МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ТВОРЧА РОБОТА
на тему:
«Автор-текст-читач»
(за матеріалом новели Дж. Селінджера «Блакитний період де Дом’є Сміта»)
Виконала
студентка 210 групи
Інституту східних мов
Стоцька Оксана
Викл. Кирилова. Т.А
Київ – 2009
Загадковість Селінджера не перестає до цих пір нас дивувати. Після опрацювання великої кількості теоретичної літератури та самого твору Селінджера, я зрозуміла, що герой новели на початку неспокійно почувається в Нью-Йорку, потім він радіє місцю викладача заочних курсів в Канаді, відчуває піднесення, порив, збудження, після того, як помічає талант в монахині Ірми, й пізнавши стан великого здивування і відвертості, приходить до задоволення, по-новому починає ставитися до тих життєвих проблем, які раніше не розумів і які здавалися для нього нерозв’язними .
Новела викликала досить багато коментарів літературних критиків, причому, досить багато можна сказати про цікавість до епізоду прозріння молодого художника біля вітрини з ортопедичними приналежностями: «Внезапно (я стараюсь рассказать это без всякого преувеличения) вспыхнуло гигантское солнце и полетело прямо мне в переносицу со скоростью девяноста трех миллионов миль в секунду. Ослепленный, страшно перепуганный, я уперся в стекло витрины, чтобы не упасть. Вспышка длилась несколько секунд. Когда ослепление прошло, девушки уже не было, и в витрине на благо человечеству расстилался только изысканный, сверкающий эмалью цветник санитарных принадлежностей» . Судження по цьому приводу виказувались з позицій фрейдизму, екзкстенціалізму, містицизму і т.д.
Слід зазначити, що текст у тексті сприймається літературознавцями як своєрідна гіперриторична конструкція, притаманна розповідним текстам. Ознакою цієї побудови є те, що основний текст спрямований на опис або написання іншого тексту, що й визначає зміст усього твору. Роль вставної новели переважно відіграє розповідь персонажа, історія пошуку та відкриття певних документів, написання художнього твору чи наукового трактату. Читач стає співучасником своєрідної гри між текстами, кожен із яких претендує на достовірність і націлений на пошук меж між реальністю та ілюзією.
Поширене в літературознавстві поняття “текст у тексті”, потрактоване Ю.Лотманом як уривок, який спочатку був не текстом, стає частиною цього тексту, породжує нову художню цілісність. За Ю.Лотманом, “текст у тексті” – це специфічна риторична структура, при якій відмінності в закодуванні різних частин тексту постають чинником авторської побудови та читацького сприйняття. Така побудова, перш за все, загострює момент гри в тексті: з позиції іншого способу кодування, текст набуває рис підвищеної умовності, підкреслюється його ігровий характер: іронічний, пародійний, театралізований смисл тощо. Митець, асоційований у читацькій свідомості з постмодерністом, розвінчує чинні міфи, водночас створює й обігрує нові, вдаючись до високохудожніх містифікацій.
При розгляді тексту новели Селінджера я використовувала структурний метод аналізу, зокрема спиралась на концепцію французького структураліста Ролана Барта, що описав формальну структуру тексту як явище культури (дискурс). Необхідно було визначити ті елементи тексту, які розглядалися в аспекті впливу на свідомість. У результаті цієї частини дослідження, я отримала необхідну методологію для виділення елементів тексту як художнього твору.
Модель "Автор-Текст-Читач" я намагалась розглядати у кількох аспектах - психологічному, лінгвістичному, літературознавчому. Проте найбільш формально і точно ця модель розглядається у теорії інформації. Саме цю модель запозичили інші науки, що зачіпають комунікативний акт - від семіології до структурного літературознавства. Я обрала варіант, що був запропонований італійським семіологом Умберто Еко. Автор розглядається як адресант, при цьому у його свідомості знаходяться і джерело інформації, і передавач інформації. Текст є сигналом, тобто закодованою інформацією, що посилаються до адресата. Читач є адресатом інформації, його свідомість приймає сигнал, декодує його та реагує на отриману інформацію, якщо це потрібно. Цікаво було б розглянути, яким чином відбувається вплив на свідомість адресата у межах комунікативного акту, у яких частинах цього процесу можна свідомо регулювати цей вплив. Я визначила загальну картину впливу на свідомість, а також відзначила важливі процеси кодування і декодування сигналу (тобто створення і сприйняття тексту). Їх можна розглядати з лінгвістичної точки зору, і саме вони грають важливу роль у сприйнятті тексту.
Читаючи новелу, можна помітити, що автор, використовуючи поняття загальності, змушує сприймати деякі факти як загальноприйняті і безсумнівні: «Его никто не понимает». Також автор опускав джерело інформації, коли не вказувалося до моделі світу кого відносить дане судження і воно стає всезагальним: «Он даже не сомневался, что она был самым лучшим кандидатом». За допомогою номіналізації я сприймала процес як стан, тобто як щось, на що неможливо вплинути чи змінити : «Она знает о своем страхе перед темнотой», замість «Она знает, что боится темноты». Одні читачі думають, що головне – це зрозуміти новелу, інші – випробувати естетичне насолодження. Я, мабуть належу до того типу читачів, які читають твір, заради насолоди.
Віддалення автора це не просто історичний факт, нині текст створюється й читається таким чином, що автор на всіх його рівнях відсутній. Для тих, хто вірить в автора, він завжди здається в минулому по відношенню до текста. Текст і автор самі по собі знаходяться на загальній осі. На мою думку, автор «виношує» книгу, тобто передує їй. Міркує, страждає, живе заради неї.
В новелі Селінджера функція «автор» насправді не є просто-напросто реконструкцією, яка виступає як інертний матеріал. Будь-який текст несе певну кількість знаків, які посилають нас до автора.
Лотман зазначає, що текст – це не просто повідомлення, він здатний вступати в складні стосунки з оточуючим культурним контекстом і читацькою аудиторією й при цьому «знаходить якості інтелектуального пристрою: він не лише передає вкладену в нього ззовні інформацію, але й трансформує повідомлення і виробляє нові». Саме «Голубий період де Домь’є Сміта», проявляючи інтелектуальні якості, перестає бути лише посередником в акті комунікації. Він стає рівноправним співбесідником, який володіє високим рівнем автономності. Я гадаю, що і для автора, і для читача він може виступати як самостійне інтелектуальне утворення, яке відіграє активну і незалежну роль в діалозі. Тому древня метафора «бесідувати з книгою» виявляється наповнена глибоким змістом.
Будь-який художній текст може виконати свою соціальну функцію лише при наявності естетичної комунікації в сучасному для нього колективі: автор створює текст як витвір мистецтва і читач сприймає його так само; письменник створює текст не як витвір мистецтва, але читач сприймає його естетично; письменник створює художній текст, але читач не здатний ототожнити його з якимось з тих видів організації, які для нього вичерпує поняття художності, сприймає його з точки зору нехудожньої інформації.
На мою думку, сприйняння художнього тексту – завжди боротьба між читачем і автором. Після сприйняття деякої частини тексту, читач «добудовує» своє. Наступний хід автора може зруйнувати цю здогадку. Ще наступний хід автора може підтвердити цю здогадку і зробити подальше читання безкорисним. Але подольші дії автора знову висувають ці дві можливості. І так до тих пір, поки автор, перемігши попередній художній досвід, естетичні норми читача, не нав’яже йому свою модель світу, своє розуміння структури дійсності. Цей момент і буде кінцем твору, який може наступити раніше, ніж кінець тексту.
Таким чином, у постмодерній естетиці текстуальна гра постає одним із її елементів, а наявність “тексту в тексті” сприймається як ознака фрагментарної картини світу в добу, коли знання змінює свій статус і вже не може бути визначеним через метаоповідь. Якщо в модерній естетиці - естетиці величного - вставні конструкції слугують перш за все посиленню психологічних колізій, загостренню духовної інтуїції митця, то для постмодерністів текст у тексті - це своєрідне поле гри, орієнтоване та реципієнта- іронічного інтелектуала, співучасника текстуальних змагань.
Отже, зв’язки між текстом, автором і читачем становлять перспективну літературознавчу проблему й потребують подальшого дослідження.