ВСТУП

З іменем І.Я.Франка зв’язаний цілий великий період розвитку не лише української літератури, а й суспільного життя роз’єднаної в той час австрійсько-російським кордоном України. І.Франко був видатним поетом, прозаїком, публіцистом, ученим, дослідником історії української літератури та фольклору, автором праць з російської, польської й інших слов’янських та західноєвропейських літератур, перекладачем найвизначніших творів світової літератури. Його енциклопедичні знання та вільне володіння мовами і зараз вражають наших сучасників. Художні твори та наукові праці І.Франка друкувались у польських, англійських і французьких виданнях. У результаті більш як сорокарічної діяльності він залишив нам величезну спадщину художніх творів і наукових праць, що ввійшли в скарбницю світової культури.

Іван Франко писав також твори і для дітей. Серед них вагоме місце посідає поема-казка “Лис Микита” - єдиний з його епічних творів, який витримав п’ять прижиттєвих видань. Факт цей дуже промовистий – він є незаперечним свідченням небувалої популярності твору.

Про це говорять і тиражі, якими видавався “Лис Микита”. У передмові до третього видання поеми І.Франко зазначав, що “друге видання, друковане в 3000 примірників, розійшлося протягом чотирьох літ”. Випадок, як на той час, нечуваний! Саме тому письменник мав повне право сказати, що “ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів”[ 35,57].

До цього слід додати, що взагалі ні одна книжка на Україні у той час не видавалась таким великим тиражем і так швидко не розходилась. Жоден з відомих творів української дожовтневої класики за життя автора не мав такої щасливої долі, такого широкого кола читачів, як Франків “Лис Микита”.

Виняткову популярність поеми дуже скоро помітила і відзначила тогочасна літературна критика. Ще А.Ю.Кримський у рецензії на друге видання твору з захопленням писав: “Вже сам той факт, що в протягу якихось там трьох літ довелося друкувати тую книжку вдруге – се, можна сказати, річ у нас нечувана! – той факт і без мене каже, що публіка вже давно дала Франковому писанню свою мовчазливу оцінку” [5,48].

Ще виразніше прозвучала ця думка у відгуку на третє видання “Лиса Микити”, автором якого, ймовірно, був В.Гнатюк: “Коли зважимо, що в нас тільки шкільні читанки доходять до третього видання, то багато книжок у нас, надрукованих у 1000 примірників і зовсім не злих, лежать по магазинах по 10-15 літ, заки розійдуться, то зрозуміємо, який популярний став “Лис Микита” між нашою молодіжжю, коли в невеликім відповідно часі вичерпалися два його видання і треба було робити третє” [ 5,49 ].

Причину виняткової популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті, її надзвичайно високій ідейно-художній вартості. Цілком можливо, що саме величезна популярність твору і стала тією першопричиною, яка спонукала письменника впродовж більш як двадцяти років неодноразово повертатись до нього, щоразу вносячи в текст значні зміни, нерідко принципового характеру.

З іншого боку, штовхнути І.Франка на шлях доопрацювання і дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла і позиція певної частини критиків, які, зрозумівши буквально авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, вбачали в “Лисі Микиті” не оригінальний твір, а лише переробку і навіть переклад поеми Й.-В. Гете “Рейнеке Фукс”.

Складна і тривала в часі історія тексту поеми І.Франка “Лис Микита” вимагає детального і всебічного вивчення, що дасть можливість правильно розв’язати ряд важливих історико-літературних і текстологічних питань, пов’язаних з цим твором.

Окремі спроби, які робились у цьому напрямі [39], носили побіжний характер, у них розглядалися не всі прижиттєві видання поеми, не розв’язувалося питання вибору основного тексту, що в даному випадку становить значні труднощі.

Послідовно зіставляючи тексти усіх прижиттєвих видань поеми “Лис Микита”, Н.Гончарук [5] намагався виявити зміни, які вносилися у кожне з них порівняно з попереднім, з’ясувати їх характер і на основі цього вияснити, в якому напрямі відбувся рух тексту, наскільки всі ці поправки сприяли дальшому художньому удосконаленню твору. Разом з тим проведений аналіз текстів прижиттєвих видань дасть можливість розв’язати і питання вибору основного тексту поеми, що є дуже важливим для оцінки самого твору.

Актуальність теми дипломної роботи визначається, перш за все, невичерпністю художньо-літературної спадщини Івана Франка, яка для дослідника будь-якого часу завжди дає нові можливості інтерпретації художнього тексту та його аналізу. А також тим фактом, що ця поема – єдиний з епічних творів І.Франка, який витримав п’ять прижиттєвих видань (1891, 1896, 1902, 1909, 1914 ), що свідчить про небувалу популярність твору. Отже постає питання: в чому секрет такої популярності поеми в часі самого автора та й в сьогоденні? Дослідження поетики твору допоможе відповісти на це запитання, з’ясувати діалог тексту поеми із світовою культурою, адже сюжет про хитрого Лиса мандрував Європою декілька століть ( 600 років) і перенесений І.Франком на український культурний грунт набув нового звучання. Слід пам’ятати, що в українському франкознавстві існує проблема тексту поеми І.Франка “Лис Микита”, яка вимагає детального і всебічного вивчення, дасть можливість розв’язати питання вибору основного тексту поеми.

Отже, тема, обрана нами для дослідження, є актуальною.

Мою зацікавленість поетикою “Лиса Микити” обумовлює потреба з’ясувати, що вже було створене у світовому культурному контексті до появи цього твору, що автор із світового надбання використав або згадав і для чого він це зробив, яку функцію виконує той чи інший художній троп чи фігура тощо.

Мета роботи полягає у здійсненні порівняльного аналізу текстів прижиттєвих видань поеми “Лис Микита”, у виявленні авторських правок для досягнення художньої виразності й смислової точності тексту.

Об’єктом роботи є поетика поеми Івана Франка “Лис Микита” з урахуванням текстових варіантів усіх прижиттєвих видань твору.

Проблема поетики “Лиса Микити” Івана Франка реалізується в контексті українського та світового франкознавства. Вивчення поетики “Лиса Микити” почалося в часі появи самого твору. Це були рецензії та відгуки на всі п’ять прижиттєвих видань, які належали перу Агатангела Кримського, Володимира Гнатюка, Т.Франка, у яких відзначається, перш за все, популярність твору та робиться спроба визначення рівня оригінальності поеми у співставленні з існуючими європейськими переробками інтернаціонального сюжету. До з’ясування цієї проблеми прилучився і сам Іван Франко, тобто маємо приклад авторської самоінтерпретації. Він підкреслював, що пишучи поему “Лис Микита”, взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, ту саму, що є в німецькій книзі про Рейнеке в Гетевім перекладі, та й наповнював ту раму зовсім свобідно. Іван Франко бажав не перекладати, а переробити стару повість про лиса, зробивши її народним добром, надати їй нашу національну подобу.

Серед сучасних дослідників слід відзначити роботи О.Р.Багана, М.Л.Гончарука, М.Ф.Гуняка, у яких продовжується робота попередніх дослідників.

Однак значний доробок у цьому питанні не свідчить про вичерпність проблеми, оскільки проблема поетики актуальна і в сучасному франкознавстві, визначення діалогічного рівня твору: з світовою та національною культурою, з автором, читачем різних епох тощо.

Методи роботи традиційні для літературознавства: комплексний аналіз твору, порівняльно-історичний, діалогічний підхід до тексту тощо.

Питання, які підлягають дослідженню:

1. Виявити джерела сюжету поеми “Лис Микита” як у світовій, так і в українській літературі.

2. Визначити ступінь наслідуваності автором інтернаціонального сюжету та оригінальності твору.

3. Проаналізувати композиційно-стильову специфіку текстів прижиттєвих видань твору.

4. Розв’язати питання вибору основного тексту поеми.

Робота складається зі вступу, двох розділів основної частини, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І. ДЖЕРЕЛА, КОМПОЗИЦІЯ ТА СТИЛЬ ПОЕМИ- КАЗКИ “ЛИС МИКИТА”

§ 1. Джерела поеми “Лис Микита”, її оригінальність

На титулі першого видання твору було зазначено: “з німецької переробив Іван Франко”. Важко припустити, що автор написав такі загадкові слова тільки для того, щоб увести в блуд учених критиків, які сприйняли цей твір всього-на-всього як переклад поеми Й.-В.Гете “Рейнеке Фукс”, в якій також оповідалося про пригоди хитрого Лиса. Вважаючи за потрібне спростувати це повністю несправедливе твердження, письменник додає до другого видання поеми спеціальну післямову: “Хто такий Лис Микита і відки родом?”, у якій розкриває історію створення “Лиса Микити”, його джерела, а разом з тим - суть і зміст поняття “переробив з німецького”. “Пишучи її (поему “Лис Микита”), - говорить тут І.Франко, - я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, значить ту саму, що є в німецькій книзі про Рейнеке в Гетевім перекладі, та я виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старофранцузьких “галузей”, і з багатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для молодіжі, я мусив із старого твору, а значить, і з того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться для молодіжі… І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробивши її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок накладав наші українські кольори. Дослівно я не перекладав ні відки ані одного рядка” [35,66].

Написати про лиса віршовану казку надихнули І.Франка, мабуть, Каульбахові ілюстрації до німецького тексту Гете “Рейнеке Фукс”.

Саме про це пише у 1926 році Михайло Коріневич, учитель з Коломиї, що вчився в Дрогобицькій гімназії і деякий час жив з Іваном Франком у спільній квартирі.

“В IV класі Франко дістав якось “Рейнеке Фукса” німецькою мовою читав на годинах, раз навіть, поглядаючи на ілюстрації, голосно розсміявся, учитель забрав йому книжечку, але після уроку віддав” [39,15].

Тоді вже Іван Франко почав компонувати свого “Лиса Микиту”, радився з Коріневичем щодо назв звірів.

У своїй творчій роботі І.Франко опирався на фольклорну та літературну традицію засвоєння мандрівних або запозичених сюжетів, яка полягає в тому, щоб надати чужій казці свій національний колорит, зробити її своїм народним добром.

Невід’ємною рисою переробленої чужої казки поетом чи письменником, її новою своєрідністю повинен бути, на думку І.Франка, національний колорит та відзвук у ній сучасної авторові живої дійсності.

У своїй роботі над казкою “Лис Микита” І.Я.Франко дотримувався того ж принципу. Так, вже в 1889 році безпосередньо перед написанням “Лиса Микити”, він в одному з листів до М.Драгоманова підкреслив, що невід’ємною рисою переробки запозиченого сюжету повинно стати суспільно-актуальне його звучання. “Одіссея” і “Reineke Fuchs”, - писав Франко, - се, по-мойому, дві речі, котрі у нас треба гарно перевести (сього останнього можна би потроха й підлити антишляхетським та антипопівським соусом) і пустити в публіку”[35].

У наступному році І.Франко й розпочав опрацьовувати сюжет “Reineke Fuchs”, який базувався на мандрівних байкових мотивах. У творчій роботі над запозиченим сюжетом він виходив з чіткої настанови - створити таку казку, щоб вона, говорячи про звірів, “одною бровою моргала на людей” [42,10], щоб український читач явно відчув, що “й в нас, між людьми хрещеними, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано” [42,10]. Іншими словами, І.Франко прагнув зробити свого “Лиса Микиту” актуальним суспільно-викривальним українським твором.

Як бачимо, у післямові “Хто такий”, І.Франко прямо вказує, що його твір ні в якій мірі не є перекладом якогось конкретного джерела, тим більше “Рейнеке Фукса” Гете, а становить своєрідну і повністю творчу обробку стародавнього звірячого епосу, зокрема повісті про лисові пригоди, з найдавніших часів відомої у різних народів. Створюючи свого “Лиса Микиту”, Іван Франко йшов, таким чином, від звірячого епосу взагалі, а не від його конкретних письменницьких обробок, однією з яких є поема Гете, і використав тільки його основну сюжетну канву (“головну раму”), наповнивши її цілком оригінальним змістом, надавши творові виразного і неповторного національного колориту.

Текстуальне зіставлення “Лиса Микити” з “Рейнеке Фуксом” повністю спростовує думку про будь-яке наслідування І.Франком твору німецького письменника чи залежність від нього. Ці два твори подібні тільки за основною сюжетною схемою (якщо брати її в найзагальніших рисах) і то далеко не в усьому. У поемі Гете є чимало сюжетних ланок, повністю відсутніх у “Лисі Микиті”. І навпаки, український письменник у багатьох випадках розгортає сюжет свого твору за рахунок старовинних оповідань про звірів та багатих казкових скарбів українського фольклору.

Адже протягом усього життя Іван Франко проявляв глибокий інтерес до усної народної творчості, часто використовував для своїх творів казкові сюжети. Іноді запозичав дещо з побудови народних казок і легенд. Проте ці запозичення в “Лисі Микиті” ніде не є дослівними перенесеннями, але скоріше ремінісценції численних фольклорних записів, зроблених Іваном Франком у різні часи в Нагуєвичах та інших місцевостях Підгір’я. Використав також автор, хоч і значно рідше, казки, записані іншими етнографами і друковані збірники пословиць. Малюнок зустрічі Вовка з Кобилою, сповідь Півня Лисом Микитою, ловля риби Вовчицею (хвостом в ополонці) і т.д. - мають прямі паралелі в українській народній творчості. Досить співставити пісню ІХ поеми з 47 байкою із збірника В.Гнатюка “Українські народні байки”, пісню Х з 64, а пісню ХІ з 91 байкою з тієї ж збірки. Щоб побачити тотожність їх змісту навіть у деталях. Трактування образів Лева, Вовка, Лиса, Зайця і Півня як уособлення певних рис людських характерів і поведінки в поемі І.Я.Франка має також аналогію в українських народних байках. Пісня про Комара, яку співає куряча підпила процесія після суду, створена І.Франком на основі відомої в багатьох варіантах української жартівливої пісні.

Народну мудрість використовує І.Франко з виразною метою зробити казку про Лиса доступною і близькою широким масам читачів, особливо селян і дітей, надати їй національного колориту.

Між іншим, сам І.Франко вказує, що повністю нових епізодів, запозичених переважно з народних казок, у його поемі понад тридцять: “… я повводив із старих оповідань та наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілості і тягнеться через усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів” [35,67].

Одним із тих нових “оповідань і уступів”, введених у твір здебільшого у другому виданні і повністю відсутніх у Гете, які своїм корінням тягнуться до інтернаціональних сюжетів, що були відомі ще з найдавніших часів, та народних казок про звірів є епізод про Вовкове суддівство. Так у латинській поемі ХІІІ ст. “Reinardus”, яка згадується у франковій післямові до другого видання, є оповідання про Вовка, що допомагає баранам ділити поле. Тут Вовк у ролі судді виступає за намовою Лиса. Сама ж пропозиція, як ділити поле, йде від баранів: Вовк має стати посередині поля, а барани будуть бігти до нього і збивати його з цього місця. Закінчилося тим, що барани побили Вовка мало не до смерті. Лис, побачивши, що Вовк ще живий, радить баранам ще раз напасти на нього. І ті знову б’ють Вовка стільки разів, скільки у кожного з них рогів.

Цей же сюжет, хоч і в дещо іншому плані, наявний і в народних казках. Зокрема, у казці “Вовк на ловах” [18,203], записаній на Гуцульщині в 1913 р., серед інших є епізод про Вовка, який допомагав цапам ділити поле. Дія тут

розгортається так. Вовк, побачивши двох цапів, що билися на полі, висловлює бажання котрогось із них з’їсти. Ті, в свою чергу, знаючи, що Вовк - великий суддя, просять розв’язати їх суперечку за поле. Вовк не знає, що відповісти. Тоді цапи пропонують Вовкові стати серед поля, а вони з різних кінців бігтимуть до нього: хто раніше прибіжить, того і поле. Закінчилося це тим, що Вовк пішов з поля добре побитий.

Ще інше розгортання сюжету про Вовка-суддю знаходимо у казці “Як цапи врятували вівцю від смерті”, також записаній на Гуцульщині [18,337]. Тут Вовк хоче з’їсти не цапа, а вівцю. А цапи пропонують з’їсти ще й їх. Але після того, як вони, розігнавшись з різних кінців поля, перескочать через нього.

Епізод про Вовка-суддю, який з’явився у другому виданні поеми, не повторює жодного з відомих джерел. Іван Франко дає свою, оригінальну і надзвичайно цікаву щодо художнього вирішення обробку одного з широковідомих інтернаціональних сюжетів. Франків Вовк-суддя - це яскравий соціальний тип, розкритий у глибоко індивідуальних проявах.

Вплив народних казкових традицій позначається і на мові літературної казки. Так, І.Франко зберігає простоту, лаконічність зображувальних засобів народної казки.

Власні назви автор також бере з усної народної творчості, як і пестливі, здрібнілі слова тощо.

Але запозичені в народу образи і мотиви письменник розробляє оригінально, по-своєму, наповнюючи свій твір злободенним змістом, майстерно використовуючи своє авторське право на художній замисел. Йде зворотний процес - митець збагачує народну мову, загострює зображувальні засоби, розширює їхні художні можливості.

Спорідненість поеми “Лис Микита” І.Франка з усною народною творчістю виступає особливо чітко в соціальному духові поеми, в характері трактування хапуг, злодіїв, продажних суддів та різних визискувачів звірячого царства на чолі з Левом, а також всієї звірячої державної системи:

Що за ряд! Яка держава!

Дурням в ній гонорари і слава

Бідний, слабший хижих лап

Не уйде! –[ 34,21].

Ці рядки, без сумніву, передають народну оцінку австро-угорської системи, що давала можливість польській шляхті душити Західну Україну. Викривальна тенденція описів поведінки і моральних якостей звірячих баронів і вельмож та порядків у їх державі так само базується на народному ставленні до різних експлуататорів та до несправедливого ладу в Австро-Угорщині. У цьому, найголовніше, що єднає поему і І.Франка з народною творчістю і робить її глибоко народною. Твір щедро сповнений антицісарським, антишляхетським і антипопівським духом, тобто спрямований проти експлуататорського ладу.

У фольклорних оповіданнях різних народів теж виступає лис-хитрун.

Пишучи свого “Лиса Микиту” Іван Франко, здається, мав у руках польську поему Мартина Смажевського “Lis Mykita”, хоч не згадує про неї в науково-популярному вступі “Хто такий Лис Микита і відки родом?”. Можливо, взяв із неї заголовок – хоч в одного і другого автора могло бути спільне джерело: українська народна назва хитрого лиса, - але більшого впливу ця поема не мала. В.Щурат пише, що можливо, звідти узято і мотив націоналізації поеми. Проте це нітрохи не зменшує оригінальності “Лиса Микити” і не збільшує вартості польської переробки, бо спосіб трактування фабули та літературна манера у І.Франка зовсім інша.

Польський автор скрізь дотримується Гетевого “Reineke Fuchs-a”, хоч дрібниці довільно змінює в багатьох місцях. Дія відбувається то в Польщі, то в Україні. Деяку подібність до Франкових виказують назви звірів.

Щодо сатири, то є чимало натяків на тодішні політичні та суспільні відносини польського життя, зате пропущена Гетева сатира на сатанинське духовенство.

Варто зазначити, що “Lis Mykita” в польській літературі не має ніякого значення, хоча деякий талант в обробленні чужої теми – видний.

Латинську поему “Reinardus vulpes” Іван Франко уже виразно подає як джерело “Лиса Микити”. Автор цієї поеми невідомий. Напевно ним був чернець, шляхетського походження, бо з погордою відноситься до простого народу.

Стиль поеми насичений риторичними фігурами, антитезами, серед яких уміщені філософські сентенції, і то мало оригінальні, подібні швидше на софістику.

Цілий твір насичений уривками з церковних пісень, із літургії, Святого Письма та натяками на усякі обряди і монастирські звичаї. Мова поеми – церковно-латинська, забруднена численними варваризмами, особливо – з старо-французької.

Крім церковної сатири, у творі наявна політична і національна сатира. Ченці часто висміюють простолюддя за те, що не розуміючи латинської мови, по-вовчому перекручує святі слова Служби Божої.

“Reinardus vulpes” містить багато натяків на історичні події, і навіть самі звірі, це – замасковані історичні особи. Відомості про князів і події з того часу взяті переважно з хроніки Регінона й літописців, що описували події 895-900-х років.

Автор, надягаючи звірячі маски на людей, мав перед очима конкретних королів тому то його герої говорять і діють майже скрізь як люди, а не як звірі. На це вказують епітети звірів.

Ось байки та епізоди, що спільні обом поемам, латинській та українській.

Вовк – рибалка. Рейнард злився на Ізенгріма через те, що він хотів його з’їсти, і Рейнард ледве викрутився від смерті, даючи Ізенгрімові замість себе – шинку, видурену у мужика. Незабаром прийшов день помсти. Ізенгрім, голодний, як звичайно, збирається на полювання. Зустрівши Рейнарда, починає підлещуватися до нього, щоб він знову знайшов для нього здобич.

Рейнард умовляє Ізенгріма, щоб хоч у піст не їв м’яса, і пропонує йому за це рибу, веде його до ставу і каже запустити хвіст у ополонку, але радить – поміркованість. Сам іде до села по півня і хапає його з попівства саме тоді, коли священик правив Службу Божу, а народ йшов з процесією навколо церкви. З півнем Рейнард біжить просто до Ізенгріма, за ним священик і розлючена юрба вірних. Рейнард кличе по дорозі Ізенгріма зі собою, але він не може витягнути хвоста, бо примерз. Усі б’ють Ізенгріма, і врешті роблять місце Альдраді, жінці пресвітера, що з сокирою в руках підступає до Ізенгріма. Вона проклинає його, що вхопив її півня Гепарда і давніше пограбував її багато “тіток” ( курок ). Матрона замахується в голову вовка, але він кидається назад, і сокира влучає в лід. Тоді баба замахується йому в черево, але сокира вислизує їй з рук і відрубує хвіст. Баба падає на Ізенгріма, немовби хотіла відкусити решту хвоста, але він виривається і тікає.

Можливо, ловлю риб треба розуміти символічно. Ополонки з рибами мали в той час лише монастирі. Ізенгрім-Свентільбок був відомий жінколюб, любив не лише світські жінки, але й черниці ( викрадав черниць ). Дійсно жила така ігуменя Альдрада, якій Свентільбок вихопив з монастиря силою кілька черниць. Тому байку можна розуміти так: Ізенгріма, що закинув свою любовну сітку між черниці, зловили монастирські слуги, побили його, а ігуменя врятувала.

Мотив, як вовк ловить хвостом рибу, відомий і в народних байках, проте там він не має ніякого переносного значення ( як і в “Лисі Микиті” ). Цей мотив міг дійти до фольклору з книжок, бо вік народних байок визначити важко. На це вказувало б і те, що в народних байках вимоги ймовірності досить добре збережені, а правдивий вовк рибальством зовсім не займається хоч би який був голодний.

У “Лисі Микиті” повертається чистий мотив народної байки без ніякого переносного значення, і замість вовка, як рибалка виступає – вовчиця.

Ізенгрім-геометр. Слово “geometer” з латинського тексту перенесене до “Лиса Микити”, але тут подібностей між латинською та українською поемою мало. Вовк допомагає баранам ділити поле, кожний із чотирьох баранів має окрему назву і різне число рогів. Ізенгрім у ролі судді виступає за намовою Лиса. Сама ж пропозиція, як ділити поле, йде від баранів: Вовк має стати посередині поля, а барани будуть бігти до нього і збивати його з цього місця. Закінчилося тим, що барани побили Вовка мало не до смерті. Лис, побачивши, що Вовк ще живий, радить баранам ще раз напасти на нього. І ті знову б’ють його стільки разів, скільки у кожного з них рогів.

В історії – Свентільбок-Ізенгрім забрав у чотирьох князів їхні ленна і пороздаровував своїм приятелям.

На наш погляд, автор говорить, що барани можуть собі дати раду з вовком, коли діятимуть разом. Так і князі могли б опертися Свентільбокові, коли б дружно стали проти нього.

Лис і півень. Коли Рейнард визволив звірів від напасті вовків, півні, що були між тими звірами, радяться між собою, як би спекатися небезпечного опікуна. Виходить Лис і намовляє півня, щоб ішов з ним на прощу. Коли півень відмовляється, Лис ганьбить його як виродка. Півень запевняє, що він не гірший від свого батька, має 12 жінок, що йому послушні. Лис вважає таки батька за ліпшого, бо він, стоячи бувало на одній нозі і приплющивши одне око, співав панську пісню. Півень попробував так співати, заплющив обоє очей, Лис схопив його і поніс у гай, де почав грозити, що гарне пір’я лишить, а погане м’ясо з’їсть. Та за лисом гониться юрба людей, що його помітила. Півень насміхається з нього, що він боягуз, а не шляхтич, а то став би на місці і нагримав на оскаженілу юрбу. Рейнард кладе здобич на землю і, щоб показати своє шляхетство, починає вигукувати. Тоді півень схопився і сів на дерево. Звідти глузує з Рейнарда і пропонує йому, замість себе – морвові ягоди. Лис із люті гризе старий чобіт, потім находить шматок букової кори і, підступивши до півня, зве її папською буллею, яка ніби забезпечує усім мир, і взиває знову півня, щоб негайно йшов з ним на прощу. Півень заявляє, що здалеку бачить їздця, а перед ним – якісь чорні постаті, на око – побожні. Лис, почувши це, біжить до лісу, додаючи, що мир був заприсяжений, але публічно не оголошений. Тому він мусить йти геть від півня:

Півнику ти нещасливий, піду я як славний вельможа,

Ти ж, що загруз у гріхах, в вічному хамстві лишись.

Автор цієї байки дорікає духовенству за його захланність і пристрасть

до грошей і не щадить навіть папи – ним був тоді Євгеній ІІІ.

Лис у цій байці не має нічого спільного ані з історичним Регінарієм, ані з правдивим лисом, що ніколи не дозволить, щоб його перехитрив півень. Цікаво, що той мотив зустрічається в народних байках, хоча він зовсім не співпадає із вдачею лиса, так само, як і скандал із півнем у “Лисі Микиті” слабко вмотивований і з цілістю не римується.

Пригода з конем. Вовк зустрічає на полі Коня, просить позичити свою шкіру і дати трохи м’яса. Кінь обіцяє поголити йому торс, а тоді поведе у ліс. Ізенгрім оглядає його бритву на копитах і дорікає йому, що покрав з монастирських дверей персні. Кінь кається у грісі і прохає повитягувати крадені речі. Вовк нахиляється до копита, а Кінь б’є його поміж вуха і залишає на голові знак персня.

В українському “Лисі Микиті” ця байка переказана зовсім інакше, і куди дотепніше.

Пригода з бараном. Ізенгрім іде до лісу шукати захисту від мух. Там зустрічає Лиса, який радить піти до барана і зняти з нього шубу. Вовк поспішає до хати барана та просто в очі заявляє йому, що хоче його з’їсти, щоб покарати за біль при поділі поля. Баран погоджується на смерть, але просить, проковтнути його цілого, а не їсти по шматках. Вовк погоджується і, розкривши рота, чекає на барана. Той розганяється, б’є Вовка рогами в чоло і приголомшує.

У “Лисі Микиті” байка стилізована трохи по-іншому [VII, 21-37], тай Баран не простий собі, а – “овечий патріот”.

Згодом натяки на історичні події позатиралися, позабувалися ті князі та царі, яких ченці переоділи у звірячу шкіру, а Рейнард під різними назвами пішов у мандрівку століть. Іде він сміливо, не замітає за собою слідів і, мов новітній апостол, навертає людей і народи до мудрості. Різне значення і неоднакову мету має він у різних народів.

Зайшов він і на Україну, мандрував 600 років, але має в нас окреме значення, коли взяти до уваги становище українського народу. Важлива в ньому не сатира, важливе те, що як вільний Микита позбувається непрошених гостей, післанців царя, як дає собі раду з ворогами. Медведеві ( губернаторові ) ув’язнює пащу із страшними зубами в дубі; гвардиста Яця задавлює власними руками; сам роздирає чванькуватого півня, червоно-гребенястого; вовка побиває не один раз чужими руками, безчестить його жінку, в поєдинку засипає піском очі, а потім хапає за слабе місце.

“Reinardus” і “Рейнарт” постали на межі двох народів і двох культур, що від віків поборюють один одного.

“Roman de Renart” – ще одна збірка різних байок і казок, де головною особою виступає лис Renart. Ці байки слабо між собою пов’язані , поетична вартість їх неоднакова. Одні написані легко, цікаво й дотепно, інші перевантажені несуттєвими дрібницями, риторикою. Тут помітний вплив французької лицарської поезії. Автори наслідували манеру двірських поетів. Звірі поводяться часто як кавалери і дами, хоч це зовсім не відповідає їх вдачі.

Рейнарт – найуживаніший епос про лиса, першоджерело усіх німецьких переробок.

Іван Франко визнає, що головну канву своєї повісті взяв від Віллєма, якого вважають автором Рейнарта. Проте у дрібницях вплив “Рейнарта” на “Лиса Микиту” не дуже видний.

“Reineke der Fuchs” Алькмара-Готшеда, головне джерело Гетевої переробки, має посереднє значення і для “Лиса Микити”.

Але головним джерелом “Лиса Микити” треба вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела, - і так поема вийшла як безперечний оригінал.

Отже, як бачимо, події поеми алегорично розповідають про життя в Західній Україні. Соціально побутові картини поеми написані виключно на матеріалі української дійсності. Це добре відчув царський цензор, який заборонив поширювати “Лиса Микиту” в Росії. В своїй доповідній записці петербурзькому комітетові про цю поему-казку він писав, що народ буде розуміти надруковане буквально. Він побачить в пишному дворі, що оточує царя, збіговисько сміливих розбійників, які під могутньою егідою владики грабують і роздирають слабих. У хитрій лисиці, першій порадниці царя, вони побачать ще зліше уособлення сваволі: страхітливе поєднання, для здійснення всіляких злочинів, гнучкого розуму з безсоромністю людської волі… автор у викладі стер всю старовину і замінив її сучасністю. Де тільки міг, всюди автор переробки малює малоруську природу. Села і люди, що зустрічаються в розповіді, також мають на собі незаперечний відбиток південного слов’янина. Нарешті звичаї всі представлені такими, які тільки можна зустріти в степах Малоросії.

Царського цензора перелякала велика суспільно-викривальна сила поеми “Лис Микита”, він боявся її впливу на громадськість Східної України. І цей страх царського високопоставленого чиновника є ще одним із доказів високої майстерності Івана Франка в створенні грізної розвінчуючої алегорії.

§ 2. Композиція та стиль поеми

Стиль “Лиса Микити” дуже різноманітний, і в нім найкраще проявилися сила і оригінальність Франкового таланту. Уже сама будова строфи обумовлює паралелізм або протиставлення думок. При тому стиль незвичайно образний і насичений фігурами мови. Мало є тропів і фігур, для яких прекрасні зразки не можна б підшукати якраз у “Лисі Микиті”. З тропів переважають порівняння і метафора, з фігур - антитеза, але їх значно менше, хоча в діалогічних частинах на загал багато знаходиться риторичного елемента. Проте є різного типу, деякі немов живцем узяті з уст народу і мають паралелі в приповідках; з фольклору зачеплені також численні вигукові і ономатопоетичні слова. Сам жанр тваринного епосу комічний, і тут на перше місце треба поставити іронію, що часто переплітається з іншими тропами або фігурами так, що в одній цитаті можна віднайти не раз декілька тропів чи фігур.

Маса образів і фігур, розсипаних у поемі, зовсім не роблять враження штучних або насильно притягнених. Вони тісно зв’язані з ходом самої теми, і навіть плеоназми не виглядають як зайві слова, паразити, але надають вислову певний відтінок. У деяких зворотах можна віднайти по кілька фігур, як, наприклад, риторичне питання, сполучене, звичайно, з іронією.

Персоніфікація (уособлення) є головним засобом комізму “Лиса Микити” і загалом тваринного епосу. У літературі одним з найдавніших зразків можна вважати славну війну “Жаб з мишами” невідомого автора, довгі роки приписувану Гомерові. У поемі жаби і миші не тільки балакають, як люди, до того ще гекзаметрами, але провадять війну з собою, а до бійки - для більшого глуму - змушені встрянути олімпійські боги.

Але була й поважна персоніфікація, старіша від комічної, уживана в байках, спершу фольклорних, і в казках. Уособлення сил, явищ і видів природи широко примінене в міфології не лише у грецькій і римській, але і у слов’янські наприклад, у нас Стрибог, як персоніфікація вітру.

У “Лисі Микиті” персоніфіковані тільки тварини: вони думають і говорять, як люди, які також виступають у казці: хлопчик Охрім, війт, кравчик, піп, наймит і ті, що двічі б’ють вовчицю, і завжди вони ворожі звірам. На людей, мабуть, натякає теж Лис словом “погань” (всяка погань лісом лазить).

Порівняння як троп у кожному поетичному творі має велику вагу. У “Лисі Микиті” порівняння різноманітного типу. Яскраві, але короткі. Уже сама строфічна будова і розмір поеми із стиснутим змістом не дозволили вживання широко розгорнутих порівнянь у стилі Гомера. Переважають порівняння зі сполучниками, що зв’язують дві частини порівняння.

У творі є багато афоризмів, крилатих висловів та приповідок. Ось найважливіші за порядком пісень:

За Цапине покоління пропада [34, 67].

Та все ж ліпше в самій речи Ворог правди не розкаже [ 34, 9].

Хто ж то бачив, щоб наука

Йшла до голови без бука? [34,11].

Та що цар дав, їж до решти [ 34, 19].

Для всіх рівне право [34, 25].

Рад будь, що тебе не бито [34, 32].

Льстив царю, міняв все фарбу

Царське право є - прощати [34, 49].

Як почне живіт мій плакать

В серці жалощі й мовчать [34,54].

Зразу зламу запобігти,

Хто живий, той нині цар [34, 18, 71].

Зголоднів - то й спобожнів [34, 11, 77].

Ласка панська, вплив жіноцтва

Вищі понад всі свідоцтва [34,36, 80].

Аби розум - щастя буде [34, 1, 85].

Все, що сіяв, ти пожнеш [34, 23, 98].

В арсеналі ідеологічної зброї важливе місце займає політична сатира. Адже це сатира на буржуазний лад і його хиби: тупоумність і несправедливість царя, підкупність і бездарність суддів, силу протекції, шахрайства при виборах, інтриги і впливи придворних.

У першій пісні читаємо [І, 24]:

Чиста правда, що й казати -

Рись почав так промовляти -

Лис Микита злодій є:

Він сумління, честь і віру

За дриглі, горілки міру

Без вагання продає [34,9].

Хто з галичан не відчує в цих словах сатири на підкуплених виборців? Адже дриглі і горілка були колись головними атрибутами виборної агітації.

Сатира на судівництво [34, 10]:

В трибуналах засідали

Старі Цапи й Осли.

Автор тричі мав справу з судом і, мабуть, не дуже корисне виніс враження про справедливість трибуналів, коли таких помістив у “Лисі Микиті”.

А далі є ще сатира на міністрів [УІ, 4], арешти [УІІ, 2], на боягузів [УІІ, 29], на державні непорядки [VІІІ, 44], на дурнів [VІІІ, 59], на спекулянтів [34, 62], на протекцію [ ІХ, 44-49], на балакучість жінок [Х, 63-65], на лизунів [ХІІ, 43].

Дурним загалом звірам протиставлений хитрий і розумний Лис Микита, який вміло використовуючи слабкості інших, завжди виходить сухим з води:

В нас підмога лиш одна єсть -

Це розумна голова [ІХ, 12].

Нею треба нам крутити,

Розум треба нам гострити,

Все змірковувати вмить,

Іншим сіті наставляти,

Але добре пильнувати,

Щоб самим не впасти в сіть [34, 13, 70].

Із слів Лиса Микити (і цілого змісту поеми) переконливо пробивається важлива думка, що правда є умовна, так само як умовне є поняття добра і зла, немає, мовляв, абсолютної правди. Правду, хоч яка вона для декого очевидна, треба доказати.

Лев, вислухавши закиди вовка на адресу лиса і лисові репліки, каже:

І справді, годі!

Хто з вас чесний, хто з вас злодій,

Навіть чорт не знає сам [34, 51, 91].

І друга, не менш важлива ідея, що слово - це могутня зброя. Словом перемагає Лис своїх ворогів, словом рятується від смерті, стоячи під смертельною вербою, словом побиває вовка.

Третя наука: не має рації той, хто через власну глупоту або необережність дає себе кривдити, а потім скаржиться.

Серед різноманітних прийомів і засобів, використаних Іваном Франком, особливо виділяється така своєрідність алегорії, як звіроуподібнення. Цей вид сатиричного зображення широко застосовується в народній сатирі та викривальних творах класиків, щоб надати художнім образам крайнього загострення, досягти найвищої міри художньої типізації, яскравіше відтворити соціальну сутність явищ, які викриваються. Він виявляється в наділенні найбільш соціально небезпечних для суспільства класів і соціальних груп рисами і властивостями звірів.

Іван Франко глибоко усвідомлював, що крайній фізіологізм, тваринність, відсутність людяності, цілковите звиродіння, втрата морально-духовних якостей характеризують здичавіння, розклад, маразм верхівки феодально-кріпосницького та буржуазного суспільства. Ось чому при зображенні цих представників з метою їх яскравішої типізації він широко застосував прийоми сатиричного загострення, зокрема гіперболізації, гротеску, алегорії, завдяки чому й досягав підкреслення, вип’ячування потворного фізіологізму, звірячості тих, кого викривав.

І.Я.Франко створив колоритну галерею страхітливих у своїй ненаситній кровожерливості представників буржуазного “звірячого царства”, де точиться гризня за здобич, йде непримиренна війна. Тут панують підкуп, хабарництво, наклеп, брехня, підлабузництво, помста, грабіж, здирство, вбивство: “Вбійство, помста - се ж є мода скрізь загальна у звірів. І сам цар грабує чисто, а не хоче особисто - шле Ведмедів і Вовків”, - констатує письменник у поемі-казці “Лис Микита”, узагальнюючи в алегоричних образах пануючу у світі сваволю і розбій.

Прийом алегорії - звіроуподібнення виявляється і в насиченій динамізмом та палкою пристрастю, емоційною енергією лексиці, фразеології сатири І.Франка. Викривальне слово митця дуже влучно виражає властиві для хижаків дії, характери, психіку, зумовлені ненаситною кровожерливістю, звірячістю. Особливо тут виділяються дієслова-присудки. Поєднанні з іменниками-підметами, які означають діючу особу хижака в суспільстві, та іменниками-додатками, що вказують об’єкт, жертву, на які спрямована дія цих хижаків, дані дієслова-присудки з великою викривальною силою виражають і підкреслюють вічну гризню за здобич, зажерливість, грабунки і насильство, криваві дії, сваволю, розбій у світі.

У своїх сатиричних творах Іван Франко не захоплюється суто комічними ситуаціями заради досягнення розважального сміху. Широко застосовуючи прийоми сатиричного перебільшення, гротеску, іносказання, митець намагається глибоко осмислити соціальні події, явища, гострі соціальні конфлікти, надати їм глибокого художньо-образного узагальнення. Для цього він майстерно вживає прийом алегоризації, звіроуподібнення, цим самим підкреслюючи тваринно-хижацьку природу визискувачів.

Своєрідністю “Лиса Микити” І.Франка є те, що персонажами у ній

виступають властиві для фольклорних творів, особливо казок, байок образи тварин, звірів, усіляких істот із притаманними для них рисами характеру, поведінки, дії. Засоби такого сатиричного викриття, як звіроуподібнення, І.Франко вживає у творах різних жанрів, стильових видів. Адже завдяки засобу сатиричного викриття досягається найвища форма викриття і осудження всього антинародного, звірячого, тваринного, що властиве для буржуазії та її ідейних прислужників.

Як бачимо, завдяки прийому алегорії, що має характер звіроуподібнення,

І.Франко досяг широкого і вражаючого сатиричного узагальнення і викриття хижацької природи буржуазії та її ідейних прислужників.

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ТЕКCТУ ПОЕМИ-КАЗКИ “ЛИС МИКИТА”

§ 1. Ідейно-художнє удосконалення поеми “Лис Микита”

Поема “Лис Микита” – єдиний з епічних творів І.Франка, який витримав п’ять прижиттєвих видань ( 1891, 1896, 1902, 1909, 1914 ), не враховуючи численних передруків частинами або уривками у шкільних читанках і різних періодичних виданнях. Факт цей дуже промовистий – він є незаперечним свідченням небувалої популярності твору.

Про це говорять і тиражі, якими видавався “Лис Микита”. У передмові до третього видання поеми І.Франко зазначав, що “друге видання, друковане в 3000 примірників, розійшлося протягом чотирьох літ”. Випадок, як на той час , нечуваний! Саме тому письменник мав повне право сказати, що “ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів”[ 35,57].

До цього слід б додати, що взагалі ні одна книжка на Україні у той час не видавалась таким великим тиражем і так швидко не розходилась. Жоден з відомих творів української дожовтневої класики за життя автора не мав такої щасливої долі, такого широкого кола читачів, як Франків “Лис Микита”.

Виняткову популярність поеми дуже скоро помітила і відзначила тогочасна літературна критика. Ще А.Ю.Кримський у рецензії на друге видання твору з захопленням писав: “Вже сам той факт, що в протягу якихось там трьох літ довелося друкувати тую книжку вдруге – се, можна сказати, річ у нас нечувана! – той факт і без мене каже, що публіка вже давно дала Франковому писанню свою мовчазливу оцінку” [5,48].

Ще виразніше прозвучала ця думка у відгуку на третє видання “Лиса Микити”, автором якого, ймовірно, був В.Гнатюк: “Коли зважимо, що в нас тільки шкільні читанки доходять до третього видання, то багато книжок у нас, надрукованих у 1000 примірників і зовсім не злих, лежать по магазинах по 10-15 літ, заки розійдуться, то зрозуміємо, який популярний став “Лис Микита” між нашою молодіжжю, коли в невеликім відповідно часі вичерпалися два його видання і треба було робити третє” [ 5,49 ].

Причину виняткової популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті, її надзвичайно високій ідейно-художній вартості. Цілком можливо, що саме величезна популярність твору і стала тією першопричиною, яка спонукала письменника впродовж більш як двадцяти років неодноразово повертатись до нього, щоразу вносячи в текст значні зміни, нерідко принципового характеру.

З іншого боку, штовхнути І.Франка на шлях доопрацювання і дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла і позиція певної частини критиків, які, зрозумівши буквально авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, вбачали в “Лисі Микиті” не оригінальний твір, а лише переробку і навіть переклад поеми Й.-В. Гете “Рейнеке Фукс”.

Складна і тривала в часі історія тексту поеми І.Франка “Лис Микита” вимагає детального і всебічного вивчення, що дасть можливість правильно розв’язати ряд важливих історико-літературних і текстологічних питань, пов’язаних з цим твором.

Окремі спроби, які робились у цьому напрямі [39], носили побіжний характер, у них розглядалися не всі прижиттєві видання поеми, не розв’язувалося питання вибору основного тексту, що в даному випадку становить значні труднощі.

Послідовно зіставляючи тексти усіх прижиттєвих видань поеми “Лис Микита”, автор намагався виявити зміни, які вносилися у кожне з них порівняно з попереднім, з’ясувати їх характер і на основі цього вияснити, в якому напрямі відбувся рух тексту, наскільки всі ці поправки сприяли дальшому художньому удосконаленню твору. Разом з тим проведений аналіз текстів прижиттєвих видань дасть можливість розв’язати і питання вибору основного тексту поеми, що є дуже важливим як для оцінки самого твору.

Поема “Лис Микита” вперше була надрукована у журналі “Дзвінок” за 1890 р. ( № 3-21 ). Цей самий текст без жодних змін наступного року виходить окремою книжкою – “Лис Микита ( З німецького переробив Іван Франко. Накладом редакції “Дзвінка”. У Львові, 1891 )”.

А ще через п’ять років, у 1896 р., з’являється нове видання поеми, значно відмінне від першодруку. На його титулі було зазначено: “Друге, перероблене і розширене видання”. Зміни, внесені у це видання, надзвичайно широкі і різнопланові, вони торкнулися як змісту твору, так і його форми. Доопрацювання зазнали всі без винятку розділи, але його характер і спрямованість у кожному окремому випадку далеко не однакові. У зв’язку з цим аналіз внесених змін доцільно робити по кожній пісні окремо.

Сюжетна канва першої пісні в обох виданнях залишається та сама. Події, що становлять її зміст, розгортаються навколо скарг на Лиса Микиту, з якими звертаються до Лева звірі. Першим виступає Вовк Неситий. Він же фігурує як головна дійова особа і в промові Борсука, який виступає на захист Лиса Микити.

Зберігши той самий характер розвитку дії і персонажів, І.Франко значно поглиблює зміст окремих епізодів. У першому виданні ( 1891 ) вся скарга Вовка вкладалась в одну строфу і звучала дуже загально:

Перший вийшов Вовк Неситий.

Царю, - каже, - від Микити

Вже й життя мені нема!

Діток моїх б’є, кусає,

А Вовчицю обмовляє,

Що невірна, зла й німа [ c. 1] .

Позови інших звірів – Цуцика, Кота Мурлики, Рисі, Півня – були більш конкретними і в їх основі лежали факти. У другому виданні такого ж вигляду набуває і Вовкова скарга. Після слів “Що невірна, зла й німа” ( у новому виданні вони замінені на такі: “Так, що й сором повідать” ), якими закінчувався виступ Вовка, з’являється цілком новий епізод ( шістнадцять строф ) про те, як Вовк за намовою Лиса Микити виступає в ролі судді, щоб поділити баранам поле, і як ті познущались над ним. Ця вставка, яка за своїм обсягом дорівнює третині всієї пісні, є логічно необхідною ланкою в її загальній структурі, бо відновлює порушені пропорції у змісті скарг звірів. Вовк виступає тут як головна дійова особа. Навколо його взаємин із Лисом розгортається переважно вся дія, а зміст і характер його скарги явно цьому не відповідають.

Епізод про Вовкове суддівство сприймається і як цілком окрема і завершена художня цільність – зі своїм сюжетом, викінченою композицією і темою. За художнім рівнем це оповідання є одним з найкращих місць у всій поемі. Воно написане настільки “густо” й яскраво, що виглядає як своєрідний сплав, де немає жодного не тільки зайвого, а й неточного слова.

Крім прямих доповнень, як у епізоді про Вовка-суддю, перша пісня у другому виданні зазнала ще інших змін, здебільшого спрямованих на поглиблення чи уточнення окремих місць тексту.

Дещо іншим став початок поеми. На основі першої строфи за рахунок деякого розширення і введення нових деталей виростають дві:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Надійшла весна прекрасна, Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна. Многоцвітна, тепла, ясна,

То цар Лев і повелів Мов дівчина у вінку,

З гір, лісів, лугів і зворів Ожили луги, діброви,

До високих царських дворів Повно гамору, розмови

Поскликати всіх звірів [с.1]. І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь світ:

“Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських

дворів

Швидко весь звірячий рід” [с.3].

Весь смисл даної переробки полягає в тому, щоб усунути поєднання в одній строфі двох думок різного плану ( опис весни – рішення Лева скликати усіх звірів до свого двору ), між якими не існувало логічного зв’язку. У новій редакції вони набули більшої конкретності, а разом з тим було введено момент логічного зв’язку між ними. Опис весни, який вкладався у два рядки ( вони не зазнали змін у новій редакції), доповнено кількома деталями, що надало йому певної цільності і смислової завершеності. Друга думка також була значно розширена і переосмислена, зокрема в плані виявлення причинних зв’язків (пояснено, чому саме Лев скликав звірів).

Ще кілька дрібніших, але також важливих за своїм значенням поправок зроблено у другій частині пісні.

У строфі 25 з метою поліпшення звучання вірша усунуто складний для вимови збіг приголосних у другому рядку: «Патріотизм в него злуда» [с.2] виправлено на «Патріот у него злуда» [с.7]. Поправку такого ж характеру зроблено й у наступній строфі (рядок четвертий):

«Як струснув зайця мов грушу» [с.3] – «Він струснув зайця мов грушу» [с.8].

Незначне на перший погляд виправлення у строфі 28, яке звелося до зміни порядку слів у рядку ( «Від ворога не жди похвали» [с.3] – «Жди від ворога похвали!» [с.8] ) також є суттєвим. Нова іронічна інтонація, яка з’явилася внаслідок проведеної перестановки, підсилює й увиразнює закладену тут думку.

Значного доопрацювання як у плані змістовому, так і стилістичному зазнала початкова строфа кінцевого епізоду пісні ( скарга Півня ).

Виправлення, зроблені у кількох наступних строфах, спрямовані насамперед на досягнення більшої смислової точності окремих характеристик, усунення логічної невідповідності між її компонентами. У строфі 42 грунтовної переробки у такому плані зазнали перші два рядки ( «Півень перед царським троном Жалібним промовив тоном» [с.,6] - «Півень перед троном царським Крикнув тенором лицарським» [с.12].

У тексті першого видання помітна явна невідповідність між зовнішністю Півня, його роллю проводиря курячої громади і тоном, яким він виголошує скаргу. Зрозуміло, що Півень, задерикуватий і войовничий за своєю натурою, логічно мав би звертатися до царя не жалібно, а йому значно більше до лиця саме «крикнути тенором лицарським», як у другому виданні.

Подібного редагування зазнали два рядки строфи 44:

Не виходьте жадне з В ліс мені не вибігати,

брами, Бо там ворог наш зубатий [с.12]. Там наш ворог із зубами [с.7].

Зміст вислову у первісному тексті не ясний, його можна зрозуміти так, що начебто ворог має якусь зброю, тобто озброєний зубами. У новому варіанті цей зміст набуває точного смислового й образного вираження.

Значного доопрацювання у новому виданні зазнала і друга пісня. У кількісному відношенні виправлень у ній набагато більше, ніж у першій. Ті чи інші поправки трапляються майже у кожній другій строфі.Однак таких змін, які б вели до дальшого розширення тексту, як це мало місце у попередньому розділі, тут фактично нема. Повністю новим текстом є тільки шість початкових рядків:

Гей, хто в лісі не буває,

Той не бачив і не знає,

Як Микита Лис жиє.

Лисовичі – славний замок.

Не один там хід і ганок,

Ям, скриток чимало є [с.15 ].

Нова строфа становить своєрідний зачин пісні, логічно підводить до подій, зображуваних у ній, задає відповідний тон розповіді.

Поява нової строфи зумовила необхідність окремих змістових виправлень у наступній. Вказівка на те, що Лис Микита проживає в ямі, наявна у першому виданні, тепер виглядала б недоречною, адже “Лисовичі – славний замок”. Тому нова редакція двох перших рядків другої строфи цілком виправдана:

Лис Микита проживає Лис Микита в своїй буді В ямі і гадки не має [с.10]. Спочива собі по труді [с.15].

Інші зміни, зроблені у тексті другої пісні, переважно смислового плану. Їх характер і спрямування дуже показові з боку виняткової уваги І.Франка до смислового наповнення кожної художньої деталі, її глибини і точності.

Дві незначні поправки маємо у шостій строфі. Вони торкнулись тільки двох слів:

Ну, тепер виходить сміло, Ну, тоді він вийшов сміло,

Радістю лице горіло [с.11]. Втіхою лице горіло [с.17].

Заміна у першому рядку “тепер” на “тоді він” далеко не формальна. Зміст виразу “Ну, тепер виходить сміло” дещо розпливчатий, прислівник “тепер” вказує на певну часову однозначність події, тобто що вона відбувається саме тепер, у даний час. Насправді ж, виходячи з контексту, він має показувати послідовність дії, те, що вона наступила після якоїсь іншої ( Лис спочатку заглянув у шпарку, а вже тоді “виходить сміло”). Внесена поправка надає всьому виразові необхідної смислової точності. Не менш доречною є заміна в другому рядку. Хоча слова “радість” і “втіха” близькі за значенням, у даному контексті більше на місці “втіха”. Основне значення слова “втіха” – це почуття задоволення, викликане чим- або ким-небудь. Завдяки йому і вдається підкреслити і передати показане задоволення Лиса тим, що до нього прибув саме Бурмило, а не хтось інший.

Виразну смислову спрямованість мають зміни у строфі дев’ятій, де переробки зазнали початкові рядки:

Всі суди мене не страшать. Знаю бо, що мудра ваша

Рада освітить мене [с.12 ].

Суд для мене – з маслом

каша!

Знаю бо, що мудра ваша

Рада захистить мене [с.17 ].

Зміст, як бачимо, нічого не втратив, але думка стала яснішою, дохідливішою, набула образного вираження. У словах Лиса Микити відчувається не просто відсутність страху перед судом, а щось значно більше – зухвала похвальба, впевненість у своїй недоторканості.

Значні виправлення такого ж характеру знаходимо у строфі 13:

“Вуйку, - каже Лис, - “Вуйку,- каже Лис,- се жарти!”-

жартуєш!” “Жарти? Дай лиш зо три кварти,

“Що жартуєш? Ні, що чуєш, То й присягою скріплю!” [с.18 ].

Я й присягою скріплю!” [с.13 ].

Крім змін у формах окремих слів ( “жартуєш” – “се жарти” ), які теж мають певне смислове навантаження, тут ґрунтовної переробки зазнав увесь другий рядок, внаслідок чого став яснішим зміст діалогу між Лисом Микитою і Бурмилом, глибше розкривається продажність його натури. Якщо у попередньому варіанті думка про готовність Бурмила віддати все за мед проходила підтекстом, то тут вона виступає на перший план, стає домінуючою.

Проведена перевірка визначила і характер змін у строфі тридцять четвертій:

Аж тут лізе Лис Микита Аж тут лізе Лис Микита.

Та й говорить: “Вуйку, ви “Ну, вуйцуню, - мовить, -

то? сита

Що ж, вуйцуню, добрий Вже душа? А добрий мід?”

мід?” [с. 18 ]. [с.23 ].

Запитання, з яким звертається до Бурмила Лис Микита, знущальне за своєю суттю, у першій частині було позбавлене реального змісту ( “Вуйку, ви то?” ). У новій редакції воно набуло більшої виразності, натуральності.

Нова редакція двох заключних рядків останньої строфи також має виразну смислову спрямованість:

Та, що цар дав, треба Та, що цар дав, треба нести,

нести, Сперечатися не мож! [с.25 ].

Спротивлятися не мож! [с.20 ].

Крім поліпшення звучання поетичних рядків, спостерігаємо тут і явне поглиблення змісту, посилення й увиразнення думки, закладеної в первісному тексті.

Цілий ряд змін, зроблених у цій пісні в другому виданні, мають характер мовностилістичної правки, хоча подекуди і досить значної. У післямові до другого видання “Лиса Микити” І.Франко, між іншим, писав: “Я дбав про те, щоб мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою” [35,67]. Це прагнення поета наблизити мову поеми до літературної не залишилось у сфері мрій, а знайшло реалізацію в процесі підготовки другого видання, в якому проведено велику послідовну мовноправописну правку.

У першій пісні, значну частину якої в другому виданні становить новий текст, такі виправлення були поодинокими. У передостанній строфі діалектне “сли” виправлено на “як” та “се му строго накажи” на “строго-строго накажи”.

Досить численні подібні правки у другій пісні, текст якої фактично не розширювався. У багатьох випадках письменник рішуче виправляв текс, позбавляючись явних діалектизмів, застарілих форм, не зрозумілих широкому читачеві. Наведемо ці виправлення у порядку їх послідовності ( позначаючи строфу і рядок ):

Ждуть го – згине мов собака Най пропаде мов собака ( 6,5 )

Де він є? Веди мя, чуєш? Де він? Де його купуєш?

Сли мя медом утрактуєш Як мене ним утрактуєш ( 13,4-5 ).

Хоч не гладка вна та сіра Хоч крива вона та сіра ( 19,4 )

В баби ожіг у руках В баби кочерга в руках ( 31,3 ).

Ту го дайте в мої руки Дай мені його у руки

То побачить, що го жде То до завтра не дожде ( 40, 5-6 ).

Сли на суд не стане тут Як на суд не стане тут ( 43,5 ).

Третя пісня у другому виданні зазнала менших змін, ніж друга. Певні відмінності знаходимо у п’ятнадцяти строфах із тридцяти семи, але здебільшого це суто мовностилістичні правки. Лише поодинокі з них мають смисловий характер. Такою є поправка, зроблена у третій строфі, хоча вона торкнулась всього одного слова:

На свій суд взиває вас [с.21] На свій суд ось кличе вас [с.26 ].

Із контексту ясно, що дієслово “взиває” не передає правильно характеру дії, що відбувається. Адже “взивати” можна тільки до когось. Заміна “взиває” на “кличе” не тільки усуває смислову неточність, а й допомагає образному вираженню змісту.

Нова редакція другого рядка в п’ятій строфі також “працює” на збагачення змісту:

Чи се ти? Чи справді ти то? [с.22] От не ждали! От візита! [с.27 ].

Прямий зміст вислову спочатку був досить вузьким. Він виражав здивування, викликане раптовою появою гостя. Зміст нової редакції значно глибший. Тут уже не тільки здивування, а й радість і підкреслення значущості особи гостя. Ця часткова правка дає дуже багато для створення тієї штучної атмосфери теплоти і дружби, якою хотів оточити зустріч з Муркою хитрий Лис Микита і тим самим приспати його пильність.

Незрозумілою і навіть зайвою видається на перший погляд правка у строфі вісімнадцятій:

Війт, з гніву почервонівши [с.24 ]. Війт, зо злості зчервонівши [с.29].

Тут, як бачимо, всього-на-всього відбулась заміна одного слова іншим, до того ж зовсім близьким за значенням. Чи була в цьому якась необхідність? Адже все тут ясно і зрозуміло. Але коли придивитись ближче, то легко переконатися в правомірності і доцільності такої заміни. Її суть у тому, що було знайдено найбільш точний словесний еквівалент для передачі почуттів війта в той момент, коли він побачив від свого півня тільки пір’я. Гнів як почуття бурхливе у даній ситуації, швидше комічній, ніж драматичній, виглядає неприродним. А от злість – це значно правдоподібніше. Бо саме злість, а не гнів цілком закономірно могла оволодіти війтом у такий момент. Разом з тим завдяки виправленню усунено неприємний збіг приголосних та штучний наголос.

Інші поправки в цій пісні спрямовані на поліпшення мови твору, її наближення до норм літературної. Показово, що І.Франко дуже уважно і вдумливо підходить до вибору літературних відповідників, якими замінює діалектизм та форми “язичія”, досить численні у першому виданні:

Видання 1891року Видання 1896 року

Щоб як стій і вандрувать! Щоб як стій іти назад! ( 5,6 )

Суду царського-сь не бою Я про царський суд не стою ( 7,4 )

Та сли мишей ти бажаєш Та як мишей ти бажаєш ( 15,1 )

Поповзли вони кропивов І полізли бур’янами ( 16,5 )

А ось ту є дірка в глині А ось тут є дірка в глині ( 19,5 )

Сли ти, Мурку, боязливий Хто занадто боязливий ( 20,5 )

Але сли боїшся ти Та коли боїшся ти ( 21,3 )

І у війта гнеть позичу І у війта тут позичу ( 24,5 ).

Текст четвертої пісні у другому виданні майже повністю новий. Розділ цей утворився на основі одинадцяти заключних строф третьої пісні першого видання ( епізод візиту Бабая до Лиса Микити ), вилучених звідти і доповнених 33-ма новими. Причому новий текст розміщується не суцільним пластом, а вперемішку з первісним ( 1-3 – новий текст, 4-8 – первісний, 9-38 – новий, 39-44 – первісний ).

Перетворення кінцівки третьої пісні в основу окремого розділу зумовило не лише значне збільшення обсягу твору взагалі, а й розширення і поглиблення його змісту. Візит Бабая до Лиса у першому виданні був тільки окремим епізодом, який не ніс особливого змістового навантаження. Він важливий як логічний місток у розвитку дії ( Бабай приводить Лиса на царський суд ). У другому виданні цей епізод переростає свої рамки. Через візит Бабая тут розкриваються характер і суть стосунків, які склалися між Лисом Микитою, з одного боку, та Бурмилом і Вовком, з другого, з’ясовуються причини ненависті до них Лиса. Розповідь останнього про його спільний з Вовком наскок на попівську комору та про те, як несправедливо розсудив їх потім Бурмило, вмонтована в епізод посольства Бабая, якраз і дає відповідь на це питання.

Нові епізоди, які вперше з’явилися у другому виданні поеми і становлять основу четвертої пісні, генетично тягнуться до інтернаціональних сюжетів на тему про пригоди хитрого Лиса. Але в їх обробці І.Франко повністю оригінальний. У цьому легко переконатись, зіставивши відповідні, подібні за сюжетом місця “Лиса Микити” і поеми Гете “Рейнеке Фукс”. По-перше, розповідь Лиса про його стосунки зі звірами у поемі Гете має виразне релігійне забарвлення. Лис не просто переказує всі пакості, які він робив різним звірам, а сповідається, кається у гріхах, боячись наступного суду і кари. Відвідини попівської комори – тільки один із багатьох епізодів, де Лис познущався з Вовка. У І.Франка нема всього того калейдоскопа подій, де Вовк виступає як жертва Лисових витівок. Він бере лише один незначний сюжет – пограбування попівської комори, але розгортає його значно ширше й у своєрідному плані. Лис Микита виступає тут як хитрий, підступний і зухвалий розбійник, який не відчуває за собою ніякої провини. Він не обороняється, а нападає і свої вчинки кваліфікує як благородну помсту, спрямовану проти зажерливості і підлості таких можновладців, якими виступають Вовк і Бурмило.

Значну частину п’ятої пісні ( строфи 29-46 ) також становить новий текст, який був відсутній у першому виданні. Він продовжує і логічно розвиває зміст першої частини пісні. Пригадаймо, що в останньому слові Лиса Микити перед очікуваною стратою у виданні 1891 р. є згадка про “злодійську спілку” з Вовком, у якій Лис мав красти дрібне, а Вовк велике, але все добуте повинно було розподілятися порівну. Не розповідаючи нічого конкретного про діяльність “спілки”, Лис Микита, однак, гірко скаржився на кривди, які йому чинив Вовк:

Але як прийшло ділиться,

То ніколи, як годиться,

Половини Вовк не брав:

Загарчить, - не смій і писнуть!

Сам же, хоч би мусив тріснуть,

До крихітки все зіжрав [с.38].

Цим і закінчувалась у першому виданні історія “злодійської спілки”. Далі розпочиналась розповідь про “скарб царя Гороха”. Таким чином, у першому виданні у цьому місці був наявний розрив у розвитку дії. Звинувачення Лиса Микити на адресу Вовка не опирались на факти.

Вставка, яка з’явилась у виданні 1896 р. після слів “До крихітки все зіжрав”, ілюструє й конкретизує скаргу Лиса, наповнює її образним змістом і тим самим робить її логічно необхідною ланкою в розвитку дії.

Уся вставка складається з двох окремих епізодів, пов’язаних не логічно, а тільки наступністю дії. У першому Вовк і Лис Микита викрадають з комори багатої господарки “солонини полоть гарний”, причому основну роботу виконав Лис – саме він поліз на бантину і довго мучивсь, поки скинув полоть. Вовк же тільки драв стріху. У другому Лис Микита виступає самостійно. Після того, як Вовк утік із солониною, він задумав поласувати курочкою і поліз на сусідню бантину, де ще раніше запримітив гарну здобич. Але попадає на сідало до індика і разом з ним падає додолу, наробивши шуму. Розбуджені господарі помічають Лиса і дають йому доброї прочуханки. Ледве вирвавшись з такої халепи, Лис Микита поспішає до Вовка, сподіваючись трохи підживитись. Але той дає йому замість солонини дубову клюку, на якій вона висіла. Епізод з клюкою, який завершує вставку, став тут тією сюжетною ланкою, що об’єднує обидва епізоди в єдине ціле.

На прикладі цієї вставки ще раз можна переконатися, що І.Франко, звертаючись до вже відомих сюжетів, у їх обробці йшов своїм, оригінальним шляхом. У поемі Гете, наприклад, скарга Лиса на Вовка ні за змістом, ні функціонально не посідає такого місця, як у “Лисі Микиті”. Лис згадує про кривди з боку Вовка тільки для того, щоб правдоподібніше натякнути на існування якогось міфічного скарбу. Обидва епізоди ( крадіжка сала та історія з індиком ), через які конкретизується скарга Лиса, у поемі Гете взагалі відсутні. Наявний там епізод із викраденням тільки що заколотої свині дуже мало нагадує історію з салом у “Лисі Микиті” та й подана вона там в іншому контексті.

Крім цієї вставки, яка становить третину обсягу пісні, знаходимо ще ряд дрібніших виправлень, спрямованих на поліпшення художніх якостей певних місць поеми. У строфі десятій рядки

Але Лев не слухав того,

І взяли Микиту мого [с.35 ]

поправлено на

Та цар Лев не вів і вухом!

І взяли Микиту духом [с.47 ].

Як наслідок проведеної правки з’являються нові, значно багатші рими, що надає рядкам кращого звучання. А їх зміст завдяки метафоричним виразам “не вів вухом” і “взяли Микиту духом” набуває яскравішого, образного вираження.

Привертає з цього погляду увагу і правка в наступній строфі:

Але найстарший Осляка Та найстарший пан Осляка.

Новоутворена пара слів “пан Осляка” побудована за принципом парадокса і тут в одному смисловому ряду поєднуються компоненти різного стильового забарвлення, що надає виразові глибокого іронічного підтексту, породжує негативне, зневажливе сприйняття образу.

Ще у цілому ряді випадків правка йде у напрямі удосконалення мови твору, що знайшло конкретне вираження в заміні діалектизмів:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Гей, беріть го міцно в руки Гей, беріть його у руки ( 5,5 )

Сли розбійник я й поганець Кажуть злодій я, поганець ( 8,1 )

Лис ме висіть на мотузці Лису висіть на мотузці ( 11,5 )

Гнеть назад скрутив му руки Взад скрутив Микиті руки ( 13,5 )

Просьбу мні сповни одну Просьбу вволь мені одну ( 20, 6 )

Кара днесь б’є лиш мене Нині кара б’є мене ( 27,6 )

Справді ту сказати мушу Оттаке сказати мушу ( 47,1 )

Сли б не вкрав його Микита Не вкради його Микита ( 51,4 )

Ну, бра, сли не рад здихати Ну, коли не рад здихати ( 55,4 ).

У зв’язку з тим, що на основі пісні третьої у другому виданні створено дві ( четверта і п’ята ), нумерація наступних розділів у обох виданнях не збігається. Пісні п’ятій першого видання у другому відповідає шоста. Текст її істотних змін не зазнав. Лише у кількох строфах натрапляємо на незначні виправлення переважно мовностилістичного порядку.

Одну з таких поправок слід розглянути окремо, оскільки вона торкнулася ширшого масиву тексту і неоднозначна за характером. Порівняймо текст строфи 12 у першому і другому виданнях:

Видання 1891 року

Знав ти скарб знайти великий,

Але дурень, сли владики

Ліпшого знайти не вмів!

Де Бурмило – цар народа,

О, прощай там честь, свобода,

Сила й слава у звірів [с.44 ].

Видання 1896 року

Знав ти скарб знайти великий,

Та біда, коли владики

Ліпшого знайти не вмів!

Де Бурмило – цар народа,

Там пропала честь, свобода,

Голос правди занімів [с.60 ].

Хоча змін тут зазнали тільки три рядки, вони настільки значні, що можна говорити про нову редакцію цілої строфи. Уже в другому рядку, крім усунення діалектизму “сли”, зроблено важливу заміну смислового порядку. Слово “біда”, вжите замість “дурень”, повністю міняє зміст висловлення Лиса Микити, що стосується оцінки вчинку свого батька. Якщо у першому виданні те, що батько Лиса Микити не зумів знайти “ліпшого владики”, робило дурнем тільки його самого, то у новій редакції цей же вчинок визначається як біда, яка торкається й багатьох інших. Ще суттєвішим є зміни в останніх двох рядках. Оцінка Бурмила як “царя народа” набуває соціального звучання ( “Голос правди занімів” ). Нова редакція цієї строфи, прикметна сама по собі, веде до поглиблення ідеї твору.

Як і в попередніх розділах, у шостій пісні також зроблено чимало поправок стилістичного характеру, спрямованих на пошуки точніших засобів вираження:

Видання 1891 року

І поніс він думку злющу

Відомститися колись

Як умовилися, знай,

Купка зрадників тих темних

Зрадником остав лиш Лис

Ту під шибеницею стою

Ну беріть мя

Ще о смерті твоїй днесь

Слюбував я: сли не згину

Скарб тобі ся весь дістане

Відати о тім належить

Впріть в тюремну яму

Видання 1896 року

І поніс він думку злющу

Відомстить тобі колись ( 5,5 )

Як була умова, знай,

Там у зрадників тих темних ( 14,3-4 )

Зрадником остав сам Лис ( 19,6 )

Під гіллякою тут стою ( 20,4 )

Ну, повісьте ( 20,6 )

Ще про смерть якуюсь днесь ( 24, 4 )

Шлюбував: коли не згину ( 27,5 )

Скарб твій весь відразу стане ( 28,5 )

Відати про се належить ( 30,2 )

Засадіть в тюремну яму ( 36,5 ).

Для розуміння всієї складності і глибини тієї роботи, яку провів І.Франко, готуючи друге видання поеми “Лис Микита”, чи не найбільше дає сьома пісня. Текст цієї пісні повністю новий, він з’явився тільки у другому виданні. Постала вона не внаслідок розчленування і доповнення новими строфами попередньої, як це було з піснею четвертою, і не внаслідок дальшого розширення первісного тексту, як у п’ятій. Ніякого, навіть найменшого, відповідника у тексті попереднього видання дана пісня не має.

Сьома пісня є важливим складовим елементом поеми. Не будучи прямо пов’язана в сюжетному плані з розвитком основної дії, вона, однак, багато дає для розкриття змісту основного конфлікту твору, для змалювання образу одного з головних персонажів.

Побудована пісня як монолог-скарга Вовка-в’язня. Опинившись після невдалого суду над Лисом Микитою у в’язниці, Вовк ніяк не може звикнути “саламахи арештантської вживать” і, жаліючи себе, починає скаржитись на те, як у минулому його не раз переслідували на ловах невдачі, як він через надмірну довірливість часто втрачав близьку здобич.

Монолог Вовка складається з чотирьох епізодів ( зустрічі з гусями, свинею, бараном та кравцем ), об’єднаних логікою дії. У цих епізодах здійснюється послідовне саморозкриття Вовка в його найголовніших рисах. Весь цей розділ закономірно сприймається як окремий твір з цілком завершеним сюжетом, виразною ідеєю, до того ж твір оригінальний як за задумом, так і за втіленням.

Важливо відзначити, що І.Франко створював цей розділ на основі відомих казкових сюжетів, почерпнутих насамперед із джерел народнопоетичних, а не літературних. У поемі Гете, наприклад, сюжети, на яких побудований монолог Вовка-в’язня у “Лисі Микиті”, не відбились зовсім.

У виданнях народних казок, які з’явилися ще до створення “Лиса Микити” і які, без сумніву, були відомі письменникові, широко зафіксований сюжет про вовка-невдаху. У кожному з них зустрічаються якщо не всі, то принаймні два з оброблених у поемі епізодів. Назвемо тут найважливіші з цих казок: “Вовк і кравець”, “Бідний вовк”, “Марко і убогий вовк” ( опубліковані у збірці І.Рудченка ), “Куций вовк та кравець” ( опубліковано у збірці П.Чубинського ), “Старий вовчице” ( опубліковано у журналі “Народ”). Записи окремих варіантів цього сюжету ( “Свиня та вовк”, “Вовк та кравець”), здійснені наприкінці ХІХ ст.., ще до написання поеми, зберігаються в архіві І.Франка.

Що письменник знав і використовував ці джерела, переконливо свідчать у поемі місця, текстуально близькі до окремих епізодів деяких із згаданих казок. Так, у казці “Старий вовчище” епізод про вовка і гусей, наявний також в інших варіантах цього сюжету, розгорнутий досить широко у формі діалогу: “Іде ж він, іде: зайшов межи гуси та й до них: “Ходіть сюди, гусоньки, ставайти си тутки, буду вас їсти”.- “Е-гє-гє-гє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили – як ти нас, грішних, будеш їсти?” – “То помоліться, - каже той, - красно, я не бороню, ще вам почекаю”. Узяли гуси молити та й межи собов: гє-гє-гє, гє-гє-гє, а далі здіймилися та й у село! Вовк здурів: стоїть, дивиться та й знов собі міркує: “Ци я ксьондз, ци я дяк, ци я паламар? Нащо ся мені молитви питати та й не з’їсти, коли було що?” [ 18,192 ].

У поемі “Лис Микита” епізод про вовка і гусей має ті самі зміст, сюжетні колізії й характер дії, близька у них навіть лексика:

Раз на лови йду я радо,

Аж гусей здибаю стадо.

“Гуси, гуси, я вас з’їм!”

гуси кажуть: “Їж, Вовчице!

Лиш хвилиночку пожди ще,

Помолиться дай нам всім!”

“Ну моліться! Ось вам хвиля!”

То вони угору крила

Піднесли побожно так, -

Піднесли, загеготіли

І всі вихром полетіли,

Я ж лишився, мов дурак.

“Ну, - міркую, стовпом стоя, -

Що за спосіб се і що я,

Піп, чи дяк, чи паламар,

Щоб гусей молитви слухать?”

І пішов я далі нюхать,

Щоб знайти новий товар [с.68 ].

Зрозуміло, що поет не просто переповідає казковий сюжет віршованою мовою. Зберігаючи казкову фабулу, І.Франко цілком оригінальний у її образному втіленні, ідейно-художніх узагальненнях.

Ще більшою мірою це помітно на другому епізоді, в якому на основі відомого казкового сюжету про вовка-невдаху письменник створює яскравий сатиричний образ “овечого патріота”, спроектованого на сучасне йому суспільство.

Монолог Вовка-в’язня як за змістом, так і за характером обробки казкового сюжету де в чому перегукується з байкою С.Руданського “Старий вовк”. Однак твір І.Франка значно вище стоїть за силою і глибиною художнього узагальнення.

Пісні восьмій відповідала у першому виданні шоста. Її текст в обох виданнях майже повністю ідентичний, за винятком поодиноких правок, зроблених з метою усунення діалектизмів та форм “язичся”:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Поблагослови мя свято Поблагослови в се свято ( 1,5 )

Сли так ласкав ти Дуже ласкав ти ( 3,2 )

Зараз мі підіть У тюрму підіть ( 7,3 )

Я й подумать ся бою Ах, подумати боюся ( 11,5 )

Ласков царсков тішуся В ласці царській тішуся ( 21,6 )

Сли нам викупу не дасть Скоро викупу не дасть ( 23,6 )

Тутки я сміюся з них Я тепер сміюся з них ( 30,2 )

Я ж з тобов останусь дома Я ж з тобою лишусь дома ( 31,2 )

Що на смерть судив мя люту Що мене судив на згубу ( 49,5 )

Та за те їм нагородов Та за те даю їм плату ( 56,4 ).

Такого характеру зміни знаходимо й у пісні дев’ятій, якій у першому виданні текстуально відповідала сьома. Тут всього десять дрібних поправок:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Днесь ще почвалаю Ще сьогодні почвалаю ( 4,6 )

Хоть то я не дужесь бою Хоть то я не маю бою ( 14,2 )

Кожний днесь держись на тузі, Кождий тут держись на тузі,

Сли не хоче по заслузі Хто не хоче по заслузі ( 21,4-5 )

Мов дитя днесь охрещене Мов дитя новохрещене ( 22,2 )

Нюх табаки взяв, пропчихав Нюх табаки взяв і пчихав ( 25,2 )

То вже вкрасти вна не дасть Вкрасти вже вона не дасть ( 29,4 )

Може, нам го на виховок Чей його нам на виховок ( 30,5 )

Друже, мовлю, Шкапа скрійна Друже, Шкапа ся лагідна

І продать лоша приклінна І лоша продати згідна ( 33,1-2 )

Як не вцідить в башку просто Як у лоб не вцідить просто ( 36,4 ).

Пісня десята, як і восьма, це зовсім новий розділ, який з’явився у другому виданні. Він значно розширює художньо-образну систему твору, вносячи цілий ряд нових колізій і персонажів.

У першому виданні поеми розповідь про другий візит Бабая до Лиса Микити закінчувалась тим, що вони вирушають у подорож до Львова ( пісня сьома ). Дальше розгортання дії розпочиналось з моменту їх прибуття до царського двору. У розвитку дії, таким чином, був наявний певний розрив. Нова, десята пісня, введена у другому виданні, ліквідує цю прогалину. Основний її зміст – це події, які мали місце під час подорожі Лиса Микити і Бабая до Львова .

Особливість композиції поеми полягає в тому, що більшість її пісень має подвійний план – прямий і ретроспективний. Це означає, що послідовний розвиток дії переривається в певні моменти вставними оповіданнями ( нерідко у формі спогадів тих чи інших персонажів про минулі події ), які пояснюють головні події, дають ключ до їх глибшого розуміння. Подібну побудову має і десята пісня. Основний її зміст не багатий на події. Тут наявна лише одна сюжетна колізія, яка має пряме відношення до розвитку дії – це зустріч Лиса Микити з Півнем, який на чолі курячої процесії повертався зі Львова, і розправа над ним.

Цікаво відзначити, що такий сюжетний поворот, хоча введений тільки в другому виданні, був запрограмований уже в самій ідеї твору. Якщо простежити за логікою дії у поемі, то можна легко переконатися, що ні один із ворогів Лиса Микити не уник його помсти, хоча здійснювалась вона в різні час і спосіб. Так було з Бурмилом, Мурликою, Зайцем, Цапом. Випадав з цієї низки Півень ( про його скаргу на Лиса Микиту йшлося ще у першій пісні ). Отже, введення у другому виданні цілком нового епізоду розправи над Півнем виправдане як у плані композиційному, так і логіки характеру головного персонажа.

Цей епізод написаний дуже яскраво, у притаманному всій поемі трагікомічному плані. Перед очима Бабая і Лиса Микити, що сховалися під містком, проходить куряча процесія на чолі зі старим Півнем, яка співає пісню про комара. Як тільки процесія порівнялась із містком, Лис здійснює підступний напад на Півня і відгризає йому голову.

Зображення хорового співу курячої процесії як драматичного дійства ( у тексті вказано, хто що співає, коли вступає ) посилює і підкреслює комізм даної ситуації. Варто звернути увагу й на те, що пісня, яку виконує курячий хор, є своєрідною переробкою відомої жартівливої народної пісні “Ой що ж то за шум учинився”. Власне від цієї пісні беруться тільки вихідна сюжетна теза ( комар звалився з дуба ) та принцип ритмомелодійної організації вірша. Конкретний зміст пісні повністю оригінальний, вона відзначається характерним сюжетом та дією.

Друга частина десятої пісні прямо не пов’язана з розвитком дії, хоч і має значення для розуміння подій, що відбуваються, розкриває їх взаємозв’язок і взаємозумовленість. Тут у ретроспективному плані відтворюються деякі моменти з минулого Лиса Микити, які пояснюють його теперішню поведінку і мотивують майбутні дії ( розповідь про історію взаємин із Півнем, міркування про роль протекції та зв’язане з цим оповідання про знайомство з Мавпою Фрузею, на прихильність якої він розраховує ).

Наступна, одинадцята, пісня повторює текст восьмої першого видання. Відмінності між текстами першого і другого видань мінімальні. Кілька помітніших виправлень спрямовані на уточнення змісту окремих місць у тексті. Так, четвертий рядок строфи 26 не тільки важкий для вимови, а й не зовсім зрозумілий: “Сіла на лід на сторонку” [34,80 ]. Нова його редакція – “Поквапно на лід присіла” [34,122 ] – набагато краща, думка тут висловлена точно й ясно. Зміна порядку слів у наступному рядку ( “Хвіст встромила в ополонку” – “В ополонку хвіст встромила” ) викликана необхідністю підібрати риму до слова “присіла”.

В іншому місці ( строфа 40 ) завдяки внесеній поправці усувається логічна неузгодженість:

Півгодини ловлю тутка,

Піввідра набрав вже хутко [с.83 ].

Зміст вислову “Піввідра набрав вже хутко” аж ніяк не узгоджується з попереднім: півгодини – це вже не хутко. За логікою дії тут мало б бути щось таке: піввідра вже скоро набереться. Редакція цього тексту і була здіснена саме під таким кутом зору:

Півгодини тут лапаю,

Піввідра вже ось їх маю [с.125 ].

Деяка невиразність думки була характерна і для строфи 50. щоб усунути її, поет вдається до продуманої перебудови трьох останніх рядків: два з них переставляються місцями, а третій подано у новій редакції:

Що їй там прийшлось набрати, Навіть в казці не сказати

Сього в казці не сказати – Кілько їй прийшлось набрати

Все на радість тих п’яниць [с.86 ]. Сукуватих паляниць [с.128 ].

І в цій пісні проведено ретельне редагування мови, яке в основному зводиться до заміни діалектизмів словами літературної мови:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Всі на нього вперли взори Всі на нього вперли очі ( 2,2 )

Ти ще смієш ту являтись? Ти ще смієш тут ставати? ( 3,2 )

І проклятий Цап подох І проклятий Цап іздох ( 6,4 )

Сли мій скарб Се ж мій скарб ( 7,4 )

Царські очі перед мнов Ваші царські очі знов ( 15,3 )

Що ти їш таке, Микитко? Що се ти їси, Микитко? ( 22,1 )

Що ж, сли жадну не спіймаю Що ж, коли їх не спіймаю ( 23,2 )

Сніг був, студень без пардону Сніг був, вітер на болонню ( 24,4 )

Тітко,- Лис мот, - дякуй богу Тітко,- Лис рік,- дякуй богу ( 30,4 )

Люди люті туж надбігли Люди люті, гульк, надбігли ( 31,4 )

Якби добра вна та чесна Будь вона порядна й чесна ( 37,1 )

При цімброваній керниці При цімброваній криниці ( 37,1 )

Хто ту вийме мя в ту пору? Хто ж мене підтягне вгору ( 38,55 )

Що аж сперли ї кольки Що аж сперли в бік кольки ( 45,3 ).

Дванадцята пісня другого видання текстуально збігається, за винятком деяких незначних відмінностей, з піснею дев’ятою, якою закінчувалась поема у першому виданні. Поправки, зроблені при підготовці другого видання, мають двоякий характер. Перші з них, а їх всього три, стосуються змісту і цілком виправдані з погляду логіки розвитку дії. Так, у третій строфі повністю перероблено останні три рядки:

Так при ліжку Лиса ставши Так при ліжку Лиса ставши

І його за руку взявши, І його за руку взявши,

Малпа Фрузя прорекла. Малпа Фрузя прорекла.

Покоївкою в цариці Всю ту ніч вона не спала,

І посестрою Лисиці Все за Лисом промовляла,

З дівочих літ була[ с.89 ]. Де в кого могла [с.131].

Як бачимо, друга частина строфи в обох виданнях має зовсім різний зміст. У першому виданні розкриваються становище Фрузі при дворі та її стосунки з родиною Лиса. У другому йдеться про ті заходи, які вживала Фрузя, щоб схилити на бік Лиса якомога більше придворних. Ця правка не випадкова, вона продиктована змістом десятої пісні, де була вже згадка про Фрузю, зокрема про її становище при царському дворі:

При дворі коло цариці

Є на місці фельдшериці

Малпа Фрузя, удова:

Ніби лікарка потрошка,

Ніби Знахарка, ворожка,

А вродлива, як сова.

Хоч давно вже не панянка

І страшна емансипантка,

Всіх ненавидить мужчин,

А до мене потихеньку,

Чує щось її серденько,-

Звісно, що не без причин [с. 110-111].

Така характеристика Фрузі явно суперечила тому, що про неї говорилось в останньому розділі першого видання, який залишився заключним і в другому. Тому автор вилучає це місце у дванадцятій пісні, замінивши його словами про старання Фрузі на користь Лиса Микити, в яких знаходить логічне продовження тема протекції, також намічена ще в десятій пісні.

Істотна правка внесена у строфу 36, де ґрунтовно відредаговано заключні рядки:

А в Микиту дух вступає, А Микита поки рюмав,

Сли часу хоч на хвильку має, Хитрість вже нову обдумав,

То ще й невеликий шлях [с. 97 ]. Як минувся перший страх [с.139 ].

В обох випадках йдеться про стан Микити під час поєдинку з Вовком. Але якщо у виданні 1891 р. про це сказано дуже загально і невиразно, то у новій редакції головним стає оціночний момент, підкреслення таких рис Лиса Микити, як хитрість, уміння знайти вихід із найскладнішого становища.

Значного доопрацювання зазнала кінцівка поеми. Остання строфа у першому виданні не сприймається як єдине смислове ціле – вона розпадається на два складники, логічно не пов’язані між собою, що створює враження певної незавершеності:

Цар сказав: “Іди, мій друже!

Я й цариця раді дуже,

Щоб весь смуток їх утік”.

Тут кінчиться наша казка,

Сли нової слухать ласка,

Приходіть на другий рік [с. 100 ].

На основі цієї строфи у другому виданні створено дві, у кожній із яких розгортається і конкретизується зміст її компонентів:

Цар сказав: “Іди, мій друже!

Я й цариця раді дуже,

Що весь смуток їх пропав.

Маєш дозвіл на три днини,

А вертай же разом з ними,

Щоб я тут їх привітав!”

Тут кінчиться наша казка.

Всім, хто слухати був ласка,

Дай же боже много літ!

Най і наш весь сум пропаде!

А тим, хто нам коїть зради,

Най зійдеться клином світ! [с. 142 ]

У дванадцятій пісні зроблено і чимало дрібніших правок, переважно мовностилістичного плану. Так, пошуки глибших і точніших рим зумовили перестановку окремих слів у третьому і шостому рядках строфи 48:

Там десь жінка й діточки Жінка й діточки десь там

Сам я їм подам звістки [ с.100 ]. Сам я звістку їм подам [ с. 142 ].

Окремі виправлення мають на меті поліпшення ритмомелодики вірша, усунення важкого для вимови збігу приголосних, повторення однотипних звукосполучень:

Най се з тим часом іде В мене з тямки не зійде ( 5,3 )

До побіди двигнуть тя Доведуть все до пуття ( 16,3 )

Ти заплату ту приймеш Ти заплату відбереш ( 26,6 ).

Послідовно здійснювалась, як і в попередніх розділах, мовноправописна редакція:

Видання 1891 року Видання 1896 року

Ні за лоб тя не вчепивсь Ні за лоб тебе не ймивсь ( 13,6 )

Вкруг обступлене товпою Вкруг обступлене юрбою ( 19,5 )

Не мине тя Ти дістанеш ( 38,3 )

Був би з’їв го Був би з’їв його ( 43,2 ).

Порівняльний аналіз текстів першого і другого видань поеми “Лис Микита” засвідчує величезну роботу автора, спрямовану на дальше художнє удосконалення твору. Доопрацювання здійснювалось у різних напрямках, насамперед – сюжетно-тематичному. У другому виданні поема була значно розширена, замість дев’яти пісень стало дванадцять ( три з них зовсім нові – 4, 7, 10 ), що збільшило її обсяг майже на третину. Введення нових розділів і розширення уже існуючих значно поглибили образну систему твору.

Важливе смислове навантаження несуть і численні виправлення, що стосуються окремих місць тексту. Мовностилістичне редагування, послідовно проведене через увесь твір, значно наблизило його мову до норм літературної.

Зміни, внесені в поему у другому виданні, настільки вагомі, що позначились на її художній структурі та концептуальній основі. Усе це дає підстави для висновку, що у виданні 1896 р. І.Франко дав нову і більш досконалу в ідейно-художньому плані редакцію поеми “Лис Микита”.

§ 2. Третє видання поеми новий етап на шляху дальшого

вдосконалення твору

Третє видання поеми “Лис Микита”, здійснене у 1902 р. При його підготовці у текст було внесено чимало поправок, хоч і не таких значних, як у другому, але також важливих у художньому плані. Їх характер і спрямованість у загальних рисах визначив сам письменник у передмові до третього видання: “Я не вважав потрібним розширювати ще далі старе оповідання або перероблювати його часті. Але, проте, користуючись почасти увагами наших знавців, а головне деяких учителів, а почасти й своїм власним язиковим почуттям, не в однім далі розвиненим супроти 1896 р., я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, усуваючи дещо таке, що мені тепер видається менш відповідним або слабшим...”[ 35,57 ].

Що саме нового було внесено в поему при підготовці третього видання і наскільки воно позначилось на художній тканині твору, можна конкретно визначити через зіставлення текстів видань та аналіз зроблених виправлень.

Усього в новому виданні зроблено понад сорок різних поправок. В окремих випадках вони ведуть до розширення тексту, але в більшості – до уточнення змісту, поліпшення художньої якості.

Уже в першій пісні зміни торкнулись епізоду про Вовка-геометра, який з’явився у поемі тільки в другому виданні. Зокрема, у новій редакції подається строфа 16:

Видання 1896 року

Як вони там кляті бігли,

Як вони доскочили до ціли –

Я не тямлю. Се було

Ніби грім – таке страшенне

Разом гопнуло на мене

В зад, оба бока, в чоло [с. 6 ].

Видання 1902 року

Ледве крикнув Лис Микита,-

Гей, як рушили з копита

Барани у той сам час!

А як збилися докупи,

То вам наче штири ступи

В мене гопнули нараз [с. 4 ].

Зміст стофи в обох виданнях ідентичний: йдеться про відчуття Вовка в той момент, коли на нього з різних сторін налетіли чотири барани і вдарили щосили. Але якщо в першому випадку відчуття Вовка передані непереконливо, вони суперечливі за суттю і неточні, то у другому для них знайдено надзвичайно цікаву й яскраву форму вираження, вони виглядають дуже правдоподібно. Перша частина строфи з погляду логіки взагалі досить не чітка. Вовк, який з повною серйозністю збирався розсудити баранів саме так, як запропонував Лис, не відчуваючи ніякого підступу, не міг бути з самого початку у такому стані, щоб “не тямити” нічого, хоча барани ще не добігли до нього. “Не тямити” він міг лише після удару, а не до нього. Тут наслідок випереджає причину.

Нова редакція перших трьох рядків при зовнішній простоті з художнього боку набагато сильніша і переконливіша, глибоко передає динаміку і характер дії.

Порівняння удару баранів з громом, вжите в кінцівці строфи, також невдале. Адже грім не може одночасно ударити з чотирьох боків. І навпаки, порівняння “наче штири ступи В мене гопнули нараз” – змістовне, глибоке і разом з тим реалістичне.

У другому виданні епізод цей закінчувався словами Вовка про те, як Вовчиця врятувала його від неминучої загибелі. А в третьому він доповнений ще однією строфою:

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сумную дуже новість,

Вовк цареві голосив,

То цариця хихоталась,

Та й цар, щоб не знявся галас,

Ледве в собі сміх душив [с. 5 ].

Для розвитку дії ця вставка нічого не дає, але вона сприяє створенню відповідної тональності. Сприйняття царем і царицею Вовкових пригод тільки як смішних переводить зображення у комічний план. Уже з цього моменту проглядається тенденція до сатиричного зображення Вовка, яка стане домінуючою в процесі дальшого розгортання дії.

У цій пісні зроблено ще одне, не значне за обсягом, але важливе у смисловому відношенні, виправлення. Воно торкнулось перших двох рядків строфи 26:

Заяць ось – душа почтива, Заяць ось – душа спасенна,

Як жиє, то й з добра дива Як жиє, ні в ніч, ні денно

Зла нікому не хотів [с. 8 ]. Зла нікому не хотів [ с. 6 ].

Зміни тут, як бачимо, носять локальний характер, зводяться до заміни одного слова іншим, але завдяки їм помітно змістилися смислові акценти в характеристиці Зайця, посилились оціночні моменти. Прямий зміст даного уривка такий: Заєць за все своє життя не хотів нікому зла. Усі образні компоненти мали б “працювати” на цей зміст. Насправді ж цього не було. Епітет “почтивий” не виконував належної функції, бо “почтивість” – це тільки зовнішня ознака, яка може і не співвідноситись з внутрішньою якістю, як того вимагає зміст. Тому заміна епітета “почтивий” на “спасенний” веде до створення змістовного образу: “душа спасенна” набагато більше відповідає реальному змістові.

Подібного плану й друга заміна. Словосполучення “то її з добра дива”, досить не виразне і в даному контексті навіть малозрозуміле, не перебувало в логічному зв’язку з наступним “Зла нікому не хотів”. Введене замість нього “ні в ніч, ні денно” прояснює думку, робить її чіткішою і більш виразною. Разом з тим помітно, що ці правки впливають і на колорит розповіді, посилюючи її народнопоетичне забарвлення.

Друга пісня у виданні 1902 р. не зазнала ніяких втручань. У третій і наступних ( аж до сьомої включно ) текстуальні доповнення відсутні, але тут знаходимо цілий ряд цікавих поправок творчого характеру. Вони наглядно засвідчують, як наполегливо працював І.Франко над художнім удосконаленням твору, домагаючись поглиблення змісту, образності віршованих рядків, поліпшення їх пластики, ритмомелодійної організації.

Виправлення “Де би тутка що узяв” на “Де б я тутка що узяв” ( пісня 3, строфа 11 ) значно поліпшує звучання рядка, його мелодійність, робить легшим для вимови. У наступних строфах усувається невдалий, неблагозвучний збіг голосних чи приголосних:

Нині о біду не тяжко Нині за біду не тяжко ( строфа 21 )

І він в дірку скочив сміло І у дірку скочив сміло ( строфа 22 ).

Далі в тексті пісні йде ряд правок лексично-стильового характеру. У строфі 26 аж три таких виправлення:

Раптом двері заскрипіли, Раптом двері заскрипіли,

Війт розібраний, спотілий Війт роздягнений, спотілий

З палицею там впада: З палицею сам впада,

А за ним сини і слуги, А за ним сини і слуги,

Сей з ременем, з буком другий – Сей з ременем, з буком другий –

Аж тепер Коту біда [с. 31]. Ось де Муркові біда! [с. 30 ].

Усі ці правки цілком закономірні і виправдані. Вони показують, наскільки уважним був поет до звучання слова, його смислової точності. У першому випадку усувається явна смислова недоречність. Адже “розібраним” може бути тільки щось, а не хтось. Тому “війт роздягнений” – не просто краще, а й точніше. Заміна “там” на “сам” конкретизує дію, розкриває її характер і спрямованість. Коли сказати “війт... там впада”, то це сприймається як вказівка на місце дії, а контекст вимагає іншого – зазначення, хто ж саме діє. Заміна цілого рядка ( “Аж тепер Коту біда” на “Ось де Муркові біда” ) також важлива, оскільки сприяє виявленню причинного зв’язку між подіями, чого не було у попередньому варіанті.

Значного редагування зазнала строфа 30:

А в кота тверда натура: А в кота тверда натура:

Відсапнув та й гнеть до шнура, Лиш відсапнув та й до шнура,

Взявся гризти і кусать. Далі шарпнувся щосили,

Далі шарпнувся щосили, Взявся гризти і кусать.

Шнур урвався – боже милий, Шнур урвався, і в тій хвили

Кіт свобідний був опять [с. 31 ]. Кіт свобідно міг гасать [с. 30 ].

Зроблені тут правки мають лексичний характер, зводяться до заміни одного слова іншим ( усунуто діалектизм “гнеть”, “опять”, словосполучення “боже мій”, яке не несло смислового навантаження ), але завдяки їм строфа зазвучала виразніше.

На поглиблення змісту спрямовані правки в наступній строфі, де повністю перероблені перші два рядки:

Що вже й то казати, милі, Ну, він мишей відцурався,

Не спочив він там і хвилі [с. 33 ]. В курнику й не обзивався [с. 31 ].

Жодних змін не зазнала у третьому виданні четверта пісня. І лише кілька незначних правок мовностилістичного плану знаходимо у п’ятій ( строфа 15 ). З метою поліпшення звучання віршового рядка діалектне “йно” замінено на “лиш”:

Хто йно жив, глядіть зійшлися, Хто лиш жив, глядіть зійшлися

[с.48] [с. 46].

Те ж саме спостерігається в строфі 19:

І на шию вергли сильку [с. 49] Завдали на шию сильку [с. 46].

Текстуально ширші зміни сталися у строфі 21, де істотної редакції зазнав початок:

Тут в обличчя смерті злої Тут в обличчя смерті й гробу

Хочу я прилюдно з своїх Хочу виявить всю злобу,

Висповідатись гріхів [с.50]. Сповідаться всіх гріхів [с.48].

Для перших двох рядків знайдено повніші рими ( “гробу”, - “злобу” ), третій рядок позбувся збігу чотирьох приголосних і став мелодійнішим.

Дуже вдалими є правки, внесені в перші рядки строфи 26:

Йшов до зла я шляхом битим! Біг до зла я шляхом битим!

Спобратимався з Неситим: Спобратимався з Неситим:

Він був вчитель мій у злім [с.51]. Він учитель мій у злім [с. 49].

Перший рядок, який є цікавою і своєрідною метафорою, у новому варіанті глибший і змістовніший, бо, справді, для Лиса природніше бігати, а не ходити. А складний для вимови внаслідок збігу аж трьох приголосних вислів “Він був вчитель мій у злім” зазвучав легше, не втративши змістової сутності.

Пісні шоста і сьома у третьому виданні повністю, за винятком двох незначних правок, повторюють текст другого. У пісні шостій ( строфа 28 ) для поліпшення звучання поправлено “Відтам аж до Русалиму” ( с. 63 ) на “Відтам до Єрусалиму” ( с. 61 ). У сьомій пісні ( строфа 13 ) правка лексичного характеру:

“Глядь, Свиня лежить в баюрі”[с. 69]

“Зирк, Свиня лежить в баюрі” [с. 67 ].

Чимало змін, до того ж істотних, зроблено у восьмій пісні. Вони переважно йшли у напрямі поглиблення й уточнення змісту. Так, повністю перероблено рядок у третій строфі:

Радує мене се дуже, Радує мене се дуже,

Що так чесно мислиш ти [с. 77]. Що такий побожний ти [с. 75].

Правка ця зумовлена тим, що за змістом даний рядок не в’язався з попереднім текстом. Восьма пісня, як відомо, розпочинається розповіддю про збори Лиса, який видає себе за дуже побожного, на прощу у святі місця. Тому цілком закономірно, що Лев, який близько до серця бере ці наміри Лиса, віддає належне його побожності, а не “чесному мисленню”, як у ранішній редакції.

Невиправданою видається на перший погляд правка у наступній строфі, де в третьому рядку проведено заміну форми слова:

Я й торбини в путь не маю [с. 77] Я і торби в путь не маю[ с. 75].

Тим часом з погляду художньої виразності й смислової точності ця правка навіть необхідна , оскільки веде до створення місткішої художньої деталі. Адже ясно, що Лис, збираючись у таку далеку путь, мав би просити у царя торбу, а не торбину. “Торбина” і “довга дорога” – поняття явно не співвідносне . Тим більше, що хитрий Лис сподівається заполучити на торбу добрий шмат шкури ненависного йому Бурмила.

На дальше поліпшення художнього рівня конкретних місць твору спрямована і така правка ( строфа 11 ):

Ах, Яцуню любий мій! Ах, Яцуню притулись!

Я... з тобою розтаюся Я... з тобою розтаюся!

Ах, подумати боюся, Ах, подумати боюся,

Жаль пройма мене тяжкий[с. 80]. Жаль пройма мене на скрізь[с. 78 ].

У новій редакції перший рядок має зовсім інше змістове наповнення, чим вноситься момент дії, якої вимагає сказане Лисом раніше “Попрощаться треба”. Останній рядок також став змістовнішим. Метафоричний вираз “Жаль пройма мене наскрізь” багатший і точніший, ніж “Жаль пройма мене тяжкий”. Визначення “тяжкий” що до слова “жаль” взагалі логічно неправомірне Важливим тут є і те, що редагування обох рядків дало і кращі рими: “притулись” – “наскрізь” замість дуже приблизних “мій” – “тяжкий”.

Прикра смислова неточність мала місце у строфі 13, де третій і четвертий рядки звучали зовсім незрозуміло:

Ви оба з між всіх звірів

Праві й непорочні [с. 80].

Поєднання в одному логічному ряду епітетів “правий” і “непорочний”, різнопланових за значенням і таких, що пояснюють предмет з різних боків, породжувало смислову неузгодженість. Виправивши “правий” на “справедливий”, автор досягає єдності характеристики, відповідної її спрямованості:

Ви оба з усіх звірів

Справедливі й непорочні [с. 78].

У новій редакції, цікавій як з боку змісту, так і форми, подається у третьому виданні строфа 22:

Вороги ж мої завзяті Вороги ж мої запеклі

Мусять нині коштувати Десь там нині теплі:

Лютість царського гніву. Царський гнів їх б’є всіх трьох:

Кіт, Неситий і Бурмило Кіт, Неситий і Бурмило

Мусили стулити рило Мусили стулити рило,

Й мандрувати у тюрму [с. 82]. Ще й попали в темний льох [с. 80].

У першому рядку тут усунуто невдалий епітет до слова “вороги”. Зрозуміло, що вороги бувають “запеклі”, а не “завзяті”. Нова редакція другого рядка значно багатша як образ і забезпечує повнозвучну риму до слова “запеклі” ( “запеклі” – “теплі” ). Невдало римувались третій і шостий рядки. Рима була тут чисто умовною і будувалась на штучному наголосові до слова “гнів” ( “гніву” – “тюрму” ). Нова рима ( “трьох” – “льох” ) точна й повна.

Доопрацьовувалась восьма пісня й у плані прямого розширення тексту. У другому виданні вона закінчувалась строфою:

А поганий той Лисюра,

Що так вибрехавсь від шнура,

Він є винятий з-під прав:

Хто де здибле сю облуду,

Може вбить його без суду

І не буде кари мав [с. 90].

У третьому виданні текст пісні доповнюється ще п’ятьма новими строфами, які становлять логічну кінцівку і містять розгорнуту у сатиричному плані негативну оцінку однієї з жертв Лисової підступності – Цапа Базилія. Характеристика ця написана у формі байки, яка побудована на своєрідному переосмисленні народного прислів’я “Пропав ні за цапову душу”.

Останні чотири пісні ( 9-12 ) у виданні 1902 р. змін фактично не зазнали. Тут трапляються тільки поодинокі виправлення стилістичного характеру, які не позначалися на змісті.

§ 3. Четверте та п’яте видання поеми “Лис Микита”. Питання вибору основного тексту

Четверте видання поеми, здійснене у 1909 р., є майже точним повторенням третього. Зміни, внесені в його текст, зовсім нечисленні і малозначні. І все ж враховувати їх конче потрібно, оскільки вони є виявом творчих пошуків автора і продовжують, хай і в частковостях, лінію на подальше удосконалення твору.

Важливими з цього погляду є лексичні виправлення, заміни окремих слів, які, хоч і не вносять зміни у ритміку чи строфіку віршів поеми, сприяють проясненню або уточненню змісту окремих місць твору. Всього таких правок у поемі шість ( вказуються пісня і строфа ):

Зрушив душі всіх звіряк Зрушив душі всіх хижак ( 4,22 )

Із Бурмила торбу вгріте Із Бурмила торбу здріте ( 8,7 )

Ні ніч види, як Сова Ні понурі, як Сова ( 9,6 )

Все обдумувати вмиг Все обдумувати в один миг ( 9,13 )

Вся рідня тут знаменита Вся рідня тут знак омита ( 12,11 )

Повну кухню навалю Повну кухню наловлю ( 12,30 ).

Ще в двох випадках з метою досягнення кращого звучання відповідних віршових рядків ті самі слова подаються в інших формах:

Я не є баран звичайний

Шкапа як не зарегочесь

Та з лошатем потеркочесь

Я не єсть баран звичайний [с.22].

Шкапа як не зарегоче

Та з лошатем потуркоче [с.36].

Про одне різночитання в тексті десятої пісні ( строфа 26 ) треба сказати окремо, оскільки тут має місце не авторська правка, а звичайна друкарська помилка. У третьому виданні початок цієї строфи виглядав так:

Чи ж не маєш ти, признайся,

По дванадцять, по п’ятнадцять

І по більше ще жінок? [с.97].

У наступному, четвертому, виданні це місце подається з деякими змінами:

Чи ж не маєш ти, признайся,

По двадцять, по п’ятнадцять

І по більше ще жінок? [с. 105].

Відмінність полягає в тому, що на місці числівника “дванадцять” поставлено “двадцять”. Вважати таке нове написання авторським нема абсолютно ніяких підстав, бо воно позбавлене доцільності, незрозуміле і не може бути ніяким способом пояснене. З усього видно, що тут має місце друкарська помилка. Про це, наприклад, переконливо свідчить те, що введення числівника “двадцять” замість “дванадцять” веде до порушення логіки думки, яка розгортається по висхідній – “По дванадцять, по п’ятнадцять І по більше ще...”.

Розглядаючи видання 1909 р. як джерело основного тексту поеми, згадану обставину треба мати на увазі і враховувати.

Останнім прижиттєвим виданням поеми “Лис Микита” є київське видання 1914 р. Його текст не повторює попереднього, а має значні відмінності, в тому числі ідейно-художнього характеру.

Якщо підійти формально до поняття про останню авторську волю, то саме видання 1914 р., як останнє прижиттєве, треба було обрати за основний текст твору. Однак є цілий ряд важливих моментів, які роблять таке рішення неможливим.

Основним і найважливішим тут є питання про характер правок та їх приналежність автору. Позитивної, ствердної відповіді на нього бути не може. І ось з яких міркувань.

Відомо, що І.Франко мріяв про видання “Лиса Микити” на Наддніпрянській Україні і робив у цьому напрямі певні кроки. Згадки про це знаходимо у передмовах до третього і четвертого видань поеми. У першій з них є таке важливе свідчення: “...зачуваємо, в Росії приготовляють окреме видання “Лиса Микити”, підлажене більш для розуміння тамошнього народу” [ 35,57 ]. Тут, як бачимо, є пряма вказівка на те, що видання, яке готується в Росії, здійснюється без участі автора ( він про нього тільки чув ). По-друге, видання це буде пристосоване до тих умов, тобто відповідно відредаговане з огляду на цензуру.

Важливі дані про характер видання, яке готувалося в Києві, містяться й у передмові до четвертого видання: “Київське ілюстроване видання, про яке було згадано в передмові до третього видання, ще й досі лишається невиконаним планом, хоча цензурні строгості, що стояли на перешкоді давнішому виданню в Києві, тепер належать до минувшини”[ 35,58 ]. Звідси ясно, що І.Франко говорить у 1909 р. про те саме видання, про яке чув ще в 1902 р. А загадка про цензурні перешкоди як “минувшину” означає, що на той час видання було підготовлене, але затримувалось з друком. Знову ж таки ясно, що для цього видання письменник ніякої прямої причетності немає.

В останній передмові ще є згадка про київське видання як ілюстроване. Таким воно насправді і вийшло у 1914 р. У цьому ще одне підтвердження того факту, що видання 1914 р. є саме тим, про яке говорилось у передмовах і до якого письменник не мав відношення. Ще більше переконують нас характер і спрямованість зроблених у ньому правок. Наводимо найосновніші з них (вказується строфа ):

Пісня перша

Він царя б жидам на шкуру Він всіх нас жидам на шкуру ( 25 )

Пісня п’ята

Православні, чесні люди! Признаюся, чесні люди! ( 23 )

Пішки до святого Рима Пішки до Пелопонезу ( 28 )

Пісня сьома

Що за спосіб се і що я, Що за спосіб се і що я,

Піп, чи дяк, чи паламар? Сповідник чи паламар? ( 12 )

З тих гріхів, що непрощені: З тих гріхів, що не покриті:

Поросятка нехрещені. Поросятка, бач, немиті ( 14 )

Там я похрещу діток Там обмию я діток ( 15 )

Похрещу, обмию з бруду Так, усіх обмию з бруду ( 16 )

Чесна, бач, свиня й побожна Чесна, бач, свиня й художна ( 16 )

Ну,- міркує,- річ побожна Ну,- міркує,- річ художна ( 17 )

Се свиня дітей хрестить Треба ж їй діток помить ( 17 )

Ну, гляди ж святошу тую Ну, гляди ж чистуху тую ( 20 )

Православний чи католик, Чи я кролик, чи я волик,

Щоб свиней хрещених їв? Щоб свиней умитих їв ( 20 )

Пісня восьма

Поблагослови в се свято Поблагослови завзято ( 1 )

Та що вдієш! Що боже, Та що вдієш! Що гоже,

Богу треба заплатить Гожим треба заплатить ( 2 ).

Пісня дев’ята

І сам цар грабує чисто І сам Лев грабує чисто ( 24 )

Що ж, купуйте, люди божі Що ж, купуйте, добрі люди ( 31 )

Пісня десята

І цариці полюбивсь Львиці навіть полюбивсь ( 11 )

Мимрю: “Господи, воззвах” Мимрю, як верзеться в снах ( 25 )

В сні почув я голос з неба В сні почув я голос Феба ( 31 )

І безбожник. Тож іди Ошуканець. Тож іди ( 32 )

Чи святе беру на сміх Чи тебе беру на сміх ( 34 )

Не постився, не молився Ще з життям я не простився ( 38 )

Видко, бог судив, любий Видко, так судилось, любий ( 44 )

В рай блаженний увійшов У нове життя ввійшов ( 44 )

В світ загробний, безконечний На той другий світ безпечний ( 46 )

Бачиш, голос мій чудесни Бачиш, голос мій чудесний

Так сподобався попові, Так вподобав муж той чесний,

Слава скрізь о нім така, Що годує Кобзаря, -

Що в єпископськім соборі Мав при нім я учнем стати,

При архієрейськім хорі А тебе він мав узяти

Мав я стати за дяка Двом нам за поводиря ( 47 ).

Три каноніки прийти Три післанчики прийти ( 49 )

Запросить на паламарство Запросить на поводирство ( 49 )

Для мерзкого паламарства Для мерзкого попрошайства

Зрікся б ти і неба й царства Зрікся б ти свого хазяйства ( 52 )

Мов святії та побожні Уже ситі, не порожні ( 52 )

Богомільний, чесний звір я Миролюбний, чесний звір я ( 68 ).

З першого погляду впадають в око штучність і надуманість внесених у текст поеми видання 1914 року виправлень, їх заданість і підпорядкованість цензурним вимогам. З кількох десятків правок не можна назвати жодної, яка б виглядала органічною, такою, що повністю вписувалась би в зміст твору. Навпаки, більшість з цих виправлень виглядають нелогічними, навіть абсурдними. Послідовна заміна слів “цар”, “цариця”, а також термінів релігійно-церковного вжитку ( “бог”, “святий”, “грішний”, “хрещений”, “піп”, “паламар”, “канонік” тощо ) призвела в багатьох моментах до викривлення змісту, деформації ідейно-художньої концепції твору.

Подібна редакція не могла належати автору, оскільки вона суперечить провідній ідеї поеми “Лис Микита”.

Виходячи з цих міркувань, видання поеми “Лис Микита” 1914 р. слід розглядати як таке, що здійснювалось без участі автора. Внесені в текст виправлення І.Франкові не належать. А тому воно не може бути виявом останньої авторської волі і служити джерелом основного тексту твору.

Процес становлення тексту поеми “Лис Микита” не закінчився на першій публікації, а був тривалим і складним, розтягнувшись майже на двадцять років. Від видання до видання, починаючи з 1896 р., твір зазнав значних змін в напрямі як прямого розширення, так і подальшого художнього вдосконалення. Цей висхідний рух тексту досягнув найвищого рівня у виданні 1909 р., яке було останнім прижиттєвим виданням, здійсненим за участю автора. Воно й є виявом останньої авторської волі щодо тексту цього твору.

Розв’язуючи питання вибору основного тексту поеми “Лис Микита”, необхідно зупинитися на виданні 1909 р. За його текстом поема має друкуватись у всіх виданнях творів Івана Франка. У зібранні творів І.Франка в 50-ти томах поема “Лис Микита” надрукована, на відміну від попередніх, за виданням 1909 року.

ВИСНОВКИ

У результаті наукового дослідження встановлено, що більшою частиною критиків було буквально сприйнято авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, тобто “Лис Микита” потрактувався не як оригінальний твір, а лише як переробка і навіть переклад поеми Й.-В.Гете “Рейнеке Фукс”.

Далі, створюючи свого “Лиса Микиту”, І.Франко йшов, таким чином від звірячого епосу взагалі, а не від його конкретних письменницьких обробок, однією з яких є поема Гете, і використав тільки його основну сюжетну канву (“головну раму”), наповнивши її цілком оригінальним змістом, надавши творові виразного і неповторного національного колориту. Український письменник у багатьох випадках розгортає сюжет свого твору за рахунок старовинних оповідань про звірів та багатих казкових скарбів українського фольклору.

Але головним джерелом “Лиса Микити” треба вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела, - і так поема вийшла як безперечний оригінал.

Події поеми алегорично розповідають про життя в Західній Україні. Соціально побутові картини поеми написані виключно на матеріалі української дійсності. Це добре відчув царський цензор, який заборонив поширювати “Лиса Микиту” в Росії. У своїй доповідній записці петербурзькому комітетові про цю поему-казку він писав, що народ буде розуміти надруковане буквально. Він побачить в пишному дворі, що оточує царя, збіговисько сміливих розбійників, які під могутньою егідою владики грабують і роздирають слабих. У хитрій лисиці, першій порадниці царя, вони побачать ще зліше уособлення сваволі: страхітливе поєднання, для здійснення всіляких злочинів, гнучкого розуму з безсоромністю людської волі… автор у викладі стер всю старовину і замінив її сучасністю. Де тільки міг, всюди автор переробки малює малоруську природу. Села і люди, що зустрічаються в розповіді, також мають на собі незаперечний відбиток південного слов’янина. Нарешті звичаї всі представлені такими, які тільки можна зустріти в степах Малоросії.

Стиль “Лиса Микити” дуже різноманітний, і в нім найкраще проявилися сила і оригінальність Франкового таланту. Уже сама будова строфи обумовлює паралелізм або протиставлення думок. При тому стиль незвичайно образний і насичений фігурами мови. Мало є тропів і фігур, для яких прекрасні зразки не можна б підшукати якраз у “Лисі Микиті”. З тропів переважають порівняння і метафора, з фігур - антитеза, але їх значно менше, хоча в діалогічних частинах на загал багато знаходиться риторичного елемента. Деякі немов живцем узяті з уст народу і мають паралелі в приповідках; з фольклору зачеплені також численні вигукові і ономатопоетичні слова. Сам жанр тваринного епосу комічний, і тут на перше місце треба поставити іронію, що часто переплітається з іншими тропами або фігурами так, що в одній цитаті можна віднайти не раз декілька тропів чи фігур.

Маса образів і фігур, розсипаних у поемі, зовсім не роблять враження штучних або насильно притягнених, вони тісно зв’язані з ходом самої теми.

У 1902 році було здійснене третє видання поеми “Лис Микита”. При його підготовці у текст було внесено чимало поправок, хоч і не таких значних, як у другому, але також важливих у художньому плані. Їх характер і спрямованість у загальних рисах визначив сам письменник у передмові до третього видання: “Я не вважав потрібним розширювати ще далі старе оповідання або перероблювати його часті. Але, проте, користуючись почасти увагами наших знавців, а головне деяких учителів, а почасти й своїм власним язиковим почуттям, не в однім далі розвиненим супроти 1896 р., я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, усуваючи дещо таке, що мені тепер видається менш відповідним або слабшим...”.

Четверте видання поеми, здійснене у 1909 році, є майже точним повторенням третього. Зміни, внесені в його текст, зовсім нечисленні і малозначні. І все ж враховувати їх конче потрібно, оскільки вони є виявом творчих пошуків автора і продовжують, хай і в частковостях, лінію на подальше удосконалення твору.

Процес становлення тексту поеми “Лис Микита” не закінчився на першій публікації, а був тривалим і складним, розтягнувшись майже на двадцять років. Від видання до видання, починаючи з 1896 року, твір зазнав значних змін в напрямі як прямого розширення, так і подальшого художнього вдосконалення. Цей висхідний рух тексту досягнув найвищого рівня у виданні 1909 року, яке було останнім прижиттєвим виданням, здійсненим за участю автора. Воно й є виявом останньої авторської волі щодо тексту цього твору.

Розв’язуючи питання вибору основного тексту поеми “Лис Микита”, ми зупинилися на виданні 1909 року. За його текстом поема має друкуватись у всіх виданнях творів Івана Франка. Саме у зібранні творів І.Франка в 50-ти томах поема “Лис Микита” надрукована, на відміну від попередніх, за виданням 1909 року.

Наукова новизна роботи полягає у спробі здійснити порівняльний аналіз текстів прижиттєвих видань поеми “Лис Микита”, виявити авторські правки з метою досягнення художньої виразності й смислової точності тексту.

Результати дипломної роботи мають як теоретичне, так і практичне значення і можуть бути використані в подальшому дослідженні. Матеріалами дипломної роботи можуть скористатися вчителі української мови та літератури, а також студенти філологічного факультету при проходженні педагогічної практики в 5 класі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Баган О.Р. Проблеми сучасної інтерпретації творчості І.Франка в школі.-Життя і школа. - 1997.- № 2.- С.31-37.

Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції. - Дрогобич, 1996.- 268 с.

Гмир І. Літературні казки І.Я.Франка [в 4 кл.] // УЛМШ.- 1970.- № 10.- С.61-64.

Гончаренко М. Життєвість національного // Сучасність . - 1993.- № 2.- С.116-127.

Гончарук М. Над текстом поеми І.Франка “Лис Микита” // Питання текстології: Іван Франко. - К., 1983.- 294 с.

Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К.: Основи, 1997.- 601 с.

Грабович І. Іван Франко і Адам Міцкевич // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО. – Львів, 11-15 вересня, 1986.: В трьох кн. - К.: Наукова думка, 1990.

Гундорова Г. Проявлення слова дискусія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів, 1997. – 296 с.

Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ століття) // Слово і час. - 1993.- № 1.- С.55.

Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Л., 1991.- С.18-45. – 294 с.

Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1996.

Єфремов С. Літературно критичні статті. - К., 1993.

Зеров М. Франко поет // Твори: В 2 двох т.- К.: Дніпро, 1990.

Іван Франко і світова культура // Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО .- К., 1990.

Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ - поч. ХХ ст. - К.: Наукова думка, 1987. – 312 с.

Історія української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття. - К., 1991.

Історія української літератури ХХ століття.-У 2-ох кн. - Кн. 1.: Перша половина ХХ століття / За ред. В.Г.Дончика.- К.:Либідь, 1998.- 464 с.

Казки про тварин. - К., 1979.

Кононенко П. Українська література. Проблеми розвитку. - К., 1997.- 488 с.

Кримський А.І. Твори: У 5-и т.- К.: Наукова думка, 1972-1973. - Т.2. Художня проза. Літературознавство і критика / Упоряд. і прим. Н.О.Вишневської та М.Л.Гончарука; Ред. О.Є.Масенко. - 1972.

Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-ох т.- К., 1994.-т.1.- С.178.

Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. - Т.2.- Торонто, 1996. – 478 с.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К., 1992.- 123 с.

Назар В.С. Національна індивідуальність як частина етнокультури // Проблеми філософії. - 1998.- № 8. – С. 14-18.

Національна ідея: історія і сучасність. - Дрогобич,1999.- 108 с.

Огієнко І. Українська культура. - К.,1990.- 257 с.

Павличко С. Дискус українського модернізму. - К.:Либідь, 1997. – 357 с.

Приходько І. Українські класики без фальсифікації. – Харків:Світ,1995.- 110 с.

Проблеми. Жанри. Майстерність. - К.,1991.- Вип. 6.- С.48-57.

Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ- поч. ХХ ст. - К.: Наукова думка,1991.- 266 с.

Українська літературна енциклопедія: У 5-и т.- К., 1990.

Українська література // Матеріали першого конгресу МАУ.- К., 1995.

Фізир І. Про повну чи неповну структуру української національної культури // Сучасність. - 1989.- № 2.- С.7-24.

Франко Іван. Лис Микита. – Львів: Каменяр, 1981.- 102 с.

Франко І. Зібрання творів у 50 томах. - К.: Наукова думка, 1976.- Т.4. – 471 с.

Франко І. Етимологія та історія літератури // Зібрання творів у 50 томах. - К.: Наукова думка, 1984. - Т. 5.- С.201-211.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібрання творів у 50 томах.-К.: Наукова думка, 1981. - Т. 31.- 595 c.

Франко І. Нариси історії україно-руської літератури до 1890 р. // Зібрання творів у 50 томах. - К.: Наукова думка, 1976. - Т. 41.- 332 с.

Франко Т. Лис Микита. Критичний розбір поеми Івана Франка. - Львів, 1937. – 100 с.

Хвильовий М. Думки проти течії // Твори. У 2 т.- К.: Дніпро, 1991. - Т.2.- С.444-514.

Храмова В. Українська душа. - К., 1992.

Хто такий “Лис Микита” і відки родом? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. - 1998.- № 8.- С.10-11.

Шерех Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - К.: Дніпро,1993. – 592 с.