Дипломна робота

з англійської мови

Афористика Бернарда Шоу на прикладі п’єси „Пігмаліон”

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні положення теорії афористики

Афоризм як своєрідний мікро жанр фразеології

Історія розвитку афоризму

Розділ 2. Бернард Шоу – майстер влучного слова

2.1 Афоризми Б.Шоу – визначна риса творчості письменника

2.2 Аналіз афоризмів п’єси „Пігмаліон”

2.3 Психологічні основи вживання афоризмів у мовленні письменника

Висновки

Список літератури

Вступ

В умовах сучасного розвитку літературознавства та лінгвістики усе більше зростає інтерес до афористичного жанру як джерела мудрості. З’являються окремі збірники афоризмів, розвивається наука про афоризми – афористика, яка займається вивченням теорії та історії афоризму як літературного жанру. Афоризм був першою, а тому чи не основною стадією розвитку філософської думки з прадавніх часів, у якій закладені основи мудрості. Тому багато письменників різних літературних родів, починаючи від прадавніх часів і до сьогодення, розвивали у своїй творчості цей своєрідний жанр літератури. Дослідження афоризмів окремих письменників – широке поле діяльності щодо дослідження світогляду письменника, його ставлення до реалій дійсності, до людей. У багатьох афоризмах містяться дидактичні настанови, які не втрачають своєї актуальності з роками, а лише набувають нового змісту в умовах сучасного контексту.

Творчість Б.Шоу – цікаве явище з погляду афористики. Його п’єси – своєрідна енциклопедія мудрих виразів. Афоризми Б.Шоу, сповнені яскравими переконливими образами, живим емоційним сприйняттям дійсності, не втрачають своєї актуальності й нині і мають чітко виражений повчальний характер. Дослідження афористики Б.Шоу становить значний інтерес через те, що авторський афоризм, в силу своєї структурної особливості, лаконічності, виступаючи своєрідним каталізатором думки, приводить читача до особистого роздуму, вчить мислити і разом із тим говорити. Сила афоризмів у досконалості мовного втілення. Водночас із тим, афоризми Б.Шоу не лише змушують читача розмірковувати, а й допомагають уявити авторську картину світу драматурга, а також окреслити відношення письменника до сучасної йому дійсності. Тому дослідження афоризмів Б.Шоу залишається актуальною проблемою на сьогоднішній день, тим більше, що саме афоризми Б.Шоу досліджені не повною мірою. У деяких збірках афоризмів подаються окремі афоризми драматурга, але вони подаються відірвано від контексту, не аналізуються, що зменшує емоційний вплив афоризму на читача. Б.Шоу вкладає влучні вирази в уста своїх героїв не випадково, а з метою зображення певної ідеї, проблеми суспільства, тому, сприйняття афоризмів у контексті цілої п’єси несе більшу емоційну настанову, сприяє кращому запам’ятовуванню влучних фраз.

Метою даного дослідження є аналіз афоризмів Б.Шоу, визначення їхньої ролі в канві драматичного тексту письменника та значення у плані впливу на читача або глядача. Розв’язання поставленої мети передбачає вирішення цілого ряду завдань:

визначити теоретичні основи афористики;

визначити ознаки, характерні для афоризму як жанру літератури;

проаналізувати афоризми в п’єсі „Пігмаліон” Б.Шоу;

виділити типи афоризмів Б.Шоу за тематикою, способом вираження та змістовим наповненням;

обґрунтування психологічної обумовленості вживання афоризмів.

У процесі написання роботи ми користувалися такими методами дослідження:

- описовий метод (вичленовування афоризмів для аналізу, їх класифікація, функціонування в системі драматичної творчості письменника);

- метод дистрибутивного аналізу (аналіз афоризмів у залежності від контекстного оточення).

Матеріалом для дослідження обраної теми послужила п’єса Б.Шоу „Пігмаліон”.

Об’єктом дослідження стала сукупність афоризмів на сучасному етапі розвитку літературознавства. Предметом дослідження стала безпосередньо афористика Б.Шоу, зокрема, афоризми, що зустрічаються у п’єсі „Пігмаліон”, як приклад майстерного дидактичного послання Б.Шоу своїм сучасникам та нащадкам. Предмет дослідження – складна проблема, адже задача дослідження полягає не просто у виокремленні окремих афоризмів із п’єси „Пігмаліон”, а аналіз виділених афоризмів в контекстному оточенні та характеристика виділених афоризмів щодо впливу на розум і почуття читача або глядача.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури з обраної теми та додатків.

У вступі визначається об’єкт, предмет дослідження, мета та завдання, указана актуальність роботи.

У першому розділі „Основні положення теорії афористики” розглядаються теоретичні питання афоризму як окремої одиниці фразеології з погляду лінгвістики, а також як своєрідного жанру літератури з погляду літературознавчої науки. Визначаються характерні риси афоризму, їх значення. Розглядається історія розвитку афоризму як філософської думки.

У другому розділі „Бернард Шоу – майстер влучного слова” дається коротка характеристика творчості Б.Шоу, загальний огляд його видатних п’єс. Більш детально характеризується п’єса „Пігмаліон”, робиться аналіз та класифікація афоризмів, що зустрічаються на сторінках п’єси. Афоризми класифікуються за способом вираження, за змістовим наповненням та за тематикою. Також розглядаються психологічні основи вживання афоризмів у мовленні письменника.

У додатках подані найбільш відомі афоризми Б.Шоу.

Дана робота має практичне значення. Оскільки предметом дослідження стала сукупність афоризмів Б.Шоу у п’єсі „Пігмаліон”, результати дослідження можуть бути використані на уроках зарубіжної літератури під час вивчення творчості відомого англійського драматурга, теоретична частина дослідження може бути використана під час розгляду літературознавчих понять та понять лінгвістики (афоризм як тип фразеологічної одиниці, афоризм як жанр літератури тощо). Обрана тема заслуговує на подальшу розробку. Так, можна розширити межі теми й досліджувати афористичне надбання Б.Шоу на основі не окремої п’єси, а усього літературного надбання драматурга.

Розділ 1. Основні положення теорії афористики

Афоризм як своєрідний мікрожанр фразеології

Афоризм (греч. αφορισμός, «визначення») – оригінальна завершена думка, висловлена або записана в лаконічній текстовій формі, легкій для запам’ятовування, яка часто цитується іншими людьми в процесі спілкування. В афоризмі досягається значна концентрація безпосереднього спілкування й того контексту, у якому думка сприймається оточуючими слухачами або читачами.

Теорію афоризму з погляду приналежності його до лінгвістики слід вивчати в нероздільній єдності з теорією фразеології, оскільки афоризм – окремий тип фразеологічних сполучень.

Фразеологія (гр. phrasis – вислів + logos – учення) – наука, що вивчає складні за своїм складом мовні одиниці стійкого характеру. Фразеологією також називають усю сукупність мовних одиниць, які мають стійкий характер – фразеологізми – у мовній системі в цілому або в мовленні того чи іншого письменника, у мові конкретного твору.

Фразеологізми, на відміну від лексичних одиниць, мають ряд особливостей, які також притаманні й афоризму:

1. Характерною є складна структура. Фразеологізми утворюються поєднанням декількох компонентів, що мають, як правило, окремий наголос, але не зберігають при цьому значення самостійних слів: to be dog-tired (втомитися, як собака), to love smth as the horse loves the whip (любити що-небудь як собака палку).

2. Фразеологізми характеризуються семантичною єдністю, мають єдине, нероздільне значення, яке можна виразити одним словом: to put a spoke in a smb’s wheel – заважати, fifth wheel – зайвий. Однак, ця особливість стосується не всіх фразеологізмів. Є такі, що дорівнюються цілому описовому висловлюванню. Такі фразеологізми виникають у результаті образного переосмислення вільних сполук.

3. Фразеологізми на відміну від вільних словосполучень характеризуються постійним складом. Той чи інший компонент фразеологізму не можна замінити близьким за значенням словом, у той час як вільні словосполучення допускають таку заміну.

Однак, деякі стійкі звороти можуть мати варіанти: whole-heartedly = from the bottom of one’s heart. Але існування варіантів не означає, що у подібних стійких зворотах можна довільно змінювати слова.

4. Фразеологізми відрізняються відтворюваністю. На відміну від вільних словосполучень, що безпосередньо створюються в процесі мовлення, фразеологізми використовуються у готовому вигляді, такими, якими вони закріпилися в мовленні, якими їх зберігає наша пам’ять.

5. Більшість фразеологізмів характеризуються стійкою структурою: до їх складу не можна довільно включати будь-які елементи.

Структурною особливістю окремих фразеологізмів є наявність у них усіченої форми поряд з повною: to drink the cup of woe (to drink to the dregs). Усічення складу фразеологізмів у подібних випадках свідчить про прагнення економії мовних засобів.

6. Фразеологізмам притаманна стійкість граматичних форм їх компонентів: кожен член фразеологічного сполучення відтворюється в певній граматичній формі, яку не можна змінити: The blind leading the blind; а drop in the bucket.

7. Для більшості фразеологізмів характерною є чітка закріпленість порядку слів. Не можна поміняти місцями компоненти фразеологізмів: The camel and the needle’s eye.

Неоднорідність структури ряду фразеологізмів пояснюється тим, що фразеологія об’єднує доволі різноманітний мовний матеріал, причому межі деяких фразеологічних одиниць окреслені недостатньо визначено.

Як відомо, фразеологізми виникають із вільного сполучення слів, яке використовується в переносному значенні. Поступово переносність забувається, стирається, і сполучення слів стає стійким. В.В.Виноградов розробив класифікацію фразеологізмів з позиції семантичного злиття компонентів. В залежності від того, наскільки стираються номінативні значення компонентів фразеологізму, наскільки сильним є переносне значення, дослідник поділяє фразеологізми на три типи: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності та фразеологічні сполуки [5, 89].

Якщо розглядати ці три типи фразеологізмів, які виділив В.В.Виноградов, стосовно англійської мови, то фразеологічні зрощення, або ідіоми слід розглядати як абсолютно неподільні стійкі сполучення, загальне значення яких не залежить від:

- значення складових слів: kick the bucket (розм.) – загнутися, померти, простягти ноги; send smb. to Coventry – бойкотувати кого-небудь, припинити спілкування з ким-небудь; at bay – загнаний, у безвихідному становищі; be at smb.’s beck and call – бути завжди готовим до послуг, бути на побігеньках; to rain cats and dogs – лити як з відра (про дощ); be all thumbs – бути неповоротким; Kilkenny cats – смертельні вороги.

Фразеологічні зрощення виникли на базі переносних значень їх компонентів, але згодом ці переносні значення стали зрозумілими з точки зору сучасної мови. „Образність фразеологічних зрощень розкриваються лише історично” [27, 35]. Так, наприклад, слова „bay” – „глухий кут” , та „beck” – „змах руки” – архаїзми, які ніде окрім згаданого вище фразеологізму не вживаються. Або, наприклад, фразеологізм to be all thumbs історично склався із висловлювання one’s fingers are all thumbs.

Таким чином, у фразеологічних зрощеннях втрачається зв’язок між прямим та переносним значенням, переносне значення стало основним. Саме тому фразеологічні зрощення складно перекладати іншою мовою [13, 36].

Фразеологічні зрощення мають ряд характерних ознак:

до їх складу можуть входити так звані некротизми – слова, які ніде, крім даного зрощення, не використовуються, тому не зрозумілі з точки зору сучасної мови;

до складу зрощень можуть входити архаїзми;

зрощення синтаксично неподільні;

не допускають до свого складу додаткових слів.

Втрачаючи своє самостійне лексичне значення, „слова, що входять до структури фразеологічного зрощення, перетворюються на компоненти складної лексичної одиниці, що за значенням наближаються до значення окремого слова” [42, 73]. Тому деякі фразеологічні зрощення синонімічні словам: kick the bucket – to die; send smb. to Coventry – to ignore и т.д.

Інший тип фразеологізмів в англійській мові – фразеологічні єдності. Це стійкі сполучення слів, у яких за наявності загального переносного значення чітко зберігаються ознаки семантичної роздільності компонентів: to spill the beans – видати таємницю, to burn bridges – спалювати мости; to have other fish to fry – мати більш важливі справи; to throw dust into smb.’s eyes – заговорювати зуби; to burn one’s fingers – обпектися на чомусь; to throw mud at smb. – поливати брудом; to be narrow in the shoulders – не розуміти жартів; to paint the devil blacker than he is – перебільшувати; to put a spoke in smb.’s wheel – вставляти палки в колеса; to hold one’s cards close to one’s chest – тримати в таємниці, не розголошувати що-небудь = тримати язик за зубами; to gild refined gold – прикрасити щось і без того гарне = to paint the lily.

Фразеологічні єдності дещо схожі з фразеологічними зрощеннями своєю образністю, метафоричністю [34, 50]. Але на відміну від фразеологічних зрощень, де образний зміст розкривається лише діахронічно, у фразеологічних єдностях образність, переносне значення осмислюється з точки зору сучасної мови. Саме тому, на думку академіка В.В.Виноградова, образність є характерною ознакою саме фразеологічних єдностей. „Зв’язок між компонентами фразеологічних єдностей мотивований, чітко відчувається метафоризація” [34, 51]. Для розуміння фразеологічної єдності її компоненти слід сприймати в переносному значенні. Наприклад, зміст висловлювання make a mountain out of a molehill – робити з мухи слона (дослівно – робити гору з пагорбків норки крота) розкривається лише у тому випадку, якщо слово molehill розглядати у значення “щось незначне, маленьке”, а слово mountain – “щось дуже велике”. У складі фразеологічних єдностей немає слів, не зрозумілих з точки зору сучасної мови.

Характерні ознаки фразеологічної єдності:

1) яскрава образність і як результат можливість збігу з паралельно існуючими словосполученнями (порівняймо: to throw dust into smb.’s eyes, to be narrow in the shoulders, to burn one’s fingers, to burn bridges);

2) збереження семантики окремих лексем (to put a spoke in smb.’s wheel);

3) неможливість заміни одних компонентів іншими (to hold one’s cards close to one’s chest);

4) емоційно-експресивне забарвлення відіграє провідну роль (to throw dust into smb.’s eyes, to paint the devil blacker than he is);

5) здатність вступати в синонімічні зв’язки з окремими словами або іншими фразеологізмами (to gild refined gold = to paint the lily).

Інший тип фразеологізмів – фразеологічні сполучення – стійкі обороти, до складу яких входять слова як із вільним, так і фразеологічно зв’язаним значенням. Наприклад: a bosom friend – щирий друг, a pitched battle – жорстока схватка, (to have) a narrow escape – чудом врятуватися, to frown one’s eyebrows – насупити брови, Adam’s apple – адамове яблуко, a Sisyfean labor – сізіфова праця, rack one’s brains – ламати голову, to pay attention to smb. – звертати увагу на когось тощо.

На відміну від фразеологічних зрощень та фразеологічних єдностей, які мають цілісне, нероздільне значення, „фразеологічні сполучення характеризуються тим, що їх можна розкласти за змістом” [42, 75]. У цьому плані вони зближуються з вільними словосполученнями.

Характерні ознаки фразеологічних сполучень:

1) у них допускається варіативність одного з компонентів (a bosom friend / a bosom buddy );

2) можлива синонімічна заміна основного слова (a pitched battle – a fierce battle);

3) можливе включення означень до складу фразеологічних сполук (he frowned his thick eyebrows);

4) допускається перестановка компонентів (a Sisyfean labor – a labor of Sisyphus);

5) обов’язковим є вільне вживання одного з компонентів і зв’язне вживання іншого (a bosom friend – but not enemy or smb else).

Відтворюваність у якості основної ознаки фразеологізмів дозволили професору Н.М.Шанському розвинути класифікацію академіка В.Виноградова і виділити четвертий тип фразеологічних одиниць – так звані „фразеологічні вирази” [42, 76].

До фразеологічних виразів відносяться такі стійкі за своїм складом і вживанням фразеологічні обороти, які повністю складаються зі сів „із вільним номінативним значенням і семантично подільні” [42, 76]. Їхня єдина особливість – відтворюваність: вони використовуються як готові мовні одиниці з постійним лексичним складом і семантикою.

Фразеологічні вирази – це лише обороти з буквальним значенням компонентів. До складу фразеологічних виразів входять англійські прислів’я та приказки, які вживаються в прямому значенні, не мають образного, алегоричного змісту: live and learn; better untaught than ill taught; many men, many mind; easier said then done; nothing is impossible to a willing heart.

Ця класифікація фразеологічних одиниць заснована на різному рівні ідеоматичності (немотивованості) компонентів, які входять до складу фразеологізму.

Цікавою є типологія фразеологізмів за походженням. Якщо розглядати афоризм як певний вид фразеологізму, то тут доцільно згадати про походження певного фразеологізму. Деякі фразеологізми виникли як наслідок запозичення певних крилатих слів, влучних виразів із шедеврів світової літератури, з античної літератури, з біблії. Такі влучні вирази стають загальновживаними, уживаються в певному контексті, набуваючи певного емоційно-експресивного забарвлення. Такі влучні вирази варто зараховувати до такого типу фразеологічних одиниць, як фразеологічні вирази (за Н.М.Шанським).

Афоризм (сентенція, апофегма) – коротке влучне судження, висловлене в образній, іноді парадоксальній і незвичайній формі. [18, 34] Оскільки афоризм має вигляд завершеного умовиводу, він еквівалентний реченню за своєю структурою. Деякі дослідники ототожнюють афоризми й крилаті вислови. Однак слід розмежовувати ці два поняття. Відмінність афоризмів від крилатих слів полягає в тому, що крилаті слова – це зазвичай прості поняття і, таким чином, вони виступають еквівалентами словам. Крилаті слова часто мають метафоричний характер, афоризми ж мають пряме значення. У зв’язку із цим можна говорити про афоризми не просто як про різновид фразеологізму, а як про незалежний літературно-філософський жанр.

Афоризм належить до того жанру, навіть можна сказати, мікрожанру, у якому стислість доведена до максимуму. Частіше за все він складається із однієї фрази. Це орієнтує читача на роздуми, асоціації.

Афоризм – глибока, завершена думка, що прагне істини узагальнення. Це думка певного автора в максимально стислій, високохудожній формі [39, 215].

Афоризм як літературний жанр характеризується певними ознаками.

Перша ознака афоризму – глибина думки, що прагне істини. Автор, торкаючись серйозної проблеми, намагається передати свої думки, свої погляди стосовно цієї проблеми.

Друга ознака – узагальнення. Афоризм по праву вважається узагальненням, яке сприяє передачі глибини та істинності думки.

Третя ознака афоризму – стислість. Це суттєва ознака афоризму. Максимальна стислість афоризму поглиблює його зміст і, крім того, сприяє його кращому запам’ятовуванню.

Четверта ознака – чіткість, точність та виразність думки.

П’ята ознака – завершеність думки. Афоризм має бути завершеним за змістом і зрозумілим без додаткових пояснень.

Шоста ознака – художність афоризму. Афоризм має передавати не лише мудрий зміст, але й бути вдало оформленим з погляду стилістики, уживання певної лексики. В афоризмі вдало поєднуються дотепність, глибина думки, її краса, яка досягається використанням цієї думки та її оформленням.

На думку Л.С Сухорукова, афоризм – це роман в одному рядку [33, 47].

Отже, незважаючи на велику кількість дослідницьких робіт з афористики, теоретичні уявлення про неї досить нечіткі. До нашого часу триває спір між вченими про те, чи є афоризм різновидом крилатих слів чи це крилаті слова є різновидом афоризму. „Афоризм (від грецьк. aphoridzo – відокремлюю, визначаю) – коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовування формі містить глибоку думку” [19, 42]. Він містить у собі завжди більше значення, ніж висловлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження. Тому часто афоризми називають „крилатими словами”. Особливість афоризму полягає в тому, що це гранично стисле і водночас вичерпне визначення предмета чи ситуації, яке конденсує набутий досвід суспільного життя, реальності, що оточує людину. Афоризм „передає узагальнену закінчену думку повчального або пізнавального змісту в лаконічній увиразненій формі” [36, 48].

Джерелами афористики є фольклор, художня література, наукові твори, висловлювання видатних людей. У фольклорі до афористичних засобів належать прислів’я, у літературних та наукових, зокрема філософських, творах – лаконічні художні та логічні узагальнення, які своєрідно виражають важливий зміст, а відтак набувають самостійного значення.

Афоризми поділяються на вставні (наявні у творах різних жанрів) та відокремлені (власне афористичний літературний жанр); за викладом змісту розрізняють афоризми логічні й поетичні. Найбільш повно класифікацію літературних афоризмів дав Анатолій Ткаченко у монографії „Мистецтво слова” [35, 290]. Літературні афоризми він поділяє за походженням на анонімні та авторські; за способом висловлення – дефінітивні та лозунгові; за змістовим наповненням – повчально-однозначні та парадоксально-багатозначні, практичної і теоретичної спрямованості.

У наш час інтерес до афористичного жанру як джерела мудрості зростає. З’являються окремі збірники афоризмів, виникла і розвивається наука про афоризми – афористика, яка вивчає теорію та історію афоризму як літературного жанру [39].

Основою нашого дослідження послужили афоризми з творчої спадщини Бернарда Шоу, зокрема, афоризми із п’єси „Пігмаліон”.

За одним словником афоризм – „коротке лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовування формі містить глибоку думку” [19, 3], за іншим – „короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній (Поспішай повільно – Октавіан Август)”. Афоризм завжди містить в собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження [20, 71]. Афоризм, в силу своєї структурної особливості, лаконічності, виступаючи своєрідним каталізатором думки, приводить читача до особистого роздуму, вчить мислити і разом з тим говорити. Сила афоризмів у досконалості мовного втілення. “Афоризми дійсно життєва мудрість та сіль літератури”, – писав Г.С. Сковорода [30, 114]. Економія слів, глибина семантики, яскрава образність роблять афоризми стилістичними шедеврами, які збагачують мистецтво риторики, стають дієвим засобом у боротьбі з одноманітністю і сірістю людської думки.

Так у лаконічній формі афоризму постає мудра цілісність нашого світу. У всі часи афористика осягає “вічні питання”, важливі для людини.

Історія розвитку афоризму

Історія світової культури – це не лише парова машина та атомний реактор, закон Архімеда, перший мікроскоп та космічні кораблі. Історія світової культури – не лише величність індійського храму Тадж-Махал, фрески Рубльова, полотна Рембрандта, музика Чайковського. Це також глиняні клинописні таблички, єгипетські папіруси, пергаментні свитки, записи на камені та бересті і, звичайно, книги, у яких навіки закарбувалися думки людей, що їх створили, філософів, учених, письменників. Людина постійно вдосконалювала себе й свої думки на шляху технічного прогресу.

Далеко не всі цінності духовної культури, які створило людство, збереглися до наших днів. Багато цінних думок не дійшли до нас через переслідування їх авторів, через певні заборони. Починаючи з давніх часів твори багатьох видатних прогресивних мислителів часто знищувалися разом із їхніми авторами. Лише у часи Середньовіччя десятки тисяч так званих „єритиків” (і звичайно їхні твори) були спалені на кострах „святої” інквізиції.

Не дивно, тому, що з усіх творів видатного давньогрецького матеріаліста-діалектика Геракліта до нас дійшли лише декілька десятків фрагментів, а про видатного мислителя Греції, учителя Демокрита – Левкіппі нам майже нічого не відомо, крім його імені. Безліч безцінних думок були втрачені людством через ряд інших причин. Близько 700 тисяч свитків зберігалося, наприклад, у відомій Олександрійській бібліотеці, де зберігалися не лише усі твори античної літератури й науки, але й багато творів східних літератур, перекладені грецькою мовою. У 47 році до н.е. ця унікальна бібліотека зазнала збитків від пожежі, а пізніше всі її фонди взагалі загинули. Ось чому таку велику цінність являють собою думки видатних діячів культури минулих епох, афоризми, які збереглися до нашого часу.

Афоризми, що дійшли до нас із прадавніх часів – енциклопедія народної мудрості, де тісно словам, але достатньо місця для думки. Більшість із афоризмів, в узагальненій формі виражаючи сутність складних явищ, настільки значимі, що сприймаються наступними поколіннями вже не як думка якоїсь конкретної особи, а як вираження настрою цілої епохи. Лаконічність, змістовність, глибина багатьох афоризмів, які збереглися до наших днів, являються собою не лише велику пізнавальну цінність, але й набувають сучасного звучання [37, 68]. Так, ми не можемо не погодитися з афоризмом Піфагора, висловленим майже дві з половиною тисячі років тому: „Статую прикрашає зовнішній вигляд, а людину – її діяння”.

Уперше термін „афоризм” був винесений у заголовок медичного трактату Гіппократа. Із розвитком писемності та книгодрукування афоризми оформлюються в тематичні та авторські збірники. Їх випуск стає традиційним, починаючи з виходу збірника „Адажиї” Еразма Роттердамського. Переважно афористами ставали гострослови та люди, гострі на розум, із філософськими поглядами на життя. Композиційна та змістова довершеність у кращих афоризмах досягається шляхом створення художнього образу, у якому заявлена інтелектуальна задача або робиться натяк на її вирішення [39, 65]. Майстрами афористики були пророки Старого завіту, антики, учені та поети середньовічного Сходу, полководці, видатні діячі Європи епохи Просвітництва, мислителі та романісти ХХ ст. На думку деяких дослідників, сучасний афоризм зазнав впливу з боку наукових досягнень у сфері кібернетики, математичної лінгвістики тощо.

Здатність афоризму в яскравій формі лаконічно виражати глибокі до ступеня узагальнення думки у свій час породила навіть окремий літературний жанр – афористичну літературу. Оскільки твори цього жанру були чимось проміжним між філософськими та художніми творами, цьому жанру віддавали належне як філософи (Б.Паскаль, М.Монтень), так і літератори-моралісти (Ф.Ларошфуко, Ж.Лабрюйер), а також письменники (Г.Гейне, О.Уайльд). Подібна література існує й досі. Варто згадати ім’я видатного чеського письменника Карела Чапека, російського історика В.Ключевського, сучасного польського філософі й письменника Тадеуша Котарбинського, автора численних „поведзонок”. В афористичному стилі витримані „Логіко-філософський трактат” і „Філософські дослідження” австрійського філософа-позитивіста Людвіга Вітгенштейна.

Але уже у ХІХ ст. література цього жанру набуває більше яскраво вираженого сатиричного характеру. Своєрідним і найбільш яскравим твором цього плану (і певною мірою пародією на сам літературний жанр афористики) є відомі „Афоризми” Козьми Пруткова (літературний псевдонім, творцями якого були О.К.Толстой та брати Жемчужникови). Афоризми Козьми Пруткова як виразник обмеженого розуму, але самозадоволеної глибокої думки нерідко з іронією цитується в наші дні.

Розвиток афористики тісно пов’язаний з розвитком філософії [39, 34]. Усі форми людської творчості поступово диференціювалися від первісного релігійно-магічного ставлення людини до світу – мова, культура, політика, право, економіка, наука й філософія.

Задатки літературних форм, у яких проявляється філософська винахідливість, слід шукати у виразах, прислів’ях та приказках, де збережено те, що можна назвати філософським фольклором. Цікавим є той факт, що Гегель, видатний мислитель, ставився до народної мудрості дещо високо мірно. Він писав, що „на покійному ложі здорового людського смислу природне філософствування у кращому разі дає риторику тривіальних істин”.

Зовсім інші погляди Платона на це питання. У своїх творах він часто використовував прислів’я, цінуючи гостроту й дотепність багатьох із них. У його творах згадуються прислів’я, що стосуються релігії, історії, географії, домашнього й культурного життя, ігор, ремесел, філософії, театру та тварин. У курсах історії давньої філософії обмежуються переважно вказівкою на висловлювання „семи мудреців”, що пізніше поєдналися в семивірші.

Між тим народні прислів’я та загадки взагалі являє собою інтерес, але не як форма „природного філософствування”, а як ґрунт, на якому зародилася найпростіша форма філософського винаходу – афоризм. Центр тяжіння в народних прислів’ях лежить не у теоретичному, пізнавальному змісті, а в їх відношеннях до практичних інтересів життя. Перетворення прислів’я на філософський афоризм здійснюється лише тоді, коли центр тяжіння духовних інтересів переміщується з області практичної до області теоретичної.

Афоризм – найбільш проста форма вираження філософської думки, яка є особливо характерною для її перших кроків. Ця форма переважає в до сократівській філософії греків, але й пізніше вона зустрічається протягом усієї історії філософії. Паскаль, Ларошфуко, Ліхтенберг, Ніцше – зразки цієї форми. У глибині початкової філософської думки, як і поетичному сюжету, передує образ, метафора, у якій відділено проступає філософська ідея. Так, давня вивіска, що зображувала ваги в рівновазі, натякала на ідею скептичної ізостенії, тобто рівноваги доводів „за” і „проти” однієї й тієї ж думки. До цієї ідеї скептиків примикає ідея парі Паскаля. Ідеї парі Паскаля, у свою чергу відповідає ідея четвертої антиномії Канта.

Друга форма філософського винаходу, яку започаткував Сократ, і яка знайшла ідейне вираження у творчості Платона, – діалог. У діалозі філософська ідея подається не у формі тези, в антитетичному вигляді.

І третя, остання, форма філософського винаходу – система, де проблема поставлена, внутрішні протиріччя знято, і їй знайдено чітке рішення. Творцем такого типу філософії був Аристотель, Демокрит.

Отже, як бачимо, афоризм був першою, а тому чи не основною стадією розвитку філософської думки, у якій закладені основи мудрості. Тому багато письменників пізніше розвивали цей жанр у своїй творчості або й взагалі працювали виключно у жанрі афоризму.

Розділ 2. Бернард Шоу – майстер влучного слова

2.1 Художня своєрідність п’єс Бернарда Шоу. Афоризми – визначна творча риса письменника

Творчість Бернарда Шоу – видатного англійського драматурга, одного із засновників реалістичної драми ХХ ст., талановитого сатирика, гумориста, майстра парадоксу – і до сьогоднішніх днів викликає загальний інтерес. Б.Шоу вивів англійську драму кінця ХІХ ст. із глухого кута, що створився комерційними театрами або сентиментальними п’єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної та проблемної драматургії. Ще до початку першої світової війни англійська буржуазна інтелігенція перестала ідеалізувати свій світ та його духовні цінності і втратила той оптимізм, із яким вона колись виступала у ХІХ ст. Уже перше десятиліття ХХ ст. ознаменувалося появою в Англії ряду драматургів, які прагнули говорити правду про соціальне життя країни, про безправність робочого класу, про нерівність жінок, про ненормальні родинні відносини тощо. Усі вони, так чи інакше, пов’язані з творчістю Бернарда Шоу, натхненні його прикладом.

Бернард Шоу народився в Ірландії. Дитинство майбутнього письменника не можна назвати щасливим. Не закінчивши школу, з п’ятнадцяти років почав працювати клерком. Через скрутне матеріальне становище Б.Шоу не мав можливості отримати подальшу освіту. П’ять років Шоу працював клерком у земельній конторі. Він ненавидів свою службу. Любив лише мистецтво і прагнув присвятити йому своє життя, хоча не знав достеменно який вид мистецтва це має бути – живопис, література чи музика. Майбутній письменник почував себе одиноким, разючі соціальні контрасти великого міста кидалися йому в очі й змушували страждати. Цей життєвий досвід покладений автором у його п’єси.

У 1876 році Б.Шоу емігрував до Англії і з тих пір не бачив своєї батьківщини майже 30 років.

Наприкінці 70-х років Шоу остаточно обрав нелегкий шлях письменника. Перші його авторські спроби виявилися невдалими й пройшли непоміченими.

У 80-х роках перед Б.Шоу відкрився шлях публіциста. У 1885 році він став літературним рецензентом „Пелл Мелл газет”, а наприкінці 80-х років – музичним критиком у газеті „Стар”. Блискучі, оригінальні за своєю думкою і парадоксальними за своєю формою статті користувалися попитом. Ще з тих пір Б.Шоу зарекомендував себе як майстер парадоксу та влучного виразу. Парадокс — вислів чи судження, що суперечить загальноприйнятій думці чи (на перший погляд) здоровому глузду, відрізняється оригінальністю, дотепністю, зухвалістю. Згодом влучні вирази Б.Шоу стануть широковживаними, будуть цитуватися.

У 1885 році Б.Шоу працює над своєю першою п’єсою „Будинки вдівця”, яка вийшла лише 1892 року. П’єса була задумана під впливом Вагнера і мала повторювати за сучасних умов сюжет „Золотого Рейну”. Але у процесі роботи Б.Шоу залишив свій задум. Життя внесло свої корективи в надуману схему, зламала штучний сюжет, замінило модернізованих вагнровських героїв живим людьми [11,283].

„Будинки вдівця” і наступні п’єси „Професія мадам Уорен”, „Волоцюга” Б.Шоу об’єднав у цикл, який назвав „Неприємні п’єси”. Це були роки, коли Шоу шукав відзиву на охопивши його ненависть до капіталізму всюди – у „Капіталі” К.Маркса, у п’єсах Ібсена, в операх Вагнера, у віршах Блейка та Шеллі. Не дивно, що „Неприємні п’єси, написані з такими думками, відрізняються безпощадним реалізмом і назавжди залишаться однією з вершин англійської драматургії.

Наступний цикл Б.Шоу – „Приємні п’єси”. До цього циклу увійшли п’єси „Війна і людина” (1894), „Кандіда” (1895), „Обранець долі” (1895) та „Ніколи ви не можете сказати” (1895), Сама назва „приємні п’єси” сповнена скритою іронією, оскільки і у цьому циклі читач зустрічається з доволі різкою критикою буржуазної моралі, буржуазних ідеалів. У п’єсах цього циклу вперше чітко проступає антимілітаристська тенденція Шоу, прагнення викрити вдавану героїку захватницьких війн.

П’єсі „Війна і людина” Б.Шоу зобов’язаний своїм загальним сценічним визнанням. П’єса була поставлена 1894 року на сцені „Незалежного театру”. Успіх був сенсаційним. Серед глядачів був присутній американський актор та режисер Менсфілд. Повернувшись до Америки, Менсфілд поставив п’єсу Б.Шоу у Нью-Йорку, де вона також мала значний успіх. В Англії загальний ентузіазм, що був викликаний п’єсою, скоро зменшився: буржуазія зрозуміла, нарешті, антивоєнну спрямованість п’єси й відступила. В Австрії Оскар Штраус перетворив п’єсу на оперету під назвою „Галантний солдат”, яка пізніше з’явилась на англійській сцені під назвою „Шоколадний солдатик”.

У цій п’єсі Б.Шоу задумав протиставити ідеаліста та реаліста, показати перемогу ділової людини над романтиком. Справжнім героєм мрійливої героїні Райни Петкової стає не палкий офіцер Саранов з його шумним геройством, а спокійний, насмішкуватий Блюнчлі, швейцарський солдат на сербській службі. Свою п’єсу Б.Шоу розпочинає вдалою сценою, тим самим відкривши в собі притаманне йому відчуття експозиції, – сербський офіцер, якого переслідують болгарські солдати, ховається у кімнаті болгарки Райни. Сцени, коли Райна відчуває жалість до незнайомця і рятує його від переслідувачів, написані з великою драматичною силою. Б.Шоу змушує читача полюбити свого героя двома прийомами: апелюючи до людяності, а також показуючи страждання живої людини і війни, яка не має сенсу, і водночас романтизуючи свого героя та його долю. Велика перевага п’єси – технічна майстерність, безліч комедійних ситуацій та несподіваних поворотів дії [11,264]. Важливою рисою п’єси стала її антивоєнна спрямованість. У цей період в англійській літературі особливо активізувалися агресивно-імперіалістичні тенденції. Пропагандисти британського імперіалізму намагалися створити реакційно-романтичний культ завоювання [11. 273]. Проти цієї пропаганди і виступив Б.Шоу. Сцени війни, скупо намічені в п’єсі, подані таким чином, що перед читачем або глядачем постають картини нелюдської жорстокості і змушують відчути відразу до війни.

У 1897 році була створена п’єса „Учень диявола”, у 1898 році – „Цезар та Клеопатра”, у 1899 році – „Звернення до капітана Брассбаунда”. У 1900 році усі три п’єси вийшли окремою збіркою під назвою „П’єси для пуритан”. У передмові Шоу пояснює значення загального змісту й обрушується на сучасну йому драматургію, насичену еротикою. Критика Б.Шоу спрямована проти декадентської драматургії, яка прикривалася проблемністю та психологізмом, а насправді акцентувала увагу публіки на питаннях полу. Шоу підкреслював, що він не ханжа і не боїться зображувати почуття. Але він проти того, щоб зводити усі дії героїв лише до любовних мотивів. Шоу звертається до героїчних пуританських традицій часів Кромвеля, Мільтона. Себе він зараховує до пуритан, що готові боротися за святість мистецтва. Його боротьба з еротичним характером літератури була не випадковою. Дикі збочення та вбивства у буржуазному побуті, зведення усіх життєвих питань до проблем „кохання та смерті” у декадентському живописі та літературі, повсякчасна еротика, що пропитала мистецтво, – усе це було ознакою розпаду, що супроводжують росту імперіалізму [21, 53]. І передові письменники вважали за свій обов’язок боротися з цією хвилею.

Драма „Учень диявола” – одна з кращих сценічних драм Б.Шоу. У ній співчутливо зображена боротьба північноамериканських колоній за незалежність. Ця п’єса насичена прямою, різкою дією, бурними переходами від спокою до жаху та нещастя, трагічним пафосом.

Основний вклад та повчання п’єси (у всіх „П’єсах для пуритан” є своєрідні повчання) мі зустрічаємо в кінці, у словах пастора Андерсена: „Лише в грізні часи випробовувань людина пізнає своє справжнє призначення...”.

Ці слова сьогодні сприймаються уже як афоризм. Та й, можна сказати, що кожна п’єса Б.Шоу містить цілий ряд влучних виразів, які стали афоризмами. У них автор висловлює вустами своїх героїв власне ставлення до життя, свій світогляд, свої переконання. Так, широко відомим стали слова із п’єс Б.Шоу: „Воля – це відповідальність. Ось чому усі її так бояться”; „Я служу публіці, але не поклоняюсь їй”; „Я не люблю воювати, я люблю перемагати”; „Єдиний урок, який можна взяти з історії, полягає в тому, що люди не засвоюють жодних уроків”. .

Частину своєї передмови до „П’єс до пуритан”, присвячену „Цезарю та Клеопатрі”, Шоу озаглавив „Краще, ніж Шекспір?”. У цій частині він обрушується на трагедію Шекспіра „Антоній та Клеопатра”. Обурення Шоу спрямоване у цій статті не стільки проти Шекспіра, скільки проти декадентської літератури та мистецтва, насичених еротикою та песимізмом. Конкретна полеміка з трагедією „Антоній та Клеопатра” майже відсутня у п’єсі Б.Шоу. Значно глибшою є полеміка з іншою трагедією Шекспіра – „Юлій Цезар”. Саме Цезар, а не Клеопатра є новою спробою створення позитивного героя – реаліста. У своїй драмі вустами бога Ра Б.Шоу прямо засуджує криваву політику імперіалізму, політику загарбницьких війн. Виступаючи перед англійською аудиторією, бог Ра нагадує англійцям, що 20 століть тому у Єгипті стояла римська армія, як нині там стоїть британська армія. Ра загрожує загарбникам загибеллю та розплатою. Уся п’єса спрямована проти війн та насилля. Цезар сприймає війну як неминучість, він обурений віроломним убивством Потина й говорить Клеопатрі: „Ти розв’язала убивство! І вбивство буду породжувати вбивство до тих пір, доки боги не втомляться від крові і не створять породу людей, які, нарешті, навчаться розуміти!” Ці слова не втратили, як бачимо своєї актуальності й на сьогоднішній день. Б Шоу – майстер влучного слова – справді міг помітити такі суспільні явища і так передати їх в словесній формі, що вони стали вічними.

На початку ХХ ст. Б.Шоу створив комедію „Людина та надлюдина”. Її героїня – буржуазна пані, яка зайнята ловлею нареченого. Б.Шоу зобразив її дії як служіння життєвій силі, інстинкту продовження роду. Так, „жіночна жінка” типу Бланк або Клеопатри перетворилася тепер на своєрідне знаряддя прогресу. Головним героєм п’єси , що потрапляє в тенета енергійної спокусниці, стає молодий соціаліст Джон Теннер. У його історії Б.Шоу прагнув дати новий, парадоксальний варіант історії Дон Жуана. Шоу вирішив перетворити образ Дон Жуана на служителя кохання та борця за справедливість, а заодно – із спокусника на жертву. Шоу не зраджує своєму дотепу в цій п’єсі. Він створив цілий феєрверк парадоксів. Кожен із них – маленьке відкриття, яке перетворилося на цінний афоризм на сучасному етапі: „Стережіться тих, чий бог на небі!”, „Життя рівняє людей. Смерть висуває кращих”; „Якщо відноситись до прислуги як до людини, то не слід її тримати”; „Родинне вогнище – в’язниця для дівчини і робочий дім для жінки”.

У 1912-1913 роках була написана п’єса „Пігмаліон”. У цій п’єсі Б.Шоу використав міф про Пігмаліона, перенісши його в умови сучасного Лондона. Парадоксаліст подає власну інтерпретацію міфу у своїй п’єсі.

На початку 20-х років Б.Шоу пережив час різноманітних пошуків, які відчуваються в його пенталогії „Назад до Мафусаїлу” (1921). У пенталогії знаходить відображення помилковий напрямок філософських пошуків автора, який декларував ідеалістичну теорію „творчої еволюції”. Бернард Шоу критикує сучасне йому суспільство, образи пенталогії дотепні та реалістичні, але вихід із кризи Шоу шукав на шляхах ідеалізму. Розгорнувши широку панораму історії людства від Адама до ХХ ст. і пізніше – до людей майбутнього, Б.Шоу оголосив, що спасіння людства – у тому, щоб продовжити довголіття людей, що стане можливим завдяки зусиллям людської волі.

У „політичних ексцентріадах” – п’єсах, у яких реалізм Шоу набув нових форм, – більш різко виступає гротескно-парадоксальне начало й обумовленість образів. Звернення Шоу до цієї форми було обумовлено неоднозначним ставленням до явищ сучасного життя, що все більше ускладнюються. Об’єктивно нова форма була обумовлена двома обставинами: сатира Шоу зверталася віднині проти політичної системи і державного устрою Англії, з іншого боку, Шоу заглибився до іронічного обігравання власних тез. Звідси і назва, яку Шоу придумав для нового жанру сатиричної комедії: вона визначає і політичну спрямованість комедії, і своєрідність художніх засобів відображення [11,289].

У період загострення загальної кризи як в Англії, так і в інших капіталістичних країнах, в червні 1931 року Б.Шоу завершив нову політичну п’єсу „Гірко, але правда”. Ця п’єса пронизана на рівні підтексту великою гіркотою і змальовує безвихідне становище, у якому опинилася англійська інтелігенція. Зміст цього „політичного гротеску”, як назвав п’єсу сам автор, у тому, що в усіх героїв відкриваються очі на безглуздя їх існування. Це „душі, що загинули”. Усі вони розуміють, що їхнє життя – пустка, і що вони „спускаються в безодню”, усі прагнуть бігти з безглуздого світу, в якому вони живуть. Хоча п’єса витримана в дусі фару, у її фіналі звучить безвихідь. Показавши, наскільки поганий старий та безглуздий світ, Шоу знаходить також і те, що всі рецепти спасіння й обновлення цього світу є помилковими. Урятувати мешканців тої божевільні, яку Шоу зобразив у п’єсі, можуть лише практичні дії. Але сам автор п’єси на той час не знав, які саме дії це мають бути. Але якщо п’єса не давала позитивної програми, то насмішка в ній звучала вбивчо. І знову-таки завдяки влучному слову письменника.

У передвоєнні часи Б.Шоу продовжує підіймати гострі актуальні питання. Так, п’єса „На мілині” була новим гострим памфлетом на буржуазну демократію. У комедії „Простачок з Неочікуваних островів” Шоу у звичній для нього в ці часи парадоксальній формі змалював майбутню кризу Британської імперії, її падіння. Усі твори 30-х років дотепні і багаті на сатиричну видумку. Але протиріччя у свідомості автора так і не зняті: у багатьох випадках вони відчуваються гостріше, ніж у ранніх творах, оскільки проблематика творів кінця 30-х років більш відповідальна і більш складна за ту, якої Шоу торкався на початку свого творчого шляху. У 20-х та 30-х роках Шоу усе частіше звертався до публіцистики. У зв’язку із цим слід говорити як про його статті, так і його передмови до власних п’єс. В остання року його діяльності передмови стають усе більш ґрунтовними. У публіцистиці 20-30-х років Б.Шоу різко критикує англійський суспільний порядок, розбійничий характер імперіалістичних війн. Коли почалася друга світова війна, Б.Шоу, незважаючи на свій вік, продовжував виступати як публіцист і засуджував гітлеризм.

Очевидним є той факт, що оцінювати творчість Бернарда Шоу як на ранньому етапі його розвитку, так і після п’єси „Дім, де розбиваються серця” можна і варто лише з урахуванням художньої ємності його творчості, викривальної сатири, складного і не завжди реалістичного метода драматурга. За життя, а тим більше після смерті Б.Шоу у 1950 році його намагалися змалювати як балагура та жартуна, який сам серйозно не сприймав свої каламбури, парадокса та „ексцентріади”. Але не слід забувати, що драма Б.Шоу завжди була драмою-дискусією, драмою ідей, що є найвищим розвитком філософської думки, про що говорилося в попередньому розділі даної роботи. Драма Шоу розгорталася не в розкритті характерів або навколо розважальної фабули того чи іншого твердження. Інсценуючи життєві явища і факти, Шоу незмінно підіймав суспільні проблеми, причому завжди найбільш гострі та актуальні.

Б.Шоу вважав, що п’єса цікава не тільки сюжетом, але й тим, які ідеї в ній відстоюються. Тому він написав так багато сатиричних п’єс.

Шоу написав більше 50 п’єс, які поєднували у собі комедію з політичними, філософськими і полемічними питаннями, які діяли таким чином на свідомість глядача як зовні (суспільна свідомість), так і з середини (його власні емоції). Наприклад, п’єса „Професія місіс Уорен” була написана на тему проституції, а тому була заборонена (правда лише до 1902 року). А у п’єсі „Людина та надлюдина” Шоу виклав свої ідеї еволюції на прикладі характеру Донжуана, який потрапляє до пекла та веде там дискусію-суперечку із дияволом.

Його п’єси багаті на дотепи, влучні фрази, які набули другого, так би мовити, життя, автономно від твору. Певні фрази перетворилися на афоризми й цитуються у різних ситуаціях.

Ось кілька афоризмів, які належать Б.Шоу, що стали загальновідомими:

Більш за все людині лестить те, що ви вважаєте її достойної лестощів.

Вам ніколи не написати гарної книги, не написавши спочатку декілька поганих.

Визначний твір мистецтва – це болісна перемога геніального розуму над геніальною уявою.

Щирим бути безпечно, тим більше, якщо ви на додачу ще й дурні.

Не цікаво катувати людину, якщо вона нічого не має проти.

Репутація лікаря залежить від кількості видатних особистостей, яких він відправив на той світ.

Найбільш ефективний спосіб заткнути генію рот – прийняти його ідей на віру, признати, що він – видатна особа, – і забути про нього.

Секрет успіху полягає в тому, щоб образити як можна більшу кількість людей.

У дурня завжди все добре закінчується.

Чим більше я живу, тим більше схиляюсь до думки про те, що у сонячній системі Земля відіграє роль дому божевільних.

Юність, якій прощається все, собі не прощає нічого; проте старості, яка прощає собі все, не прощається нічого.

Я занадто старий, щоб цікавитися ким би то не було – навіть самим собою.

Я часто сам себе цитую – для більшого блиску.

Свої гострі теорії Б.Шоу поглибив у передмовах до п’єс і у своїх книгах, як, наприклад, у „Путівнику по соціалізму та капіталізму для розумної жінки”.

2.2 Аналіз афоризмів п’єси „Пігмаліон”

Бернард Шоу – драматург новатор. Його новаторство полягає в тому, він створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої – не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".

В основу п’єси Пігмаліон покладений давньогрецький мів про Пігмаліона. У давньогрецькій міфології Пігмаліон — легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея, яка ожила зі статуї, стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку.

Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої — парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.

Тема п'єси — процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості. Жанр п'єси – соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного значення.

Серед проблем, що вирішуються в п’єсі, можна виділити соціальну проблематику, моральну та проблему науки. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і цінностями. Проблеми науки: значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному розвитку особистості.

Конфлікт п'єси полягає в ідейному зіткненні двох різних життєвих позицій, виразниками яких є професор Генрі Хіггінс і колишня квіткарка Еліза Дуліттл.

Сюжетно-композиційна організація п'єси. Розвиток сюжету визначає парі професора фонетики Хіггінса з ученим-індологом полковником Пікерінгом. За півроку професор Хіггінс береться перетворити вульгарну квіткарку Елізу Дуллітл на “герцогиню”, оскільки, на думку професора, їх відрізняє лише достаток, добрі манери, поведінка і мова.

Комедія "Пігмаліон" має композиційну структуру драми-дискусії. Дискусія і відкритий фінал – характерні риси п’єси. Суттю дискусії є ідейний конфлікт між Елізою і Хіггінсом. Ставши в результаті виховання і розвитку природних задатків гордою і сильною жінкою, Еліза жадає від Хіггінса визнання за нею цих якостей. Хіггінс, який однаково байдуже ставиться і до леді, і до квіткарки, пропонує дівчині свій ідеал — активне і вільне від пристрастей життя. Ці позиції несумісні, характери героїв однаково сильні і навряд чи один з них уступить іншому. От чому неможлива "щаслива розв'язка" у взаєминах Хіггінса-Пігмаліона та Елізи-Галатеї. Дискусія продовжується і тоді, коли закінчується п'єса.

Усі п’єси Бернарда Шоу відповідають важливій вимозі, висунутій Б.Брехтом до сучасного театру, а саме: театр має прагнути зображувати людську природу як таку, що піддається змінам і залежить від класової приналежності [8, 128].

Наскільки Б.Шоу цікавив зв’язок характеру й положення в суспільстві свідчить той факт, що радикальну перебудову характеру він зробив головною темою п’єси. На сьогоднішній день твір Б.Шоу, мабуть, більш відомий, ніж міф-першооснова. Еліза була створена Хіггінсом так, як Галатея Пігмаліоном. Людина створюється людиною – така основна думка цієї „інтенсивно і свідомо дидактичної” п’єси, за словами самого Шоу. Це той урок, до якого закликав Брехт, вимагаючи, що „побудова однієї фігури проводилась у залежності від іншої фігури, бо в житті ми взаємо формуємо одне одного” [8, 128].

Серед літературних критиків побутує думка про те, що п’єси Бернарда Шоу у більшій мірі, ніж п’єси інших драматургів, пропагандують певні політичні ідеї [21, 258]. Із цією думкою можна погодитися, оскільки тексти п’єс пронизані влучними афоризмами, що характеризують сучасну Шоу суспільну та політичну обстановку. Так, у п’єсі „Пігмаліон” знаходимо такі влучні фрази, як:

„This is an age of upstarts” – Часи вискочок;

„What is life but a series of inspired follies? The difficulty is to find them to do” – Чим є наше життя, як не чередою вічно натхненних безрозсудств,

П’єса „Пігмаліон” є своєрідним посібником, у якому розглядається проблема детермінізму, тому сам автор вважав її „видатною дидактичною п’єсою”.

Головною проблемою, яку Б.Шоу вирішує в „Пігмаліоні”, є питання, чи здатне суспільство змінити людину.

Щоб зобразив те, наскільки радикально можна змінити людину, Б.Шоу обрав перехід із однієї крайності в іншу. Якщо така радикальна зміна людини можлива за відносно короткий проміжок часу, то читач або глядач повинен переконатися, що в такому випадку можлива і будь-яка інша зміна людської істоти.

Іншим важливим питанням п’єси є питання впливу мови на життя людини. Що дає людині правильну вимову? Чи достатньо навчитися правильно говорити, щоб змінити своє соціальне становище?

Ось що думає з цього приводу професор Хіггінс:

“But you have no idea how frightfully interesting is to take a human being and charge her into a quite different human being by creating a new speech for her. It’s filling up the deepest gulf that separates class from class and soul from soul” – Якби ви знали, як це цікаво – взяти людину і, навчивши її говорити по-іншому, ніж вона говорила до цих пір, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Бо це значить – знищити безодню, що відділяє клас від класу і душу від душі.

Бернард Шоу приділяв значну увагу проблемам мови і мовлення. У п’єсі розв’язувалася серйозна задача: Шоу прагнув привернути увагу англійської публіки до питань фонетики.

У „Пігмаліоні” Б.Шоу поєднав дві теми, які його хвилювали: проблему соціальної нерівності та проблему класичної англійської мови.

Сукупність поведінки, тобто форма і зміст мовлення, образ мислення й судження, звичні вчинки і типові реакції людей пристосовуються до умов їхнього середовища. Суб’єктивна істота та об’єктивний світ відповідають одне одному і взаємо переплітаються.

Від автора вимагалася великі витрати засобів драматургії, щоб переконати кожного глядача чи читача. Б.Шоу знайшов цей засіб у систематичному застосуванні свого роду ефекту відчуження, змушуючи своїх героїв час від часу діяти в чужому середовищі, щоб потім крок за кроком повертати їх до свого власного середовища, майстерно створюючи на перших порах помилкове уявлення щодо їхньої справжньої сутності. Потім це враження поступово й методично змінюється. Значну роль у застосуванні цього авторського методу відіграють афоризми, висловлені, іноді цілком несподівано, героями п’єси. Такі вирази сприяють правильному розумінню персонажів, їхнього світогляду. Так, неосвічені люди, такі як Еліза Дуллітл та її батько проявляють справжню життєву мудрість і досвід у словах, що несподівано для читача чи глядача лунають з їхніх вуст. Так, батько Елізи говорить:

“Ten pounds is a lot of money: it makes a man feel prudent like; and then goodbye to happiness” – 10 фунтів – великі гроші, у кого вони з’являються, той починає жити з опаскою, а значить – прощавай щастя.

Як бачимо, народом давно підмічено, що гроші псують людську сутність, і що не в грошах щастя. У Б.Шоу є цілий ряд афоризмів із цього приводу:

Гроші не робляться при яскравому світлі;

Люди, які вміють веселитися, не мають грошей, а люди, які мають гроші, не вміють веселитися;

Багаті люди, у яких немає переконань, являють собою більшу загрозу для сучасного суспільства, ніж бідні жінки, у яких відсутня мораль.

У простих людей у п’єсі „Пігмаліон” проявляється чистота поглядів, розуміння справжніх життєвих цінностей. Вустами місіс Пієрс проголошується висока народна мораль:

“You shouldn’t cut your old friends now, that you have risen in the world. That’s what we call snobbery” – Не слід відвертатися від старих друзів, коли досягаєш більш високого становища в суспільстві. Це називається снобізмом.

І навпаки, професор Хіггінс – людина з вищою освітою, своїми фразами видає себе як людину грубу, що зневажливо ставиться до жінок, про що свідчить репліка:

“Have you ever met a man of good character where women are concerned?” – Чи зустрічали ви коли-небудь, щоб чоловік був порядним у справах, що стосуються жінок.

Хіггінс – егоїст, самовдоволена особа:

“If I decide to teach you, I’ll be worse than two fathers to you” – Якщо я вирішив навчати вас, я буду для вас набагато більшим, ніж два батька.

Як бачимо, усі афоризми, вкладені Бернардом Шоу в уста своїх героїв, справді безсмертні: висловлені майже сто років тому, вони не втрачають своєї актуальності й набувають усе нового змістовного наповнення в контексті сучасної дійсності.

Оскільки в п’єсі „Пігмаліон” старанно підкреслюється вплив середовища на людину, у глядача може скластися помилкове враження про те, що характери в світі героїв Б.Шоу цілком піддаються обмеженню впливом середовища. Для попередження цієї помилки Б.Шоу із такою ж старанністю й обґрунтованістю вніс у свою п’єсу контртезу про існування природних здібностей та їх значення для характеру тієї чи іншої особистості. Це положення конкретизується одразу в чотирьох головних героях п’єси: Елізі, Хіггінсі, Дуллітлі та Пікерінзі. Взагалі, Б.Шоу приділяв значну увагу природним здібностям людини. Із цього приводу нам відомі такі афоризми, які належать Б.Шоу, як:

Розумна людина пристосовується до світу, нерозумна прагне пристосувати світ до себе, тому прогрес завжди залежить від дурнів;

Навчити людину чогось можна лише тоді, коли особистість учня священна (Хіггінс);

Є лише дві категорії людей: здібні та нездібні.

„Пігмаліон” – насмішка над прихильниками „блакитної крові”. „Кожна моя п’єса була каменем, який я кидав у вікна вікторіанського благополуччя” [21, 28], – так говорив сам автор про свою п’єсу.

Характер людини визначається не безпосередньо середовищем, а через міжлюдські, емоційно забарвлені стосунки й зв’язки, через які людина проходить в умовах свого середовища. Людина – чуттєва істота, а не пасивний предмет, якому можна надати будь-якої форми, подібно до воску. Якого великого значення Б.Шоу надає як раз цьому питанню, підтверджується висуванням його до центру драматичної дії.

„Відволікаючись від лінгвістики, слід перш за все підкреслити те, що „Пігмаліон” був веселою, блискучою комедією, останній акт якої містив елемент справжньої драми: маленька квіткарка добре справилася зі своєю роллю знатної дами і більше вже не потрібна – їй залишається повернутися на вулицю або вийти заміж за одного з трьох героїв” [40, 136].

Глядач розуміє, що Еліза перетворилася на справжню леді не тому, що її навчили одягатися й говорити, як леді, а завдяки тому, що вона вступила в людські стосунки з леді та джентльменами в їхньому середовищі.

У той час як уся п’єса численними деталями показує, що різниця між леді та квіткаркою полягає в їхній поведінці, у тексті фразою, що стала афоризмом, стверджується кардинально протилежна думка:

„Леді відрізняється від квіткарки не тим, як вона поводиться, а тим, як поводяться із нею”. Ці слова у п’єсі належать Елізі.

Гранично стислі і водночас вичерпні визначення певних предметів чи явищ суспільної дійсності, які конденсують досвід суспільного життя, реальності, вкладені Бернардом Шоу в уста своїх героїв. Тому недаремно Б.Шоу вважають майстром афористики. Автор вдало передає завершені думки повчального або пізнавального змісту в лаконічній експресивній формі.

У п’єсі „Пігмаліон” можна виділити дефінітивні та лозунгові афоризми за способом висловлення [12, 249].

Дефінітивні афоризми, типу “What is life but a series of inspired follies?” дають визначення явищам дійсності з точки зору авторського світогляду. Афоризми цього типу можуть мати дещо суб’єктивно авторський характер.

Лозунгові афоризми проголошують певні переконання автора, закликають до певних дій, як і будь-який лозунг:

“Never lose a chance: it doesn’t come every day” – Ніколи не втрачай свого шансу: він дається не щодня;

“Take it or leave it”.

За змістовим наповненням можна виділити афоризми повчально-однозначні (наприклад, “Take care of the pence and the pounds will take care of themselves” – Бережіть пенси, а фунти самі себе збережуть) та парадоксально-багатозначні (наприклад, “Time enough to think of the future when you haven’t any future to think of” – Про майбутнє вистачить часу подумати тоді, коли попереду не буде майбутнього).

Афоризми останнього типу переважають у п’єсі „Пігмаліон”, оскільки вся п’єса побудована на принципі парадоксальності – несподіваності, незвичності, оригінальності, протиріччя собі, загальноприйнятому, традиційному погляду або здоровому глузду за змістом і / або формою.

Тематика афоризмів, дібраних із п’єси „Пігмаліон”, дуже різноманітна. Творчість „безумовно, починається тільки там, де є усвідомлене прагнення вийти за межі загальновідомого” [28, 13]. А коли йдеться про драматургію, то треба визначити, що саме вона має свої власні естетичні закони й тому вимагає особливого зосередження уваги, бо є чи не найскладнішим видом словесного мистецтва. Слід зазначити, що афористична тематика з плином часу стала дуже широкою і різноманітною, у зв’язку з цим класифікувати її на даний момент можливо тільки у загальних рисах. Для афоризмів важливе їх словесне вираження, яке досягається вмілим використанням стилістичних і емоційних засобів. Ці засоби надають оригінальності і тим афоризмам, що виникли давно, і тим що виникли у пізніші часи.

У Б.Шоу можна виділити кілька основних тем афоризмів, серед яких:

1). Тема моралі, моральності. Наприклад:

“Do any of us understand what we are doing? If we did, would we ever do it?” – Хто з нас розуміє те, що робить? Якщо б ми розуміли, ми, напевно нічого б не робили;

“Have you ever met a man of good character where women are concerned?” – Чи бачили ви коли-небудь, щоб чоловік проявляв порядність у справах, що стосуються жінок?

“You shouldn’t cut your old friends now, that you have risen in the world. That’s what we call snobbery” – Не слід відвертатися від старих друзів, коли досягаєш більш високого становища в суспільстві. Це називається снобізмом.

2). Тема жінки й відношення до неї представників протилежної статі. Наприклад:

“I find that the moment I let a woman make friends with me, she becomes jealous, exacting, suspicious, and a damned nuisance. I find that the moment I let myself make friends with a woman, I become selfish and tyrannical. Women upset everything. When you let them into your life, you find that the woman is driving at one thing and you’re driving at another” – Тільки-но я дозволяю жінці зблизитися зі мною, так вона одразу ж починає ревнувати, придиратися, шпіонити і взагалі отруювати моє існування. Тільки-но я дозволяю собі зблизитися з жінкою, я стаю егоїстом і тираном. Жінки усе перевертають до гори ногами. Спробуйте впустити жінку до свого життя і ви одразу ж побачити, що вона прагне одного, а ви зовсім іншого;

“She’s only a woman and don’t know how to be happy anyhow” – Вона всього-на-всього жінка і не знає, чого прагне.

3). Тема грошей і відношення до них у суспільстві. Наприклад:

“Take care of the pence and the pounds will take care of themselves is as true of personal habits as of money” – Заощаджуйте пенси, а фунти самі себе збережуть, – це прислів’я однаково є справедливим для формування особистості, як і для накопичення капіталу;

“Ten pounds is a lot of money: it makes a man feel prudent like; and then goodbye to happiness” – 10 фунтів – великі гроші. Ті, у кого вони з’являються, починають жити з опаскою; а це значить – прощавай щастя.

4). Загально філософські теми. Наприклад:

“What is life but a series of inspires follies? The difficulty is to find them to do” – Чим є наше життя, як не чередою вічно натхненних безрозсудств? Найскладніше – уміти відрізнити їх;

“Never lose a chance: it doesn’t come every day” – Ніколи не втрачай свого шансу: він дається не щодня;

“Time enough to think of the future when you haven’t any future to think of” – Про майбутнє вистачить часу подумати тоді, коли у вас попереду не буде майбутнього;

5). Тема життєвих цінностей. Наприклад:

“Do as this lady does: think of other people’s futures; but never think of your own. Think of chocolates, and taxis, and gold, and diamonds” – Наслідуйте приклад цієї леді: думайте про майбутнє інших людей, але ніколи не замислюйтесь на власним майбутнім. Думайте про шоколад, таксі, золото та діаманти.

“Happy is the man who can make living by his hobby!” – Щаслива та людина, якій її призвання може дати засоби до існування;

“If I decide to teach you, I’ll be worse than two fathers to you” – Якщо я вирішив навчати вас, я буду для вас набагато більшим, ніж два батька.

6). Тема виховання. Наприклад:

“I never brought her up at all, except to give her a lick of a strap now and again” – Я її зовсім не виховував; так хіба тільки ременем стьобнеш.

Тематика афоризмів визначається їхнім лексичним складом та ідейною спрямованістю на розум та почуття глядачів чи читачів.

Цікавими є афоризми на тему значення грошей у житті людини. Обіграючи цю тему, Б.Шоу враховує певні упередження під час перевиховання своїх читачів та глядачів. Це можна підтвердити багатьма прикладами. Серед багатих осіб поширена думка, що мешканці східної частини міста, у якому відбувається дія п’єси (район для бідних), самі винні у своїй бідності, оскільки не вміють заощаджувати. Хоча вони, як і Еліза в Конвент-Гардені, падкі до грошей, але лише для того, щоб при першій же можливості знову витратити їх на абсолютно непотрібні речі. У них зовсім відсутня думка про те, що гроші можна використати з розумом, наприклад, для здобуття професійної освіти. Бернард Шоу намагається це упередження спочатку посилити. Еліза, тільки-но отримавши якісь гроші, уже дозволяє собі їхати на таксі. Але одразу ж починається роз’яснення справжнього відношення Елізи до грошей. Наступного дня вона поспішає витратити їх на власну освіту. Ставлення бідних людей до грошей відбивається в афоризмі, що ще раз переконливо свідчить про те, що не в грошах щастя:

“Ten pounds is a lot of money: it makes a man feel prudent like; and then goodbye to happiness”.

Визначальною рисою творчості Б.Шоу є особлива увага до Людини та живого світу. Сковорода добре усвідомлював прагматичну значущість слова.

Людське щастя Б.Шоу розглядає через призму внутрішньої натури людини. Справжнє щастя незалежне від зовнішніх чинників і тому може стати надбанням кожної людини. Концепт щастя пов’язаний у мислителя не з концептом бажання, а з концептом задоволення. “Happy is the man who can make living by his hobby!” Щастя пов’язується у Б.Шоу з таким важливим принципом, який визначає сенс людського буття, – жити “за природою”. Труд творчий, праця за природним нахилом – джерело справжнього щастя.

Своїм розумінням щастя Б.Шоу ніби захищає людську природу від примітивного її зведення до споживання та корисливості.

Цікавими також є афоризми, які можна віднести до загально філософських. Більшість із них належить до парадоксально-багатозначної групи афоризмів. Так, найбільш переконливим образом теза про наявність природних здібностей та їх значення дл створення характерів демонструється на прикладі протиставлення Хіггінс – Пікерінг. Обидва вони за своїм соціальним становищем джентльмени, але з тією лише різницею, що Пікерінг і за своїм темпераментом джентльмен, у той час як Хіггінс схильний до грубості. Звичайно, Б.Шоу дає можливість проявлятися грубості Хіггінса в суспільстві в значно модифікованій формі. При всій вродженій схильності до безцеремонного вираження своїх думок, правди, Хіггінс не допускає в суспільних колах такої грубості, яку ми спостерігаємо при спілкуванні його з Елізою. Коли його співбесідниця місіс Ейнсфорд Хілл через свою обмеженість думає, що було б краще, якби люди вміли бути відвертими й говорити те, що думають, Хіггінс протестує: „Заради бога! Це було б непристойно”.

Як бачимо, образні афоризми, якими насичена п’єса Б.Шоу, виступають не лише засобом конденсації думки, а засобом розкриття можливостей мови взагалі. Своєрідністю цього різновиду афористичних висловів є те, що у них здійснюється, на думку професора Калашника, “емоційно-образна, естетична трансформація засобів загальнонародної мови” [12, 249].

Не лише англійці, але й народи багатьох інших країн виробив емоційно забарвлене ставлення до деяких афоризмів, по-своєму їх осмислив, вклав у них особливе значення. А деякі афоризми і на сьогоднішній день залишаються носіями кращих мрій народу, жаданих понять, подій, предметів.

Слід зазначити, що в п’єсах Б.Шоу багато повчальних, або логічних афоризмів, які в наш час використовуються, як прислів’я, які народ засвоїв із авторських афоризмів і трансформував їх. Під логічними афоризмами ми розуміємо такі словесні комплекси, що конденсовано й стисло у формі повчання, настанови, подають певну думку, поняття. Вони побутують у мові Б.Шоу на базі простих чи складних речень.

Афористичні якості слова видатного драматурга – досить багатогранне явище; саме цими засобами Б.Шоу розвиває й демонструє у своїх творчих зразках ті глибокі потенції, які приховані в живій народній мові. Афористичне багатство вражає читача, хоча часто прямо і не усвідомлюється, сприймається інтуїтивно. Словом так гнучко модифікуються відтінки переносного значення, що воно здається безмежним у своїх можливостях. Спосіб вживання афоризму на контекстуальному фоні може зробити його художнім засобом. Геній Б.Шоу належить до тих сил, які використовують слово у всіх його можливостях. Афоризм у нього – не проста форма, а складна організація, невичерпна за своїми потенціальними властивостями.

Ім’я Бернарда Шоу стало символом мудрості. Він зміг сказати про світ і людину в ньому так, що афоризми не втрачають своєї актуальності уже майже протягом століття. Спадщина видатного драматурга, головні ідеї, образи, погляди, багатогранний філософський світ заслуговують на увагу й дослідження.

Афоризми Б.Шоу, сповнені яскравими переконливими образами, живим емоційним сприйняттям дійсності, не втрачають своєї актуальності й нині. Його афоризми мають виразний дидактичний характер.

2.3 Психологічні основи вживання афоризмів у мовленні письменника

Афоризми є справжньою оздобою мови, одним з невичерпних джерел створення образності. Афоризми – це своєрідні носії життєвого досвіду письменника, що яскраво відбивають спостереження над навколишнім світом, відношення до реалій оточуючої дійсності. Це безпосередньо зумовлює особливості вживання афоризмів у мовленні. Частотність використання сталих висловів прямо залежить від віку людини та від її життєвого досвіду. Дитина, наприклад, сприймає фразеологізми буквально. Причиною цьому є різниця в типі мислення дорослого та дитини. Мислення, як “психологічний процес пізнання, що пов’язаний з відкриттям суб’єктивно нового знання” [23, 667], має зв’язки також із мовою та мовленням [25, 292]. Діти оволодівають мовленням поступово, тому і засвоєння знань, накопичених у процесі розвитку нації, вимагає від них великих зусиль мислення [25, 294].

Вживаються влучні вирази, як правило, в літературному стилі мовлення і часто цитуються в розмовному та мають ситуативний характер. Мовна ситуація, у якій були вжиті афоризми, запам’ятовується яскраво і надовго, бо в запам’ятовуванні бере участь емоційна пам’ять, яка до певної міри може бути сильнішою за інші види. При сприйнятті на слух того чи іншого влучного виразу в глядача одразу виникають позитивні або негативні оцінки почутого, що безпосередньо впливає на його почуття. У запам’ятовуванні бере участь і образна пам’ять, бо афоризми створюють в уяві не прості образи, які виникають при сприйманні слів, а жваві та яскраві, що зумовлено природою афоризму, якщо розглядати його з позицій лінгвістики. Сталий вислів, влучно вжитий у мовленні за певних обставин, може виникнути в свідомості, коли людина потрапляє в аналогічну ситуацію. Неабияку роль у даному випадку для запам’ятовування відіграє емоційна асоціація.

Числення афоризми в п’єсах Бернарда Шоу – не випадковий збіг обставин. Автор прагнув зробити все, щоб ідеї, виражені в його творах не забувалися одразу ж після прочитання або перегляду п’єси, а змушували до роздумів, народжували нові ідеї, сприяли перетворенню суспільства, його устрою на краще. Афоризми Б.Шоу, прочитані або почуті в його п’єсах запам’ятовуються, породжують певні асоціації. Б.Шоу у своїх п’єсах вирішував важливі соціальні проблеми, тому кожна п’єса – актуальна проблема для кожної людини навіть на сучасному етапі. Тому, вдалі вирази, що співвідносяться із вічними темами, які розвивав драматург, цитуються і сьогодні. І всі розуміють значення подібних сталих виразів, незважаючи на відірваність від контексту.

Афоризми Б.Шоу свідчать про його мудрість та значний життєвий досвід. Лише людина, яка добре орієнтується в суспільних відносинах, у політиці тощо могла стати автором таких виразів:

Ви рабськи слугуєте мені, а потім скаржитися на те, що я вами не цікавлюся: хто ж буде цікавитися рабом? (Хіггінс)

Не вмієте цінити те, що маєте, тож нехай у вас беде те, що ви ціните (Хіггінс);

Сильні люди (немає значення чоловік це чи жінка) не лише не вступають до шлюбу із ще більш сильними, але навіть не віддають їм переваги, коли обирають собі друзів. Коли один лев зустрічає іншого, який ричить більш загрозливо, він відносить його до розряду зануд. Чоловік або жінка, які відчувають у собі сили на двох, шукають у партнері чого завгодно, але не сили;

Люди слабкі надають перевагу шлюбу із сильними, аби ті їх не дуже лякали, і таким чином, часто роблять помилку, яку ми називаємо „горішок не по зубах”. Вони хочуть багато в обмін на мале, і коли угода стає нерівноцінною до безрозсудства, союз розпадається: слабкого партнера або відкидають, або тануть за собою як важкий хрест, що ще гірше;

Ненависть – помста боягуза за пережитий ним страх;

Звання й титули придумані для тих, чиї заслуги перед країною безспірні, але народу цієї країни вони невідомі;

Жінки, які думають, - це ті, про яких не думають;

Газета – друкований орган, який не бачить різниці між падінням з велосипеду й падінням цивілізації;

Демократія – це коли влада уже не призначається купкою розбещених, а обирається неосвіченою більшістю;

Нації подібні до бджіл – вони можуть вжалити лише ціною власного життя;

У результаті демократичних виборів із більшості неосвічених виходить мала кількість підкуплених.

Висновки

Отже, проаналізувавши п’єсу Бернарда Шоу „Пігмаліон”, можна зробити висновок, що драматург був справжнім майстром влучного слова. Афоризми Б.Шоу відзначаються дидактичністю, соціальною спрямованістю, несуть на собі певне змістовне навантаження.

Афоризми як своєрідний жанр літератури зародився в прадавні часи як одна з головних філософських літературних форм. Пройшовши багатолітню історію розвитку, афоризм не втратив своєї актуальності й основних рис. У п’єсі „Пігмаліон” Б.Шоу афоризми – короткі влучні судження, висловлені в образній, іноді парадоксальній і незвичайній формі. Афоризми мають вигляд завершеного умовиводу, тому добре сприймається і відірвано від контексту цілої п’єси.

Як свідчить аналіз теоретичних праць дослідників, немає єдиного погляду на тлумачення значення терміну „афоризм”. За одним словником афоризм – „коротке лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовування формі містить глибоку думку” [19, 3], за іншим – „короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній”. Афоризм завжди містить в собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження [20, 71]. Але всі сходяться на тому, що афоризм, в силу своєї структурної особливості, лаконічності, виступаючи своєрідним каталізатором думки, приводить читача до особистого роздуму, вчить мислити і разом з тим говорити.

Аналізувати афоризми на сучасному етапі розвитку цього жанру складно у зв’язку зі значним розширенням тематичного кола, що охоплює афористичну думку. У п’єсі „Пігмаліон” ми виділили (спираючись на класифікацію афоризмів А.Ткаченка) лозунгові афоризми та дефінітивні афоризми за способом вираження; за змістовим наповненням виділили афоризми повчально-однозначні та парадоксально-багатозначні. Але найбільш детально класифікували афоризми із п’єси „Пігмаліон” за тематичним принципом. На основі тематики виділені афоризми згрупували за темами:

тема моралі, моральності;

тема жінки й відношення до неї представників протилежної статі;

тема грошей і відношення до них у суспільних колах;

загально філософські теми (сенс буття, основа щастя тощо);

тема життєвих цінностей;

тема виховання.

За змістовим наповненням серед афоризмів Бернарда Шоу переважають парадоксально-багатозначні афоризми, оскільки більшість творчості драматурга побудована на принципі парадоксу. Як показали дослідження творчості Б.Шоу, парадоксальність – несподіваність, незвичність, оригінальність, протиріччя собі, загальноприйнятому, традиційному погляду або здоровому глузду за змістом і / або формою – один із улюблених прийомів драматурга.

Якщо аналізувати вплив афоризмів на рівень засвоєння читачами и глядачами ідей, що проголошуються в п’єсі, варто звернутися до психологічних засад вживання афоризмів. Як відомо, афоризми – це своєрідні носії життєвого досвіду письменника, що яскраво відбивають спостереження над навколишнім світом, відношення до реалій оточуючої дійсності.

Вживаються влучні вирази, як правило, в літературному стилі мовлення і часто цитуються в розмовному та мають ситуативний характер. Мовна ситуація, у якій були вжиті афоризми, запам’ятовується яскраво і надовго, бо в запам’ятовуванні бере участь емоційна пам’ять, яка до певної міри може бути сильнішою за інші види. При сприйнятті на слух того чи іншого влучного виразу в глядача одразу виникають позитивні або негативні оцінки почутого, що безпосередньо впливає на його почуття. У запам’ятовуванні бере участь і образна пам’ять, бо афоризми створюють в уяві не прості образи, які виникають при сприйманні слів, а жваві та яскраві, що зумовлено природою афоризму, якщо розглядати його з позицій лінгвістики. Сталий вислів, влучно вжитий у мовленні за певних обставин, може виникнути в свідомості, коли людина потрапляє в аналогічну ситуацію. Неабияку роль у даному випадку для запам’ятовування відіграє емоційна асоціація.

Числення афоризми в п’єсах Бернарда Шоу – не випадковий збіг обставин. Автор прагнув зробити все, щоб ідеї, виражені в його творах не забувалися одразу ж після прочитання або перегляду п’єси, а змушували до роздумів, народжували нові ідеї, сприяли перетворенню суспільства.

Ім’я Бернарда Шоу стало символом мудрості. Він зміг сказати про світ і людину в ньому так, що афоризми не втрачають своєї актуальності уже майже протягом століття. Спадщина видатного драматурга, головні ідеї, образи, погляди, багатогранний філософський світ заслуговують на увагу й дослідження.

Таким чином, у даній роботі ґрунтовно досліджена природа афористичної думки, історія її розвитку. Подана термінологія з обраної проблеми. Робота має практичне значення. Її результати можуть бути використані для вивчення творчості Б.Шоу, для проведення лінгвістичного аналізу. Дана робота може послужити підґрунтям для подальшої розробки теми афористики.

Список використаної літератури

Алехина А.И. Фразеологическая единица и слово. – Минск, 1991.

Амосова Н.Н. Основы английской фразеологии. – Л., 1989.

Аничков И.Е. Труды по языкознанию. – С-Пб: Наука, 1997.

Блэк М. Метафора // Теория метафоры. – М., 1990.

Виноградов В.В. Об основных типах фразеологических единиц в русском языке // Виноградов В.В. Лексикология и лексикография: Избр. тр. – М.: Наука, 1986.

Виноградов В.С. Введение в переводоведение. – М., 2001.

Гражданская З.Т. Бернард Шоу. – М.:Просвещение, 1979.

Ф. Деннингхаус. Театральное призвание Бернарда Шоу. – М.: Прогресс, 1978.

Жуков В.П. Семантика фразеологических оборотов. – М., 1990.

Захарова М.А. Стратегия речевого использования образных фразеологизмов английского языка. – М., 1999.

Ивашева В.В. Английская литература ХХ век. – М.: Просвещение, 1967.

Калашник В.С. Структурно-функціональні різновиди афоризмів // Культура слова. – К., 1989.

Комиссаров В.Н. Современное переводоведение. – М., 2001.

Копыленко М.М., Попова З.Д. Очерки по общей фразеологии: Проблемы, методы, опыты. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990.

Коробка П.Л. Идиоматическая фразеология как лингвистическая и культурологическая проблема. – М.,1999.

Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філолог. спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Академія, 1999. – 288 с.

Кунин А.В. Английская фразеология. Теоретический курс. – М., 1981.

Кунин А.В. Фразеология современного английского языка. – М.: Международные отношения, 1996.

Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. Вид. 3-тє, перероблене і доп. – К.: Радянська школа, 1971.

Літературознавчий словник-довідник / Р.Г.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

Майский И. Б. Шоу и другие воспоминания. – М.: Искусство, 1967.

Манякіна Т.І. Логіко-семантична класифікація афоризмів. Питання теорії романо-германських мов. – Дніпропетровськ, 1975.

Немов Р.С. Психология. В 3-х кн. Кн. 1: Общие основы психологи. – М., 2000.

Пастушенко Л.П. Английские фразеологические единицы в составе фразеологического поля. Дис. канд. филол. наук. – Киев, 1982.

Петровський. Общая психология. – М., 1987.

Попов Р.Н. Методы исследования фразеологического состава языка. – М., 1996.

Прокольева С.М. Механизмы создания фразеологической образности. – М., 1996.

Романенко В. Мистецтво бачити світ. – К., 1969.

Савицкий В.М. Английская фразеология: Проблемы моделирования. – Самара, 1993.

Сковорода Г.С. Байки харківські. Афоризми. – Харків: прапор, 1972. – 132 с.

Смит Л.П. Фразеология английского языка. – М., 1998.

Смирницкий А.И. Лексикология английского языка. – М.,1996.

Сухоруков Л.С. Всё обо Всём. – Великобритания, 2005.

Телия В.Н. Метафора как модель смысла произведения и ее экспрессивно-оценочная функция // Метафора в языке и тексте. – М.: Наука, 1988.

Ткаченко А. Мистецтво слова (вступ до літературознавства). – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 448 с.

Українська мова. Енциклопедія / Русанівський В.М., Тараненко О.О., Зяблюк М.П. та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с.

Уорелл А.Дж. Английские идиоматические выражения. – М.: Художественная литература, 1999.

Федуленкова Т.Н. Английская фразеология: Курс лекций. – Архангельск, 2000.

Федоренко Н.Т., Сокольская Л.И. Афористика. – М.: Наука. – 419 с.

Хьюх Э. Бернард Шоу. ЖЗЛ. – М.: Молодая гвардия,1966.

Чиненова Л.А. Английская фразеология в языке и речи. – М., 1986.

Шанский Н.М. Фразеология современного русского языка. 3-е изд. – М.: Высшая школа, 1985.

Шоу Б. Пигмалион. – М., 1966. – 112 с.

Шоу Б. Полное собрание пьес в 6 томах. – М.: Искусство, 1980.

Makkai A. Idiom Structure in English. – The Hague, 1987.

Weinreich U. Problems in the Analysis of Idioms: Substance and Structure of Language. – University of California Press, Berkley and Los Angeles, 1984.