Контрольная работа: Економіка підприємства: теоретичні узагальнення

Економіка — це вчення про те, як виробляються і розподіляються всі необхідні нам товари та послуги, або як наші обмежені виробничі ресурси використовуються для задоволення людських потреб і бажань. З іншого боку, економіка — це вчення про те, як змусити краще працювати систему виробництва та розподілу, тобто це економічна політика.

Економіка в сучасних умовах існує у трьох значеннях, як:

1) народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;

2) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції; утворюючих певну економічну систему;

3) економічна наука, що вивчає народне господарство в цілому, галузі господарства району.

Мета контрольної роботи – закріпити теоретичні узагальнення з дисципліни та набути вміння самостійно працювати з навчальною літературою, законодавчими та нормативними актами, обґрунтувати практичні рішення. Основними завданнями контрольної є забезпечення якісного засвоєння знань та навичок для проведення фахового аналізу стану роботи підприємства (фірми) і прийняття відповідних раціональних рішень. Контрольна робота з дисципліни економіка підприємства охоплює теоретичні питання, тести та практичні завдання, тобто розрахунок задач на різну тему відповідно до варіанту.

1. Теоретичні питання

1.1 Сутність державного регулювання економіки і форми його здійснення

Проблема комплексного з'ясування сутності регулювання економіки, форм і методів державного регулювання, його основних моделей у процесі еволюції економічної системи є однією з основних при з'ясуванні оптимальних шляхів її розвитку. Ядром господарського механізму на сучасному етапі є державне регулювання економіки. Оскільки економічна система формується з кількох підсистем, багатьох елементів та ще більшої кількості компонентів, і кожна з таких підсистем та їх структурних елементів є різними за своєю сутністю, то й методи державного регулювання істотно різняться між собою.

Зміст цієї категорії визначається через сутність і структуру понять "економічний спосіб виробництва" і "економічна система". Поняття "економічний спосіб виробництва є діалектичною єдністю економічних відносин і продуктивних сил, а з точки зору методології — єдністю економічної форми і матеріально-речового змісту. За структурою воно збігається із структурою економічної системи, до якої належать, крім відносин економічної власності, продуктивні сили, техніко-економічні та організаційно-економічні відносини і базові елементи господарського механізму. Тому об'єктами економічного регулювання є ці підсистеми зокрема і економічний спосіб виробництва загалом. Якщо синтезувати об'єкти державного економічного регулювання в єдине ціле, то воно спрямоване на розвиток всієї економічної системи, окремих її ланок, досягнення рівноваги цієї системи.

У сучасній економічній літературі об'єкти державного регулювання економіки системно не виокремлено, що перешкоджає розумінню сутності та структури економічної системи.

Значні розбіжності існують також при з'ясуванні сутності державного регулювання економіки. Так, у "Сучасному економічному словнику" регулювання економіки охарактеризовано як "вплив на економіку з боку органів управління з метою підтримки процесів, які в ній протікають на певному рівні, або попередження, пригнічення несприятливих явищ". У "Великому економічному словнику" ця категорія розглядається як "цілеспрямовані процеси, що забезпечують підтримку або зміну економічних явищ та їх зв'язків".

Державне регулювання економіки — цілеспрямований та активний вплив державних та наддержавних органів управління на функціонування та розвиток цілісної економічної системи (а отже, на її розширене відтворення) шляхом використання економічних законів і вирішення економічних суперечностей за допомогою певної сукупності форм та методів.

Сутність державного регулювання економіки комплексно розкривають його основні функції, які є, з одного боку, логічним продовженням функцій держави, їх конкретизацією, а з іншого — зумовлені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання та монополістичної планомірності забезпечити стабільний розвиток економічної системи. До таких функцій належать:

1) управління розвитком усіх підсистем цілісної економічної системи в процесі їх діалектичної взаємодії (за винятком провідної ланки господарського механізму — державного регулювання економіки). Ця функція здійснюється завдяки впровадженню і вдосконаленню всіх форм економічної політики та форм та методів державного регулювання економіки;

2) забезпечення планомірного розвитку економічної системи передусім на основі використання законів планомірного розвитку, одержавлення сучасної економіки у розвинутих країнах. Ця функція може бути реалізована шляхом запровадження довготривалих планів економічного розвитку у формі директивного планування державного сектору економіки, прогнозування та програмування економіки, використання важелів анти циклічного регулювання економіки, здійснення структурної політики тощо;

3) забезпечення цілісного еколого-економічного відтворення національної економічної системи через послаблення і поступове подолання економічної кризи, використання різноманітних правових, економічних та адміністративних важелів щодо охорони довкілля;

4) забезпечення відносно рівномірного розвитку регіонів країни внаслідок мобілізації і оптимального використання наявних в регіонах матеріальних, трудових, фінансових та інших видів ресурсів шляхом здійснення раціональної економічної політики;

б) перерозподіл національного доходу з метою справедливого розподілу доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення та їх соціального захисту. Функція реалізується шляхом проведення збалансованої соціальної політики;

6) подолання найбільших проявів монополізму та монополістичних тенденцій в економіці через проведення антимонопольної, в тому числі антитрестівської політики;

7) створення єдиної нормативної бази для здійснення різних форм економічної політики, передусім фінансово-кредитної, податкової, амортизаційної та ін.

У межах національної економічної системи економічне регулювання здійснюють держава і її ланки (центральний уряд, уряди штатів чи земель, регіонів, муніципалітетів); у межах окремих регіонів світового господарства — наднаціональні органи інтеграційних угруповань; у межах світового господарства — міжнародні організації (в тому числі фінансово-кредитні) — ООН, МВФ, наймогутніші країни (так звана "сімка" або "вісімка"). Найвагомішу роль у досягненні рівноваги сучасної економічної системи, її розширеному відтворенні відіграє держава, державне економічне регулювання. Держава і наддержавні органи здійснюють також правове і адміністративне регулювання народного господарства.

Оскільки до складу сучасних продуктивних сил належать людина, засоби праці, предмети праці, використовувані людьми сили природи, форми і методи організації виробництва, наука та інформація, то регулювання цієї системи означає регулювання процесу взаємодії всіх елементів і кожного з них зокрема, використання законів цієї підсистеми і подолання її суперечностей. Змістом продуктивних сил є взаємодія людини з природою в процесі праці, тому економічне регулювання цієї системи передбачає забезпечення рівноваги у взаємодії суспільства і природи, недопущення глобальної екологічної кризи (її загострення), формування спроможної забезпечити виживання цивілізації, еколого-економічної системи.

Економічне регулювання людини передбачає регулювання діяльності людини-працівника і людини-власника, вплив на розвиток людини як біологічної і соціальної істоти. Таке регулювання у деяких розвинутих країнах здійснюється всіма суб'єктами господарської діяльності й спрямоване на сприяння розвитку усіх сутнісних сил і здібностей людини. Найповніше воно реалізується в одержавленні робочої сили. У слаборозвинутих країнах воно здійснюється лише частково, що засвідчують погані соціальні умови, висока смертність, коротка тривалість життя. Передові країни намагаються подолати важливі проблеми в процесі економічного регулювання: неузгодженість дій між різними суб'єктами регулювання, недостатню участь держави в регулюванні процесу відтворення робочої сили на дрібних і частково — середніх підприємствах, відсутність прав найманих працівників на таких підприємствах у регулюванні процесу праці та ін., наявність мільйонів людей, що живуть поза межею бідності. Подібна ситуація ще більшою мірою характерна і для народного господарства України наприкінці XX — на початку XXI ст.

Економічне регулювання техніко-економічних відносин передбачає цілеспрямований вплив держави та наднаціональних органів на розвиток одиничної, особливої й загальної форм суспільного поділу праці в межах окремих країн і світового господарства, використання відповідних законів і розв'язання суперечностей. У межах світового господарства йдеться про вплив наднаціональних органів на розвиток міжнародної спеціалізації, кооперації, комбінування виробництва, його концентрації. Для цього використовують державні замовлення, укладання договорів між державами щодо виготовлення складної техніки та ін.

Економічне регулювання продуктивних сил та техніко-економічних відносин у єдності вимагає регулювання технологічного способу виробництва. Основною метою цього регулювання є перехід від технологічного способу виробництва, основаного на ручній праці до технологічного способу виробництва, основаного на машинній і частково автоматизованій праці, а надалі — до такого, яке ґрунтується здебільшого на автоматизованій. Основними важелями економічного регулювання технологічного способу виробництва є вплив податкової, бюджетної, кредитної, амортизаційної, інвестиційної політики тощо на впровадження досягнень НТР у виробництво, на вдосконалення робочої сили та ін.

Економічне регулювання відносин економічної власності означає вплив різних суб'єктів регулювання на економічні зв'язки і відносини між класами, соціальними верствами, групами і окремими індивідами з приводу привласнення об'єктів власності (засобів виробництва, робочої сили, інтелектуальної власності, цінних паперів тощо) у всіх сферах суспільного відтворення} Цей процес здійснюється через регулювання таких елементів економічної власності, як тривалість робочого дня, ціни, заробітна плата, прибуток та ін. Важливою ланкою регулювання є вплив за допомогою податкової політики, політики доходів тощо на співвідношення різних типів і форм економічної власності, різноманітних об'єктів у межах окремих типів і форм (наприклад, між прибутком і заробітною платою).

Економічне регулювання господарського механізму як один з його елементів частково збігається із самим поняттям "господарський механізм", але економічне регулювання не передбачає адміністративних і правових важелів регулювання економіки (які належать до господарського механізму); його об'єктом є регулювання співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки, монополістичною планомірністю і державним (а також наддержавним) економічним регулюванням.

Основними причинами впровадження економічного регулювання є ускладнення всіх елементів економічної системи, процесу взаємодії людини з природою, розвиток притаманних цим елементам суперечностей.

Державне економічне регулювання виникло з появою держави. Проте у докапіталістичних формаціях воно не було планомірним, хоча деякі елементи планомірності були притаманні організації праці рабів в ергастеріях і латифундіях, у феодальних маєтках.

Уперше планомірність як особливість економічного регулювання виникає в межах окремих підприємств (на капіталістичній мануфактурі, фабриці), згодом поширюється на монополістичні акціонерні компанії, пізніше охоплює країни, наднаціональні економічні організації (наприклад, у межах ЄС) і стає невід'ємною ознакою державного регулювання. У середині 50-х років XX ст. тенденція до планомірності розвитку капіталістичної економіки переростає у закон планомірного розвитку. В інших регіонах планети економічному регулюванню не притаманний такий ступінь планомірності та пропорційності, у слаборозвинутих країнах воно здійснюється переважно через механізм ринкового саморегулювання в процесі функціонування натурального господарства і лише частково через державне регулювання макроекономічних процесів.

У процесі державного економічного регулювання формується економічна роль держави, яка полягає у виконанні нею економічних функцій і залежить від характеру дії економічних законів (насамперед основного економічного закову), від обраної країною основної соціально-економічної мети, типу відтворення, економічного потенціалу та інших факторів.

Економічна роль держави — виконувані державою основні економічні функції в їх взаємодії з метою забезпечення процесу функціонування і розвитку економічної системи, забезпечення її розширеного відтворення і передусім відтворення сукупного капіталу.

Такі функції держава почала частково виконувати з моменту свого виникнення. З появою класового суспільства після розпаду первіснообщинного ладу у пануючого класу власників виникла потреба у спеціальному органі управління — державі, уособленням якої були армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Найважливішими функціями держави в цей період були збереження та зміцнення існуючого ладу, пануючих форм економічної власності й експлуатація більшості населення, яка здійснювалась переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Стародавнього світу держава виконувала такі загальні економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, введення єдиного грошового обігу тощо.

Зі становленням та розвитком капіталізму коло державних економічних функцій розширювалося. Після кризи 1929—1933 рр. держава бере на себе таку глобальну економічну функцію, як розширене відтворення сукупного капіталу (відносин капіталістичної власності), розвиток усієї економічної системи. Державна діяльність охоплює всі сфери суспільного відтворення і виявляється у формі зростаючого одержавлення засобів виробництва (будівництво державних підприємств, спільних з приватним капіталом компаній, фінансування передових наукових галузей тощо), робочої сили (зростання кількості працівників у державному секторі, організація суспільних робіт, зростання соціальних витрат, встановлення мінімуму заробітної плати, розвиток освіти, охорони здоров'я тощо), науки (фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, підготовка наукових кадрів, будівництво й утримання науково-дослідних центрів тощо) та інших елементів системи продуктивних сил, Важливими економічними функціями держави є послаблення глибини і гостроти економічних криз та циклічного характеру розвитку народного господарства, раціональний перерозподіл національного доходу.

Для виконання цих функцій необхідне одержавлення багатьох об'єктів і значної частки національного доходу. Щоб сучасна економічна система була стабільною, частка держави у ВВП повинна становити від 40 % до 50 % (за Гелбрейтом). Надмірне зниження економічної ролі держави, яке відбувається в Україні з другої половини 90-х років XX ст., порушує цю закономірність і закон одержавлення капіталістичної економіки, що негативно впливає на розвиток народного господарства.

Виконання функцій держави забезпечує великий і розгалужений державний апарат економічного регулювання, як правило, це очолені прем'єр-міністром міністерства, які здійснюють загальноекономічне регулювання. У Великобританії прем'єр-міністр керує пов'язаною з участю країни у міжнародних організаціях діяльністю уряду, формує та контролює виконання кредитно-грошової політики, керує роботою із довгострокового планування державних витрат. До складу кабінету міністрів постійно входять міністри фінансів, торгівлі, промисловості, міністр з питань зайнятості та охорони довкілля. В англійському парламенті ініціатором майже всіх законів є уряд, а в парламентській діяльності приблизно третина законів стосується економіки.

Найповніше державне регулювання економіки здійснюється у Великобританії у сфері промисловості. Міністерство промисловості здійснює загальний контроль над основними галузями і підтримує відносини з усіма іншими, незалежно від типів і форм власності. Воно надає технічну допомогу промисловості, стимулює профілюючі дослідження, які не беруть на себе недержавні компанії, та їх впровадження у виробництво, здійснює значну частку капіталовкладень у профілюючі галузі промисловості, надає допомогу дрібним та середнім компаніям та ін.

Найповніше економічна роль сучасної держави виявляється у проведенні структурної політики, що вимагає модифікації економічних функцій держави, форм і методів державного регулювання. Першочерговими в її економічній діяльності стають проблеми структурної перебудови економіки, вирішення стратегічних науково-технічних завдань, які виникають внаслідок структурних змін між окремими регіонами та галузями народного господарства, а також всередині їх. Регіональні структурні перетворення вимагають використання засобів та важелів регіональної економічної політики, зростання обсягів державних інвестицій, зокрема капіталовкладень, а також стимулювання капіталовкладень з боку приватних підприємств і акціонерних компаній, посилення державного регулювання цін, фінансової допомоги депресивним регіонам та ін.

На галузевому рівні держава надає субвенції, дотації, здійснює регулювання цін на окремі товари, посилює митний захист та ін. Розпочалася переорієнтація державних витрат і субсидій галузям і підприємствам на розвиток НДДКР, впровадження передових наукомістких технологій у галузі, що визначають нинішній етап розгортання НТР — електроніку, біотехніку, інформаційні технології та ін.

Відповідно до національних пріоритетів засобом такої переорієнтації стали програмно-цільові методи фінансування НДДКР, створення технологічних парків навколо великих наукових центрів — університетів, науково-дослідних інститутів та ін. Структурна перебудова та активна діяльність держави у цій сфері передбачають створення умов для економічного зростання за рахунок інвестицій у фундаментальні та прикладні наукові дослідження, в систему освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, економічну та соціальну інфраструктуру, охорону довкілля, активний і цілеспрямований вплив на інвестиційний процес, а також міжгалузевий перерозподіл капіталів. Паралельно ставиться завдання стимулювати конкуренцію, істотно послабити адміністративне регулювання підприємницької діяльності компаній, їх часткове роздержавлення, в тому числі приватизація, послаблення державного контролю за цінами, розширення контрактної форми взаємодії держави з недержавними підприємствами тощо. Важливу роль у здійсненні структурної політики відводиться модифікації антитрестівського законодавства. Воно також повинно сприяти зростанню могутності великих компаній за рахунок злиття і поглинань з метою посилення конкурентоздатної національної економіки.

Державне регулювання структурної перебудови здійснювалося шляхом:

1) зниження максимальної ставки оподаткування (у США з 46 до 34 %, у Великобританії — з 50 до 35 %);

2) надання інвестиційних податкових знижок на виконання компаніями та науковими інститутами НДДКР та податкових пільг, пов'язаних з прискореним списанням устаткування для цих розробок;

3) збільшення державних кредитів при проведенні промислової політики.

У багатьох країнах держава розробляла середньо-термінові програми модернізації чорної металургії, вугільної, суднобудівної та ін., паралельно — програми регіонального розвитку, у неперспективних регіонах (де зменшувалась роль старих галузей) стимулювала середньо- та довготермінове кредитування, створюючи фонди капіталовкладень, випускаючи спеціальні державні облігації. Крім того, посилювалось регулювання ринку робочої сили і трудових відносин, стимулювалась підготовка працівників нових професій. Законодавство із надання інформації, організаційної та консультативної допомоги підприємствам удосконалювалося, інноваційна діяльність держави розширювалася тощо. Активізувалась роль держави у вирішенні цих проблем і на наднаціональному рівні.

Форми державного регулювання економіки та їх еволюція

Серед економістів немає єдності щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють його типи (короткотермінове і довготермінове), інші виокремлюють адміністративне і правове, пряме і опосередковане економічне регулювання, а в межах другого окремі форми, треті — форми державного регулювання економіки без подальшого поділу, четверті до форм відносять короткострокове і довгострокове планування та ін. Найлогічніше серед форм державного регулювання вирізняти планування (довготермінове, середньо-термінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а серед методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб'єкти господарювання) — економічне, правове й адміністративне регулювання. Найважливішим є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм економічної політики). Правове регулювання здійснюють через прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.

Основними формами державного регулювання є планування та програмування економіки.

Планування на макрорівні (макроекономічне планування) — форма управління народним господарством (а отже, форма державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розроблення (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що базується на пізнанні економічних законів.

На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань тощо.

Планомірність як категорія виражає глибшу сутність, ніж планування, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена передусім еволюцією технологічного способу виробництва, а планування — лише метод реалізації планомірності. Матеріальною основою планомірності був розвиток технологічного способу виробництва, основаного на машинній праці.

Важливою функцією держави стає розроблення довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які, забезпечуючи економічну систему всебічною інформацією, посилюють зворотні зв'язки та сприяють стабільності системи. Держава створює також центральний орган управління економікою. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо.

Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне.

Директивне (імперативне) планування означало централізоване доведення обов'язкових суворо регламентованих завдань і показників до підприємств, що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва (здійснювалось у СРСР) тощо.

Індикативне (рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, системи економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують економічну діяльність суб'єктів господарювання на виконання планів, забезпечуючи їх при цьому необхідною інформацією, та заходів щодо їх здійснення. Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки поширилося в інших розвинутих країнах. У США воно здійснюється передусім у формі бюджетних і фінансових планів, у Японії — у формі довготермінових планів, у країнах ЄС — стратегічних тощо. Механізм реалізації таких планів передбачає узгодження закладених у них національних пріоритетів із союзами підприємців та профспілками. У Франції постійно розроблялися п'ятирічні плани, які мали систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава підтримувала конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і "згортання" нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

За економічною сутністю державна капіталістична планомірність, крім вилучення прибутків, означає централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами економічної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів. Найпоширеніші середньо-термінові індикативні плани. їх сутність розкривається у виконуваних індикативним плануванням основних функціях: обґрунтування цілей і стабільних темпів економічного зростання; формування найважливіших напрямів економічної політики; обґрунтування пріоритетів у розвитку економіки і розробка цільових комплексних програм; вибір комплексу економічних важелів і стимулів у поєднанні з адміністративними і правовими засобами; координація показників індикативного плану та державного бюджету.

За масштабами розрізняють галузеве індикативне планування, регіональне та планування на підприємстві (бізнес-планування).

Стратегічне планування виробляє таку стратегію поведінки національної економіки на ринку, яка забезпечить її виживання за складних умов шляхом цілеспрямованого управління змінами.

Програмування національної економіки передбачав комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких неможливе за допомогою ринкових важелів, розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. У сучасній літературі програмування економіки також визначають як систему її регулювання (передусім довготермінового) на основі загальногосподарських програм, а також визначення, що збігається з трактуванням індикативного планування.

Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування) як вища форма економічного регулювання на національному рівні, яке має системний (у тому числі комплексний) характер базується на виконанні довго- (10—20 років), середньо- (4—5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін.

Найдосконалішою формою планування є розроблення, ухвалення і втілення національного демократичного економічного планування. Воно передбачає складання імперативних планів для державного сектору (частка якого має становити 30—35 %) та індикативних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати до 50—55 % сукупної власності, на приватну — 10—15 %), що супроводжується формуванням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання та територіального комплексного управління замість галузевого. Основними засобами реалізації такого планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики, які послідовно впроваджуються. Загалом це планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з монополістичною планомірністю і ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Планування та програмування економіки взаємопов'язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу — темпів економічного зростання, кон'юнктури ринку, тенденцій розвитку науки і техніки, структурних змін в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.

1.2 Методи калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг)

Облік витрат за центрами відповідальності дає змогу контролювати ефективність їхньої діяльності щодо дотримання встановлених кошторисів (бюджетів) витрат. Проте загальна сума відхилень не дає вичерпного уявлення про об’єктивність оцінки, оскільки будь-які структурні зрушення у виробництві продукції (робіт, послуг) неминуче зумовлюють відхилення витрат виробництва як загалом проти затвердженого кошторису (бюджету), так і за їхніми елементами. Наприклад, збільшення обсягу виробництва більш трудомісткої продукції зумовлює перевищення кошторису витрат за елементом “Оплата праці”. Однак однозначно вважати таке відхилення негативним не можна, оскільки за умови збільшення попиту на продукцію, за котрою зросли витрати, їхня окупність буде вищою, що свідчить про правильний вибір менеджером стратегії діяльності.

У той же час економія витрат проти кошторису (бюджету) загалом чи за окремими елементами при видимому належному контролі менеджерів центрів відповідальності за формуванням витрат може бути наслідком застосування замість відповідної сировини маловартісних замінників чи наповнювачів, спрощення технології виробництва, що зумовлює зниження якості продукції (робіт, послуг), а тому об’єктивно означає низьку ефективність діяльності менеджерів, оскільки ця продукція, роботи, послуги не мають збуту. Таким чином, без аналізу й оцінки рівня витрат за видами продукції (робіт, послуг) неможлива ефективна діяльність менеджерів як центрів відповідальності, так і підприємства загалом. Тільки за умови наявності інформації про собівартість продукції (робіт, послуг) можна здійснювати цілеспрямовану роботу щодо розширення їхнього виробництва і збуту як основи зростання прибутковості підприємства. Отже, одним із головних завдань управлінського обліку є визначення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг). У той же час слід зазначити, що об’єктивною обставиною, котра унеможливлює безпосереднє визначення питомих витрат на виробництво продукції (робіт, послуг) є те, що більшість витрат можна з певною достовірністю відобразити за різними центрами відповідальності, але їх неможливо відразу віднести до конкретного виду продукції. Хоч здебільшого це стосується непрямих витрат, однак навіть прямі витрати не завжди можна безпосередньо віднести до виробництва конкретного виду продукції (робіт, послуг), особливо у тих випадках, де з вихідної сировини отримують два і більше видів продукції. Наприклад,

вихідною сировиною при виробництві цукру в Україні є цукрові буряки, а готовою продукцією – цукор, меляса, жом;

у видобувних кар’єрах часто одночасно отримують два-три найменування продукції;

при вирощуванні зернових у сільському господарстві одержують повноцінне зерно, зерновідходи, солому й полову.

Тому необхідне застосування певних методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг), які дадуть змогу обґрунтовано відносити витрати до конкретного найменування з урахуванням технологічних та організаційних особливостей виробництва і відображення в обліку формування їхніх споживних властивостей. При цьому вибір методу не може бути довільним, а має враховувати об’єктивні умови конкретного виробництва, зокрема, тривалість виробничого циклу, кількісні та якісні характеристики продукції, можливість розмежування витрат за елементами.

В управлінському обліку застосовують різні методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. Зокрема, на підприємствах, де сировину й оплату праці, інші витрати порівняно легко можна віднести до виробництва конкретного виду продукції (робіт, послуг), застосовують позамовний метод. Вважають, що цей метод використовується в машинобудуванні, будівництві, при виконанні ремонтних робіт тощо. При цьому варто зауважити, що не йдеться про обов’язкову наявність конкретних замовлень, котрі розуміють як наявність відповідно оформлених документів від зовнішніх замовників – фізичних осіб чи підприємств, хоч у цих випадках цей метод також можна застосовувати. Однак це не означає, що за наявності замовлень із боку обов’язково використовується саме позамовний метод обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. Наприклад, замовлення на серійну продукцію – металопрокат різних профілів і сортаментів, текстильні вироби різних найменувань – надходять на відповідні підприємства серійного виробництва такої продукції майже щоденно. Проте облік витрат і калькулювання собівартості продукції здійснюється не за окремими замовленнями, а за попередільним методом. Таким чином, позамовний метод означає групування витрат за окремими об’єктами їхнього обліку, котрі мають відмінні якісні параметри від іншої продукції, що виробляється в цьому центрі відповідальності. В ряді випадків цей метод ідентичний простому методу обліку витрат і калькуляції собівартості продукції, що застосовують, як правило, тоді, коли об’єкт обліку витрат збігається з об’єктом калькуляції. В цьому випадку немає потреби розподіляти витрати між різними видами продукції, оскільки їх відразу можна поділити на кількість вироблених одиниць.

Варто звернути увагу, що хоч у науковій літературі не проводять розмежовування категорії “метод обліку витрат” і “метод калькулювання”, на практиці їхнє застосування часто не збігається. Бувають випадки, коли один метод обліку витрат доповнюється при калькулюванні іншими методами. Тому думка про те, що позамовний, попередільний, нормативний методи є основними і спільними як для обліку витрат, так і для калькулювання собівартості продукції, на наш погляд, є доволі спірною. Для прикладу при застосуванні позамовного методу для обліку витрат на виготовлення столярних виробів, навіть за наявності замовлення на невеликі партії, доводиться калькулювати собівартість конкретних найменувань за допомогою нормативного методу. При виробництві молока витрати обліковують за простим методом, а калькуляцію собівартості продукції – за комбінованим, що включає розподіл витрат на молоко та нормативний – для визначення собівартості приплоду і побічної продукції. У кращому разі позамовним (як і простим, водночас) можна вважати метод обліку витрат і калькуляції при індивідуальному виробництві. На практиці цей метод охоплює не тільки означені ситуації, а набагато ширше коло, тому, крім індивідуальних замовлень у буквальному розумінні, замовленнями вважаються будь-які інші, навіть формально не задокументовані.

Облік витрат за окремими переділами застосовується на підприємствах, де виробництво продукції є серійно масовим і здійснюється за кількома стадіями (переділами). Цей метод називають також попроцесним. Щодо калькулювання собівартості продукції, то однозначно вважати, що за умови застосування попередільного (попроцесного) методу обліку витрат він автоматично застосовується і при калькуляції, на наш погляд, не можна. Наприклад, при випалюванні цегли витрати, обліковані за третім переділом (перші два – заготівля глини, піску та виготовлення цегли-сирцю), доводиться розподіляти мінімум між двома сортами цегли – цілою і битою, що можливо завдяки застосуванню нормативного методу калькуляції собівартості продукції. Так само ускладнюється калькуляція собівартості продукції за наявності незавершеного будівництва, що є окремим переділом. У ряді випадків навіть за наявності переділів недоцільно обліковувати витрати за ними, оскільки тривалість технологічного процесу невелика, і в підсумку витрати за кожною окремою стадією повною сумою входять у собівартість готової продукції. Наприклад, у м’ясопереробній галузі можна визначити такі переділи: жилкування м’яса й виготовлення фаршу; варіння ковбас; копчення ковбас; охолодження і зберігання ковбас. Проте в управлінському обліку витрат цього немає, хоч при їхньому нормуванні враховують втрати за кожним переділом. При визначенні відхилень їх контролюють за кожним переділом, але лише за кількісними параметрами, оскільки нормативи витрат у вартісному виразі визначені у розрахунку на одиницю готової продукції. Таким чином, застосовується облік витрат не за процесами, а за виробництвом загалом. Слід зауважити, що виробництво, як виняток, не має окремих відособлених технологічних стадій (процесів) основи для управлінського обліку витрат за попередільним методом. Хоч вважається, що попередільний метод можна застосовувати лише в промисловості, однак у будівництві його також практично використовують, але як облік витрат за етапами робіт. Технологія виробництва сільськогосподарської продукції також має чітко визначені стадії: підготовка ґрунту; посів; догляд за культурами; збирання. У видобутку корисних копалин розрізняють розкривальні роботи, підготовчі роботи, власне видобуток і транспортування покладів.

Однак управлінський облік витрат не завжди здійснюють за окремими технологічними стадіями (переділами), хоч це, на наш погляд, є доцільним. Головною причиною відсутності у цих випадках попроцесного обліку витрат є незбігання робочого й календарного періодів виробництва, що при налаштованості звітності за центрами відповідальності на місячний звітний період і зумовлює розбіжності даних про витрати на відповідні переділи. Однак слід пам’ятати, що управлінський облік призначений для глибшого аналізу, а тому систематизація записів про витрати у реєстрах аналітичного і синтетичного обліку за місяць, як це передбачено у фінансовому обліку, є недостатньою. Тому запровадження попроцесного методу управлінського обліку витрат виробництва, на нашу думку, має бути ширшим і знайти своє застосування в інших, крім промисловості, галузях народного господарства. Протягом тривалого періоду у вітчизняній економічній науці найпрогресивнішим вважаються нормативний метод обліку затрат і нормативну калькуляцію собівартості продукції. Окремі вчені навіть вважали, що є два основних методи обліку затрат – нормативний і ненормативний. Були спроби, переважно невдалі, запровадження нормативного методу обліку витрат в усіх без винятку галузях народного господарства. Нині можна стверджувати, що нормативний метод обліку має право на існування поряд з іншими, але не більше. Тому його не слід переоцінювати, оскільки в країнах ринкової економіки застосовують досконаліші методи (стандарт-кост, директ-костинг, абзорпшен-костинг), основою яких є ті самі підходи, тобто нормування витрат, облік відхилень від них.

Суть нормативного методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції в тому, що бюджети (кошториси) центрів відповідальності формуються на основі норм і нормативів (вартісного виразу норм) витрат сировини, оплати праці, інших елементів. Тут попередньо вираховується собівартість одиниці продукції на основі нормативних калькуляцій. Видача матеріальних ресурсів на виробництво здійснюється за документами, в яких обґрунтована потреба за нормами і нормативами. Всі відхилення від норм відображаються на рахунках обліку як збільшення чи зменшення результату діяльності центру відповідальності. Взагалі нормативний і управлінський облік прийнято розглядати як систему планування й обліку витрат, що складається з таких елементів:

нормування термінів виробництва продукції, її складу та якості;

нормативне обґрунтування потреби, витрачання й використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, а також засобів виробництва;

планування, облік і оцінка економічної ефективності на основі норм і нормативів.

У зарубіжній практиці відомі інші методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. Зокрема, одним із них є метод “стандарт-кост”, що базується на стандартах витрат, визначених на основі норм до початку виробництва, та обліку відхилень фактичних даних від стандартних норм у процесі діяльності центрів відповідальності. За цим методом у стандартні витрати включають постійні витрати, що розподіляються між реалізованою продукцією та її залишками. Інша назва цього методу – абзорпшен-костинг – є точніша, оскільки це синонім методу повного розподілу чи повного поглинання затрат, чим, власне, характеризується “стандарт-кост”, але у вітчизняній літературі поки що не застосовується. На відміну від попереднього, за методом “директ-костинг” (інша назва “верибл-костинг”) постійні витрати не розподіляються, а списуються на рахунок реалізації. За цим методом у центрах відповідальності контролюються лише змінні витрати, оскільки постійні покриваються за рахунок маржинального доходу – різниці між виручкою від реалізації продукції та змінними виробничими витратами. Відмінність методів “стандарт-кост” та “директ-костинг” зовсім не означає, що за останнім ігнорується важливість чи релевантність постійних витрат. Однак при маржинальному підході, тобто за методом “директкостинг”, загальна сума постійних витрат відображається окремо, що дає змогу зосередити увагу менеджерів на їхній поведінці. Різниця ж у поведінці постійних і змінних витрат є основою при прийманні багатьох рішень. Тому прихильники методу “директ-костинг” наголошують, що відсутність маржинального доходу за методом “стандарт-кост” призводить до аналітичних труднощів при здійсненні аналізу співвідношення прибутку, затрат і обсягу продаж (СVР – аналізу). Інші ж економісти Заходу взагалі критикують обидва цих методи, зазнаючи, що їхнє поширення призвело до того, що практично жодна фірма з великим асортиментом продукції нині не знає собівартості своїх виробів.

Тому, на нашим погляд, не можна беззастережно надавати перевагу будь-якому навіть широко розрекламованому методу, оскільки виробництво настільки багатогранне, що стандартний підхід, тим більше в управлінському обліку, неприпустимий. Жоден із методів обліку витрат і калькуляції собівартості продукції не можна запроваджувати механічно, це має бути глибоко продуманий захід, обґрунтований урахуванням усіх специфічних умов підприємства. При цьому це не означає незмінності застосування одного із вибраних методів протягом будь-якого тривалого періоду діяльності підприємства. Залежно від конкретної належності підприємства до відповідної галузі промисловості відрізняються об’єкти (види продукції), собівартість котрих калькулюють в управлінському обліку. Так, у борошно-круп’яній промисловості калькулюють собівартість продукції за видами, культурами, сортами, рецептами тощо. Наприклад, борошно (пшеничне, житнє) вищого (першого) ґатунку; крупа (гречана, пшенична, кукурудзяна, ячмінна) першого (другого) ґатунку, висівки, комбікорм та ін. При цьому застосовують комбінований спосіб визначення собівартості одиниці продукції кожного виду. Зокрема, вартість сировини визначають прямим віднесенням її на готову продукцію. Витрати на переробку розподіляють пропорційно до умовної кількості переробленої сировини, що визначають за коефіцієнтами, розрахованими на основі співвідношень нормативної продуктивності млинів і крупорушок при виробництві конкретних видів продукції. Наприклад, сировину, витрачену на виробництво висівок, переводять в умовне зерно за коефіцієнтом 0,75, оскільки продуктивність млина при їх виробництві на 25% вища, ніж при розмелюванні зерна на борошно. Тому сировину, витрачену на його виробництво, переводять в умовне зерно за коефіцієнтом 1,0. Для визначення фактичної собівартості послуг із переробки давальницької сировини загальну суму витрат на переробку ділять на кількість переробленої сировини в умовному обчисленні.

2. Тестові завдання

1. Що підтверджує набуття підприємством прав юридичної особи:

а) відкриття рахунків в установах банків;

б) свідоцтво про державну реєстрацію;

в) статут та установчий договір;

г) всі відповіді вірні.

2. Ознаками основних фондів підприємства як економічної категорії є:

а) функціонують у сфері матеріального виробництва;

б) використовуються у виробничому процесі більше одного року;

в) переносять свою вартість на готову продукцію за один виробничий цикл;

г) піддаються амортизації;

д) втрачають свою вартість.

Які елементи слід включати до складу оборотних фондів підприємства:

а) залишки тари та запасних частин;

б) витрати майбутніх періодів;

в) залишки готової продукції;

г) незавершене виробництво;

д) запаси сировини, матеріалів, палива;

е) грошові засоби на розрахунковому рахунку.

4. Додаткова заробітна плата визначається у відсотках від:

а) основної заробітної плати;

б) премій;

в) суми основної заробітної плати і премій;

г) цільових витрат.

5. Чистий прибуток:

а) це загальна сума прибутку підприємства за всіма видами виробничої і невиробничої діяльності;

б) за величиною завжди відповідає валовому прибутку підприємства;

в) це валовий (балансовий) прибуток за мінусом першочергових платежів до бюджету.

3. Практична частина контрольної роботи

1) Змінні витрати на одиницю продукції становлять 220 грн., постійні витрати за рік – 180 000 грн., річний обсяг виробництва і реалізації продукції – 2500 одиниць. Сума отриманого річного прибутку 240 000 грн. У наступному році підприємство планує отримати на 50 000 грн. прибутку більше. Обсяг виробництва і реалізації продукції (одиниць) не зміниться. На скільки має збільшитись ціна одиниці продукції:

Дано:

СЗВі=220 грн.

СПВ=180 000 грн.

Пр1=240 000 грн.

1.Знаходимо повні витрати продукції підприємства:

Пр2=290 000 грн.Ц1=(СПОВНІ+Пр1)N=970 000/2500=388 грн.

2.Шукаємо повні витрати для одиниці продукції:

СПОВНІ=СЗВі*N+СПВ=220*2500+180 000=730 00 грн.

N=OP=2500СПОВНІі=СЗВі+СПВ/N=220+180/2500=294 грн.

3.Ціна одиниці продукції при різних прибутках

Ц2=(СПОВНІ+Пр2)N=1 020 000/2500=408 грн.

4.Різниця цін при різних прибутках:

Ц=Ц2-Ц1=408-388=20 грн.

Відповідь: ціна одиниці продукції збільшилася на 20 грн.

2) Річна потреба підприємства у сировині становить 980 000 грн., ціна 1 т сировини – 560 грн., середні річні витрати на зберігання одиниці матеріальних ресурсів 25 грн., середня вартість розміщення одного замовлення сировини 39 грн. Визначити: 1) оптимальний обсяг замовлення сировини; 2) оптимальну кількість замовлень протягом року; 3) проміжок часу між черговими поставками; 4) середній розмір поточного запасу.

Дано:

=980 000 грн.

=560 грн.

=25 грн.

=39 грн.

1. Знаходимо оптимальний обсяг замовлення сировини ():

Економіка підприємства: теоретичні узагальнення

2. Шукаємо оптимальну кількість поставок протягом року ():

3. Знаходимо проміжок часу між двома поставками ():

Знаходимо середній розмір поточного запасу (Зпот):

Зпот=Дпот * МРІЧ, де Дпот - період мід двома поточними поставками

Зпот=1750*16=28000

Відповідь: визначені величини

=74 =16 днів =23 Зпот=28000

Використана література

Економіка підприємства: Підручник/ За ред. С.Ф. Покропивного. — К.: КНЕУ, — 1999. —с. 528

Ясінська А.І. Економіка підприємства: конспект лекцій для студентів базового напряму підготовки 0927 «Видавничо-поліграфічна справа». – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2010. – 150 с.

Економіка підприємства: Навчально-методичний посібник для виконання практичних занять та самостійної роботи / Л.М. Гаєвська, О.Л. Фурманюк, С.Я. Цимбалюк, Г.А. Булгакова. – Ірпінь, 2001. – 145 с.

Мочерний С.В. «Економічна теорія», Альма Матер,- Київ – 2005

Економіка підприємства: конспект лекцій Величко В.В. – Харків: ХНАМГ, 2004. - 114 с.

http://readbookz.com/book/119/3114.html

http://buklib.net/component/option,com_jbook/Itemid,99999999/catid,93/

http://www.refine.org.ua/pageid-1057-1.html

Контрольная работа: Економіка підприємства: теоретичні узагальнення

Похожие работы: