ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Територіальний поділ та інтеграція праці як основа формування економічних районів. Поняття про економічний район як територіальну підсистему національного комплексу першого рангу із спеціалізацією загальнодержавного значення.

Сучасні уявлення про економічний район як про територіально-господарський комплекс. Функціональне зонування економічного району. Поняття про районоутворюючі фактори та їх структура (відносини в процесі економічної діяльності, поділ та інтеграція праці, співвідношення форм власності, технічна база господарства, природні умови та ресурси, політико-адмістративні межі, працересурсний потенціал і т.ін.). Принципи економічного районування: реальність існування економічних районів; врахування ретроспективного розвитку районів; загальнодержавна (міжрайонна) господарська спеціалізація; комплекстність розвитку господарства; раціональна організація міжрайонних економічних зв"язків; урахування політико-адістративнх меж.

Таксономія економічних районів:

ГОЛОВНІ (ВЕЛИКІ) ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ - генеральна основа територіальної організації продуктивних сил країни (значна чи велика частина країни, що виділяється за господарською спеціалізацією, специфікою структури виробництва, характерними природними умовами, специфічним географічним положенням; як правило, об'єднує території декількох областей).

ЕКОНОМІЧНІ ПІДРАЙОНИ - території областей, які мають подібну внутрірайону спеціалізацію.

ОБЛАСНІ ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ - територіальні ланки народного господарства, обмежені обласними адмістративними границями.

НИЗОВІ ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ - територія адмістративних районів.

ЕКОНОМІЧНІ ВУЗЛИ - великі міста із зонами їх безпосереднього впливу.

Рівень розвитку економічних районів. Економічний район як історична категорія (райони зароджуються, формуються, розвиваються, старіють).

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунту-ванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обгрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об’єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська)*2. Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.

*2: {У складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої Черкаської області; Кримська область була ще у складі Російської Федерації; Ізмаїльська область об’єдналась з Одеською, а Дрогобицька — з Львівською.}

В 1957 р. у зв’язку з переходом від галузевого до територіального планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958 р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського.

У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об’єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

У науковій літературі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування.

До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою*1;

*1: {Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.}

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ ТА ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської системи.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов’язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих недоліків.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.