КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Філософія”

Тема

Філософська концепція Гегеля

План

Вступ

1. Об’єктивний ідеалізм Гегеля

2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля

3. Особливості і предмет філософії права Гегеля

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель народився 27 серпня 1770 р. в місті Штудгарте в сім'ї великого урядовця. Діставши в місцевій гімназії первинну освіту 1788 р. був зарахований до числа студентів теологічного інституту в Тюбінгене. Після закінчення, з 1797 р. працював домашнім вчителем, далі служив директором гімназії Нюренберге. З 1801 р. викладав в Ненськом університеті. З 1816 р. Гегель - професор Гейдельбергського університету, а з 1818 р. - берлінського, де якийсь час був і його ректором.1

Вже в студентські роки Гегель був зайнятий творчим освоєнням і осмисленням досягнень попередньої політичної і правової філософії. Філософія права Гегеля одна з найзнаменитіших робіт у всій історії правової, політичної думки. Це синтез філософських і політико-правових досліджень Гегеля протягом ряду років. Творчість Гегеля вважається вершиною класичної німецької філософії. Гегель пішов значно далі за своїх великих попередників. Він першим представив весь природний, історичний і духовний світ в безперервному розвитку. Він відкрив і обгрунтував з позиції об'єктивного ідеалізму основні закони і категорії діалектики. Він свідомо протиставив діалектику, як метод пізнання її антиподу, метафізиці, оскільки на його думку явище не менше об'єктивне, ніж єство. В своєму навчанні Гегель розглянув ідею держави і права, вважаючи задачею науки про право і державу не розробку уявлень про належне розумне право і державу, а знаходженні розумного в самій дійсності. Гегель не прагнув протиставити свій політичний ідеал дійсності, а прагнув перш за все знайти розумність в самій дійсності; звідси заклик до примирення з самою дійсністю, відмова від побудови належного розумного права і держави і прагнення виправдати як розумне існуюче. Гегель першим розрізняє цивільне суспільство і політичну державу, потрактувавши цивільне суспільство, як опосередкована працею, система потреб що покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності. Також розділяє стани і підрозділяє політичну державу на три власті, рахуючи належне розділення властей в державі гарантією публічної свободи. Вищим моментом ідеї держави і Гегеля представляє ідеалізацію суверенітету. Гегель виділив національне єство держави, поділивши всесвітню історію миру на чотири всесвітньо-історичні світи, звеличував при цьому німецькі народи і прикрашаючи ступінь розвиненості Пруссії і інших німецьких держав. В даній роботі основні питання Гегелівської філософії про державу і право.

1. Об’єктивний ідеалізм Гегеля

В системі гегелівського абсолютного ідеалізму субстанція ( абсолютна ідея ) проходить стадії чистого мислення, вільно відчужує себе у формі "поняття" у власне інобуття, і, нарешті, породивши "мислячий дух" знаходить повне і завершене поняття самої себе. Кожний із ступенів необхідний для забезпечення цілісності процесу. Сама ж всесвітня історія введена Гегелем, як завершення системи об’єктивного духу, в якій слідує перехід до духу абсолютного. "Дух тільки як дух - порожнє уявлення, - писав Гегель, - він повинен володіти реальністю, наявним буттям, повинен бути для себе об’єктивним, наочним". Вираз духу в зовнішньому, його прояв в суспільному буття і суть гегелівський "об’єктивний" дух. Філософія ж історії є осмислення тимчасової форми духу. Принципом гегелівського абсолютного ідеалізму була тотожність буття і мислення. Тільки ця тотожність і робить історію філософії неможливої. Якщо б раптом виявилося, що сама по собі не розумно організований космос, а позбавлений розумності хаос, то філософія історії стала б неможлива ( неможливо шукати закономірність і логіку в безрозсудному ). Але вона не тільки можлива, але і необхідна тому, що дух повинен пізнати себе саме у філософській формі. Тотожність мислення і буття, - ця підстава на якому тримається вся гегелівська філософія, сааме з цього і виведена необхідність історичного процесу і можливість філософії історії. Після того, як необхідність історії доведена відносно до духу, пошук її передумов до людини був "справою техніки" і, по суті справи, був вже не принциповим питанням. Коли Руссо задумався про суть історичного прогресу він припустив що людині властива "за природою" здібність до самовдосконалення. Гегелю припущення такого загального характеру також представлялось достатнім. В середовищі просвітителів існувала думка, що причиною історичного прогресу (змін) є незадоволеність людей існуючими порядками, способом життя і прагненням організувати (перетворити) їх відповідно до своїх уявлень про бажане і належне. Гегель, зовсім не заперечуючи існування таких ідеальних спонукальних мотивів історичної дії, не був схильний бачити в них рушійні сили історії і вважав, що неправомірно переносити механізм індивідуальної мотивації на суспільство в цілому. Відкидаючи прагнення Канта і Фіхте до апріорного конструювання філософії історії без опори на фактичну історію, Гегель наполягав на тому, що філософія історії повинна виходити з даного, від того що було насправді, освоювати емпіричний матеріал. Він твердив, що єдина думка принесена ним у філософію історії із загальнотеоретичної філософії є визнання того, що розум володарює над світом, і що як наслідок цього історія сама по собі розумна. Проте, ця крихта, яка очевидно з'явилася як наслідок вірності Гегеля принципам абсолютного ідеалізму, трохи не порушила з такою працею зведену будівлю філософії історії, відділивши від його все "безрозсудне" і "випадкове", відкинувши філософію на рівень вічних і незмінних субстанцій. Правильно, не можна розумно пізнавати то в чому розуму немає, але ж розум в історії не лежить на поверхні, його треба відшукати. Вивчати синтез ірраціонального з раціональним, історія жива своєю єдністю протилежностей і не можна відділяти одне від іншого без загрози руйнування значення обох. Післягегелевська філософія зробила спробу скинути кришталеве царство філософських абстракцій, знайшовши в абстрактних єствах, де колишня філософія бачила основу всього існуючого всього-навсього уявні "випаровування" життєвого процесу і інструменти пізнавальної діяльності, не більш. На зміну універсаму, складеному з речей, їх якостей і станів, прийшов мир процесів і подій, в якому немає нічого абсолютного, застиглого. Універсалізація історизму і затвердження загальної історичності стосовно всьому сущому - одна з домінуючих тенденцій пост класичної філософії. Історичність з'явилася поняттям, що акумулює і кристалізує головні параметри процесуально мінливому життю. Історичність, як факт того, що все в світі в тому або іншому ступені підпорядковано історичним змінам, настільки очевидна, що про неї не коштувало б і згадувати якщо б не розбіжності в оцінках її значущості. Адже як факт вона не бралася під сумнів і у філософському субстанціализмі, оскільки передбачалося, що все тимчасове, плинне, історичне належить до сфери випадкового, неістотного і що за всіма історичними перетвореннями, які охоплюють лише самий верхній шар реальності, перебувають незмінні вічні єства, чий зміст історією ніяк не зачіпається. Історичність стає проблемою, коли затверджується її істотність, признається історичне єство. Стосовно людини і суспільства це означає, що їх єство може зрозуміти тільки з історії. І сааме Гегелем першим зроблений крок в становленні таких понять як "історія" і "історичність". Все те кінцеве, тимчасове, що не несе в собі нічого необхідного для розвитку духу утворює, по термінології Гегелю, "тільки історичне", - зовнішній шар історичної реальності, позбавлений розумності і істинного. Таке розділення на "історичне" і лише історичне" не можна пояснити інакше, як тим фактом, що на Гегеля робили дуже сильний вплив традиційні субстанціоналісти і він так і не зміг остаточно вийти за межі ідеалістично-субстанціалистського розуміння миру. Проте, Гегель дав терміну "історія" нове життя. Замість простого збирання фактів зміни стала на перший план висуватися сама ідея історичної змінності. На відміну від елементарної хроніки історичність і є сама ідея процесу, а не його опис. Якщо довгий час історія була синонімом минулому, а історичне знання, знанню про минуле, то тепер виявилась більш фундаментальна задача: осягнути себе, власну дійсність в її історичності.

В другій половині минулого століття, можливо востаннє, постала дилема: субстанціонализм або історизм ? Її суть в наступному. В якості факту даний процес історичних змін, сама наявність якого проблематична. Питання: якщо за цими змінами щось абсолютне і вічне чи ні ? І в тій мірі, в якій філософія відмовлялась від такої підстави, вона поривала з поняттям субстанціоналізму.

Навіть якщо сам термін субстанція зберігався, а на місце субстанції приходить історія. Якщо реальний тільки історичний процес, то він сам може грати роль тієї "скрипки" на якій все "тримається", а якщо субстанція не дана спочатку і не самотождествена, то вона вже не субстанція. Таким чином, відмова від субстанції на користь історичності став неминучим. Нарешті, вирішальну роль у формуванні новоєвропейської філософії історії зіграла християнська традиція. Саме в ній вперше склались передумови для досягнення історичного процесу в його єдності і цілісності, в його універсальності (всесвітності). Християнство упровадило в історію людства три унікальні події : гріхопадіння як початок історії, явище Христа - її поворотного пункту, Страшний Суд, як об’єктивне її завершення. Тобто християнська концепція історії була теологічною, що підпорядковувала історію реалізації заданих ззовні цілей. Але найцікавіше, що основна схема християнського трактування повністю прийнята і відтворена Гегелем. Єдина відмінність полягає в тому, що дух в ній вже здійснив, що у нього не залишилося нереалізованих задач, і це повне здійснення відбулося усередині історії, в ній самій. Вододілом між гегелівської і релігійної філософіями історій, одночасною рисою їх зіткнення і відторгнення стала проблематика історії, її цілі і значення. Саме значення історії і став тією проблемою над якою билися філософи всіх часів і народів. Ще Ф.Бекон знав, що історія - це діяльність людей, що в ній діють свідомі індивіди, переслідуючи свої цілі. Пізнання і відтворення з цілей необхідно для історика. Освіта мала підставу припустити що відтворення цілей учасників історичних подій в змозі розкрити значення історії. Це установка на відтворення осмислених цілей і намірів не втратила частини своєї популярності і по цей день, хоча вона піддавалася аргументованому критичному перегляду ще до Гегеля. Але саме філософія історії Гегеля зробила можливими обґрунтовані міркування про значення історії, цією вічної проблемою. Філософія історії Гегеля стала базисом на якому стоїть більшість сучасних філософських конструкцій. І навіть його опоненти визнають, що саме філософія Гегеля допомогла перейти від середньовіково-античного субстанціоналізму до історизму, і далі до сучасного філософського навчання.

2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля

При виробленні основних принципів своїх навчань Гегель використовував найважливіші виведення філософських систем стародавнього світу нового часу, природних і суспільних наук. Узагальнюючи попередні системи, він критично розвивав і своєчасно тлумачив елементи філософських переконань Вольфа, Спінози, Лейбніца, Канта, Ріхте, Шеллінга. “філософія Гегеля - максимально що раціоналізував об'єктивний ідеалізм. В основі всього сущого лежать закони мислення, тобто закони логіки. Але логіки не формальної, а співпадаючої з діалектикою - діалектичної логіки. На питання звідки узялися ці закони Гегель відповідає просто: це думки бога до створення світу. Логіка є зображення бога який він є в своєму вічному єстві до створення природи і якого б то не було кінцевого духу.”2

Гегель вважав матеріалізм безладним неправомірним напрямом. Філософська система ділиться Гегелем на три частини: 1)логіка; 2)філософія природа; 3)філософія духу. Початковим пунктом філософії Гегеля виступає тотожність мислення (свідомості) і буття, ця тотожність є субстанціональною єдністю миру. Але тотожність не абстрактна, а конкретна, тобто припускаюча і відмінність. Мислення і буття підлеглі одним і тим же законам, в цьому значенні Гегелівського положення про конкретну тотожність. Об'єктивне абсолютне мислення є рушійна сила всього сущого і виступає воно, як абсолютна ідея, яка безперервно розвивається. Сходження від абстрактного до конкретного - загальний принцип розвитку. Новаторство Гегеля в тому, що його логіка прориває вузький горизонт формальної логіки. Логічні форми не тільки змістовні, але і знаходяться у взаємному зв'язку і розвитку. Гегель проголошує єдність. тотожність діалектики, логіки і теорії пізнання.3 Гегелю властивий гносеологічний оптимізм, переконання в пізнаваності світу. Суб'єктивний дух, людська свідомість, осягаючи речі, знаходить в них прояв абсолютного духу, звідси висновок : все дійсне розумне, все розумне дійсне. Гегель вважав, що існуюче розумне, саме коли воно виражає якусь необхідність, закономірність. Другим ступенем розвитку абсолютної ідеї Гегель вважав природу. природа є поразка абсолютної ідеї, її інобуття. Уражена духом, природа не має незалежно від нього існування.

Третій ступінь гегелівської системи - філософія духу. Тут абсолютна ідея як би прокидається, звільняється від природних уз і знаходить свій вираз в абсолютному дусі. Саморозвиток духу йде по трьох ступенях:

1) “суб'єктивний дух” - індивідуальна людська свідомість

2) “об'єктивний дух” - людське суспільство, і три головні форми : право, моральність, держава.

3) “абсолютний дух” - включає мистецтво, релігію, філософію.

Дух є щось єдине і ціле, але що знаходиться в процесі розвитку, переходу від низовинного до вищого. Рушійною силою розвитку духу Гегель вважає діалектична суперечність суб'єкта і об'єкту думки і предмету. Долаючи цю суперечність, дух прогресує в свідомості своєї свободи. З погляду Гегеля світ, як сукупність природи і духу, що знаходиться не зовні абсолютного (абсолютного духу), а в ньому самому. Саморозвиток миру, є історія абсолютного духу; визнання цього Гегелем, спричиняло за собою важливий в методологічному відношенні висновок для побудови всієї гегелівської філософії - спосіб, яким може бути пізнано абсолютне, зовсім не повинен бути принципово іншим, ніж спосіб пізнання миру природи і миру духу. У філософії Гегеля тріада виконує не тільки методологічну функцію, але і функцію системоспоглядаючу. Це не тільки змістовний принцип. або закон діалектики, як спосіб побудови системи. Вся структура Гегелівської філософії підкоряється потрійному ритму, будується відповідно до вимог тріади. Розробляючи свою теорію діалектики Гегель виходить з ідеї єдності діалектичної логіки для всіх сфер духу: для суспільства, держави, має рацію, політики, законодавства, людського життя, всесвітньої історії. Логічне зображення, підкреслює Гегель, є “загальний спосіб, в якому вся решта способів знята і укладена.4 Філософський підхід Гегеля до сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, право і так далі) припускає реалізацію принципів, моделей і правил його діалектики в даній наочній області дослідження, оскільки “сам метод розширяється в систему”.5

Філософія права по Гегелю не має своїх специфічних методів дослідження. Постановка і рішення Гегелем питання про предмет і метод філософії права спирається на діалектику в її спекулятивно-ідеалістичній формі, метод зумовлює понятійний характер предмету дослідження і по суті не досліджує об'єкт, а створює його, предмет же дослідження зводиться до понятійного апарату методу. тобто тотожність предмету і методу. Гегелівська філософія права означає рівність їх понятійного змісту. “містифікація, яку зазнала діалектика в руках Гегеля, - писав Маркс, - зовсім не перешкодила тому. що саме Гегель перший дав всеосяжне і свідоме зображення її загальних форм руху. У Гегеля діалектика стоїть на голові. Треба її поставити на ноги, щоб розкрити під містичною оболонкою раціональне зерно”.6 Сам Гегель заявляв, що його діалектичний метод не є якесь чисто “зовнішнє мистецтво” або суб'єктивна гра в докази і спростування. що його метод спростовує всяку шкільну метафізику, що керується формальними визначеннями і що діалектичний метод, є “душа всякого наукового розгортання думки” і саме він, і лише він, вносить необхідний внутрішній зв'язок в змісті науки і його непереборна сила полягає у внутрішньо суперечливому поступальному русі і розвитку. Відкриття діалектичного методу, складання цілої епохи у філософському мисленні, не було випадковістю. Гегель неодноразово підкреслював, що в історії філософської думки існує відома спадкоємність, збагачення подальших філософських навчань. Підкреслення Гегелем заслуг попередніх філософських навчань не перешкодило йому з успіхом розширити рамки попередніх досягнень і представив весь історичний і духовний світ у вигляді нескінченного процесу руху і розвитку. Все що нас оточує, заявив він, миє бути розглянуто як зразок діалектики. Виступаючи проти одностороннього абстрактно аналітичного методу. він затверджував, що такий метод абсолютно неприйнятний для філософії, філософія по суті справи, не знайшла свого істинного методу. і лише Гегель дав зразок істинного методу філософської науки, застосувавши його до конкретного предмету - до свідомості. Рух свідомості - це сходження від абстрактного до конкретного. Кожний останній ступінь містить в собі попередні, відтворюючи їх на новому більш високому рівні, в теж час подальші ступені передбачаються на більш ранніх етапах діалектичного шляху розвитку.7 Діалектичний ідеалізм, тобто поєднання наукового переконання з переконанням у принципі ненауковому, є парадоксом всесвітньо-історичного масштабу, небувалим по своїх параметрах взаємопроникненням істинного і помилкового, справжнього і уявного, єства і видимості. Звідси і суперечність між системою і методом Гегеля суперечність якого зовсім не виключає їх єдність.8 Діалектика з її боротьбою протилежностей, духовний і історичний прогрес фактично обернутий в минуле. Їм немає місця ні в теперішньому часі, ні в майбутньому : адже “абсолютна мета” прогресу досягнута. Діалектичний метод не може для Гегеля служити знаряддям критичного осмислення і перетворення дійсності.9 Специфічна діалектика політико-правової сфери в гегелівській філософії права виявляються обхідним шляхом. Те, що Гегелем позначаються як ступінь об'єктивного духу, є особлива сфера із специфічним значенням і змістом. Через це логіко-гносеологічне значення понять і закономірностей їх руху, з якого свідомо виходить Гегель в ході дослідження права, держави, політики неминуче трансформуються і прибавляють інші нові характеристики і значення, обумовлені своєрідністю досліджуваного матеріалу специфічним змістом власною логікою предмету розгляду.10

У сфері філософії права діалектичний метод розгортається в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Сам Гегель підкреслював своєрідність власного філософського розгляду проблем права і держави і акцентував увагу на теоретико-концептуальній стороні свого політико-правового навчання. “при думці про державу, - підкреслював він, - потрібно мати у вигляді не особливі держави, а особливі установи, а швидше ідею саме по собі, цього дійсного бога”.11 В плані політичних і етичних результатів гегелівського вживання діалектики це означає перетворення процедури і схеми містичного руху поняття права в табель про політичні ранги суб'єктів суспільного і державно-правового життя. Особа, сім'я, суспільство, держава - це не тільки черговість гегелівського дослідження, але і школа їх цінності, регламент значущості в ієрархізованному політичному житті. Гегель характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Заслуга Гегеля, що він дав діалектичний аналіз всіх найважливіших категорій філософії і сформував три основні закони.

I закон. Закон переходу кількісних змін в якісні.

Гегель дав визначення категорій якості, кількості і міри, вважаючи їх III формами початкового ступеня буття ідеї. Якість - це внутрішня визначеність предмету, явище, яке характеризує предмет або явище в цілому. Якість є перша безпосередня визначеність буття. Категорія якості передує в логіці Гегеля категорії кількості. Такий порядок загалом відповідає історії людського пізнання. Дикуни (як і діти) розрізняють речі по їх якісній визначеності, хоча не уміють вважати, тобто не знають кількісних співвідношень. Кількість, по Гегелю, є визначеність, “байдужа для буття” зовнішня визначеність речі. Якість є внутрішня визначеність речі. Якість і кількість не можуть існувати ізольований один від одного, оскільки будь-яка річ є безумовно і якісна величина, якісно певна якість. Синтезом якісної і кількісної визначеності виступає міра. Кожна річ, оскільки вона якісно визначена, є міра. Порушення міри міняє якість і перетворює одну річ на іншу. Відбувається перерва поступовості, або якісний стрибок. Стрибок - це загальна форма переходу від одного якісного стану до іншого. Гегель характеризує стрибок, як складний діалектичний стан. Стрибок - ця єдність буття і небуття, що означає, що старої якості вже немає, а нового ще ні, і одночасно, колишня якість ще є, а нове - вже є. Наприклад, так, завдяки кількісним змінам міра виявляється перевершеною і в результаті з'являється щось абсолютно інше, а саме злочин. Якісний стрибок може перетворити право на несправедливість, чеснота - у ваду. Другий закон діалектики - закон взаємопроникнення протилежностей розкриває в розвитку його внутрішнє джерело, імпульс. Основою всякого розвитку, з погляду цього закону, є боротьба протилежних сторін. Для характеристики цього закону, Гегель розглядає такі поняття, як:

- тотожність - рівність об'єкту самому собі або декількох об'єктів один одному;

- відмінність - відношення нерівності об'єкту самому собі або об'єктів один одному;

- протилежності - взаємостосунки таких сторін об'єкту або об'єктів один з одним, які корінним чином відрізняються один від одного;

- протилежності - це процес взаємопроникнення і взаємозаперечення протилежностей. При розкритті дії цього закону Гегель підкреслював існування зв'язку і взаємодії між протилежностями, доводячи, що вони тенденції і моменти, що рухаються, взаємозв'язані і взаємодіючі, і цей взаємозв'язок виражається в тому, що кожна з них, як своя протилежність, має свою іншу протилежність і існує ця її протилежність. Гегель доводив це на прикладі таких явищ, як магнетизм, електрика. “північний полюс в магніті, - писав він, - не може бути без південного. Якщо розрізатимемо магніт на дві половини, то у нас не опиниться в одному шматку північний полюс, а в іншому південний. Точно також і в електриці позитивна і негативна електрика не суть два різних, окремо існуючих, флюїдів ”.12 Іншою стороною діалектичної суперечності є взаємне заперечення сторін і тенденцій, саме тому сторони єдиного цілого суть протилежності, вони знаходяться не тільки в стані взаємозв'язку, взаємообумовленості, але і взаємозаперечення, взаємовиключання, взаємовідштовхування. Саме такого роду взаємовідношення протилежностей Гегель назвав суперечностями. “суперечність - ось що насправді рухає миром і смішно говорити. що суперечність не можна мислити”.13 “суперечність є корінь всякого руху і життєвості, лише оскільки воно має в самому собі суперечність, він рухається, володіє імпульсом і діяльністю”.14

Розвиток є процесом становлення, загострення і вирішення протиріч.

Вирішення будь-якого конфлікту суперечностей є стрибком, якісна зміна даного об'єкту, перетворює його на якісно інший об'єкт, заперечення новим об'єктом старого, виникнення нових, інших суперечностей, властивих об'єкту нової якості. Третій закон діалектики - закон заперечення відображає, по Гегелю, загальний результат і спрямованість процесу розвитку. Заперечення означає знищення старої якості новим, перехід з одного якісного стану в інший. Заперечення, по Гегелю, володіє діалектичною природою, саме є єдністю трьох основних моментів: 1) подолання старого; 2)прийнятність в розвиток; 3)затвердження нового.

Заперечення в подвійному вигляді включає ці три моменти і характеризує циклічність розвитку. Ця циклічність пов'язана з проходженням в процесі розвитку трьох стадій:

-затвердження або положення (теза);

-заперечення або протиставлення цього твердження (антитезис);

- заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез).

Процес заперечення заперечення, не складається так, що думка спочатку вважається, потім протиставляється самій собі і, нарешті, зміняється синтезуючою вищою думкою, в якій боротьба знятих його попередніх думок, як протилежностей, є рушійною силою подальшого розвитку логічного процесу. Дія цього закону Гегель ілюструватиметься на прикладі зростання рослини. Беремо, наприклад, зернятко вівса. Кинемо його в землю. З нього проростає стебло, заперечливе це зернятко. Стебло через якийсь час починає колоситися і дає нове зерно, але вже в десятиразовому і більш розмірі. Відбулося заперечення заперечення. Процес розвитку носить поступальний характер. Поступальність і повторюваність надає циклічності спіралевидну форму і кожний ступінь процесу розвитку багатше за своїм змістом, оскільки вона включає все краще. що було накопичене на попередньому ступені. Крім діалектичного тлумачення категорій і розробки трьох законів, діалектичний метод Гегеля включає принципи аналізу дійсності як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного, усестороннього. Ця спадщина увійшла до скарбниці світової філософської думки.

3. Особливості і предмет філософії права Гегеля

Право з погляду Гегеля є наявне буття вільної волі. “право полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі”15 Поняття права значно більш широке ніж юридичне поняття про право, воно охоплює “наявне буття всіх галузей свободи”.16 Це є об'єктивно ідеалістичне поняття права. Розум, дух в області суспільних відносин людей з погляду Гегеля творить свою роботу за допомогою індивідуальної волі окремих осіб і створює об'єктивний світ свободи, тобто право. В положенні Гегеля про те, що через індивідуальну волю окремої особи здійснюється загальна воля, можна бачити віддзеркалення в ідеалістично збоченій формі уявлення про залежність індивідуальної свідомості від суспільної свідомості.

Розгляд процесу здійснення нібито справжньої свободи насправді не є в навчанні Гегеля предметом філософії права. Поняття про право в уявленні Гегеля має своєю основою не волю окремої особи, а якусь собі і для себе сущу, загальну волю, що має самостійне існування в часі, просторі і що виражає об'єктивно розумну, а не суб'єктивне свавілля окремої особи, що істотно відмінно від поняття про право дане Кантом і всіма прихильниками критичної філософії. Категоричний імператив Канта в області права свідчить: “поступай так, щоб твоя свобода могла співіснувати з свободою всіх людей, початкове положення - свобода окремої особи”. Гегель же прагнути спіткати розумне єство права і держави самих по собі, незалежно від прав і інтересів окремої особи. Він потрактує позитивне право як вираз самого розуму, щоб тим самим обґрунтувати неправомірність, але революцію знищення, не заперечуючи при цьому можливості елементів насильства і тиранства в позитивному праві, але вважає їх для самого права чимось випадковим, що не стосується природи права самого по собі, як щось розумного, як в собі і для себе сущої свободи волі.

В “філософії права”, як складової частини системи гегелівської філософії, розвиток духу дається через розвиток діалектичного руху поняття права від його абстрактних форм до конкретних - від абстрактного права до моральності, а потім до моральності( сім'ї, цивільному суспільству і державі).

Філософія права як частина філософії має “певну початкову крапку, яка є результат і істина того, що їй передує і що складає її так званий доказ. Тому поняття права по своєму становленню потрактує зовні науки права, його дедукція передбачається тут вже тією, що є і його слід приймати як належне.”17 “філософська наука про право, - відзначає Гегель, - має своїм предметом ідею права - поняття права і його здійснення”.18 Ідея права яка і є свобода, за задумом і виконанню Гегеля, розгортається в світ права, її сфера об'єктивного духу предстає як ідеальна правова діяльність – об’єднання форм права і свободи. Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права і наявного буття права, одержуваного в ході об'єктивування поняття права. Свою концепцію філософії права Гегель розробляє і потрактував саме як філософську науку про право, відмінну від юриспруденції, а займаючись позитивним правом (законодавством) має справу по його характеристиці, лише з суперечностями.19 Задача філософії права, по Гегелю, полягає в збагненні думок, що лежать в підставі права, а справжня думка про право є його поняття. Це понятійне трактування права “Філософія права”, містить систему об'єктивних формоутворень, які виходять в процесі розгортання поняття права при діалектичному його сходженні від абстрактного до конкретного. Без з'ясування особливого значення категорії “поняття” неможливе зрозуміти жоден з розділів гегелівської філософії. Філософія, пояснює Гегель, “є щонайвищий спосіб збагнення абсолютної ідеї, тому що її спосіб є щонайвищий - поняття”.20

Абсолютна ідея, як “єдиний предмет і зміст філософії” має різні формації (“по Гегелю це самовизначення і відособлення” абсолютної ідеї) і філософське збагнення їх - “справа особливих філософських наук”.21 Такою “особливою філософською наукою” є і “Філософія права”. Поняття “право” вживається в гегелівській філософії права в наступних основних значеннях:

I) право як свобода (ідея права)

II) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право)

III) право як закон (позитивне право).

I. На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи - “свобода” і “право” виражають єдине значення

II. Система права як царство реалізованої свободи є ієрархією особливих прав (від абстрактних форм до конкретних)

Конкретизація поняття права є певне наявне буття свободи, а значить і особливе право. Подібна характеристика відноситься до абстрактного права, моралі, сім'ї, суспільства, держави. Ці “особливі права” дані в рамках однієї формації об'єктивного духу, вони обмежені, підлеглі і можуть вступати у взаємні колізії. Подальше “особливе право”, що діалектично “знімає” попереднє, більш абстрактне “особливе право”, представляє його підставу і істину. Більш конкретне “особливе право” первичне і сильніше більш абстрактного. На вершині “особливих прав” стоїть право держави, над ним лише право світового духу. Оскільки в реальній дійсності “особливі права” всіх ступенів (особи, її совість, сім'ї, держави) дані одночасно і, отже, в актуальній або потенційній колізії, оскільки по гегелівській схемі, остаточно істинне лише право вищого ступеня.

III. Право як закон (позитивне право) є одним з “особливих прав”

Гегель пише : “те, що є право в собі, встановлене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою і відоме як те, що є і визнане правом, як закон; за допомогою цього визначення право є взагалі позитивне право”.22

Перетворення права в собі в закон шляхом законодавства надає праву форму загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства може бути лише увага сторони гегелівських відносин. Розрізняючи право і закон, Гегель в той же час прагне виключити їх зіставлення. Гегель визнає, що зміст права може бути спотворене в процесі законодавства, тому не все дане у формі закону є право. В гегелівській філософії йдеться про внутрішнє розрізнення одного і того ж поняття права на різних ступенях її конкретизації. “та обставина, що насильство і тиранство можуть бути елементом позитивного права, - підкреслював він, - є для нього чимось випадковим і не зачіпає його природу”.23 Закон (за поняттям) - це конкретна форма виразу права. Відстоюючи це, Гегель разом з тим відкидає протиправний закон, тобто позитивне право, не відповідне поняттю права взагалі.

Специфіка філософії права Гегеля проявляє себе не в розгортанні принципу розрізнення права і закону, що визнається за нього, в якусь незалежно від позитивного права діючу і йому критично протиставлену систему природного права.24 Навпаки, Гегель прагне довести неістинність і недійсність такого трактування відмінності права і закону. Предметом гегелівського філософського розгляду є лише ідеальне (право і закон єдині по своїй ідеальній природі). Гегель затверджує, що в законах відображаються національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя, але разом з тим відзначає, що чисте історичне дослідження і порівняльно-історичне пізнання відрізняються від філософського способу розгляду, знаходяться зовні нього. Історичний матеріал, не будучи сам по собі філософськи розумним, придбаває в гегелівській концепції філософське значення лише тоді, коли він розкривається як момент розвитку філософського поняття.25

В гегелівському навчанні трьома головними формоутвореннями вільної волі і відповідно трьома основними рівнями розвитку поняття права є:

1) абстрактне право

2) мораль

3) моральність

I. Сфера абстрактного або формального права є область безпосереднього зовнішнього самовизначення волі окремої особи, зовнішнє наявне буття свободи волі.

II. Сфера моралі є внутрішнє наявне буття волі, внутрішнє самовизначення волі окремої особи, що знаходить свій вираз в її діях.

III. Сфера моральності є область конкретної єдності зовнішнього внутрішнього буття свободи, абстрактного права і моралі. В цій сфері загальне, розумне, справжня свобода одержує своє існування і в системі суспільних відносин і в самовизначенні волі окремої особи, діючої згідно вимогам розумного порядку.

Ці три етапи в розвитку поняття права здійснює загальний шлях розвитку поняття в гегелівській філософії. Процес розвитку поняття права визначався розвитком самих категорій гегелівської ідеалістичної діалектики. При цьому задача філософії права зрозуміти роботу розуму в розвитку ідеї права. наше суб'єктивне мислення з точки зору лише як би спостерігає за розвитком ідеї, як власною роботою розуму. Справа науки полягає в тому, щоб зрозуміти цю “самостійну роботу розуму предмету”. Маркс в “Світлому сімействі” указував на цю межу всієї гегелівської філософії : “істина... для Гегеля, автомат, який сам себе доводить”. Людині залишається слідувати за нею, результат дійсного розвитку є не що інше, як доведена, тобто доведена до свідомості істина”.26

Абстрактне право - перший ступінь в русі поняття права від абстрактного до конкретного. В основі права - свобода окремої людини. “особа починається тільки тут, оскільки суб'єкт має самосвідомість про себе не тільки взагалі, як про конкретний і якимсь чином визначений “я”, а швидше має самосвідомість про себе, як про абсолютно абстрактний “я”.27 Поняття про особу є основою абстрактного права. “будь особою і поважай інших як особи” - є основною заповіддю абстрактного права.28 Тим самим абстрактне право припускає певні відносини між окремими особами”.29 Поняття Гегеля про абстрактне право було абстрактним поняттям про правовідносини, властиві буржуазному суспільству, яке обґрунтовується Гегелем на грунті об'єктивного ідеалізму, як певний етап в процесі діалектичного розвитку духу. Поняття абстрактного права є лише якнайменше розвинене поняття про право і не є ще істинним. “абстрактне поняття права містить в собі, як у зародку, все більш конкретні правові визначення, але на початку поняття абстрактне, тобто всі визначення, правда, містяться в ньому, але разом з тим тільки містяться: вони суть тільки в собі і ще не розвинені в самих собі в цілісність”.30 По думці Гегеля абстрактне право містить в собі як можливі всі визначення області моралі і в області моральності. Свою реалізацію свобода особи перш за все знаходить в праві приватної власності. “розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що знімається гола суб'єктивність особи. Лише у власності обличчя є як розум. Хай ця перша реальність моєї свободи знаходиться в зовнішній речі, і, отже, є інша реальність, але ж абстрактна особа саме в її безпосередності не може володіти ніяким іншим наявним буттям.”31 Якщо особа вкладає свою волю в річ, то тим самим річ стає моєю. Власність, по думці Гегеля, перш за все певне відношення людської особи до зовнішнього світу, до природи, до речей. Поняття про власність Гегеля пов'язано з основами його ідеалістичного світогляду ; воно виражає примат духу над матерією. Він розглядає приватну власність, як абсолютне право вільної волі окремої особи на привласнення речі. для нього приватна власність була першою і необхідною ланкою в ланцюзі розвитку об'єктивного духу, в процесі реалізації духу в зовнішньому світі.32 Дане ідеалістичне припущення про власність і обґрунтовування абстрактного права вихваляли і використовували неогегельці (ідеології фашизму) в своїх реакційних цілях, для обґрунтовування нібито абсолютної етичної цінності приватної власності самої по собі. Оскільки власність необхідна для виразу зовнішнього наявного буття власної волі, та кожна особа була б повинна була володіти приватною власністю. Гегель не робить, проте, звідси висновку. що кожний громадянин повинен володіти власністю для задоволення своїх потреб. Таким чином, для прояву наявного буття вільної волі з погляду Гегеля достатньо володіти хоча б однією єдиною сорочкою. Гегель - прихильник майнової нерівності, нерівності розподілу володінь і станів не можна назвати несправедливістю природи; бо “природа не вільна і тому ні справедлива, ні несправедлива ”.33

Гегель визнавав лише формальну рівність людей: “люди, зрозуміло, рівні, але лише як особи, тобто відносно джерела їх володіння ”.34 Своє розуміння свободи і права Гегель направляв також проти рабства і кріпацтва. “в природі віщої, - відзначає Гегель, - полягає, що раб має абсолютне право звільнитися...”35 Згідно навчанню Гегеля єство приватної власності в тому, що особа вкладає свою волю в річ. В заволодінні, користуванні, відчуженні речі виражається вся повнота права власності. Необхідним моментом в здійсненні розуму є, по Гегелю, договір, в якому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності, оскільки сам розум, дух робить необхідним. щоб люди дарували, обмінювали, торгували і так далі. Юридичні інститути і правові уявлення Гегель, що належать буржуазному суспільству, оголошує абсолютною необхідністю розуму. Для договору є, на думку Гегеля характерними 3 моменти:

1)Договір залежить від свавілля особливої волі, волі окремого власника;

2)Досягнута в договорі шляхом угоди тотожна воля обох власників є лише загальна воля, але не в собі і для себе суща воля, не загальна воля і

3) предметом договору можуть бути тільки одиничні речі, бо тільки відчуження їх підлегле голому свавіллю окремого власника.

Через останню підставу Гегель відкидає погляди на брак, як на своєрідний договір і вважає, що такий підхід до браку суперечить людській гідності. Також Гегель відкидає договірну теорію держави. Той, що “привніс договірного відношення, також як і відносин приватної власності взагалі, в державне відношення привів до найбільшої плутанини в державному праві і дійсності.”36 Наступним моментом вчення про абстрактне право є гегелівські думки про неправду, примушення. Відношення права в собі, загальної волі до особливої волі окремої особи, як воно виражено в договорі, Гегель розглядає як відношення єства до явища. Це явище права, переходить в неправді у видимість права, тобто щось об'єктивне існуюче, але не має опори в єстві. Це і є зовнішнє існування, яке не відповідає єству. Заперечення видимості, її зникнення, показує владу єства над видимістю, її силу, її дійсність. В результаті заперечення видимості досягається єдність між єством і явищем. Воно перетворюється на дійсність. “дійсність є що стало безпосереднім єдність єства і існування.”37 Право відновлюється і затверджується шляхом заперечення неправди. Неправда є така видимість, і через її зникнення право одержує визначення якогось міцного і має силу, і якщо раніше воно володіло лише безпосереднім буттям, то тепер стає дійсним, повернувшися з свого заперечення.

Гегель розрізняє: цивільна неправда (простодушна) - особа не усвідомлює наявність в його діях неправомірності, лише видимості права, помилково приймаючи неправду за справжнє, справжнє право. Називаючи цивільну неправду простою негативною думкою, Гегель хоче сказати, що в цивільній неправді не заперечується володіння даною особою правом взагалі, а заперечується лише дане, особливе право особи. Цивільна неправда є сама незначна неправда, оскільки тут заперечується лише особливе. загальна воля повністю признається і поважається даною особою. “якщо я говорю : троянда не червона, то я все-таки визнаю, що вона володіє кольором. Я тому не заперечую троянду, а заперечую лише особливе, червоний колір. Точно також кожна особа хоче правого і добивається того, щоб з ним поступили згідно праву. Його неправда лише в тому, що воно визнає за право те, чого воно добивається.”38

Другою формою неправди, по навчанню Гегеля, є обман.

В обмані особлива воля обдуреної особи не порушується, оскільки його примушують вірити, що з ним поступають згідно праву, то що виставляється як справжнє право, насправді лише уявне право, воно не є об'єктивно в собі сущим правом, а є лише чимось суб'єктивним. Злочин з погляду Гегеля є щось безрозсудне, неістинне також і тому, що воно суперечить поняттю людини як істоти розумного, може діяти достовірно вільно. Злочин є така неправда, яку людина насильно і відкрито ставить на місце “права в собі”. У зв'язку з цим Гегель писав, що злодій не створює зовнішньої видимості права, яке створюється в обмані. Хто скоює злочин, наприклад крадіжка, той заперечує не тільки особливе право іншої особи на цю певну річ, і заперечує взагалі його право, і злодія тому не тільки зобов'язали віддати назад вкрадену їм річ, але і, крім того, карають ще, тому що він порушує право як таке, тобто право взагалі.”39 згідно цьому покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні - вчинку вільної особи. Зняття злочину через покарання, по гегелівській схемі конкретизація поняття права і моралі. На цьому ступені, коли особа абстрактного права стає суб'єктом вільної волі, вперше придбавають значення мотиви і цілі вчинків суб'єкта. Вимога суб'єктивної свободи полягає лише в тому. щоб про людину судили по його самовизначенню. Лише у вчинку суб'єктивна воля досягає об'єктивності і, отже, сфери дії закону; сама ж по собі моральна воля некарана. Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які придбавають свою дійсність і конкретність в моральності. коли поняття свободи об'єктивувалося в наявному світі у вигляді сім'ї, цивільного суспільства і держави

Висновок

Філософсько-правове навчання Гегеля зробило величезний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обґрунтовування як консервативних, так і критичних опозиційних переконань. Гегель, кажучи про те, що філософія здатна лише зрозуміти, але не омолодити якусь застарілу форму життя сучасність, що йде в минуле, порівнює свою філософію з совою Мінерви, що починає політ лише з настанням сутінків. Після більше півтора століть після початку свого польоту цей птах, що бився в сільцях різних інтерпретацій і що горіла у вогні невгасаючої критики, постає вже у виді не сови Мінерви, а швидше за птаха Фенікс. Вона пережила багато сутінків і світанків придбавав все новий і новий вигляд. Галерея цього вигляду обширна, але не вичерпана. оскільки життя гегелівської філософії права - в оцінках, інтерпретаціях і інших багатоманітних зв'язках з сучасністю - продовжується.40

Список використаної літератури

1. Г.В.Ф. Гегель. Філософія права. Академія наук СРСР. Інститут філософії. Із-во “Думка”, Москва - 1990 р.

2. Г.В.Ф. Гегель. Енциклопедія філософських наук. т. 3. Москва, 1977 р.

3. Г.В.Ф. Гегель. Наука логіки. т. 3. Москва. 1972 р.

4. А.Т. Палаців. Гегель. Із-во Наука. Москва. 1972г.

5. Н.О. Лосській. Історія російської філософії. М. “вища школа”, 1991 р.

6. Б.С. Мальковській. Вчення Гегеля про державу і сучасність. Із-во Наука. М. “наука”. 1989 р.

7. В.С. Нерсесянц. Гегелівська філософія права. М. 1983 р.

8. История політичних і правових навчань. Підручник для вузів. М. Юрід. література. 1988 р. під редакцією д.ю.р. наук, проф. В.С. Нерсесянца.

9. Т.И. Ойзерман. науково-філософський світогляд марксизму. М. “наука”, 1989 р.

10. А.А. Піотковській. Вчення Гегеля про право і державу і його кримінально-правова теорія. Гос-ноє в-во юридичної літератури. М. 1963 р.

11. А.А. Радугин. Філософія. Курс лекцій. Із-во. Центр, 1996 р.

12. Философия. Навчальний посібник для вузів. Із-во Юрист, М. 1996 р.

1 А.А. Плотковский. Учение Гегеля о праве и государстве. Гос-ное изд-во юрид. литературы, М. с. -8

2 Гегель. Наука логики. Соч. т. v М. 1937, с. - 28

3 Философия. Ч. 1. История философии. Учебное пособие для вузов. Юрист. М.-1996. С. - 163

4 Гегель. Наука логики. Т. 3. М. 1972, с. - 289

5 Гегель. Наука логики. Т. 3.М. 1972, с. 288-289

6 К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. т. 23. стр. 22

7 А.Г. Дворцов. Гегель. Из-во “Наука”, м._1972. с. - 66

8 Т.И. Ойзерман. Научно-философское мировоззрение марксизма. М. “Наука”. с. - 300

9 Философия ч. 1 .История философии. Юрист. М. 1996. с. - 175

10 Т.И. Ойзерман. Научно-философское мировоззрение марксизма. М. “Наука”. с. - 294

11 Гегель. Философия права. Соч. т. 7. стр. 268-269.

12 Гегель. Энциклопедия философских наук. ч. 1. с. - 205

13 Там же. с. - 206

14 Гегель. Наука логики. т. V с. - 520

15 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Издательство “Мысль”, Москва - 1990 г.

16 Там же

17 Гегель Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. из-во “Мысль”. Москва - 1990 г. с. - 60.

18 Там же . ст. 59

19 Гегель . Наука логики. Т. 3 . Москва, 1972 г. с. - 289

20 Там же. с. - 296

21 Там же. с. - 297

22 Гегель . Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”. Москва - 1990 г. с. - 247

23 Там же. с. - 62

24 Там же. с. - 62

25 В.С. Нерсесянц. Гегелевская философия права. М. 1983, с. - 20

26 К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч. т. III, с. - 102

27 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Изд-во “Мысль”, Москва, 1990, с. - 64

28 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “мысль”, Москва - 1990, с. - 65

29 А.А. Пиотковский. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-правовая теория. , Москва, 1963, с. - 96

30 Там же.

31 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”, Москва, 1990. с.- 69

32 А.А. Пиотковский. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-правовая теория. М. 1963, с. - 120

33 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”. Москва, 1990. с. - 73

34 Там же. с. - 76

35 Там же. с. - 122

36 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “мысль”. Москва, 1990. с. - 129

37 Гегель. Соч. т. I стр. 238

38 Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”, Москва, 1990, с. - 109

39 Гегель. Энциклопедия философских наук. т. 1, Москва, 1977, с.- 281

40 В.С. Нерсесянц. вст. ст. с. - 42