Міністерство освіти і науки України
Житомирський державний технологічний університет
Кафедра гуманітарних наук
РЕФЕРАТ
до складання кандидатського мінімуму з філософії
на тему: „Політична філософія Платона”
Виконав:
Перевірив
Житомир
План
Вступ
1. Життєвий шлях Платона. Передумови формування його політичної філософії
1.1 Платон до зустрічі з Сократом
1.2 Сократ – вчитель Платона
1.3 Погляди Платона в період розпаду грецького класичного полісу
2. Періоди творчості та основні роботи
3. Основи політичної філософії
3.1 Філософія держави
3.1.1 Мета і задачі платонівської держави
3.1.2 Типи держав за Платоном
3.1.3 Основи „ідеальної” держави
3.1.4 Друга за досконалістю держава
3.1.5 Виховання стражів та правителів
3.2 Філософія права
3.3 Філософія політики
4. Трагедія життя та філософської думки
Література
Вступ
Ім'я Платона є не просто відомим, значним або видатним. Тонкими та міцними нитками філософія Платона пронизує не тільки світову філософію, але й світову культуру. У європейській історії після Платона ще не було ні одного століття, коли не сперечалися б про Платона, то непомірно його вихваляючи, то всіляко його принижуючи в будь-якому відношенні: історико-релігійному, історико-літературному, історичному або соціологічному.
Світові релігії, які виникли після Платона, намагалися перетягнути його на свій бік, обґрунтовуючи з його допомогою своє віровчення і нерідко досягаючи в цьому успіху. Але цей засновник віровчень часто опинявся також і їх підступним ворогом. Адже платонізм у своїй основі все ж таки язичницьке вчення. Наступали моменти в історії, коли платонізм раптом повставав грізною силою проти монотеїстичного віровчення і під його ударами починали хитатися і падати ті самі богословські системи, самим вірним союзником яких раніше здавався Платон.
1. Життєвий шлях Платона. Передумови формування його політичної філософії
1.1 Платон до зустрічі з Сократом
Спробуємо сказати про життя і творчість Платона те, що представляється критично точним або хоча б певною мірою достовірним.
Багато сперечалися насамперед щодо дати життя Платона, хоча суперечки ці і стосувалися можливих уточнень в межах трьох або чотирьох років. В результаті вивчення численних джерел найбільш достовірними датами його життя представляються 427 – 347 рр. до н. е.
За батьківською лінією Платон був не просто високого походження, а віддаленим нащадком останнього аттичного царя Кодра. Якщо брати до уваги літературну спадщину Платона, то його царське походження, вочевидь, наклало на неї свій відбиток. Правда, в Аттиці в другій половині V ст. до н. е. царі навряд чи мали яке-небудь визнання, так що мова може йти тільки про самосвідомість Платона і його інтимне самопочуття. Платон назавжди зберіг презирство до всякої торгівлі, до погоні за баришем, до непомірного поширення рабовласництва, точніше сказати, до всього того, що на рубежі V і IV ст. до н. е. значною мірою стало характерним для аттичної демократії. Адже саме в цю пору аттична демократія вела грабіжницькі війни, прагнула до збільшення кількості рабів, експлуатувала своїх братів по крові, греків, і висмоктувала бариші з колоній.
Не менш цікавим є походження Платона і з материнського боку. Мати Платона була прямим нащадком брата знаменитого афінського законодавця першої половини VI ст. до н. е. Солона, теж родовитого аристократа. Солон здійснив цілий ряд економічних і політичних реформ, що сприяли розпаду родового ладу. Одна з них полягала в тому, що права і обов'язки громадян встановлювалися у відповідності з розмірами їх майна.
Отже, духовна атмосфера ранньої молодості Платона була пронизана не тільки антидемократичними, а й антитиранічними і антиолігархічними тенденціями, – VIII книга платонівської "Держави", що містить рідкісний за своїм сарказмом памфлет і сатиру як на всі види тиранії, так і на всі види олігархії. Платон зневажав не тільки бариші, а й аристократичні в'язниці, страти та вигнання. Не дивно тому, що Платон залишився в стороні не тільки від участі у справах демократичної держави, а й від олігархічного перевороту 404 р. до н. е. в Афінах, хоча серед знаменитих 30 тиранів знаходився його двоюрідний дядько Критій.
Встановлено, що Платон був відмінним гімнастом і, крім того, відрізнявся в таких видах спорту, як боротьба і верхова їзда. Є відомості, що за успіхи в боротьбі він отримав першу премію на Істмійських, а, можливо, також і на Піфійських змаганнях. Платон відрізнявся настільки високим зростом і міцною статурою, що отримав прізвисько, яке так і залишилося за ним назавжди і відсторонило собою ім'я "Арістокл", дане йому батьками на честь діда, адже "platos" в перекладі з грецької означає "ширина" або "широта" (в даному випадку малися на увазі широкі плечі й груди борця Арістокла). Говорили навіть, що це прізвисько, яке назавжди залишилося за філософом, дав йому не хто інший, як Сократ.
Платон навчався також музиці та живопису. Відомі навіть імена його вчителів у цих областях. Крім того, він віддавався поезії, і, мабуть, дуже серйозно. Якщо зібрати воєдино всі відомості античних джерел про художні заняття Платона, то необхідно буде сказати, що він досяг успіху буквально у всіх існуючих тоді поетичних жанрах. Йому приписували твори епічного стилю і лірику (дифірамби і елегічні вірші), він писав трагедії, причому настільки значні, що одна його трагічна тетралогія вже була передана акторам для репетицій, але тут, як повідомляють достовірні джерела, відбувається знайомство Платона з Сократом, і Платон спалює всі свої поетичні твори.Ймовірно, зустрівши Сократа, Платон пережив найглибшу духовну революцію. З тих пір вже не чути було ні про його заняття спортом, ні про художні спроби, ні про зв'язки з софістами. Ні про який професіоналізм в зазначених областях тепер не могло бути й мови, Сократ в цій юній і талановитої душі все перевернув догори дригом. Для Платона почалася нова ера: Сократ виявився для нього незаходящим сонцем. Без образу Сократа не обходився тепер жоден твір Платона. Згодом виникла навіть легенда, ніби Сократ напередодні зустрічі з Платоном бачив уві сні у себе на грудях лебедя, який потім високо злетів із дзвінким співом, і ніби на другий день після зустрічі з Платоном Сократ вигукнув: «Ось мій лебідь!» Сократ, правда, не бере участі в останньому діалозі Платона, в «Законах». Однак «Закони» – це теж щось нове і небувале, про що необхідно говорити окремо.
1.2 Сократ – вчитель Платона
Коли Платон познайомився з Сократом, Сократу було вже за шістдесят. Його ім’я давно гриміло по всій Греції не стільки через його філософію та його вчення про життя, скільки через його побутову оригінальність, філософське дивацтво і незвичайну поведінку. Він походив аж ніяк не від царів, був сином простого каменяра-скульптора, який навряд чи міг, й притому навряд чи навіть і хотів, дати своєму синові витончену освіту та оточити його останніми новинами тодішньої цивілізації. Ні в зовнішності Сократа, ні в його поведінці не було зовсім нічого аристократичного. Він був лисий, зі своєю знаменитою гулею на лобі, з приплюснутим носом та товстими губами, з викоченими очима. Його часто бачили босоніж на базарах і площах. Одяг у нього був один і взимку і влітку і, як кажуть, гірший, ніж у рабів. Спеціальності у нього не було ніякої, і важко було сказати, чим він, власне, займався. Виконуючи громадянський обов'язок, він тричі бував у військових походах, заходив на народні збори, куди взагалі ходив кожен, хто тільки хотів, але ні про які регулярні громадські або державні заняття не було й мови. Втім, відомо, що в 404 р. до н. е. уряд 30 тиранів хотів залучити його на свій бік, як людину, дуже популярну в народі і суспільстві. Але відомо й те, що він від цього ухилився, ризикуючи піддатися репресіям.
Втім, одне його заняття дійсно можна вважати свого роду професією. Воно полягало в тому, що він постійно ставив всім які-небудь питання, доброзичливі, але водночас каверзні. Й чомусь завжди виходило так, що його співрозмовник, іноді самовпевнений нахаба, заплутувався і в решті решт нічого не міг відповісти. Але Сократ, зображуючи з себе простака, завжди робив вигляд, що всі невдачі свого співрозмовника приписує тільки собі. Багато людей приймали цю доброзичливість Сократа за чисту монету, але й дійсно в своїх незліченних суперечках, як свідчать всі джерела, він зберігав незмінну доброзичливість і непохитну терпимість.
У джерелах часто йдеться про магічну дію промов Сократа. Інші, навпаки, дуже рано починали відчувати в його питаннях якесь приховане знущання або принаймні якусь іронію. Ця знаменита іронія Сократа не тільки визнана всіма античними джерелами, але і назавжди залишилася в пам'яті всього культурного людства. Але в кінці кінців ця іронія була мало кому до вподоби: аристократи вважали його розв’язним простолюдином, а демократи бачили в ньому свого викривача.
Чим була сучасна Сократу та Платону афінська демократія? Адже колишні героїчні ідеали, ідеали першої половини V ст. до н. е., прості, суворі і красиві, були давно забуті. Безупинно збагачуючись за рахунок рабовласництва, Афіни жили грабіжницькими війнами, гонитвою за баришами, новими територіями, рабами. На гнилому ґрунті демократії, яка вироджувалась, зародився крайній індивідуалізм, постійна впевненість у собі, егоїзм і жадоба влади. Сократ своїми з виду простими і безневинними питаннями викривав не тільки банальність обивательських уявлень, але й ні на чому не засновану самовпевненість прихильників тодішнього демагогічного режиму.
Зрештою виявилося, що він практично всім стояв поперек дороги. Що було з ним робити? Протистояти його загальногрецькій популярності було зовсім неможливо. Ще менш можливо було для його численних співрозмовників перемагати його в нескінченних суперечках. Його довго терпіли і довго дивилися крізь пальці на його з виду доброзичливу, але по суті своїй руйнівну діяльність. І от сталося те дивне і незрозуміле, що й до цього часу дивує всіх, починаючи з вірного учня Сократа – Ксенофонта: влада, яка вважала себе демократичною, не витримала цієї доброзичливої іронії Сократа, і йому було винесено судовий вирок – такий, якого досі ще нікому не виносили в Афінах у випадках ідейних розбіжностей. Було вирішено його стратити. Але Сократ залишився вірним своєму світогляду навіть тут.
Хоча негласно йому і була надана повна можливість втекти з в'язниці і піти у вигнання, він віддав перевагу стерпіти страту. При цьому він не втомлювався прославляти закони своєї країни і переконано висувати сувору вимогу до себе і до всіх – підкорятися законам своєї батьківщини, якими б вони не були, до тих пір, поки їх не скасують. Останніми словами перед смертю, як пише Платон у своєму „Федоні”, було звернення до свого учня Критону з проханням не забути принести в жертву Асклепію півня: такий був звичай після одужання. І тут Сократ знов висловив іронічне судження: під одужанням він розумів в даному випадку свою смерть і перехід у інше життя.
1.3 Погляди Платона в період розпаду грецького класичного полісу
Платон, глибоко ввібрав в себе досягнення сучасної йому античної цивілізації; крім того, він переживав крах цієї цивілізації (в IV ст. до н. е.), до якого Сократ не дожив і катастрофічні розміри якого Сократ ще не цілком собі уявляв. Тому Платону, теж розчарованому в усіх без винятку тогочасних формах суспільного і державного життя, який також ще не уявляв собі всієї своєрідності наступаючого еллінізму, доводилося використовувати ту область людської свідомості, яка завжди приходить на допомогу в моменти великих соціальних катастроф. Ця область – мрія, фантазія, новий і вже раціоналізований міф, утопія. Насправді, куди було діватися такій людині, як Платон, з його соціально-політичним критицизмом, з загостренням почуттям непридатності сучасних порядків, при повному невіданні майбутньої долі свого народу і одночасному прагненні до негайної перебудови всього життя? Залишалися тільки мрія і утопія. Залишався ідеалізм. Таким чином, ідеалізм Платона був соціально обумовлений, але цю обумовленість не слід розуміти спрощено.
Недостатньо просто сказати, що Платон – ідеолог рабовласницького суспільства. І якого саме рабовласницького суспільства? Східного або єгипетського? Мікенського або Аттичного? Спартанського? Крітського? Адже це все зовсім різні типи рабовласництва.
Платонівська утопія поєднувала в собі елементи різних, вже існуючих в минулому, громадських та державних форм. Платон з сумом згадував героїчний період юного і волелюбного грецького поліса. І згадував він про це все життя, до глибокої старості, до останнього свого твору. Багато чого подобалося йому і в консервативній Спарті, яку він, часом не без успіху, протиставляє афінській демократії в період її розкладу.
Платон був ідеологом реставрації переживших себе державних форм на базі рабовласницьких відносин, хоча в його утопії реально існуючі суспільно-політичні форми і піддалися своєрідній та складній трансформації. Його реставраторські плани були багато в чому невизначеними. Важливим для нього було лише одне: не йти в ногу з розкладом сучасного йому грецького суспільства.
В одному зі своїх останніх діалогів Платон окреслює образ ідеального монарха, який являє собою не що інше, як живе втілення закону, що існує для щастя людей та їх суспільного процвітання.
Чим важче було для Платона реставрувати минуле, тим легше було йому працювати над удосконаленням своїх ідей. І тому-то об'єктивний ідеалізм Платона був продуктом реставраційних ідей філософа. Реставрація була у нього продуктом загибелі класичної культури та повної невизначеності найближчого майбутнього. І тому як діалектику Сократа, так і об'єктивний ідеалізм Платона дуже важко зв'язати з якою-небудь вузькою ідеологією того чи іншого прошарку пануючого класу.
Ось що можна сказати з приводу того духовного перевороту, який пережив Платон після його зустрічі з Сократом і який в період остаточного розпаду грецького класичного полісу привів Платона до відмови від суспільно-політичної діяльності та до єдино можливого способу зберегти свою принциповість до мрії, до послідовного об'єктивного ідеалізму, до раціоналізованої міфології та утопії.
Життя Платона, принаймні головних етапах, виявилося досить трагічним. Одне розчарування незмінно слідувало за іншим. Вже засудження і смерть Сократа по суті зруйнували в ньому віру в силу розумного переконання, а тим часом Платон все життя тільки те й робив, що намагався переконати людей силою слова. Навряд чи це було трагедією одного лише Платона. Ще більшою мірою це було трагедією Греції кінця класичного періоду, коли грецький поліс йшов до розвалу і був напередодні загибелі, так що Платон всього лише дев'яти років не дожив до Херонейської битви і до Панеллінського конгресу в Коринті, які означали кінець політичної самостійності грецьких полісів.
Новою епохою був еллінізм, період великого рабовласництва (дрібне рабовласництво пережило себе) з його величезними військово-монархічними імперіями, які поглинули старий класичний поліс. Платон нічого не знав про наступаючу величезну епоху. Але, як і всі принципові люди його часу, він судорожно шукав вихід з оточуючих його соціально-політичних відносин. Виходом для нього виявилася утопія. Платон уявляв ідеальну державу на чолі з філософами, споглядальниками чистих та вічних ідей, яких захищають воїни і яким всі життєві ресурси доставляють вільні селяни та ремісники.
Платон був переконаний, що існує абсолютна істина, і весь трагізм його положення полягав у тому, що він вірив у негайне і всебічне здійснення цієї правди. Платон міркував приблизно так: накресліть на піску коло. Воно недосконале і повне всяких відхилень від ідеального кола. Але ж так легко, маючи перед очима це недосконале коло, уявляти собі ідеальне коло і будувати про нього точну науку. Чому ж цей простий метод не застосувати до людського суспільства? Давайте скажемо злочинцеві, що він злочинець, і давайте докоримо йому. Він тут же і перестане бути злочинцем, і на перший план виступить його ідеальне людська поведінка. Це неможливо? Але чому ж це можливо з колом, настільки недосконало накресленим на піску? Ось і спробуйте переконати Платона в тому, що людське життя не є геометрія. Він цього не розуміє і не хоче розуміти. У його утопії немає ні найменших зрушень, ні найменшого розвитку і ніякого історизму. Все абсолютно, і все, що є, вже здійснено навіки.
2. Періоди творчості та основні роботи
Під ім'ям Платона дійшло до нас із давнини наступне: «Апологія Сократа»; 23 справжніх діалоги; 11 у певній мірі сумнівних діалогів; 8 несправжніх творів, які не входили до списку творів Платона навіть в давнину; 13 листів, багато з яких безумовно справжні , і «Визначення», які завжди одноголосно приймаються за несправжні. Для історії філософії і для філології була вічною проблемою як справжність 35 основних творів Платона, так і їх хронологічна послідовність.
Методів вирішення цих обох проблем є багато. Перш за все вже сам зміст платонівських діалогів, їх мова і стиль змушують історика філософії розцінювати одні діалоги як зрілі і повноцінні, інші ж тільки як нариси, позбавлені закінченої думки та стилю. Далі, мають величезне значення посилання в одному діалозі на інший, посилання Платона на сучасну йому і взагалі грецьку літературу, а також посилання на нього інших авторів, серед яких ключову роль відіграє Арістотель. У новий і новітній час в залежності від періоду розвитку філологічної науки, а також від оригінальності окремих філологів, що критикували текст, справжність того чи іншого діалогу дуже часто доводилась і знову спростовувалась, а хронологічна їх послідовність у різних виданнях також представляла собою строкату картину. Найбільш вірогідним представляється наступний розподіл творів Платона.
I. Ранній період. Цей період розпочався навіть, можливо, раніше смерті Сократа, але закінчився він, ймовірно, першою сицилійською поїздкою Платона, тобто він охоплює приблизно 90-ті роки IV ст. до н. е. Сюди відносяться: «Апологія Сократа», «Критон», «Евтіфрон», «Лахет», «Лісій», «Хармід», «Протагор», I книга «Держави». Всі ці твори Платона відрізняються чисто сократівським методом аналізу окремих понять зі спробами знайти їх родову сутність і з упором переважно на моральну проблематику. II. Перехідний період. Сюди відносяться твори 80-х років: «Горгій», «Менон», «Евтідем», «Крат», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен». У цей перехідний період вже намічається віддалена концепція субстанційно розуміємих ідей, з точки зору яких критикується релятивізм софістів та їх безпринципне риторичне марнословство («Горгій», «Евтідем»). Стає помітним також свідоме ставлення до досократівської філософії (критика ірраціоналізму непомірних послідовників Геракліта в «Кратілі») разом з використанням орфіко-піфагорійських вчень про передіснування і безсмертя душ («Горгій», «Менон»).
III. Зрілий період займає 70 – 60-ті роки до н. е. Діалоги зрілого періоду літературної діяльності Платона за змістом і стилем можна розділити на дві групи. До першої групи належать «Федон», «Бенкет», «Федра» і II–X книги «Держави». Центральним є тут знамените платонівське вчення про ідеї як про самостійно існуючі субстанційні дійсності, які визначають собою і всю матеріальну дійсність. У «Федоні» це вчення майже переходить у метафізичний дуалізм і повне заперечення людського тіла, принесення його в жертву для душевного та духовного життя; правда, справжнього метафізичного дуалізму немає навіть і тут. В інших діалогах цієї групи мотив дуалізму звучить набагато слабшим, а в «Державі» і взагалі стирається, змінюючись вченням про гармонію тіла і душі, про гармонію душевних здібностей між собою, гармонію душі і суспільно-політичного життя і, нарешті, гармонію суспільно-політичних класів. Завершується ця картина вченням про вирі душ і про потойбічні винагороди і покарання. Художня вишуканість мови Платона в даний період кульмінує, оскільки крім незмінного діалогічного способу викладу ми тут знаходимо цілі ораторські промови, багату міфологію. До другої групи зрілого періоду літературної творчості Платона відносяться «Теетет», «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» і «Критій». Від попередньої групи діалогів вони відрізняються тим, що носять переважно конструктивно-логічний характер. Ідеальний світ тут ніде не заперечується, а швидше передбачається. Зміст діалогів стосується або критики голого емпіризму («Теетет»), або діалектики категорій («Парменід», «Софіст»), або діалектики космосу («Тімей»).
IV. Останній, або пізній період. Сюди відносяться «Закони» (писались ще в 50-х роках) і «Післязаконня» (ймовірно, написане кимсь із учнів Платона). Величезні «Закони» дуже строкаті за своїм змістом і стилем, ставлять на меті зобразити не абсолютно ідеальну, але доступне реальним людським силам державу, містять багато різного роду протиріч в концепціях і в термінології. Поряд з цим у «Законах» зустрічається і багато таких міркувань, для яких все ще характерна звичайна платонівська глибина і гострота думки.
V. Діалоги вельми сумнівного походження і часу: «Алківіад I», «Гіппарх», «Клітофонт» та «Мінос»; далі – діалоги безумовно несправжні: «Алківіад II», «Суперники», «Феаг». Нарешті, твори настільки несправжні, що вони не ввійшли навіть у список творів Платона найвизначнішого античного дослідника його творчості Фрасілла (I ст.): «Демодок», «Сісіф», «Алкей», «Еріксен», «Аксіох», «Про справедливість», «Про чесноти», «Визначення».
3. Основи політичної філософії Платона
У масштабній та різнобічній творчості Платона значна увага приділяється проблемам держави, права і політики. Зовсім не випадково двома найбільшими його творами є „Держава” і „Закони”. У першому описується ідеальна, з точки зору Платона, держава. У другому держава максимально наближається, завдяки правильному законодавству, до ідеалу. Політико-правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких як „Антологія Сократа”, „Політик”, „Критій”, „Протагор”, „Горгій”. Платон стоїть біля витоків філософії держави і права. Ним були вперше поставлені і проаналізовані на теоретичній основі багато фундаментальних питань політико-правового профілю, які не втратили свого значення і для сучасних дослідників. Своє політичне вчення Платон виклав у діалогах: "Держава", "Закони" (які зазначались вище) і "Політик". У них він говорить про модель "ідеальної" держави. Модель не є описом якогось існуючого ладу, системи. Навпаки, це держава, якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, Платон створює її проект, утопію. Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на класи. Так само він вважає, що трьом основним класам відповідає три з чотирьох основних чеснот: мудрість – чеснота правителів і філософів; хоробрість – чеснота воїнів; помірність – чеснота народу. Четверта – справедливість – не відноситься до окремих станів, але є “надкласовою”, “державною” чеснотою. З позиції своєї ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на дві великі групи: 1) прийнятні державні форми; 2) регресивні.
3.1 Філософія держави
3.1.1 Мета і задачі платонівської держави
Багато хто вважає, що метою ідеального суспільства є максимальне задоволення бажань кожної людини, за умови, що вони не суперечать бажанням інших людей. Для Платона ж всі ці бажання і прагнення не мають ніякої цінності, тому що спрямовані на досягнення тих чи інших цілей у матеріальному, тобто примарному, світі. У знаменитому уривку про печеру ("Держава") він уподібнює цей світ спотворений тіням на одній зі стін цієї печери, обличчям до якої прикуті в'язні. За одними лише цими тінями не можна отримати уявлення про те, що насправді відбувається, як у самій печері, так і за її межами. Для того, щоб осягнути істину необхідно звільнитися від пут і вийти назовні, назустріч божественному світлу. Путами ж, за Платоном, є почуття і відчуття.
Смерть, як вважає Платон, звільняє душу від цієї порочної залежності, але лише на деякий час. Тому що, на думку філософа, душа що тяжіє до матеріального все одно буде повертатися на землю в різних тілесних оболонках. Звідси випливає висновок про те, що наблизиться до божественного можна тільки через правильне виховання душі. І таке виховання є головною метою платонівської держави. Оскільки душа повинна звільнитися від тяги до всього тілесного, і найбільшою мірою від бажань, то основним завданням ідеальної держави стає забезпечення помірного і врівноваженого життя всіх громадян. А для цього необхідно підтримувати однорідність і однодумність в усьому суспільстві, з тим, щоб не допускати розбіжностей і зіткнень інтересів, що викликають ті чи інші почуття, що обтяжують душу. Але людину не можна змусити думати певним чином, тому держава повинна виховувати всіх громадян за одним зразком, прививаючи однаковий, правильний світогляд. Для того ж щоб суспільство було ідеальним, необхідний, мабуть, і ідеальний світогляд, і ідеальні закони. Для захисту ж від проникнення інакодумства, слід максимально, наскільки це можливо, відгородитися від впливу інших країн.
Необхідно також, для збереження рівного і незамутненого почуттями стану душі, щоб забезпечення себе всім необхідним для життя і захист від ворогів не були пов'язані з великими труднощами і сильними переживаннями. Самітнику здійснити це вкрай важко, тому і необхідне створення добре організованого суспільства. А для того, щоб легше було зрозуміти, яким же має бути таке ідеальне суспільство, потрібно розглянути те, як справляються з поставленими завданнями та цілями різні, вже існуючі, типи держав.
3.1.2 Типи держав за Платоном
У діалозі Платона «Закони» Афінянин запитує у своїх співрозмовників, мешканців Кріту і Спарти, про те, чи є їх державах закони і звичаї, які б заохочували стійкість людини не тільки до страждань, але й до задоволень. І ті змушені визнати, що на відміну від мужності при терпінні душевних і тілесних мук, яке всюди схвалюється та заохочується, перемога над задоволеннями і бажаннями не вважається загальновизнаною чеснотою. Для Платона ця обставина є серйозним недоліком існуючих держав та законодавств. У цьому він бачить їх однобоко. Не випадково, що аналізуючи різні типи держав, а саме тімократію, олігархію, демократію і тиранію, Платон загострює увагу читача на тому, які бажання оволодівають людьми при тому чи іншому ладі.
Карл Поппер звинувачує давньогрецького мислителя в тому, що у своїй ідеальній державі він перетворює її жителів у бездушні гвинтики бездоганного державного механізму. Однак, насправді люди з їх бажаннями і прагненнями цікавлять Платона в передусім. Тому, говорячи про недоліки різних типів держав, він докладно зупиняється на описі відповідно, тімократичної, олігархічної, демократичної і тиранічної людини.
Тімократією Платон називає такий державний лад, в якому головною рисою є суперництво та честолюбство. Він вважає цей лад кращим у порівнянні з іншими трьома, однак все-таки далеким від ідеалу. За його уявленнями, таке суспільство може утворитися внаслідок розкладу ідеальної держави, якщо це буде допущено. Для тімократичної людини гроші і насолоди ще не так важливі, як для представників інших держав. Для неї головним бажанням є бажання заслужити повагу і пошану своїх співгромадян. Але при цьому все більше уваги приділяється не внутрішнім якостям душі, а зовнішньому блиску. І це неминуче призводить до суперництва і інтриг, які послаблюють державу.
Накопичення тімократичною знаттю багатств, на думку Платона, призводить до того, що вона починає змінювати закони і засади своєї держави з тим, щоб їй було зручніше витрачати ці кошти. Те, що раніше вважалося нескромним і недоречним, стає загальноприйнятим. Моральні норми і засади більше не вважаються чимось непорушним. І поступово тімократія вироджується в олігархію. Для олігархічної людини честолюбство поступається місцем сріблолюбству. Все, що не сприяє накопиченню багатств вважається другорядним.
Вихованню душі приділяється ще менше уваги, ніж при тімократіі. Головним вважається здатність людини домогтися матеріального благополуччя з тим, щоб задовольняти свої зростаючі потреби. Однак при цьому ладі пристрасть до накопичення і засудження бездумного марнотратства ще якось стримують потакання громадян своїй жадобі і пристрастям.
Одночасно зі збільшенням числа задоволень, які можуть собі дозволити багаті громадяни олігархічної держави, зростає число бідняків. І якщо при тімократіі чвари та суперництво мають місце між окремими громадянами, то при олігархії все суспільство ділиться на два ворогуючі табори бідняків і багатіїв. У середовищі бідняків зріє невдоволення своїм положенням, яке час від часу виливається у повстання і чвари. Таким чином, при олігархії стає ще більше як страждань, так і задоволень.
Згодом, за твердженням Платона, олігархія перероджуватися в демократію. І відбувається це внаслідок невпинної боротьби між класами. В результаті встановлюється рівність всіх громадян перед законом і виборність посад. Кожен отримує можливість займатися тим, що йому заманеться, обираючи на ту чи іншу посаду. І перш ніж перейти до критики цього ладу, Платон підкреслює його зовнішню привабливість. Але це рай для людських бажань, а не для душі, що прагне, за своєю природою, звільнитися від усього земного. Таким чином, демократичний лад породжує в людині масу бажань і прагнень, яка витрачає весь свій час на їх задоволення, перетворившись в їх раба. Однак закони ще можуть стримувати найпалкіших з них.
При демократії, на відміну від попереднього ладу, утворюються три класи населення багатії, народ і трутні. Останні вже були при олігархії, але там вони не користувалися повагою, оскільки не примножувати свого багатства. В демократичній же державі, говорить Платон, вони займають мало не всі державні пости. Тому що на ці посади обираються, як правило не ті, хто має здібності до того чи іншого виду діяльності, а ті, хто вміє справляти враження на натовп.
Особливо докладно Платон зупиняється на переході від демократії до тиранії. Трутні, підлабузнюючись до народу, намагаються відібрати у багатих частину майна і віддати його біднішим верствам населення. Багатії ж, супротивляючись цьому, навіть якщо вони і були прихильні до демократичного ладу, змушені будуть організувати опозицію. Коли протистояння досягає свого піку, народ висуває свого ставленика тирана, наділяючи його необмеженими повноваженнями. Розправившись з бунтівниками, тиран перерозподіляє відібрані багатства між народом і своїми соратниками. Продовжуючи зміцнювати свою владу, він змушений знищувати всіх, хто може йому протирічити. Найчастіше це кращі громадяни країни. Ці репресії і страти, призводять до зростання невдоволення серед народу. В результаті, задля збереження своєї влади, тирану доводиться посилити гоніння на незадоволених, а також вести нескінченні війни з сусідами для того, щоб відвернути населення країни від внутрішніх проблем. В кінцевому рахунку, тиран, побоюючись і внутрішніх і зовнішніх ворогів, оточує себе найманцями та підлабузниками. Життя тиранічної людини переповнене тваринною жадобою та страхами. Жителі такої держави, бачачи безкарність свого правителя, звикають до думки про вседозволеність. На перший план виходить задоволення своїх бажань, не стримане більш традиціями, мораллю, переконаннями. Найсильніший тут завжди правий. Той же, хто опинився в підпорядкуванні, мучиться страхами та ненавистю. Не дивно, що Платон вважав тиранію найгіршим способом правління. Адже образ тиранічної людини нескінченно далекий від образу філософа. Уподоблюючи державу людині, а тип управління типу характеру, Платон порівнював тиранію з тиранічною людиною, а ідеальну держава з філософом.
3.1.3 Основи „ідеальної” держави
Розглядаючи слабкі сторони всіх перерахованих вище держав Платон кінцевому підсумку підводить нас до висновку про те, що в ідеальному державі кожен повинен займатися тим, що у нього найкраще виходить. Адже тільки так можна отримати найбільшу віддачу від кожного громадянина.
В ідеальній державі Платона за дітьми спостерігають спеціальні посадові особи з тим, щоб визначити, хто з них більше пристосований до того, щоб бути ремісником та хліборобом, хто воїном і захисником держави, а хто здатен осягнути вище благо і стати правителем. І система виховання і відбору, розроблена великим філософом, покликана їм допомогти в цьому. Таким чином, формуються три класи ідеального суспільства: дільці (ремісники і селяни), варта і правителі. Але кожен з батьків має, як правило, свої плани щодо майбутнього своєї дитини, які часто розходяться із задатками хлопчика чи дівчинки. Щоб не допустити втручання батьківських почуттів до процесу причислення дитини до того чи іншого класу, Платон вважає за необхідне виховувати дітей усіх разом і так, щоб дорослі не знали, хто саме є їх дитиною.
Після того, як майбутнє дитини визначено, перехід її в будь-який інший клас стає неможливим. Так як це буде означати використання громадянина не за призначенням, і призведе до ослаблення держави. Саме це, на думку Платона, може призвести до перетворення ідеальної держави в тімократичну, з подальшим розкладанням і деградацією в олігархічну і т.д. На підставі цих міркувань давньогрецького філософа багато звинувачують в кастовості його ідеального суспільства. Але якщо вдуматися, то навіть сучасне демократичне суспільство є більш кастовим, ніж те, яке пропонує побудувати Платон. Тому що і в наш час майбутнє дитини, значною мірою, залежить від положення і достатку її батьків, а не від її природних задатків. І в цьому сенсі суспільство Платона – антикастове.
Крім того, кастовість має на увазі прагнення "вищих" верств населення зберегти за собою якісь привілеї. Однак, зараз більшість людей, можливо, краще б обрало "нижчий" клас платонівського суспільства. Тому що воно більше відповідає тому образу життя, до якого ми звикли. Життя ж варти та правителів передбачає набагато більше зречення мирських благ. Так, наприклад, їм забороняється мати будь-яку власність. Пов'язано це з тим, що на відміну від дільців, вони мають владу, і, тому, у них не повинно бути ніяких особистих інтересів які могли б вплинути на їх рішення. З цієї ж причини дружини і діти у цих класів також повинні бути спільними.
Платон, у своїх роботах, дуже мало приділяє уваги класу дільців, і деякі дослідники вбачають у цьому зневагу "людини праці". Але скоріш за все, що це викликано, в першу чергу, тим, що до представників цього класу він висуває набагато менші вимоги, у порівнянні з охоронцями і правителями. Хоча Платон і не високо цінує селян і ремісників за те, що при відборі вони показали свою нездатність займатися філософією, і осягнути божественне. Але їх душі, при правильній організації життя суспільства, змінюючи свої тілесні оболонки, будуть все більше і більше наближатися до джерела світла.
Допускати ж людину з нижчого класу, з душею ще далекою від досконалості, до управління людьми і державою, було б жахливою помилкою. Це неминуче призведе і до зловживань, і до невірних дій, продиктованих не божественною необхідністю, а емоціями, особистими відносинами і упередженими думками. Таким чином, кожна людина в ідеальній державі повинна займати те положення, якому відповідає стан її душі, в цьому житті.
Однак розставити громадян на різні пости і посади ідеальним чином ще половина справи. Необхідно ще й забезпечити реалізацію їх здібностей. І Платон говорить про те, що в ідеальному суспільстві нічого не повинно відбуватися без наказу. Кожен має свого начальника, якому повинен беззаперечно підкорятися. Це положення логічно випливає з усього вище сказаного. Якщо пост займає людина, яка найкращим чином підходить для цього, то і її розпорядження теж будуть найкращими. І, крім того, людина, що звикла підкорятися наказам, як у роботі, так і в повсякденному житті, менше заклопотана турботами про те, що і коли йому робити. І отримує можливість жити як та Божа птиця, яка не піклується про день завтрашній і хліб насущний.
Чим менше у людини повсякденних турбот, чим менше вона обтяжена земними турботами, тим вільнішою стає її душа. І цьому сприяє, зокрема, ретельна регламентація життя законами. При цьому закони повинні не тільки закріплювати певні права та обов'язки та визначати покарання, але й виховувати. Закон повинен перетворитися на мораль, стати священним і незаперечним, щоб думка про неприпустимість його порушення була сильніша, ніж страх перед покаранням. У цьому вчення Платона збігається з вченням Конфуція про державу.
Покарання в ретельно розробленій античним філософом системі законів покликані або захистити все суспільство від впливу дурної людини, або усунути її фізично. Смертна кара при цьому фігурує дуже часто, що й не дивно, з огляду на ставлення Платона до смерті та його віру в переселення душ.
Особливо часто смертною карою караються злочини проти релігії, в тому числі і атеїзм. Що при відомій частці цинізму можна розцінити як надання для невіруючих можливості самим переконатися в існуванні загробного життя, не відкладаючи цю повчальну екскурсію в довгий ящик.
Платон допускає внесення змін до його законів, але цим повинні займатися тільки правителі. В цілому ж, і тут він теж сходиться з Конфуцієм, чим менше змін, тим краще. Звичка і традиція звільняє людину від необхідності обдумувати кожен свій крок, кожен вчинок, кожне слово, що дозволяє сконцентруватися на божественному.
Сформулювавши два основних принципи, за яким має функціонувати ідеальна платонівська держава: відповідність здібностей громадянина займаному посту і неухильне підпорядкування законам і наказам, ми тільки підійшли до найголовнішої особливості даного суспільства, яка полягає в тому, що і призначення кожної людини, і закони повинні визначати філософи. При цьому, як ми знаємо, Платон розуміє під ними не тільки, і не стільки людей знаючих чи освічених, а людей швидше просвітлених, в релігійному сенсі цього слова. Вони побачили світ, але повернулися в печеру з тим, щоб допомогти іншим душам звільнитися від тілесного і матеріального.
При цьому гарні всі способи: і батіг, і пряник, і відвертий обман. В цілому ж, ідеальне суспільство Платона можна назвати яслами для душ, де все тілесне відсувається на другий план, або зовсім ігнорується.
Визнаючи труднощі практичного здійснення проекту ідеальної держави, Платон впевнений в реалізації свого задуму. Але для нього набагато важливіше філософськи освітити ідеальну дійсність держави і тим самим показати, що зразок досконалої держави, доступний кожному бажаючому, є на небі, існує в ідеальній дійсності. «А чи є така держава на землі, і чи буде вона це зовсім неважливо» („Держава”).
3.1.4 Друга за досконалістю держава
Там, де встановлено ідеальне правління, вважає Платон, не потрібні і занадто детальні законоположення. Але такий порядок передбачає наявність достатньої кількості правителів-філософів. Якщо ж з будь-якої причини в суспільстві спостерігається дефіцит практикуючих філософів, то тоді жителям цієї країни доведеться задовольнятися другою за досконалістю державою, що Платон докладно описав в "Законах".
Життя в такій державі, як і передбачає назва діалогу, повністю регламентується законами. Але встановлювати їх мають право лише філософи, з урахуванням місцевих особливостей, і інтересів всіх мешканців. Однак слід пам'ятати що "інтереси" громадян, у розумінні Платона, це не те чого хоче та чи інша людина, а те, що корисно її душі. А душі, на думку Платона, корисна помірність у всьому. І ту державу, що описується в „Законах”, він характеризує як змішаний вид державного устрою, в якому поєднуються елементи двох основних державних устроїв: монархії і демократії. Правильна організація держави (близької до ідеальної), згідно з Платоном, повинна поєднувати в собі обидві начала для досягнення помірності в питаннях політичної свободи та підпорядкування. Так, він підкреслює, що законодавець повинен дотримуватися середини, обмеживши, з одного боку, владу правлячих, з іншого – свободу керованих.
Запропонована Платоном конструкція другої держави така: 5040 громадян другої держави за жеребом отримують земельну ділянку і будинок, яким користуються на правах володіння, а не приватної власності (це число зручно тим, що має багато дільників). Наділ вважається спільною власністю держави. Він переходить у спадщину лише до одного з дітей. Такий порядок, на думку Платона, по-перше, покликаний, виключити можливі майнові суперечки. А, по-друге, зберегти незмінними розміри держави. Так як надмірне її збільшення викличе труднощі з нав'язуванням однодумності, а надмірне зменшення – залежність від сусідів і втрату самодостатності.
Громадяни поділяються на чотири класи в залежності від величини майна. Розбагатілі або збіднілі громадяни переходять у відповідний клас. Передбачається закон про межі бідності і багатства. Закон забороняє приватним особам володіти золотом або сріблом. Лихварство переслідується.
Раби та іноземці, які займаються землеробством, ремеслом і торгівлею (в основному дрібною), в число громадян не входять. Наявність рабства є ще однією відмінністю другого за досконалістю типу держави. Платон зазначає, що громадяни будуть забезпечені достатньою кількістю рабів („Закони”).
Для формування органів і посадових осіб другої держави, Платон передбачив поєднання виборів з подальшим відсіюванням жеребкуванням. Вибори, організовані таким чином, на його думку, займають середину між монархічним і демократичним ладом: державний устрій взагалі має завжди дотримуватися середини („Закони”). Судячи з цього, жеребкування передбачає активне втручання правителів, і, по суті, буде фальсифіковане. Платон вже згадував про подібний прийом в "Державі". Тобто, в кінцевому рахунку, обрання на той чи інший пост має поєднувати в собі і вибори і призначення. Це дозволить з одного боку зменшити можливе невдоволення серед народу в зв'язку з особистостями нових обранців. А, з іншого, у правителів з'явиться можливість призначати на посади гідних кандидатів, незалежно від того вміють вони подобатися публіці чи ні.
Спроектовані Платоном органи державної влади та способи їх формування виглядають наступним чином. На чолі платонівської держави стоять 37 правителів, що обираються шляхом багатоступінчастих виборів. До виборів допускаються тільки ті громадяни, які носять зброю або вже брали участь у війні.
Вік правителів коливається від 50 до 70 років. Стояти при владі можна не більше 20 років. Повноваження правителів великі, але вони перш за все сторожі законів.
Передбачається створення Ради з 360 членів, що обираються по 90 чоловік від кожного з чотирьох класів. Рада наділяється значною владою. Є також народні збори, але відвідувати їх зобов'язані (під страхом покарання) лише громадяни першого та другого класів. Для громадян третього і четвертого класів відвідування народних зборів не обов'язкове. Передбачається також обрання безлічі цивільних та військових посадових осіб. Причому передбачається процедура своєрідної перевірки правомірності претензій кандидатів на обіймання відповідних посад, що також покликане обмежити "розгул демократії".
Велика роль у платонівському проекті приділяється особливому (по суті наддержавному і екстраординарному) органу: нічним зборам з 10 наймудріших і найстаріших охоронців, яким, за словами Платона, вручається держава.
Члени цього охоронного органу для порятунку держави, подібно філософам першого проекту, причетні до потаємних космічних і політичних знань, і тільки вони можуть бути досконалими охоронцями по охороні чеснот.
Адже якби, підкреслює Платон, за волею божественної долі з'явилася коли-небудь людина, здатна за своєю природою до засвоєнню цих поглядів, то вона зовсім не потребувала б законів, які б нею керували. Ні закон, ні розпорядок не стоять вище знання („Закони”). У цьому друга за досконалістю держава помітно зближується з першою. Що не дивно, оскільки цілі і завдання у них однакові.
Вони відрізняються лише своїми можливостями. У тому, що описано в "Законах" душі людей ще не достатньо звільнилися від тілесного і матеріального. Але з часом під впливом законів прописаних правителями-філософами, і помірного життя без сильних емоцій і бажань, як під дією ліків, душі зміцніють, і тоді стане можливим побудова ідеальної держави.
Правильне виховання громадян, а вірніше сказати їхніх душ, тому що душі безсмертні, ось що більше всього займає Платона.
3.1.5 Виховання стражів та правителів
Виховання громадян ідеальної держави, за Платоном, повинно починатися задовго до їхнього народження підбором батьків. Кращі чоловіки повинні з'єднуватися з кращими жінками. Призначаються також і терміни дітородіння: для жінки з двадцяти років до сорока, для чоловіка з того часу, як у нього пройде найкращий час для бігу і аж до п'ятдесяти п'яти років. Народження дітей державна справа. Жінка народжує державі, а чоловік виробляє державі. Сексуальна свобода наступає тільки після того, як жінка і чоловік вийде з віку, призначеного для творіння потомства. Любов допускається, але тільки в межах цих обмежень. Втім, любов, як і будь-яке бажання та емоція, не повинна бути надмірною. Платон легко розправляється з почуттями закоханих, оскільки вони заважають досягненню головної мети ідеальної держави: виховання душі вільної від чуттєвості.
Будучи вагітною, жінка повинна остерігатися сильних емоцій радості і горя, і багато ходити, ходьба викликає розгойдування плоду, в результаті чого діти вже в утробі матері привчаються переносити труднощі. Після народження дитини, вона виховується окремо від батьків. Більш того, вони не повинні знати, хто саме з дітей є їх дитиною.
Яким же має бути ідеальне виховання? Починаючи розмову про це в діалозі „Закони” Афінянин, висловлюючи думки самого Платона, ще раз висловлює своє ставлення до пожадливості і емоцій. Слід уникати зніженості малолітніх вихованців. Потрібно карати дітей, які ослухались, але так, щоб не зачепити їх самолюбство. Так як образи можуть викликати сильні негативні емоції. Навчання ж має бути двояким: тіло слід навчити гімнастичному мистецтву, а душу для розвитку її чесноти – мусічному. І в усьому слід дотримуватися простоту і помірність.
У мусічне виховання входять, крім різних мистецтв, також і міфи, і казки. В ідеальній державі, на думку Платона, слід домагатися того, щоб перші міфи, почуті дітьми, вели до чесноти.
Розмірковуючи про мусічне виховання, Платон піддає різкій критиці найрізноманітніші види мистецтв. За те, що вони прагнуть викликати ті чи інші почуття. Література, музика і танці мають сприяти розвитку в громадянах правильного, з точки зору Платона, світорозуміння. І тому підлягають ретельній цензурі. Таке "реакційне" ставлення до мистецтва викликає або нерозуміння, або люте неприйняття з боку дослідників. Однак багато художників і поетів неодноразово вказували на те, що справжнє мистецтво залежить від того як, а не що відображається в тому чи іншому творі. Виходячи з цих міркувань ніяка цензура не може заборонити справжнє мистецтво.
З малих років громадян платонівського суспільства повинні навчати військової справи. Тоді ж з них відбирають майбутніх страж. Кандидатів же в правителі відбирають у віці двадцяти років. Відбирають найбільш здібних до діалектики, і проводять з ними загальний огляд всіх наук, які вони вивчали в дитинстві. З усіх наук, Платон, як і слід було очікувати, найбільш важливими вважає найбільш абстрактні з них. Це в першу чергу арифметика, потім – геометрія та астрономія. Претенденти повинні навчитися знаходити загальне в частковому, піднімаючись від розрізнених чуттєвих фактів до осяжних істин. З них, через десять років, обирають тих, які найбільш відзначилися, які потім займаються філософією ще п'ять років. Після чого до п'ятдесяти років вони працюють на благо держави, займаючи різні посади. Потім їх приводять до кінцевої мети - "змусити їх спрямувати вгору свій духовний погляд і поглянути на те саме, що всьому дає світло, а побачивши благо саме по собі, взяти його за зразок та впорядкувати і державу, і приватних осіб, а також самих себе - кожного в свою чергу - на весь залишок свого життя. Більшу частину часу вони стануть проводити філософствуючи, а коли настане черга, будуть працювати над цивільним устроєм, займати державні посади не тому, що це щось прекрасне, а тому, що так необхідно для держави. Таким чином, вони постійно будуть виховувати людей, подібних їм самим, і ставити їх сторожами держави замість себе, а самі відійдуть на острови блаженних, щоб там жити" („Держава”).
3.2 Філософія права
Складаючи єдине етичне ціле, як і раніше, філософ залишає мудрість на першому місці, але на друге поміщає вже не мужність, а поміркованість і на третій – справедливість; мужності він відводить останнє місце. Змудрілий завдяки політичному досвіду, афінський філософ віддає перевагу розсудливості та поміркованості, аніж мужності, але навряд чи він протиставляє ідеальні вимоги дійсності. У пошуках компромісу між ними Платон у зрілих роздумах приходить до визнання, що найкраще життя людини полягає у правильному поєднанні духовного і чуттєвого. Він з'єднує розумне з емоційним, при умові що розумне начало визначить міру і межу безмежного прагнення до задоволень. Розум вносить порядок і закон в людські відносини, встановлює ту міру поведінки, яка і є реальним вищим благом.
У своїх спробах дати філософське обґрунтування права мислитель зовсім не виступає прихильником природно-правових ідей в їх традиційному розумінні, вважаючи їх «безглуздими», «хибними». Він не вбачає в природі вихідного джерела права і справедливого закону, оскільки в ній проявляється нерівність людей від народження і від неї випливає влада тих, хто «силою одержить верх». Так само він не робить упору на божественне походження права, замислюючись над тим, що має складати його ідеальну сутність.
У такому «правовому» суспільстві «кожна людина приваблює то одного, то іншого для задоволення тієї чи іншої потреби. Відчуваючи потребу багато в чому, багато людей збираються докупи, щоб жити спільно і надавати один одному допомогу: таке спільне поселення отримує назву держави». Саме право без примусової зрівнялівки, дає можливість справедливого вираження потреб суспільства як цілого і такий розподіл його, при якому «кожна окрема людина повинна займатися чимось одним з того, що потрібно державі, і то саме тим, до чого за своїми природними задатками більш за все вона здатна».
Справедливість у Платона виступає обґрунтуванням індивідуального законослухняного наказу, причому засобом його забезпечення визначається не насильство, а вимоги моральності і переконання. Показовим у цьому відношенні є звернення Платона під виглядом простого громадянина до правителів: «Ми вважаємо справедливим, щоб ви, перш ніж погрожувати нам суворими карами, спробували спершу - як ви це вважали за потрібне зробити з законами - переконати і наставити нас у тому, що боги існують і що вони занадто благочестиві, щоб їх можна було всупереч справедливості схилити або спокусити якими-небудь дарами... Ми вважаємо справедливим, щоб законодавці, оголосили себе сумирними, а не лютими, застосували по відношенню до нас переконання».
Сумирність, заклик «не говорити і не робити нічого несправедливого ні проти людей, ні проти богів», за Платоном, становлять сутність як правових, так і моральних вимог. Останні надають спокій душі під час життя і перед лицем смерті. Так, у міркуваннях про моральне - аморальне, добре – зле мислитель використовує не тільки філософську логічну аргументацію, але й релігійно-містичні доводи. Віра в богів вселяє людині «справедливий страх, найпрекрасніший засіб, – стверджує філософ, – проти зовсім не прекрасної відваги, - божественний страх, який ми звемо совістю і соромом».
Цілком природно, що Платон залишається людиною свого часу, коли в якості головного джерела права і гаранта його справедливості та відповідності вищому благу вказує на бога або богів. Але божественне для нього аж ніяк не «опіум для народу» і не клубок забобонів, а вище ідеальне начало, цілком сумісне з вічними соціальними та духовними цінностями, накопиченими людством. Законодавці, громадяни цілком можуть створити розумні закони. Головне при цьому, щоб законодавство відповідало вимогам загального призначення права.
Дбаючи про ефективність права, дієвість законодавства, Платон підкреслює перевагу закону, що діє на основі переконання, всі інші відносить до «однозначним тиранічним наказам». Філософ розрізняє окремі види законів, дає рекомендації і з юридичної техніки. Так, для загальних законів він радить передбачати преамбулу, вступну частина, розраховану на те, щоб ті, кому адресований закон, «прихильно прийняли приписи». У вступі ж до так званих великих законів не слід умовчувати «про шанування богів і турботі про батьків». Серед принципів державного права Платон рекомендує взяти до уваги «одне основоположне», яке законодавцю слід постаратися «провести через все своє законодавство». Це ідея добровільної законослухняної поведінки, або, словами філософа, «щоб громадяни покірно слідували чесноті». Слід переконати всіх в тому, що «людям необхідно встановити закони і жити за ними, інакше вони нічим не будуть відрізнятися від диких звірів».
Платон розглядає угоди і зобов'язання, «товариства, засновані на паях» і кредит, близько підходить до формулювання принципу дотримання договорів. Зрозуміло, що він не оминає права власності, покликаного «внести належний порядок у ділові відносини людей». «Основне правило, - говорить філософ, - тут просте: нехай ніхто по мірі можливості не торкається мого майна і не порушує моєї власності, навіть самим незначним чином, раз немає на те мого особливого дозволу. І я буду так само ставитися до чужої власності, поки я в здоровому глузді». Платон вважає необхідним вживати заходи проти бідності, обмежувати багатство. Більш того, Платон йде на те, щоб наділити державу правом конфісковувати надлишки, що перевищують встановлену законом міру. Він не проти багатства, але проти односторонньої орієнтації на нього, проти визнання за багатством права скрізь і у всьому творити свою волю.
Мислитель висуває абсолютно чіткі принципи, наприклад, свого роду вимоги невідворотності покарання – «ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за будь-який вчинок». Розплата має, за Платоном, відповідати тяжкості скоєного. Це може бути «грошова пеня», «принизливі місця для стояння чи сидіння», «палочні удари», тюремне ув'язнення і навіть смертна кара. Санкції в будь-якому разі не повинні бути несправедливими, заради одного лише страждання, – «за законом жодне покарання не має на увазі заподіяти зло». Цілком виразно Платоном формулюються цілі каральної політики. По-перше, виправлення злочинця та запобігання повторення злочинів, по-друге, усунення впливу дурного прикладу на громадян; по-третє, рятування держави від небезпечного, шкідливого члена.
У своєму вченні про злочини і покарання Платон передбачає звільнення від кримінальної відповідальності (невинна помилка, вчинок по невіданню, незнанню), пом'якшуючі і обтяжуючі обставини (стан афекту, чуттєвого жадання). Складаючи «невід'ємну частину державного устрою», суди займаються діяльністю «владною і повчальною, роз'яснювальною і каральною». Платон вважає за доцільне існування двох видів судів – для розгляду справ між приватними особами, куди може звернутися кожна людина, яка вважає себе ображеною іншою особою. Якщо ж, на думку будь-якого громадянина, порушені інтереси суспільства, і він висловлює бажання «прийти їм на допомогу», то призначається для цих випадків особливий суд.
На думку Платона, суд стоїть перш за все на сторожі інтересів держави і суворої моральності, що носить релігійний характер, тому святотатство –одне з найтяжчих кримінальних злочинів. Після злочинів проти богів йдуть злочини проти існуючого державного ладу. Розробляючи питання каральної політики держави, Платон водночас надає суду виховне значення. Не тільки кримінальний закон, але і вся соціальна структура, саме призначення держави повинні протистояти руйнівній стихії масового насильства, не допускати крайніх суперечностей між бідністю і багатством, розшарування суспільства на ворогуючі класи, партії-антагоністи. І тут вже вища «божественна мудрість» законів повинна бути доповнена мудрою соціальною політикою держави, піднятої на вершину «царського мистецтва».
3.3 Філософія політики
Платону властиве широке розуміння політики як «мистецтва, що править усіма іншими і турбується як про закони, так і взагалі про всі справи держави, правильно сплітаючи все воєдино». Політика у Платона вбирає в себе весь накопичений досвід практики державного, правового, соціально-культурного та морально-виховного впливу на людей та міжлюдські відносини. У політичній культурі він схильний вбачати засіб, здатний протистояти руйнівної стихії масового невдоволення, злочинності та насильства. Політична, соціальна культура у Платона матеріалізується в державі і законі, в розумній організації державної влади за допомогою закону. Вона реалізується в політичній діяльності як «вища майстерність» правління, політичне мистецтво, що відображає діалектику державного впливу на суспільство і суспільства на державу.
Платон підкреслює діалектичну складність взаємозв'язку закону і політики. Мудрі закони, що виражають ідею загального блага і справедливості, повинні гарантувати розумність державної політики, а політика повинна «відрізнятися упорядкованістю», давати людям «жити мирно, займаючись власними справами і не втручаючись в чужі».
Співвідношення «політика – закон» стає особливо важливим у періоди політичної нестабільності, коли в державах відбувається боротьба за владу. У цьому випадку, за Платоном, «спасіння держави» полягає в тому, щоб політичні і державні діячі стали «служителями закону». Широко відомо часто цитоване положення філософа на цей рахунок: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєю-небудь владою. Там же, де закон - владика над правителями, там вони його - раби, я вбачаю спасіння держави і всі її блага, які тільки можуть дарувати державі боги». Але й тут підхід має бути конкретно-історичним, творчим та неформальним. Коли справа стосується охорони держави, а тим більше її порятунку, Платон не обмежується однією тільки законністю. У «Політиці» він закликає до рішучих політичних акцій, до владних дій. «І нехай вони, – наполягає вчений, – очищають державу, страчуючи і виганяючи деяких, в ім'я її блага», і до тих пір, «поки що це робиться на основі знання і справедливості, і держава в міру сил перетворюється з гіршої на кращу».
Аналогічним чином, філософ приписує в якості другого загальнообов'язкового правила політичної поведінки принцип держави та підпорядкування. Обидва ці якості повинні супроводжувати кожну людину незалежно від її положення в суспільстві та державі. «Кожна людина повинна мислити про всіх без винятку людей так: не може стати гідним похвали господаря той, хто не був раніше підвладним; тому більш, ніж уміння добре господарювати, повинно цінитися вміння добре підкорятися», – зазначає мислитель. І перш за все слід володіти «умінням підкорятися законам, що буде означати підпорядкування богам, потім - вміння юнаків підкорятися старшим, які чесно прожили все своє життя».
Певна річ, принципи політичної поведінки повинні в першу чергу займати тих, хто править. У найбільш загальному вигляді ці вимоги формулюються наступним чином: по-перше, не має значення, «правлять ці люди згідно з нашої доброї волі або проти неї, згідно зі звичаями або без них, багаті вони чи бідні, вони правлять у відповідності з якимось мистецтвом правління», по-друге, вони повинні бути «істинно знаючими», по-третє, бути в змозі керувати зі знанням справи, «справедливо і чесно приділяючи кожному своє», а не вбивати і заподіювати зло кожному, кому він забажає. Для того, щоб перетворитися на політика, «стати» ним, необхідно особливі, природні «царства» якості примножити, розвинути і відточити шляхом всебічного і глибокого філософського освіти, практичного політичного досвіду і морального, духовного вдосконалення. Ймовірність з'єднання всіх цих якостей в одній людині унікальна, якщо «взагалі існує таке мистецтво і повне знання його, то це надзвичайна рідкість», - зізнається Платон.
Політика у Платона є діалектичним синтезом загальнолюдських інтересів і цінностей з цінностями й інтересами національними. Він одним із перших обґрунтував необхідність висування етичних категорій на найважливіші позиції на шкалі політичних цінностей. Розробляючи гуманістичні основи політики, він шукає можливості торжества добра, як загальної ідеї блага, над злом, над брехнею, здорового глузду над демагогією і оманою, справедливості над свавіллям.
Нарешті, політика у Платона діалектично синтезує його теорію ідей і вчення про загальнолюдської культури. У теорії ідей знаходить своє вираження ідеальна спрямованість «нашої душі вгору», до незбагненної до кінця божественної ідеї – тут «ідеал» Платона нагадує «голос» Геракліта, – яка буде означати і історичне наближення до досягнення загального блага і торжества справедливості на землі. У відношенні Платона до культури виявляється його впевненість у тому, що активна пізнавальна і перетворююча природу діяльність людей є продуктивною за умови доцільної взаємодії та взаємодопомоги суспільства і держави, за умови розвитку всіх державно-правових і політичних процесів на міцному підґрунті, досягнутому людством культури.
4. Трагедія життя та філософської думки
Даючи короткий огляд творчого і життєвого шляху Платона, необхідно сказати, що крім суспільно-політичної та одночасно особистої для Платона трагедії загибелі полісу, він переживав ще одну трагедію, яку сам навряд чи усвідомлював, але яка теж змушувала його відчувати відчай і повне безсилля у підсумку його неспокійного життєвого шляху. Це була трагедія всякого ідеалізму взагалі, що погано розуміє неможливість перетворення життя за допомогою одних лише ідей. Платон не розумів, що матерія (а значить, і соціальне життя) визначає собою будь-яку ідеальну конструкцію. У практичній діяльності це завадило йому користуватися ідеями як матеріальної силою і зводить його участь в політиці до проповідей, наказів, промов, до закликів слідувати ідеалам, до красномовства. Тому стає зрозумілою болісна необхідність, з якою ідеаліст перетворюється в утопіста, в мрійника, в безсилого, хоча, можливо, і дуже яскравого фантазера. Це було для Платона не меншою трагедією, ніж усі його сицилійський невдачі; подібного роду трагедію потрібно визнати явищем типовим. Платон тут тільки один із найяскравіших зразків.
Будучи реставратором загиблої старовини, Платон хотів залишатися і фактично завжди залишався переважно представником грецької класики, класичного поліса періоду греко-перських воєн. У всякому разі жоден інший соціально-політичний лад не заслужив від Платона таких дифірамб. Знамениті перемоги при марафоні, Саламіні, Платеї, що сколихнули хвилю еллінського патріотизму, не давали спокою Платону протягом всього його життя, включаючи період "Законів".
У «Законах» – вічна покора законам, які вимагають від поетів і художників завжди тільки одних і тих же форм, одних і тих же настроїв. У цьому діалозі Платон, безсумнівно, побудував найжорстокішу поліцейську державу з насильницьким земельним зрівнянням, із всезагальним шпіонажем і з узаконеним рабовласництвом. У «Державі» майже не згадуються раби, селяни, і ремісники там економічно вільні. Зате в «Законах» у Платона рабство пронизує все. Щоправда, ідеалом раба визнається спартанський ілот, однак ілот - це державний кріпосний, чиє соціальне становище по суті мало чим відрізнявся від статусу раба. Крім того, Платон і в «Законах» все ще продовжує умовляти господарів і рабів жити згідно між собою і не порушувати загальних моральних правил. Але при всіх застереженнях сам факт рабства визнається в «Законах» відкрито, і без рабства Платон взагалі не мислить тут своєї ідеальногї держави. Про небувало жорстокі покарання як вільних, так особливо і рабів трактує вся IX книга «Законів».
Питається: чи могли такі казармені уявлення не вплинути і на теоретичну думку Платона? Звичайно, не могли. Адже реставратор примушений за допомогою фізичної сили боротися із суспільством, яке представляється йому суцільною стихією зла, причому зла аж ніяк не випадкового. Платон раптом починає стверджувати, що війна всіх проти всіх відноситься до самої природи суспільства, для якої характерний оголений і озлоблених інстинкт життя, і докорінні протиріччя як у відносинах однієї людини до іншої, так і в її відношенні до самого себе. «Те, що більшість людей називає світом, є тільки ім'я, на ділі ж від природи існує вічна непримиренна війна між усіма державами» («Закони»). Та ж вічна війна існує і між окремими селищами, між окремими будинками в селищі і між окремими людьми в домі. «Всі знаходяться у війні з усіма як у громадському, так і в приватному житті, і кожен [знаходиться у війні] із самим собою». Замість ідеальних основ життя тут проповідується звірина боротьба всіх проти всіх. Це свідчить про те, що Платон прекрасно розумів обмеженість свого реставраторського світогляду і тому протиставляє свою поліцейську казарму тому порядку речей, який він сам оголосив існуючим від природи. Неможливо собі уявити, щоб такий розумний чоловік, як Платон, не розумів трагедії свого життя та думки, коли він починав шмагати історію гумовою палицею в надії повернути її на шлях істинний. Чого варте, наприклад, його нове вчення в «Законах» про дві світові душі, добру і злу? Адже Платон тут ні більше, ні менше як відмовляється від самої основи свого ж власного вчення, впадаючи в якийсь зовсім не притаманний йому східний дуалізм. Крім того, тепер, за Платоном, не тільки бог керує світом: «Бог керує всім, а разом з богом випадковість і сучасність правлять усіма людськими справами. Втім, щоб уникнути різкості треба поступитися і сказати, що за ними треба й щось третє, саме мистецтво. Людина тут стоїть на останньому місці. Все це неминуче наслідок загальної концепції «Законів»: неможливо думати, що війна всіх проти всіх, як її розуміє Платон, є творінням тільки одного бога. Випадковість, доля, нерозумність і повне божевілля повинні грати в цій концепції не меншу роль, ніж те, що Платон називає богом.
Саме «Закони» - це єдиний твір Платона, який не містить в собі образу Сократа. Розмовляють тут якісь афінянин, Спартанець і крітянин, а про Сократа немає навіть згадки. И розмова-то відбувається десь на Кріті, між трьома безвісними старцями під час прогулянки від Кноссу до святині Ідейского Зевса. Але найголовніше - про що вони говорять. Всі їхні твердження прямо протилежні тому, чого навчав Сократ. Сократ вічно все піддавав критиці і часто двома-трьома питаннями руйнував ті загальновизнані авторитети, якщо вони того заслуговували. У «Законах» ж всяка критика заборонена, висувається вимога беззаперечного підпорядкування законам і кари для всіх невіруючих. Якщо б у такій державі, яка зображена в «Законах», з'явився вічно запитуючий и критикуючий Сократ, то, без сумніву, ці троє старців присудили б його вже не просто до цикуту, а до якої-небудь жахливої страти для залякування всіх критиків громадських основ, що представляються їм ідеальними.
Характерна відсутність Сократа в «Законах» - це у Платона, звичайно, не тільки акт розчарування, але й безсумнівний акт відчаю. Якщо в «Законах» розум все ще формально ставиться вище законодавства, то за своїм змістом цей розум може викликати тільки здивування: гарний же він, якщо у своєму ідеальному здійсненні він перетворюється у всезагальну в'язницю.
Платон все життя проповідував загальну гармонію, тобто був натурою, так би мовити, аполлонівського типу. Але гармонія може бути різна. Одна жива, тремтяча, вона активно бореться з безладом, з юродством. Це гармонія «Пірана» і «Федра». Інша гармонія - застійна, малосильна, вона заснована на примусі, насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової палиці. Платон, чуттєва натура, не міг не розуміти своєї принципової відмови від класичної гармонії в жертву гармонії казарми. І так як тут містилося протиріччя всього його життя та філософії, то це перетворилося для нього в свого роду філософське самогубство. Якщо Демосфен, переконавшись в остаточному краху класичного поліса, який він усіма силами намагався захистити, вдався до фізичного самогубства, то Платон вдався до філософського самогубства шляхом написання своїх «Законів». Все життя, особистість і творчість Платона – це напружена, неминуче і нездоланна трагедія. А чи не така взагалі є усяка реставрація незворотнього минулого? Платон - це одна з найбільш складних суперечливих проблем в історії філософії, одне з найбільш важко аналізованих історико-філософських протирічь.
Література
1. Платон. Сочинения в четырех томах. Т. 1 / Под общ. ред. А.Ф.Лосева и В.Ф.Асмуса; Пер. с древнегреч. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та; .Изд-во Олега Абышко., 2006. – 632 с.
2. А. Швец. Статья: „ Платон об идеальном государстве”. – Минск, 2008. – 10 с.
3. Звиревич В.Т. Философия древнего мира и средних веков: Учебное пособие по курсу истории философии. – Екатеринбург; Деловая книга; М.: Академический проект, 2002.
4. Платон. Государство. Законы. Политика./Предисл. Е.И. Темнова. – М.: Мысль, 1998.
5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2000.
6. Философия права: Учебник/ О.Г.Данильян, Л.Д. Байрачная и др. – М.: Изд-во Эксмо, 2005.
7. Философия: Учебник/ Под ред. А.Ф. Зотова – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Академический проект; Трикста, 2004.
8. В. Виндельбанд. Платон; Пер. с немец. А. Громбаха, СПб.: Изд-во журнала «Образование», 1900. – 200 с.
9. Материал из Википедии – свободной энциклопедии
http://ru.wikipedia.org/wiki/Платон
10. Материалы интернет-ресурса Платоновского философского общества (Санкт-Петербургский государственный университет)
http://www.plato.spbu.ru/index.htm