1. Комплексна країнознавча характеристика Італії

Апеннінський півострів, на якому розташована Італія, вважається колискою європейської цивілізації. Давній Рим, епоха Відродження, поява торгового капіталізму у середні віки – це лише передісторія. Сучасна італійська держава утворилася пізно – лише у 1870 році.

Сьогоднішня Італія входить до "великої сімки", є членом ЄЕС та НАТО. Площа країни становить 301 тис. км2, населення – 57,9 млн. осіб (що приблизно дорівнює Великобританії або Франції). Країна є постіндустріальною та високорозвиненою (ВНП на особу дорівнює 20510 $ на рік).

Вчотирьох – ФРН, Франція, Великобританія та Італія дають більше ѕ вартості промислової продукції Європи, саме вони мають найбільш широкий набір галузей і виробництв і цим відрізняються від "малих привілейованих націй", котрі, як правило, орієнтуються на невелику кількість галузей спеціалізації, але утримують в них світове лідерство (наприклад, Швейцарія – шоколад, сир, годинники, ліки; Швеція – автомобілі, шарикопідшипники, гідротурбіни, папір, контейнери, деякі сорти прокату).

Основні риси суспільно-географічного положення Італії:

приморський характер (80% кордонів – морські): близькість до найважливіших міжнародних морських шляхів Середземного моря, розташування "навпроти" Суецького каналу;

вигідне "сусідське" положення (Франція, Швейцарія, Австрія, Словенія), що підсилюється наявністю тунелів під Альпами (наприклад, Сімплонський тунель довжиною 18 км був збудований ще 1900 року і тривалий час був найдовшим у світі) через які італійці навіть їздять на роботу за кордон.

2. Природні умови та ресурси

В орографії Апеннінського півострову домінують гори альпійської складчастості – Апенніни (типові висоти 1200 – 1800 м, найвища – г. Корно 2914 м), на півночі вони через Приморські Альпи з’єднуються з Італійськими Альпами, по яким і проходить державний кордон (саме на кордоні Італії та Франції розташована найвища гора Європи Монблан – 4807 м). Італія – країна з високою сейсмічністю, де наявні діючі вулкани (Везувій, Етна, Стромболі, Ліпарі та інші), а землетруси є досить звичним явищем.

Геологічна молодість території Італії пояснює її бідність корисними копалинами. Кам’яного вугілля Італія практично не має (окрім Сардинії), нафти видобуває лише 4,5 млн. тон (Сицилія), природного газу 15-20 млрд. м3 (Паданська рівнина). Отже власні потреби в енергоресурсах Італія забезпечує лише на 10%. Тому важливою для Італії подією стало введення в експлуатацію транссередземноморського підводного газопроводу, який з’єднав алжирські газопромисли з материковою Італією через Туніс і Сицилію. Підводна частина цього газопроводу має довжину 160 км.

Кращою є ситуація з рудними ресурсами, особливо з поліметалічними рудами. Італія забезпечує свої потреби у цинкові, свинці, сурмі на ⅔, а по ртуті займає 1-е місце в світі (виробництво до 800 тон на рік). В надрах Сицилії видобуваються самородна сірка та калійні солі. Поширена й різноманітна будівельна сировина – мергелі, граніт, але особливо знаменитий ніжно-білий каррарський мармур, який почали використовувати ще у Давньому Римі, а потім його прославив Мікеланджело та інші італійські скульптори.

Кліматичні розбіжності Італії пояснюють великою протяжністю з півночі на південь, а також розташуванням Апеннінських гір на шляху пануючих західних вітрів. У півострівній частині Італії та на Лігурійській Рив’єрі клімат субтропічний середземноморський (з м’якою вологою зимою та сухим жарким літом). Чим південніше – тим сухіше та жаркіше, бо відчувається гарячий подих Африки, до якої від крайньої південної точки всього 150 км. Помірно-конти­нентальний клімат має лише Паданська рівнина, половина опадів випадає там у весняно-літній період.

Річки Італії невеликі і маловодні. Найбільша серед них – По (довжиною 652 км).

У ґрунтовому покриві представлені бурі лісові ґрунти на Паданській рівнині, коричневі та червоноземні ґрунти у півострівній частині Італії. Найродючішими є інтразональні ґрунти, утворені на вулканічних породах.

Лісистість території Італії близько 20%, але це переважно гірські малопродуктивні чагарники та низькорослі дерева. Виключенням є високоякісні хвойні ліси Альп, але вони виконують важливі ґрунто- та водозахисні, а також рекреаційні функції.

В цілому природні умови сприятливі для життя та відпочинку людей і розвитку більшості галузей господарства. Певним обмеженням для розвитку сільського господарства виступають водні ресурси. Особливо гострою ця проблема є на Півдні. Загальна площа зрошуваних земель сягає 4 млн. га.

3. Населення

98% населення становлять італійці, котрі за лінгвістичною класифікацією відносяться до романської групи індоєвропейської сім’ї. Серед національних меншин на півночі Італії представлені тірольці, франко-провансальці, в районі Трієсту – словенці; на півдні в Калабрії – православні албанці та греки, що активно селились тут за часів Османської імперії.

Природне відтворення населення відноситься до першого типу, але демографічна ситуація порівняно краща, ніж в інших країнах Західної Європи (відчувається вплив католицької церкви, особливо в таких патріархальних регіонах як Сицилія та Сардинія). Італія й зараз залишається джерелом трудової еміграції до США, ФРН, Швейцарії, Франції, Аргентини. Протягом тільки ХХ століття країну назавжди покинуло 20 млн. осіб. Внутрішні міграції спрямовані з аграрного Півдня до промислової Півночі.

Рівень урбанізації перевищує 70%. Містами-"мільйонерами" є Рим, Мілан, Неаполь і Турін. Внаслідок того, що Італія пізно стала централізованою державою, в ній немає такого домінуючого центру як Париж, Будапешт або Лондон. Найбільші міські агломерації – Міланська (4,7 млн.), Римська (3,5 млн.), Неаполітанська (2,5 млн.), Туринська (1,5 млн.). У сільській місцевості Півдня переважають села, на Півночі – хутори (ферми).

Територія Італії густозаселена: середня щільність становить 192 особи/км2. У високоурбанізованих районах Ломбардії, Лігурії, Великого Неаполя густота населення перевищує 1000 осіб/км2, навіть у високорозвиненому сільськогосподарському районі – Паданській рівнині – показник становить 400 осіб/км2. Найменша густота населення на Сардинії – 70 осіб/км2.

У сільському, лісовому господарстві і рибальстві зайнято 10% економічно активного населення (але створюють вони лише 4% ВНП), у промисловості та будівництві – 29% економічно активного населення (28% ВНП відповідно), а в сфері послуг – 61% (створюється 67% ВНП). Структура зайнятості цілком відповідає параметрам постіндустріальної країни, щоправда з дещо завищеною часткою сільського господарства.

4. Галузева структура господарства

"Обличчя" країни визначає промисловість. Але вона зорієнтована не на унікальну чи надскладну продукцію, як у Німеччині або Великобританії, а більше на випуск масової продукції середнього рівня складності (автомобілі, тепловози, верстати, конторське обладнання, побутова техніка).

Для структури італійської промисловості характерно:

переважання важкої промисловості, хоча її частка не така значна, як в інших країнах Західної Європи;

провідна роль машинобудування;

вища, ніж в інших західноєвропейських країнах, частка хімічної промисловості;

незначні масштаби гірничо-видобувної промисловості;

найвища серед усіх постіндустріальних країн частка легкої промисловості, як у структурі виробленої продукції, так і в структурі експорту.

Паливно-енергетичний комплекс країни не задовольняє власних потреб. Італія має напружений паливно-енергетичний баланс. 70% його становить купована нафта, 15% припадає на природний газ, 8% – на вугілля, 6% – ГЕС, 1% – АЕС (у перспективі атомні станції будуть закриті). Загалом Італія має найпотужнішу в Європі нафтопереробку, але потужності НПЗ використовуються приблизно наполовину, що пов’язується з арабо-ізраїльськими конфліктами.

Чорна металургія працює на імпортній сировині (на ⅔ – це металобрухт), тому її підприємства концентруються в портах – Генуя, Пьомбіно, Неаполь, Таранто (останній має найбільшу потужність в ЄЕС – 10 млн. тон сталі на рік).

Кольорова металургія є надзвичайно енергомісткою. Алюмінієва промисловість тяжіє до дешевої електроенергії альпійських річок (центри – Больцано, Венеція), але найновіший комбінат збудований у Порто-Весме на Сардинії. Виплавка свинцю та цинку також майже повністю сконцентрована на Сардинії (Монтепоні, Порто-Весме).

Машинобудування дає ⅓ вартості промислової продукції та ⅓ експорту. Країна характеризується високою часткою транспортного машинобудування. Особливо виділяється місто Турін з гігантським концерном ФІАТ (останній володіє також і футбольним клубом "Ювентус"). Підприємства цього міста виробляють крім автомобілів також залізничні вагони і локомотиви, трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Світову славу мають італійські автозаводи "Альфа-Ромео" (Неаполь), "Феррарі" (Маранелло), "Ламборджіні" (Болонья).

Традиційною міжнародною спеціалізацією Італії залишається виробництво моторолерів (Італія – їх "батьківщина"). Суднобудування (Генуя, Трієст, Спеція, Ліворно) знаходиться у депресивному стані, не витримуючи конкуренції з японськими та південнокорейськими виробниками. До нових галузей відноситься авіаційна промисловість (Турін, Неаполь).

Ціла низка потужних підприємств електротехнічної промисловості зосереджена поблизу Мілана.

Виділяється Італія виробництвом побутових електроприладів (холодильники, морозильники, пральні, посудомийні та швейні машини, мікрохвильові печі та ін. – 1-е місце в Європі). Італійська компанія "Мерлоні електродоместічі" володіє торговими марками "Арістон", "Індезит". Найважливіші центри – Мілан, Флоренція, Рим. Відомий виробник конторського обладнання "Оліветті" має штаб-квартиру в місті Івреа.

Найважливішим верстатобудівним центром Італії є м. Брешіа (корпорація "Даніелі").

Спеціалізацією італійської хімічної промисловості є виробництво полімерів (поліетилен, поліпропілен та ін.) і синтетичних волокон (особливо поліакрилових, що дуже важливі для трикотажної промисловості). Багато виробляється мінеральних добрив, синтетичного каучуку (Венеція, Равенна). Географія хімічної промисловості зазнає суттєвих змін на користь Півдня (Бріндізі, Кальярі та ін.). Саме на Півдні збудовано нафтохімічний комплекс Аугуста-Сіракузи, який здатен переробляти 50 млн. тон нафти щорічно. Серед найвідоміших хімічних концернів Італії – "Монтедісон" (ј вартості виробленої хімічної продукції країни) та "Піреллі" (гумотехніка, автошини).

Текстильна промисловість зберігає важливе експортне значення. Міланський старопромисловий текстильний район – єдиний у Західній Європі, що зберіг свою спеціалізацію (Ліонський у Франції, Бірмінгемський у Великобританії переструктуризувалися досить давно), що пов’язано з відносною дешевизною робочої сили у Південній Європі ("текстильним цехом" Європи зараз стала Португалія). Більша частина текстилю, зробленого у Мілані, Бергамо, Туріні – із синтетичних волокон. Вовняна підгалузь представлена підприємствами у Флоренції і Прато.

Дуже важливою галуззю спеціалізації Італії традиційно залишається шкіряно-взуттєва промисловість, що виробляє близько 550 млн. пар на рік, у тому числі 400 млн. пар шкіряного взуття. За вартістю виробленого та експортованого взуття країна займає 1-е місце у світі. Італія є законодавицею мод у цій галузі (наприклад, корпорація "Geox" першою почала виробляти підошву, що "дихає"). Виробництво носить переважно деконцентрований характер.

Швейна і трикотажна промисловість також мають великий експортний потенціал. Найбільш відома торгова марка "Бенеттон" (названа так на честь міста Понцано-Бенетто, хоча штаб-квартира зараз перенесена у м. Тревізо), яка має фірмові магазини у 110 країнах світу. З нових компаній на світовому ринку відомі "Rifle" та "Diesel".

Багатогалузеве сільське господарство дозволяє мати розгалужену харчову промисловість. Її спеціалізація – це виготовлення макаронних виробів (особливо – спагеті), оливкової олії, виноградного вина, овочевих і фруктових консервів, соків. Всі ці виробництва відносяться до трудомістких з невисокою зарплатою, тому вони широко представлені у сільській місцевості всієї країни у вигляді дрібних підприємств.

У сільському господарстві Італії зайнято близько 9% економічно активного населення. Природні умови сприятливі для широкого набору культур помірного і субтропічного поясів. Але стійке рослинництво в умовах середземноморського типу клімату можливо лише при зрошенні (Італія поділяє 1-2 місце в Європі з Іспанією за площею зрошуваних земель).

Незважаючи на порівняно високу зайнятість у сільському господарстві, країна не забезпечує себе зерном та м’ясом. За врожайністю основних сільськогосподарських культур та продуктивністю тварин Італія поступається багатьом країнам ЄЕС. Причиною цього є парцелярне (дрібне) землеволодіння (ѕ господарств мають площу менше 5 га). Дрібні господарства низькопродуктивні й малотоварні.

Показник розораності території Італії – 41% є найвищим у Західній Європі та найбільшим для всіх постіндустріальних країн (для порівняння: Франція – 35%, ФРН – 31%, Швеція – 7%).

Співвідношення між рослинництвом і тваринництвом за вартістю виробленої продукції становить 60 : 40, тобто Італія має яскраво виражений південноєвропейський тип сільського господарства (середземноморський підтип), який відрізняється переважанням рослинництва та збереженням докапіталістичних укладів (наявністю сімейних ферм, які часто працюють тільки для забезпечення власного споживання).

Провідною галуззю рослинництва є овочівництво (15 млн. тон овочів на рік, з них 5 млн. тон помідорів). Овочів (ранніх та пізніх) Італія вирощує більше, ніж Великобританія, Франція та Німеччина разом узяті.

Зернове господарство неспроможне забезпечити потреби країни. Цінні і тверді сорти пшениці, потрібні для макаронних виробів, вирощуються переважно на Півдні, мають низьку врожайність. На Паданській рівнині м’яка пшениця і кукурудза дають по 50 ц/га. Італія є найбільшим виробником риса в Європі (близько 1 млн. тон), він навіть експортується.

Високий рівень розвитку має садівництво. В країні вирощується близько 6 млн. тон яблук, груш, персиків щорічно. На Півдні переважають цитрусові, валові збори яких перевищують 3 млн. тон (4-е місце у світі після США, Бразилії та Іспанії). Острів Сицилія взагалі вважається головним "лимонарієм" світу. Експортуються також волоські горіхи.

Основними технічними культурами є цукровий буряк (самозабезпечення) і тютюн (експортується). Провідним регіоном по їх вирощуванню є Паданська рівнина. У південній частині країни спеціалізація змінюється, тут переважають олійні культури. За виробництвом маслин (оливок) Італія поділяє 1-2 місця в світі з Іспанією. Оливкова олія є переважно продуктом внутрішнього споживання, цікаво, що виробляється вона безпосередньо на фермах.

Дуже важливою галуззю сільського господарства Італії є виноградництво. За масштабами його розвитку Італія поділяє 1-2 місця в світі із Францією.

Тваринництво розвинуто недостатньо. ⅔ поголів’я припадає на великі капіталістичні господарства північної частини країни (представлені молочний напрямок в скотарстві та свинарство). По мірі просівання на південь зростає значення м’ясного напрямку скотарства. Велика рогата худоба поступово витісняється дрібною (вівці, кози). Найвищим рівнем розвитку вівчарства відзначається Сардинія.

Італія – приморська країна, але масштаби розвитку рибальства порівняно невеликі. Моря, що оточують її територію, небагаті на біологічні ресурси (у тому числі й у зв’язку із погіршенням екологічної ситуації). Виловлюється близько 600 тис. тон риби на рік. Натомість починає розвиватися марікультура.

Серед інших галузей господарства країни потужний розвиток отримав міжнародний туризм. Італія приймає близько 36 млн. туристів на рік, поступаючись за цим показником в Європі лише Франції та Іспанії. Туризм забезпечує роботою 1 млн. італійців та приносить щорічно до 8 млрд. $ прибутків. За часткою туризму у ВНП Італія поступається лише деяким "малим привілейованим націям" (Швейцарія, Австрія) або карликовим державам (Ліхтенштейн, Мальта чи Сан-Марино). В Італії наявні туристські райони всіх типів:

гірські в Альпах (найвідоміший зимовий курорт – Кортіна-д’Ампеццо);

приморські на Лігурійській Рив’єрі (Сан-Ремо, Діано-Марина та ін.) й Адріатиці (Ріміні, Монфальконе та ін.);

приозерні (навколо озер Лаго-Маджоре, Гарда, Комо та ін.);

суто міські, в яких поруч з природними комплексами туристів приваблюють "старі камені Європи": Рим з його Колізеєм, Венеція із Замком Дожів та площею Святого Марка, Неаполь із розкопками Помпеї та Геркулануму, врешті-решт Ватикан з його всесвітньо відомою пінакотекою та собором Святого Петра.

Загалом Італія має сучасну туристичну інфраструктуру та стабільну клієнтуру. Порівняно з іншими західноєвропейськими країнами італійський туризм "дешевший".

Транспортний комплекс Італії високорозвинений, має збалансований взаємодоповнюючий характер. У внутрішніх перевезеннях автотранспорт поступово витісняє залізничний (для Італії характерні полімагістралі), не дивлячись навіть на те, що більше половини залізниць електрифіковані. Велике значення має трубопровідний транспорт, у тому числі й для доставки прісної води.

У 1925 році в Італії була побудована перша в світі автострада "Мілан – Варезе". Зараз за протяжністю автошляхів вищого класу Італія в Європі поступається тільки ФРН. Найвідоміша з італійських автострад простягається за маршрутом "Мілан – Болонья – Флоренція – Рим – Неаполь – Реджо-ді-Калабрія" та називається "Автострадою Сонця". За цим же маршрутом проходить основна за вантажо- та пасажирообігом швидкісна залізниця.

Зовнішні зв’язки країни на 90% реалізуються морем. Найбільші італійські порти – Генуя (вантажообіг у 50 млн. тон на рік) і Трієст (35 млн. тон) є воротами у зовнішній світ не тільки для Північної Італії, але й для Швейцарії, Австрії та навіть Півдня Німеччини. Головним центром каботажних зв’язків виступає Неаполь. Працюють поромні переправи на Сицилію (Реджо-ді-Калабрія – Мессіна) та Сардинію (Чивітавеккья – Гольфо-дельі-Аранчі), а також до Греції (Бріндізі – Патри).

Для зовнішніх пасажирських зв’язків важливим є авіаційний транспорт. Авіакомпанія "Аліталіа" – серед найбільших у світі.

5. Зовнішні зв’язки

Вони здавна мають велике значення для Італії, тому що її енергетика та ціла низка галузей промисловості функціонують на імпортному паливі, сировині та напівфабрикатах. Країна є залежною й від імпорту іноземних технологій. Не вистачає їй зернових і продукції тваринництва.

"Обличчя" Італії в міжнародному поділі праці визначає вивіз готових промислових виробів (80% вартості експорту), особливо автомобілів, оргтехніки та побутової електротехніки, а також труб. Частка продукції високої технології є незначною. Міцні позиції Італія утримує на світовому ринку одягу і взуття.

В імпорті частка готових виробів невелика, переважають енергоносії, продовольство, мінеральна сировина. Італія найбільший в Європі імпортер скрапу (металобрухту). Самі італійці кажуть: "Міняємо машини на брухт, туфлі на нафту". Але в цілому зовнішньоторговельний баланс дефіцитний (через великі обсяги купівлі нафти), частково цей дефіцит покривається доходами від міжнародного туризму і грошовими переказами робітників-емігрантів.

Основні торгові партнери: 60% товарообігу припадає на ЄЕС (особливо ФРН та Францію); в імпорті велика роль належить країнам ОПЕК, а в експорті – США (найбільшому покупцю товарів легкої і харчової промисловості).

Значні валютні доходи приносять італійські будівельні фірми, що діють за кордоном – особливо активно в Африці, де вони споруджують ГЕС, іригаційні системи, автошляхи, аеропорти та метрополітени. Прикладом такої взаємодії з Україною можна назвати спорудження трубного заводу в м. Суми, з Росією – побудову нового причального комплексу в порту Находка.

6. Територіальна структура господарства

Італія має істотні внутрішні відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку (див. табл. 1), що дозволяє легко диференціювати її територію на економічні райони з яскраво вираженою спеціалізацією.

Як бачимо, економічним авангардом Італії є її північна частина, яка при 40% площі та 44% населення виробляє 55% ВВП країни та 66% її промислової продукції. В природному відношенні Північ включає в себе Паданську рівнину та оточуючі схили Альп і Апеннін. Це найбільш розвинена частина країни з переважанням у галузевій структурі електроніки, електротехніки, автомобіле-, судно- та верстатобудування. Саме тут розташовані провідні ГЕС, поширена електрометалургія. У цій частині країни сконцентровані найбільші взуттєві та швейні фірми. Для сільського господарства характерні крупні спеціалізовані ферми. Тому Північ – головний виробник зерна, цукрових буряків, овочів та фруктів помірного поясу, на схилах пагорбів розташовуються виноградники. При цьому головний сільськогосподарський профіль Півночі визначає тваринництво (молочне скотарство, свинарство і птахівництво). Північ має найщільнішу в Італії мережу автошляхів і трубопроводів. Важливими господарськими функціями Півночі є фінансові операції та обслуговування туристів.

Таблиця 1. Територіальна диференціація соціально-економічного розвитку в Італії

Провінція	Адміністративний центр	Індекс рівня життя (Італія = 1)
Північно-Західний економічний район
Валле-д’Аоста	Аоста	1,23
П’ємонт	Турін	1,13
Ломбардія	Мілан	1,28
Лігурія	Генуя	1,15
Північно-Східний економічний район
Трентіно-Альто-Адідже	Тренто	1,18
Венето	Венеція	1,11
Фріулі-Венеція-Джулія	Трієст	1,16
Емілія-Романья	Болонья	1,22
Центральний економічний район
Тоскана	Флоренція	1,07
Марке	Анкона	0,99
Умбрія	Перуджа	0,98
Лаціо	Рим	1,14
Південний економічний район
Абруццо	Л’Акуіла	0,90
Кампанія	Неаполь	0,70
Апулія	Барі	0,73
Базиліката	Потенца	0,64
Калабрія	Катандзаро	0,60
Сицилія	Палермо	0,70
Сардинія	Кальярі	0,75
Молізе	Кампобасо	0,78

Північ складається з двох економічних районів – Північно-Західного та Північно-Східного, але спільним для них центром виступає Мілан – найбільший фінансовий, торговий і промисловий центр Італії (1,7 млн. мешканців, а в міській агломерації – 4,7 млн.).

1. Північно-Західний економічний район є найбільш розвиненою територією Італії, його ядро становить трикутник "Мілан – Турін – Генуя". Мілан – адміністративний центр найбагатшої провінції Ломбардії. Місто має радіально-кільцеву забудову, а в його центрі знаходиться знаменитий Міланський Собор, який будувався більше 600 років. Мілан славний давніми культурними традиціями, особливо в музично-театральній діяльності. В місті багато театрів і концертних залів, включно із найвідомішим – "Ла Скала".

В житті адміністративного центру П’ємонту – міста Турін (1 млн. мешканців, в міській агломерації – 1,5 млн.) вирішальне значення має концерн ФІАТ. Саме в Туріні зосереджено виробництво 80% італійських автомобілів. Місто надзвичайно красиве, його називають "італійським Парижем".

Місто Генуя (адміністративний центр Лігурії) – морські ворота економічного району, а також Швейцарії. Промисловість міста пов’язана із діяльністю порту: чорна металургія, суднобудування, нафтохімія, харчова промисловість. У центрі 700-тисячної Генуї зберігся будиночок, в якому народився Христофор Колумб. Генуя залишається також центром курортів Лігурійської Рив’єри (найвідоміший серед них – Сан-Ремо).

2. Північно-Східний економічний район – другий за вагою в національній економіці. Концентрація населення та виробництва тут дещо нижча, дещо більше значення мають дрібні підприємства групи "Б". Але і в цьому районі провідні позиції залишаються за машинобудуванням, зокрема сільськогосподарським, та хімічною промисловістю (особливо у портах Адріатики – Трієсті, Венеції, Соттомарині та ін.). Район виступає житницею країни, а також важливим виробником тваринницької продукції.

Найбільше місто – Венеція (310 тис. населення), відомий у світі центр туризму, фестивалів, симпозіумів, виставок та ін. Власне Венеція розташована на 117 островах у 4 км від материка, вулицями в ній слугують канали, їх більше 150, через них перекинуто 400 мостів. Мешкає в історичній острівній частині міста всього 88 тис. осіб. А сучасний торгово-промисловий комплекс сформувався по сусідству на материку, де мешкає більшість венеціанців. Рівень моря постійно підвищується, тому порятунок міста від затоплення – одна з найскладніших проблем міжнародного значення.

У цьому економічному районі розташоване місто-красуня Верона (260 тис.) із всесвітньо відомими пам’ятками епохи Відродження. Але світову славу місто має ще й дякуючи Шекспіру, що оспівав любов двох юних веронців – Ромео і Джульєтти.

3. Центральний економічний район – середньорозвинений район на чолі із столицею країни Римом. Район займає 19% території країни при 19% населення та створює 21% ВВП країни. Це перехідний між Північчю та Півднем район, більшість економічних показників якого є середніми по країні. Спеціалізація промисловості – верстати і прилади, легка і харчова промисловість, виробництво меблів. Видобувається тут ртутна руда (кіновар) та високоякісний мармур. Значні масштаби має використання термальних джерел.

Сільське господарство району змішане, багатогалузеве. Експортне значення має виробництво овочів та фруктів. В тваринництві поруч із свинарством розвивається вівчарство та козівництво.

Серед міст за розмірами та значенням помітно виділяється Рим (2,8 млн. мешканців, 3,5 млн. у міській агломерації). "Вічне місто" зростає переважно за рахунок обслуговування туристів (10 млн. на рік), розвитку адміністративних та освітніх функцій, кіноіндустрії тощо. У матеріальному виробництві Рим зберігає видатні позиції в Італії та світі у поліграфічній, фарфоровій та меблевій промисловості, почасти – харчовій та швейній. Рим й сьогодні зберігає кільцево-радіальну структуру, але найшвидше росте вздовж річки Тибр у напрямку до моря. Від центру Рима до моря всього 27 км. Сприяє такому напрямку розвитку той факт, що на цьому шляху розташований головний аеропорт країни "Леонардо да Вінчі".

Другим за значенням містом району є 400-тисячна Флоренція – важливий центр багатогалузевої хімії та найбільший в Італії центр побутового приладобудування. Це місто де жив і творив Леонардо да Вінчі та інші видатні поети, архітектори, художники і скульптори епохи Відродження. Флоренція – місто-побратим Києва.

Південний економічний район займає 41% території Італії, але має 37% населення та виробляє лише 24% ВВП. Диспропорція між Північчю та Півднем – ключова регіональна проблема країни, яка вкорінюється ще в часи об’єднання Італії та є результатом незавершеності буржуазної революції на Півдні, а відтак і перетворення її в аграрно-сировинний додаток Півночі, поширення на Півдні мафіозних укладів життя тощо.

Державна регіональна політика привела до спорудження потужних металургійних (Таранто) та нафтохімічних (Аугуста-Сіракузи) комплексів. Південь перестала бути виключно сільськогосподарським районом. Але нові комбінати ніяким чином не пов’язані з оточуючою територією, оскільки працюють на довізній сировині, а їх продукція споживається на Півночі або в інших країнах. Самі італійці стали називати такі підприємства "Соборами в пустелі". Отже, проблема соціально-економічної відсталості Півдня залишається гострою. Сільське господарство Південного економічного району продовжує відрізнятися архаїчністю аграрних відносин. В структурі виробленої продукції переважають тверда пшениця, виноград, цитрусові, маслини, горіхи. Провідний господарський центр – Неаполь (1,1 млн. мешканців, у складі Неаполітанської міської агломерації – 2,5 млн. осіб). "Побачити Неаполь та померти" – так співається у відомій неаполітанській пісеньці. Другим за чисельністю населення є сицилійське місто Палермо (700 тис.). Значну промислову роль відіграє трикутник Барі – Бріндізі – Таранто (це своєрідні "полюси росту"). В складі району знаходиться острів Сардинія – найбільш відокремлена і найменш відома частина Італії. Від адміністративного центру Сардинії міста Кальярі до Сицилії 320 км, а від Ольбії до Чивітавеккьї (порту, що обслуговує Римську міську агломерацію) – 230 км. Натомість від французької Корсики Сардинію відділяє 10-тикілометрова протока Боніфаччо. Мешканці Сардинії навіть розмовляють на не дуже зрозумілому для інших діалекті італійської мови, основу якого складає так звана "народна латина".

Сардинія є найбільшим в Італії районом видобутку руд та виплавки кольорових металів. Найважливіший промисловий комплекс сформувався у Порто-Весме. До речі, Сардинія – єдиний в Італії регіон, що має вугільну промисловість. Вугілля повністю споживається на місці. У сільському господарстві Сардинія виділяється масштабами розвитку вівчарства. Головними її господарськими проблемами є нестача прісної води та часті лісові пожежі. До складу Південного економічного району входить велика кількість дрібних островів, серед яких такі славні центри міжнародного туризму, як Капрі та Іскья.