Курсова робота на тему:

Суспільно-політичний рух в США в період 1945-1960-х років.

Зміст

Вступ

Розділ І. Антивоєнний рух

Розділ ІІ. Рух молоді та студентів

Розділ ІІІ. Боротьба за расову рівність у післявоєнні роки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Суспільно-політичні сили США – доволі складне соціальне поняття, яке включає представників різноманітних прошарків населення.

Актуальність теми. Протягом Другої світової війни в США відбулися корінні зміни. Відразу після закінчення війни, труднощі, пов’язані з переходом економіки на шлях мирного розвитку, призвели до активізації суспільно-політичного руху. Помітним явищем в суспільно-політичному житті США стало розгортання боротьби проти расової нерівності чорношкірих американців. Ця боротьба увінчалася забороною всіх видів расової дискримінації.

Протест проти расової нерівності призвів до серйозної політичної поляризації в країні, в якій студентство поруч з чорношкірим населенням виступило як масова опозиційна системі державно-монополістичного капіталізму сила. В соціальному відношенні рух молоді був реакцією на гострі протиріччя між новими процесами, пов’язаними з науково-технічною революцією, і системою капіталізму в її сукупності – починаючи з відносин між приватними власниками та владою і закінчуючи сферою духовної культури. Таким чином, характерною особливістю молодіжного руху було органічне сплетіння соціально-політичних та культурних аспектів.

Атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі в серпні 1945 року привернуло увагу певної частини американського суспільства. Активізувався рух антивоєнних організацій, які виникли ще в міжвоєнний період. Боротьба за мир виникла та розвивалась у нерозривному зв’язку із загальним зростанням настроїв соціального протесту, з демократичною боротьбою, з діяльністю молодіжних, жіночих, негритянських організацій, які відіграли помітну роль в ідеологічній, моральній, організаційній та матеріальній підготовці. Саме тому антивоєнний рух зумів швидко отримати широкого розмаху, успішно використовуючи різноманітні засоби та форми боротьби.

На сучасному етапі розвитку історичної науки значна увага приділяється вивченню суспільно-політичних сил, які творять історію держави. Вивчення становища суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період є одним з багатьох прикладів загальноісторичного досвіду. Важливим є аналіз та можливість творчого використання історичного досвіду суспільно-політичного руху в сучасних умовах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період після Другої світової війни, який в світі характеризується, як розгортання „холодної війни” та становлення політики розрядки.

Метою курсової роботи є дослідження діяльності провідних гілок суспільно-політичного руху в США в період з 1945 по кінець 60-х років ХХ століття.

Мета досягається виконанням наступних завдань:

визначення становища чорношкірого населення та молоді США в післявоєнні роки;

висвітлення позицій антивоєнного, молодіжного руху та руху за расову рівність в 1945 - 1960-х рр.;

характеристика поточної роботи та діяльності суспільно-політичних організацій США у післявоєнні роки;

аналіз участі та досягнень суспільно-політичних організацій у внутрішньополітичному житті США.

Предметом дослідження є:

соціально-економічне становище чорношкірого населення США, яке брало участь у боротьбі за свої права та свободи;

військові, пропагандистські та культурницькі настрої молоді та студентства, котрі боролися за мир та рівноправ’я.

Об’єктом дослідження курсової роботи є суспільно-політичний рух в США в післявоєнний період.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об’єктивності та історизму. Основні методи викладу матеріалу - історично-проблемний та логічний. Комплексне застосування вищезазначених принципів та методів відповідає нормам новітньої методології історичних досліджень та дозволяє окреслити тотожні та специфічні риси досягнень суспільно-політичного руху в США.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що до теперішнього часу не було україномовного дослідження суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період. На базі досягнень історіографії в курсовій роботі представлено цілісну картину становлення антивоєнного, молодіжного рухів та руху за расову рівність.

Історіографія. Спеціальних праць, присвячених аналізу суспільно-політичного руху в США в післявоєнні роки, немає. Часткову інформацію можна почерпнути в енциклопедичних виданнях та багатотомниках радянської доби, де описані демонстрації протесту американського народу проти війни у В’єтнамі [2] та основні вимоги демонстрантів [4]. Боротьба чорношкірого населення за громадянські права відображена в 12 томі багатотомника „Всесвітня історія” [5].

Однією з провідних дослідниць радянського часу була А. П. Корольова. Вона досліджувала зародження ліворадикального протесту молоді і дійшла висновку, що в цілому американський молодіжний рух характеризується традиційними для США формами непролетарського радикалізму і тактикою ненасильницьких дій [9.280].

Дослідженням молодіжного руху займалися також М. О. Литовська та В. І. Камишанов, які впорядкували зібрану до них інформацію стосовно молодіжних та студентських організацій [7,327].

У дослідженні негритянського питання А. П. Корольова відзначала, що чорношкірі американці ніколи не зупиняли боротьбу за права людини та за громадянські права, проте з середини ХХ століття негритянський рух набуває особливо масового характеру [9,47].

Питанням дослідження антивоєнного руху займалася О. Н. Єршова. Вона зазначала, що важливою передумовою підйому масової боротьби проти агресії у В’єтнамі була дискусія з питань зовнішньої політики США та мілітаризації американського суспільства [9,368].

Особливе місце в історії антивоєнного руху займає осіння кампанія протесту 1969 року, яка була одним з кульмінаційних моментів руху. Це питання А. П. Корольова разом з І. А. Геєвським [9,395].

В періодичних виданнях мало досліджене питання суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період. Нові явища в молодіжному русі, зокрема рух хіпі, висвітлено в статті М. Калужського та О. Краснової [10].

Сьогодні, після здобуття нашою державою незалежності, коли з одного боку, є можливість контактів та співпраці з іноземними науковцями, а з іншого – доступ до невідомої за радянських часів інформації та літератури деякі питання стають науково ангажованими.

Структура курсової роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури та додатки. У вступі подано обґрунтування доцільності теми, вказано мету, завдання, окреслено хронологічні межі, розкрито наукову новизну, історіографію та практичне значення дослідження. Підсумки дослідження викладено у висновках.

Перший розділ – „Антивоєнний рух” присвячений питанням становлення партій та організацій, головною метою створення яких був рух проти війни та озброєння, розгляду їх діяльності.

В другому розділі – „Рух молоді та студентів” основну увагу звернуто на формування молодіжних організацій, розкрито основні вимоги та прагнення молоді, зв’язок молодіжного руху з антивоєнним рухом та рухом за расову рівність.

У третьому розділі – „Боротьба за расову рівність у післявоєнні роки” розглядається діяльність організацій США, які утворилися з метою захисту громадянських прав та виступали за формально-юридичну рівність кольорового населення США.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що матеріал, зібраний в курсовій роботі можна використати:

як основу для більш широкого дослідження з даної теми;

для написання рефератів, повідомлень, близьких за тематикою курсових та дипломних робіт;

для підготовки до уроків, семінарських та практичних занять.

Розділ І. Антивоєнний рух

Підйом масового руху за мир, проти агресивної війни у В'єтнамі став одним із серйозних факторів, що змусив Вашингтон піти на мирні переговори, а потім і на повне виведення своїх військ з Індокитаю, надав значну допомогу народам Індокитаю в їхній боротьбі за національне звільнення.

Черговий виток у гонці озброєнь, який почався наприкінці 50-х років військово-промисловим комплексом США, привів до активізації антивоєнного руху. З вимогою припинити гонку озброєнь, заборонити ядерні випробування, покласти кінець мілітаристській пропаганді виступили ряд ліберальних суспільних діячів. В 1957 р. вони створили авторитетну організацію - СЕЙН: організація громадян за розумний мир (до 1969 р. називалася Національний комітет за розумну ядерну політику). З'явився ряд нових антивоєнних організацій, що діяли як на національному, так і на місцевому рівні. Найбільш стабільними серед них виявилися «Рада за життєздатний мир» (1962), «Матері за мир» (1967). В 1961 р. група заможних домогосподарок з Вашингтона звернулася до жінок США із закликом «кинути кухні й роботу, підняти жителів своїх кварталів на дії проти погрози ядерної війни» [16,107]. На їхній заклик відгукнулося більше 100 тис. жінок з 25 штатів, утворивши одну із самих активних жіночих антивоєнних організацій «Жінки, боріться за мир» (1961).

Масовий характер антивоєнний рух отримав в середині 60-х років, коли мільйони американців, що представляли всі соціальні прошарки суспільства, включилися в протест проти агресії США у В'єтнамі. У рух протесту включився ряд ліберально настроєних суспільних діячів, що створили в 1957 році Національний комітет за розумну ядерну політику.

Уже на початку 60-х років прихильники ненасильницьких дій намагалися проникнути в зони випробувань ядерної зброї в штаті Невада та на Тихому океані (експедиція на яхті «Фенікс»), на бази атомних підводних човнів. Вони організували «сидячу демонстрацію» у приміщенні Комісії з атомної енергії, направляли листи й телеграми протесту представникам влади, вели збір підписів під петиціями, проводили демонстрації й мітинги, число учасників яких доходило іноді до 5—10 тис. [9,367].

Поступово в ході боротьби за припинення агресії у В'єтнамі (у цій боротьбі активну участь приймали американські комуністи) антивоєнні організації доходили висновку про необхідність співробітництва з усіма, у тому числі й радянськими, прихильниками миру.

Важливою передумовою підйому масової боротьби проти агресії у В'єтнамі була широка дискусія з питань зовнішньої політики США, мілітаризації американського суспільства. На початку 60-х років був опублікований ряд робіт, автори яких виражали глибоку заклопотаність із приводу зросту небезпеки виникнення міжнародного ядерного конфлікту у зв'язку з появою руйнівних видів зброї масового знищення й удосконалення засобів її доставки, а також сумнів у правомірності й практичній доцільності військового втручання США в Південно-Східній Азії.

Масові протести проти інтервенції у В'єтнамі почалися в лютому 1965 р. Уже в березні пройшли перші антивоєнні виступи. На першому етапі антивоєнного руху основну роль у доданні йому масового характеру зіграла участь студентської молоді. Була створена широка коаліція — Студентський мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі. Майже у всіх університетах і коледжах діяли антивоєнні групи. Молодь внесла в антивоєнні виступи пристрасність і напористість, додала їм яскравий емоційний характер.

Рух тих років породив нові форми боротьби: так звані «тич-ін», що сполучав у собі риси навчального семінару й політичного мітингу; «антивоєнні мораторії» (у ході одного з них 15 жовтня 1969 р. близько 2 млн. чол. відмовилися від виконання своїх повсякденних обов'язків в знак протесту проти війни); міжрелігійні антивоєнні церковні служби (13 листопада 1969 р. 150 священиків різних віросповідань відправили месу миру біля стін Пентагона); масове повернення військових нагород (у квітні 1972 р. близько 800 ветеранів кинули на щаблі Капітолію нагороди, отримані за участь в «брудній війні»). Використовувалася тактика масової цивільної непокори [16,108].

Першою нетрадиційною акцією, що привернула увагу суспільства, був «тич-ін», організований 24 березня 1965 р. Студентами i викладачами Мічиганського університету в Анн-Арборе. Студенти й професори, які виступали перед 2,5 тис. учасників, розкрили незаконний, загарбницький характер втручання США у В'єтнамі. «Тич-ін» в Анн-Арборе послужив сигналом до початку диспутів. У травні вони відбулися в 50 університетах і коледжах [9,368].

15 травня 1965 р. у Вашингтоні був проведений загальнонаціональний «тич-ін», у якому взяли участь кілька тисяч чоловік. Його засідання транслювалися по телебаченню більш ніж в 100 університетах та передавали 30 радіостанцій. Хоча цього разу уряд направив для участі в диспуті таких досвідчених адвокатів своєї політики, як 3. Бжезинский і У. Ростоу (перший був директором Дослідницького інституту із проблем комунізму при Колумбійському університеті, другий — головою Ради держдепартаменту з планування політики), диспут вилився в демонстрацію протесту проти політики Вашингтона.

Протест студентської молоді проти війни у В'єтнамі носив переважно морально-етичний характер. Проте саме молодіжний протест об'єктивно став першим кроком на шляху створення масового антивоєнного руху, він став школою й джерелом радикалізації для цілого покоління студентів і більше широких кіл стурбованої громадськості.

Принципово новим моментом став масовий антипризовний рух - тисячі молодих людей спалювали або повертали призовні картки, відмовляючись від участі в агресії. Антивоєнний протест поширився й на збройні сили. За офіційним даними, за 1964- 1978 р. мало місце 570 тис. випадків відмов від служби в армії, більше 250 тис. солдат були розжалувані за дисциплінарні провини, причому для багатьох з них це було формою вираження протесту проти інтервенції у В'єтнамі [16,108].

В 60-е роки з'явилися сотні нових антивоєнних організацій, які поєднувалися в коаліції. Більшість із них розпалося після закінчення війни у В'єтнамі. Це «Стурбовані священнослужителі й миряни» (створений в 1966р., спочатку називалася «Священнослужителі й миряни, стурбовані війною у В'єтнамі»), «Ветерани за мир» (заснована в 1966 р., до 1970 р. називалася «Ветерани за мир у В'єтнамі»), «Бізнесмени за національну безпеку» (виникла в 1967 р. як Рух бізнесменів за мир у В'єтнамі). В 1969 р. утворився Союз стурбованих учених, його основним завданням була боротьба проти поширення ядерної зброї й проти планів створення системи протиракетної оборони [16,109].

Невдоволення збройним втручанням США в справи далекої країни ширилося й серед інших груп населення. При цьому поразки у В'єтнамі змушували переходити на антивоєнні позиції навіть частину консервативно настроєних американців. Але ці прошарки не могли бути послідовними ні у своїх вимогах, ні в методах їхньої реалізації.

На послідовних антиімперіалістичних позиціях стояла Комуністична партія США. Комуністи зуміли правильно оцінити питання про війну в комплексі інших національних проблем США. Всупереч широко розповсюдженій серед американців думці, що наслідком війни нібито будуть загальна зайнятість, високі заробітки й нові можливості для дрібних підприємців, комуністи підкреслювали, що агресія у В'єтнамі принесе військово-економічний спад, а не військово-економічний бум. Комуністи правильно передбачали, що антивоєнний протест буде ширитися, що в нього увіллються різні соціальні шари. І дійсно, уже в 1966 р. агресія США у В'єтнамі перетворилася в критичний фактор, що визначав положення на внутрішньому фронті. Комуністи вимагали повного й негайного припинення американського втручання у В'єтнамі, послідовно виступали на підтримку національно-визвольної боротьби в'єтнамського народу.

Ідейна строкатість і організаційна роздробленість антивоєнного руху неминуче породжували численні труднощі. Прагнучи перебороти їх і зробити боротьбу більш ефективною, керівники ряду організацій неодноразово намагалися згуртувати всі антивоєнні сили, скоординувати їхню діяльність.

Перша така спроба була розпочата в серпні 1965 р., коли у Вашингтоні був утворений Національний координаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі, до складу якого ввійшли представники 150 місцевих антивоєнних комітетів, релігійних і пацифістських організацій, Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій, СЕЙН, Союзу студентів за мир, організації «Молодь проти війни й фашизму» та ін. Принципове значення мало участь у ньому членів Комуністичної партії США. Координаційний комітет діяв до кінця 1966 р. і був ініціатором більшості антивоєнних виступів, у тому числі 40-тисячної демонстрації у Вашингтоні в листопаді 1965 р. У жовтні 1965 і березні 1966 р. комітет провів дні протесту проти війни у В'єтнамі, у яких брало участь близько 100 тис. чоловік [9,370].

1967 рік був відзначений ще більш масовими й представницькими виступами, організатором яких став створений наприкінці 1966 р. Весняний мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі та Національний мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі, який став його спадкоємцем з середини 1967 р., подібно своєму попередникові, поєднував близько 150 різних демократичних організацій, але в той же час мав серйозні відмінності: у ньому брали участь місцеві відділення профспілок. Піком весняних виступів стали масові демонстрації в Нью-Йорку та Сан-Франциско, які показали різкий зріст антивоєнного протесту за розмахом, глибиною та характером. Кількість учасників демонстрації в Нью-Йорку перевищила 100 тис. ( див. додаток 2), у Сан-Франциско — 20 тис. [9,370]. На зміну весняним демонстраціям прийшло «в'єтнамське літо» 1967 р., коли близько 30 тис. студентів-добровольців присвятили канікулярні місяці антивоєнній роботі в більш ніж 700 містах США.

Уперше за багато років комуністи одержали можливість відкрито брати участь у масових вуличних маніфестаціях. За словами видатного діяча КП США Арнольда Джонсона, це знаменувало поновлення відкритої участі партії в політичному житті країни [9,370].

Продовжувала розширюватися соціальна база руху — у нього активніше стали включатися представники національних меншин і робітничого класу. У березні 1967 р. з'їзд Південної конференції християнського керівництва прийняв резолюцію, що вимагає зупинити війну у В'єтнамі. У липні того ж року з'їзд Конгресу расової рівності засудив цю війну як геноцид.

Винятково важливе значення мало приєднання до антивоєнного протесту Мартіна Лютера Кінга, що відбило зріст антивоєнних настроїв серед негритянського населення. Виступаючи в Ріверсайдській церкві Нью-Йорку через 10 днів після квітневих антивоєнних демонстрацій, Кінг проголосив відому «Декларацію незалежності від в'єтнамської війни», почавши тим самим спробу злити воєдино рух за громадянські права з іншими потоками демократичної боротьби, що у випадку успіху мало б величезне значення для демократичних сил США.

Якісним зрушенням у розвитку антивоєнної боротьби став активний протест проти заклику в збройні сили, а потім і опір йому. У прогресивній американській літературі він одержав назву переходу «від протесту до опору». Відмова від служби в армії не з релігійних, а з моральних або політичних мотивів поєднував у собі протест проти конкретної імперіалістичної війни та проти мілітаристської машини в цілому.

В 1966 р. пройшов ряд конференцій, присвячених боротьбі проти призову до армії. Найбільш значної була конференція «Студентство, університет і призов», що відбувся в жовтні в Нью-Йорку. Найбільші молодіжні організації заявили про «опозицію будь-якій формі обов'язкового призову... який використовується Сполученими Штатами для гноблення людей у США й в усьому світі» [5,371]. Як би відгукуючись на це, в 1967 р. (у квітні, жовтні й грудні) у ході багатьох масових антивоєнних демонстрацій молоді люди привселюдно спалювали свої призовні картки або повертали їх владі [2,582]. Вони піддавали себе серйозній небезпеці, тому що ще в серпні 1965 р. був прийнятий закон, відповідно до якого винні в таких діях або в підбурювання до них виносився вирок до тюремного ув'язнення до 5 років.

До 1966 р. відносяться й перші випадки антивоєнного протесту в рядах збройних сил США. Найбільшу популярність одержало «справу трьох з Форт-Худа» — відмова пуерторіканця Д. Морі, чорношкірого Д. Джонсона й білого Д. Самаса, що служили на військовій базі Форт-Худий (штат Техас), підкоритися наказу про відправлення у В'єтнам.

Антивоєнні виступи «в'єтнамського літа» 1967 р. розгорталися на тлі бурхливих подій, які були відзначені підйомом масових рухів соціального протесту. Бунти, вибухи обурення проти расового гніту й поліцейського терору трясли гетто американських міст. Вони перепліталися з підйомом громадянської активності молоді. Кульмінацією став так званий «похід на Пентагон» 21 жовтня 1967 р., у якому взяло участь близько 200 тис. чоловік. Ініціатором і організатором походу був Національний мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі [5,272].

Обстановка, яка сформувалася в 1966-1967 р. свідчила про різке поглиблення політичної поляризації у всіх прошарках суспільства з питання про війну у В'єтнамі. Антивоєнний рух 1965-1967 р. показав силу й можливості масового протесту проти політики агресії, воно привернуло увагу всього народу до схованих пружин і справжніх мотивів цієї політики.

Після перемоги республіканців на виборах 1968 року антивоєнні настрої серед ліберальних та помірно-консервативних представників демократичної партії почали виявлятись з більшою впевненістю. Значною мірою це було викликано прагненням перехопити керівництво антивоєнним рухом, обмежити його діяльність, і більш того, перетворити її на опору демократичної партії.

Антивоєнні організації упевнились у відсутності у республіканської адміністрації реальних планів щодо закінчення війни і відновили свою діяльність уже в липні 1969 року. Тоді у Вашингтоні не проходило жодного тижня без демонстрацій, маршів, актів громадянської непокори [5,395].

В рядах антивоєнного руху діяли також пацифістські організації. Пацифістський рух виник в 20-х роках ХІХ століття. На його формування та діяльність значно вплинула еміграція з європейських країн членів пацифістських церков, які відмовлялися від служби в армії. Серед перших відомих пацифістських організацій – Американське суспільство миру, яке було створене в 1828 році У. Леддом.

Наприкінці ХІХ століття пацифістські організації активізували свою діяльність. Визнаючи, що існуючі в капіталістичному суспільстві закони суперечать їхнім принципам, пацифісти разом з тим пропонують мирні, ненасильницькі шляхи трансформації суспільства. В рядах пацифістів були відсутні єдині погляди на шляхи та методи досягнення кінцевої мети – роззброєння. Більшість виступали за багатосторонні або двосторонні узгоджені дії. Деякі, наприклад католицька організація „Пакс Крісті” (1973), вважали допустовими і односторонні дії.

Серед пацифістських організацій існували такі радикальні за характером, як Католицький робочий рух (1933), Центр з вивчення закону та пацифізму (1978). Члени першої вважали ефективним шляхом зміни суспільства децентралізацію анархістського типу. Друга – надавала юридичну допомогу організаціям та приватним особам.

Події післявоєнних десятиліть – створення атомної бомби, подальше вдосконалення ядерного озброєння та засобів його поставлення, війна у В’єтнамі та масовий протест проти неї – мали величезну дію на теорію та практику пацифізму. З’явився новий його напрямок – „ядерний” пацифізм. Його прибічники не були супротивниками ненасильництва, деякі навіть не відкидали звичайного озброєння. Але вони виступали проти будь - якого використання ядерної зброї.

Припинення війни у В'єтнамі привело до спаду антивоєнної активності: більшість учасників вважали свою місію виконаною, багато організацій і коаліції оголосили про саморозпуск.

Розділ ІІ. Рух молоді та студентів

Друга світова війна значно змінила обстановку в молодіжному і студентському русі США. Серед молоді як і раніше переважали демократичні і прогресивні настрої. В роки війни активність молоді мала антифашистську спрямованість, вона підтримувала зміцнення радянсько-американського співробітництва. Відображенням солідарності з СРСР став розвиток контактів окремих американських молодіжних організацій із представниками радянської молоді, зокрема з Антифашистським комітетом радянської молоді.

Молодих американців хвилювали проблеми післявоєнного устрою світу, що проявилося в діяльності студентських груп, які виступили за запобігання воєн і встановлення справедливих і рівноправних відносин між державами шляхом створення "світового уряду", прообразом якого вони вважали ООН. Ці групи згодом склали студентські відділення організації "Об'єднані світові федералісти", створеної в 1947 році.

Прагнення молоді до продовження реформ "нового курсу", до розвитку післявоєнного співробітництва з СРСР відбила передвиборна кампанія Г. Уоллеса, кандидата на президентських виборах у 1948 р. від Прогресивної партії. Для агітації за його платформу серед молоді була створена організація "Молоді прогресисти Америки", на установчому з'їзді якої було близько 2 тис. делегатів з 44 штатів. "Молоді прогресисти" не припинили свою діяльність після виборів і на з'їзді 1949 р. висунули "Білль про права молоді", вимагаючи здійснення заходів для поліпшення соціально-економічного положення молоді і прийняття законодавства з забезпечення громадянських прав негритянського населення.

У своїй боротьбі молодь застосовувала такі форми і методи, як сидячі страйки, диспути, марші, мітинги, захоплення студентських містечок-кампусів. Першим масовим виступом, що показав країні серйозність студентського руху і поклав початок новій тактичній формі боротьби студентів - "сит-ін" (sіt іn) - різновид сидячого страйку, був виступ у студентському містечку Каліфорнійського університету в Беркли восени 1964 року [8,283].

Молодь протестувала проти агресивного зовнішньополітичного курсу, "холодної війни". У 1949 р. "Молоді прогресисти Америки" і "Американська молодь за вільний світ" виступили з осудом створення НАТО. Серед студентства виявлялося невдоволення призовом до армії, введенням вишколу у вищих навчальних закладах. Відзначалися й інші вираження протесту проти внутрішньої і зовнішньої політики правлячих кіл США.

Серйозні труднощі в роботі з молоддю в цей період відчували комуністи. У 1943 р. опортуністам удалося домогтися розпуску Ліги комуністичної молоді. Замість неї була створена "Американська молодь за демократію", що займалася пропагандистською роботою, яка після війни намагалася залучити молодь до активних виступів. Ця організація брала участь у створенні "Молодих прогресистів Америки". У 1949 р. комуністами була утворена Ліга робочої молоді, яка також намагалася організувати виступи молоді і, зокрема, що скликала в 1952 р. національну студентську конференцію за академічні свободи, рівність і мир. Учасники конференції виступили з осудом політики "холодної війни", у підтримку ідей демократії і міжнародного співробітництва. Діяльність ревізіоністів у КП США привела до того, що в 1957 р. Ліга робочої молоді була розпущена. Труднощі роботи комуністів серед молоді були обумовлені тими переслідуваннями, яким піддавалася компартія США з кінця 40-х рр. Судові процеси над керівниками партії, запекла антикомуністична й антирадянська пропагандистська кампанія, гоніння з боку влади привели до того, що комуністи діяли в напівлегальних умовах і основні зусилля витрачали на збереження партії та її виживання.

У 50-ті рр. значно знизилася чисельність буржуазно-ліберальних молодіжних організацій, що відмовилися від активної роботи серед молоді і майже цілком переключилися на просвітницьку діяльність. Організація "Студенти за демократичні дії" (СДД), що виникла в 1948 р. у результаті приєднання Студентської асамблеї США до ведучої організації ліберальних кіл "Американці за демократичні дії (АДД), під час створення нараховувала 148 відділень з 5 тис. членів, а в 1951 р. в ній залишилося 65 відділень з 2 тис. членів. Істотно впала також чисельність партії "Молодих демократів", створеної в 1932р. [7,334].

Найбільш великою і помітною організацією цього напрямку була Студентська асоціація Сполучених штатів створена в 1947 році як Національна студентська асоціація (НСА). Рішення про її створення було прийнято на конференції в Чикаго в 1946 р., де зібралося близько 800 делегатів з 350 університетів і коледжів 42 штатів і представники 22 національних студентських організацій [7,337].

Устав НСА проголошував наступні цілі: забезпечення академічних свобод і прав студентів; сприяння розвитку демократичного самоврядування; забезпечення кращих методів і умов освіти; поліпшення матеріального, соціального й культурного положення студентів; розвиток міжнародного взаєморозуміння й допомоги у забезпеченні рівних прав на освіту без розбіжності статі, релігії, політичних переконань і матеріального положення.

Минуле НСА пов'язане з розкольницькою діяльністю керівництва асоціації на міжнародній арені, де воно використовувалось американським імперіалізмом для підриву прогресивного міжнародного молодіжного руху. В 1950 році НСА брала участь в Міжнародній студентській конференції і тоді ж, на своєму третьому конгресі, прийняла рішення не підтримувати відносин з Міжнародним союзом студентів.

В 1967 році розкрився зв'язок НСА із Центральним розвідувальним управлінням США. Протягом наступних років орієнтація й діяльність НСА перетерпіли значні зміни, що пов'язане із загальним підйомом молодіжного руху наприкінці 60-х років, який був спрямований проти політики американських правлячих кіл, зокрема, проти агресивної війни у В'єтнамі.

НСА вважалася організацією, що представляє більшість американського студентства, але насправді вона поєднувала органи студентського самоврядування, які в ті роки не мали серйозного впливу на маси студентів і не відбивали їхніх позицій.

На настрої молоді в 50-ті рр. мали вплив економічні і соціально-демографічні зрушення, що відбувалися в країні. Науково-технічний прогрес і розвиток державно-монополістичних тенденцій збільшували потреби в підготовленій робочій силі, що привело до швидкого розвитку системи освіти. У 1945 р. у США було 1,6 млн. студентів, у 1950 р.- 2,6 млн., а в 1960 р.- 3,6 млн., які складали більше 20% молоді у віці від 18 до 25 років. До І960 р. з 27 млн. 14-25-літніх 50% були учнями і студентами.

У другій половині 50-х рр. намітилися нові тенденції в політичній свідомості і поведінці молоді, особливо студентства. Студентська молодь протестувала проти наступу на демократичні права і свободи, зазіхання на гідність особистості. Одним з перших помітних проявів політичної активності студентів у 50-ті рр. були виступи за громадянські свободи - свободу слова, організацій, зборів тощо. Студенти підтримували боротьбу викладачів проти "присяги про лояльність", проти звільнення незгодних з офіційним політичним курсом. Такі кампанії протесту були помітні в Каліфорнійському університеті, у вищих навчальних закладах штатів Іллінойс, Нью-Йорк, Оклахома, Миннесота, у ряді інших університетів і коледжів. Боротьба проти "присяги про лояльність" прийняла досить широких масштабів після прийняття в 1958 р. "Закону про освіту з метою національної оборони", який включив вимогу такої присяги за умови одержання матеріальної допомоги. Виступи за цивільні свободи включали також протест проти дій адміністрації навчальних закладів, що забороняли діяльність студентських організацій лівого напрямку, виступи перед студентами суспільних діячів, відомих прогресивними поглядами. Хоча такий протест мав локальний характер і виявлявся в основному в збиранні підписів під петиціями, виданні публікацій у підтримку конституційних прав і академічних свобод, з'явилися передумови об'єднання зусиль студентів різних навчальних закладів, переходу до активних дій. Створена ще в 1951 р. Американська асоціація університетських студентів за академічні свободи до кінця десятиліття розширила свою діяльність, встановивши зв'язок з багатьма іншими студентськими групами. У Каліфорнійському університеті в Беркли був створений Студентський союз за громадянські свободи, який поширив свою діяльність на інші навчальні заклади штату і зумів провести кілька представницьких конференцій. Встановлювалися зв'язки студентських груп з іншими організаціями, що виступали проти обмеження демократичних прав і свобод, зокрема з Американським союзом за громадянські права.

Великий вплив на підйом політичної активності наприкінці 50-х рр. мав рух за громадянські права негритянського населення. Боротьба негрів проти расизму, дискримінації і сегрегації одержала широку підтримку серед американського студентства, що сприймало гноблення чорних американців як втілення недоліків американського суспільства. Проявом солідарності з боротьбою негрів стали виступу студентів проти дискримінації негритянських студентів у вищих навчальних закладах.

В основі політичної активності студентства на рубежі 50-60-х рр. були ліберальні ідеологічні уявлення, але в той же час молодь відмовлялася зв'язувати свої інтереси з ліберальними колами та їх організаціями, вважаючи їх винними в зрадництві ідеалів і в капітуляції перед американською реакцією в роки маккартизму.

Серед прогресивно налаштованої молоді спостерігалося прагнення до організаційної й ідейно-політичної самостійності. Воно проявилося в створенні груп і організацій молодої інтелігенції і студентства, які ставили за мету активну політичну діяльність і вироблення ідейно-теоретичної платформи, що втілює їхнє представлення про шляхи перетворення американського суспільства. У 1958 р. Створена організація "Студенти - за демократичне суспільство" (СДС) [15,121]. Негритянські студенти, що брали участь у русі за громадянські права, створили в 1960 р. свою організацію - "Студентський координаційний комітет ненасильницьких дій" (СККНД), спочатку міжрасовий за складом, який до середини 60-х років перетворився в суто негритянську організацію [8,282].

60-ті рр. стали для США періодом різкого загострення соціально-політичних конфліктів. Розвиток державно-монополістичного капіталізму привело до росту невдоволення широких прошарків населення, підйому масових демократичних рухів. Їхньою складовою частиною був молодіжний і студентський рух. Молодь йшла в перших рядах руху за громадянські права негрів, за припинення агресії США в Південно-Східній Азії. Виступу студентів за свої права, за демократизацію системи освіти охопили університети та коледжі по всій країні. Зростання політичної активності молоді і студентів супроводжувалося помітними зрушеннями в їхній ідейно-політичній орієнтації. Найбільш помітною силою молодіжного протесту було студентство. Ідейні шукання прогресивно налаштованого студентства спрямовані на визначення шляхів ліквідації „недоліків” суспільства і на обґрунтування місця і ролі інтелігенції в суспільному житті.

Збереження надій на здійснення реформ з боку держави були причиною того, що на початку 60-х рр. СДС і СККНД співробітничали з "Студентами за демократичні дії", НСА, студентськими клубами.

Суто університетські проблеми займали певне місце у вимогах студентських радикалів-активістів, хоча вони були присвячені загальнополітичній та загальнокультурній проблематиці. Радикали виступали за введення студентського самоврядування в університетах, за лібералізацію навчального процесу й побуту студентів тощо. Різкій критиці піддався сам зміст вищої освіти, його відірваність від найважливіших соціальних і морально-етичних проблем американського суспільства. Особливо гостра боротьба розгорнулася проти підпорядкування університетів військово-промисловому комплексу США.

Протест молодіжних і студентських організацій викликала зовнішня політика адміністрації, спрямована на продовження "холодної війни" і гонки озброєнь, придушення боротьби народів Азії, Африки і Латинської Америки за волю і незалежність. Після невдалої спроби інтервенції на Кубу в квітні 1961 р. молодіжними і студентськими організаціями був створений "Комітет за справедливе відношення до Куби", що зумів провести кілька масових демонстрацій. У лютому 1962 р. "Союз студентів за мир" організував загальнонаціональний антивоєнний виступ біля Білого дому.

Становлення молодіжного і студентського руху як реальної політичної сили, здатної впливати на громадське життя, було зв'язано з підйомом масового руху проти війни у В'єтнамі. Агресія США в Південно-Східній Азії стала каталізатором масових суспільних рухів у США, загостривши багато соціально-політичних проблем американського суспільства. Війна була сприйнята студентством не як ізольоване явище, а як уособлення всієї агресивної зовнішньої політики правлячих кіл.

Війна мала і безпосередній вплив на життя студентів. Збільшення призову до армії, скорочення і скасування відстрочок від служби для студентів і випускників створювали для багатьох реальну загрозу потрапити у В'єтнам. Рух проти війни відображав небажання молодих людей піддавати себе небезпеці, гинути за далекі їм інтереси.

На початку 60-х років з'явилися перші комуни „хіпі” - молодих людей, що обрали неполітичні, пасивні форми соціального протесту, які марно розраховували на те, що саме цей шлях приведе їх до «тотального» розриву з ненависним «суспільницьким споживанням» [10,104]. Радикали-активісти та пасивні хіпі в ідейному відношенні мали багато спільного, вони переслідували однакові цілі, відкидаючи пануючу соціальну систему. Однак методи досягнення цих цілей були протилежними. Одні бачили вихід в активному втручанні в політичну боротьбу, інші - у духовній і фізичній ізоляції від навколишнього їхнього буржуазного світу.

У цілому американський молодіжний рух 60-х років характеризувалося традиційними для США формами непролетарського радикалізму із властивими йому надкласовими ілюзіями, тактикою ненасильницьких дій і моралізаторських тенденцій.

Зниження вікового виборчого цензу до 18 років і скасування призову в армію були серйозними досягненнями молодіжного руху. Студентство домоглося збільшення своєї ролі в керуванні вищими навчальними закладами і у визначенні змісту навчання.

Розділ ІІІ. Боротьба за расову рівність у післявоєнні роки

Негритянське питання не сходить з порядку денного в США з моменту їхнього утворення, а в другій половині ХХ століття воно обернулося в основному специфічною проблемою американського робітничого класу, оскільки переважна більшість чорношкірого населення США в ході зрушень у суспільному виробництві і розвитку демографічних процесів перетворилася в найманих робітників.

Післявоєнні десятиліття відзначені розвитком і посиленням опору різних расових і етнічних груп расизму, дискримінації і сегрегації, усім формам расової нерівноправності і гноблення. З середини 50-х років у США розгорнувся могутній рух чорношкірого населення за формальне рівноправ’я, проти узаконеної сегрегації і дискримінації. Ця боротьба, що одержала підтримку мільйонів білих американців, сприяла активізації й інших расових і етнічних груп. Особливість боротьби за расову рівність у США - участь у ній практично всіх груп населення США, які в тій чи іншій мірі страждали від дискримінації, нерівноправ’я і морального приниження та були жертвами расистських забобонів.

Правлячі кола США діяли за принципом, сформульованим ще в 1938 р. У. Ф. Джорджем, сенатором штату Джорджия: "Ми дуже ретельно дотримуємося американської конституції, але у нас вистачає розуму і хитрості, щоб не дотримуватися духу тих її виправлень і положень, що могли б вселити негру переконання в його рівності з білою людиною" [8,50].

У перші післявоєнні роки з 15 млн. афро-американців, за даними офіційної статистики США, 20% були чистокровними неграми, інші - мулатами, народженими від шлюбів чорних і білих [8,47]. Негри в перші післявоєнні роки складали приблизно 10% населення США [8,48]. Чорна інтелігенція складала незначний відсоток афро-американців, а її можливості і сфера діяльності були обмежені. Близько 10% негрів з вищою освітою займалися приватною практикою. Більше половини фахівців з вищою та середньою освітою були зайняті на підприємствах, що належали чорним.

У 1946 році в Чикаго з'явилося Об'єднання Негритянських ветеранів Америки (ОНВА), а пізніше в Цинциннаті - Національна негритянська робітнича рада (ННРР). ОНВА ставило своєю метою боротьбу проти расистської антинегритянської діяльності таких реакційних організацій, як "Американський легіон" і Ку-клукс-клан. Воно проіснувало біля року. ННРР боролася за право афро-американців працювати в промисловості, займатися кваліфікованою роботою, за надання неграм представництва у виборних органах і заняття в них керівних посад, проти расової дискримінації в профспілках і на промислових підприємствах.

Глибокі корені пустила політична дискримінація чорних громадян США. На Півдні чорношкіре населення (біля чверті всього населення цього регіону) не мало в конгресі США жодного свого представника, а на Півночі - було фактично позбавлене можливості займати відповідальні посади в органах влади, у поліції, національній гвардії, в армії, у комісіях з реєстрації виборців тощо. Навіть за неповними офіційними даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн. негрів після другої світової війни були позбавлені виборчих прав [8,50]. Расисти змушували підприємців не брати на роботу тих чорношкірих, котрі намагалися зареєструватися в списках виборців. Багатьом афро-американцям подібні спроби коштували звільнення з роботи. Знущання, або й часом фізична розправа загрожували кожному, хто насмілювався порушити неписані закони расової сегрегації.

Жертвами расистів ставали не тільки чорношкірі, але й білі борці проти американського расизму. У червні 1964 р. біля Філадельфії (штат Міссісіпі) були, наприклад, жорстоко вбиті троє молодих борців за громадянські права — двоє білих і їхній чорношкірий товариш. У березні 1965 р. расисти застрелили двох білих прихильників расової рівноправності афро-американців: Віолу Ліуззо — мати п'ятьох дітей та священика Джеймса Ріба [9,267].

На Півдні як і раніше була узаконена політична дискримінація чорних. П'ять південних штатів (Алабама, Арканзас, Міссісіпі, Віргінія й Техас) зберігали у своєму законодавстві відповідне положення, яке обов'язковою умовою для участі у виборах ставило щорічну сплату виборчого податку, причому нові виборці повинні були заплатити цей податок на 2—3 роки вперед. У всіх південних штатах (за винятком Арканзасу, Флориди, Теннессі й Техаса) закон вимагав, щоб виборці здавали спеціальний іспит (так звані тести грамотності). Але навіть самі складачі визнавали, що ці тести були складені так, щоб чорношкірі не змогли дати на них відповіді.

Расистські закони Півдня були націлені на збереження й закріплення расової та етнічної ворожнечі між американськими трудящими. Закон південних штатів під загрозою штрафу від 100 до 200 дол. або 6-місячного тюремного ув'язнення забороняв чорношкірим і білим спілкуватися в місцях відпочинку, розваг, а також створювати спільні підприємства.

Середньорічний прибуток негритянського робітника на Півдні - на 530 дол. менше, ніж у негритянського робітника на Півночі, складав лише 40% грошового доходу білого робітника. У 1968 р. рівень безробіття серед чорношкірого населення складав 7,4%, удвічі більше аніж серед білих [6,252].

У перші післявоєнні роки більше половини чорношкірого населення все ще проживало на Півдні. Однак вже в 40-і роки у порівнянні з попередніми десятиліттями темпи масового переселення чорношкірого населення з Півдня різко прискорилися. Наприклад, якщо за 30 років (з 1910 по 1940 р.) з Півдня переїхали 1750 тис. афро-американців, то всього за 7 років - з 1940 по 1947 р.- більш 2 млн. З 1940 по 1950 р. активніше стала виявлятися й інша історична тенденція - скорочення чорношкірого населення в сільській місцевості і різке збільшення його в містах: за це ж десятиліття чисельність афро-американців у міській сфері зросла на 44,4 %, а в сільській місцевості - скоротилася на 3,1 %. Якщо в 1940 р. більше половини всіх чорношкірих американців жили в сільській місцевості, то в 1950 р. понад 60% з них стали городянами [8,50].

Характерно, що основна маса мігруючих афро-американців направлялася у великі і найбільші міста США, що перетворилися у вогнища небувалої раніше компактної концентрації чорного населення країни. У 1950 р., наприклад, більш 4,5 млн. чорних, чи 29,5% всіх афро-американців, проживали в 27 містах країни. Чорні гетто великих міст фактично перетворилися в концентраційні табори для негритянських робітників і в гігантські резервуари штучно створюваної існуючим ладом "зайвої" негритянської робочої сили. Негритянські гетто - характерні придатки сучасних міст США: у Нью-Йорку - це Гарлем, у Чикаго - Бронзвіл, Детройті - "Райська долина", Питтсбурзі - Хілсекшн, у Лос-Анджелесі - Централ-авеню тощо. Для чорних гетто характерні надзвичайна скупченість населення, відсутність елементарних санітарних умов, невелика кількість лікарень і шкіл, високий рівень захворюваності і смертності мешканців.

Навіть в офіційних документах відзначалося, що житло на американському ринку не є таким товаром, який можна купити на рівних умовах і що більшість негрів не мають можливості орендувати чи придбати у власність пристойну, безпечну квартири, що відповідала б санітарним умовам. Відсоток чорношкірого населення, що жило в таких невпорядкованих житлах, був більш ніж вдвічі вищий, за відсоток білих, що мали подібні житлові умови.

З прийняттям у середині 60-х років під натиском масової боротьби законодавства про цивільні права закінчився етап, об'єктивною задачею якого було надання расово-етнічним меншинам формально-юридичного рівноправ’я. Після цього на порядку денному встало завдання про досягнення рівноправ’я в соціально-економічній і політичній сферах, подолання расистської політики минулого.

Боротьба за соціально-економічне рівноправ’я наштовхується на значно більш завзятий опір правлячих кіл, ніж боротьба за громадянські права. Умови, в яких доводиться діяти борцям за расову рівність, ускладнюються й ослабленням підтримки їхніх вимог з боку частини білих американців, багато хто з яких розцінювали прийняття законів про громадянські права як вирішення расової проблеми. Помітні зміни відбулися в організаційній структурі руху за расову рівність. В середині і другій половині 60-х років провідну роль у рухах чорношкірих та інших кольорових американців відігравали організації ліворадикального напрямку, більшість яких зійшло з політичної сцени.

Найбільшими організаціями чорних американців на той час була Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення (1909), що нараховувала близько 500 тис. членів, і Національна міська ліга (1910) [16,115]. Активізувала свою діяльність Ліга громадян латиноамериканського походження (1929) - найбільш представницька організація американців мексиканського походження. Боротьбу індіанців за свої права очолювала організація Рух американських індіанців, створена у 1968 році.

У 60-х роках негритянський рух досяг небаченого розмаху. З південних штатів воно поширилося на північ і на захід. Від ненасильницьких форм боротьби (бойкот міського транспорту, магазинів, сегрегованих шкіл, масові демонстрації тощо) чорношкіре населення перейшло до стихійних повстань, що охопили багато великих міст у десятках штатів країни. Похід на Вашингтон у 1963 році – демонстрація на захист рівноправності чорношкірих американців – зібрав 250 тисяч учасників. На багатьох гаслах демонстрантів – вимоги ширшого доступу до праці ( див. додаток 1).

Поліція і національна гвардія жорстоко розправлялися з учасниками цих виступів, що вийшли з-під контролю негритянських організацій. Реакційні, расистські сили залякували біле населення погрозою негритянської революції в країні.

У ході боротьби були висунуті вимоги надання чорним американцям рівних прав з білими в економічній, політичній і соціальній областях, зокрема забезпечення рівноправ’я при одержанні роботи та освіти, поліпшення житлових умов, пропорційне представництво в місцевих і федеральних органах влади. Тиск негритянського руху змусив конгрес прийняти ряд законів про громадянські права. Так, у 1964 р. вступив у дію закон про заборону расової дискримінації в громадських місцях. У наступному році конгрес прийняв закон, що усунув найбільш істотні перешкоди при здійсненні чорними громадянами права на участь у виборах. Спеціальним законом у 1966 р. була заборонена дискримінація при оренді житла.

Підйом негритянського руху висунув нових керівників. Найбільш значною фігурою серед них став священик Мартін Лютер Кінг, лідер Конференції християнського керівництва на Півдні, відзначений за свої заслуги Нобелівською премією світу [12,285]. Кінг був прихильником ненасильницьких дій. Під впливом боротьби чорних американців і змін, що відбувалися у світі, він прийшов до розуміння необхідності союзу негритянського народу і робочого руху як вирішальної умови успіху визвольної боротьби своїх співгромадян. Під керівництвом Кінга рух проти расизму оформляється організовано у виді "Конференції християнського керівництва на Півдні". У квітні 1968 р. У Мемфісі (штат Теннессі) Мартін Лютер Кінг був убитий. Його поховання, в якому брали участь близько 150 тис. чоловік, перетворилося в політичну демонстрацію протесту проти сваволі відносно чорношкірого населення.

У негритянському русі не було організаційної й ідейної єдності. Значним впливом користувалися дрібнобуржуазні ідеологи і керівники. Одні з них схиляли маси до бунтарства, інші - до ізоляції від білих трудящих та до чорного націоналізму, треті - до примирення з існуючою дійсністю і прийняттю "чорного капіталізму". Велику популярність у негритянському середовищі завоювало гасло "Влада чорним!", але в залежності від ідеологічної орієнтації його розуміли по-різному. Одні вважали, що за цим гаслом криється вимога пропорційного представництва чорношкірого населення у всіх органах державної влади, інші бачили в ньому заклик до насильницького захоплення влади збройним шляхом.

У 1966 р. у США виникла організація "Чорні пантери", що поставила своїм завданням боротьбу з усіма формами гноблення чорношкірого населення [12,285]. Спочатку вона прагнула додати руху пролетарський характер, частина її членів виявила велику цікавість до марксизму. Незабаром на "Чорних пантер" обрушилися суворі репресії, а в самій організації через відсутність чіткої ідейної платформи наступив розбрід.

Літо 1967 року ознаменувалося масовими вбивствами борців за права чорних. У попередні кілька років населення негритянських гетто піднімалося проти расової дискримінації і гноблення чорних. Де б не виникали вогнища боротьби, влада мала одну відповідь - кулі, сльозоточивий газ та поліцейські кийки. У негритянських кварталах Уоттса в Лос-Анджелесі 34 убитих, 4000 заарештованих.

У липні 1967 року в Ньюарке (штат Нью-Джерсі) вбито 26 чоловік, поранено 1200. Через тиждень п'яте за величиною місто в США Детройт стало ареною найжорстокішого насильства. 43 чоловік убитих, 2000 поранених, 7200 арештованих, більш чотирьох тисяч пожеж знищили більшу частину міста [11,130].

У 1963-1968 роках під час розправ з демонстрантами, що домагалися дотримання прав людини для чорношкірого населення і протестували проти війни у В'єтнамі, було убито 220 чоловік.

Прогресивні сили США у вирішенні негритянської проблеми припустилися двох помилок – спочатку намагалися розчинити негрів у фермерському середовищі, а потім – робітничому, тобто посадити всіх негрів на землю як фермерів, а потім допомогти їм формально влитися в американський робітничий клас.

Інша крайність у підходах до негритянської проблеми виявилась у прагненні до сепаратизму, котрий сповідувала значна кількість негритянських лідерів. Відповідно до їхньої теорії, біле та чорношкіре населення внутрішньо протилежні та ворожі одне одному.

Висновки

В курсовій роботі розглянуто суспільно – політичний рух, який виник з метою поліпшення становища окремих верств американського суспільства, зокрема чорношкірого населення США, молоді та студентства. Рух отримав найбільшого розмаху в післявоєнний період, коли активізується боротьба за громадянські та політичні свободи у всьому світі.

Характерною особливістю боротьби за расову рівність є виведення на перший план загальнокласових проблем та завдань, які об’єднують трудящих різних рас та етнічних груп. Активізація боротьби проти расової дискримінації була викликана рядом факторів. По-перше змінилась соціальна структура афро-американського населення, яке складало 10 – 11% населення країни. Якщо раніше афро-американці в основному проживали в сільській місцевості південних штатів, то після війни відбувається масове переселення чорношкірого населення до міст. Активна участь під прапором США у війні, переселення до міст, зростання національно-визвольного руху в колоніях та залежних країнах, зокрема в Африці, – все це сприяло зростанню самосвідомості чорношкірого населення США. Більш за все викликала обурення расова сегрегація – політика примусового розділення темношкірого та білого населення, яка існувала у південних штатах в учбових закладах, сфері побутового обслуговування, транспорті тощо.

Масового характеру набув студентський рух. Головне місце в програмах цього руху займали заклики боротьби проти соціальної несправедливості, бідності, расової дискримінації, війни у В’єтнамі, за повагу прав національних, конфесіональних та інших меншин, удосконалення системи освіти тощо. Досягнення молодіжного руху США в тому, що, діючи пліч-о-пліч з рухом афро-американців за громадянські права та антивоєнним рухом, він зумів співдіяти активізації прогресивних сил суспільства.

Масовий антивоєнний рух спричинив зростання ультраправих рухів і настроїв, що живили расизм та антикомунізм.

Антивоєнна боротьба, разом з іншими рухами соціального протесту наприкінці 60-років мала великий вплив на життя американського суспільства. Ця боротьба в значній мірі спів діяла тому, що в повсякденній свідомості американців розпочинається складний процес розмитості стереотипних уявлень про “бездоганність” Америки – “ захисниці свободи та демократії”.

Поряд з іншими міжнародними політичними та економічними факторами, широкий розмах антивоєнного руху призвів до того, що імперіалістична буржуазія США в післявоєнні роки в значній мірі втратила свободу дій, вимушена була пристосовуватись до зміненого співвідношення сил на міжнародній арені та в США.

Антивоєнний рух, розгортаючись в умовах підйому соціального протесту 60-х років, переріс традиційний буржуазний пацифізм. Посилювались антиімперіалістичні тенденції, які все тісніше переплітались із загальнодемократичною боротьбою американського народу. Тим самим антивоєнний рух став серйозним політичним фактором, який вплинув, як на моральні погляди суспільства, так і на політику правлячих кіл США.

Список використаної літератури

Алпровиц Гар. Атомная дипломатия: Хиросима и Постдам. Редактор А. В. Карпов.- М., 1968.-272с.

Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М., 1972.- Т.7.- 608с.

Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М.,1974.- Т.16.- 616с.

Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М., 1976.- Т.24.- 608с.

Всемирная история. Т. XII/ Под ред. Р. Ф. Иванова и др.- М., 1979.- 671с.

Газін В. П., Копілов С. А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 – 2002 роки). К., 2004.- 624с.

Зарубежные молодежные организации. / Сост. В. И. Камышанов, М. О. Литовская.- М., 1989.- 492[4]с.

Зарубежные молодежные организации. / Сост. М. О. Литовская, Ф. М. Мухамотишин.- М., 1985.- 430с.

История США. В 4-х томах. Т. 4. 1945 – 1980.- М., 1987.- 744с.

Калужский М., Краснова Е.Социальные гетто андеграунда // Вокруг света.- 2005.- №4.

Книга для чтения по новейшей истории, 1945 – 1978 / Под ред. Н. Н. Яковлева.- М., 1981.- 303с.

Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1939– 975. Под ред. С. М. Стецкевича.- 575с.

Новейшая история стран Европы и Америки: ХХ век: В 3 ч. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева.- М.,2004.- Ч.2: 1945- 2000.- 336с.

Новейшая история стран Европы и Америки: ХХ век: В 2 ч. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева.- М.,2003.- Ч.1: 1900- 1945.- 464с.

Пивовар С. Ф., Слюсаренко А. Г., Стельмах С. П. Всесвітня історія. Новітній період. 1945-1997рр.- К., 1998.- 256с.

Современные Соединенные Штаты Америки.- М., 1988.- 542с.

Сучков М. Е. Хрестоматия по новейшей истории. Ч. 2 (1945 - 1974). Сост. М. Е. Сучков. Под ред. проф. Н. Н. Яковлева.- М., 1976.- 288с.