Реферат

з дисципліни: Державне регулювання економіки

на тему:

”Державна політика забезпечення економічної трансформації”

Зміст

1. Зміст і структура ринкової трансформації економіки України та функції держави в цьому процесі

2. Державна політика забезпечення економічної трансформації

2.1. Трирівнева модель ринкової трансформації

2.2. Центри економічної влади в Україні

2.3. Поточні складові політики трансформування економіки

2.4. Реструкторизація підприємств – шлях до подолання фінансової

кризи

3. Державна власність та державне регулювання - найважливіші макроекономічні ознаки трансформаційних процесів економіки

Список використаної літератури

1. Зміст і структура ринкової трансформації економіки України та функції держави в цьому процесі

Трансформаційні процеси в різних країнах світу відбуваються нині під впливом науково-технічного і суспільного прогресу та створювальної і регулюючої функції держави. При цьому враховується мінлива кон'юнктура ринків, аналіз їх прогнозування та моніторингу. В дев'яностих роках у розвитку світової економіки превалювала негативна тенденція, що призвела до зниження темпів зростання. Так, якщо за період 1986-1990 рр. середньорічний темп приросту ВВП становив 3,6%, то в 1991-1995 рр. він знизився до 2,7%. Найбільший темп спаду (до 1,6%) мав місце у групі економічно слаборозвинутих країн Африки. Водночас країни Азіатського континенту, так звані "азіатські тигри", в результаті ефективного використання дешевої робочої сили і сировинних ресурсів та залучення іноземного капіталу домоглися підвищення середньорічних темпів зростання ВВП до 8,1%, серед них Китай - до 11,7%.

Наприкінці XX сторіччя Україна змінила свої напрями майбутнього соціально-економічного розвитку, стала на шлях радикальних соціально-економічних і політичних перетворень з урахуванням досвіду й досягнень розвинутих країн світу. Проте внаслідок відсутності у нашій державі національної трансформаційної моделі та невдалого запозичення чужих моделей економічного розвитку, зокрема моделі економічних реформ, що відома як "вашингтонський консенсус", на жаль, перехід у нову якість набув руйнівного характеру. Замість прогресивних економічних і науково-технологічних зрушень, побудови соціально орієнтованої демократичної держави, підвищення матеріального добробуту й духовного рівня життя народу, Україна опинилася у глибокому занепаді. Внаслідок цього, при одночасному загостренні дефіциту інвестицій та інновацій, процеси ринкової трансформації протягом 1990-1999 рр. супроводжувалися, по суті, економічним розвалом. Макроекономічна структура за цей період майже не поліпшилась. Обсяги товарного виробництва для насичення попиту безпосередньо споживчого ринку скорочувалися швидшими темпами, ніж обсяги випуску промислових засобів виробництва. Відбулося істотне скорочення видобутку паливно-енергетичних ресурсів, випуску підприємствами ВПК наукомісткої і високотехнологічної продукції (конкурентоспроможних систем озброєнь). Ці підприємства надто повільно здійснювали конверсію та надто швидко згортали свої виробничі програми і навіть взагалі виводили їх з господарського обороту.

У новому Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України" (другому його розділі - "Підсумки соціально-економічного розвитку України та завдання на 2001рік") зазначено, що "за роки економічної кризи (1990-1999 рр) ВВП скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,82 раза, а реальні виплати пенсій - у 4 рази.

Найбільш відчутних втрат українська економіка зазнала у 1990-1994 рр. За цей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6%, промислового виробництва - на 40,4%, сільського господарства - на 32,5%. Лише в 1994 р. падіння ВВП становило 22,9%, промислового виробництва - 27,3%, в тому числі непродовольчих товарів - 37,5%, сільськогосподарського - 16,5%. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова системи. Особливо відчутними були наслідки рекордної за світовими стандартами гіперінфляції, яка в 1993 р. досягла 10256%. Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Тільки за 1994 р. курс карбованця до долара знизився у 8,3 рази.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки в мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово, крок за кроком, вивести українську економіку з катастрофи, в якій вона опинилася.

Для виведення народного господарства України з кризового стану важливе значення має розробка науково обгрунтованої концепції та моделі її економічного розвитку, які нашим ученим у співдружності з практичними працівниками належить якомога швидше створити власними зусиллями. При їх розробці необхідно врахувати позитивний світовий досвід в управлінні розвитком економіки, банківських і фінансових структур, використання державних і ринкових механізмів регулювання у їх оптимальному поєднанні. Слід також поновити державне планування розвитку економіки, як це робиться і тепер у ряді країн. У Посланні Президента України до Верховної Ради на 2000 р. наголошувалося, що "утвердження в Україні моделі економічного зростання, заснованої на активному використанні державно-регулюючих механізмів трансформаційних процесів, є однією з базових позицій нової економічної стратегії".

У Посланні намічено курс на формування соціальне орієнтованої моделі ринкових реформ, накреслено шляхи виведення української економіки на магістральний напрям сталого розвитку. Стратегічна мета розвитку, як визначено у Посланні, полягає в радикальному поліпшенні життєвого рівня народу, що врешті-решт зводиться до створення ефективної, соціальне орієнтованої, екологобезпечної моделі економіки ринкового типу, яка базується на використанні як конкурентних переваг країни у світовому поділі праці, так і в міжнародній інтеграції, у якій підприємницький інтерес становитиме основу економічної мотивації. (2)

Україна здійснила свій стратегічний вибір, зафіксований у статті 1 Конституції, де записано, що вона є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Економічною основою такої держави є змішана система, яка функціонує на ринкових засадах.

Але такий вибір існує лише як ідеал, до якого потрібно наближатися. Життєва практика не тільки не відповідає цьому ідеалу, але в багатьох випадках навіть протилежна йому. Тому потрібно розрізняти вибір як ідеал і як реальність.

Зараз Україна переживає глибоку трансформаційну кризу, яка охоплює також і економічну теорію. Проте криза економічної теорії не є простим відображенням економічної кризи. Криза теорії є необхідною умовою і вихідним пунктом теоретичного розвитку.

Після розпаду СРСР з початком переходу до ринкового господарства економічна парадигма, що панувала, неминуче мала змінитися на нову. Але на яку? Це не могла бути теорія, що перенесена до нас з країн Заходу і задовольняє там зовсім інші потреби. В нашій економічній ситуації вона виявляється такою ж безпомічною, як і економічна теорія соціалізму. Ясно, що нова парадигма повинна адекватно відображати перехідну економіку, якою і виступає економіка країн, що утворилися після розпаду СРСР. Але саме в цьому і полягають основні труднощі.

Якою була економіка, яку необхідно перебудовувати? Соціалістичною? Адміністративно-командною? Змішаною? Чи якоюсь ще? Що являє собою ринкова економіка? Це така економіка, якою вона є нині в розвинутих країнах Заходу? Чи така, якою вона була на початку століття? Переходити треба до ринкової чи, все ж, до змішаної економіки? Але й одразу відповісти на всі ці запитання не можна.

Перш за все потрібно відповісти на питання про те, чи відповідають зміни в Україні загальним тенденціям розвитку суспільства? Аналіз історичного процесу показує, що закономірним є підвищення ступеня свободи людини як в економічній, так і в інших сферах суспільного життя. Підвищується також і ступінь свободи різноманітних об'єднань людей.

Для того, щоб більш грунтовно з'ясувати ці питання, необхідно спочатку уточнити зміст переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це досить груба і однобічна характеристика. По-перше, на Заході, який завжди мається на увазі, коли йдеться про ринкове господарство, вже давно існує не суто ринкова, а змішана економіка. І цього ніхто з серйозних дослідників не заперечував. По-друге, в СРСР теж існувала не суто адміністративна, а змішана економіка, що включала в себе товарно-грошові відносини як такі, що доповнювали і певним чином оформляли директивно-планові зв'язки.

Це означає, що реальний перехід здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної одного типу до змішаної іншого типу, точніше - від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі.

Основний зміст перехідного процесу в Україні можна уточнити як перехід від підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, який функціонував на директивно-плановій основі, до цілісної економічної системи, що функціонує на ринковій основі. Оскільки йдеться не про знищення однієї системи і побудову зовсім іншої, а про зміну основи, переструктурування і створення нових форм розвитку, то весь процес можна назвати "трансформаційним".

Складність полягає в тому, що структура економіки України повинна бути орієнтована на ринкові потреби, але останні виявляються лише об'єктним вираженням виробничо-економічної структури, яка дуже консервативна і ще не має ринкового характеру.

Тому необхідною є активна роль держави саме в структурній перебудові економіки, в стимулюванні та підтримці ринковими методами виробництв, необхідних для здійснення нормального відтворювального процесу в самостійній державі. З програми такої структурної перебудови слід було починати, і вона має бути в центрі уваги. На жаль, Уряд України подав таку програму до Верховної Ради тільки на п'ятому році нашої незалежності та ринкових перетворень, та й документ цей більше схожий на декларацію про напрями структурної перебудови економіки, ніж на конкретну програму роботи в даному напрямі.

Три основні трансформаційні потоки, будучи відносно самостійними, в той же час тісно взаємопов'язані. Вони можуть посилювати негативні наслідки один одного, але можуть і нейтралізувати їх. Так, негативні наслідки первісного нагромадження капіталу, пов'язані з соціальним розшаруванням суспільства, можуть бути певною мірою нейтралізовані за рахунок соціалізації, якщо нею розумно управляє держава. Недиференційованість розглянутих потоків у структурі ринкового трансформування не дозволяє правильно оцінювати події, що розгортаються, з точки зору перспективи і приймати правильні рішення.

2. Державна політика забезпечення економічної трансформації

Аналіз функцій уряду щодо перерозподілу доходів, ресурсів і стабілізації економіки на основі моделі економічного обігу в державі дає змогу визначити напрямки, завдання, форми і методи впливу держави, що зумовлюють певні економічні наслідки.

З метою виконання своїх функцій і завдань держава використовує різні форми й методи впливу на економічні процеси.

До основних форм державного регулювання належать комплексне (індикативного характеру) планування економічного та соціального розвитку; прогнозування розвитку народного господарства та кон'юнктури ринку; реалізація національних і цільових комплексних програм; керування господарською діяльністю державних підприємств; бюджетно-податкова, грошово-кредитна та амортизаційна політика; система соціального захисту населення.

Необхідність і межі використання окремих форм державного регулювання в господарській практиці визначаються обраною концепцією державного втручання в економіку, а також конкретними умовами й цілями соціально-економічного розвитку кожної країни.

У країнах, де дотримуються концепції економічного лібералізму (наприклад, у США, Англії, Канаді), держава спирається здебільшого на бюджетно-податкову і грошово-кредитну форми регулювання.

Найбільше засобів державного регулювання економіки застосовується у країнах, де дотримується концепція економічного диригування. При цьому бюджетно-податковий, грошово-кредитний і ціновий механізми держава використовує дуже активно, але поряд із цим важливу роль відіграє індикативне планування.

2.1. Трирівнева модель ринкової трансформації

На основі Конституції України Верховна Рада затверджує засади внутрішньої і зовнішньої політики, а також загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони зовнішнього середовища. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природовикористання (ст.116 Конституції України).

Соціально-ринковий вибір реалізується також в створенні і функціонуванні ринкових інститутів, відповідній зміні структури економіки і соціально-економічної поведінки виробників і споживачів.

Найскладніше завдання полягає в тому, щоб на кожному етапі перехідного процесу створити адекватний об'єктивним обставинам і поточній ситуації механізм здійснення соціально-ринкового вибору. А оскільки змінюються об'єктивні обставини і поточна ситуація, то цей механізм також потребує постійних відповідних коректив.

Якщо аналізувати перехід до ринкової економіки з самого початку, то треба сказати, що модель переходу була вибрана недостатньо обгрунтовано. Власне кажучи, Україна самостійного вибору моделі і не здійснювала. Вибір в напрямку здійснення перш за все політики лібералізації зробила Росія, а Україна в силу пов'язаності своєї економіки з економікою Росії змушена була слідувати нав'язаним їй курсом, послідовно реалізуючи й інші складові політики лібералізації економіки: приватизацію, демонополізацію і лібералізацію зовнішніх стосунків, дерегуляцію тощо.

Об'єктивним закономірностям прогресу могла б відповідати трирівнева модель ринкової трансформації.

Перший рівень - це рівень соціально-економічних гарантій, який би включав у себе забезпечення мінімальних споживчих і виробничих потреб населення і підприємств на основі директивного регулювання економічних відносин нормативів і показників.

Другий рівень - це рівень лібералізованої економіки з вільним ціноутворенням, приватизацією і відповідною економічною свободою.

Третій рівень - рівень високих технологій, передових напрямків розвитку науки і техніки, які підтримуються державою для вирішення задач поступового перетворення України на високорозвинену державу.

Ці рівні не співпадають з секторами економіки. Вони могли б існувати і на окремому підприємстві.

Поступово другий рівень міг би розширюватися, а перший - скорочуватися відповідно до розширення ринкового сектора. Такий механізм дав би змогу уникнути глибокого спаду (хоча певний спад був би через структурні зміни), зубожіння широких верств населення і невиправданого розшарування суспільства.

Функціонування третього рівня забезпечувалося б на основі науково-технічних програм з відповідними фінансовими механізмами.

Така модель з певними модифікаціями могла б бути використана і на пізніших етапах, коли вже працювала, даючи збої, інша модель.

Зараз Україна має певну ринкову інфраструктуру, досвід макроекономічного регулювання ринкових процесів, ринкове орієнтованих суб'єктів економічної діяльності. Тому корекція механізму реформування повинна здійснюватися з урахуванням цих обставин.

2.2. Центри економічної влади в Україні

Через те, що у ринковій економіці визначальну роль відіграють фінансова, особливо бюджетно-податкова (фіскальна), і грошово-кредитна політика та її інститути, то доцільно перш за все зосередити увагу на цій сфері. У свою чергу зміни в статусі і функціях інститутів фінансової та грошово-кредитної політики торкаються проблем адміністративної реформи в Україні, необхідність якої вже достатньо усвідомлена в суспільстві та владних структурах. Разом з тим слабкість перш за все інститутів фінансової та банківської системи України не дозволила поки що перебороти ці труднощі, а фінансові кризи 1997 - 1998рр. висвітлили справжній стан справ, загальмувавши процеси перетворень принаймні на 1,5 - 2 роки.

Складовою частиною адміністративної реформи в Україні є найгостріше - визначення статусу і оптимізація функцій інститутів фінансової та грошово-кредитної політики, через які реалізується економічна влада. В Україні зараз існує 4 центри економічної влади: Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів і Національний банк. Кожний з них повинен мати чітко окреслені статус і повноваження, нести відповідальність за свої рішення і приводити їх у дію в рамках єдиної економічної політики держави. На жаль, ми не маємо ні чітко визначеного статусу інститутів економічної влади, ні скоординованої економічної політики. Навпаки, існує протистояння різних гілок влади, яке завдає економіці значної шкоди.

На конституційному рівні певні функції щодо визначення і забезпечення фінансової та грошово-кредитної політики закріплені за основними суб'єктами економічної політики взагалі Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України.

В галузі фінансів і грошово-кредитної політики Верховна Рада України має наступні повноваження:

- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання (п.4 статті 85);

- затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням (п.14 статті 85);

- призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України (п.18 статті 85);

- призначення половини складу Ради Національного банку України (п. 19 статті 85);

- прийняття законів (п.3 статті 85); при цьому виключно законами України визначаються засади митної справи (п.9 статті 92), встановлюються Державний бюджет і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори, засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів і порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи (п.1 частини другої статті 92).

В Конституції України також визначено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування видатків визначається виключно законом. Встановлено, що держава прагне до збалансованості бюджету України. Строки і загальний порядок подачі у Верховну Раду Кабінетом Міністрів України Державного бюджету і звіту про його виконання також являються конституційною нормою.

Важливе значення мають конституційні положення, якими визначено грошову одиницю України, встановлено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією Національного банку України. Рада Національного банку, правовий статус якої визначається законом, розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, призначає половину складу Ради Національного банку.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, податкової політики, розробляє проект Закону України про Державний бюджет України, забезпечує виконання і подає Верховній Раді України звіт про виконання Державного бюджету України.

На другому (законодавчому) рівні функції інститутів фінансової і грошово-кредитної політики повинні бути визначені законами. Це перш за все закони України про Кабінет Міністрів України, про Національний банк України, про Бюджетну систему України, про Державну податкову службу в Україні та ін.

Кабінет Міністрів України реалізує державну фінансову та податкову політику, сприяє стабільності грошової одиниці України, розробляє кожного року проект закону про Державний бюджет України та забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, приймає рішення про використання резервного фонду Кабінету Міністрів України, здійснює контроль за обслуговуванням державного боргу України, приймає рішення про випуск державних внутрішніх позик, проведення грошово-речової лотереї, організує державне страхування, складання платіжного балансу і зведеного валютного плану України, забезпечує використання державних валютних коштів, виступає гарантом щодо кредитів для здійснення державних програм, які в дозволених законом межах надаються іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України.

Кабінет Міністрів України взаємодіє також з Національним банком України з питань, що належать до його компетенції. Він і Національний банк України у разі потреби можуть приймати спільні акти. Статус і повноваження Національного банку України визначаються Законом України "Про Національний банк України".

Діяльність Міністерства фінансів України регулюється затвердженим Постановою Кабміну Положенням, в якому зафіксовано, що Міністерство забезпечує реалізацію державної фінансової політики і здійснює керівництво у сфері державних фінансів. Серед основних завдань Міністерства є розробка основних напрямів державної фінансової політики.

Серед фінансових інститутів важливе значення має Комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка призначається Президентом за згодою Верховної Ради України. До завдань Комісії належить формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні.

Державна митна служба України забезпечує проведення в життя державної митної політики, організовує функціонування митної системи. Це є важливий інститут фінансової політики Голова Держмитслужби призначається Президентом України і несе відповідальність перед ним та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держмитслужбу завдань.

До фінансових інститутів необхідно також віднести Комітету справах нагляду за страховою діяльністю, який забезпечує реалізацію державної страхової політики, здійснює державний нагляд за страховою діяльністю. Він підпорядкований Кабінету Міністрів України.

Схематично зв'язки найбільш важливих інститутів фінансової і грошово-кредитної політики зображені на рис.1.

Рис.1. Схема взаємозв'язків інститутів фінансової та грошово-кредитної політики.

Аналіз взаємодії зазначених вище інститутів показує, що до цього часу відсутня достатня ступінь визначеності їх статусу і функцій. Це пов'язано з тим, що українська держава ще досить молода, і всі її структури формувалися без досконалого плану і узгодженості.

Розглянемо ступені формування, визначення і реалізації фіскальної політики. Вона включає в себе податкову і власне бюджетну. В Україні історично склалося так, що Міністерство фінансів в значній мірі втратило вплив на формування податкової політики. Це пов'язано з тим, що податкова інспекція, яка була підрозділом Мінфіну, перетворена на самостійну структуру: Державну податкову адміністрацію. Остання бере участь у формуванні і реалізації податкової політики: готує проекти законодавчих актів, які потім Кабінетом Міністрів як суб'єктом законодавчої ініціативи вносяться на розгляд Верховної Ради України, видає накази, інструкції та інші підзаконні нормативно-правові акти, здійснює на практиці податкову політику. На жаль, в Україні склалося так, що Державна податкова адміністрація більше всього турбується про доходну частину Державного бюджету, використовуючи для цього всі заходи, часто не звертаючи уваги на їх макроекономічні наслідки. Така функція не повинна бути властивою податковій службі. Головне її завдання полягає в тому, щоб всі суб'єкти сплачували податки згідно з законом. А вишукувати шляхи для збільшення доходної частини бюджету - це справа Міністерства фінансів. Реальний статус Державної податкової адміністрації, який склався практично, не відповідає її правовому статусу, закріпленому в законі, не говорячи уже про те, що в діючій редакції закону про державну податкову службу останній надано надто широкі повноваження.

Міністерство фінансів розробляє основні напрями державної фінансової політики і забезпечує її реалізацію. Воно діє в правовому полі законів України і рішень Уряду. Серцевиною його роботи є складання й виконання Державного бюджету, який приймається Верховною Радою України як закон. Касове виконання Державного бюджету здійснюється Казначейством, яке входить як структурний підрозділ до Міністерства фінансів. Важливим напрямком діяльності Міністерства фінансів є робота з облігаціями державної позики. В цій роботі Міністерство фінансів тісно взаємодіє з Національним банком України, але політика розробляється саме Міністерством фінансів, а визначається Кабінетом Міністрів, через те що останній приймає рішення про випуск державних внутрішніх позик. Національний банк піклується про узгодженість цієї політики з монетарною політикою.

Суттєве значення має скоординованість фіскальної політики Кабінету Міністрів і Міністерства фінансів з монетарною політикою, яка є серцевиною грошово-кредитної політики Національного банку України. Згідно з Конституцією основні засади грошово-кредитної політики розробляє Рада Національного банку. Закон України "Про Національний банк" передбачає, що до Ради Національного банку входять за посадою Голова Національного банку та його заступники, Голова Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Міністр фінансів України та Міністр економіки України. Очолює Раду Голова Національного банку. Є також інші законодавчі пропозиції. Згідно з однією з них до складу Ради повинен входити також Віце-прем'єр-міністр України з питань економіки, який і очолив би цю Раду. Але в будь-якому варіанті в Раді Національного банку повинні існувати можливості для погодження грошово-кредитної політики Національного банку з політикою Уряду.

Принципово важливим є склад Ради Національного банку. Це повинно бути зібрання професіоналів, які краще за всіх інших знають цю справу. Сюди повинні увійти і теоретики, і практики, і банкіри, і макроекономісти. Тільки за цих умов Рада Національного банку може стати органом, який визначає основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням. Діюче законодавство передбачає затвердження Основних напрямів грошово-кредитної політики Верховною Радою України.

Згідно з проектом Закону України "Про Національний банк України" відповідальність за грошово-кредитну політику несе Національний банк. Це положення чітко визначено: НБУ відповідно до затвердженої Верховною Радою України загальнодержавної програми економічного розвитку визначає та проводить державну грошово-кредитну політику

На жаль, цього не можна сказати стосовно фіскальної політики Міністерства фінансів. Його повноваження не визначені так чітко. Вони розчиняються в повноваженнях Кабінету Міністрів. Принцип реалізації розділено-сумісної фінансової влади в цьому випадку не реалізовано. Міністерство фінансів повинно мати право приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність в рамках затвердженої Верховною Радою економічної політики Уряду.

Таким чином, необхідно дещо змінити статус Міністерства фінансів в напрямку розширення його самостійності у прийнятті рішень і відповідальності за них. В цьому аспекті заслуговує на увагу пропозиція щодо об'єднання Міністерства економіки і Міністерства фінансів в єдину структуру, яка б могла забезпечувати розробку і реалізацію фінансово-економічної політики і нести повну відповідальність за неї. Світовий досвід дає різні приклади вирішення таких чи подібних питань і показує, що велике значення мають не тільки формально-юридичні основи, а й традиції, неписані закони тощо. Деколи останні мають більше значення, ніж юридичне зафіксовані норми. Але в Україні, як в молодій державі, де традиції владних державних органів ще не склалися, а навпаки, все перебуває в потоці змін, чітка юридична визначеність повноважень і функцій кожної з владних структур має суттєво більше значення у порівнянні з країнами з розвиненою ринковою економікою. Доцільно також переглянути взаємовідносини Державної митної служби з Державною податковою адміністрацією, а останньої - з Міністерством фінансів України з метою узгодженості їх статусу, функцій і політики. Це дасть змогу проводити Міністерству фінансів єдину, розділену між відповідними структурами, тобто розділено-сумісну фінансову політику і нести за неї повну відповідальність в рамках законів України і схваленої Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Головним принципом у вирішенні конкретних питань статусу і функцій інститутів фінансової і грошово-кредитної політики повинна бути повна відповідальність за скоординованість і ефективність реалізації фінансової політики Міністерства фінансів, а грошово-кредитної політики - Національного банку України. Фінансова криза в Україні чітко висвітлила недоліки існуючих статусу і функцій НБУ, Уряду, Міністерства економіки і Міністерства фінансів і необхідність їх корекції.

Потрібно перш за все змінити пріоритети. Це пов'язано з тим, що через цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин в Україні була неадекватно оцінена економічна ситуація, вибрані помилкові орієнтири в макроекономічній політиці, в результаті чого маємо цілий ряд вимушених економічних рішень, які тільки відтягують гострі кризові прояви, але в цілому сприяють поглибленню кризи.

Порівняно з 1991 р виробництво скоротилося більше ніж у два рази. Зовнішній державний борг перевищив 10 млрд. доларів США. Погіршилася структура виробництва. Сформувалося аномальне співвідношення реального і фінансового секторів економіки. Занадто високі доходи по облігаціях ОВДП, високі процентні ставки по банківських кредитах існують поряд із зростаючою кількістю збиткових підприємств і пригніченістю виробництва, що говорить про поглиблення кризи і можливі періодичні її загострення.

В макроекономічній політиці можна виділити цілий ряд періодів і етапів. Найбільш важливими є два періоди. Перший почався з 1992 р і продовжувався до жовтня 1994 р. Другий розпочався в жовтні 1994 р., коли Президент України Л.Д. Кучма проголосив свій економічний курс, і продовжується по теперішній час. Перший період характеризувався стихійністю в макроекономічній політиці, відсутністю необхідної законодавчої бази, апробованих механізмів прийняття макроекономічних рішень. На другому етапі макроекономічна політика була підпорядкована досягненню визначених економічних цілей і хоча політика також проводилася безсистемно, основні пріоритети витримувались. Саме на цьому етапі меморандуми, підписані МВФ і Урядом України, стали основними документами, на які орієнтувалися Уряд і Національний банк України в макроекономічній політиці.

Саме в цей час Національний банк почав проводити в значній мірі незалежну від Уряду грошово-кредитну політику. Це нормальна ситуація для збалансованої ринкової економіки. Але в умовах трансформаційної кризи особливого значення набувають механізми координації грошово-кредитної політики Центрального банку і Уряду. В Україні такі механізми до цього часу були відсутні.

Реальним найбільш важливим пріоритетом в макроекономічній політиці була стабілізація грошової одиниці, яка видавалася за фінансову стабілізацію. В цьому напрямку були дійсно досягнуті успіхи, інфляція була знижена з 401% у 1994р. до 10,1% у 1997р., але здійснено це було за рахунок зростання фінансово-бюджетних диспропорцій, перш за все - покриття дефіциту державного бюджету за рахунок випуску високодоходних ОВДП, що в перспективі тільки поглиблює бюджетну кризу.

Якщо виділити реальні, а не проголошені в макроекономічній політиці пріоритети в Україні, то першим із них буде зниження інфляції, другим - забезпечення податкових надходжень до бюджету, третім - утримання заданого рівня бюджетного дефіциту. Всі вони відносяться головним чином до фінансового, а не реального сектору. Перший забезпечується надмірним обмеженням попиту з відповідним пригніченням виробництва, другий - за рахунок посилення і без того непосильного податкового тиску, третій - за рахунок зростання внутрішнього і зовнішнього боргу.

Така система пріоритетів неадекватна економічній ситуації в Україні. Саме тому потрібна модель ринкової трансформації, в якій поєднується подальший рух у напрямку конкурентних ринкових засад і лібералізації економіки з державним патерналізмом у відношенні до реалізації важливих інноваційних проектів, направлених на підтримку вітчизняного товаровиробника, і зваженим протекціонізмом.

Йдеться, насамперед, про зміну співвідношення реального і фінансового сектора, ролі виробників і держави. Це співвідношення виражається перш за все податковою системою, яка з одного боку торкається виробника, реального сектора, з іншого - бюджету і державних фінансів. До того часу, доки не буде хай навіть досить жорсткої, а не придушуючої податкової системи, ніякого вирішення проблем загальної стабілізації, а тим більше зростання, не може бути. Всі інші проблеми, в тому числі і коригування бюджету, можна вирішити тільки на цій основі. В нинішній ситуації - це перший пріоритет. Необхідно перш за все зменшити нарахування на заробітну плату, послідовно виконувати норму Закону України про систему оподаткування, яка передбачає, що внески до позабюджетних галузевих фондів, не передбачених зазначеним законом, сплачуються виключно у добровільному порядку із прибутку підприємств, дещо змінити структуру податків з метою перенесення податкового тягаря в більшій мірі на багатих людей.

Другим пріоритетом є забезпечення нормального відтворення кінцевого споживчого попиту. Ринкова економіка орієнтується перш за все на кінцевий споживчий попит, який задає напрями формування структури всієї економіки. І якщо цей попит штучно спотворено, то спотвореною буде і структура виробництва. Процес реформування буде йти в невірних напрямках. Затримки виплати заробітної плати ведуть до штучного стримування споживчого попиту і започатковують структурні деформації виробництва. Тому погашення заборгованості по заробітній платі в бюджетній сфері є не просто важливим заходом соціальної політики, а макроекономічним імперативом. Погасити цю заборгованість доцільно було б, перейшовши з визначеної дати на повні виплати поточної заробітної плати, зафіксувавши заборгованість і сплачуючи її по 10% протягом 10 місяців. У зв'язку з цим необхідно зробити відповідні корективи і в грошово-кредитній політиці.

Третім пріоритетом повинна стати структурна політика, направлена на позитивні структурні зрушення і перехід до збалансованого росту. Реалізація цього пріоритету передбачає збільшення і концентрацію державних капітальних вкладень і фінансових ресурсів на ключових високотехнологічних напрямках розвитку виробництва. Для цього необхідно створити відповідний механізм, який включав би відбір пріоритетних напрямків інвестування, підготовку і здійснення ряду крупних інвестиційних проектів, цільове кредитування і контроль за використанням кредитних ресурсів через спеціалізовану державну банківську установу, яка повинна функціонувати на основі закону, ряд заходів, направлених на захист національного виробника від недобросовісної конкуренції.

Четвертим пріоритетом є збалансування бюджету з мінімальним дефіцитом, враховуючи те, що покриття дефіциту за рахунок державного внутрішнього і зовнішнього боргу при падінні обсягів виробництва і значних комерційних ризиках тільки відстрочує проблему, яка потім себе відтворює на розширеній основі.

І, нарешті, п'ятим пріоритетом є утримання інфляції в межах, що не перевищують 25% на рік.

Спроби НБУ і Уряду знизити інфляцію з 10% річних в нинішніх умовах не мали ніякого реального економічного підґрунтя і не були реальними. Вони призвели тільки до подальшого пригнічення попиту і виробництва. Навпаки, інфляція в межах 25% річних дає змогу в наших умовах дати позитивний імпульс для зрушень в нормалізації кінцевого попиту і відповідних структурних змін у виробництві, пом'якшити бюджетні проблеми та зменшити платіжну кризу.

Таким чином, узагальнюючи сказане, можна констатувати, що соціально-ринковий вибір реалізується через всю систему соціально-економічних змін у визначеному напрямку, але найважливіше значення на сучасному етапі мають корекція моделі соціальна-економічного реформування з урахуванням всього позитивного і негативного досвіду, інституційне закріплення соціально-ринкових перетворень і гнучка політика пріоритетів.

Така система пріоритетів, на нашу думку, відповідає особливостям економічної ситуації в Україні.

Невизначеність розвитку економічної ситуації в умовах трансформаційної кризи зумовлює необхідність особливої стратегії управління, коли вибираються пріоритети і установлюються гранично допустимі макроекономічні параметри. Поточні рішення приймаються на основі аналізу і прогнозування тенденцій розвитку в достатньо широких межах зміни основних показників, орієнтуючись на пріоритети.

Така корекція пріоритетів макроекономічної політики дасть змогу поступово наповнювати соціально-ринковий вибір економічним змістом і переводити його із ідеології в реальність.

2.3. Поточні складові політики трансформування економіки

Аналіз характеру економічної політики України привів до висновків про необхідність зміни більшості складових економічної політики держави з тим, щоб забезпечити економічне зростання, зменшити інфляцію та наповнити державний бюджет, використовуючи неемісійні джерела покриття його дефіциту і розширення податкової бази.

Зменшення рівня державного споживання є одною з ключових проблем, які треба розв'язати на шляху створення умов для економічного зростання, і це є набагато важливішим, ніж власне рівень інфляції, що при цьому може мати місце в економіці. Бажане зменшення може і повинно відбуватися, перш за все, внаслідок зменшення податкового тиску, хоча, за нашими спостереженнями, податкова політика має від'ємні, рівні нулю або додатні ефекти зростання, і це залежить від особливих ситуацій, особливого механізму її здійснення. При цьому податкова політика, спрямована на зниження податків, хоча й веде в довгостроковій перспективі до зростання ВВП, це зовсім не означає, що між вказаними факторами існує пряма залежність. Якщо податкові реформи здійснюються на фоні зниження рівня життя більшості населення, то з метою стимулювання виробництва повинні бути зменшені насамперед податки для тих, хто має високі доходи і капітал, оскільки в основному ця частина населення має найбільшу можливість для інвестування. Це означає, що в умовах великого розриву в доходах (а вони тепер і є такими в Україні) Уряд знаходиться в дуже складному становищі, оскільки збіднілі виборці бажають бачити збільшення податків саме для даних соціальних груп. Становище Уряду ускладнюється ще й тим, що зменшення податків створює тільки ймовірність підвищення інвестиційної активності. Дана проблема ускладнюється ще й тим, що про можливе зменшення ролі держави у створенні передумов для економічного зростання в наших обставинах, очевидно, ще зарано говорити в силу того, що населення України має в даний час дещо інші уявлення про можливості соціальної забезпеченості, оскільки в останні десятиліття воно жило у значно комфортніших умовах, тому бажані зміни вимагають порівняно більш тривалого часу.

З метою стимулювання зростання нам врешті-решт доведеться скоротити державне споживання, і ми зможемо це зробити тим скоріше, чим вищою буде ефективність використання фінансових ресурсів держави. Останнє значною мірою визначається ефективністю діяльності її інститутів. Однак в Україні, як ми знаємо, істотних результатів у цьому напрямку поки що не досягнуто: хоча розпочата адміністративна реформа, але нова якість управління з'явиться тільки тоді, коли будуть здійснені відповідні витрати, - перш за все. з боку держави на перепідготовку і підготовку кадрів в цілому і управлінських, зокрема, і особливо з метою підняття професійного рівня бюрократичного апарату. Держава змушена буде здійснити значні витрати, якщо ми дійсно прагнемо економічного зростання, характерного для індустріальне розвинутих країн і не зацікавлені остаточно втратити наш науковий та технічний потенціал. Здійснення таких витрат буде ускладнюватися тим, що в цілому необхідно знизити рівень державного споживання.

Безсумнівним є й те, що таке зменшення вимагає реалізації заходів по реформуванню житлово-комунального сектора. Перекладаючи витрати в цій частині на населення, необхідно демонополізувати послуги цього сектора, інакше населення буде змушене покривати всі витрати від безгосподарності та розкрадання, що існують в цьому секторі. Наприклад, тільки відсутність газових лічильників в квартирах дозволяє житлово-комунальним службам вимагати від населення плату за реально не спожиті ними об'єми газу. Саме тому, скорочуючи державне споживання, з одного боку, доведеться шукати і використовувати напрямки ефективного вкладання загальнодержавних коштів, а це вимагатиме як зміцнення державних інститутів, так і посилення системи контролю за їх діяльністю, а також значної їх реструктуризації.

Держава в умовах надзвичайно обмежених ресурсів повинна врешті-решт визначитись з пріоритетами в економіці і підтримувати їх у першу чергу, інакше ми втратимо навіть те, що маємо.

2.4. Реструкторизація підприємств – шлях до подолання фінансової

кризи

Реструктуризація економіки на мікроекономічному рівні відіграє не тільки економічну, а й політико-економічну роль, оскільки дає змогу хоч якоюсь мірою відійти від хибної практики, коли малий та середній бізнес формуються за схемою первісного нагромадження фінансового капіталу замість використання для цього існуючої матеріальної бази, привносячи в економіку і суспільство нестабільність. Звісно, ніхто не застрахований від зловживань і в цей період. Для їх мінімізації необхідний суспільний контроль, особливо при реструктуризації великих підприємств, активи яких сьогодні на ринку ще мають значну матеріальну цінність, але за умов, що склалися на кожному окремому підприємстві, не дають бажаного ефекту.

Реструктуризація підприємств здатна також знизити ступінь монополізації економіки. Останнє доволі важливо, оскільки привнесення конкурентних умов за рахунок зовнішніх чинників, як зазначалося, було невдалим.

Зрештою, реструктуризація підприємств - це шлях до подолання фінансової кризи. Перш за все - у системі державних фінансів, оскільки держава не муситиме витрачати значні кошти за статтею "витрати на народне господарство".

За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України, держава попри фінансову кризу продовжує витрачати значні кошти на народне господарство, не тільки й не стільки у формі прямої фінансової підтримки певних підприємств, а, наприклад, надаючи вибіркові податкові пільги тощо. По суті, а не за формою, питома вага витрат на народне господарство у відсотках від ВВП у 1997 р. майже не змінилася порівняно з початковим періодом реформування економіки. Це свідчить про те, що суворі бюджетні обмеження, які є вихідною умовою для реструктуризації економіки України, не виконано.

Таким чином, реструктуризація економіки України поряд з мікроекономічним, має й макроекономічний аспект.

Далі ми звернемося до конкретних проблем реструктуризації економіки у контексті належної мікроекономічної політики. На сьогодні існує кілька принципово відмінних за схемою, але однозначних за спрямуванням підходів.

Перший - це реструктуризація за умов реалізації класичних вимог політики фінансової стабілізації.

Другим підходом до проблем реструктуризації економіки є активізація (в тому числі й за умов реалізації відповідної інвестиційної політики) державної підтримки інноваційно-інвестиційних пріоритетів.

Третій напрямок реструктуризації підприємств - це масова приватизація за умов стабільності економіки.

Четвертий напрямок передбачає спільні дії міжнародних організацій та уряду: реструктуруються борги підприємств, йде процес їх розукрупнення та продажу активів (для сплати боргів тощо), розробляються проекти для забезпечення прибутковості реструктурованих підприємств.

Виходячи з концептуальних положень і основних завдань економічної політики, викладених Президентом, найбільш конкретно й обгрунтовано визначено такі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку України на 2000-2004 рр. та завдання політики економічного зростання на наступні 5 років.

По-перше, розроблення і здійснення такого комплексу заходів, який дозволив би, з одного боку, отримати в 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4%, а з іншого - створити необхідні передумови у 2002-2004 рр. для середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7%.

По-друге, зростання інтелектуального потенціалу нації і науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги, структуру і якість виробництва, ринкового попиту й споживання.

По-третє, здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидке подолання кризових явищ, забезпечення роботи підприємств АПК в ринкових умовах господарювання, утвердження України в перспективі як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством на базі широкого використання найновіших біотехнологій.

По-четверте, глибока перебудова соціальної сфери.

По-п'яте, енергетичне забезпечення народного господарства й енергозбереження.

По-шосте, удосконалення розвитку зовнішньоекономічної сфери народного господарства.

Враховуючи важливе значення перелічених базових пріоритетів у виведенні економіки України з кризового стану й забезпеченні її сталого розвитку, Президент України Л. Кучма у виступі на названій науковій конференції поставив ряд нових акцентів щодо реалізації положень і висновків цих стратегічних пріоритетів, зокрема таких, як зміцнення дієздатності держави, рішуче обмеження тіньової діяльності й олігархізації, інституціональне забезпечення реформ, конкурентні переваги, макроекономічна стабілізація та регіональна політика.

3. Державна власність та державне регулювання - найважливіші макроекономічні ознаки трансформаційних процесів економіки

У багатьох працях вітчизняних і зарубіжних економістів та політиків стверджується, що в Україні відбувається або має здійснюватися перехід до ринкової економіки та її різних моделей і що цей період займе значний проміжок часу (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декілька десятиліть). Інші вчені зазначають, що головними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки, від одного способу виробництва до іншого, від одного базису до іншого, від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії, від одного стану економіки до іншого тощо.

По-різному тлумачиться та економіка (економічна система або спосіб виробництва), від якої треба переходити до іншої економіки (системи тощо). Переважна більшість авторів називає її адміністративно-командною системою, окремі - плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що грунтується на позаекономічній залежності1. Водночас більшість авторів справедливо зазначає, що період переходу від одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо) до іншого (ринкової економіки та ін) є перехідним періодом. Його можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні почався в 1991 р.

Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході з однієї стадії (ступеня, етапу) до розвинутішої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу відбувався протягом майже чотирьох десятиліть. Однак протягом такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого боку. Найпоширенішою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах колишнього Союзу, є та, яка визначається поняттям «адміністративно-командна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи - її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

В колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Звідси висновок, що невід'ємною рисою такої системи, а отже, складовою частиною поняття, що відбиває тип цієї системи, є термін «державна». Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; по-третє, від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо); по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектичне взаємозв'язані між собою.

Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало адміністративно-командний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивне доводилися з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинутих країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, мав місце товарний дефіцит.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це зумовлювалося тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалося існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта - вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалася на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання у національному доході. Так, якщо в 1908 р. ця частка становила 54,8%, в 1928 р. - 58,1%, то в 1988 р.40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР займав 77 місце у світі.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти (в тому числі вищої - до вузів щороку зараховувалося 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, надання житла, хоч правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Водночас в оплаті робочої сили домінувала зрівняльність при досить низькому її рівні. Що ж до наявності певного виду примусу, то на різних етапах існування СРСР переважаючим був економічний або позаекономічний примус до праці. Так, до сталінського періоду переважаючим був економічний примус до праці, що супроводжувався безробіттям. У період сталінського режиму близько 12 млн. чол. були здебільшого політв'язнями і в різних типах таборів займалися рабською за своїм характером працею. Приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, що найбільшою мірою відповідало феодальному типу залежності і праці. Лише в останні два-три десятиріччя праця в СРСР стала характеризуватися економічним примусом.

Оскільки власність була тотально одержавленою і перебувала в руках насамперед бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона була в руках партійно-господарської й радянської еліти і підтримувалася шляхом одержавлення ідеології, політичних репресій тощо.

Недостатньо обгрунтованою є також характеристика існуючої в СРСР економічної системи як соціалістичного устрою. В даному випадку частина (окремі елементи соціалізму) видаються як ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

Що ж до визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) замінює домінуючий критерій при характеристиці економічної системи - тип економічної власності. Залежно від нього формувався тип юридичної власності - передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.

Якщо згрупувати існуючі положення за вектором наступних перетворень, то можна виділити такі основні точки зору.

По-перше, це - різні моделі ринкової економіки (просто ринку або цивілізованого ринку, ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціальне орієнтованої ринкової економіки, розвинутої ринкової економіки тощо);

по-друге - змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму;

по-третє - постіндустріального суспільства;

по-четверте - національної економіки;

по-п'яте - капіталістичної економіки;

по-шосте - народної економіки.

Для характеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознаками є типи власності (а в їх межах - окремі форми), господарський механізм, який являє собою комплекс основних форм, методів і підойм використання економічних законів, розв'язання суперечностей, реалізації власності, а також розвитку людини (формування її потреб і створення стимулів до праці) та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власності є приватна (передусім приватна капіталістична) і комплекс ринкових форм, методів та підойм, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції, стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне (тобто стихійне) регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм і методів, що, за висловом А. Сміта, отримало назву «невидимої руки». Визначальна роль ринкових підойм у такій економіці та системі підкреслюється самою назвою «ринкова економіка». Державі і державному регулюванню в цій економіці відводиться роль «нічного сторожа» (охорона приватної власності, формування умов вільної конкуренції та стеження за її дотриманням, організація громадського порядку тощо).

Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно нової економічної системи капіталізму стає державна власність та державне регулювання. Щодо господарського механізму це означає, що ринкові підойми регулювання поєднуються з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринкової економіки розв'язувати ряд макроекономічних проблем, які вона сама породила (рівномірно розвивати регіони країни, подолати кризи, безробіття, монополістичні тенденції в економіці, забезпечити соціальний захист населення тощо), зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогою економічних, правових та адміністративних підойм. Стає зрозумілим, що без активної регулюючої ролі держави неможливе саме існування економічної системи капіталізму. Всесвітньо відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який уперше в західній економічній літературі висвітлив цей факт, зазначав: «... Розширення функцій уряду... я захищаю... як єдино практично можливий засіб уникнути повного руйнування існуючих економічних форм і як умову для успішного функціонування особистої ініціативи».

Крім економічних функцій, держава внаслідок неспроможності ринкової економіки змушена виконувати також важливі соціальні функції (розвивати освіту й охорону здоров'я, здійснювати соціальний захист населення тощо), отже, вносити в ринкову економіку (а значить, у ринкову економічну систему) дедалі вагоміші елементи соціального захисту. Оптимальна ефективність може бути досягнута тоді, коли економічні цілі гармонійно поєднуються з соціальними. Щоб врахувати і цей аспект, найдоцільнішим було б назвати таку економіку регульованою, соціальне орієнтованою і водночас пам'ятати про те, що це - модель розвинутої капіталістичної економіки, класифікація якої дається за критеріями розвитку товарного виробництва.

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, є змішана економіка. Від соціальне орієнтованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передбачає:

по-перше, розширення меж державної власності (на засоби виробництва, національний доход, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності тощо), причому залежно від моделей самої змішаної економіки питома вага державної власності змінюється (так, ліві соціал-демократи пропонують поширювати розвиток таких децентралізованих форм державної власності, як регіональна, муніципальна, комунальна), а приватна власність підпорядковується інтересам суспільства. У цій моделі держава навіть може в окремих випадках контролювати галузі економіки за допомогою націоналізації підприємств.

По-друге, передбачається впровадження систем національного планування та регулювання.

По-третє, в моделі змішаної економіки передбачається певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через системи прогресивного оподаткування та соціального законодавства.

Термін «ринкова економіка» вживають і тоді, коли одну із сфер суспільного відтворення, у даному випадку - обмін, проголошують визначальною і на цій основі характеризують усю економіку. Однак,

по-перше, виробництво товарів високої якості у розвинутих країнах Заходу підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що на практиці означає потребу у визначенні платоспроможного попиту населення, його формування тощо.

по-друге, вживання цього терміна зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названими причинами) характеризує активне його використання українськими економістами щодо спрямованості трансформаційних процесів у економічній системі України;

по-третє, використання терміна «ринкова економіка» зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необгрунтованим висуненням на перше місце критерію з погляду товарно-грошових відносин замість критерію з погляду відносин власності на засоби виробництва.

по-четверте, недоцільність вживання поняття «ринкова економіка» як вектора трансформаційних перетворень в Україні показують два основні висновки, зроблені на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища й майбутнього розвитку цивілізації, що відбулася в червні 1992 р. на рівні глав держав та членів урядів:

1) про неможливість врятування людства у рамках ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, оскільки вона грунтується на прагненні до нестримного зростання споживання і веде до різкої поляризації рівня життя, отже, породжує нові і вкрай загострює існуючі соціальні конфлікти;

2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має спиратися на підойми централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності в цілому, а також на інтегровані інтереси суспільства і лише потім - на інтереси приватного підприємства.

Безвихідність вектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному та практичному аспектах переконливо показана академіком НАН України І. Лукіновим. «Поняття «ринкова економіка взагалі», - зазначає він, - також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методів регулювання майже нічого не залишилося».

В теоретико-методологічному аспекті є некоректним твердження про перехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обгрунтовано говорять про процес первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такого нагромадження капіталу є дальший розвиток капіталістичного способу виробництва.

Модель змішаної економіки, незважаючи на її досконалість для розвинутих країн світу, не повинна стати вектором стратегічних перетворень.

По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних).

По-друге, розвинутим країнам світу для досягнення теперішнього рівня розвитку було потрібно понад п'ять десятиліть, на що Україна, будучи відкинутою під час реформи 90-х років на декілька десятиліть, не має часу (щоб остаточно не втратити шанс вирватись із периферії світового господарства). Більше того, у випадку реалізації моделі змішаної економіки цей період буде ще тривалішим, оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували в різних країнах Заходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості та організованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культури тощо).

По-третє, це - чужа запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальною власністю західної економічної науки.

По-четверте, сама назва «змішана економіка» далеко не є взірцем вербальної досконалості.

Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства. Найпоширенішою з них є постіндустріальне суспільство.

Серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні певного поширення набула концепція розбудови національної економіки. Така економіка є «сукупністю індивідуальних (приватних) господарств, що залежать одне від одного і формують у цій взаємодії нову соціально-економічну якість». У наведеному визначенні національна економіка,

по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних (приватних) господарств, що не допускає плюралізму форм власності.

Панівною формою власності нині є колективні форми, у яких переважають колективні інтереси й цінності, що оптимально узгоджуються з приватними інтересами, а відповідно - з приватною формою власності, яка є нині підпорядкованою.

По-друге, це суто формальне визначення, яке можна дати щодо інших економічних явищ і процесів.

По-третє, таке господарство створює нову соціально-економічну якість.

По-четверте, не можна обмежувати національне господарство масштабами однієї країни. Такий підхід є виправданим лише для періоду формування та початкових етапів розвитку національного ринку, відсутності міжнародного поділу праці.

По-п'яте, не варто ототожнювати національне і народне господарство, вживаючи визначення «національне чи народне».

По-шосте, поняття «національне господарство» було введено в науковий обіг представниками історичної школи ще в середині XIX століття.

Виходячи із сказаного, передусім з висновків, зроблених на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища, щодо безвихідності ринкової економіки та приватної власності у майбутньому розвитку людства, а також аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху до нового тоталітаризму та загрозу демократії з боку необмеженого у своїй вседозволеності лібералізму і ринкової стихії, то найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки.

Список використаної літератури

І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.

Трансформація моделі економіки України Інститут економічного прогнозування; за ред. Академіка НАН України В.М. Гейця. – К.: Логос, 1999. – 500с.

Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібникю – К.: МАУП, 2000. – 176с.

Джон Стігліц. Економіка державного сектору - К.: «Атіка», 1997. // Економіка України 2001, №5, с.22-24

В. Ольшевський. Проблеми кооперації оборонної промисловості України і Росії. // Економіка України 2001, №5, с.25-29

Учебник под редакцией Чепурина М.Н., профес. Киселевой Е.А. Курс экономической теории.

Экономика: Учебник /Под ред. доц.А.С. Булатова, 2-е изд.,-М.: Издательство БЕК, 1997 – 816с.

Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.

ДО ПИТАННЯ ПРО КОНЦЕПЦІЮ І МОДЕЛЬ СУЧАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І. ЛУКІНОВ, академік НАН України // Економіка України 2000, №8, с.37-45

ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ

Б. ПЕРЕСТЮК, кандидат економічних наук, Л. ПЕРЕСТЮК // Економіка України 2000, №2, с.28-45

МОДЕЛІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЕКОНОМІКИ (теоретико-методологічні аспекти) С. МОЧЕРНИЙ, професор, доктор економічних наук (Тернопіль) // Економіка України 2001, №5, с.78-88

ПРОБЛЕМИ САМООРГАНІЗАЦІЇ У ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ Д. Чистилін (Дніпропетровськ) // Економіка України 2000, №12, с.23-29.