МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

з дисципліни “ УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА ”

тема

Культура як суспільне явище. Культура первісного суспільства

ЗМІСТ

Вступ. Сутність культури

Культура як наука

2. Загальна характеристика первісного суспільства

3. Світогляд первісної людини.

4. Синкретичний характер первісного мистецтва

ВСТУП. СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ

Термін «культура» (від лат. cultura – оброблення, виховання, розвиток, освіта) відображає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, виражений у формах організації життя й діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людини дійсності й самої себе. Картина, книга, храм, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом невідомих, своєрідних людських почуттів, думок, цінностей.

Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак не-замкнений на собі. Кожна культура є (за В. Біблером) своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе в намаганні змінити й доповнити своє власне буття. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські цінності.

Буття культури реалізується як на рівні високому, елітарному, так і на рівні низькому, побутовому. Культура виступає також як механізм вироблення, закріплення і трансляції цінностей, як баланс поєднання постійної модернізації з високим ступенем наслідування.

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності людства це виявляється у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб’єктивності, тому потребує цілісності інтуїтивно-смислової причетності особистості.

Підготовка з культури має спрямувати молодь на особистісну культуротворчу орієнтацію в сучасному світі; сприяти осмисленню сукупності культурних досягнень людства, взаєморозумінню та продуктивній співпраці з народами, які мають як схожі, так і відмінні риси в культурі, навчити веденню кваліфікованого діалогу з партнерами іншої культурної домінанти. Ці чинники допоможуть особистості впевненіше почуватися в організації власної справи.

Культура вивчається багатьма науками як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль у цьому належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей роз-витку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури.

Спираючись на дані археології, етнографії, палеології, історичної географії та інших допоміжних історичних дисциплін, культурологія висуває припущення про походження культури, про первинні факти культури та їх значення. Хронологічні зміни в культурі фіксуються суспільною історією техніки, науки, мистецтва, релігії та іншими історичними науками. Культурологія осмислює суть, рушійні сили, причини і наслідки цих культурних змін. До її завдань входить також консультування культурних проектів, що передбачає використання краєзнавчих, архівних, бібліографічних джерел.

Розробка загальних проблем теорії та історії культури вимагає також залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою. Тим самим досягається об’єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковій, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають:

1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об’єкту, який змінюється);

2) типологічний (порівняння різних культурних об’єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей);

3) герменевтичний (інтуїтивно-художнє пізнання культурних знань).

Міждисциплінарний характер культурології визначає предмет, структуру і завдання навчального курсу «Українська та зарубіжна культура». Його перша частина присвячена питанням теорії культури, зокрема, співвідношенню суспільства, особистості й культури, культурної політики. Основний зміст курсу складає історія культури у всьому її просторово-часовому різноманітті. Цей розділ несе також основне педагогічне навантаження, оскільки розвиває ерудицію і виховує повагу до творчої спадщини людства. Почуття патріотизму і національна самосвідомість формуються завдяки вивченню української культури та її місця у контексті світової культури, що складає зміст останнього розділу курсу і цього навчального посібника.

2. КУЛЬТУРА ЯК НАУКА Є БАЗОВОЮ ЧАСТИНОЮ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Відомо майже триста визначень терміна «культура». Поняття «культура» класично сформоване ще у Стародавній Греції. На той час його розуміння було таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій культура поділяється на два великі напрямки:

особистісного формування людини;

універсального засобу суспільного життя.

Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура – це вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюються духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких детермінована щодо суспільного життя:

естетична – передбачає формування високих естетичних рівнів і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;

інформативна – надає інформацію про культурні досягнення людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і виробляє моделі використання досягнень;

зберігаюча – передбачає збереження, консервацію і функціональність пам’яток історії та культури і соціумі, їх трансформацію в сучасні культурні процеси;

виховна – покликана пропагувати взірці для наслідування з метою розвитку кращого, що залишили попередники.

Майбутній фахівець повинен знати закономірності розвитку вітчизняної та світової цивілізацій, ураховуючи у своїй діяльності сучасні проблеми збереження та ефективного використання культурної спадщини.

Упродовж історичного часу культурний процес невпинно розвивався, збагачувався та ускладнювався. Наголосимо на періодах, які істотно вплинули на становлення і розвиток цивілізації та культури.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича тощо. Для побутової культури характерні особливості певної території, народів, які тривалий час проживають на ній. Народи відзначаються особливостями державного устрою, економічних відносин, обрядової системи вірувань, міжособистісних стосунків. Кожний регіон до певної міри має загальні риси зі своїми сусідами, але всередині нього помітні також суттєві відмінності.

Політична культура – важливий чинник суспільства, що формується виходячи з реальних соціально-економічних відносин, які у різних народів в один і той же час розвивалися по-різному.

Правова культура формувалась і формується на базі перших двох, тому чим вище рівень суспільства, тим вище рівень правових відносин.

Художньо-творча культура уособлює багатоперспективність і багатовимірність і професійну мистецьку діяльність.

Внаслідок розвитку техніки впродовж останніх 150 років підвищились вимоги до технічної культури. Техніка супроводжує життя людини протягом усієї доби, пригнічує, перетворює її на техноробота, тобто істоту, що підкоряється машині. Машина диктує людині стиль поведінки, визначає майже повну залежність від себе, а відтак людина стає безпорадною без машини та її допомоги. Тому нагальним є питання про вироблення норм культури техніки, техніцизму та винайдення етичних співвідношень та взаємозв’язків машини і людини. Ми не випадково висунули на перше місце машину, адже вона почала диктувати стиль життя на сучасному етапі.

3. Культура первісного суспільства

Існує кілька періодизацій найдавнішої історії людства: історична, археологічна, геологічна та ін. Для висвітлення первісної культури найбільш зручною є археологічна. Вона враховує матеріал, з якого виробляли знаряддя праці, а також техніку їх вироблення. Ще в середині XIX ст. датський археолог Христиан Томсен запропонував для її класифікації систему трьох віків – кам’яний вік, мідно-бронзовий і ранній залізний вік, яка була покладена в основу сучасної класифікації. Археологічні епохи мають такі назви: палеоліт – давній кам’яний вік, тривав від 2,6 млн. років до XII-X тис. р. до н.е.; мезоліт – середній кам’яний вік, тривав приблизно з XII-X до VII тисячоліття до н.е.; неоліт – новий кам’яний вік, тривав з VI до III тис. до н. е.; енеоліт – в Україні співпадав з неолітом – IV-III тис. до н.е.; бронзовий вік – II – початок I тис. до н.е.; залізний вік – починається на межі II i II тис. до н.е.

Первісна історія починається з епохи праобщини. Це час появи знарядь трудової діяльності, виникнення найдавніших людей, збігається з початком палеоліту.

Починають історію людства з виникнення австралопітеків – вимерлого виду антропоморфної мавпи (одного з найближчих пращурів сучасної людини). Існує дискусійна точка зору, що час їх виникнення – 4-5 млн років тому. Від одного з видів австралопітеків біля 2 млн. років тому виник рід Homo – людини. Цей рід презентує істота, яка вміла робити знаряддя праці, тому отримала наукову назву Homo habilis (людина вміла) або архантроп. Архантропи – найдавніші люди, сформувалися як вид близько 1,6 млн років тому, вимерли біля 200 тис. до н.е. Вперше їх сліди було знайдено на о. Ява археологом Є. Дюбуа у 1891 р. (пітекантроп, яванська людина). У цей час людина відокремилася від тваринного світу, навчилася здобувати вогонь та виробляти примітивні знаряддя праці з дерева, кості та каменю. Основні заняття цієї епохи – полювання, рибацтво та збирання.

Близько 200 тис. років тому виникає новий фізичний тип людини – палеоантроп, який існував приблизно до 30 тис. років до н.е. Перший досліджений в науковій літературі палеоантроп отримав назву неандерталець (його знайшли у 1856 р. в долині р. Неандерталь, поблизу Дюсельдорфа (Німеччина).

Першу появу людини на терені України відносять до палеоліту (800-200 тис. років тому), стоянки: печера Кіїк-Коба у Криму, біля сучасної Амвросіївки, на Волині та ін.

Новий фізичний тип людини сучасного вигляду – неоантроп або Homo sapiens (людина розумна) виникає приблизно 100 тис. років тому. Найбільш відомі рештки ранніх сучасних європейців – кроманьйонців – вперше знайдені у 1868 р. під скельним навісом Кро-Маньон в Південно-Західній Франції.

Важливим відкриттям людини під час мезоліту стає лук і стріли. Об’єктом полювання мисливців стають дрібні тварини та птахи.

Зміни в суспільній організації людства відбуваються внаслідок розповсюдження землеробства і скотарства. Це припадає на археологічну добу – неоліт. Землеробство вперше з’явилось у IX-VII тисячолітті до н.е. у районах Близького Сходу, Єгипту, Передньої Азії. Тут перші хлібороби почали зрощувати пшеницю, ячмінь, чечевицю та горох.

У неоліті з’являються керамічні вироби, нова техніка обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління). Розвиток скотарства вимагав рухомий спосіб життя. Це призвело до винаходу колеса, а також прирученню коня. Неоліт співпадає з розквітом родового ладу. У цей час також зароджується перший з історичних типів етнічних спільностей – плем’я.

Останній період первісності – розклад первісного родового ладу, класоутворення. Виникає приватна власність та початкові форми експлуатації. Відбувається становлення класів та держави. З періодом розпаду первісного ладу та утворення ранньокласових суспільств співпадають такі археологічні періоди, як енеоліт, бронзовий та залізний вік.

Знання про світ у первісної людини були зумовлені рівнем розвитку виробничих сил, характером праці, досвідом. Вони були обмежені, але не бідні. Головні риси первісної культури – міф і ритуал. Міф часто супроводжували дії, які перетворилися на обов’язкові та стали ритуалом. Сукупність міфів складає міфологію. У первісній міфології зливаються початки мистецтва, релігії та уявлень про природу і суспільство.

Першою від міфології відокремилася релігія. Релігія має зовнішні прояви в спеціальних атрибутах, спорудах. Перші релігійні уявлення зароджуються у первісних людей близько 400 тисяч років тому (епоха палеоліту). Вчені відокремлюють такі основні ранні форми релігії давніх людей: анімізм, тотемізм, магія, фетишизм, культ предків, які були тісно взаємозв’язані.

Анімізм – уявлення про існування духовних істот та віра в можливість спілкування людини з ними.

Тотемізм – одна з давніх форм релігійних уявлень, за якою існує надприродний зв’язок між групою людей і певним видом тварин, рослин або предметом неживої природи.

Фетишизм – одна з найдавніших форм релігійних вірувань. Це віра в надприродні якості певних неживих предметів, що мають можливість допомагати людині.

Магія – сукупність обрядів, покликаних надприродним шляхом впливати на явища оточуючого середовища. Магічні дії були пов’язані з різними сферами життя людини, родового колективу та доповнювали його практичну діяльність. Найбільш широке вживання у багатьох народів отримала аграрна магія, промислова (мисливська), лікувальна, любовна, військова та ін.

Поширені були культи предків і племінних вождів, яких після смерті наділяли надзвичайною силою та якостями. Уявлення про життя, смерть та народження відбились у поховальних обрядах та культах. Поховальний культ – сукупність обрядів, що стосуються померлого, та пов’язаних з цими обрядами вірувань.

Однією з найважливіших сторін життя первісної людини був перехід дитини до круга дорослих. Ініціації – це універсальна розповсюджена в первісності система звичаїв, що пов’язані з переводом юнаків та дівчат у віковий клас дорослих. Мета ініціації – підготувати юнацтво до виробничого, суспільного, шлюбного та духовного життя племені.

Первісне мистецтво – це початковий та найтриваліший період художньої творчості в історії світової культури. Характерною відмінністю первісного мистецтва від мистецтва класових суспільств є органічний зв’язок змісту та форми його творів, факторів матеріального та духовного життя як єдиного цілого. Первісне мистецтво не складало автономної області в сфері культури. Всі його види перепліталися з іншими сферами первісної культури: міфологією, релігією, господарською діяльністю і утворювали разом з ними так званий первісний синкретизм (з грецьк. – з’єднання). Тобто всі види духовної діяльності були пов‘язані з мистецтвом і висловлювали себе через мистецтво. Твори первісного образотворчого мистецтва пов’язані з появою людини сучасного вигляду та початком верхнього палеоліту. Художник епохи палеоліту зображував на стінах печер, вирізав з м’якого каміння, кісток, дерева тих тварин, на яких він полював. На стоянках первісних людей знайдені також і жіночі статуетки – «палеолітичні Венери». Сьогодні відомі та досліджені більше 10 тисяч творів палеолітичної графіки, живопису, скульптури. У період неоліту людина заселила нові землі, зміцнилися зв’язки між племенами. Виникли більш складні форми усвідомлення життя. Поширеною формою мистецтва стали наскальні малюнки. Епоха неоліту – період розквіту орнаментації, що пов’язано з виникненням кераміки. Орнамент прикрашав глиняний посуд та кістяні вироби. Наносився фарбами або нарізався на предмети з дерева, шкіри, тканини.

В епоху бронзи домінуючого значення набула монументальна архітектура (мегалітичні споруди), виникнення якої було пов’язано з культом предків. Величезні споруди з каменю будувалися завдяки праці членів всієї первісної общини і демонстрували єдність роду. Основні види монументальної архітектури:

менгири – розташовані поодинці сигаровидні кам’яні стовпи, до 20 м висотою (Бретань, Франція);

дольмени – поховальні споруди з 2-4 вертикально розташованим, обточеним каменем, що перекрито горизонтальними плитами. Були широко розповсюджені в Європі, на Кавказі й Криму (V-II тис. до н.е.);

кромлех – складні мегалітичні споруди. Найбільш значна – Стоухендж (поч. II тис. до н.е. – Південна Англія). Це круглий майданчик діаметром 30 м, замкнутий 4 колами вертикального каменя;

кургани – поховальні споруди, «піраміди степу». З’являються в добу енеоліту, викладені з землі або каменя. Значного поширення будівництво курганів набуло серед індо-іранських племен у II тис. до н.е.

До інших форм первісного мистецтва, окрім образотворчого, відносяться усна, музична, танцювальна творчість. В епоху класоутворення з’являються нові види мистецтва – архітектура, декоративно-прикладне мистецтво. Воно починає поділятися на елітарне та простонародне. В усній творчості з’явилися оповідання та казки.

Таким чином, культура була важливою складовою частиною життя первісної людини і відіграла значну роль у формуванні людського суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.

История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.

Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.

Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.

Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.