії” (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її обра­зами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фа­бульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Ґюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає пов­ної трансформації, власне, перегодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго перево­дить у систему пітторескного (живописного) романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. В ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго різко міняється тип нарації, розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.

Словом, поема Гюго “Мазепа” може служити взірцем французького пітторескного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. В поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й “сліди історії”, які зустрічаються у Байрона, в ній зника­ють. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з бархана­ми, “схожими на смугасте покривало”.

Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного істо­ричного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що “цей жи­вий труп одного дня стане повелителем племен України”, що “його дика велич народиться із його мук” і він “винаго­родить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння”, але говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить че­рез усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях P.M. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна ангажованість.

Більшою мірою це стосується літератур Східної і Середньо-Східної Європи, зокрема Росії і Польщі, а також України, для яких Мазепа не був нейтральною історичною постаттю. Письменники цих країн мало або й зовсім не цікавилися вигаданими пригодами його молодості, зосе­реджуючи увагу на Мазепі-гетьмані. При цьому його об­раз теж піддавався міфологізації, але специфічного ха­рактеру й спрямованості. Це переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтере­сами та ідеологічними модулями. Як сформулював відо­мий німецький філософ і естетик Е. Кассірер, однією з характерних рис політичного життя новітнього часу є “відкрите й урочисте утвердження на престолі міфу”; розпочався ж цей процес значно раніше, ще в епоху роман­тизму, водночас з визнанням міфу “необхідним чинником і невід'ємним елементом людської культури”. До цього слід додати, що політичній міфологізації в літературі властиві сакралізуючі проекції та тенденції.

Все це знаходимо в політичній міфологізації образу Мазепи в літературах Східної й Середньо-Східної Європи. Сюжетну основу більшості творів у цих літературах стано­вить вже не легенда про Мазепу, а його відомі історичні дії, проте було б перебільшенням вважати, що їхні автори надихалися передусім пошуками “історичної правди”, хоч і декларували її. Інтерпретація образу Мазепи вирішаль­ним чином залежала в них від ставлення авторів до основ­ної політичної акції гетьмана, спроби повернути Україні незалежність, завойовану за часів Хмельницького, і ширше – до проблеми її політичного статусу в минулому, те­перішньому і в майбутньому. Тобто міфологізація образу Мазепи набирала виразно політичного характеру.

Так, в основі творів про Мазепу російських письмен­ників здебільшого лежить імперський міф про нього як ни­цого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на “вы­сочайшем указе” 1709 p., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Ма­зепи є дві поеми: “Войнаровський” (1825) К. Рилєєва і “Полтава” (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметраль­но протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.

Поема Рилєєва, що постала на ґрунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти са­модержавства й героя визвольної боротьби українсь­кого народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо, її головний герой – Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник геть­мана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчиз­ни, України, готовий пожертвувати всім заради її визво­лення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його за­повітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання:

…Но я решился: пусть судьба

Грозит родной стране злосчастьем,

Уж близок час, близка борьба,

Борьба свободы с самовластьем…[14. с. 458],

– сповідується він Войнаровському. Прикметне, що у Рилєєва, як і у Байро­на, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він гото­вий до продовження боротьби.

Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначив­ся вплив Байрона, зокрема його “Мазепи”. Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в бай­ронічному стилі. Відлунюють улюбеними байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у “Войнаровсь­кому” й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із “Мазепи” Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфолог ми.

Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна “Полтава”, в основу якої покладено вже згадува­ний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання пое­ми: “Мазепа – одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія предс­тавляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого бла­годійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана проклят­тю церкви, не уникне й прокляття людства”.

Це, власне, ідейна установка автора, яка послідовно ре­алізується в поемі, що тісно пов'язано і з тією ситуацією, що склалася в Росії після поразки декабристів, і з ідейною ево­люцією поета, з суперечливими тенденціями його світогля­ду. У зв'язку з цим необхідно сказати, що за його світогля­дом Пушкін аж ніяк не був тією цілісною особистістю, за яку видавало його радянське літературознавство принаймні з другої половини 30-х pp., – волелюбним поетом, другом і однодумцем декабристів, який зберіг вірність спільним іде­алам і після катастрофи 1825 р. Насправді ж, за визначен­ням російського культурфілософа Г. Федотова, він поєднав у собі “співця свободи” й “співця імперії”, йому були влас­тиві протилежні світоглядні тенденції, що по-різному співвідносяться на різних етапах його життя і творчості.

На ранньому етапі у Пушкіна домінувала перша інтенція, яка активізовувалася загальною атмосферою в російському громадському житті передгрудневого періоду. Виразно проявилася вона, зокрема, в його вільнолюбивій ліриці. Подальша еволюція поета в означеному аспекті характеризується тим, що, говорячи лексикою то­го часу, “служіння свободі” дедалі більшою мірою посту­пається в нього “служінню імперії”. Поема “Полтава” на­писана восени 1828 року, є, за слушним визначенням російського літературознавця Д. Благого, “однією з найяскравіших змін в психоідеології Пушкіна, що відбули­ся в другій половині 20-х pp.” В “Полтаві” він однозначно виступає “співцем імперії”, що виявляється передусім у непомірному прославлянні Петра І, її фундатора, і в беза­пеляційному осудові та знеславленні Мазепи, гетьмана-сепаратиста.

Пушкінська “Полтава” теж пов'язана з поемою Байро­на “Мазепа”, але ця пов'язаність специфічна. Власне, во­на є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся у трактуванні постаті Мазепи. Поемам Байрона і Рилєєва притаманне, хоч і на різний лад ви­явлене, цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того, поетизація і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи “розвінчати” Мазепу, він вдається в своїй поемі до найчорніших фарб і найрізкіших звинува­чень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку) як справжнє “исчадие ада”, що не має в собі нічого людського.

У структурі “Полтави” чітко означується фундаменталь­на риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступа­ють відповідно цар Петро і Мазепа. Петро в поемі – це аб­солютне втілення добра й провіденційної необхідності, яки­ми для Пушкіна в даному разі є велич і “благо” держави, Російської імперії. Це такий же міфічний образ, як і образ Мазепи, але на інший лад, образ ідеальний і не менш дале­кий від того, яким він є в історії. Виразно дається взнаки сакрапізація цього образу: він світлий, прекрасний і водно­раз грізний та жахливий, “бога браней благодатью”, тобто Марса, закарбовується кожен його крок. В заключному розділі поеми

... выходит Петр. Его глаза

Сияют. Лик его ужасен.

Движенья быстры. Он прекрасен,

Он весь, как Божия гроза. [12. c. 335]

І навіть кінь, на якого він сідає, несеться в битву, “гордясь могучим седаком”.

Образи Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із цього світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його відторгує та осуджує:

…Звезды ночи

Как обвинительные очи

За ним нас­мешливо следят,

И тополи, стеснившись в ряд,

Качая тихо головою,

Как судьи шепчут меж собою... [12. c. 357]

Словом, образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов'язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як втілення завершеного зла, руй­нівного й історично безперспективного. Все це дово­дить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна, до яких іноді вдаються.

Тема Мазепи була поширена і в польській літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польсь­кого романтизму своєрідно, але з наближенням до бай­ронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма “Мазепа” Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків. За своєю ідейною парадигмою драма Словацького пов'язана з одноймен­ною поемою Байрона, але воднораз їй притаманна тен­денція перетлумачення та внесення істотних коректив. Байронівський сюжет кохання молодого Мазепи та його покарання замінюється іншим, вигаданим самим Словацьким, проте байронівський не усувається повністю – маємо численні відсилки до нього у вигляді ремінісценцій та алюзій, а основне, на рівнях тематично-семантичному та функціональному цей сюжет виявляє ознаки аналогії з байронівським, навіть ознаки певного дублювання.

У Словацького Мазепа перетворюється на ро­мантичного героя, характерного для польського ро­мантизму, благородного й готового до самопожерт­ви. В кульмінаційній сцені драми його за розпорядженням патологічне ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмурову­ють і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його своєрідна ініціація, випробування смертю. Цій сцені, де відбувається метаморфоза героя, в драмі Сло­вацького належать те місце й роль, що й сцені помирання Мазепи біля трупу коня в поемі Байрона.

Але у Словацького на героя чекає ще одне тяжке ви­пробування – скачка зв'язаним на дикому коні в степи Ук­раїни, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сю­жетно-композиційного погляду ця сцена видається зай­вою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для завершеного ви­раження його міфологеми Мазепи. З одного боку, ця сце­на вводить драму в контекст байронівського міфу Мазепи, що підготовляється натяками, розсипаними в тексті. З другого боку, вона маніфестує й істотну відмінність інтер­претації міфу Мазепи у Словацького, зумовлену впливами польського месіанізму, які посилюються у поета на межі 30-40-х pp. і проявляються, зокрема, в появі релігійно-містичних мотивів, що увиразнюються у фіналі драми.

В середині XIX ст. Мазепа викликає значну зацікавленість у німецькій літературі й стає героєм поетичних, прозових і драматичних творів. І що ціка­во зазначити, в німецькій літературі знаходить про­довження не лише байронічна, а й рилєєвська кон­цепція образу Мазепи як героя “боротьби свободи з самодержавством”. Початок вона бере у поемі “За­сланці" (1831) відомого німецького поета-романтика А. фон Шаміссо, безпосередньо пов'язаній з поемою Рилєєва “Войнаровський”. Побудована вона за законом художньої симетрії, в двох її частинах йдеться про зустрічі, в різні часи, німецьких вчених, дослідників Сибіру, Міллера й Ермана, з Войнаровським і декабристом Бестужевим, які відповідно розповідають про Мазепу й Рилєєва. Для першої частини поеми за вихідну основу послужила Шаміссо поема Рилєєва, але її німецький поет піддає ґрунтовній переробці.

Однак в даному разі важливо звернути увагу на інше: як зазначалося, у Рилєєва Мазепа і Войнаровський поста­ють як герої визвольної боротьби проти царизму, “самов­ластия Петра”, і Шаміссо не тільки підхоплює, а й посилює цей мотив, перетворюючи Мазепу на прямого попередни­ка декабристів. Він вводить у свій твір “Заповідь Мазе­пи".

Цією ж терциною починається друга частина поема, де вона звучить уже як пісня декабриста Бестужева, тобто “заповідь Мазепи” передається як естафета засланцю-декабристу. А завершується поема видінням грандіозної пожежі, в яку провалюється “імперія царів”. Різко негатив­не ставлення до неї, притаманне тогочасній німецькій і європейській демократії, в “Засланцях” Шаміссо дістало одне з яскравих художніх втілень.

З інших творів німецької мазепіани слід згадати тра­гедію “Мазепа” (1865) Р. фон Готшаля, пізнього німець­кого романтика, її автор зробив спробу створити складний і суперечливий образ гетьмана, визначальними рисами-домінантами якого виступають патріотизм і честолюбство, прагнення звільнити Україну від московського ярма і пок­ласти собі на голову королівську корону. Цією роз­двоєністю героя мотивується у творі його поразка. Додам ще, що трагедія Готшаля мала відгомін в українській літе­ратурі: українською мовою її переклав Юрій Федькович, відгукнулися на неї І. Франко і Д. Донцов, але по-різному: Франко поставився суворо, побачивши в ній “найбільш шаблонову німецьку трагедію”, позначену “вільним повод­женням з українською історією”, а Донцов “справжню тра­гедію з сильно розвиненою драматичною дією”.

Окреслюючи романтичний літературний контекст по­еми Байрона “Мазепа”, необхідно ще вказати на трагедію “Іван Мазепа” (1863) чеського письменника Й. В. Фріча. Відомий своїми демократичними й антиімперськими по­глядами, Фріч активно співчував поневоленому українсь­кому народові та його боротьбі з російським царизмом, і цим визначається витлумачення в його трагедії образу Мазепи та його сподвижників. Досить виразно дається взнаки в цьому творі полемічна загостреність проти ідеологеми “зради Мазепи”, яку царизм протягував у слов'янський світ, зокрема в Чехію. В трагедії Фріча теж поляризуються добро і зло, проте їх носіями, на протива­гу пушкінській “Полтаві”, виступають відповідно Мазепа і російській цар.

Великою була також популярність поеми Байрона “Мазепа” в образотворчому мистецтві, в живописі та графіці. Не вдаючись тут до розгорнутого огляду, вкажу лише на одне, але дуже промовисте явище. У французь­кому романтичному живописі створена ціла низка творів на мотиви із байронівської поеми і в сумі майже всі її епізоди знайшли живописне відбиття. Причому авторами цих творів є найвідоміші французькі живописці-романтики: Теодор Жеріко, Ежен Делякруа, Орае Верне, Луї Буланже, Ашіл Деверіа. Йдучи за сюжетом поеми, наз­вемо твори майстрів французького романтичного живо­пису: “Мазепа і Карл XII” Деверіа, “Мазепа освідчується в коханні” Ш. Жаколена, “Страждання Мазепи” й “Мазепа з вовками” Буланже, “Мазепа, переслідува­ний вовками" і “Мазепа й табун диких коней” Верне, “Мазепа. Переправа вплав через Дніпро” Жеріко, “Мазепа, вплав через Дніпро” Делякруа, “Козаки зна­ходять Мазепу” Т. Шассеріо, “Мазепа в козацькій хаті” Деверіа. До мотивів із “Мазепи” Байрона зверталися та­кож німецькі, польські та інші майстри образотворчого мистецтва.

Широко й розмаїте поема Байрона відгукнулася в музиці. Насамперед тут слід згадати симфонічну пое­му Ференца Ліста, де великий угорський композитор, йдучи від Байрона, романтизує образ Мазепи, надаючи йому патетичного звучання. У свій час була популярною кантата “Мазепа” французького композитора П. Пуже. У середині XIX ст. в Італії з'явилися дві опери, Ф. Кампани й К. Педротті, за мотивами байронівської поеми. За підрахунками французького вченого Ж.А. Муйессо, в Європі за період від 1837 по 1925 рік з'явилося більше двадцяти музичних творів на мазепинські мо­тиви, в значній частині надихнутих поемою Байрона. Це ще одне свідчення того незвичайного резонансу, що його викликав уславлений твір англійського поета-романтика в європейській художній культурі, посівши в ній визначне місце.

Висновки

Ліричне забарвлення поезії Байрона, переважання в ній суб’єктивного начала – це наслідок нерозривної єдності особистості і творчості поета. Вона виникла, можна сказати, всупереч волі автора, який в своїх творах марно намагався втекти від самого себе. Він бажав єдності всього свого реального життя з ідеєю, яку він втілив у поезії – ідеєю опору, стоїзму, захисту знедолених.

Іншими словами, Байрон не думав про те, щоб творчість виражала його особистість – це було неминуче (і навіть не завжди зручно). Він хотів, щоб саме життя його було втіленням кращих шляхетніших сторін його творчості.

Він хотів бути всім тим, про що писав “витией, воином, государственным деятелем – Леонидом, Вашингтоном, Боливаром”.

Байрон завжди був максималістом, завжди ставив великі вимоги до себе і оточуючих, до власної поезії. Він завжди був невдоволений і завжди осуджував себе з точки зору немислимо високих критеріїв.

Самим же високим критерієм була відповідність життя та ідеї. Звідси брало початок і його презирство до тих, хто жив тільки в світі абстракції, займався тільки однією поезією. Це презирство було не тільки наслідком аристократичної пози (хоча Байрон довго вважав професійні літературні заняття неприйнятними для пера Англії).

Йому завжди подобались письменники, які були також людьми справи та практично здійснювали свої принципи Данте, Мільтон, Руссо, Поп захоплювали Байрона участю в політичній і літературній боротьбі свого часу, і возвеличує він, перш за все, саме їх суспільний темперамент, що не дозволяв задовольнятися тільки поезією. Однієї творчості, на думку Байрона, для людини мало. Все життя він рвався до діяльності, яка була б гідна його сил, перетворювала б ідеї його творів, надавала б єдності його життєвій і естетичній позиції. Таку діяльність він знайшов у Греції. В розпал плідної самозреченої праці, в якій він виявив не другорядний, а справді державний розум, Байрон після короткої хвороби помер 19 квітня 1824 р.

Поет помирав мужньо і спокійно. Він зробив все, що міг, і віддав життя за Грецію, про яку так багато з юності мріяв і писав. В смерті він отримав той духовний абсолют, пошукам якого було присвячене його життя. Бажана єдність була здобута самою дорогою ціною.

Навіть сьогодні не можна не захоплюватись байронівськими пристрасними героями: революціонерами, скептиками, насмішниками, людьми “резкого, охлаждённого ума” і почуттів, живих, страждаючих, незважаючи на втрату ілюзій, гордих, непокірних, відважних, що здатні відстоювати свою правоту і чесність як і сам автор.

Особисто мене вразив, приголомшив образ Мазепи з однойменної поеми. Той епізод, де любовна пригода 50-літньої давності оживає в розповіді самого Мазепи в найдрібніших деталях, з усіма атрибутами романтичної поетики: таємничого пейзажу – бурхливого, зловісного; баладного сюжету, високої патетики:

…Я мав гарячу кров дідів,

Що від образи хвилювалась

І враз на ворога пускалась,

Мов люта гадина-змія, -

Не диво, що на хвильку тіло

Під гнітом тих страждань зомліло…

Шалено закрутився обрій –

Та ба! Прив’язаний був добре!

Завмерло серце, тьма в мізку,

Щось хвильку стукнуло в виску

І стало… Небо і простір

Великим колесом кружляли,

Дерева п’яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір…[2. c. 457]

Для того, щоб читач повірив у щирість ліричного спогаду Мазепи, Байрон вдається до змалювання дисонансів, риторичних висловлювань, діалогів, емоційно-забарвленої лексики, містких несподіваних метафор, сповнених контрастів, порівнянь і запитань.

Для мене герої Байрона ототожнюються з його особистістю. Такі ж великодушні, щедрі, чуйні, неодмінно готові допомогти страждаючим, слабким, здатні до самопожертви заради інших. І в той же час вони непізнані й недосяжні, як всесвіт.

Список використаних джерел

Byron, George Gordon (Lord) Poetical Works. - London: Oxford University Press, 1975, - 345 с.

Байрон Дж. Г. Вибпрані твори. Під ред. Ю.М. Кондратова. – К., 1979. – 566 с.

Байрон Дж. Г. Избранное - М: Рипол Классик, 1999 г., - 832 с.

Веселовский А. Джордж Гордон Байрон. – М., 1987, - 388 с.

Вяземский А. Избранное. – М., 1991., - 258

Григорьев А.А. О правде и искренности в искустве. – М., 1964, - 258с.

Дьяконова Л.Я. Лирическая поэзия Байрона. – М.: Наука, 1975. – 278 с.

Елистратова А.А. Джордж Гордон Байрон. – М., 1972. – 230 с.

Жирмунський В. Байрон і Пушкін. – Л., 1978, - 298 с.

Жуковський В. Листи. – М., 1969, - 346 с.

Клименко Е.И. Байрон. Язык и стиль. – М., 1960, - 242 с.

Пушкин А.С. Полное собрание сочинений, т. Х – M., 1976, - 648 с.

Розанов М. Джордж Байрон. – М., 1988, - 258 с.

Рилeeв К. Собрание сочинений. – М., 1978, - 768 с.

Шеллі Передмова до драми «Еллада», - М., 1964, - 179 с.