Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра педагогіки і методики початкового навчання

Дипломна робота

Народні традиції у вихованні учнів початкових класів

Роботу виконала:

студентка факультету ПВПК

групи з ПК -54

Ковальчук Маряна Михайлівна

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

доцент: Матіяш В.В.

Тернопіль 2009

Вступ

За нинішніх умов трансформації суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей.У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Конедлідуючим фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного чи його відгородження.Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій як повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого,цілеспрямованого процесу. Без кого неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в крані, а й стати соціально - активною силою.

Сьогодні школа, вчителі початкової ланки освіти покликані відповісти на запитання,як підготувати молодшого школяра до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві,при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей,що склалася в українського народу.

Тому виховання традиціях вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує,що без знання своєї історії, культури,свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни.

Не випадково,що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі„Освіта („Україна XXI століття,, ) визначено „утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших добро чинностей[3]. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки,О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.

Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу. Можливості його важко переоцінити,якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку молодших школярів в умовах гуманізації початкової освіти.

Актуальність і недостатній рівень визначеної проблеми в теорії та шкільній практиці зумовили вибір нами теми дипломного дослідження.

Об'єкт дослідження - процес використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні учнів початкових класів.

Предмет дослідження - педагогічні умови використання національно -культурних традицій у вихованні молодших школярів.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально спробувати педагогічні умови та методику використання національно -культурних традицій українського народу у початковій ланці освіти.

Гіпотеза дослідження полягала у припущенні того, що використання національно-культурних традицій у вихованні молодших школярів буде ефективним за умов:

- доступностість;

- емоційність;

- враховування вікових та індивідуальних особливостей дітей

- зв'язок з життям

- комплексний підхід до виховання національними традиціями.

Практична значущість дослідження полягає у з'ясуванні методичних орієнтирів щодо використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні молодших школярів.Матеріали і результати дослідження можуть бути використанні у навчально-виховному процесі початкової ланки освіти.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження були встановлені такі завдання:

♦ вивчити стан проблеми у педагогічній теорії і шкільній практиці;

♦ визначити педагогічні умови, що забезпечать ефективність використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні молодших школярів;

♦ розробити експериментальну методику виховання молодших школярів використанням національно-культурних традицій;

♦ зробити кількісний і якісний аналіз результатів експериментального дослідження.

Основні методи дослідження:

- аналіз літературних джерел;

- вивчення шкільної документації;

- вивчення та аналіз масового педагогічного досвіду;

- бесіда;

- спостереження;

- інтерв'ювання;

- анкетування;

- педагогічний експеримент.

Базою дослідження виступала Бродівська загальноосвітня середня школа - ІІІ ступенів №4 Львівської області. В експерименті приймали участь 70 учнів початкових класів. Структура дипломної роботи: вступ, два розділи, сім параграфів, висновки, список використаних джерел, додатки.

РОЗДІЛ І. СТАН ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ШКІЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

Феномен, національно культурні традиції українського народу

Поняття "Традиції" походить від латинського traditio, що в перекладі означає - передача. Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості. Передусім, саме шляхом передачі соціального досвіду від старших до прийдешніх поколінь традиції забезпечують засвоєння найвищих національних, культурних і матеріальних, нагромаджених віками цінностей, норм, правил, ідеалів, відображають наступність соціального досвіду. Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ, уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і теперішнього часу.

Для усвідомлення теоретичних основ феномена "традиції", ми ознайомилися з найбільш важливими їх ознаками з наукової довідкової літератури і виявили найхарактерніші для нашого дослідження аспекти цього поняття.

У філософській енциклопедії [187, 663] підкреслюється, що традиційними стають норми поведінки, народний досвід, ідеї, погляди, смаки, звичаї, обряди, свята та інші форми соціальних і культурних явищ. У філософському словникові вони визначаються як елементи соціально-культурної спадщини, що історично склалися і передаються від покоління до покоління [188, 487]. У педагогічному словнику виділяються традиції в сім'ї і традиції шкільні. Традиції в сім'ї розглядаються як "сукупність звичаїв і норм поведінки, прийнятих у сім'ї, що передаються від старшого покоління молодшому" [189, 490]. Традиції шкільні - це "звичаї, порядки, правила поведінки, що склалися в школі, які зберігає колектив та які передаються від одного покоління учнів до іншого" [190, 490-491]. Таким чином, як підкреслюється в етнографії, "традиції - це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей" [83, 230], соціальних і культурних явищ, що історично склалися. Таким чином, традиції складаються в суспільному житті певного народу, в сім'ї, школі, побуті, праці, моралі, мистецтві тощо.

В.Г.Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О.Сергійчук під національними традиціями розуміють "своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті" [119, 132]. Отже, автори акцентують увагу на змісті традицій. О.Вишневський доводить, що виховний досвід народу закріплюється в традиціях, які "є виявом його історичної пам'яті, його самовизначення та оберегом культури, мови, релігії, звичаїв тощо". Розглядаючи сутність традицій, він наголошує, що "у кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід, формує правила виховання", при цьому піддає різкій критиці сучасне українське виховання.

Сприймаючи основні думки О.Вишневського, погоджуючись, що у вихованні на традиціях мають місце значні недоліки, все ж не поділяємо його висновку про те, що "між українською традицією і сучасним вихованням - в сім'ї і школі - виникла духовна прірва" (29, 72). Не можна спростовувати того факту, що Україна підійшла до сучасних реформ зі значним науковим, освітнім і культурним потенціалом, який належить не розбазарювати, а повніше використовувати в умовах державотворення.

Отже, традиції - це філософське, соціально-психологічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції, звичаї, обряди та свята - необхідний елемент соціального і особистого життя людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького.

"Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, - пише С.Павлюк, - завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для подальшого поступу" [123,152].

Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання.

Діалектичні зв'язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд, стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі - загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же час, по-третє, - як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою самоучіння і самовиховання. Завдання молодої української держави у зв'язку з цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей громадянина.

Традиції - це широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний компонент

українського народознавства. Таким чином, традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і визначають його основний зміст.

Педагогічна сутність національно-культурних традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.

Таким чином, традиції - це самобутнє культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше - єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і національним вартостям, а через них - і вічним загальнолюдським цінностям.

Разом з цим, національно-культурні традиції нашого народу, його окремішність, здібності; здобутки - це вклад української нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру.

М. Грушевський першим розгорнув концепцію вселюдського значення національних традицій. За висновком видатного діяча української культури, національна творчість і надбання українського народу "не має суперника серед народів Європи". В багатотомній фундаментальній "Історії України - Руси" М.С.Грушевський стверджував, що український народ "у творах свого духа зложив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя" [38, 3].

Інший активний діяч суспільно-політичного руху в Україні М.П.Драгоманов у своїх працях з українознавства переконливо поєднав національні скарби і загальнолюдські цінності, вчив, щоб ми ставили "величну будівлю українського культурно-громадського життя в зв'язку з вселюдською культурою..."[142,4].

О.Р. Мазуркевич пише, що, за вірогідним свідченням М.Грушевського, у всьому світі "гаряча проповідь Драгоманова про необхідність європеїзації українського народознавства, надання йому прогресивного характеру, соціального змісту була цілком на своєму місці, вона була потрібна". М.П. Драгоманов наголошував: "Українське письменство й наука про Україну мусять перш за все обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського і наукового руху в Європі й Америці, й котрі найтісніше зв'язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом, вийти з того вузького й поверхневого національства, котре в Європі втратило смисл..., відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності" [94, 4-5]. Отже, уважно ставлячись до традиції, слід уникати примітивної ідеалізації національних ознак українського народу.

У зв'язку з цим постає необхідність правильного усвідомлення взаємозалежності національного й інтернаціонального. В цьому доцільно, на наш погляд, сприйняти висновок В.Винниченка. Він писав, що інтернаціоналізм, який "вимагає відречення від своєї національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а й лицемірна, шкідлива пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил людськості, якщо кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськості" [27, 73-74]. Отже, через національне ми зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдяки збереженню своєї високоморальної національної самобутності увійдемо як рівноправні до європейської співдружності народів і країн.

Отже, життя не сприяє виховному процесу. З цього приводу доцільно згадати переконливі слова американського письменника Марка Твена, що характеризували Сполучені Штати кінця XIX століття: "Якщо ти вкрав булку хліба тебе можуть посадити в тюрму, якщо ж ти вкрав залізницю, тебе виберуть у сенат". Подібна ситуація характерна для нас сьогодні. Гальмує виховання й те, що з екрану, газет, естради, молодіжних програм, різних виступів не лише артистів, а й офіційних осіб ллються потоки неконструктивної критики, що стосуються різних аспектів життєдіяльності України. Це формує іронічне ставлення молоді до своєї країни, гальмує, а не допомагає у вихованні; громадян і патріотів.

Найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.

Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок.Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу.

Отже, національні традиції - це святиш певного народу, те, чим він керистується в своїй життєдіяльності. В.О.Сухомлинський писав: "Душа не може жити без святині. Щось для людини стає дорогим і непорушним, невикорінним і незнищенним". Видатний педагог вдумливо говорить, що людська душа для нього, неначе родюче поле, на якому потрібно виростити пшеничний колос. "Не будеш орати землю й зрошувати її потом, запліднювати турботами і тривогами, - поле буде пустирем, а на пустирі виросте чортополох". Далі він пише: "Я тридцять три роки працюю в школі, і тридцять три роки мені не дає спокою думка: як створити людину з багатою, щедрою, благородною душею, готовою віддати свої багатства людям?" Педагог переконливо доводить, що все залежить від учителя. "Альфою і омегою моєї педагогічної віри є глибока віра в те, що людина є така, яке в неї уявлення про щастя. В.О.Сухомлинський впевнений, що вихователь є творцем людської душі, плугатарем і сіячем, він формує уявлення про щастя. Якщо йому не вдалося посіяти справді людське насіння щастя, то в душі може утвердитися інша святиня [174, 394]. Він називав народні традиції "живим, вічним джерелом педагогічної мудрості", "зосередженням духовного життя народу". Таким чином, ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю: Через систему традицій кожний народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях. Отже, в основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні [119, 132]. Тому прилучення школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке соціальне значення. Дослідження показує, що педагогічний вплив народних традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений. Учні сприймають їх легко, природно и просто, навіть у школі не відчуваючи, що її виховують. Очевидно, це й дало підставу П.Д.Ушинському прийти до висновку, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях" [199, 100]. Тому національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування/ Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.

Тому, на наш погляд відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні їх повноти і багатовимірності. Звідси витікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі.

«Націоналізація людського життя», - як зазначає М.Бердяєв, - це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію (8, С. 105-106 ). Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції" і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу. Таким чином, традицієзнавчий підхід забезпечує повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду, його єдність з прогресивними інноваційними процесами, конструктивне спрямування в майбутнє. Невизнання цього підходу в науковому й культурному поступі породжує таке аномальне явище, як національний нігілізм, веде до деградації духовності й громадянськості в людині, байдужого ставлення до власної історії, втрати спадкоємності поколінь, відмови від рідного, материнського, своєї мови і Батьківщини.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не можемо(і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів, виходячи з того, що національна ідея - не омертвіла уніфікація життя різних національностей, а повнокровна та динамічна їх єдність у багатоманітності.

Необхідність теоретичного обґрунтування національних основ виховного процесу переконливо доведена в працях класиків педагогіки, діячів української культури і відомих філософів минулого, передусім, - М.Бердяєва, Г.Ващенка, В.Винниченка, М.Грушевського, Б.Грінченка, М.Драгоманова, С.Русової, Г.Сковороди, В.Сухомлинського, К.Ушинського, Д.Яворницького та ін. Проте зміст, форми, методи виховання учнів старших класів на традиціях рідного народу залишаються недостатньо розкритими в педагогічній теорії і практиці.

Цілісна система виховання школярів на національно-культурних традиціях у педагогічній літературі висвітлена вкрай недостатньо. З даної проблеми останнім часом з'явилося чимало праць істориків і філософів, але вони, як правило, носять щодо педагогіки опосередкований, загальний характер (К. Булашев, Я. Володимирський, О. Забужко, М. Жулинський, В.Іванишин, С. Павлюк, М. Попович, В. Сверстюк, О. Субтельний, В. Шинкарук, В. Яремчук та ін.).

У даний час дещо краще розкриті питання патріотичного, екологічного та естетичного виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу (П. Ігнатенко, Н. Косарєва, В. Пошгужний, Г. Шевченко). Слід зазначити, що стосовно цієї проблеми накопичений значний фактичний матеріал з досвіду окремих педагогічних колективів національних шкіл і учителів, який потребує свого узагальнення, наукового пояснення, проникнення в сутність емпіричного викладу педагогічних явищ і процесів.

Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів вузу запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Етно - і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних. традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації.

Новий підхід до етнонаціональної сфери виходить з необхідності рівноправ'я та задоволення специфічних інтересів та потреб усіх національностей при повному подоланні будь-яких проявів привілеїв на національному ґрунті. Він орієнтується на спокійне, зважене рішення проблем, що виникають з урахуванням спільних інтересів усіх народів країни (46,с.11). Бо всі вони роблять свій внесок до вселюдської скарбниці духовних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б.Грінчеюсо, М.Костомароа, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народ. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім - у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів.

Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це - педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це - готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків - здійснити його.

Акцент у роботі школи і сім'ї з виховання учнів на традиціях припадає на позаурочну діяльність, що зумовлено рядом факторів. По-перше, позаурочна виховна діяльність - більш вільний, творчий і відкритий процес; по-друге, у позакласній і позашкільній діяльності яскраво проявляється творчість та ініціатива старшокласників і педагогів, розгортається процес самовиховання і самотворення особистості; по-третє, вона є важливим механізмом об'єднання зусиль школи і родини у вихованні шкільної молоді на традиціях. У сучасних умовах позаурочна виховна діяльність розвивається надто повільно, хоч значення її у формуванні високоморальної, незалежної і самостійної особистості переоцінити важко.

Проте саме розуміння виховного значення традицій і цілісний процесі виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили; що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, 3. Сергійчук, що в основі понять "народ", "нація", лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу - "дух нації", або українську ментальність" (193, С.10-12).

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, як свідчать дані, одержані нами в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій. Інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, "олюдненому" рівні. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів.

Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб "освіжитися "святою водою народного генія.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати старшокласників до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності.

1.3 Багатство і різновидність традицій українського народу

Слід самокритично відмітити, що однією з причин повільного руху реформ у нашій країні є їх недостатня моральна орієнтація на особистість. Не варто заперечувати, що передусім люди, які уособлюють у своєму обліку й поведінці основні морально-культурні цінності, здійснюють їх трансляцію від; покоління до покоління, служать взірцем для молоді. Значення у вихованні позитивного прикладу переоцінити неможливо. Для учнів - це батьки і вчителі, їм у першу чергу належить усвідомити педагогічну сутність національно-культурних традицій українського народу, необхідність їх введення до державного і шкільного компонентів навчальних планів і програм, особливо в умовах сучасного державотворення в Україні.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії й практики переконливо показує, що кожний народ упродовж віків створює власну національну систему виховання і освіти. В епоху державного й духовного відродження України головну роль відіграє національна система освіти й виховання.

Національна система виховання - це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації" [119, 88]. І.В.Мартишок, обґрунтовуючи суть і значення національного виховання в Україні, наводить, цитуючи, таке його визначення: "Національне виховання - цілеспрямований, систематичний, регульований виховний процес, що має на меті утвердження у свідомості нації, народу етнічної, (національної) культурної мовної єдності, перетворення національної цінності з ідеалу мислителів і поглядів української інтелігенції в ідейні переконання та норми моральної поведінки всіх членів суспільства, тобто "перевести" національне із суто теоретичної свідомості у практичну свідомість багатомільйонних мас..." [100, 28]. Таким чином, національне виховання - це передусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого - його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності. Урочисті відзначення важливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються, також стали обрядами, звичаями, традиціями. Вони визначаються особистісними і соціальними інтересами та потребами.

Найширший поділ національних народних традицій можна визнати такий: родинні, регіональні, загальнолюдські, трудові, моральні, естетичні, культуротворчі, державотворчі, політичні, побутові, релігійні, місцеві, шкільнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, політичні, державотворчі, побутові (за метою і призначенням); сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, загальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Таблиця 1.1.

Класифікація традицій

За приналеж-нісю	За спрямова-ністю	За метою і призначен-ням	За місцем виникнення	За часом появи	За значенням
загально - людські, національні, родинні	ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні	культуро-творчі, релігійні, державотворчі, політичні, побутові	загально-національні, регіональні, місцеві, шкільні, сімейні, сільські, міські	віковічні, новаторські, відроджу-вальні, розвивальні	прогресивні, реакційні, віджилі, шкідливі, корисні

Слід зауважити, що розроблена нами кваліфікація традицій, що мають виховне значення, досить умовна. За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активізуватися1 у вихованні, інші - відходити на периферію педагогічного процесу.

В.Г. Кузь, Ю.Д. Руденко, З.О. Сергійчук та інші педагоги переконливо доводять, якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів, народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому інституції освіти, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, народний дух її вихолощується, як це і було в роки застою. Високе історичне покликання батьків, ні, віковічні, новаторські, розвивальні, прогресивні, реакційні. Отже, традиції - різнобічне об'ємне поняття, що увібрало в себе багато аспектів наступності Це одна з форм особистісних, людських і суспільних відносин, яка охоплю всі сфери життєдіяльності людини. Вона існує в усіх ланках суспільства, багатофункціональна за своїм характером. У процесі виховання традиції не є абсолютно безособовими, це не якась абстракція досвіду певного народу. Вони набирають особистісно-значущого характеру, прилучають молодь до суспільного життя, формують відчуття власної причетності до певного народ) певної історичної спільності, до нації.

В основі понять "народ", "нація" також лежать стійкі віковічні традиції як наближення до загальнолюдського" ідеалу. Дотримання їх людьми відбувається свідомо, бо вважається життєво необхідною справою для кожного особливо для дітей і молоді.

У різних місцевостях, поселеннях, регіонах, містах і селах, де живуть люди різних національностей, традиції складаються, функціонують і розвиваються специфічно. Це залежить від складу психіки, історії, ментально-етнічної групи населення. Отже, традиції є своєрідними підвалинами розвитку і формування нації. Вони вбирають кращі надбання народу в моральному, трудовому й естетичному житті людей, інтегрують їхню етнічну спільність у націю. «Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний! естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації» [119, 132]. У свою чергу, на національних засадах народу будуються трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кожного навчально-виховного закладу.

Аналіз педагогічної, психологічної та філософської літератури, а також дані дослідно-експериментальної роботи дозволяють обґрунтувати класифікацію традицій і зробити висновок про те, що до найбільш поширених традицій, які мають виховне значення, доцільно віднести такі з них: загальних - педагогів, громадськості, як вважають ці педагоги, - так впливати на молоді щоб вона оберігала, як зіницю ока, і збагачувала ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал традицій, звичаїв, обрядів, народної творчості.

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

На наш погляд, у даному контексті виникає необхідність бодай побіжні розглянути питання впливу релігійної традиції на освіту й виховання підростаючих поколінь.

На нашу думку, необхідно насамперед вдумливо підійти до змісту понять релігійне виховання і релігійна освіченість. Релігійне виховання, як виховання взагалі, передбачає спеціально організований, цілеспрямований процес відповідного формування особистості, що зобов'язує її вести певний спосіб життя, дотримуватися віросповідань, обов'язково виконувати обряди, пости, молитви, інші норми. Релігійне вчення - то певна цілісна мораль, яка поєднує і релігійне, і загальнолюдське. Тому, аналізуючи діалектичний зв'язок, між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складних релігійних традиції, ми наголошуємо на тому, що остання може бути важливою не тільки для віруючих. Саме загальнолюдське і гуманне в релігійному вченні здатне об'єднати, на наш погляд, і різні релігійні конфесії, і віруючих, і атеїстів.

У сучасних умовах державотворення відбувається постійний процес відродження і розвитку національних традицій українського народу. Виховне значення їх зростає. Учитель мусить активно передавати підростаючим поколінням національні особливості, духовну культуру, психологічні ознаки рідного народу. Наступність поколінь, вірність дітей найбільш вікопомним моральним традиціям батьків, дідів, прадідів народ вважав і вважає основи законом розвитку нації. Досвід людей минулих епох в організації своїх взаємин нагромаджувався організовано і стихійно з метою підсилення виховного впливу на дітей. Цей досвід завжди переймався, вивчався і засвоювався з ти щоб поновлювати методи, прийоми і засоби, відбирати і відшліфовувати ті них, які б забезпечили найвищий результат і найповніше використання вихованні молоді на національно-культурних традиціях українського народу. Однак при цьому в наш час нерідко ставиться під сумнів патріотизм, героїзм, відданість народу, своїй Батьківщині. Ми неначе соромимося цих понять Симпатію почали викликати "круті", нахабні, інтелектуально обмежені люди. Вчителеві належить формувати справжні ідеали і зразки, громадянську самосвідомість молоді.

Отже, з одного боку, на основі традицій під керівництвом учителя свідомо і цілеспрямовано формується виховний ідеал українського народу і самої нації. А з іншого - ідеал відбивається у звичаях, обрядах, національному, народному мистецтві тощо. Тому їх потрібно знати, розуміти, примножував С.Ващенко пише: "Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії; найбільш відповідає психології народу та його призначенні увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу" [24, 104]. Отже, у творенні й відродженні національних традицій виховного ідеалу українського народу значною є роль народної творчості, мистецтва і літератури. Водночас, у прилученні молоді до виховного ідеалу, його втілення, як і до національних традицій і їх розвитку, визначальне місце належить навчально-виховним закладам, вихованню підростаючих поколінь. Проведене дослідження свідчить, що в історичному процесі формування національних традицій звичай передує їх появі. (159, 162, 163).

Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому житті, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподобань тощо.

Таким чином, під звичаями розуміють усталений загальноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотримання прийнятих правил поведінки. Виконання вимог звичаїв не викликають у дітей сумніву, оскільки вони беззаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю. Отже, народні звичаї знаходяться у нерозривній єдності із традиціями. Вони передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають міжнародного визнання.

В етнопедагогіці звичай навчає, що вихователь мусить знати дитину, і бути з нею у постійному духовному спілкуванні, розуміти, що дитячий світ - це світ особливий. В.О.Сухомлинський писав, що діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, своє вимірювання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік - вічністю. Тому, згідно з народною дидактичною традицією, В.О. Сухомлинський закликав стати якоюсь мірою дитиною. Цей звичай чи традиція повторюється й у інших народів. Наприклад, Януш Корчак в одному з листів нагадує про необхідність піднятися до духовного світу дитини, а не ставитися до неї поблажливо. Тільки за цих умов дитина впустить дорослого у чарівний світ дитинства, і душа дитини не буде подібна до застебнутої на всі ґудзики сорочки. Недарма кажуть:"Розумій, допомагай, звичаю навчай," "Кожен край має свій звичай". У загальному розумінні, звичай - це те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, своєрідним, насущним. Тому й в українській мові слово "звичай" походить від дієслова "звикати", тобто привчатися до чого-небудь, взяти щось у звичку; звичка поступати певним чином у праці, побуті, громадському й духовному житті [109, 10].

Звичай нерідко виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх обох, по суті, ідентичні: вони служать засобом збереження й передачі від покоління до покоління досвіду народу, зміцнення по рядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посиленні їх зв'язку з тією соціальною групою (нацією, суспільною верствою, форма цією), до якої вони належать. Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, універсального регулятора поведінки людей, проявів їх емоційно-вольової сфери. Звичай підтримується і передається від старшого покоління до підростаючого, від дорослих до дітей. Національні звичаї такі сильні, що той, хто не бере участі у звичаєвому дійстві, привселюдно осуджується. Виховне значення звичаїв полягає в тому, що дотримання чи безпосереднє виконання її вимог суттєво впливає на формування морально-естетичних стосунків між людьми, є засобом прищеплення молоді певних моральних якостей [109,11 ].

Отже, суть процесу виховання на традиціях зводилася до того, щоб людина керувалася в своїй поведінці духовними звичаями народу. М.Стельмахович та інші вчені звертають нашу увагу на те, що у давні історичні часи коли поведінка людей регулювалася переважно лише звичаями, які усталені показували, що добре, а що негаразд, чого слід, а чого не слід робити, люді були не в стані усвідомлювати причинну залежність між власними діями тими духовними якостями, що ними створювалися і формувалися.

Лише згодом, з усвідомленням зазначеної залежності, поряд із звичаями і на їх основі стали виникати народні традиції, суть яких у тому, що певні дія не тільки реалізує відповідні, вироблені віками стосунки, а й свідомо виконується як засіб формування духовних і фізичних якостей, необхідних для реалізації цих взаємин.

Не можна не погодитися з висновками М.Стельмаховича та інших педагогів, що звичаї і традиції утворювалися лише тоді, коли моральна практика уява народу емпірично їх підтримувала, а також через виховні дії дорослих дітей із різноманітних варіантів поведінки відбирала найвідповідніших щоденних вимог буття і сформувала їх у об'єктивній суспільній думці як моральну вартість. Тільки на цьому етапі розпочинає здійснюватися виховний процес, основним механізмом якого виступають звичаї й традиції, забезпечуючи завдяки старшим поколінням передачу цих національних цінностей підростаючим.

В індивідуальному розвитку людини у дитинстві деякі вчені підкреслюють особливе значення звичаїв. Коли дитина підростає, звичаї все більше доповнюються різноманітними проявами національних традицій. Для старшокласників Нормами поведінки стають традиції.

Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці - через прийняття традицій. Хоча тут немає закономірності, проте саме завдяки звичаям і традиціям в дитинстві найбільш активно сприймається етнічне середовище, національний характер, сім'я й рідна домівка. Особливість виховного впливу звичаю як методу чи прийому полягає і в тому, що він підсилюється виробленням відповідних сталих рефлексів, які формують стереотипну педагогічно доцільну поведінку. Отже, можна погодитися, що звичай, як засіб етнопедагогіки, формує прості народні Звички, тобто дії, що стереотипно повторюються, а на їх основі традиції формують складні звички, які визначають певні моральні принципи, норми, спрямованість поведінки. Таким чином, традиції свою виховну роль здійснюють через регулювання дій, поведінки, вчинків, необхідних для правильного суспільного або особистого співжиття.

У шкільній практиці важко буває відрізнити звичаї і традиції. Про це свідчать висновки А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Є дослідники, які вважають їх ідентичними поняттями, інші доводять, що виховні функції традицій здійснюються у взаємозв'язку із звичаями і тільки на їх О.Воропай показує, що староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших звичаїв, і ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де закінчується в народних звичаях староукраїнське і де розпочинається християнське. В наших звичаях, у народній усній творчості маємо ознаки поєднання староукраїнської (нашої найстарішої традиції) і християнської культури. Отже, звичаї такі ж давні, як і саме людство.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконання» побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування [171, 47-48].

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв. Свято - це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний на стрій, впливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема інструментальну музик) народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах і обрядах і святах, педагог організовує їх виховання на національно-культурних традиціях.

Трудове виховання - одна з найважливіших складових цілісної національної системи виховання молоді. Його мета сформульована нами на основ змісту національних традицій відповідного спрямування. Це - вихованні поваги і любові до праці, готовності і здатності працювати як в ім'я власник так і громадських національних інтересів, сумлінно і відповідально виконувати ту або іншу індивідуальну чи суспільно корисну роботу. Виховання любові і поваги до праці означає виховання свідомого ставлення до неї, особистісного і громадянського обов'язку перед Батьківщиною. Отже, трудове виховання тісно пов'язане з моральним. Трудове виховання старшокласників здійснюється у навчально-виховному процесі, а також у позаурочний час.

Традиційні риси українців - працьовитість, прив'язаність до землі, підвищене відчуття приватної власності, висока оцінка результатів своєї праці. Все це доступніше передається молоді на основі регіональних традицій максимально враховуючи всі складності й суперечності, що виникають на сучасному етапі трансформації суспільства. Підвищене відчуття приватної власності, що характеризує трудові традиції, забезпечує успішне формування підприємницьких навичок. Отже, педагогічна сутність регіональних традицій трудового виховання полягає у вивченні, узагальненні і розвиткові прийнятого в українському народі свідомого ставлення до праці, готовності жити і працювати в нових економічних умовах, виробляти вміння та навички трудової діяльності, досягати професійної майстерності. Основними осередками трудового виховання були і є сім'я, школа, позакласні та позашкільні навчальні заклади, вся громада. Здійснюється воно насамперед шляхом залучення учнів до різних видів праці - домашньої, самообслуговуючої, сільськогосподарської, виробничої, продуктивної, в шкільних майстернях, суспільно корисної, народних ремесел та промислів.

За даними Г.Ващенка та інших педагогів, українці в своїх традиціях здавна славились надзвичайно високою вимогливістю до моральності людини, її порядності і чесності. Честь, правдивість, чесність, дотримання даного слова, громадської, товариської і подружньої вірності, народного звичаєвого права, народного етикету, зокрема, поваги до батьків і старших зберігалися і передавалися молоді. Принципи української етноетики ввібрали у себе взагалі всі кращі моральні здобутки людського співжиття. Педагогічний зміст традицій морально-побутового характеру складає прищеплення та розвиток моральних почуттів, вироблення переконань і потреби поводити себе у відповідності до моральних норм, що передаються від старшого покоління послаблює властивість людської емпатії. Це призводить до того, що емоції ний відгук на переживання іншої людини притупляється. Тому у вихованні художньо-естетичних традиціях чільне місце відводимо безпосередньо прилученню дітей;о народного регіонального мистецтва - пісенного, танцювального, хореографічного, образотворчого, декоративно-ужиткового. Особлива роль також відводиться літературі, народному.театру, музиці. 1) формує і розвиває в молодій людині наочне естетичне, емоційне ставлення до дійсності, до природи і людей рідного села, селища чи міста.

Український народ незмінним своїм супутником має пісню, котра виховує душу й формує особливе почуття прекрасного. Тому, впроваджую в життя культурно-національні традиції регіону, ми маємо залучати шкільну молодь до художніх студій, самодіяльних колективів, різноманітних художні гуртків і об'єднань, учнівських клубів, пошукових експедиційних загонів. Отже, крім класичного мистецтва, важливим засобом естетичного виховане є традиційне мистецтво краю, що містить у своєму складі й народній фольклор (казки, приказки, колискові, іграшки, одяг), на що вказує К.Д.Ушинський.

У методичних рекомендаціях "Наш орієнтир - народна педагогіка [109] наголошується, що народна традиція своє виховне значення розв'язання через регулювання духовних якостей індивіда, необхідних для правильної його поведінки. Звичай виводить поведінку кожної підростаючої особистості і, життєвий шлях, прокладений старшим поколінням, через детальну конкретизацію дій у кожній ситуації без особливої мотивації чи яких-небудь духовних приписів, оскільки норми поведінки людини цього не потребують бо виконуються майже автоматично, трансформувавшись у звичку. В цьому нас переконують численні життєві спостереження. Варто запитати, напри спад, будь-кого з сільських мешканців в Україні, чому він вітається з кожним зустрічним односельцем, як негайно отримає відповідь: "Так прийнято".

Стельмахович звертає нашу увагу на те, що серед народу існує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, котрі дають вказівку на те, що потрібно робити чи не робити, і залишають в тіні мотивування вчинку, як-от: "Нових друзів наживай, старих не забувай", "Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним", "Зобов'язався словом - закріпи ділом" тощо.

М.Стельмахович закликав заглибитися в педагогічні механізми вчинків, всі діють по-різному: у звичаї шляхом детальних приписів вчинків у конкретних ситуаціях, у традиціях - через формування відповідних духовних якостей людини. Внаслідок цього виховні наслідки теж отримуються дещо диференційованими: звичай формує звички прості, тобто стереотипні, напівавтоматичні, а традиції - складні, що виражають певну спрямованість поведінки. Але це ні в якому разі не применшує педагогічного значення звичаю, оскільки обидва їх види є життєво необхідними. Більше того, рівень звичок складних визначається якістю звичок простих, бо перехід від простого, до складного є об'єктивною закономірністю педагогічного процесу, а в деяких випадках - навіть необхідністю. Виховання дитини в перші роки її життя без вироблення в неї простих звичок, було б неможливим, оскільки індивідуальний розвиток кожної дитини йде по шляху від простих до складних людських і суспільних відносин.

Із сказаного випливає ще один дуже важливий для розуміння процесу виховання на традиціях педагогічний висновок: кожна людина в процесі свого росту й духовного розвитку засвоює досвід етнічної поведінки спочатку через засвоєння звичаїв, а потім через сприйняття традицій. Сприймаючи ці думки відомого педагога, все ж здається доцільним зауважити, що народні духовні надбання надзвичайно важко поділити на традиції і звичаї, оскільки вони переходять одне Відповідно, змінюють свої акценти і зміст в залежності від українського народу до молодшого і діють у суспільстві; наслідування кращих моральних зразків своєї родини, українського народу, національних і, загальнопланетарних моральних цінностей.

Отже, виховання учнів на морально-побутових традиціях народу передбачає формування навичок свідомої поведінки, віковічних народних понять про добро і зло, а також доброзичливого ставлення до людей, вироблення вмінь власноручно примножувати культурно-мистецькі і здобутки, засвоювати і розвивати гуманні норми, принципи, правила співжиття та інші надбання народу. Важливо, щоб старшокласники систематично; отримували знання про національні зразки та ідеали, традиційні морально-етичні погляди, переконання і норми взаємин людей, перетворювали їх у і власні принципи, щоб бути активними і свідомими практичними учасниками! відродження і розбудови правової держави - України.

Трудові і морально-побутові традиції регіону не можна розглядати, не і враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року і самі стали обрядами і традиціями. Народний календар - це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля., Все це - ефективний і гармонійний комплекс ідейно-моральних, трудових,; емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Важливо і підкреслити, що для вчителів навчально-виховних закладів Полтавщини; народний календар виконує роль природовідповідної програми національного ! виховання на традиціях.

Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, різноманітні види праці і морально-естетичні їх оцінки. У процесі цілеспрямованої підготовки та відзначення свят і дат народного календаря в старшокласників виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціатив - українського народу до молодшого і діють у суспільстві; наслідування кращих моральних зразків своєї родини, українського народу, національних і, загальнопланетарних моральних цінностей.

Отже, виховання учнів на морально-побутових традиціях народу передбачає формування навичок свідомої поведінки, віковічних народних понять про добро і зло, а також доброзичливого ставлення до людей, вироблення вмінь власноручно примножувати культурно-мистецькі і здобутки, засвоювати і розвивати гуманні норми, принципи, правила співжиття та інші надбання народу. Важливо, щоб старшокласники систематично; отримували знання про національні зразки та ідеали, традиційні морально-етичні погляди, переконання і норми взаємин людей, перетворювали їх у і власні принципи, щоб бути активними і свідомими практичними учасниками відродження і розбудови правової держави - України.

Трудові і морально-побутові традиції регіону не можна розглядати, не і враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року і самі стали обрядами і традиціями. Народний календар - це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля. Все це - ефективний і гармонійний комплекс ідейно-моральних, трудових,; емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Важливо і підкреслити, що для вчителів навчально-виховних закладів Полтавщини; народний календар виконує роль природовідповідної програми національного виховання на традиціях.

Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, різноманітні види праці і морально-естетичні їх оцінки.

У процесі цілеспрямованої підготовки та відзначення свят і дат народного календаря в старшокласників виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, естетичні якості й смаки, риси доброго і порядного сім'янина, охоронця природи. Народний календар повніше і конкретніше розкриває трудові, моральні й естетичні звичаї й обряди українського народу, що впливають на кожну особистість, всебічно розвиваючи і виховуючи шкільну молодь. Отже, національно-культурні, морально-побутові та трудові традиції українського народу завжди насичені високою естетикою, завдяки чому праця позитивно впливає на самопочуття молодої людини, викликає бажання вдосконалювати свої вміння, сприяє всебічному розвитку особистості. Деякі вчені вважають сам народний календар традицією. Ми схильні вважати, що всі традиції народного календаря можна і потрібно відносити чи до трудових, чи до моральних, чи до естетичних, що прийняті в народі як звичаї, ритуали, обряди, свята тощо.

Забезпеченню цілісного процесу виховання учнів сприяють художньо-естетичні традиції регіону. Для успішного виховання необхідно досконало знати риси національної психології українства. Серед них вирізняється така особливість, як високий рівень естетизації при сприйманні навколишнього середовища, тобто світле, тонке відчуття та розуміння краси, на чому наголошують педагоги, художники слова, митці. Завдяки наявності на Україні центрів гончарства, вишивки, кераміки, плетіння з лози, полтавської різьби по дереву, мелодійного кобзового співу це відчуття естетизації особливо загострене. Отже, естетична сприйнятливість значно поглиблюється при умові цілеспрямованого ознайомлення з культурними надбаннями свого народу в минулому. Кожне звернення до традиційного культурного досвіду надзвичайно потрібне. Воно збагачує, урізноманітнює, розширює і оновлює естетичність сприйняття навколишньої природи, всього життя, праці й відпочинку українського народу в минулому і теперішньому.

Використання традицій українського народу у педагогічному досвіді вчителів початкових класів

З метою визначення основних тенденцій використання національних традицій у вихованні учнів початкових класів, ми проаналізували масовий педагогічний досвід.

Загальновідомо, що педагогічний досвід – це сукупність знань, умінь і навичок, здобутих у процесі практичної навчально-виховної роботи. Педагогічний досвід виростає з-поміж маси позитивного, має діалектичну природу, і забезпечує високу результативність на основі сумлінного виконання відповідних обов’язків.

З-поміж різних видів педагогічного досвіду нас цікавив масовий досвід з проблеми, який є характерний для основної маси вчителів початкових класів.

Початкова школа повинна виховувати майбутніх громадян України на основі культурно-історичного досвіду нашого народу, його багатовікової мудрості та духовності. Як уже було доведено, ефективним засобом цієї роботи виступають національні традиції, які мають потужні виховні можливості, які мають потужні виховні можливості.

Вивчення масового педагогічного досвіду дає підстави стверджувати, що ця робота здійснюється вчителем початкових класів в різних напрямках: на уроках, факультативах, у роботі гуртків, у процесі суспільно корисної праці, під час проведення різноманітних позакласних виховних заходів.

Так, вчителі початкових класів Самайлик Г.М. (місто Полтава) та Шульга А.В. (місто Переяслав – Хмельницький) майстерно використовують на уроках українські народні звичаї, традиції, обряди та символіку.

Вчителі переконані, дітей треба навчити не просто споглядати, а й бачити навколишнє, помічати поруч дивне й загадкове, приховане, використовуючи при цьому народний календар. Беручи активну участь у підготовці та відзначенні свят, звичаїв і обрядів народного календар, учні проймаються глибокими патріотичними почуттями, життєстверджуючим оптимізмом, почуттям господаря рідної землі. При цьому вони успішно оволодівають трудовими уміннями і навичками, народною мораллю, естетикою, побутовою культурою, нормами поведінки.

Педагог Шульга А.М. з приходом на уроках читання використовує тексти про цю пору року. На першому такому уроці вчитель ознайомлює дітей із народним звичаєм зустрічати весну величальними піснями – веснянками (гаївками, ягілками, маївками). Після розповіді про зустріч весни на Україні, вчитель пропонує дітям провести зиму і зустріти весну. Тут же на уроці й опудало, яке зробили з соломи хлопці, зодягли його в старе лахміття як символ зими. Потім діти виходять на подвір’я: дівчатка водять хоровід, хлопчики за шкалою спалюють опудало – ознаку того, що весна остаточно перемогла зиму, а потім розсівають довкола попіл.

Вчитель початкових класів Салюлілик Г.М. на уроках природознавство щомісяця ознайомлює учнів з усіма святами, які тісно пов’язані із працею людей, народними повір’ями. Ці народні традиції найкращий матеріал для розвитку мовлення, для пошукової роботи дітей, їх активності, зацікавленості на уроці.

Всі уроки мови тісно пов’язані з народною творчістю, традиціями, уведеними в план уроку – мандрівки. При вивченні букви «ка» звуків [к], [к′], був складений такий план мандрівки:

розчитування;

поговоримо;

зустріч з новим звуком;

ознайомлення з буквою «ка»;

за букварем;

заспіваємо;

одвічні вкраїнські символи;

робота над твором;

сюрприз.

Діти мали змогу ознайомитися з одвічнмими символами: калина, коровай, домовик, сопілка, калинова колиска, рушник, бо в кожному з цих слів є вивчений звук. Галина Миколаївна пропонує дітям калинову пісню, що нагадує про рідну матусю:

Люлі, люлі, мій синочку,

Зроблю тобі колисочку,

Мальовані брильця

Срібні колокільця.

Та новую колисоньку

Повішу на калиноньку.

На уроці дівчата прихорошують коровай колосками і калиною і співають пісню:

А у нас в селі нова новина,

Зацвіла у лузі калина,

Не так так у лузі, як на селі,

А в молодої на столі.

Досвід вчителя початкових класів Миро ненко О. М. (місто Чернігів) зацікавив нас з точки зору тематики та форм проведення виховної роботи з використанням народних традицій, звичаїв та обрядів. В арсеналі вчителя: гра – подорож «За Ярилом услід» («Пори року»), естетична бесіда «Шануй свого батька, матір свою», свято «Роде наш красний, роде наш прекрасний», «Хліб усьому голова», театралізоване свято «Козацька берегиня», «Пісня – душа народу», спортивно – розважальне свято «Козацькі забави» тощо.

Вивчаючи педагогічний досвід з вищезазначеної проблеми нашу увагу привернула діяльність клубів «Краяни», «Українська світлиця», «Куточок народознавства», що на Івано – Франківщині. Клуби – місця проведення традиційних народних свят, фестивалів, виставок і конкурсів, учасниками яких є не тільки діти, але й батьки, односельці. Крім того учасники клубів здійснюють фольклорно – пошукову діяльність. З уст старожилів вони записують перлини народної творчості, оформили альбоми «Українські народні пісні», «Ігри», «Українські народні казки», «Народні звичаї давнини», «Сучасні звичаї та обряди».

Діти – учасники клубів - активні помічники у проведені таких народних сімейних свят як: обжинки, врожаю, День села, Івана Купала, Різдва та інше.

Окрім клубів, великі виховні можливості використання національних звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів, атрибутів – символів має гурткова робота. На Тернопільщині функціонують гуртки «Чумачата» «Соняшник», «Українська національна іграшка», «Веселка», «Народний танок», «Юний народознавець», «Юні писанкарі», «Струмочок», «Джерельце», «Вишиванки» тощо.

У багатьох школах нашого регіону святкують День матері – Природи, День матері, День батька, відмічають щедрий вечір, Водохрещу, День Миколая, Івана Купала, Свят – Вечір, Свято першої борозни, Свято Лади, свято Спаса, свято Врожаю.

Вчителі початкових класів ЗОШ № 17 м. Тернопіль переконані, що важливе місце у вихованні молодших школярів займають родинні традиції. Діти активно вивчають родовід і по батьковій і по материнській лінії. Дізнаючись про своє генетичне дерево, учень відчуває себе причетним до певного народу, відчуває себе впевненіше. Все це виховує в дітей гордість, гідність, прагнення не осоромити, а зберегти і примножити честь свого родоводу. По класах проходять родинні свята, сімейні вогники як от: « Мати – берегиня роду», «Вклонися батькам своїм», «Шануй батька і неньку», «Бабуся рідненька», «Мій дідусь», «Міцна сім’я – опора України». Їх мета - виховання поваги до батька, матері, бабусі, дідуся, свого народу.

Отже, аналіз масового педагогічного досвіду з проблеми дає підстави стверджувати, що педагоги початкової ланки освіти використовують українські народні традиції у вихованні учнів. Однак, цей матеріал використовується ще не достатньо через значний педагогічний потенціал, який закладений у ньому.

Розділ 2. Процес і результат експериментного дослідження

2.1 Педагогічні умови використання традицій українського народу у вихованні молодших школярів

З’ясування педагогічних умов означеної проблеми не стало предметом спеціального вивчення, хоча напрацювання вчених в даному аспекті окреслюють чіткі орієнтири щодо нашого дослідницького задуму.

Зокрема, Щукіна Г.І. підкреслює, що умови, які забезпечують ефективність навчально-виховного процесу стосовно діяльності вчителя і діяльності учня повинні бути синхронними, щодо спрямованості на результат.

В. Андрєєв визначає поняття «педагогічні умови» як обставину процесц навчання, яка є результатом цілеспрямованого відбору, конструювання і застосування елементів змісту, методів, прийомів, а також організаційних форм навчання для досягнення певної дидактичної мети [ ]

О. Федорова вважає, що педагогічною умовою називається сукупність об’єктивних можливостей змісту навчання, методів, організаційних форм, яка забезпечує успішне розв’язання поставленого завдання [ ]

При виділенні педагогічних умов ефективного використання національних традицій у вихованні молодших школярів, ми враховували сутність феномену «національні традиції » та його педагогічний потенціал. Зупинимося на характеристиці цих педагогічних умов.

Зв'язок виховання молодших школярів засобами національних традицій із життям. Ця умова передбачає використання у всій виховній роботі регіональних традицій, звичаїв та обрядів. Опору на краєзнавчий матеріал; широке ознайомлення молодших школярів з повсякденним життям, діяльність українського народу, календарно-побутовою обрядовістю, народними знаннями, сімейним та громадським побутом, промислами та ремеслами, усною народною творчістю. Зауважимо, що планувати цю виховну роботу повинен принцип регіональності. Етнізація дитини випадає на дошкільний та молодший шкільний вік, з участі дитини у сімейних звичаях та обрядах, із народної пісні, причетності до народної творчості. У цьому віці формується культ рідного дому, сім’ї, рідного міста чи села, що є основою щодо подальшого усвідомлення дитини себе як частини нації. Ця умова реалізується через проведення уроків, виховних заходів, в активній участі в посильній суспільно корисній діяльності.

Врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей у вихованні з використанням національних традицій.

Вчителеві початкових класів необхідно знати закономірності вікового розвитку не тільки для того, щоб до них пристосовуватись, а головне, щоб учити і виховувати у досліджуваному напрямку з найбільшим ефектом.

Видатний український педагог Г.Ващенко звернув увагу на те, що високий темп розвитку учнів початкових класів вимагає якнайширшого залучення їх до активної навчальної та громадської діяльності. А тому початкова школа мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховувати з них повновартісних, всебічно розвинутих і добрих громадян своєї батьківщини [ ]

За словами В.О. Сухомлинського, роки навчання у початкових класах є цілим періодом морального, інтелектуального, емоційного, фізичного розвитку, який буде реальною справою лише за умови, що дитина живе багатим життям сьогодні, а не тільки готується до оволодіння знаннями завтра.

Особливості виховання учнів початкових класів зумовлені відчутним впливом ряду визначних факторів:

якісно новим способом життя та діяльності;

змістом навчальних планів, програм і підручників для 1 – 4 класів;

незаперечним авторитетом першого вчителя;

сильним впливом родинного гнізда.

У молодшому шкільному віці суттєво змінюється становище дитини серед навколишніх людей і характер її занять. Відбуваються кардинальні зміни всього її життя і стосунків. Провідною діяльністю стає учіння, міняється режим праці та відпочинку, з’являються нові обов’язки.

Період 6 – 11 років характеризується дальшим розвитком розумової працездатності хлопчиків та дівчаток, загострюється пам'ять. Їм властиві пластичність психіки, допитливість, щирість і безпосередність; чуйність і довірливість; товариськість, підвищена сприятливість до виховних впливів, щира емоційність, нестійкість уваги, ситуативність поведінки, швидка втомлюваність, захоплення ігровою діяльністю, потяг до самостійності й самоутвердженні свого власного «Я», конкретність і образність мислення.

Виходячи із нашого дослідження, у вихованні молодших школярів великої уваги потребує формування їхнього характеру: навичок поведінки, витривалості, чуйності, доброти, милосердя, вміння долати труднощі, вироблення цілеспрямованості й стійкості уваги, організованості, хазяйновитості. У цьому руслі не менш важливе значення маж вироблення духовно моральних і вольових рис: патріотизму, працьовитості, відповідальності, національної свідомості, рішучості, охайності, дисциплінованості, згуртованості, чесності, скромності, поваги і терпимості.

Народознавчий матеріал є чудовою основою для формування вищезазначених рис особистості школяра.

Зауважимо, що вчитель повинен добре знати індивідуальні відмінності у школярів, психіку кожного учня і враховувати їх особливості у виховній роботі.

Емоційність виховання.

Відомо, позитивні за своїм змістом переживання учителя і учнів сприяють підвищенню ефективності виховання. Негативні ж емоції гальмують виховну діяльність. Малозмістовне виховання не вимагає від учнів напруження думки, волі, воно неминуче породжує нудьгу, і тоді деякі учні починають шукати інших шляхів прикладання своїх сил та енергії. Важливо викликати в учнів засобами народознавства почуття подиву, що надасть процесу виховання жвавості, пристрасності, захопленості молодшим школярам здебільшого бракує досвіду емоційного співпереживання від спілкування з природою. В цьому аспекті важливо правильно спланувати і провести екскурсію, спостереження.

Вплив позитивних емоцій дає молодшим школярам переживання почуття краси. Дітям цього віку доступні естетичні переживання від побаченого, почутого, від краси взаємин, від гарно оздобленої речі. Тому треба насичувати виховний процес замилуванням красою, щоб пам'ять, мислення уява учнів збагачувалась яскравими образами, які западають у душу, активізують мислення і мовлення.

Слід мат на увазі і той факт, що українські народні звичаї та обряди є цікавими, насиченими, глибоко моральними і глибоко беруть за душу кожну людину. Важливий образний виклад змісту виховного заходу, мовлення вчителя, його зовнішній вигляд, засоби виховання, які повинні привертати увагу дитини.

4. Комплексний підхід до використання українських народних традицій у вихованні молодших школярів.

Ця умова реалізується через зміст і педагогічний потенціал національних традицій. Науковий фонд з проблеми дав можливість нам класифікувати національні традиції як з точки зору сезонності, так і з точки зору змістового наповнення. Кожна національна традиція переслідує певну мету, має конкретну сутність, тому у виховному процесі ці традиції слід використовувати в комплексі, крім того, в єдності слід підбирати методи, прийоми, засоби та форми виховання молодших школярів на засадах українських народних традицій. До згаданої виховної роботи варто залучати сім’ю, громадськість.

5. Доступність національних традицій.

Педагогіка народного календаря характеризується різномаїттям національних традицій, які відображають життя, побут, харчування, господарювання, родинні стосунки, народні знання українців. Цілком логічно, що не всі вони є доступними і розрахованими на дітей. Тому при виборі національних традицій щодо використання їх у навчально-виховному процесі початкової школи слід дотримуватись критерію доступності, тобто зрозумілості, посильності, відповідно до віку і рівня розвитку школяра.

Отже, сукупність запропонованих педагогічних умов, на наш погляд, є необхідною і достатньою, оскільки виділена із вражень сутності проблеми та вікових особливостей молодших школярів.

2.2. Методика експериментального дослідження

З метою визначення стану використання українських народних традицій у вихованні учнів початкових класів, нами був проведений констатуючий експеримент, який в загальних рисах можна охарактеризувати таким чином: об’єктом дослідження виступали 60 учнів 3 класу Бродівської загальноосвітньої середньої школи І-ІІІ ступенів.

Провідними методами дослідження виступали:

вивчення масового педагогічного досвіду;

аналіз навчальної літератури;

спостереження;

бесіда;

інтерв’ю;

анкетування.

Такий підхід давав нам можливість прогнозувати відтворення реальної ситуації щодо визначеного аспекту дослідження.

Насамперед нас цікавило питання, наскільки вчителі використовують національні традиції у вихованні учнів початкових класів та який виховний потенціал містить чинні навчальні програми для учнів 1-4 класів загальноосвітніх шкіл, та як впливає використання народознавчого матеріалу на вихованість школярів.

Задля цього нами була розроблена система роботи, що дозволила з’ясувати коло цікавлячи нас запитань. Нами було опитано 18 вчителів початкових класів Бродівської загальноосвітньої середньої школи Львівської області. З матеріалів інтерв’ювання випливає, що 6-ро з них стверджують доцільність використання у вихованні молодших школярів оптимально використовують його, значно підвищуючи цим ефективність виховного процесу; 8 вчителів вважають, що доцільно, але тільки фрагментарно використовувати народознавчий матеріал через відсутність інформації; троє педагогів не вважають пріоритетним використання народних традицій у вихованні молодших школярів, тому рідко використовують його у своїй педагогічній практиці.

Крім того нам вдалося з’ясувати причини, що утруднюють даний процес. Серед них поверхнева обізнаність самих вчителів з народознавчим матеріалом, незнання і невдале застосування основних педагогічних умов використання народних традицій у вихованні учнів початкових класів, невміння поєднати ці матеріали із загально навчальним.

Цілком логічно, що наступним кроком нашої експериментальної роботи був аналіз чинних для початкової школи програм.

Ознайомившись з програмою з читання, ми зауважим теми, які цікавлять нас в аспекті досліджуваної проблеми. Це – усна народна творчість. Малі фольклорні жанри: народні дитячі пісеньки, ігри, забави, лічильки, загадки, скоромовки, приказки, притчі, прислів’я, народні усмішки, казки, легенди, байки, народні пісні. Важливе місце приділяємо народним казкам про тварин, персонажам цих казок, їх вдачі. Народні соціально – побутові казки, які вивчають діти відображають народний побут, події із життя українського народу, його традиції.

Програма «Основи здоров’я для учнів початкових класів» представлена темами: «Народні традиції і здоров’я», «Народні традиції і харчування», «Літні, зимові, весняні та осінні ігри та розваги».

У програмі: «Трудове виховання» ми помітили теми: «Різдвяні свята у творчості дітям», «Макетування предметів хатнього інтер’єру», «Писанкарство як мистецтво художнього розпису», «Українські витинанки», «Художня вишивка в українському побуті», «Робота з рослинними матеріалами», «Квіткова символіка», «Вишивання і в’язання як види української народної творчості», «Традиційні весняні свята з використанням рослинних декорацій», «Конструювання виробів для відтворення давнього українського побуту (меблі, посуд, настінні прикраси, рушники), «краса і корисність цілющого зілля народної медицини». Використання лікарських і декоративних рослин у побуті. Підготовка і проведення спільно із збиранням лікарських трав, виготовлення дидактичної гри «Народна аптека».

У програмі «Я і Україна» знаходимо теми: «Забавки, ігри, повчальні казки», «Сімейні свята», «Рослини», «Оспівування в усній народнопоетичній творчості рослин, якими прикрашали садибу (калина, верба, чорнобривці, мальви), якими лікувалися (звіробій, подорожник, татарське зілля, чебрець)», «Значення води для рослин, тварин, людини», «Жива і мертва вода в казанах», «Як хліб на стіл прийшов». «Бережливе ставлення до хліба», «Як виник одяг», «Стародавні дитячі іграшки, ігри та забави». «Державні, народні і релігійні свята»: День незалежності, Свято Миколая, Новий Рік, Різдво Христове, Великдень. «Календарно - обрядові свята», «Про родовід», «Традиційна сімейна мораль українців», «Збереження національних особливостей у сучасному побуті, одязі, в їжі, проведенні свят», «Народна мудрість про природу, пори року», «Український побут, та звичаї у рідному краї», «Особливості народного костюму», «Народний календар», участь дітей в обрядових святах.

У програмі курсу «Образотворче мистецтво» приділяється увага таким темам: «Ознайомлення з народним мистецтвом наступного розпису, народним іменним посудом, народними традиціями писанкарства на Україні», «Ознайомлення з українським народним вбранням», «Зображення птахів, тварин та людей в ілюстраціях до казок», «Народне мистецтво витинанки», «Світ народної іграшки». Програма музика реалізується наступними темами: «Уукраїнські народні пісні, музичні інструменти». «Українські народні танці». Серед пісень розглядаються: колискові, календарно – обрядові, жниварські, (зажинкові, власне жниварські, обжинкові), колядки, щедрівки, коломийки, жартівливо – танцювальні пісні».

Отже, у вище назначених навчальних програмах передбачений народознавчий матеріал, що виступає суттєвою опорою для логічного продовження виховної роботи в позакласній роботі.

Важливе місце в дослідженні даної проблеми мали місце спостереження виховних заходів.

Наведемо приклад спостереження окремих виховних заходів та прослідкуємо як використовується народознавчий матеріал у вихованні молодших школярів.

Метою проведення свята «Прийди, прийди, весна красна» було розширення знань дітей про весну, про народні свята, народні прикмети. Свято проводилось у класній кімнаті, прикрашеним вербою з котиками, весняними квітами. Свято супроводжувалося використанням приказок, прислів’їв, загадок, пісень про весну та її явище. Педагог звернувся до дітей: «Був у нашого народу дуже цікавий звичай». З нетерпінням люди чекали весну і вважали, що це птахи на свої крилах приносять весну, проганяють люту зиму з її морозами.

Люди випікали з тіста пташок, вибігали на подвір’я, весело стрибаючи, співали пісні:

«Вилети, люлю, горою,

Винеси літо з собою.

Цим випеченим пташкам люди давали назву жайворонки. Бо ці пташки раненько прокидаються, кружляють над полем і звеселяють працю хлібороба.

Свято закінчилося народною грою «Довга лоза».

Аналізуючи даний виховний захід зазначимо, що вчитель намагався оптимально використати українські народні традиції у вихованні учнів початкових класів. Однак, поза увагою залишилося використання закличок, примовок, та веснянок. Варто було взяти й регіональні особливості в цьому аспекті.

Цікавою була етична бесіда «Гостинність в нашому дому». Мета бесіди: розширити і поглибити знання дітей про хліб і картоплю, виховувати повагу до хліба і картоплі, гостинність. Бесіда характеризувалася динамічністю, яскравістю і логічністю. Вона проводилась у світлиці, яка представляла макет української хати. Серед народознавчих засобів – загадки:

Виріс у полі

На добрій землі,

Місце найкраще

Знайшов на столі.

Місили, місили,

Ліпили, ліпили,

А потім в окріп помістили.

приказки та прислів’я: без солі, без хліба немає обіда, коли хліб на возі, нема біди в дорозі, їмо бараболі і не знаємо долі;

бувальщину:

«Їхали одного разу мандрівники та й застала їх ніч. Голодні, замерзлі, вони почали рвати сухий бур’ян, щоб розпалити вогнище. Але одні кущі почали вириватися з маленькими грудочками. Не звернули увагу на них мандрівники. Кинули у вогонь. А зранку на попелищі вони побачили невеликі вуглики, які перетворилися в грудочки. Попробували. Смачно. Навибирали сирих грудочок, привезли додому і почали вирощувати. Так до нас на стіл прийшла картопля.

Звертається увага на страви з борошна та картоплі, які є традиційними для української кухні. Бесіда закінчилась частування хліба, калачів, вареників, печеної картоплі, дерунів. На наш погляд, вчителеві слід більш акцентувати увагу на українські народні обряди де використовують хліб, народний етикет.

Метою свята «Без верби й калини нема України», яке ми спостерігали було: ознайомити учнів із народною символікою – вербою і калиною, їх значенням. Виховувати інтерес і повагу до національних традицій, любов до праці на рідній землі. Класна кімната була прикрашена вишитими рушниками, серветками, китицями калини, букетами із вербовими котиками, плакатами із висловами про калину. Звучала легенда про калину, українські народні пісні. «Ой у лузі червона калина», «Ой у лузі калина стояла», загадки, приказки та прислів’я. згадувалося про лікувальні властивості ягід, використання у приготуванні смачних страв. Особливу увагу дітей викликала інформація про властивість верби тримати вологу, традицію прихорошувати дівчину котиками, наспівуючи веснянку.

Ой, вербе, вербе, вербице

Час тобі, вербице, розвиться!

Побажання українцям «Будь високим, як верба, а багатим, як земля», а також традицію вербної неділі.

Спостерігаючи за проведенням «Свята маминої світлиці», «Свята народних ремесел», «Свято фольклору, бесід», «Українська хата», «Про рушник», ігри – розваги: казкова пошта, ми звернули увагу на регіональні народні традиції, обрядовість народного календаря використовують фрагментарно.

Науковий фонд з проблеми, аналіз масового педагогічного досвіду та спостереження дали можливість визначити критерії та рівні вихованості на основі використання народних традицій.

До критеріїв вихованості віднесемо:

Любов до Батьківщини.

Знання традицій свого народу, дбайливе ставлення до народних надбань.

Гуманність.

Доброзичливе ставлення до ровесників, старших людей, турбота про них, допомога, чуйність.

Чесність.

Правдивість, щирість, виконання обов’язків.

Ставлення до праці.

Потреба і звичка до праці, сумлінність і старанність у праці, зацікавленість у позитивних результатах праці.

Любов до прекрасного.

Властивість помічати красу, бажання творити красу.

Відповідно до показників, ми визначили рівні вихованості.

Високий рівень – наявність усіх критерії.

Середній рівень – половина чи більша половина показників.

Низький – майже повна відсутність ознак.

Для того, щоб визначити рівень сформованості вихованості молодших школярів з використанням українських народних традицій, ми застосовували спостереження, анкетування, інтерв’ювання, тестування, бесіду.

Наведемо приклад анкети.

Які обряди здійснювались у селі (місті) на свята?

Чи брали участь учні?

Які обрядові дійства виконували діти та дорослі?

Чи існували обряди під час робіт?

Як це робилося?

Чи хочеш ти брати у них участь?

Результати дослідження представлені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1. Рівні сформованості.

Клас	Всього учнів	Високий рівень	Середній рівень	Низький рівень
3-А	31	19%	28%	53%
3-Б	29	17%	29%	54%

Дані таблиці засвідчують те, що високий рівень мають 19% експериментального і 17% контрольного класів, середній – відповідно 28; та 29% і низький -53% і 54%. Як бачимо, у результатах констатуючого експерименту щодо контрольного та експериментального класів майже не існує істотної відмінності. Крім того, вищеподані результати вказують на те, що переважають діти з середнім та низьким рівнем вихованості у досліджуваному аспекті.

Результати проведеного констатуючого експерименту дозволили зробити наступні висновки:

третьокласники необізнані достатньо з народознавчим матеріалом;

вчителі не враховують педагогічні умови використання національних традицій у вихованні учнів початкових класів;

недостатньо ознайомлені з методами та формами цієї роботи;

високий рівень вихованості школярів визначаються не лише поєднанням виховання з основними народознавчим матеріалом, але й з врахуванням вікових та індивідуальних особливостей дітей.

З метою підвищення якості виховання молодших школярів засобами народних традицій нами проводилися формувальний експеримент, як уже зазначалося у 3-А експериментальному та 3-Б контрольному класах Бродівської школи І-ІІІ ступенів Львівської області.

Експериментальне дослідження базувалося на дотриманні основних педагогічних умінь виховання з використанням народних традицій охарактеризованих нами у п. 2.1.

Завданнями експерименту було перевірити:

вплив основних педагогічних умов на рівень вихованості учнів початкових класів у досліджуваному аспекті;

ефективність комплексного використання засобів народознавства в екологічному вихованні молодших школярів;

усвідомлення школярами ролі екологічної культури у житті українського народу;

оволодіння учнями основними правилами поведінки у навколишньому середовищі.

На даному етапі дослідно – експериментальної роботи ми використовували бесіду, спостереження, анкетування, інтерв’ювання, тестування, гру, кількісний і якісний аналіз експериментальних даних.

Експериментальна методика використання національних традицій у вихованні молодших школярів базувалася на оптимальному поєднанні методів прийомів, засобів та форм виховної роботи. Зупинимося на змістовому компоненті.

Учням експериментального класу наголошувалось, що народні звичаї тісно пов’язані з сільськогосподарською працею та побутом селянина з церковним календарем. Народ визначав день якогось святого для організації трудових справ чи способу життя.

Крім того, були визначені дні, які впливали на поведінку людини, на її моральне обличчя.

Існували звичаї, які притаманні кожній порі року. Зокрема, весна: веснянки, зустрічі птахів, прокладання першої борозни. Ми звертали увагу дітей, що ці звичаї, фольклорна обрядованість готують людям до сільськогосподарських робіт, утверджуються у свідомій і практичній діяльності, зокрема хліборобські традиції. Літо: Зелена неділя, проводи русалок, зажинки, обжинки. Ми наголошували, що ці традиції поетизують розквіт і красу нашого «зеленого дому» догляд за врожаєм. Осінь –це пора завершення сільськогосподарських робіт, турбота про збереження вирощуваного врожаю, що відображено у таких традиціях: свято врожаю, свято першої паляниці та інші.

Зимові звичаї спрямовані на прославлення життя, його вічне оновлення, утвердження. Це відзначення свята Миколая, Нового і старого Року і Різдва Христового.

Зазначимо, що в процесі ознайомлення дітей з цим народознавчим матеріалом, ми брали до уваги і регіональний варіант.

У зв’язку з цим, нами поводився цикл бесід : «Народний календар», «Місяцелік», «Релігійні та народні свята», «Українські обереги», «Звичаї та обряди весняного циклу календаря».

Для полегшення сприймання та запам’ятовування інформації, про українські народні традиції, нами був розроблений і застосований народознавчий словник-довідник, де учні фіксували короткий зміст, - та значення основних понять, наприклад, народний календар, церковний календар, обряд свято, церемонія, ритуали, оберіг, народні прикмети тощо. Це дало змогу активізувати пам'ять, увагу дітей, розвивати пізнавальну активність, інтерес та повагу до звичаїв та традицій українського народу, виховувати патріотичні почуття.

Крім того, у експериментальному класі ми використовували значно більший об’єм ігор та розваг («Сієм мак», «Кабаки», «Просо», «Ягілочка», «Ой вилися огірочки», «Подоляночка», «Ходить гарбуз по городу»), приказок, прислів’їв, загадок, закличок, примовлянок, народних прикмет, гаївок, які згідно зазначеної педагогічної умови ми застосовували комплексно.

Наведемо приклад.

Гра «Ой, вилися огірочки».

Діти побравшись за руки, простягаються вздовж та й в’ють танок: передня пара завертає до задньої, що піднімає вгору руки. Всі ідуть попід руки та в’ючись співають:

Ой вийтеся, огірочки,

Та в землі пуп’яночки.

Грай, жучку, грай

Тут тобі край.

Ходить жучок по чужині,

А жучина по деревині,

Грвй, жучку, грай –

Тут тобі край.

Дайте, хлопці, околота,

Повезем жучка до болота.

Грай, жучку, грай, -

Тут тобі край

Жучок плаче у болоті,

Дівки скачуть у золоті

Грай, жучку, грай –

Тут тобі край.

Чи ти, жучку, писка не маєш,

Що ти жучку, різко не граєш.

Грай, жучку, грай, -

Тут тобі край

Ці ігри найдавніші за походженням, колись були частиною весняного календарного обряду (осіннього, літнього), в яких і в словах і в пластиці рухів відтворюються елементи землеробської праці. У багатьох з них спостерігається наслідування трудових операцій дорослих, участь у них сприяє вихованню товаристськості, єдності, взаємодопомоги.

Веснянка «Куку, куку – чути в ліску».

«Куку, куку – чути в ліску.

Радо співаймо, радо вітаймо.

Ранню, ранню, ранню весну.

Куку, куку, пташко мила.

Ти нам кувала, правду сказала:

Щезла, щезла зима.

Куку, куку – голос гуде

Гажм, лісочком, бором, поточком.

Голос, голос, голос гуде.

Примовка «Ой вітре, вітроньку»

Ой вітре, вітроньку

Прижени хмароньоку,

Полий теплим дощиком,

встели землю килимком.

Прислів’я та приказки:

«Без праці нічого не зробиш»

«Відкладену роботу снігом замете»

«Правда кривду переможе»

«Вовків боятися – в ліс не ходити»

Робота по тлумаченню приказок і прислів’їв розвивала мислення дітей, сприяла їх моральному становищу.

Народні прикмети.

«Літо дощове – зима сніжна»

«Холодна весна – градобійне літо»

«Хмари пливуть проти вітру перед снігом»

«Грім у вересні – на тривалу осінь»

Організуючи спостереження, перевірили народну мудрість.

В процесі дослідно – експерементальної роботи ми залучили сім’ю.

Завдання для батьків.

Допомогти дітям скласти календар господарських справ на городі, вдома.

Вивчити з дітьми історію походження назв календарних місяців, днів тижнів на Україні.

Заохочувати школярів до практичної роботи у підготовці та проведенні сімейних свят та обрядів.

З метою посилення виховного процесу у початковій школі використанням українських народних традицій нами проводилися цікаві і змістовні заходи.

Свято «Крашана писанка»

Це свято проводилося з метою розширення та поглиблення знань дітей про народну традиційну символіку, виховання поваги до народних традицій та звичаїв, формування естетичних смаків.

Учні ознайомились із традицією святкування Великодня у різних регіонах України, звичаєм виготовлення писанки, крашанки, дряпинки та її символічне забарвлення.

Цікавим та емоційно насиченим відбулося свято зустрічі весни.

Свято зустрічі весни

Мета: Поглибити знання дітей про весняні явища в природі, їх особливості та прикмети. Розширити уявлення про звичаї українського народу навесні. Розвивати уяву, мислення, пам'ять, увагу. Виховувати інтерес до українського фольклору, вміння помічати красу навколишньої природи. Матеріал: веснянки, прикмети весни, вірші про весну.

Хід свята.

Ведуча. Кожна пора року має природні.особливості, свою красу. Жодна з них не оспівана так багато, весело і ніжно., як весна. Весна — це сонце і тепло, Весна — це радість усьому живому, ідо прокинулося від зимового сну. Весна — це зелен-цвіт і пахощі квітів, весна — це надія.

З давніх-давен за народним звичаєм до зустрічі весни готувалися і дорослі, і дітвора, Сьогодні ми також зустрічаємо красуню-весну,

(Вбігають хлопчики і дівчатка, одягнені в святковий національний одяг. В руках у них печиво в формі жайворонка).

Дівчинка. Благослови, мати, весну закликати!

Весну закликати, зиму проводжати! ;

3имочку в возочку, літечко в човночку!

(Діти стають шеренгу, наспівують):

Пташок викликаю з теплого краю:

Летіть соловейки,

На нашу земельку.

Спішіть, ластівоньки,

Пасти коровоньки!

Хлопчик.

Гей, виходьте, дівчатка,

Та в сей день на вулицю

Весну-красну зустрічати,

Хороводи співати!

(Дівчатка стають в коло, ведуть хороводи, співають веснянку):

Весно,весно, весняночко

Прийди до нас, подоляночко,

Прийди до нас, теплом утіш,

А ти, сонечко, світи ясніш!

(На середину виходить дівчинка-весняночка. Вона заквітчана зеленню і першими весняними квітами. Дівчинка то присідає, то встає).

Дівчинка.

Весела, гарна, кучерява:

Маленька дівчинка Весна

Біжить, сміється, сієї барви

І пісня ллється голосна.

По всіх усюдах пісня лине,

Усе пробуджує від сну,

І всі комашки, всі рослини

Вітають дівчинку Весну.

Хлопчик.

Хто ти така, красуне дивна?

Весна.

А я Весна, Весна-царівна,

Куди я ступлю — сонце сяє,

Міста і села оживають

І землю-матір прославляють.

Дівчинка.

Ой, весна, весна, днем красна,

Що ти нам, Весно, принесла?

Весна.

Принесла я вам літечко,

Щоб родило житечко,

Ще й червоні квіточки,

Щоб квітчались діточки...

Ведуча. Весна іде! В повітрі молодому далекий крик мандрівних журавлів вже розітнувсь: ключем вони додому у рідний край летять з чужих країв.

О, весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана!

І небо жде, і жде земля приспана!

І ліс, і степ, і скована вода.

/Борис Грінченко/

Ось і прийшла до нас весна, а з нею і три брати-місяці. А як називаються весняні місяці, діти?

Діти. Березень, квітень, травень.

Ведуча. А що ви знаєте, діти, про місяць березень? Які ознаки ми спостерігаємо?

Діти. Сонце піднімається вище, гріє дужче, біжать струмки. Розквітають перші квіти — підсніжники, проліски. Прилітають птахи.

Дівчинка.

Весна війнула вже крилом,

Пташки співають голосно,

І на узліссі за селом

З'явились перші проліски.

Цвітуть, буяють щовесни

3-підснігу, хоч і рано ще,

Ці перші вісники весни,

Тепла, краси і радощів.

/Світлана Охріменко/

Ведуча. А які ж птахи прилітають з теплих країв?

Діти. Шпаки, журавлі, жайворонки.

Дівчинка.

Крую, крую, журавлі,

Як колесо на воді,

Колесо сі обертає,

Журав голову завертає.

Хлопчик.

Журавель, Журавель,

Колесом, колесом!

Зав'яжем тобі очі

Красним поясом, поясом.

Журавель, Журавель,

Кругом дороги!

Як не скажеш: "Цомагайбі", —

Зв'яжем тобі ноги.

Ведуча. Існує багато народних прикмет про зміну погоди, особливості пір року. А хто знає прикмети березня?

Діти.

1. Побачив шпака — знай: весна біля порога.

2. Сонце перед заходом червоне — на вітер.

3. Довгі бруньки на деревах — спізниться літо.

4. Хмари пливуть високо — буде гарна погода.

Ведуча. З ролу в рік ми з великим нетерпінням чекаєм весни. Ми рахуємо дні, виглядаємо, поки пташки на своїх крилах з далекого вирію принесуть нам -весну-красну. Ми чекаємо, коли весна прожене холод, устелить землю травичкою зеленою, уквітчає квітами, а пташки наповнять гаї та діброви своїм голосним веселим співом. Колись давно ще наші дідусі і бабусі веселими піснями закликали в гості чарівницю-весну. Виходили на пагорби за село і виводили веснянки. Згадаємо, діти, наші давні звичаї і зустрінемо весну-красну так, як її колись давно зустрічали.

Ведуча. Минув березень, а за ним —його брат квітень до нас іде.

Ходить квітень у плащі зеленім,

Бризкає фіалками з землі,

Сік солодкий капає із кленів

В голубій світанковій імлі.

Любий квітню, застели під ноги

Трав-рясних зелені килими.

Заквітчай нам райдужні дороги

Від весни, до самої зими.

Загрими високими громами,

Солов'їв розсип серед дібров,

Ти даруй нам сонце над полями,

Світлу радість, щастя і любов.

Ведуча. А що спостерігаємо ми у квітні?

Діти.

1. Сонце піднімається ще-вище, стає тепліше.

2. Трава зеленіє, цвітуть різні квіти.

3. Після сонячних днів настають похмурі, дощові дні.

4. Прилітають зозулі.

Дівчинка.

Ти, зозуленько сива,

Ти нас розвеселила:

Як почала кувати —

Повиходили з хати.

Ой, вийшла сестра з братом,

Ой, вийшла мати з татом.

Ой, вийшли усі дівоньки —

Виводять гаївоньки.

Ведуча. Був у нашого народу дуже цікавий звичай. З нетерпінням чекали люди весну і вважали, що це птахи на своїх крилах з далекого вирію приносять весну, проганяють люту зиму з її морозами. Люди випікали з тіста пташок, вибігали в двір, весело стрибали, підкидаючи їх вгору, співали пісні.

Вилети, люлю, горою,

Винеси літо з собою.

Цим випеченим пташкам дали назву жайворонки. Бо ці пташки раненько прокидаються, кружляють над полем і звеселяють працю орача, коли люди орють землю.

(Діти стають у дві шеренги і грають пісню-гру "Весняночко-паняночко).

1. Весняночко-паняночко, де ти зимувала?

2. У садочку, на пеньочку, пряла на сорочку.

3. А ворони оснують, а сороки витчуть.

4. А білі лебеді, ще побілять на воді.

5. А лугові пташки пошиють сорочки. Ведуча. А хто знає прикмети квітня?

Діти. 1. Грім на початку квітня — буде тепле літо.

2. Якщо квітневий дощ починається невеликим краплинами, то ненадовго.

3. У квітні вітер з південного заходу — чекай тривалої негоди.

Ведуча. Так, діти, квітень —це не тільки тепло, сонце, це і дощові дні. А дощик потрібен для землі, для дерев, для майбутніх врожаїв. Давайте разом закличемо дощик!

Діти разом /або окремо/.

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив'янім-горщику,

Цебром, відром, дійницею

Над нашою пашницею.

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику.

Дівчинка.

Дощику, дощику,

Припусти, припусти,

На дорідні капусти,

На Галине зіллячко,

На наше подвір'ячко,

На весняні квіти,

На маленькі діти,

На високе жито,

Щоб нас звеселити!

Ведуча.

Ой, вже налив нам дощик водички!

Скрізь калюжі.

Пташки принишкли, замовкли.

Мабуть досить вже дощику.

Правда, діти?

Може вже і сонечку пора засвітити?

Дівчинка.

Вийди, вийди, сонечко,

На дідове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір'ячко.

Хлопчик.

Сонечко, сонечко,

Виглянь у віконечко,

Дітки гуляють,

Тебе виглядають.

Ведуча.

Ось і травень.

Ясний травень

Празниково землю вбрав

В одяг свіжий та яскравий

Із рясних зелених трав.

/Наталя Забіла/

А що ж нам приніс з собою травень?

Діти.

1. Сонце світить високо в небі, стає вже зовсім тепло.

2. Цвітуть сади, квіти.

3. Тиха й світла ніч.

4. В травні гудуть джмелі й хрущі.

5. Співають солов'їв садах, жайворонки в полях.

Ведуча.

А давайте заспіваємо разом з жайворонком.

Жайворонок угору летить...

Діти разом:

Сонце ловити!

Сонце ловити!

Сонце ловити!

Жаворонок вниз летить

Ціп урвався!

Ціп урвався!

Ціп урвався!

Круці! Круці! Круці!

Ведуча. А які народні прикмети травня?

Діти. 1.

Веселка віщує зміну погоди: вечірня — обіцяє погожу днину, а ранкова — дощову.

2. Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно знегодиться.

3. Пізня весна дарує гоже літо.

4. Соковито пахне м'ята — невдовзі збереться на дощ.

Ведуча. А чи знаєте, діти, українські загадки? Чи вмієте їх розгадувати? Давайте попробуємо!

Перший я приніс весну,

Пробудив усе від сну,

Заспіваю під вікном,

Бо зовуть мене...

/Шпаком/

Зелена, а не гай, біла, а не сніг, кучерява, та без волосся.

/Береза/

Білі горошини на зеленій стеблині.

/Конвалія/

Весною веселить, літом молодить, восени годує, зимою гріє.

/Ліс/

Навкруги вода, а з питвом біда.

/Море/

У чистому полі попутані коні, вузлики знати, ніяк розв'язати.

/Зорі/

Що росте весною вниз головою?

Які квіти першими зацвітають весною?

Які пташки першими повертаються з вирію?

Що ви можете сказати про весняний день?

Чому люди говорять, що весняний день рік годує?

Добре ви намагались відповідати. А тепер пора гаївку розпочинати.

Ой, ягіл, ягілочко.

Всі беруться за руки, ідуть по колу і співають. В середину вибирають дівчинку, що руками показує те, про що вони співають.

Ой, ягіл, ягілочко,

Ягілчина донька.

Устала ранесенько,

Умилась білесенько.

Панчошки поскидала,

Головоньку розчесала.

Візьмися, дівко, в боки,

Покажи свої скоки.

Тнися, калинонько, гнися,

"Дівчинонько, не журися.

З калинового цвіту

Вибирай собі квіту.

З калинового лугу

Вибирай собі другу,

З калинового плетю

Вибирай собі третю.

З калинового мосту,

Вибирай собі шосту,

З калинового лому,

Вибирай собі сьому.

З хрещатого барвінку,

Вибирай собі дівку.

Ведуча. Був-колись звичай: коли починались веснянки, то перший раз варили горщик каші, виносили на вулицю, закопували в землю і прибивали кілком. Подивіться, як це: робиться; Дівчата тримають горщик каші і співають:

Закопали горщик каші,

Ще й кілком прибили,

Щоб на нашу вулицю

Парубки ходили.

Дівчинка.

Дівчатонька - вороб'ятонька, радьмося,

Та виходім на травичку — граймося!

ХОРОВОД "ПРОСО"

Діти стають у два ряди і по черзі співають:

1-й ряд: А ми просо сіяли,

Ой Дид, Ладо, сіяли, сіяли.

2-й ряд: А ми просо витопчем, витопчем,

Ой Дид, Ладо, витопчем, витопчем.

1-й ряд: А чим же вам витоптать, витоптать?

2-й ряд: А ми коні випустим, випустим.

1-й ряд: А ми коні переймем, переймем.

2-й ряд: Да чим же вам перейнять, перейнять?

1-й ряд: Шовковим неводом, неводом.

2-й ряд: А ми коні викупим, викупим.

1-й ряд: Ой, чим же вам викупить, викупить?

2-й ряд: А ми дамо сто рублів, сто рублів!

1-й ряд: Нетреба нами тисячі, тисячі.

2-й ряд: А ми дамо дівчину, дівчину.

1-й ряд: Ми дівчину візьмемо, візьмемо.

2-й ряд: А в нас полку убуде, убуде.

1-й ряд: А в нас полку прибуде, прибуде.

Хлопчик.

А ну ж бо, хлопці й дівчата, не зіваймо,

Та в іншу гру погуляймо.

ГРА "ДОВГА ЛОЗА"

В землю затикають кілька паличок, утворюючи "лабіринт", а потім, узявшись за руки, співаючи, ходять між палочками.

У довгої лози пасли хлопці кози,

А дівчата — козенята, та й померзли ноженята.

Ой, дівоньки гожі, кидайте ті кози,

В кривім танцю походжаймо,

Та ніженьки зігріваймо.

Ой, кривого танця, не виведу кінця,

Треба його виводити, кінець йому знаходити.

Ведуча.

Годі, годі, діти, гратись,

Ось весна - красна гуляє

І луги в квітки вбирає.

Ось дивіться: на галяві

Ведуть квіти танок жваво.

Співали, дівоньки, співали,

У решето пісні складали.

Та й поставили на вербі,

Де взялись горобці,

Звалили решето додолу —

Час вам, діточки, додому.

Всі співають:

Скільки б не співали, а кінчать пора,

Щастя і здоров'я зичить дітвора.

І в нас, і в вас хай буде гаразд,

Щоб ви і ми щасливі були.

Ведуча. Ось закінчилось наше свято весни. Та весна-красна іде по всій землі і прикрашає нашу землю квітами, ніжною зеленню. То ж бережіть природу, бережіть красу кожної квіточки, кожної рослинки, травинки та комашки. І буде наша земля квітучою і завжди прекрасною.

Учнів експериментального класу ми залучали також до імпровізованої подорожі «Зустріч по дорожках українських народних казок» організації толоки, зустрічі з місцевим народним умільцем.

Таке розмаїття виховних заходів як за змістом так і за формою дозволить виховати у дітей любов до свого краю, українського народу, чесність, працьовитість, доброту, почуття прекрасного.

На прикінцевому етапі нашого експериментального дослідження, було проведення виявлення вихованості молодших школярів з використанням українських народних традицій.

Таблиця 2.2

Рівні вихованості учнів початкових класів на основі використання українських народних традицій.

Класи	Всього учнів	Рівні вихованості
		Високий	Середній	Низький
3- А (експериментальний) 3-Б (контрольний)	30 30	31% 9%	67% 51%	2% 40%

Дані таблиці засвідчують те, що високий рівень мають 31 % експериментального та 9 % контрольного класів, середній – відповідно 67% і 51%, низький 2% і 40%. Як бачимо, рівень вихованості учнів експериментального класу значно вищий ніж контрольного, що доводить ефективність обраної нами експериментальної методики.

2.3 Аналіз результативності експериментальної методики

Основне завдання нашого дослідження ми вбачали в тому, щоб виявити педагогічні умови ефективності використання національних традицій у вихованні учнів початкових класів.

Крім того, нами була розроблена проблемна експериментальна методика виховання молодших школярів засобами національних традицій, в основі якої було покладено народний календар, яка базувалась на оптимальному використанні відповідних методів і засобів виховання. Зауважимо, до уваги бралися й регіональні особливості народного календаря.

Однією з педагогічних умов використання українських народних традицій була комплексність, що реалізувалась нами як через тематику, зміст, мету виховних заходів, так і через різномаїття форм заходів. При організації цих заходів, ми намагалися максимально використати дитячий фольклор та традиційний супровід.

Аналіз спостереження за учнями, анкетування, інтерв’ювання дозволяють визначити основні недоліки у вихованні учнів у досліджуваному аспекті: діти поверхнево ознайомлені з українськими народними традиціями, не розуміють їх зміст, не проявляють інтерес до них, у сім’ї їм не надається належна увага. У дітей молодшого шкільного віку існує переконання, що звичаї, традиції та обряди призначені для дорослих; відсутня у даному аспекті співпраця школи та родини.

Якщо звести результати констатувального та формувального експерименту в одне ціле, то можна одержати графік такого виду.

Графік. Графічне зображення динаміки вихованості молодших школярів.

Примітка: експериментальний клас ________

Контрольний клас -----------------

%

90

80

70

60

50

40

30

20

10

0 ______________________________________________________

І ІІ ІІІ І ІІ ІІІ рівні

Константувальний Формувальний

експеримент експеримент

Розроблена експериментальна методика дозволили 20 % учнів молодшого шкільного віку одержати базу для переходу на високий рівень, при цьому на 50 % збільшилась кількість респондентів, які досягли рівня середній.

Основними науковими результатами нашого дослідження виступає розроблена і обґрунтована експериментальна методика, яка була забезпечена відповідними необхідними і достатніми умовами виховання учнів початкових класів, де ядром виступають народознавчі матеріали.

В ході експерименту проаналізовані чинні навчальні програми для учні 1 – 4 класів загальноосвітніх шкіл, виявлено їхню народознавчу спрямованість.

Вивчення та аналіз масового педагогічного досвіду з проблеми дало можливість нам виявити основні тенденції щодо використання національних традицій у вихованні молодших школярів у процесі навчання та позакласної виховної роботи.

Доведено, що читання «Я і Україна», образотворче мистецтво та трудове навчання мають найоптимальніші можливості у використанні українських народних традицій у початковій школі.

Встановлено, що підвищення ефективності виховання народознавчими засобами передбачає необхідність їх підбору за критеріями доступності, емоційності та зв’язку їх із життям школяра.

В основному формувального експерименту було покладено технологію, що передбачала використання необхідних виховних заходів, що були насичені народознавчим змістом.

Отримані результати дозволяють дати такі методичні рекомендації:

комплексно використовувати українські народні традиції у вихованні молодших школярів;

брати до уваги регіональні особливості національних традицій у вихованні учнів;

в процесі виховної роботи використовувати як традиційні, так і нетрадиційні форми виховної роботи;

залучати до виховної роботи батьків.

Якісно-кількісний аналіз контрольного зрізу підтвердила ефективність проведеної дослідницько-експериментальної роботи – в абсолютній більшості учнів переважає високий та середній рівні сформованості вихованості, що досліджується.

Висновки

Проведене дослідження показало, що використання національних традицій у виховному процесі правомірно розглядати в якості ефективного підходу до розв’язання проблеми вдосконалення виховання у сучасних умовах початкової школи.

У здійсненому дослідженні було визначено стан проблеми в педагогічній теорії та шкільній практиці, у, їх педагогічний зміст, виховання на основі національних традицій українського народу. Було визначено шляхи використання українських традицій у навчально-виховному процесі.

У дослідженні визначено, що основними педагогічними умовами, які забезпечують ефективність виховання молодших школярів засобами національних традицій:

- зв'язок виховання учнів початкових класів засобами національних традицій із життям;

- врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей;

- емоційність виховання;

- комплексний підхід до використання українських традицій у виховання молодших школярів;

- доступність національних традицій.

Дуже важливим фактором при використанні українських національних традицій у вихованні учнів початкових класів були такі методи, форми і прийоми роботи: бесіди, спостереження, розповіді, конкурси, свята, розваги, екскурсії.

Дослідження показало, що основними критеріями вихованості засобами національних традицій є :

любов до Батьківщини;

гуманність;

чесність;

позитивне ставлення до праці;

любов до прекрасного.

Поглиблене вивчення аспектів навчально-виховного процесу у початковій школі показало, що реалізація народознавчого принципу виступає важливою ланкою системи роботи щодо всебічного розвитку молодших школярів.

Якісний і кількісний аналіз матеріалів підсумкового зрізу засвідчив, що в експериментальному класі високий рівень вихованості сформовано у 31 % учнів, середній – 67 %, та низький – 2 %. Тоді як у школярів контрольних класів у розподілі за рівнями сформованості досліджуваної якості, змін майже н6 відбулося.

Результати теоретико-експериментального дослідження дали можливість визначити наступні методичні рекомендації:

комплексно використовувати українські народні традиції у вихованні молодших школярів;

брати до уваги регіональні особливості національних традицій у вихованні учнів;

в процесі виховної роботи використовувати як традиційні, так і нетрадиційні форми виховної роботи;

залучати до виховної роботи батьків.

Дослідження підтвердило гіпотезу, що використання національно-культурних традицій у вихованні молодших школярів буде ефективним за певних умов.

Дане дослідження не вичерпало всіх аспектів розглянутої проблеми. Подальшому вивченню підлягають аспекти дослідження як дослідження феномену духовності школярів засобами національних традицій; українські народні традиції в естетичному вихованні учнів початкових класів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Акт проголошення незалежності України // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. / Упор. Ю.К.Качуренко. - 2-е видання. - К.: Наукова думка, 1992. - С І2-І 3.

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990. - К.: Політвидав України, 1991.-8 с

Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) II Освіта. - 1993. -№44-46.

Закон України '' Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради України. -1991-№50.

Конституція України - К., 1996. - 54 с

Балашкевич А. Виховне поле традицій минулого // Рідна школа. -997.-№2. - С 21-24.

Благослови, Мати: Уроки українського народознавства в школі (5-8 класи); Кн. для вчителя / У поряд. Л.Іваннікова. - К.: Освіта, 1995.-190 с

Богуш А.М., Лисенко Н.В. Уроки народознавства в дошкільних закладах. - К., 1994. - 398 с

Бодалев А.А. Психология личности. - М: Изд-во Моск. ун-та, 1988-188 с

Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації - К., 1996. -230 с

Бойко А.Н. От педагогической теории к массовой школьной практике." Полтава, 1993. - 68 с.

Бойко А.Н. Теория и методика формирования воспитывающих отношений в общеобразовательной школе. - К.: Вища школа. -1991.-237 с

Бойко А.М., Титаренко В.П. Український рушник. - Полтава, 1998 - 72 с.

Бойко А.М., Шемет П.Г. З вірою в майбутнє. - Полтава, 1996. -186 с

Болдырев Н.И. Методика воспитательной работы в школе. - М Просвещение, 1981. - 223 с.

Булашев Г. Український народ (У своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях) - К.: Довіра, 1992. - 416 с.

Ващенко Григорій. Виховний ідеал - Полтава. Полтавський вісник, 1994.-190 с.

Виховання української молоді в умовах розбудови незалежної України.-К., 1992.-43 с.

Вишневський Омелян. Сучасне українське виховання. - Львів, 1996.-

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1991. -Т.І. - 456 с.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1991.-Т.2.-446с.

Голубев Н.К., Бітінас Б.П. Введение в диагностику воспитания. - М.: Педагогика, 1989. -157 с.

Горленко Н. Нариси з історії української етнографії. - К., 1994 -52 с.

Горпинченко И.И. Откровенно о сокровенном. - М.: СП "ІСЕ", 990, - 64 с.

Грабовський П.А. Невідомі твори // Вибр. тв.: В 2 т. - К., 1985. -71 с.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України: Репринтне відтворення видання 1913 р.-К., 1990. -624 с.

Грушевський Михайло. Історія України - Руси: В 11 т., 12 кн -К : наукова думка, 1991.- Т.1. - 73"6 с.

Гуменникова Т..Р. Українські національні традиції як засіб формування першооснов моральної культури // Початкова школа. -1996. -ІІ.-С.38-40.

Дем'янюк Т.Д. Народознавство б школі: досвід, проблеми, пошуки. - К.: Інформ.-вид. центр "Київ", 1993. - 80 с 42. Дем'яненко Н. Н. Щоб рідною мовою озивалася до наших дітей наука // Вісник Полтавського педінституту. - Полтава, 1998. -С. 11-27.

Діалоги про виховання: Книга для батьків / Пер. з 2-го рос. вид.; За ;д. В.М.Столетова та ін. -К.: Радянська школа, 1986. - 305 с

Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. - 81 с.

Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. Порівняльне дослідження народів УРСР і суміжних територій. - К.:

Завадський В.1., Цьось А.В., Бичук О.1., Пономаренко Л.І. Козацькі забави. - Луцьк, 1994. - 115 с

Занков Л.В. Развитие школьников в процессе обучения. - М., 1977 • 304 с.

Захлебный А.Н., Суравегина И.Т. Экологическое образование школьников во внеклассной работе: Пособие для учителя. - М: Просвещение, 1984,- 159 с.

Зосимовский А.В. Критерии нравственной воспитанности // Педагогика. - 1992. - №11-12. - С.22-26.

Ивин А.А.Искусство правильно мыслить. - М.: Просвещение, 1986. -224 с.

Ігнатенко П.Р., Косарева Ні, Поплужний В.Л. Громадянське виховання учнів в умовах українського державотворення // Рідна школа. -1996. -№3.-С.ЗІ-50.

Ігнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Народознавство у школі. - К., 1990. -48 с.

Калениченко Н. Проблеми сім'ї та сімейного виховання в Україні // Шлях освіти. - 1997.-№4. -С.47-51. а-

Канак Ф., Лобас В. Українська культура. Етнічні та географічні складові // Віче. - 1998. - №4. - СІ 17-129.

Карнеги Д. Прихоти удачи. Малоизвестные факты из жизни изввестных людей. - К.; ММП "Грааль", 1993. - 158 с.

Каюков В.1. Українська етнопедагогіка в школі // Рідна школа. -,991. -№12.-С. 19-22.

Кириченко Г. М. Українське народознавство у початкових класах // Поч. шк. -1991.-№10. -С.52-55.

Ковалев СВ. Психология современной семьи. - М: Просвещение, 1983. - 208 с.

Ковальчук О.В. Основи формування національно свідомих громадян // Початкова школа. - 1993. - №3. - С 18-23.

Кон И.С. К этнографическому изучению мира детства // Советская педагогика. - 1981 - №9. - С.44-48.

Кононенко В.1. Українська етнолінгводидактика. - Івано-Франківськ, 1995.-201 с.

Коростелев Н.Б. От А до Я.-М: Медицина, 1987. - 288 с.

Корчак Я. Правила життя: Вибрані твори. - К.: Молодь, 1989 320 с.

Костомаров МЛ. "Закон Божий": Книга буття українського народу К.:Либідь, 1991.-40 с.

Котляревський I.П. Поетичні твори, драматичні твори, листи. – К.: Наукова думка, 1982. -320 с

Кравченко І. Культура як національна мета // Віче. - 1995. -№2 -С.131-143.

Кузь В.Г. Материнська школа: виховання в родині // Педагогіка і психологія. - 1995. - №4. - С.27-34.

Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Губко ОТ. Українська козацька педагогіка і духовність. - Умань, 1995. -103 с

Кузьменко О. Д. Українське народознавство в школі // Пост-методика. - 1994. -№3. -С.12-14.

Куликов Л.Н. Воспитать себя. Книга для учащихся - М.: Просвещение, 1991.-143 с.

Культура і побут населення України. - К.: Либідь. 1993. -241 с

Кучерова О. Давні традиції виховання дівчини // Шкільний світ. -1997.-№5.-С.6.

Кубинський М.В. Роль усної народної творчості у розвитку школярів // Початкова школа. 1993. - №1. - С.8-13.

Кэмпбелл Росе. Как на самом деле любить детей. - М.: Знание, 1992.-190 с.

Лебідь Н.П. Народознавча основа вивчення рідної мови // Слово в аспекті функціонування: Збірник наук. Праць ПДШ ім. В. Г. Короленка. -Полтава, 1996. - с34-41.

Леви В.Л. Искусство быть собой. - М.: Знание, 1991. - 256 с.

Левицька 0.1. Моральний розвиток особи. - К., 1990. -142 с

Література. Діти. Час: Збірник літературно-критичних статей про дитячу літературу. - К.: Веселка, 1989. - 207 с

Лутошкин А.Н. Как вести за собой. - М.: Просвещение, 1986.-160 с.

Луцан Н. І. Збагачення лексики школярів засобами народних ігор // - Початкова школа. - 1996. -№7. -С.12-14.

Любар Н. Народна педагогіка про виховання дітей у сім'ї /У Початкова школа. - 1988.-№10. - С.68-70.

Мазуркевич О.Р. Рідне слово в концепції національної освіти // Рідна школа. - 1993. - №9. - С.4-5.

Макаренко А.С. Лекции о воспитании детей. Общие условия семейного воспитания // Пед.соч.: В 8 т.-М.: Педагогика, 1984. - Т.4. -С. 59-116.

Макаренко А.С. Опыт методики работы детской трудовой колонии // Пед. соч.: В 8 т.-М.: Педагогика, 1983. - Т. I - С. 166-1 90.

Макаренко А.С. Проблемы школьного советского воспитания //Пед. соч.: В. 8 т.-М.: Педагогика, 1984.-Т.4.-С.118-124.

Макарчук В.А. Етнографія України: Навч. посібник. - Львів, 1994. -520 с.

Маркова А.К. и др. Формирование мотивации учения: Книга для учителя. - М.: Просвещение, 1990. -192 с.

Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. - К., 1995.-158 с.

Марунчак Михайло. На поступах нашої спільноти // Українська культура. -1994. - №4-6. -С.9-16.

Маслай Г.С. До джерел народної педагогіки // Радянська школа. -1991. - №5.-С.6-Ю.

Мельникова І.М. Традиції народного виховання та позашкільні заклади України // Нові технології виховання: 36. наук, статей. - К., 1995. -С.83-86.

Мірчук Н. Світогляд українського народу. -Прага, 1942. -241 с.

Мнацаканян Л.И. Личность и оценочные способности старшеклассников: Кн. для учителя. - М.: Просвещение, 1991. - 191 с.

Могилевская С.А. Ця книжка для вас, дівчатка! - К.: Веселка 1986.-248 с.

Монахов М.1. Изучение воспитанности школьников. - М.: Просвещение, 1986.-185 с.

Народознавство у дитячому садку: Посібник для вихователів. Тернопіль, 1991.-83 с.

Наш орієнтир - народна педагогіка: Метод, рекомендації для студентів спеціальності 03.08 "Дошкільне виховання" / Укл. М.Г.Стельмахо-вич -К.:1СДО, 1993.-44 с

Неймарк. Приемы воспитания. М.: Педагогика, 1986. -158 с.

Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. Репринтне відтворення вид. 1918 р. - К.: "Абрис", 1991.-272 с.

Омельченко Ж.О. Формування загальнолюдських цінностей у старшокласників: Автореферат дисертації... / Харківський держ. пед. ін-т ім. Г.С.Сковороди. - Х 1992. -21 с

Додаток А

Загадки

1. Відгадай загадочку: кинув її в грядочку,

нехай моя загадка лежить до весни.

2. Чашечка медку закопана в льодку

до нового медку.

3. Сидить дід над водою з червоною бородою,

хто йде - не мине, за борідку ущипне.

4. В лісі на орісі червона плахта висить.

5. Залізний ніс в землю вріс;

риє, копає, проти сонця сяє.

6. Їду-їду по синьому залізу,

гляну назад-Неживі люди лежать.

7. Цвіте синьо, лист зелений,

Квітник прикрашає,

Хоч мороз усе побив, Його не займає.

8. Квітка я ніжна,низенька,дрібна

як запахну - приходить весна.

9. Дерево трішить,баран берещить,

кінь потягає,чоловік помагає.

10. Цвіту травневою порою,

А знайдеш мене у затінку лісовому,

На стебельці,як намистинки вряд,

Квіти духм'яні висять.

11.Загадаю загадку,

перекину через хатку.

Пішла загадка в поход,

А вернулась через год.

Додаток Б

Українські народні ігри

А ми просо сіяли, сіяли

Дівчаток і хлопчиків розподіляється на дві групи, що стають у два ряди (один проти одного), взявшись за руки. Перший ряд наближається до другого і співає: «А ми просо сіяли, сіяли». Повторюючи ці слова вдруге — відступає назад (надалі кожен рядок пісні повторюється двічі). Після того як одна з команд викликала дівчинку, та має роз'єднати руки. Якщо їй вдасться це зробити, вона забирає з команди одного гравця. Коли ж ні, то залишається в «полоні». Гра продовжується.

— А ми просо сіяли, сіяли.

— А ми просо витопчем, витопчем.

— А чим же вам витоптать, витоптать?

— А ми коні випустим, випустим.

— А ми коні займемо, займемо.

А ми коні викупим, викупим.

— А чим же вам викупить, викупить?

— А ми дамо сто гривень, сто гривень.

— Нам не треба й тисячі, і тисячі.

— А чого ж вам потрібно, потрібно?

— А нам треба дівчинка, дівчинка.

— А котра ж вам дівчинка, дівчинка?

— А нам треба Ганнуся, Ганнуся.

— Відчиняйте ворота, ворота.

— В нашім полку прибуло, прибуло.

— А в нашім вибуло, вибуло.

— В нашім полку скачеться, скачеться.

— А у нашім плачеться, плачеться.

В нашім полку меду п'ють, меду п'ють.

А у нашім сльози ллють, сльози ллють.

Бузьки

Усі учасники гри малюють собі кола діаметром 1 м (можна використати гімнастичні обручі) і стають у них на одній нозі.

Учитель говорить: «Бузьки полетіли!». Всі учасники гри бігають по майданчику, махають «крилами».

Учитель забирає одне «гніздо» і говорить: «Бузьки прилетіли!». Всі учасники займають будь-які «гнізда» і стоять на одній нозі. Хто не має «гнізда» і не може стояти на одній нозі — виходить з гри.

Дід

Запрошується хлопець, що гратиме роль «діда». На відстані 10 м від хатинки «діда» — стоять гравці, які починають його дражнити:

Іде, іде дід, дід,

Несе, несе міх, міх,

Ось такий дідище,

Ось такий старище,

Ось такий окатий,

Ось такий вусатий,

Такий бородатий,

Ось такий плечистий

Тьху його, нечистий!

Після цих слів діти розбігаються, а «дід» повинен догнати кого-небудь. Потім на його роль можна запросити когось іншого, і гра починається спочатку.

Діти і вовк

На одному боці залу (майданчика) стоять діти. Посередині залу сидить «вовк».

Вчитель говорить:

Діти в лісі гуляють, Ходять, бігають, стрибають, Комариків відганяють.

Діти розходяться, бігають, підстрибують, імітують «комариків».

Вчитель продовжує:

Діти, діти, поспішайте, Вовк за деревом — тікайте! Діти біжать за визначені межі, лінії, а «вовк» ловить їх.

Додаток В

Прислів'я і приказки

1.За один раз не зітнеш дерева враз.

2.Зрубав дерево-посади два.

3.Без верби і калини нема України.

4. Вітали, а здоров'я не питали.

5.Для проханого гостя багато треба,а несподіваний гість,що не постав, то їсть.

6. Батьки берегли дочку до вінця, ачоловіку берегти її до кінця.

7.Навчай дитину молодості,щоб спочив на старості.

8. Від меча рана загоїться,а від лихого слова- ніколи.

9. Як не вмієш,то й не берися.

10 Ніколи не кажи:"Не вмію ",а завжди говори:"Навчуся".

11. Птицю пізнати по пір'ю,а людину по мові.

12.Де багато крику,там мало правди.

13. Свого не цурайтесь і чужому научайтесь.

14.На чужому коні далеко не заїдеш.

15. Що край, то інший звичай.