ТЕМА 14.

На початку ХХ ст. Україна посідала одне з провідних місць в економіці Російської імперії. На її території вироблялося більше половини загальноросійського виробництва чавуну, біля половини прокату, сталі, 76% рейок, добувалося понад 57% залізної руди і майже 68% вугілля. Україна давала понад 70% цукру, 63% соди, майже половину усього збору пшениці в европейській частині Росії. Однак, більшість народу жила в умовах політичного безправ'я, жорсткої експлуатації. Тяжке економічне становище поглиблювалося політичним, духовним і національним гнітом з боку царського самодержавства.

14.1. Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст

Після реформи 1861 р. економіка України розвивалась стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні.

Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав ряд особливостей. По-перше, у цей період особливо інтенсивно відбувалася концентрація капіталу і виробництва. Ще наприкінці ХІХ ст. за ступенем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії. В Україні формувалися численні, переважно великі акціонерні товариства, яким на початку ХХ ст. належала вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. Вони розпоряджалися і більшою частиною всіх капіталів.

На початку ХХ ст. в Україні вже не залишилося жодного металургійного заводу, який би не виробляв менше ніж 1 млн. пудів чавуну. А продукція тільки п'яти найбільших заводів-гигантів півдня України складала понад 25% виробництва чавуну всієї імперії. Значну частину вуглевидобутку Донбасу також забезпечували великі шахти, на кожній з яких видобувалося не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.

По-друге, в промисловості України розпочалося формування монополістичних об'єднань. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати (угоди самостійних виробників – власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту). У 1902 р. було створено металургійний синдикат, котрий дістав скорочену назву «Продамет» (товариство для продажу виробів російських металургійних заводів). Основою синдикату були заводи України. Підприємства, що входили до «Продамету», являли собою великі комбінати, які об'єднували металургійні заводи з повним циклом виробництва, кам'яновугільні і залізорудні шахти. На їхню частку припадало більше половини усього виробництва різних видів чорних металів в країні.

У 1904 р. було створено синдикат «Продвугілля». До його складу увійшло 18 окремих акціонерних товариств, що добували близько 75% кам'яного вугілля в Донбасі.

Українські заводи входили також до загальноросійських синдикатів «Трубопродаж» (майже повністю монополізував збут труб), «Продвагон» (у 1905р. виконував понад 95% замовлень на рухомий склад залізниць). Продовжували діяти синдикат цукрозаводчиків, мостобудівних підприємств та ін.

По-трете, розвиток сільського господарства гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було майже 11 млн. десятин землі – у середньому по 334 десятини на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, тобто у середньому близько 7 десятин на одне господарство. Звичайно, створити на цій землі високоефективне фермерське господарство було неможливо.

По-четверте, розвиток капіталістичної промисловості сприяв інтенсивній спеціалізації сільського господарства України, а також окремих її регіонів. На початку ХХ ст. Україна вже була одним із головних районів капіталістичного землеробства в європейській Росії з чітко вираженою спеціалізацією на виробництві товарного зерна. Як зазначалося, в Україні вироблялося майже половина пшениці європейської частини Росії, а разом з ячменем вона давала зерна більше, ніж всі інші губернії європейської Росії разом узяті. В Степовій Україні господарства спеціалізувалися на вирощенні зернових, на Правобережжі – переважали технічні культури.

По-п'яте, відбувався процес капіталізації сільського господарства. Капіталізм, утягуючи, селянське господарство в товарно – грошові відносини, послідовно руйнував феодальні форми землеволодіння і насамперед, його станову обмеженність. Земля все більше входила в ринковий обіг, перетворюючись на товар і переходячи від дворян до представників інших станів (купців, заможних селян). Найбільш характерним це явище було на півдні України, де протягом 1877-1905 рр. дворяни розпродали понад 3,2 млн. десятин землі, або майже половину своїх володінь.

У розширені капіталістичного землеволодіння значну роль відігравала підприємницька аренда землі сільською буржуазією – куркульством. У руках куркулів зосереджувалося 40% орендного фонду землі.

В сільському господарстві поступово відбувалося витіснення залишків феодальної відробіткової системи новою капіталістичною системою вільного найму робочої сили. У великих господарствах стали активніше використовуватися удосконалені знаряддя праці і машини, упроваджувалися нові, більш прогресивні агротехнічні системи обробітку землі.

По-шосте, в економіку України як і інших регіонів імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько – Криворізькому регіоні, де переважна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Загалом, в Україні іноземцям належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Криза в економіці у 1900-1903 рр. Економіка України на початку ХХ ст. переживала гостру кризу. Промислове піднесення 60-90-х років завершилося наприкінці ХІХ ст. з початком світової економічної кризи. В Україні ознаки кризи найбільш виразних форм набули у 1900-1903 рр. Криза охопила провідні галузі промисловості України – металургійну і кам'яновугільну. Накопичення великих нереалізованих запасів продукції викликало різке зниження цін на метал, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. У зв'язку з кризою виробництво чавуну в Україні у 1900-1903 рр. скоротилося на 15%, виплавка сталі – на 9%, а видобуток залізної руди – майже на 35%.

Криза супроводжувалася значним скороченням залізничного будівництва, зменшенням випуску паровозів. Криза позначилася і на харчовій промисловості: на складах цукрових заводів залишалося більше 6 млн. пудів нереалізованої продукції.

Щоб урятувати промисловців від банкрутства, царський уряд надавав їм допомогу. Державний банк відкрив кредит великим акціонерним товариствам і вжив ряд інших заходів. Тільки у формі кредитів він видав найбільшим металургійним заводам 60 млн. руб. З метою вирішення проблеми збуту уряд удався до розширення державних замовлень. Зокрема, це стосувалося металургійних заводів розташованих в Україні.

Однак, усі ці заходи «рятували» лише деякі великі і найбільші підприємства, інші ж повною мірою відчували на собі дію кризи. За 1900-1903 рр. припинили своє існування сотні промислових підприємств.

Кризу 1900-1903 рр., а потім депресію, лише з кінця 1909 р. змінило промислове піднесення. Зріс попит на промислові вироби, що дало поштовх розвитку передусім провідних галузей. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 раза. Швидко розвивалась харчова промисловість. Але в структурі промислового виробництва, як і раніше переважав аграрно-сировинний сектор. У 1913 р. майже половина загального об'єму промислової продукції України вироблялася в гірничій, гірничозаводській, металургійній та харчовій промисловості.

Становище населення. Криза 1900-1903 рр. зумовила вкрай низький рівень життя більшої частини населення. Різко зросло бізробіття, криза викинула на вулицю понад 100 тис. робітників. За цих умов значно почастішали виступи робітництва. Починаючи з 1900 р. щорічно зростали кількість робітничих страйків та число їхніх учасників. Серед робітників почалася активна пропаганда соціалістичних ідей, яку проводила Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створена у 1898 р. Особливо активно первинні організації цієї партії діяли у промислових центрах, на великих підприємствах.

У скрутному становищі перебувало село. За своє майно селянин повинен був платити значні податки на користь держави. Крім того, селяни продовжували виплачувати поміщикам викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпосництва і за наданий в його розпорядження земельний наділ. Чимало селян орендували землю у поміщиків, незважаючи на реформу 1861 р.

Залишки кріпосництва і демографічний бум другої половини XIX cт. викликали в Україні велике аграрне перенаселення. В Наддніпрянщині у 1860-1910 рр. сільське населення зросло на 86%, а площа селянських земель лише на 32%. Надлишок робочої сили становив понад 9 млн. осіб, а промисловість України могла поглинути не більше 1 млн. За цих умов посилилася міграція українських селян. Значна маса селян вирушила на сільськогосподарські заробітки в степові регіони, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Уряд не забороняв еміграцію українського селянства за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід.

14.2. Створення і діяльність українських політичних партій на початку XX ст

На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася ареною діяльності загальноросійських політичних об'єднань. У 1898 р. була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р. РСДРП розкололась на помірковану(меншовики) і ліворадикальну(більшовики) течії. Меншовики орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократичні свободи. Більшовики закликали до соціалістичної революції і диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні.

Наприкінці 1901-на початку 1902 р. була створена партія російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Немало прихильників есерівської партії було в Україні.

Незадоволені самодержавним режимом представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. Але у 1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.

Загальноросійські політичні партії особливу увагу зосереджували на питаннях перебудови політичної, економічної системи країни, виробничих відносин. Національному питанню приділялася незначна увага.

На початку ХХ ст. на арену політичного життя виступили євреї – третя за чисельністю після українців і росіян етнична група України. У 1897 р. на з'їзді у Вільно була створена єврейська політична організація – Загальний Єврейський робітничий союз, або Бунд (у перекладі – союз). Бунд прагнув увійти на правах автономії до РСДРП. Але російські соціал-демократи не визнавали в своїй партії автономії. У 1903 р. бундівці були виключені із складу РСДРП і почали діяти як самостійна політична партія.

Початок ХХ ст. ознаменувався посиленням також українського національного руху, поступовим переходом його від культурно-освітньої діяльності до політичної, створенням перших українських політичних партій в Наддніпрянській Україні.

Важливим кроком на шляху до появи політичних партій було створення у 1897 р. на з'їзді громад в Києві Всеукраїнської загальної організації. Її почесними членами стали діячи «старої громади» В.Антонович, Л.Житецький, М.Лисенко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 громад та чимало студентських груп. По суті це була остання спроба громадівського руху організаційно згуртувати патріотично настроєні національні сили. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини учасників національного руху.

Важливу роль у переорієнтації визвольного руху на політичну діяльність став також вихід з друку у 1900 р. брошури Миколи Міхновського (харківський адвокат, активний діяч Братства Тарасівців) під назвою «Самостійна Україна». Ця брошура вперше в Наддніпрянській Україні відкрито проголосила завдання боротьби за власну незалежну державу. З іменем Міхновського, його брошурою пов'язують зародження українського національного руху в Наддніпрянщині, учасники якого боролися за повну самостійність України (самостійники). Міхновський наголошував, що українська інтелігенція має стати на чолі боротьби за здійснення великого ідеалу: створення єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України.

Нові задачі вимагали й набагато вищого рівня організації учасників суспільно-політичного руху. Цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.

Історія виникнення українських політичних партій на східноукраїнських землях веде відлік від створення у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП). Керівниками цієї першої політичної партії були Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов. Партія об'єднала своїх прихильників місцевих осередків, що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Лубнах та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації стала брошура М.Міхновського «Самостійна Україна». Хоча цей твір не був повноцінною програмою політичної партії, оскільки не декларував її основні напрямки діяльності, соціальну базу тощо. Проте вона містила низку важливих орієнтирів: створення політично незалежної української держави; провідна роль інтелігенції, яка повинна служити своєму народові; досягнення поставленої мети передбачалося через рішучу боротьбу усіма засобами; закликала до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху.

Проте більшій частині рупівців не імпонувала категоричність, радикалізм, ставка на силові методи, якими були насичені сторінки «Самостійної України». Проте М.Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення у 1902 р. міхновцями Української народної партії (УНП), невдовзі стався другий розкол – у 1903 р. Від РПУ відмежувалася група на чолі з Б.Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах.

У 1904 р. РУП остаточно розпалася. Частина її членів на чолі з М.Меленевським заснували Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка на правах революційної організації увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Друга частина (більшість РУПу) лідером якої був економіст М.Порш, а також Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Програма УСДРП передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності (муніципалізації земель) і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоча і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.

З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 виникає Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими діячами О Лотоцьким, В.Чехівським і Є.Чикаленко, а також Українська радикальна партія (УРП), яку очолили Б.Грінченко, С.Єфремов і Ф.Матушевський. Обидві партії були нечисленими і стояли на позиціях буржуазного лібералізму (тобто на платформі, близький до кадетської). Виступали вони і за надання Україні автономних прав. Не маючи принципових розбіжностей, обидві партії у 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже на початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії: РСДРП (вважала, що капіталізм потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції), есери ( головну силу бачили в селянстві), кадети (виступали за конституційну парламентську монархію), октябристи (наполягали на збереженні існуючого ладу, неподільної Росії), “Союз руського народа ” (чорносотенна організація).

14.3. Україна в роки революції 1905-1907 рр

Зволікання з вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали основу для стихійного вибуху невдоволення народних мас.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна 150-ти тисячна мирна демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. викликало хвилю обурення. Тільки у січні 1905 р. в Російській імперії страйкувало під гаслами «Геть самодержавство!» майже 440 тис. осіб. Держава вступила в добу революції.

За своїм характером революція 1905-1907 рр. була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, покращення становища робітників.

Революція 1905-1907 рр. мала свої особливості. По-перше , це була перша революція ХХ ст., коли протиріччя капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала символом цих протиріч. По-друге, хоча революція була буржуазною за характером, буржуазія не могла в ній грати вирішальну роль, як це було у країнах Європи раніше, оскільки була недостатньо організованою і занадто прив’язаною до царизму. По-третє, у цій революції існували не два політичні табори (революційний і контрреволюційний (урядовий), як у Європі, а три, крім зазначених, ще й ліберально-буржуазний табір.

У своєму розвиткові революція пройшла кілька етапів, кожен з яких мав свої характерні риси та особливості.

Перший етап (січень-жовтень 1905 р.) характеризується наростанням масової боротьби, посиленням її політичного характеру, політизацією народних мас, створенням політичних партій і громадських організацій (рад, профспілок тощо), поширенням хвилі заворушень серед селян та армії.

Лише протягом квітня-серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких брало участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів імперії, з них в Україні – 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 69 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць в Російській імперії.

Особливо бурхливо розгорталися революційні події в Одесі. 14 червня 1905 р. команда одного з найбільших броненосців “Потьомкін” підняла повстання. Це був перший великий виступ на флоті й у збройних силах імперії в цілому. Більшість матросів корабля складали українці, очолили повстання Г.Вакуленчук і О.Матюшенко. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але вона відмовилася стріляти по революційному броненосцю. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами.

Масовий робітничий рух у першій половині 1905 р. сприяв активізації боротьби селянства. Якщо на початку 1905 р. виступи селян проходили в окремих селах, то у травні – червні вони поширилися на цілі регіони. Усього протягом першої половини 1905 р. селянські виступи мали місце у половині повітів.

Другий етап (жовтень – грудень 1905 р.) – це період радикалізації революційного руху. Найбільш характерними рисами цього періоду були: різке загострення соціально – політичного напруження; певне розмежування політичних сил в країні; активне формування політичних партій; активізація діяльності і посилення впливу на народні маси крайньо лівих партій – більшовиків та есерів.

Незважаючи на масові виступи, царизм відмовлявся йти на поступки. За цих умов соціально – політичне напруження наростало. Все це привело до загального російського політичного страйку, який почався у перші дні жовтня 1905 р. у Москві і Петербурзі. Вимогами страйкарів були: восьмигодинний робочий день, встановлення демократичних свобод, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів.

В Україні страйк підтримали робітники великих міст: Катеринослава, Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. У середині жовтня в Україні страйкувало більше як 120 тис. осіб. Під тиском жовтневого страйку царизм був вимушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, в якому “дарував” населенню громадянські свободи, особисту недоторканність, свободу слова, совісті, зібрань і спілок. Одночасно встановлювалася Державна дума як законодавчий орган Російської імперії. Населення сприйняло Маніфест по – різному: частина сподівалася, що з’явиться конституція і почнеться нова доба в житті імперії, революціонери вважали його перешкодою в боротьбі з урядом; крайньо монархічно налаштоване населення вважало, що Маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження самодержавства.

В Україні революціонери організували мітинги на яких вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися так звані “чорносотенні” (“чорна сотня”) погроми. Оскільки серед активних революціонерів було багато євреїв, чорносотенці оголосили їх винуватцями заворушень у державі. Найбільші погроми пройшли в Одесі, Києві, Катеринославі, містах Донбасу. Причому вони відбувалися здебільшого при невтручанні, а то й при потуранні поліції.

Царський Маніфест 17 жовтня створив умови для легальної політичної діяльності. Цим, передусім, скористалися російські ліберали, які створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і “Союз 17 октября” (“октябристи”). Вони вважали, що революція закінчиться і головне – це парламентська боротьба в Державній думі. Чорносотенні організації створили декілька партій, найвпливовішою серед них був “Союз русского народа”. Російські соціал-демократи і соціал-революціонери політичну свободу використали для посилення антиурядової діяльності.

Вплив українських партій на події 1905 р. був незначним. РУП наприкінці 1905 р. змінила назву і стала іменуватися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДПП). УДП і УРП об’єдналися в Українську демократично – радикальну партію (УДРП). Однак, у їх середовищі не було одностайності навіть в питанні: чи виправдане окреме існування українських партій, чи їм краще влитися до складу подібних російських? Так, пізніше, у квітні 1906 р. УСДРП приєдналася на правах окремої національної організації до РСДРП. Тісно співпрацювала з кадетами УДРП.

У час піднесення революції почали виникати масові позапартійні об’єднання громадян. Серед них виділялися ради робітничих депутатів. В Україні перша рада виникла в Катеринославі на початку жовтня 1905 р. Усього в жовтні – листопаді ради виникли більше як у 50 містах і робітничих селищах. Вони своїми рішеннями скорочували до 8 годин тривалість робочого дня, надавали допомогу безробітним тощо.

Одночасно з партіями і радами йшло формування професійних спілок, які брали на себе функції захисту інтересів робітників перед підприємцями. За роки революції в Україні було створено 280 профспілок. Найбільше їх було в Одесі, Києві, Катеринославі, Харкові.

Восени 1905 р. значно активізувалося селянство, яке все ще сподівалося одержати землю. Восени 1905 р. – зимою 1906 р. почастішали напади на поміщицькі маєтки селянських загонів, побиття та вбивства поміщиків тощо. В ході антипоміщицької боротьби створювалися селянські спілки, в деяких районах вони очолювали збройні повстання.

Неспокійно було в армії і на флоті. Найбільш потужним було повстання на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі. Воно розпочалося 11 листопада на крейсері «Очаків» до якого швидко приєдналися ще 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, влада 16 листопада придушила повстання. Керівник повстання лейтенант Л. Шмідт та три його помічники були розстріляні. Збройні виступи відбулися і в інших гарнізонах.

Апогею революційна боротьба досягла в грудні 1905 р. В середині грудня в Донбасі, Харкові, Олександрівську та в інших регіонах України відбулися масові збройні повстання робітників.

Найбільш масштабні заворушення були в Донбасі. Озброєні робітничі загони діяли в Горлівці, Єнакієвому, Луганську та інших містах. Особливо запеклою була боротьба в Горлівці, куди прибули бойові дружини з Гришиного, Ясиноватої та інших міст, усього майже 4 тис. осіб. 17 грудня повстанці напали на армійські казарми. Урядові війська вимушені були відступити, однак, отримавши підкріплення, вони перейшли у наступ. Повстання було придушено, майже 300 дружинників загинуло. Немало учасників було страчено.

Третій етап (січень 1906 р. – червень 1907 р.). В цей час революційний рух пішов на спад. Посилилися репресії з боку царського уряду. Боротьба продовжувалася (страйки, селянські виступи), але помітно зменшилися масштаби та інтенсивність робітничих страйків та селянських виступів, які постійно затухали. Більшість політичних партій вимушені були перейти до нелегальної роботи. Серед радикально налаштованих революціонерів поширилися терористичні форми боротьби. За даними О.Д.Бойко, у 1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, зокрема на голову уряду П.Столипіна було здійснено 10 замахів. Менш радикальна опозиція робила спроби продовжити боротьбу парламентськими методами у Державній думі.

14.4. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр

З кінця 1905 р. український національний рух стрімко прогресував. Після маніфесту 17 жовтня активізували свою діяльність політичні партії, однак вони проводили досить стриману політику. Головна їхня вимога – відновлення української держави у формі автономії. Лише українська народна партія прагнула до цілковитої незалежності. Соціально-економічні і політичні вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демократичні свободи, скасування мовно-культурних обмежень, усунення перешкод на шляху розвитку національної культури.

Під тиском національно-визвольного руху народів імперії царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств, відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського національного життя. Одним із досягнень української інтелігенції було створення преси. У листопаді 1905 р. почала виходити перша українська газета «Хлібороб» (м.Лубни). У грудні 1905 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий діяч Є.Чикаленко, а фінансував видання газети підприємець В.Симиренко. Наприкінці 1906 р. в Україні діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань.

Після 17 жовтня 1905 р. розгорнулася діяльність мережі товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Активно діяли «Просвіти» в Катеринославі, Києві, Миколаєві. На середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Члени цих організацій не лише поширювали українську літературу, а й підвищували загальноосвітній, культурний рівень людей, селянам допомагали добути елементарні знання з агротехніки, ведення господарства.

Помітним явищем тогочасного життя була діяльність українських представництв у Державній думі. Перша Дума почала працювати у травні 1906 року, від України до її складу ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів – українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат І.Шраг. В основу програми цієї парламентської групи були покладені 3 найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада видавала свій власний журнал «Украинский вестник». Виступала за перетворення Російскої імперії у федеративну державу.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Понад половину всіх депутатів становили селяни. В Думі знову була організована і почала діяти українська парламентська фракція – Трудова громада (47 депутатів). Вони домагалися автономії України, місцевого самоврядування, української мови в школі, суді й церкві; створення в університетах кафедр української мови, літератури й історії. Громада видавала часопис «Рідна Справа – Думські вісті». Друга Дума була ще більш радикальнішою ніж перша, й тому протрималася недовго (103 дні). Третього червня 1907 р. її було розпущено. Третьочервневий переворот вважається закінченням революції 1905-1907 рр.

Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Створення і діяльність українських політичних партій на початку XX ст. Україна в роки революції 1905-1907 рр. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр. Земельна реформа П. Столипіна.

14.5. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка за ім’ям голови царського уряду отримала назву Столипінської. Друга Дума розпускалася, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав (переважно робітники, селяни, неросійські народи). Третя Дума була реакційною, більшість в ній мали чорносотинці та октябристи. Від України обрали 111 депутатів, із них 64 – поміщики.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній в Україні діяв воєнний стан, використовувалися для придушення заворушень каральні загони. У 1909р. в тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично, було розгромлено профспілки та інші громадські організації.

Прагнучи не допустити нової революції і змінити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А.Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

– скасування викупних платежів, цілком ліквідованих з січня 1907 р.;

– дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто «розмивання общинного землеволодіння»;

– створення хутірського та відрубного господарства;

– надання кредитної допомоги селянам через «Селянський земельний банк»;

– проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекій Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів, по-перше, дати селянам землю; по-друге, переселити частину незадоволених мало- і безземельних селян з перенаселених центральних районів країни у ті райони де були вільні землі; по-третє, крім аграрних перетворень, реформа передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти. Тобто, Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально – економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади поміщиків та буржуазії.

В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли майже 470 тис. дворів (понад 30% від загальної чисельності общинних земель). Ті селяни, які виходили із общини, мали право отримати землю і відруб, тобто в одному місці, одним «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських та відрубних господарств (13% загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хуторського господарства створювався «Селянський земельний банк», який скуповував у поміщиків землі а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам.

Загалом до 1916 р. селяни купили, головним чином у поміщиків понад 7 млн. десятин землі. Їм належало 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,5 га. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях вона охоплювала близько 50% дворів.

Певні результати принесла політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов’язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося значне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% із них повернулося назад, ще більш незадоволеними і збідніли, оскільки в Україні у них землі не було, а у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин в українському селі, подальшої диференціації селян.

Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. у 1900-1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була великим кроком в еволюційному розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращили стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.

14.6. Національний рух в Україні у 1907-1914 рр

Післяреволюційна реакція дала себе знати насамперед у сфері міжнаціональних відносин. Однією з визначних рис цього періоду стало посилення національного гніту, який дещо послабився в роки революції. У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні».

У російському опозиційному до самодержавства демократичному таборі також помітно посилювався великодержавний шовінізм. Партія кадетів виступала проти визнання окремих національних прав українців, вважала, що українці всього лише південна гілка російського народу.

У 1909 р. український уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено. Подібна політика проводилася і у вищих навчальних закладах України. Не залишала влада поза своєю «увагою» і українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишаються тільки 9. Протягом наступних років їх кількість ще зменшилася. Посилися цензура в українському театральному мистецтві. Не дозволялося вшановувати пам’ять Т.Шевченка, закривалися «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. 20 січня 1910 р. П.Столипін підписав циркуляр, який забороняв реєструвати будь-які чужородні («инородные») товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється на українські й єврейські організації.

Переслідувалися і представники інших націй, що проживали на території України, особливо євреї. Відновилося тимчасово припине примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм не дозволялося проживати. Провокувалися антиєврейські судові процеси. Найбільший з них відбувся у 1911 р. в Києві, де агенти охранки звинуватили прикажчика М.Бейліса у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. «Справа Бейліса» викликала велике обурення демократичних сил України. Незважаючи на заяви лжесвідків, суд виправдав Бейліса.

За цих умов українські політичні партії, громадські організації шукали нові форми роботи, які відповідали тодішній ситуації. Діяльність УСДРП значно послабла. Частина її лідерів емігрувала, інші перебували під наглядом поліції. Головне досягнення членів УСДРП у післяреволюційний період було збереження партії.

Українська соціал-демократична спілка, яка у 1904 р. залишила РУП і перейшла до російських соціал-демократів (меншовиків) тепер розпалася, а частина її членів і лідерів повернулися до УСДРП. Діяльність Української народної партії (УНП) у 1907-1910 рр. також завмерла і лише з кінця 1910 р. дещо активізувалася. Її лідер М.Міхновський у 1912 р. видав у Харкові журнал «Сніп».

Українська демократично-радикальна партія (УДРП), яка в період революції швидко зросла, виявилася непристосованою до роботи в підпіллі. Восени 1908 р. у Києві відбулася нарада УДРП, на якій було вирішено відмовитися від партійної діяльності і перейти до роботи у формі безпартійної організації – за зразком Загальної української організації, що існувала до 1904 р. Нове об’єднання одержало назву Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами були Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Грушевський. До ТУП приєдналася частина українських соціал-демократів і членів Української народної партії. Але основу складали колишні радикали-демократи.

Програма ТУПу зводилася до трьох основних вимог: парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українців; національно-територіальна автономія у складі Російської Федерації. Тупівці розуміли, що власними силами вони не в змозі досягли поставлених цілей. Тому вони схилялися до пошуку політичних союзів, зокрема, покладали надії на загальноросійську Конституційно-демократичну партію.

У виборах до III Думи УДРП (ще до утворення ТУПа) зробила акцент на співробітництві з кадетами. Своїх членів партія не провела, але мала певний вплив на групу українських депутатів в Думі. У IV Думі ТУП також співробітничала з кадетами, які підтримували ряд українських вимог. Вони мали суто культурницький характер.

З 1910 р. реакція в Росії стала поступово відступати. Оживав і суспільно-політичний рух. Показовими стали події осені 1912 р. коли на похорони М.Лисенка з’їхалися представники з різних регіонів України. У 1914 р. вся Україна урочисто выдзначала 100-ліття з дня народження Т.Шевченко. Однак піднесення національного руху було перервано війною.