ВСТУП

Під джерелами кримінально-процесуального права, як і джерелами більшості інших галузей права, найчастіше розуміють сукупність (систему) правових актів, що містять відповідні норми. Такі акти можуть бути різних видів, що ми можемо розглянути за допомогою даної схеми.

Джерела кримінально-процесуального права.

Конституція України

У кримінально-процесуальному праві основним джерелом є закон — прийнятий вищим представницьким (законодавчим) органом акт, що містить правові норми, призначені для регламентації діяльності, здійснюваної в зв'язку з провадженням по кримінальних справах, і виникаючих при цьому відносин .

Конституція має вищу юридичну силу. Усі закони й інші правові акти не повинні суперечити їй.

Конституційні розпорядження, що стосуються кримінального судочинства, зосереджені головним чином у розділах 2 і 8, що присвячені правам і свободам людини і громадянина, а також судової влади. Ці розпорядження містять найбільш принципові положення, що лежать в основі кримінального процесу в цілому (рівність усіх перед законом і судом; свобода і недоторканість особи; недоторканність приватного життя; охорона таємниці листування , телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень; недоторканність житла; право захищати свої права всіма способами, не забороненими законом, у тому числі шляхом звернення в суд; презумпція невинуватості; гласність судочинства; змагальність і рівність прав у суді і т.д.).

Досвід реалізації положень Конституції показав, що на практиці не завжди правильно вирішуються питання, пов’язані з забезпеченням її безпосередньої дії. Суди й інші правоохоронні органи попросту не були готові до такого застосування основного закону. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України , узагальнивши основні тенденції в діяльності судів на даному напрямку,

в своїй постанові № 9 від 01.11.1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” дав наступне роз'яснення (п. 2):

«Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.”

У випадках, коли стаття Конституції України є відсильною, суди при розгляді справ повинні застосовувати закон, що регулює виниклі правовідносини. Наявність рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційної тієї чи іншої норми закону не перешкоджає застосуванню закону в іншій його частині.

Безпосередньо в кримінальному процесі закріплені наступні положення Конституції України:

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина

не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Закони України. Кримінально-процесуальний Кодекс

Повна і всебічна регламентація при провадженні по кримінальних справах, є завданням перед спеціально прийнятими законами.

Таким законом є Кримінально-процесуальний кодекс України. Діючий КПК за час свого існування неодноразово піддавався змінам і доповненням під впливом різного роду факторів. Усього таких змін і доповнень було біля чотирьохсот . Самою «багатостраждальною» статтею виявилася стаття 112 (про підслідність кримінальних справ): її змінювали і доповнювали майже сорок раз.

До числа найбільш великих коректувань можна було б, приміром, віднести наступні: заснування слідчого апарату органів внутрішніх справ (1963 р.); регламентація повноважень начальників слідчих відділів, їхніх процесуальних взаємин зі слідчими і прокурорами (1965 г); уточнення у зв'язку з прийняттям Конституції України від 20 квітня 1978 року (1983 р.); введення протокольної форми підготовки матеріалів справи (1985 р.); збільшення граничного терміну утримання під (1989 р.).

КПК України — основний, але не єдиний закон, що має відношення до кримінального процесу. Правильне застосування розпоряджень КПК нерідко вимагає знання положень ряду інших законів. До них варто відносити:

Кримінальний Кодекс України 5 квітня 2001 року

Закон України «Про судоустрій України» від 07 лютого 2002 року ;

Закон України «Про статус суддів » від 15 грудня 1992 року ;

Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року ;

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1991 року ;

Закон України «Про службу безпеки України» від 25 березня 1992року ;

Закон України «Про попереднє ув’язнення » від 30 червня 1993 року ;

Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів у зв’язку з утворенням податкової міліції” від 05 лютого 1998 року

Закон України «Про внесення змін деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про державну прикордонну службу України” від 03 квітня 2003 року

Закон України «Про адвокатуру » від 19 грудня 1992 року ;

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року ;

Закон України «Про застосування амністії» від 1 жовтня 1996 року ;

Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року;

Приведені і деякі інші акти підлягають виконанню при вирішенні конкретних питань, що виникають при провадженні по кримінальних справах. Приміром, при визначенні законності складу суду можуть мати істотне значення відповідні положення Закону про статус суддів і Закону про судоустрій, а при дослідженні й оцінці доказів — Закону про оперативно-розшукову діяльність, Закону про міліцію.

До числа інших, не згаданих у приведеному вище переліку актів можна віднести, наприклад, ті, котрими встановлюються особливі умови притягнення до кримінальної відповідальності окремих категорій осіб.

У зв'язку з характеристикою кримінально-процесуального законодавства важливо мати на увазі, що застосуванню підлягають тільки офіційно опубліковані закони. Що стосується інших нормативних актів, то на них це правило поширюється, якщо вони торкаються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

3. Міжнародне право та договори

У наші дні істотна роль у правовій регламентації, у тому числі в регулюванні кримінального судочинства, також відведена принципам і нормам міжнародного права і міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України “.

Міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

В Законі України “Про міжнародні договори” від 29 червня 2006 року вказується : ”якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.”

Однак таке застосування договорів не повинне відбуватися автоматично у всіх випадках, тому що їхня обов'язковість буває різною: в одних випадках вона визнається законом, а в інших — іншими актами (наприклад, уряду, міністерства, відомства). Якщо обов'язковість договору визнана, скажемо, відомчим актом і такий договором вступає в колізію з законом, то застосовується останній. Крім того, якщо за умовами договору потрібно видання якогось внутрішньодержавного акта (закону, постанови уряду й ін.), то застосовуватися повинні і договір, і виданий відповідно до нього .

У рамках кримінального процесу варто було б особливо виділяти серед міжнародних документів (договорів) Загальну декларацію прав людини, прийняту 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права людини, що був ратифікований 19 жовтня 1973 року і набрав сили 23 березня 1976 року.

Існують і інші авторитетні міжнародні документи, положення яких мають визначене значення для вирішення ряду процесуальних питань. До них можна віднести, наприклад, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН Основні принципи незалежності суддів, Декларацію принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою і Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином. Ці і подібні їм документи не є юридично обов'язковими, але їхні положення повинні прийматися до уваги при підготовці і прийнятті законодавчих актів, а також в процесі їхнього застосування.

Значне практичне значення для регулювання кримінального судочинства мають договори про правову допомогу. У них вирішується багато питань співробітництва правоохоронних органів при розслідуванні і здійсненні правосуддя по кримінальних справах. У свій час договори були укладені з усіма східноєвропейськими країнами, що входили в так званий соціалістичний табір, а також деякими іншими. У наші дні серед міжнародних документів такого роду видне місце приділяється розробленої державами-членами СНД Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам. Вона була схвалена в Мінську 22 грудня 1993 року і набрала сили 10 листопада 1994 року . У ній мається Розділ IV «Правова допомога по кримінальних справах», у якому встановлені погоджені правила про видачу осіб, що скоїли злочини, кримінального переслідування на прохання держав-членів Конвенції, про взаємне надання інформації, а також здійснення деяких інших дій, пов'язаних з провадженням по кримінальних справах.

Ця багатобічна конвенція не перешкоджає висновкам двосторонніх угод такого роду, наприклад, договори про правову допомогу з Республікою Молдова (набрав сили 10 листопада 1994 року), Естонською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995 року) , Латвійською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995 ). У цих документах міститься більш докладна регламентація питань кримінального судочинства по справах, що торкається інтереси Росії й інших країн.

Варто також мати на увазі, що для провадження по кримінальних справах можуть мати значення консульські конвенції, що укладаються на двосторонній основі, договори про торгове судноплавство й інші. У консульських конвенціях і договорах про торгове судноплавство можна знайти так звані юрисдикційні норми, у яких встановлюються умови, що дають підставу для застосування українських законів, у тому числі кримінально-процесуальних. Наприклад, ст.8 Угоди про торгове судноплавство між Кабінетом міністрів України і Урядом Французької республіки ( ратифікована Законом 10 січня 2002 року) передбачає, що “у випадку, якщо член екіпажу судна однієї Договірної Сторони здійснить злочин на борту судна, що перебуває в територіальних водах іншої Договірної Сторони, власті останньої не переслідуватимуть його без згоди компетентної дипломатичної чи консульської офіційної особи країни прапора судна, якщо:

а) наслідки злочину не розповсюджуються на територію держави, в якій перебуває судно;

б) злочин не порушує громадський порядок держави чи її безпеку;

в) злочин за законами цієї Договірної Сторони не розглядається як тяжкий злочин;

г) злочин не здійснено проти будь-якої особи, крім членів екіпажу цього судна.

д) злочин не пов’язаний з незаконним перевезенням наркотичних засобів або психотропних речовин.

3. Положення пункту 2 цієї Статті не обмежують права контролю і розслідування, які власті кожної Договірної Сторони мають згідно зі своїм законодавством.

Кримінальна юрисдикція на борті судна, що знаходиться «не у своєму» порту, здійснюється лише на прохання чи за згодою консульської посадової особи тієї з держав, що домовилися, якому належить торгове судно, і що з цього загального правила можливі виключення, скажімо, для випадків здійснення тяжких злочинів. Іншими словами, якщо на борті торгового судна під французьким прапором, що знаходиться в українському порту, буде скоєно злочин, що по французьких законах вважається тяжким, то українські компетентні органи вправі порушити кримінальну справу і проводити слідчі дії (обрання запобіжного заходу, допит, обшук і т.д.) без згоди консульської посадової особи.

Подібні юрисдикційні положення можна знайти й у відповідних угодах з багатьма іншими країнами.

4. Рішення Конституційного Суду України

Новим явищем для джерел українського кримінально-процесуального права — рішення Конституційного Суду України. Цьому суду не дане повноваження видавати якісь нормативні акти, обов'язкові для організацій, посадових осіб і громадян. Однак прийняті ним рішення можуть істотно впливати на зміст і юридичне значення законодавства. Здійснюючи конституційний контроль, він, за поданням державних органів, коло яких суворо обмежено законом про цей суд, або при визначених умовах по зверненню громадянина, вправі визнати якийсь закон цілком чи частково суперечним Конституції України. Таке рішення по суті своїй означає, що закон у цілому чи його частині не підлягає застосуванню. І це може стосуватися закону, що регламентує кримінальне судочинство.

Щоб правильно застосовувати кримінально-процесуальне законодавство, потрібно знати відповідні рішення Конституційного Суду України. Практика такого роду поки що формується. Але вже є рішення, що істотно вплинули на зміст законодавчих розпоряджень у сфері кримінального судочинства. Одне з них було прийнято 16 листопада 2000 року у зв'язку зі зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника).

Даним рішенням Конституційного Суду було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини першої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу , за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; положення частини першої статті 44 КПК України втратило чинність з дня ухвалення цього рішення.

Становить інтерес для вирішення питань, що виникають при провадженні по кримінальним справам, і рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року 1995 року № 1-12/2003 «у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора)

Було визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), такі положення Кримінально-процесуального кодексу ):

1.1. Частини третьої статті 120 про можливість продовження строку досудового слідства лише у виняткових випадках;

1.2. Частини шостої статті 234, частини третьої статті 236, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України , які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

3. Положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

5. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України із питань судової практики.

При прийнятті рішень у кримінальному судочинстві широко застосовуються роз'яснення Пленуму Верховного Суду України із питань судової практики.

У відповідності зі ст. 47 Закону про судоустрій Верховний Суд України “дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду”

Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України обов'язкові для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, по якому дане роз'яснення. Роз'яснення такого роду оформляються постановами, і публікуються в «Відомостях Верховного Суду України» .

Цим повноваженням Верховний Суд України завжди користувався досить активно. Але підвищену активність йому приходиться виявляти після того, як він став найвищою судовою інстанцією для судів загальної юрисдикції в зв'язку зі скасуванням Верховного Суду СРСР і йому знадобилося надавати більш широку допомогу судам у застосуванні постійно поновлюючогося законодавства, особливо принципово нових вимог Конституції України.

До числа постанов Пленуму Верховного Суду України, пов'язаних з цими подіями, можна було б віднести, наприклад:

“Про застосування судами законів України про внесення змін до чинного законодавства у зв’язку із закінченням дії “Перехідних положень Конституції України” від 6 липня 2001 року № 6;

“Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 року № 4;

“Про деякі питання застосування законодавства, яка регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов”язаних з їх екстрадицією” від 08 жовтня 2004 року № 16 ;

“Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту” від 10 лютого 2005 року;

“Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2003 року № 4;

“Про застосування Конституції при здійснення правосуддя” від 01 листопада 1996 року № 9 ;

Серед названих постанов звертає на себе особливу увагу остання. У вже згадуваній вище постанові Верховний Суд України роз'яснив судам зовсім «незвичні» для них правила безпосереднього застосування вимог Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Раніше такої судової практики не було, оскільки існуючі до цього Конституції (1918, 1925, 1937 і 1978р.) не вважалися актами безпосередньої дії. Суди й інші правозастосовні органи могли застосовувати норми законів, що доповнювали і розвивали конституційні вимоги, але не самі ці вимоги.

6. Нормативні акти міністерств і відомств.

При вирішенні питань, що виникають у зв'язку з провадженням по кримінальних справах, істотну роль можуть виконувати і нормативні акти міністерств і відомств. Їхня головна особливість — вони не повинні суперечити закону чи коректувати його і видаються керівниками міністерств або відомств у межах наданих їм повноважень. Повноваження ці звичайно закріплюються в актах, що визначають основи організації і діяльності конкретного міністерства або відомства.

Зрозуміло, найчастіше таку роль грають нормативні акти, що видаються керівниками правоохоронних органів. У відповідності зі ст. 15 Закону про прокуратуру Генеральний прокурор України відповідно до законів України видає накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції, обов’язкові для всіх органів прокуратури , до яких відносяться, як відомо, і прокурори, що підтримують державне обвинувачення, що виносять протести на судові рішення, що дають висновки у вищих інстанціях, і слідчі, що розслідують кримінальні справи.

По Положенню про Міністерство юстиції України нормативні акти, видавані цим міністерством, обов'язкові для широкого кола осіб у випадках, передбачених законодавством, нормативно-правові акти Міністерства є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами (див. п. 6 Положення). Приміром, великою популярністю використовуються видавані ним інструкції з діловодства в судах, що містять чимало розпоряджень, що повинні виконуватися в зв'язку з підготовкою судових засідань, звертанням до виконання вироків і т.д.

Аналогічне повноваження надане і міністру внутрішніх справ України. Відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ, затвердженому Урядом УКРАЇНИ 22 жовтня 1991 року (див. п. 8), МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, інструкції й інші правові акти, у тому числі з питань, що тісно стикаються з кримінальним судочинством. До їхнього числа можна віднести, наприклад, нормативні акти, якими регламентується порядок розшуку особи, що переховується від слідства. Кожен слідчий добре знає, що оголошення розшуку особи, притягненої в якості обвинуваченої, можливо, коли дотримуються розпорядження нормативних актів такого роду. А потреба в розшуці на практиці виникає по багатьох кримінальних справах.

З питань, що представляють інтерес для декількох чи всіх органів, що здійснюють провадження по кримінальних справах, можливе видання керівниками цих органів спільних нормативних актів. Серед них можна було б назвати, наприклад: Інструкцію про порядок вилучення, обліку, збереження і передачі речових доказів по кримінальних справах, цінностей і іншого майна органами попереднього слідства, дізнання і судами від 12 лютого 1990 року; Вказівка про порядок реалізації норм Указу Президента Російської Федерації від 6 лютого 2003 року № 84 «ПРО невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією”

ВИСНОВОК

Нерідко термін «закон» тлумачиться широко: під ним мають на увазі сукупність (систему) усіх правових актів. Однак у сфері кримінального процесу таке тлумачення ми не можемо визнати обґрунтованим. Це випливає зі сказаного вище, акти, що не є законами, можуть грати лише допоміжну роль.

ЗАВДАННЯ 1:

1 липня 1993 року начальник РВ УМВС доручив дільничому інспектору провести дізнання у кримінальній справі про злочин, передбаений ст.193 КК України. Але 20 липня 1993 року вступив в дію Закон України «Про внесення в деякі законодавчі акти України змін та доповнень, які стосуються удосконалення попереднього (зараз досудового) розслідування», згідно з яким у справах про злочин, які передбачені ст. 193 КК, обов’язком провадження досудового слідства, яке повинен здійснювати слідчий ОВС.

Яке рішення слід прийняти в даній ситуації?

Для вирішення задачі звернемося до положень статей 103,104,108,109 Кримінально-процесуального кодексу України:

Стаття 103. Повноваження органів дізнання

На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.

Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора.

Стаття 104. Порядок провадження дізнання у кримінальних справах

За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, додержуючи строків, передбачених частиною 1 статті 108 цього Кодексу, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження.

У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у межах строків, передбачених частиною 2 статті 108 цього Кодексу.

Стаття 108. Строки провадження дізнання

У справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, дізнання провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється з додержанням вимог, передбачених статтею 209 цього Кодексу.

У справі про тяжкий, або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.

У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому статтею 165-2 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.

Стаття 109. Закінчення дізнання

Дізнання у справах закінчується складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, яка затверджується прокурором.

Таким чином дільничний інспектор міліції проводив дізнання у кримінальній справі, порушеній за ознаками злочну, передбаченому ст. 193 КК України (ст.358 КК України в ред. 2001 року) : “Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження”. Даний злочин відповідно ст.12 КК України не належить до категорії тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Виходячи з умови задачі дільничний інспектор проводив дізнання у порушеній кримінальній справі з 1 по 20 липня 1993 року і по ст.193 КК України провадження досудового слідства не було обов”язковим. Виходячи з цього , кримінальна справа була порушена прокурором і по ній не встановлено особу, яка скоїла злочин ( інакше дільничний інспектор повинен був здійснювати протокольне провадження досудової підготовки матеріалів ).

Так як провадження досудового слідства в справах про такі злочини стало обов’язковим, то дільничний інспектор повинен проводити дізнання до встановлення особи, яка скоїла злочин, після чого закінчити дізнання і в термін, не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, направити справу слідчому для провадження досудового слідства, про що виносить постанову, яка затверджується начальником РВ УМВС та прокурором.

В разі невстановлення особи, яка вчинила злочин і після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій, дільничний інспектор зупиняє дізнання на підставі п.3 ст.206 КПК України.

ЗАВДАННЯ 2:

Барієву було пред’явлено обвинувачення в скоєнні злочину, передбачено ч. 3 ст. 185 КК України. Обвинувачений винним себе не визнав та пояснив слідчому, що він не може бути причетним до вказаного злочину, так як в момент його вчинення перебував в іншому місці. Слідчий заявив, що доводи Барієва не можуть бути прийняті до уваги, оскільки останній не надав доказів, які б підтверджували його алібі.

Чи відповідають дії слідчого принципам кримінального процесу?

Дії слідчого не відповідають принципам кримінального процесу, а саме конституційному принципу презумпції невинуватості, який передбачений статтею 62 Конституції України та закріплений в ст.22 КПК України:

Стаття 62 Конституції України : Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 22. КПК України : Всебічне, повне і об’єктивне дослідження

обставин справи

Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.

Принцип презумпції невинуватості, закріплений у ст.62 Конституції України, є одним з основних принципів правосуддя. Перш ніж визнати особу винною у злочині і призначити їй покарання, варто довести, що саме нею скоєно цей злочин.

Здобути докази, що викривають винного в злочині, викрити злочинця покликані органи дізнання і досудового слідства. При доведенні вини особа, що провадила дізнання, слідчий і прокурор повинні суворо керуватися нормами КПК. Порушення вимог КПК може привести до непоправної втрати доказів. Докази, отримані з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної чинності і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, що підлягають встановленню в справі.

При достатності доказів вини органи розслідування виносять постанову про притягнення особи в якості обвинуваченого. Пред'являючи особі обвинувачення, органи розслідування вважають його винним у здійсненні злочину, однак вину обвинуваченого вони повинні довести.
Згідно ч.2 ст.22 КПК України забороняється покладати на обвинуваченого обов'язок доводити свою невинуватість. У тих випадках, коли обвинувачений заявляє про алібі, органи розслідування зобов'язані ретельно перевірити його, а не перекладати тягар доведення на обвинуваченого. Суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доведення на обвинуваченого і повинні об'єктивно перевірити всі доводи захисту обвинуваченого. Сам обвинувачений має право доводити свою невинуватість, однак це тільки його право, яке він може використовувати, але аж ніяк не обов'язок. Обвинувачений може давати будь-як показання, цілком відмовитися від дачі показань чи від відповідей на окремі питання. Однак ні відмова від показань взагалі, ні відмова від окремих пояснень, ні давання суперечливих і помилкових показань не є підставою для обвинувального вироку. Непредставлення обвинуваченим доказів своєї невинуватості не може розцінюватися як доказ його винності.

Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тільки тоді, коли воно підтверджено сукупністю доказів. Обов'язок доведення провини обвинуваченого покладається на органи розслідування і прокурора. Не обвинувачений зобов'язаний довести, що він невинний, а органи розслідування зобов'язані довести його вину. З презумпції невинуватості випливає і ще одне положення: усякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого. Це означає, що якщо докази в справі спірні чи суперечливі і можуть одержати різне тлумачення, то рішення повинне бути винесене на користь обвинуваченого. Правила про тлумачення сумніву на користь обвинуваченого відносяться тільки до тих сумнівам, що не можуть бути усунуті після дослідження і ретельної перевірки всіх обставин справи. Тільки непереборні сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Обвинувачення повинне бути засноване на доведених, а не на передбачуваних фактах. Висновок про винність особи в здійсненні злочину може бути зроблений на підставі об'єктивно і точно встановлених доказів. Неухильне виконання вимог закону надає суду можливість прийняти обґрунтоване і справедливе рішення про покарання винного або про реабілітацію невинного, чому і служить принцип презумпції невинуватості.

ЗАВДАННЯ 3:

Cуддя Василенко виніс постанову про застосування щодо Білика запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Через деякий час цей же суддя розглянув у судовому розгляді кримінальну справу за обвинуваченням Білика в скоєнні злочину, передбаченого в ч. 3 ст. 185 КК України та виніс вирок.

Чи були допущені порушення у справі? Якщо так, то які вони тягнуть наслідки?

Суддею Василенко порушено вимоги п.2-1 ст. 54 КПК України щодо можливості участі в справі :

Стаття 54. Обставини, що виключають участь судді в розгляді справи

Суддя або народний засідатель не може брати участі в розгляді кримінальної справи:

2-1) якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;

Відповідно до ст.56 КПК України суддя Василенко зобов”язаний був до початку судового слідства заявити самовідвід :

Стаття 56. Відвід судді

При наявності обставин, передбачених статтями 54 і 55 цього Кодексу, суддя і народний засідатель зобов’язані заявити самовідвід. На цих же підставах відвід судді або народному засідателю може бути заявлений прокурором, підсудним, захисником, а також потерпілим і його представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або їх представниками.

Заяви про відвід подаються до початку судового слідства.

Пізніша заява про відвід допускається у випадках, коли підстава для відводу стала відома після початку судового слідства.

Підстави і для скасування, і для зміни вироку (постанови) однакові. Одні й ті самі порушення КПК залежно від конкретних обставин справи можуть свідчити про необхідність як скасування, так і зміни вироку (постанови). Винятком є такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, за наявності яких вирок завжди підлягає скасуванню (ст. 370 КПК).

Істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є такі порушення, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Вирок (постанову) в будь-якому разі належить скасувати, якщо: (безумовні підстави)

1)є підстави для закриття справи, але її не було закрито;

2)вирок винесено незаконним складом суду;

3)порушено право обвинуваченого на захист;

4)порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5)розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу;

6)справу розглянуто за відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7)порушено правила підсудності;

8)порушено таємницю наради суддів;

9)вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів;

10)у справі немає протоколу судового засідання або перебіг судового процесу у передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11)порушено вимоги статей КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

12)обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не був вручений обвинуваченому;

13)порушено вимоги статей КПК, що встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (ст. 370 КПК).

Істотне порушення кримінально-процесуального закону є підставою тільки для скасування вироку (постанови) з направленням справи прокурору, на додаткове розслідування або новий судовий розгляд (залежно від того, в якій стадії воно було допущено).

Підлягає скасуванню судове рішення, постановлене незаконним складом суду.

У законі немає визначення «законний» або «незаконний» склад суду, але в будь-якому разі незаконним визнається склад суду, якщо були підстави, які виключали участь судді в розгляді справи (статті 54, 55 КПК); вирок (постанова) підписаний суддею, що не брав участі у розгляді справи; порушені правила про розгляд справи судом у складі трьох суддів або двох суддів і трьох народних засідателів у випадках, передбачених частинами 2 і З ст. 17 КПК; суддя або судді, що розглянули справу, обрані в суд, якому ця справа не підсудна; у розгляді справи брали участь суддя або народний засідатель, термін повноважень яких минув; хоча б один із суддів не був обраний Верховною Радою України або призначений Президентом України у встановленому законом порядку; якщо суд у встановленому законом порядку не розглянув клопотання про відвід судді або народного засідателя.

Таким чином суддею Василенко допущено істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону ( п.2-1 ст.54 КПК України) , які перешкодили повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Наслідком такого порушення є скасування вироку (постанови) з направленням справи новий судовий розгляд ( п.2 ч.2 ст.370, ч.2 ст.374 КПК України).

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Конституція України

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року зі змінами та доповненнями

Коментар до КПК України

Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» від 10.12.91р.

Загальна декларація прав людини (документи і матеріали).

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права

Конвенції про правову допомогу з конкретними державами.

Михеєнко М.М. Кримінальний процес України. Київ “Либідь”

Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. Київ “Юрінком Інтер”, 2004

20