Реферат на тему:
Під Литвою та Польщею
Боротьба за західні землі
Військо княжих часів було тісно зв’язане з державою, тим то як довго існувала держава, так довго існувало й розвивалося княже військо. Але татарський наїзд 1240 р. знищив Київ і наддніпрянські князівства. Великі маси війська полягли при обороні городів і в боях з татарами. Народне ополчення розбрелося, хто ж із бояр-дружинників зацілів, той мусів шукати захисту в далеких чужих землях. Сто років пізніше прийшла катастрофа й на західні землі. Дня 7 квітня 1340. р. покінчив трагічно життя останній галицько-володимирський князь Юрій II. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.
Бояри, що захопили були владу в свої руки, запросили на княжий престол литовського князя Дмитра Любарта, що вже перед тим пробував на Волині, був грецького обряду й тішився прихильністю серед місцевого населення. В Галичині управу перебрав проводир галицьких бояр, перемиський воєвода Дмитро Детько. Бояри ввійшли теж у приязні зносини з татарами й задумували, під протекторатом Литви й Орди, втримати самостійність своїх земель. Але проти цих планів виступив польський король Казимир, що бажав галицько-володимирську спадщину здобути для себе. Союзником його став угорський король Людвік, що теж заявляв претензії до Галичини. Так розгорілася війна, що тяглася з перервами понад сорок років.
З кінцем квітня 1340 р. король Казимир вперше перейшов границю галицької держави. Рівночасно Людвік угорський вислав йому допоміжний полк із Угорщини. Казимир приступив з військом під Львів, здобув замок, забрав скарбницю галицьких князів, де були дорогоцінні корони, коронаційний плащ, престол і ін. і швидким походом вернувся до Кракова. В червні 1340. р. вирушив на Галичину з більшим військом удруге. Але Дмитро Детько зорганізував сильну оборону, — зібрав галицьке військо й покликав на поміч татар. Польські війська почали відворот, а татари загналися далеко в Польщу й Угорщину. Потім прийшло до переговорів і Польща та Угорщина признали Детька правителем Галичини. Але Казимир затримав під своєю владою сянську землю.
Наново війна почалася 1349 р. Казимир забезпечив собі нейтральність татар і з сильним військом виступив проти Любарта. В короткому часі зайняв Львів, Белз, Берестя й нарешті Володимир. Але Любарт почав контрнаступ, відбив свої землі і литовські війська повоювали Польщу аж по Вислу. Та Галичина залишилася під владою Казимира.
З того часу боротьба не вгавала. Любарт завзято змагав до того, щоб відбити й галицьку, землю. В серпні 1350 р. його військо наїхало на Галичину й позабирало багато людей у неволю. В 1351 р. литовці напали на Львів, поруйнували місто і забрали великий полон. Казимир покликав на допомогу Людвіка і ранньою весною 1352 р. обидва рушили на Любартові городи. Але вже під Белзом зустріли великий опір. Белзький воєвода Дрозд удавав спершу, що готов іти на переговори, але ж водночас приготовляв свій город до оборони. Від річки Рати прокопав рови так, що вода обтікала город довкола. Нарешті заявив, що згоди не хоче. Польське й угорське військо почало облогу. Але дійти до замку було неможливо. Вояки цілий день мусіли стояти в холодній воді, а оборонці їх сильно обстрілювали. Ранених і вбитих було безліч. У бою поліг якийсь свояк угорського короля, а й сам Людвік підчас приступу дістав дрюком по голові так, що впав із коня й мало не загинув. Це так знеохотило Людвіка, що він поклав собі вертатися на Угорщину. За порадою своїх воєвод склав згоду з Дроздом, забезпечив йому спокійне володіння в Белзі, зате ж Дрозд дозволив вивісити на мурі замку угорську корогву. До Угорщини Людвік дістався з великими труднощами. Татари знову ввійшли в союз із Любартом і виступили проти угрів та ще й місцеве населення відносилося до угорського війська вороже.
В 1353 р. війська Любарта далі воювали в Галичині. У травні були під Львовом, у липні здобули Галич, забрали силу добичі й невольників. В дальших роках ішла безнастанно погранична боротьба. Українські, литовські й татарські війська раз-у-раз непокоїли польську займанщину. За той час Казимир готовився до вирішного наступу й 1366 р. з великими силами рушив проти Любарта. В поході зайняв Белз, Холм і також Володимир. Щоб закріпитися тут сильніше, почав у Володимирі будувати новий кам’яний замок. Любарт мусів іти на переговори, признав за Казимиром усі здобуті ним землі. Але згода тривала недовго. В 1368-1369 р. литовсько-українські війська відбили знову Холм та Белз та коли, 1370 р. Казимир помер, Любарт подався на Володимир, здобув город і знищив Казимирів замок, не залишивши каменю на камені.
По смерті Казимира Галицька земля перейшла під владу Угорщини. Спершу правив тут як намісник Людвіка; князь Болодислав Опольський (1372-1378 р.), потім — угорські воєводи. Любарт і тепер не залишив думки відібрати решту західних земель для себе. Відновив війну на пограниччі, а 1376. р. його війська великим походом пішли на Польщу. Перейшли Сян під Завихостом і повоювали польські землі аж під Краків. Польські хроніки описують знищення, яке вони наробили: самого полону вивели 23 тисячі людей! Але цей напад дорого коштував Любарта. Людвік 1377 р. зібрав польські й угорські війська, перейшов литовську границю і здобув Холмщину й Белзчину та пограничні волинські городи. Війна тяглася ще пізніше, але вже з меншою напругою. Після 1382 р. Любарт умер і з ним зійшла в могилу ідея об’єднання Галичини з Волинню. В 1387. р. польська королева Ядвига, донька й наступниця Людвика, з військом виправилася на Галичину й без всяких труднощів посадила польські залоги в головних городах. Тільки в столичному Галичі замкнувся угорський воєвода Бенедикт і кілька місяців завзято боронився. Але й він мусів нарешті піддатися. Так Галичина і з нею Белзчина та Холмщина, перейшли остаточно під польську владу.
Під литовськими прапорами
У боротьбі за галицьку землю Любарт знаходив сильну підтримку у місцевого боярства. Він здобув престол як кандидат галицьких і волинських бояр, і боярство підпомагало його всіма силами, як свого князя що мав продовжувати традицію галицько-володимирської держави. З тодішніх проводирів боярства знаємо тільки кілька імен; поруч із Дмитром Детьком визначився Данило з Острова, що. їздив із Детьком послом до татар. Обороною Белза приєднав собі славне ім’я воєвода Дрозд. Із дрібніших бояр назвемо Васька й Яцка Бутвичів із Сулимова (тепер у жовківськом повіті), що були прибічниками Любарта, й за це король Казимир сконфіскував їм маєтності.
І селянство показувало зрозуміння для цієї боротьби. Коли король Людвік 1352 р. з-під Белза вертався на Угорщину, якийсь селянин підпалив хату, де король заночував. У війську Любарта побіч литовців, були й окремі українські полки. Раз згадується такий більший полк у силі двох тисяч людей. Так під литовськими прапорами галичани й волиняки боролися за свою землю.
Литовські князі стрічалися з прихильністю на західних землях тим більше, що і східня Україна дісталася тоді була під литовську владу. Татарська орда в половині XIV в. через внутрішні роздори ослабла її не мала сил утримати в своїх руках підбитих земель. Литовська держава використала це й почала займати все дальші; й дальші простори. Так до Литви перейшли спершу білоруські землі, далі Полісся й Чернігівщина, врешті, коло 1363. р., Київщина й Поділля. Литовська займаищина поступала незвичайно скоро іі легко, бо тодішня Литва так глибоко просякла була українсько-білоруською культурою, що на Україні литовських князів витали як своїх володарів. Усі старші представники литовської династії були грецької віри, як Любарт, Ольґєрд, Коріят, Наримунт, майже всі сини Ольґерда і ін.; урядова мова великокняжої канцелярії була »руська« (білорусько-українська), устрій Литви був сформований на зразок київської держави, староукраїнське право стало державним правом Великого Князівства, у звичаях і культурі на Литві перебирали все, що йшло з України. На занятих українських землях литовські князі не переводили ніяких змін, а просто нав’язували до давніх звичаїв і відносин. »Ми старини не рухаємо й новини не вводимо«, — це була основна засада литовської політики. Литовська династія вважала себе за правного спадкоємця давньої Русі й переймала українські землі як свої власні посілосте. Тимто вищі верстви українського громадянства, головно ж боярство, стрічали литовську займанщину з повною прихильністю, як продовження влади своїх князів, готові були новій владі служити. Серед таких обставин скоро поширилася на українських землях і литовська військова організація.
Військовий устрій Литви
Військо Вел. Князівства Литовського було зорганізоване на подібних основах, як наше військо княжих, часів. Були в ньому дві головні формації: народне ополчення й постійне боярське військо. Але розвиток і досвід століть вплинув на те, що обидві частини перейшли внутрішні переміни й мали інші завдання, ніж у попередніх часах.
Народне ополчення, загальний похід землі, великого значіння уже за княжої доби не мав. Тільки в крайній небезпеці, підчас наїзду ворога, все населення мало обов’язок брати зброю й допомагати в обороні. До дальших походів не можна було вжити народних »воїв«, бо вони не мали ні доброї зброї, ні воєнної підготовки. В литовській державі ополчення показалося ще менше. придатним для воєнних завдань. Литовським князям, до їх далеких походів і до боротьби з татарами, потрібне було, постійне, витривале, добре виправлене військо, а не тяжкі, недисципліновані народні ватаги. Ополчення за литовських часів залишається тільки для місцевих потреб, особливо в часі татарських нападів, для підмоги при обороні замку, при погоні за ворогом і - под. Так у великокняжім уставі для Києва був припис, що міщанам у часі татарської тривоги не вільно виїздити з міста коли ж хто виїздить, має залишити свого заступника; хто має коня, має бути готовий до погоні за татарами, піхотинці мають ставитися до замку. В Черкасах міщани мали ще обов’язок їздити кілька разів до року в »поле« ,(степ). АДЯ розгляду, де пробуває неприятель. У Винниці міщани виправляються в погоню »о двуконь«, на двох конях, щоб скоріше наздогнати татар. По всіх містах міщанство мало обов’язок утримувати добру зброю і вчитися стріляти. Таким чином обов’язки ополчення були невеликі.
Зате литовські князі старалися розвинути боярське військо, давню дружину. Організацію цього війська вони зв’язали з боярським землеволодінням. Вже за княжих часів бояри повнили військову службу за те, що діставали від князя земельні маєтності. Але цього обов’язку не додержувалися дуже докладно й не раз бояри відмовлялися від своїх воєнних повинностей (особливо в Галичині в XIII. в.). Литовські князі поставили цю справу дуже енергійно й розбудували консеквентну й суцільну військову систему. Вони поставили за правило, що хто має землю, той мусить повнити військову службу хто у війську не служить, тому землю відбирають. Цю засаду поширили на всі суспільні верстви, від князів і панів до дрібних бояр, міщан, церковних людей і навіть селян. Ціле населення мало бути зв’язане в одну воєнну організацію. Щоб мати як найбільше війська, литовський уряд щедро роздавав землі, між охочих служити в війську, осаджував нових поселенців на пустих просторах, всіма способами заохочував своїх громадян до воєнних повинностей. Радо також перемінював усякі податки й інші обов’язки на воєнну службу, навіть, коли це відносилося нижчих суспільних станів. Так, наприклад, бували випадки, що селянам дозволили не робити »тяглої служби«, тобто панщини, коли еони заявляли готовість служити в війську. Литва воліла мати вояків, ніж податників.
Військова служба кожного землевласника була докладно означена. Земельна аристократія, князі та пани, на основі уставу з 1528 р. мали посилати на війну одного коня з вісьмох »служб«, тобто великих господарств, що мали 8 разів по 300 моргів — отже один кінний вояк ішов щойно з 2400 моргів... Але це була привілейована верства, що не дозволяла накладати на себе тяжких обов’язків. Ці вельможі мали право висилати на війну свої п о- чоти (відділи) під власними хоругвами, тим то їх звали хоруговними панами. Середньо-заможні бояри мали куди тяжчу службу зі своєї посілості висилали по двох, трьох, а то й більше вояків і то »в добрих зброях«. До війська належали люди і з нижчих станів, що займали переходове становище між боярством та селянством. Вони мали різні назви; путні бояри, яких посилали з військовими посилками (путь — дорога) панцирні слуги, озброєні в панцирі; ординські або поленицькі слуги, що їздили стежити за татарською ордою в »поле« (степ); замкові слуги й ін. Вони повнили постійно військову службу, зате ж зі своєї землі не платили ніяких данин або тільки небагато. Селяни повнили воєнну службу так, що кілька дрібніших господарств складалося разом на одну »службу« й спільними силами посилало одного кінного вояка, зате всі були вільні від інших обов’язків.
У наданнях земель було все обережно, що без княжого дозволу не вільно передавати землі в інші руки, треба було все забезпечити, щоб новий власник теж сповняв службу. Як бачимо землеволодіння було тісно зв’язане з воєнною службою. Тим то литовський воєнно-суспільний устрій порівнюють із західнім феодалізмом.
Устрій війська в Галичині ХІV-ХV ст.
В часі, коли східня Україна перейшла під владу литовських князів, Галичина й Холмщина знайшлися під володінням Польщі й Угорщини. Галицьке княже військо знайшлося тут в інших обставинах, ніж у східних землях. У литовській займанщині княжі - полки перейшли просто під командування Любарта й продовжували своє існування в литовській воєнній організації. На західних землях це стало неможливе. Галицькі бояри зі зброєю в руках виступили проти польських і угорських військ і програвши війну, мусіли з поля бою уступити. Ніякі зорганізовані частини війська галицько-володимирської держави не могли тут залишитися. Щасливі завойовники Галичини почали тут організувати своє військо для своїх цілей.
Устрій війська в Галичині в перший часах польської влади нагадує дуже ту організацію, яку ми бачили в Литовському вел. князівстві. І тут військо спирається на земельну власність. Король Казимир затвердив давні землі бояр або надавав нові, все під тою самою умовою, що власник буде виконувати військову службу. Можливо, що такий устрій війська був прийнятий у Галичині вже за останніх галицьких князів і польський король пішов тільки за місцевою традицією. А втім у тих часах скрізь в Європі обов’язок військової служби був зв’язаний з посіданням землі. Різниці були тільки втому, що в різних краях той обов’язок виконували на різний спосіб.
В Галичині за Казимира до військової служби були обов’язані не тільки бояри, але й війти та солтиси осель, що їх тоді основували на окремих привілеях т. зв. німецького права. Але між обома категоріями обов’язаних до війська, ніяких різниць не було, — одні :і другі служили на тих самих умовах.
Кожний землевласник мав обов’язок ставати до воєнного походу сам та, як мав більшу маєтність, то мав іще привести 1 до 4 вояків. У жаданнях зазначалось все, яке має бути озброєння й вигляд цього війська. Кожний вояк мав станути на коні й то на доброму, що міг витримати довший похід. На тілі мав мати зброю тяжку або легку, відповідно до того, як йому приписали; до тяжкої зброї зараховували »плати«, рід тяжких блях і шоломи, до легкої — панцир.
Таку саму організацію війська стрічаємо в Галичині за управи князя Володимира Опольського. У своїх наданнях князь деколи зазначав, що коли б його вояк утратив у поході коня, або зазнав якої іншої втрати, то він зобов’язується шкоду надолужити; а як хто попаде в полон, то князь викупить його своїми грішми. Помітне також те, що в означенні військової служби Володислав Опольський уживає західної термінології, — надає маєтносте »на феодальному праві«, а своїх вояків називає »васалами«.
В порівнянні зі шляхтою інших польських провінцій галицьке боярство мало багато важчі обов’язки. І так галичани мали обов’язок проживати постійно у своїй землі, все бути готовим до війни, їм не вільно було продавати своїх маєтностей без відома короля, щоб через те число обов’язаних до служби не зменшилося. Та найтяжче було те, що вони мусіли без ніякої винагороди ходити в заграничні походи, хоч у Польщі король шляхті за це платив.
Ці обмеження торкалися не тільки галицьких уродженців, але й польської шляхти, що в Галичині поселялася.
Збройні рухи ХV-ХVІ в.
Автономічний устрій західних земель довго не вдержався. В Галичині король Володислав Ягайлович 1434 р. усунув останки »руського права«, завів польську адміністрацію й судочинство, і організацію галицького війська уподобив до польської. У землях, що були під литовською владою, польські організаційні впливи проявлялися також від початків XV. в., але остаточно аж у люблінській унії 1569 р. велике князівство утратило характер окремої держави й переорганізувалося за польськими зразками.
Громадянство західних земель, прив’язане до давнього ладу й автономії, з протестами зустрічало всякі зміни у своєму житті. Одні ставали в обороні політичного устрою, інші захищали свої соціальні надбання, деколи виринали й релігійні справи. Гарячіші елементи не вагалися зі зброєю в руках боронити своїх прав. В XV в. і в першій половині XVI ст. кілька разів доходило до таких збройних-виступів.
В 1430 - 1431 р. литовський великий князь Свидригайло вів боротьбу зі своїм братом Ягайлом за впливи в Литві. Свидригайло виступав оборонцем незалежності великого князівства й у своїх змаганнях шукав опори на українських землях. На його дворі найбільший вплив мали вельможі - українці, а військо у значній частині складалося теж з українських полків. Свидригайло почав війну наступом на Галичину й західне Поділля, де були польські залоги. Його військо зайняло Кремянець, Збараж і Одесько. Але Ягайло з сильним військом рушив на Волинь, здобув Городло та Володимир і почав облягати Луцьк. Тут, під містом, 31 липня 1431 р. прийшло до кривавого бою, але без вирішення, бо сили противників були рівні і обидві сторони приписували собі перемогу. Потім прийшло коротке перемир’я, а далі розвинулася дрібна погранична боротьба. З-поміж полководців Сєидригайла в Галичині, придбав собі почесне ім’я Богдан Рогатинський, власник Рогатина, що цілий рік боронив замку в Одеську, аж довгою облогою польські війська його здобули. За участь у повстанні Рогатинський тяжко відпокутував Ягайло конфіскував йому його маєтності. На Поділлі в тих часах уславився як воїн князь Федько Несвижський. У бою під Копистерином 30 листопада 1432 р. він погромив польське військо й потім, несподіваним нападом, захопив у полон кам’янецького старосту Фридриха Бучацького. На українських землях Свидригайло мав великі симпатії. Українські пани підпомагали його щиро, сподіваючись, що коли він переможе Ягайла, то віддасть провід у великому князівстві українцям. Але в самій Литві він не мав- прихильників, там його військо розбито (під Вількомиром у Ковенщині 1435 р.), і Свидригайло мусів перед Ягайлом капітулювати.
В 1481. р. на Казимира Ягайловича склали змову князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Причиною їх виступу проти великого князя було те, що князям Олельковичам відібрали київське князівство. Але ця змова не виявилася в ніякій воєнній акції, змовників викрили й двох з них, Гольшанського й Олельковича, покарали на горло.
В 1507- 1508 рр. зірвав знову повстання князь Михайло Глинський. Він був із татарського роду, що давно осів на Україні та зукраїнився. Глинський добув високу освіту в західних країнах, мав найвищий уряд литовського маршала, але інші пани хотіли його знищити і він задумав боронитися зі зброєю в руках. Шукав опори в українських землях, добув Мозир на Поліссі й облягав Овруч та Житомир. Увійшов також у порозуміння з молдавським воєводою та з Московщиною. Але союзники не дали йому на час допомоги, він мусів уступити на лівий беріг Дніпра, нарешті перейшов до Москви й там загинув у в’язниці.
У всіх трьох литовських повстаннях, брали участь тільки самі вельможі, передусім князі, що мали землі на Україні. інші верстви громадянства не проявляли в них більшого зацікавлення, тим то всі ці почини скоро впали.
Інший характер мали збройні рухи, що в тих самих часах виникли були в Галичині. Тут провід мала у своїх руках дрібна українська шляхта та участь у них брало також селянство.
В 1490 р. на Покутті зчинив війну ватажок Муха, »чоловік до зброї й до бою завзятий«, родом із Молдови, з походження »простий хлоп«. Він зібрав до десять тисяч війська з селян, напав на Покуття, здобув Снятии, перейшов Дністер і дійшов аж до Рогатина. Але тут зібралося шляхетське військо й його погромило. На полі бою лягло багато людей, немало потонуло підчас утечі у Дністрі. Пізніше Муха почав збирати нове військо, але його зрадою схопили, і він помер у в’язниці у Кракові. Яка була мета походів Мухи, про це нічого певного не знаємо. Крім селян у його полках була і дрібна шляхта, з Березова за Коломиєю.
В 1491 р. на Покутті виступав знову Андрій Барул і проголосив свої права до галицької держави. Та, хто він був і чи мав яке військо — не знати.
В 1509 р. на Галичину наїхав молдавський воєвода Богдан. До його війська пристало тоді багато шляхти, як: Балицькі, Витвицькі, Дрогомирецькі, Березовські, Луцькі, Демидецькі, Шумлянські, Княгиницькі та інші. За це польський король проголосив їх зрадниками й відібрав їм маєтності. Запідозрені були й деякі священики, що їздили святитися до Молдови. Підчас молдавського походу на Галичину 1530 р. знову частина української шляхти перейшла була до молдавського воєводи.
Всі ці галицькі збройні рухи, як бачимо, мали якийсь зв’язок із Молдовою. Але сили повстанців не були великі, вони не мали сильнішої організації, тим то й не могли вплинути на хід історичних подій.
Устрій польського війська. Кіннота
В ХV-ХVІ в. остаточно скрізь на українських землях прийнявся польський військовий устрій. Спершу Польща постійного війська не мала. Як виринала воєнна небезпека, король скликав загальний похід шляхти, посполите, рушення. Наказ до походу давали т. зв. »віці«. Це була віха, до якої прив’язували письмо з королівською печаттю. Король посилав такий знак воєводам і каштелянам, а вони розсилали його далі по своїх землях та повітах. Такі повідомлення розсилали тричі, одне за одним; перші і другі »віці закликали до воєнної готовності, треті — вказували місце й реченець зборів. За непослух карали конфіскацією маєтностей. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви, родові, або земські; хоругва мала 200 до 600 людей.
У пізніших часах посполите рушення виявилося занадто тяжким до довшої війни — тоді польські королі почали »затягати« наймане військо. Найбільше таких найманих вояків приходило з Угорщини, з Молдови та інших бал камських країн, особливо після того, як турки завоювали ці землі, й народ почав шукати для себе безпечніших осель. Багато »затяжного« війська напливало і з перелюдненої Німеччини. Наймані відділи повставали таким чином, що король давав досвідним офіцерам письменні накази, т. зв. приповідні листи, де було назначене, який великий має бути відділ, як довго має служити (чверть року, рік і ін.), яку плату дістануть вояки й яку мають мати зброю. На основі такого уповноваження старшина формував свій відділ і служив, де йому наказали. Такі відділи звалися ротами, а офіцери — ротмістрами.
В Польщі головне значіння мала кіннота. Навіть тоді, як на заході кінні війська почали цілком занепадати, в польському війську кіннота все стояла на першому місці. У найдавніших часах польська кіннота, так само, як і в нас, складалася з тяжких копійників і легких стрільців. Копійники виїздили проти ворога в повній зброї, з довгими копями й, коли копії поламалися, рубали мечами. Стрільці мали легкі панцирі, їздили на легких конях і ворогів обстрілювали з куш покращених луків.
Коло 1500 р. появилася в Польщі нова формація кінноти, зорганізована на чужий зразок — гусарія. Початок їй дали, здається, сербські наймані вояки; — в сербській мові слово »усар« мало, кажуть, те саме значіння, що розбійник. Гусари були теж копійники, але мали легку зброю й легкі коні. Ворога атакували копями, серед найбільшого розгону коней. Для прикраси прибирались у шкіри леопардів", крила орлів,- супів і под. Пізніше гусарія прийняла тяжче озброєння так, що зброєю зблизилася до колійників, але тактику зберегла ту саму, — сильний удар на ворога »на угорський лад«. Це був найкращий рід кінноти в Польщі.
В XVI в. поширилася у війську »вогняна зброя«; у кінноті, замість луків, прийшли рушниці, пізніше аркебузи й мушкети. Були й окремі відділи кінних аркебузерів. Гусари дістали тоді пістолети.
На німецький лад були зорганізовані райтери, що появилися в 1570 рр. Зброя їх складалася з трьох рушниць, одної довгої і двох коротких, чекана та шаблі. На тілі вони носили тяжкі броні або панцирі. Райтерська рота поміщувала 300 людей і мала численний штаб: там був капітан, поручник, хору- нжий, підхорунжий. капелян, хірург, писар, кватирмайстер, вагенмайстер, 6 вахмайстрів, до того ще два драбанти на посилки капітана, 2 ковалі, рушникар, товмач. Ця організація запевнювала роті дисципліну й лад. На ворога виступала рота так, що перша лава виїжджала проти ворога наперед, стріляла з рушниць, а потім ділилася надвоє й боками поверталася до своїх, на її місце виїжджала друга лава і т. д. Пізніше ця формація перейшла реорганізацію. Роту зменшили до 120-200 коней, відкинули тяжкі зброї й дали воякам »колети«, кафтани з лосячої шкіри, замість рушниці прийшов короткий мушкет, на місце шаблі — простий палаш; — тим то райтерія стала значно легша.
В XVII в. витворилися різні нові роди легкої кінноти. Охотничий полковник Лісовський утворив хоругви, що від його імені почали зватися лісовчики або лісовські козаки. Вони не носили ніякої охоронної зброї, сідали на коня у звичайних одягах. Зброя їх була — крива шабля, лук або рушниця й рогатина. Коні їх були легкі і швидкі, з незвичайною скорістю перебігали далекі дороги. Вони дуже - добре годилися до легкої, розвідчої служби, до несподіваних нападів на ворога, але дисципліни в них не було.
На подібний зразок була зорганізована волоська й татарська кіннота.
Волоська кіннота складалася спершу з молдован, що йшли в найману службу. Зброя їх складалася з лука, пістолета й палаша. Визначніші воїни носили панцирі, а так усі були у звичайних одягах. Служили як помічні відділи до під’їздів і зачіпок ворога.
Татарська кіннота складалася спершу з литовських татар, потім на той сам спосіб організувалися місцеві відділи. Цим татарам за всю зброю правили луки, до того вони служили як сторожа, ходили на посилки, чати й под.
Піхота
Піхота в Польщі мала другорядне значіння, тільки як помічна формація для кінноти, що творила головні бойові сили. Давня піхота була озброєна подібно як тяжка кіннота, мала броню, мечі й всякі щити; частина піхоти виступала з луками. Під кінець XV. в. піхота почала приймати »вогняну зброю«, рушниці, а для оборони дістали шаблі. Піші роти були спершу дуже великі, мали до 500 людей, аж із початком XVI. в. зменшили роту до 200 людей. Рота поділялася на почати, по 10-20 чоловіка. Старший над почотом звався товариш, рядовиків звали челяддю, пахолками, драбами.
В 1580 рр. повстали нові піхотинні формації, піхота — угорська, німецька, вибранецька.
Угорська рота була менша від польської, мала всього 100 вояків, яких звали гайдуками. їх зброєю були рушниці та списи. Офіцерів було два — капітан і поручник; над десятками старшували десятники, в роті служив також 1 прапорник, 1 довбуш і часом 1 »шипош« — пищальник. До бою угорські роти залучалися в один полк часом такий полк творило і 20 рот. Угорська рота мала ту перевагу над польською, що була менша, отже меткіша, мала більше офіцерів, а подвійна зброя дозволяла воякам або здалека обстрілювати ворога, або зблизька наступати на нього копями. Тим то польські роти почали переформуватися на угорський зразок.
Німецька піхота мала роти великі, по 400-500 жовнірів або жолдаків (з нім. Sцldner — платний вояк). Німецька рота визначалася організацією. Вищу старшину творили капітан, поручник і хоружий підстаршин було кілька фельдфебель уставляв роту, фірер вів її підчас маршу, фурієр або провіянтмай- стер записував квартири й дбав за харчі, два солтиси вели суд над вояками, бував іще фельдшер або хірург і рушникар. Роти лучилися в полк, що мав свою старшину: полковник, вахтмайстер-ляйтнант, провіянтмайстер, профос (суддя); при них були ще писарі, драбанти у прибічній сторожі, трубач, довбуші. Зброя німецької піхоти була подвійна: частина вояків мала мушкети й їх називали мушкетерами, частина — довгі піки і цих звали пікинерами в бою із віддалі били ворога мушкетери, у близькій стрічі виступали пікинери. У другій половині XVII в. всі вояки дістали однакову зброю, мушкети й бердиші так, що могли атакувати ворога і здалека і зблизька. На зразок німецької піхоти творилася й польська піхота »німецького або чужоземного автораменту«. Замість рот почала входити згодом назва компаній, а полки почали називати — реґіментами.
Вибранецька або ланова піхота це було військо, де служили селяни, тобто з державних маєтностей. З 20 ланів землі (лан — 60 до 90 моргів) село виставляло одного вояка-піхотинця, що звався вибранець. Вибранців звільняли від усяких податків і повинностей, за них усі обов’язки виконували інші селяни. Вибранець мав бути здатний до війська і що чверть року ставав до свого ротмістра на перегляд із добре наладженою рушницею, з шаблею й сокирою, в одягу такої барви, яка була "для його відділу назначена. В XVII в. вибранці носили жупани й делії блакитної барви, з червоними петлицями й червоною підшивкою. їх десятники мали білі жупани й червоні делії з зеленою підшивкою. Мобілізація вибранців йшла повільно: на зібрання призначували їм два місяці, на прихід до табору — місяць. У війні використовували їх по різному, до служби в рядах, як саперів, при будові окопів, деколи при артилерії. Вибранської піхоти з українських земель бувало небагато Галичина давала до 200, Холмщина і Підляшшя по 200, Поділля до 300 і т. д.
Коло 1630 р. повстала на шведський зразок формація драгун. Була це піхота, що в поході вживала коней для переїзду. Перед боєм вони вставали з коней, путали їх, лишали на боці під доглядом декількох людей, а самі йшли на ворога пішки. Озброєння їх складалося почасти з мушкетів, почасти з пік; організація їх скидалася на організацію німецької піхоти.
Така була армія.