Реферат з історії України
на тему: «Українська відповідь на нову імперську ідеологію». Кирило-Мефодіївське братство
В українському національному відродженні 20—30-х років не було нічого такого, що становило б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історій та граматик — зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Водночас російський уряд після польського повстання 1830—1831 рр. звернув увагу на культурний рух в Україні, маючи намір з його допомогою побороти польські культурні й політичні впливи на Правобережжі. Цій меті було підпорядковане призначення першим ректором Київського університету Михайла Максимовича. Офіційну підтримку в Україні дістали історичні дослідження. 1835 р. у Київському університеті був створений Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а 1837 р. — Археологічний музей. У 1843 р. у Києві засновано Археографічну комісію, у діяльності якої взяло участь чимало українських патріотів.
Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До моменту повстання 1830—1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів). Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.
Повстання 1830—1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825— 1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: "самодержавство, православ'я, народність". Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій — народність — був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом — русифікацією другої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. Насамперед треба було замістити іноземних професорів і вчителів російськими. Уваров не лише провів "чистку" професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування просував їх на високі пости.
Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження — Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.
Велике значення мало витворення інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури, почала розвиватися лише у 60-х роках XVIII ст. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська, культура була позбавлена офіційної опіки. Російський двір довгий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам, зміна моделі громадянства з імперської на національно-російську неодмінно передбачала розвиток цієї нової російської "високої" культури.
Українська і російська культури у 30-х роках творили складові частини одного потоку. Вклад вихідців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче висували питання про час виникнення "малоросів" і "великоросів", про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі, які поклали початок гострим дискусіям між українськими і російськими діячами.
Головним здобутком 1830-х років стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке виступило на суспільну арену на межі 1830-х і 1840-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів. Передусім, на відміну від своїх попередників — нащадків козацької старшини, всі троє були "низького" соціального походження: Куліш походив з сім'ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24-го року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х роках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров — у Рівненській гімназії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у лютому 1847 р. одержав посаду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хобі, то для Куліша, Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер.
Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. Він народився 1814 р. у Київській губернії. У певному сенсі його батько був винятком серед кріпаків-односельчан — він умів читати. По неділях він читав сім'ї "Житія святих". Від свого діда, учасника Коліївщини, він чув розповіді про гайдамаків. Його дитинство пройшло серед багатої природи, яка різко контрастувала з кріпацькими буднями. Шевченко рано залишився сиротою. Ще в ранньому дитинстві проявилися його неабиякі мистецькі здібності — пристрасть до малювання. Деякий час він навчався у місцевого п'яниці-дяка, але втік, не знісши знущань над собою. Місцевий поміщик Павло Енгельгардт, адьютант віденського генерал-губернатора, взяв Шевченка у домашню прислугу, а 1829 р. виїхав до Вільна, забравши з собою. До 1843 р. Шевченко перебував поза Україною. До найяскравіших вражень ранньої молодості належать його спогади з часів польського повстання 1830—1831 рр. Енгельгардт врятувався від повсталих втечею у Петербург. Шевченко разом з іншими слугами змушений був доганяти свого пана. Його шлях пролягав через територію, на якій польські повстанці вели боротьбу з російськими військами. Картини антиросійського повстання наклали на його свідомість глибокий відбиток.
У Петербурзі Енгельгардт після довгих умовлянь згодився віддати Шевченка у навчання до маляра Ширяєва. Доля випадково звела його з земляком, художником Іваном Сошенком, який навчався у І Іетербурзькіи академії мистецтв. Сошенко ввів його у мистецько-літературні кола Петербурга, зокрема в український гурток, що групувався навколо Гребінки. Доля талановитого художника-кріпака схвилювала багатьох петербурзьких митців і літераторів. Відомий російський художник-романтик К. Брюллов намалював портрет поета В. Жуковського. Портрет був розіграний в лотереї серед членів імператорської родини. На виручені таким чином гроші 1838 р. Шевченко був викуплений з неволі.
Вільний стан дав йому змогу вступити в Академію мистецтв й одержати за шість років добру освіту. Його здобутки як художника були чималими. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Ще за рік до свого визволення він написав баладу "Причинна", а вже 1840 р. видав збірку поезій під назвою "Кобзар".
Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Попри високу естетичну вартість Шевченкові поезії відрізнялися своєю мовою. Вони були написані літературною мовою високої проби. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини під модерну українську літературу, а в ширшому значенні — і під українську національну ідентичність.
Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цієї точки зору були 1843—1845 рр., коли, повернувшись в Україну, Шевченко написав свої найреволюційніші поеми — "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "І мертвим, і живим..." та вірш "Заповіт". Більшість з них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою "Три літа". Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.
Звинувачуючи у поневоленні У країни Росію та російських імператорів, Шевченко відкидав конформістську модель "малоросійства", що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.
Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлених струмені козацької традиції — простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства Шевченка могли читати всі — і селяни, і дворяни, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України.
Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезії Шевченка. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.
У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таємної української організації, що називала себе Кирило-Мефодіївським братством. Сама організація виникла дещо раніше, наприкінці 1845—на початку 1846 р. (Деякі дослідники твердять, що попередником Кирило-Мефодіївського братства був гурток «Українська молодь», який нібито виник у 1843—1844 рр. у Києві), До кінця 1846 р. у його склад входило 11 осіб: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Юрій Андрузький, Опанас Марковим, Олександр Навроцький, Іван Посада, Олександр Тулуб. За винятком Шевченка, Костомарова і Савича, всі вони були молодими людьми віком від 19 до 25 років. Ще близько 100 осіб підтримували з братством активні зв'язки. Практично всі братчики тією чи іншою мірою були пов'язані з Київським університетом. Пізніше офіційне розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства приписує керівну роль у цій організації Миколі Гулакові, тоді як дослідники центральною фігурою вважають Миколу Костомарова. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували лекції Костомарова зі слов'янської міфології. Вивчення народної творчості українців та народної творчості слов'янських народів привело Костомарова до висновку, що між українцями й іншими слов'янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності. Після переїзду з Рівного до Києва Костомаров застав у місцевому університеті групу молоді, яка була вже приготована до засвоєння цих нових ідей лекціями Михайла Максимовича. Подібно як Срезнєвський у Харкові, Костомаров став духовним проводирем цієї групи. "Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою — видвигнути свою націю із темряви", — писав пізніше П. Куліш, а в своїй автобіографії додав: "Християнство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвижництва".
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезою ідеї трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Відчутним у його діяльності було християнське спрямування, що відобразилося у виборі патронів товариства — св. Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, формі самої організації, яка наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців — "Книзі битія українського народу" (інша назва — "Закон божий"). Автором "Книги битія..." вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, які у "Книзі битія" поєднуються з почуттям українського патріотизму.
Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича "Ksiegi narodu polskego i pielgrzymstwa polskego" ("Книги народу польського і пілігримства польського"), написаного і виданого у Парижі 1832 р., після поразки листопадового повстання. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей "Книга Буття..." була оригінальним документом. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавався, що федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки. "Книга битія" закінчувалася словами: "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан [Хорватів], ні у Сербів, ні у Болгар.
І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов'янськім.
Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, єго же нєбрєгоша зіждущиї, той бисть во главу угла".
Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялася у гострих дискусіях, насамперед — між Костомаровим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими братчиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства — "реакційної" і "революційної". Це твердження не згідне з правдою: природно, що рівень радикальності братчиків був різним, але ніхто з них не був "реакціонером". Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров — на загальнолюдському і християнському, а Шевченко — на соціальному. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення у "Книзі Буття..."
Соціальна програма кирило-мефодіївців містила два пункти: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Вони не розробили конкретніших планів щодо знищення кріпацтва й введення загальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог була лише передумовою для ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму ч— особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу.
Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова весною 1847 р. Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи І писав, що, "общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Однак це враження швидко розвіялося після арешту Шевченка, у якого було знайдено зошити з поемами "Кавказ", "Сон", "Посланіє...". Крім їхнього революційного й антиросійського змісту Миколу І обурило те, що у цих віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства особливо тяжко було покарано Шевченка: його було віддано у солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора над ним був встановлений суворий нагляд з забороною писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув'язнення, а після ув'язнення — на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературною діяльністю.
Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття "руськості". Вихідці з Малоросії першими порушили питання про російську національну ідентичність. Даючи розширене ("общерусское") трактування своєї ідентичності, "малороси" вводили росіян у ширший слов'янський світ і, до певної міри, готували грунт для слов'янофільства і російського націоналізму.
Приклад інтеграції "малоросів" в імперське суспільство немов давав ствердну відповідь на поставлене Пушкіним запитання: чи зіллються усі слов'янські ріки у російське море? Співвідношення між "Малою" і "Великою" Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів — тобто реалізації уваровської формули "народності". Здавалося, що "стара Україна" зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним, упроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до проведення спеціальних заходів "к исцелению глубокой язвы — взаимной ненависти двух славянских народов". Він мав на увазі лише народи російський і польський. Офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації — української.
Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розуміли насамперед союз двох інших націй — української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності.
Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. Рівно ж можна зрозуміти, чому один з провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про кирило-мефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтелігенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аннєнкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми: «Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не зли, а только плоски и глупы). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше». Ці слова дивно звучали з уст ліберала, який у всіх інших випадках засуджував діяльність Третього відділу — російської таємної поліції.
Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян повинна бути російська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росіяни і ще, можливо, чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише "малоросійська чернь", не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він пророкував цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України в Російську імперію. На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філософії Гегеля, зокрема його поділ на "історичні" й "неісторичні" народи. Здатністю творити історію, згідно з цією філософією, володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, "неісторичних" народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягає у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів "державних". Філософія Гегеля у поглядах на національне питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на європейському континенті помітно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару українській справі: від 1840-х років усіляка спроба відробити "неісторичну" українську націю в очах російських лібералів виглядала як крок назад, що суперечить історичному прогресові.
Але одностайність, з якою російські офіційні, слов'янофільські і прозахідні інтелігентські кола засудили діяльність Кирило-Мефодіївського братства, відображала певні специфічні риси формування російської національної ідеології. Гостра реакція на відмову національно свідомих українців стати росіянами була спричинена тим, що самі росіяни не розв'язали своєї власної проблеми ідентичності у новітній добі. Як вдало відмітив Р. Шпорлюк, якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій хронологічно і територіально було відокремлене від процесу творення національної держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне "Росія", а що є лише територіями під російським пануванням. У Росії формування модерної російської нації стримував характер її політичної системи. На Заході суспільство виникало незалежно від політичної влади монарха, оскільки монарх був правителем своїх підданих, але не був їхнім власником. У Росії монархія мала риси так званої патрімоніальної системи, коли цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Російська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі, тому вони вважали всі землі, що колись належали їй (в тому числі українські), частиною своєї історичної спадщини.
"Збирання руських земель" було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Польської Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалося як збочення, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя.
Провідні російські інтелектуали могли сперечатися про природу російської національності, але вони не мали найменшого сумніву щодо "російськості" українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.