МІЖНАРОДНИЙ СОЛОМОНІВ УНІВЕРСИТЕТ

РУХ ОПОРУ НА ХАРКІВЩИНІ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Харків – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ

ЗАКЛЮЧЕННЯ

СПИСОК ВИкористаної літератури та джерел

ВСТУП

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розорані траншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам’ять знову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудеться ніколи. Час – нещадний, але об'єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні на початку нового тисячоліття реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.

Однією із таких проблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в України та в її окремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з’ясуванні дійсного розвитку подій і, по-друге, у патріотичному вихованні сучасної молоді. Адже патріотичні почуття у молоді виховуються саме на таких фактах безмежної відданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої житті у боротьбі за незалежність своєї держави.

Скільки б не змінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мук страждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві із ним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу на той час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.

Перемога дісталася дорогою ціною. У справу розгрому гітлерівських загарбників гідний внесок зробили i харків’яни, як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так i в тилу ворога.

Важливість цієї теми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової інформації можна прочитати багато суперечливих думок про війну і тому важливо, щоб сучасні кон’юнктурні вимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму., але ми як історики повинні довести підростаючому поколінню, як це було дійсно.

I нікому не дозволено принижувати значення ратного i трудового подвигу народу – переможцю, а тим паче вдаватися до блюзнірських спроб його перекручування й замовчування. Ми повинні пам’ятати про це завжди!

Хронологічні рамки дипломної роботи обмежені червнем 1941 року (початком Великої Вітчизняної війни) – серпнем 1943 року, коли Харківщина була визволена від німецько-фашистських загарбників.

Територіальні рамки охоплюють територію Харківської області.

Дослідженню проблеми діяльності Руху Опору на Харківщині увага приділялась завжди як у загальних, так і спеціальних наукових роботах.

Для написання дипломної роботи були використані документи, наукові праці та мемуарна література, видані як в Україні, так і за її межами.

Важливими для вивчення умов утворення і діяльності руху Опору на Харківщині є документи ЦК ВКП(б) і командування вермахту. Слід відзначити, що підбір документів є тенденційним. Так, радянські публікації висвітлюють досягнення комуністичного і комсомольського підпілля у боротьбі з окупантами [6, 42, 49, 61, 62, 70], тоді як дослідники за кордоном визначають негативне ставлення окупантів, пов’язане із боротьбою з націоналістами [28, 37].

Окремо слід виділити постанову ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби у тилу німецьких військ" [43], з якої добре видно як радянський уряд поспіхом й непродумано організовував партизанські і підпільні загоні на окупованих ворогом територіях.

За ідеологізованістю відзначається написана з даної теми література і наукова, і мемуарна, особливо надрукована до отримання Україною незалежності [5, 15, 16, 38 і т.д.]. радянські історики висвітлювали націоналістичний рух Опору лише як співробітництво з окупантами. Українські ж учені з діаспори, навпаки, критично ставились до комуністичного підпілля, намагаючись принизити його значення у боротьбі з ворогом, підкреслюючи негативні явища, які приходилося переживати партизанам і підпільникам.

У роки незалежності вітчизняні вчені отримали можливість неупереджено дослідити дану проблему. Серед істориків, які присвятили свої роботи історії Великої Вітчизняної війни і окремо руху Опору, слід назвати М.В. Коваля [21 - 24], А. Трубайчука [69] і А.С. Чайковського [71]. Їх роботи написані на підставі архівних документів, що раніше були недоступними, і з урахуванням сучасних методик досліджень.

Радянські історики післявоєнного періоду зібрали значний фактичний матеріал з питань окупації регіону німецькими військами i визволення її від окупації.

У кінці 60-х – на початку 70-х років було надруковано кілька з історії Харківської області, в яких згадувалося про воєнні часи в краї. Сюди відносяться такі роботи: " Історія міст i сіл. Харківська область" [17]. У ній розповідається про партизанський рух, але це не грунтовна робота, а лише нариси про окремі райони області.

Багато цінного матеріалу вміщено у дослідженнях, присвячених саме партизанському руху в Україні [3, 30, 41, 55, 71], в яких аналізуються умови боротьби і життя підпільників на окупованій території. В.І. Кучер [30], наприклад, у своїй монографії поділив Україну на певні регіони, за ефективністю партизанського руху і визначив, що розгортання значного руху Опору на Харківщині було неможливим із-за зосередження тут великої кількості елітних німецьких військових частин.

Цікавою для розуміння умов боротьби саме партизан на Харківщині є стаття В. Семененка "Більшовицький партизанський рух" [55]. Але слід відзначити тенденційність даної публікації, у якій аналізуються лише негативні сторони даної проблеми.

Питання, пов’язані із боротьбою молоді, розглядається в книгах таких авторів, як В. Милюха, "Шаги в бессмертие" [35], І.Я. Мірошніков "Нескорені харків’яни" [36], Я.Е. Донської, В.П. Мисниченко "Племя отважных: очерки о работе подпольной комсомольской организации Харьковщины" [34]. Автори розповідають про діяльність комсомольців області, визначаються внесок, який зробила саме молодь у боротьбі з гітлерівськими окупантами.

У 1994 році матеріали щодо подій на Харківщині під час Великої Вітчизняної війни було вміщено у книзі " Книга пам’яті України. Харківська область" [20]. У цій книзі розповідається про найважливіші воєнні поділ, що відбулися в перші два роки війни, зокрема на території районів області. Робота містить у собі статистичні та фактичні дані, які характеризують народне господарство цих районів напередодні війни, людські жертви на фронтах i в тилу, матеріальні збитки, заподіяні німцями.

У "Книзі Пам’яті – вірні сини Вітчизни" [19] розповідається про героїв Близнюкiвщини, про події тих років, коли увесь наш народ відстоював свободу i незалежність своєї Батьківщини. Серед героїв книги згадується чимало партизанів з інших районів i областей колишнього Радянського Союзу, які воювали на окупованій Харківщині.

Питання руху опору сучасних позицій розглянуті у монографії Скоробогатова А.В. "Харків у часи німецької окупації (1941-1943рр.)". цінність роботи полягає в широкому залучені архівних матеріалів з Німеччини.

Велику групу в історіографії представляє мемуарна література. Наприклад, у збірці спогадів "В боях за Харківщину" [33, 54, 65] вміщені спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, які брали участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на окупованій території

Про діяльність націоналістів у Харкові згадують його учасники, що емігрували за кордон. Важливими серед них є мемуари бургомістра О. Семененка "Харків, Харків…" [56], у яких розповідається про намагання місцевої влади налагодити роботу підприємств, врятувати населення від голодної смерті тощо.

У 1985 р. була надрукована збірка мемуарів націоналістів, що під час війни діяли в області [2, 27, 30, 50].

Менш дослідженим на сьогоднішній день в історіографії залишається стихійний рух Опору на Харківщині. Йому присвячені роботі Я. Донської, А. Шаповалова [14], Д. Деміховської [10], де розповідається про безкорисну допомогу, яку надавали лікарі, прості люди пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій німцями харківській землі.

Таким чином, аналіз документів та історичної літератури, присвяченої темі дипломної роботи показав, що окремі питання теми вимагають подальшого детального вивчення.

Метою дипломної роботи є всебічне дослідження історії руху Опору у роки Великої Вітчизняної війни на Харківщині. Досягнення цієї мети пов’язано з вирішенням таких завдань :

- зўясувати становище області під час окупації німецькими військами;

- проаналізувати спроби утворення руху Опору;

- охарактеризувати роль партизанських і підпільних організацій у визволенні області від німецьких загарбників.

Практичне значення дипломної роботи полягає у тому, що її матеріали можна використовувати під час проведення уроку з історії України " Наш край у роки Великої Вітчизняної війни" в 11 класі загальноосвітньої школи. Можуть бути використані також у проведені позакласної роботи, організації святкових вечорів, присвячених визволенню рідного краю від німецьких окупантів.

При написанні дипломної роботи використовувалися такі методичні принципи:

- історизму;

- об’єктивізму;

- диалектичностi.

Дипломна робота написана дотримуючись методів:

- хронологiчно-проблемного;

- методу послідовності викладу матеріалу;

- iсторико-порiвняльного.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, методичної частини, списку використаних джерел i літератури.

У вступі надається актуальність теми, мета дипломної роботи, хронологічні та географічні рамки, історіографічний огляд.

У першому розділі розповідається про радянський рух Опору на Харківщині, особливості його діяльності у регіоні.

Другий розділ присвячений аналізу діяльності стихійного руху Опору, коли місцеві жителі допомагали вижити бійцям Червоної Армії, що потрапили на окуповану німцями територію не за чиїмось наказом, а по зову душі.

У третьому розділі аналізується діяльність націоналістів на території області.

У заключенні робляться основні висновки по дипломній роботі.

РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога. оскільки воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці "замаху на товариша Сталіна" та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об’єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов’язків яких було віднесення формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що в промові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистським агресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, що вони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17 листопада з’явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

"1. Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40 – 60 км в глибину від переднього краю та на 20 – 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.

2. Для знищення населених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальною сумішшю, гранатами й підривними засобами…

3. При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянське населення й обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використати.

4. Ставці щотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пункти знищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів" [Див. 55, с. 31].

Не важко уявити, в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці накази пунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29 червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, де обговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але до середини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рух білоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар Компартії Білорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагу на пір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

18 липня 1941 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в запіллі німецьких військ" [43, с. 217]. В ній говорилося, що партійні організації випустили з-під своєї уваги питання партизанської та диверсійно-розвідувальної діяльності в тилу ворога, яку вели групи патріотів. Ба більше, "ще не рідкісними є випадки, коли керівники партійних і радянських організацій у районах, яким загрожувало загарбання фашистами, ганебно кидають свої бойові пости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються фактично на дезертирів й жалюгідних боягузів. При цьому керівники республіканських і обласних парторганізацій у багатьох випадках не вживають заходів для рішучої боротьби з цими ганебними фактами" [43, c. 217].

Найзначнішим в області був радянський рух Опору. Його формування розпочалось у липні – серпні 1941 р.

Згідно з директивою 4-й відділ Харківського управління НКВС разом з обкомом ВКП(б) розгорнули досить активну, якщо покладатися на кількісні показники, діяльність для формування партизанських загонів, диверсійно-розвідувальних груп та підпілля.

співробітники обкому ВКП(б) та управління НКВС провели бесіди з 10 тис. кандидатів до партизанських загонів і підпілля. Після відсіву ненадійних (не завжди точного) було утворено 85 партизанських загонів (кількістю 3 062 особи) і 66 диверсійних груп (кількістю 271 особа). На початок окупації було створено обласний обком партії, 37 підпільних райкомів, у тому числі 4 – у Харкові; обком, 26 райкомів комсомолу, з них 3 – у місті. Всі вони пройшли підготовку у спеціальних школах. У зв’язку з бойовою обстановкою, що швидко загострювалася, 15 загонів були передислоковані в інші області України, ближче до фронту. Взаємодіючи з регулярними частинами Червоної Армії, вони не раз відзначалися у боях.

Підпільна боротьба зосереджувалась в основному у Харкові. Головним завданням підпільників тут було не дати змоги окупантам налагодити виробництво. Сильний резонанс мали дії оперативної інженерної групи під керівництвом І.Г. Старинова. Напередодні залишення Харкова сапери замінували декілька будинків. У одному з них на вулиці Мироносицькій, 17 розмістився начальник Харківського гарнізону, генерал фон Браун. 16 листопада 1941 року цей будинок було підірвано радіоміною, керованою із Воронежа. Разом із генералом загинуло 2 офіцери і 13 солдат. 20 листопада ц.р. на площі Руднєва було знищено будинок штабу військового командування. Під його уламками загинули десятки офіцерів вермахту.

Підпільні обкоми партії і комсомолу, очолені відповідно Іваном Івановичем Бакуліним і Олександром Гордійовичем Зубарєвим, не встигли розгорнути активну діяльність. В основному вони розповсюджували листівки. За доносом зрадника у січні 1942 року Зубарєв і його зв’язкова Галина Нікітіна були заарештовані та після катувань страчені. У червні ц.р. у зв’язку з арештом Бакуліна припинив діяльність і підпільний обком партії. Намагання відновити діяльність обкомів не мала успіхів. Новий склад обкому комсомолу (Олександр Щербак – секретар, Федір Слинько і Галина Пархоменко – відповідальні організатори, Надія Волкова - зв’язкова ) не зумів пройти у Харків і влився до складу загону Синельникова. Під час одного з боїв із фашистами вони загинули. "Основною причиною арештів і провалів у діяльності підпільних організацій, - наголошувалося у звіті обкому партії, - була зрада й порушення конспірації".

В області діяли партизанські загони. Не зважаючи на те, що в області повинно було діяти 72 партизанські загони, на зв’язок вийшло лише 34. За звітом обкому партії, у лютому 1942 року в області у тилу ворога діяв 21 загін, 24 – на лінії фронту і 19 – опинились у радянському тилу.

На жаль, неможливо точно відповісти навіть на питання, яку ж кількість загонів було створено до кінця жовтня 1941 року та після окупації частини Харківської області. Найчастіше вживана в літературі й наведена нами раніше цифра – 94 партизанських загони та 66 диверсійних груп загальною чисельністю 3 581 боєць [3, с. 241, 4, с. 17], по вивченні архівних документів викликає поважні сумніви. Так, у доповідній записці М.С. Хрущову обласний комітет ВКП(б) повідомляв 13 грудня 1941 року, що в області було сформовано 108 партизанських загонів та 57 диверсійних груп, до яких залучено 2 662 більшовики та 1 780 комсомольців. Але загони створювалися й після грудня 1941 року: тільки за квітень – травень 1942 року обком та органи НКВС під керівництвом Л.Г. Добровольського організували ще 23 загони, де налічувалось 374 партизани. Стосовно кількості диверсійних груп, то в іншому документі мова йде вже про 130, а не 57 або 66 груп [55, с. 32]. Всі ці дані створюють складну картину неточностей та недомовок.

Станом на березень 1942 року в запіллі ворога повинен був залишитися 71 харківський загін, а згідно з доповідною запискою обкому там знаходився лише 21 загін. Навіть коли взяти до уваги, що 20 загонів розпалися чи було розформовані, 15 відправлені в інші регіони України, то все одно невідомо, де поділися інші [55, с. 32].

Певне світло на цю проблему проливає конкретний аналіз діяльності окремих партизанських формувань, а також ситуації, що склалася в осені 1941 року у прифронтовій зоні, якою досить довго вважалася Харківщина – адже територія 9 районів області частково не була окупована до літа 1942 року.

В неймовірно складних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень, розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на території України стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Певною мірою вдалося виправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних організацій.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою були збройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил.

В напруженій і складній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам. Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський, Залізничний і Основ’янський) були тісно зв’язані з патріотично настроєними безпартійними масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанської боротьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці підпільники розповсюдили в 1941 р. понад 5 млн. листівок, у 1942 р. – близько 1 млн., а в 1943 р. – 3,5 млн. Ці листівки мали дуже невеликий розмір, були бойові за змістом. В одній з таких листівок писалося: "Помстимося німецько-фашистським мерзотникам за пограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми, за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецьким окупантам"

Активну участь у підпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Першиних: Тетяна Михайлівна та її сини Микола й Олександр. Знаючи А.М. Китаєнка по спільній роботі на фабриці, вони всіляко допомагали йому як секретарю Залізничного підпільного райкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарській машинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені й зими 1941 – 1942 рр. вони слухали зведення Радінформбюро, розмножували їх і передавали Китаєнкові для розповсюдження. Брати Першини були заарештовані разом з Китаєнком наприкінці травня 1942 р. і закатовані.

У листопаді 1941 р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна. Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив для активізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівських окупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялись практичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху в області.

Поступово підпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромах і залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітря великий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площі Руднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувався штаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізії генерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.

У Харкові у перебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діяли підпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу і плани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вони створили так звані "громадські двори" і "державні маєтки".

Тим часом очолюваний І.І. Бакуліним обком партії дедалі ширше розгортав свою діяльність. Якось на одній з конспіративних квартир відбулося засідання обкому. Мова йшла про необхідність роз’яснення жителям Харкова і області виробленої Компартією програми організації відсічі загарбникам, про розширення зв’язків з населенням і залученням його до активної боротьби. Обговорювалось також питання про комсомольське підпілля, яким керував Олександр Зубарєв. Квартира Нікітіних по вул. Артема, 23, куди перебрався жити Олександр Зубарєв, перетворилась у своєрідний штаб комсомольців Харківщини. Тут проводилися засідання обкому, готувалися десятки антифашистських листівок та закликів, які потім розмножувалися і розповсюджувалися серед населення.

Велику роботу підпільні партійні і комсомольські організації провели по розгортанню диверсійної діяльності і партизанської боротьби на Харківщині. Так, на заводі "Серп і молот" було висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, в листопаді 1941 р. на станції Нова Баварія було підірвано залізничну колію, в результаті чого багато німців вбито й поранено. Вибух на залізниці був організований секретарем підпільної парторганізації станції О.В. Катаєвим. 22 листопада 1941 року фашисти заарештували Катаєва і повісили на телеграфному стовпі біля Палацу культури канатного заводу.

У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т. Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім’я Тищенка була заарештована гестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.

В умовах розгулу фашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні та комсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистських окупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Не можна не відзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний, ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи на страшні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Весною 1942 р. в Близнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої був майстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництво комсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р. Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов – до війни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, а на фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундов опинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпечено документами на ім’я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківську земельну управу.

З ініціативи Гасанова в селі Надеждине у хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефа районної управи Ангальта було організовано обід. Напоївши фашиста до безтями, Гасанов забрав у нього печатку і поштампував чисті бланки перепусток, при допомозі яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених. В травні 1942 р. Гасанов допоміг створити у селі Анастасівці підпільну комсомольську організацію в складі 11 чол., якою керувала колишня піонервожата Надеждинської середньої школи С.С. Ющенко. Близнюківські підпільники діставали для голодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи фашистів. Члени організації Галина Сулима, Людмила Слюсарчук та ін. вбили вартового біля складу боєприпасів і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тис. патронів.

В травні 1943 р. підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківського обкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60 чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті на кілька тісно зв’язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуванню Червоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і техніку ворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольством партизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеної транспортною групою, перегін Близнюки – Дубово – Гаврилівка був виведений з ладу на 18 годин.

Тривалий час фашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійний нагляд сім’ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича. Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лише при допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільної комсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В. Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і, нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, був наймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівник організації М. Гонтаренко повідомляв: "В останній час у нашій Близнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін, полум’яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення… Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю, знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від нього окупанти. Помер як герой…". А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: "9 лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можна було впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабуть шомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів… Минуло багато років від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: "Я витримаю!". І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадив Батьківщину" .

За постановою Харківського обкому КП(б)У, у вересні 1941 р. в Старому Салтові створено підпільний райком партії і партизанський загін для боротьби проти німецько-фашистських загарбників. До складу райкому входили: З.С. Піддубний (до війни завідував відділом агітації і пропаганди райкому партії), О.С. Щербак (секретар РК ЛКСМУ) та інші. Секретар Старосалтівського райкому партії І.О. Корзін був членом Харківського підпільного обкому КП(б)У, а О.М. Щербак – секретарем другого підпільного обкому комсомолу. Підпільники створили три партизанські групі, які базувались у селах Старому Салтові, Хотімлі та Гонтарівці. Харківський підпільний обком партії призначив комуніста І.Р. Яковлєва командиром, а З.С. Пуддубного – комісаром Старосалтівськго партизанського загону, який налічував 19 чол.

Діяльність підпільного руху пов’язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягали перш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змогли б забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якій зосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони. В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД, група таємної поліції, елітні дивізії СС "Адольф Гітлер" і "Мертва голова". У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, до складу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим і прагнули до його знищення.

Намагаючись придушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різні наклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, що Червона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування. Виявляючи "новий порядок", окупанти намагалися прикривати свої злодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людей загарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазних націоналістів.

Тому найважливішим завданням партійного підпілля було постійно і твердо підтримувати впевненість людей в тому, що в кінцевому підсумку ворога на радянській землі чекає неминучий розгром.

Радянські патріоти, ризикуючи життям, завдавали великих втрат ненависним окупантам. Вони не давали гітлерівцям можливості встановлювати і використовувати промислові підприємства, виводити з ладу потяги на залізницях, підривали ешелони з бойовою технікою і боєприпасами.

У листопаді 1941 р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія в результаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетіли в повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, який з’єднував центр міста з Холодною горою.

Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Ліси вздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частину партизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легко прострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольства швидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. таким чином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжці залишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.

Після втрати закладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського та Шевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії, котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. У люті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях та подертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні ялових чобіт, ні кожухів.

Частина партизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївський загін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але перед виходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївських загонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції. партизани мусили дати зобов’язання німецькій адміністрації не здійснювати ніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лише партизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].

До середини грудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївського району, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частин Червоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинив існування тому, що його командир – голова райвиконкому І.М. Ткачов – став працювати на німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанів напризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідниками Червоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВС послав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого зв’язку. Влітку 1942 року німці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливо це зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна [36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12 комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943 року переховувалася на території Ворошиловградської області, з’явившись у райцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.

В серпня 1944 р. колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумом скаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожому тилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвища тих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу до німців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону № 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм склад партизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість її загинула.

Партизанські загоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться, залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальних органів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своєму розпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливості майже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанських загонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства й дефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охоронних загонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942 року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянках залишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл. Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ, примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністична частина загонів.

Навіть у червні 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що для боротьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військові частини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія, дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі, члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічив занадто багато класових ворогів, але дійсно – затятість поліцейських та допоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась після того, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім’ї. Лише з кінця 1942 – початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампанію вербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанського руху.

Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Ще з липня 1941 р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіх запідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належав розстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що "терплять" партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днів непохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогу військовополоненим або оточенцям [50, с. 90].

Політизація дисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послуху породжувала страх за невиконання наказу, а з ним – виміщення злоби на цивільному населенні.

Між тим керівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського руху насамперед масовості, різного збільшення кількості з’єднань та загонів. Навіть 15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову "Про стан і дальший розвиток партизанського руху на Україні", в якій ставилося завдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створювати загони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи на визнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку [71, с. 52].

Таким чином, населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадлом фашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричі побувала у ворожому тилу в кінці 1941 – на початку 1942 рр. доповідала "Населення Харкова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів" [70, с. 56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об’єднаний загін кегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію, що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміж мирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільний партійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців, одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Для цього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення не повинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливу агітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок – "аж до масових відмов, якщо це навіть викликає репресії" [44, с. 168].

До літа 1942 р. реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, що виконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський, Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом 265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, що лінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанської боротьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання з розвідки розташування ворожих військ; добували "язиків", переходили лінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки (під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведення диверсійних акцій.

Ефективно діяли партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди "глибоко засвоїли основоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступу німецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку та безпеці." Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгром фашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річний Григорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша став розвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння, розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив до пазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м. Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени 1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схоплений фашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятовані воїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю "За відвагу". Такий же подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

Героїчно загинув Володя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись у руках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Учень ізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецьких бензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там, Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численні завдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944 року він був розстріляний.

Перший партизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р. складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф. Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червона армія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.

З кінця 1942 і на початку 1943 р. на території Шевченківського та прилеглих районів діяв партизанський загін під командуванням І.М. Підлипняка, агронома Булацелівської МТС. Ще влітку 1942 р. Підлипняк в складі партизанської групи з 9 чол. на чолі з секретарем Дворічанського райкому партії В.Я. Юрченком був направлений до Москви для спеціальної підготовки. Після закінчення курсів ця група 29 жовтня на парашутах опустилась помилково на території Липецького району біля с. Веселиного.

Дізнавшись від місцевих жителів, що його товаришів по десанту майже всіх захопили гітлерівці і розстріляли, Підлипняк вирішив діяти самостійно. 15 листопада він прибув до Шевченківського району і організував партизанський загін в складі 50 чол.

За час своєї діяльності з 5 січня по 1 лютого 1943 р. партизанський загін Підлипняка знищив чимало фашистів та їх посібників. Особливою хоробрістю в загоні відзначився 17-річний комсомолець Д.І. Козлов, який лише в одному бою знищив 8 гітлерівців. Крім того, одна з груп загону Підлипняка поблизу станції Щеняче підірвала німецький поїзд, під час аварії загинуло близько 200 окупантів.

У жовтні 1941 р. Зміївський райком КП України створив партизанський загін № 65 на чолі з Я.А. Брехунцем. До складу загону ввійшли жителі Таранівки та навколишніх сіл. умови бойових дій партизанів були надзвичайно складні. Адже неподалік від баз загону проходила лінія фронту, район був насичений фашистськими військами. Та незважаючи на це, партизанський загін розгорнув діяльну роботу по організації на залізниці диверсійних актів. Партизани замінували шляхи між Змієвим і Таранівкою і між Таранівкою та Олексіївкою. Вже в листопаді 1941 р. на партизанських мінах підірвалося 12 ворожих автомашин з вантажем. В грудня 1941 р. та січні 1942 р. партизани пошкодили 45 км телефонних ліній (між Таранівкою і Безпалівкою та іншими населеними пунктами). А 29 грудня 1941 р. було зірвано залізничне полотно між станціями Таранівка і Безпалівка, на тривалий час порушено рух по залізниці.

Взимку 1941 – 1942 рр., коли частини Радянської Армії стали визволяти від окупантів ряд сіл Зміївщини, партизани загону № 65 активізували свою діяльність.

У травні 1942 р. беручи разом з регулярними частинами Радянської Армії участь у боротьбі проти фашистів, партизанський загін зазнав великих втрат. Загинув і командир загону Я.А. Брехунець. Після цього загін припинив своє існування, його бійці влилися до лав Радянської Армії.

Ще у вересні 1941 р. Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42 бійці. Командиром було призначено комуніста О.М. Салова, голову колгоспу "Шлях соціалізму", комісаром – комуніста В.А. Рогозу, завідуючого ізюмським райземвідділом. В січні 1942 р. в зв’язку з визволенням більшої частини району загін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні – червня 1942 р., коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром був О.М. Сало, комісаром – О.Ю. Різник.

Цей загін мав свою базу в лісі, поблизу с. Червоного Шахтаря. Зв’язківцем між загоном і селом був колишній партизанський командир в роки громадянської війни В.І. Гнієвський. Партизанський загін підривав ворожі автомашини, знищував фашистські бліндажі, діставав "язиків", псував телефонний зв’язок тощо.

Ось що записано у щоденнику цього загону в ті дні:

"23 грудня 1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7 фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну точку, продовжуючи вести бій навіть після того, коли був поранений в обидві ноги…

6 червня 1942 р. вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великим румунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, які втекли, залишивши 10 вбитих і 10 поранених.

9 червня 1942 р. Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова нападала на гітлерівську автоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами".

До загону вливалися нові люди, зростала в ньому і партійна організація. Лише у вересні 1942 р. до партії було прийнято 9 чоловік.

Слава про бойові діла загону ширилась за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 р. загін знищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовим майном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон, знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогу партизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.

Наприкінці січня 1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралось близько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстріл селян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село. Багато поліцаїв було тут же знищено. Під час цього бою загинув командир партизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р. партизани вулицями міста несли на руках труну з тілом командира і на міській площі урочисто поховали його. Згодом партизанський загін влився до лав діючої армії.

Під час фашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольська група, тісно зв’язана з партизанами. До неї входили три сестри Сліпцови, Л. Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писали лозунги, в яких закликали населення до активної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.

Ще в липні 1941 р. Новодолазький райком партії розпочав підготовку до боротьби в тилу ворога. Створювались умови для підпільної роботи. В багатьох селах було утворено підпільні партійні групи, призначено місця для явок, підібрано зв’язківців. Очолили підпільні групи досвідчені комуністи.

У вересні 1941 р. райком партії організував партизанський загін, що складався з 58 чол. Командиром загону було призначено голову колгоспу ім. Фрунзе С.О. Либу, комісаром – секретаря райкому партії Ю.П. Іванова.

Подвиги Нововодолазького партизанського загону складають не одну славну сторінку в літопису Великої Вітчизняної війни. Спочатку він діяв в складі частин радянської армії. За завданням командування партизани переходили лінію фронту, добували "язиків" та відомості про розміщення, озброєння пересування німецьких військ.

Весною 1942 р., коли Радянська Армія готувалась до наступу, загін одержав завдання проникнути в глибокий тил ворога і своїми діями сприяти успіху операцій регулярних частин. 20 травня він перейшов лінію фронту і 23 травня в Зміївських лісах з’єднався з партизанським загоном, яким командував Герой Радянського Союзу І.Й. Копьонкін.

Через декілька днів об’єднаний загін з’явився в Нововодолазьких лісах і розгорнув бойові дії. Серед дня партизани ступили в Нову Водолагу, захопили коменданта з його охороною, що складалася з німецьких солдатів і поліцаїв, знищили протитанкову гармату та засоби зв’язку. Коли партизани вийшли з райцентру, озвірілі фашисти, щоб залякати населення, повісили 13 ні в чому не винних жителів Нової Водолаги. Але своєї мети фашистські карателі не досягла. Після цієї операції партизанський загін поповнився новими бійцями з числа населення міста.

30 травня 1942 р. партизани вчинили напад на табір радянських військовополонених в селі Литвинівці Валківського району, вони знищили фашистську охорону і визволили з полону 200 чол. військовополонених. Загін завдав окупантам великих втрат. Майже щодня партизани вели бої і вступали в сутички з карателями.

В червні загін перебазувався в Краснокутські ліси, залога карателів, що переслідувала партизан, була розгромлена. Та фашисти зібрали великі сили й оточили Краснокутський ліс. бій тривав кілька годин. Вміло маневруючи, партизани прорвали кільце ворога і вийшли з оточення. Карателі зазнали великих втрат. Понесли втрати і партизани: на полі бою загинуло 20 бійців. Чимало було важко поранених, серед них командири – І.Й. Копьонкін і С.О. Либа. В зв’язку з ускладненням умов командування вирішило поділити загін на невеликі групи. Нововодолазькі партизани під командуванням комісара Ю.П. Іванова пробивались до свого району.

Діючи у водолазьких, рокитнянських та люботинських лісах, партизани продовжували боротьбу з загарбниками. Коли карателі виявляли місце постійного перебування загону, партизани міняли дислокацію. Загін перебазувався у вовчанські ліси, де з’єднався з загоном І.А. Шапелєва. В складі цього загону нововодолазькі партизани продовжували боротьбу аж до повного вигнання Радянською Армією фашистських окупантів.

З жовтня 1941 до 25 лютого 1943 р. – дня першого визволення Нової Водолаги радянськими військами – нововодолазькі партизани знищили 497 фашистських солдат і офіцерів, 69 поліцаїв і 5 інших зрадників, пустили під укіс 2 ешелони, знищили 4 вагони з фашистськими солдатами, 2 гармати, 10 автомашин, висадили в повітря 10 мостів.

Ще в перші дні війни у Сахновщині був створений винищувальний батальйон, до складу якого ввійшли переважно комуністи і комсомольці. Після захоплення району ворогом, він злився з партизанським загоном, очолюваним О.К. Кондратьєвим (керуючий конторою "Заготскот").

У жовтні 1941 р. партизанський загін із Сахновщини перебазувався до Ізюмського р-ну, вийшовши в тил фашистам для бойових операцій і диверсійних дій. У селищі залишилася невелика група партизанів, яка в ніч на 18 грудня 1941 р. підпалила німецький продовольчий склад і базу з бензином.

В січні 1942 р. партизани підплили стайню з кіньми окупантів. особливу активність партизани проявили в період прориву фронту німецько-фашистських військ Радянською Армією в січні 1942 р. 26 січня партизани напали на штаб німецького підрозділу, знищили до 10 фашистських офіцерів і захопили штабні документи.

Народні месники вели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному, Гришівці, Германівці, Максимівці. Разом з розвідкою, а потім з частинами Радянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині. 27 січня 1952 р. частини Радянської Армії вступили в Селище. Прийшов час визволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямку значні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.

В березні 1942 р. з загону народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремих груп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів. Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський (заступник уповнаркомзщагу), І.Ю. Сидоренко (працівник райкому партії), І. Сосюрко (робітник млина) та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітря залізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військову техніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизани взяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.

Жорстокі бої відбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Армії разом з об’єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградського районів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22 травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта і далі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.

Багато партизанів загинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16 червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загону О.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстріляли Г.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.

Головним методом приборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча й не для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942 р. "Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом та шпигунством", виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тоді на Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевого населення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру, заохочуючи подібні дії преміями – як грошовими, так і матеріальними. Якщо в полон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не треба розстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, що її примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життя затриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто, бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкоманди виявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення не буде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повинні вішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с. 200].

Дещо збільшилася кількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалого наступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися на окупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28 лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Але навіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початку війни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.

Не можна залишати без уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальна скрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення, заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиції продовольства в жителів, породжували непослух та зловживання командно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хоча він з іншого району) власною кров’ю підписали клятву: "В жодному разі не дискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвом щодо мирного радянського населення" [55, с. 39]. Не треба при цьому забувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть після прийняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення "Про забезпечення заходів щодо розвитку партизанського руху на Україні" допомога з боку Великої залишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літаки ЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні – травні 1943 р. одним авіаполком забезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення не вважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресій з боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталіна жителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже доля багатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66, наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші не витримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданням частин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибуло тільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліції комісара П.М. Воробйова [55, с. 40].

Подібних прикладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелося зазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року. Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг та взуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились і занепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: "Моральний стан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу".

У 1943 році партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вже нагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координувалась і підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більш ефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили 23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29 мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвід з боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.

Від рук окупантів та їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дні окупації в містах і селах України з’явились оголошення: "За слухання радянського радіо – розстріл!", "За читання радянських листівок – розстріл!", "За допомогу військовополоненим й агентам – розстріл!" Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупанти зосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної та партизанської боротьби у зародку.

РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ

Репрезентантами стихійного руху Опору були прості люди, які, ризикуючи своїм життям, надавали допомогу тим, хто її потребував, не за чиїмось завданням, а за покликом серця. Це були жінки, діти, старі. Вони переховували євреїв, червоноармійців, втікачів із концтаборів, ділилися з ними їжею, одягом, надавали медичну допомогу.

В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. У специфічній формі боротьби з окупантами проявилась патріотична діяльність співробітників 9-ї лікарні м. Харкова, що на Холодній горі під керівництвом професора О.І. Мєщанінова. В кінці жовтня 1941 р. в операційну вдерлися німецькі офіцери. Проф. Мєщанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. А до лікарні все несли й несли поранених радянських бійців, їх підбирали жителі міста в ярах, балках, садах. Незабаром усі корпуси лікарні й 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі йшли хірургічні операції. Лікарі П.С. Делевський, Н.І. Обухова, В.І. Воротинцев, Н.П. Протопопович, Р.І. Проценко, медична сестра Г.В. Радіонова та ін. (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей, замаскувавши відділення під інфекційне. За наполяганням тюремного лікаря арештанта К.Р. Сєдова виснажених в’язнів відправляли лікуватися у 9-у лікарню. Звідси їм вдавалося вирватися на волю. Із 550 арештантів, що надійшли до лікарні з квітня до листопада 1942 року, жоден не повернувся у тюрму. А всього лікарям вдалося врятувати близько 2 000 червоноармійців. Жінки не тільки лікували і доглядали перехованих, але й розшукували та готували для них їжу. А коли переховані набирались сил, їх переправляли до партизанських загонів, забезпечуючи одежею та необхідними документами.

Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.

Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професору О.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах 7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щоб полонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійно помешкання, що охороняється.

Але у зв’язку з тим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, що цим їм сприяють втекти.

В запобіганні здатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції і передати це обслуговуючому персоналу.

У майбутньому, за вказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а в лазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.

У лазареті № 7 буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].

11 червня 1942 р. німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і поранені червоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли в будинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували і лікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули їх у концтабір.

Учасниками стихійного руху були мешканці Богодухова О.П. Кліменко, Н.П. Клімченко, В.П. Турчан, З.Г. Карпова, О.І. Сіроштан, Сергієнко, Є.С. Решетняк, Г. Мелещенко та ін. Вони також переховували поранених, допомагали хірургам батькові і синові Ревковським в догляді за ними. Переважна більшість тих, що видужали, повернулись в ряди Радянської Армії, перейшовши лінію фронту. Надійними документами забезпечувала бійців М.Ю. Солодовник, яка була залишена на окупованій територій райкомом партії. Їй вдалося влаштуватись перекладачкою в поліції. Вона тримала підпільників у курсі всіх планів окупаційних властей. За короткий строк вона дістала для бійців 47 паспортів [17, с. 296].

У Боровій лікар С.О. Головіна, коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення до Німеччини, оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби, щоб молодь не забирали на роботи до Німеччини.

Після відступу радянських військ з Нової Водолаги 6 березня 1043 р. у підвалі напівзруйнованої лікарні залишилось понад 70 важко поранених радянських бійців, яких за станом здоров’я не можна було транспортувати. З ними залишились медичні працівники: професор Ю.Ю. Вороний лікарі Є.Г. Бутков і Є.Ф. Водка, медсестри Н.І. Воровик, В.С. Водолажченко, А.П. Лойко, Н.Ф. Килипко-Мищенко, М.Г. Пінчук, А.Н. Пінчук, Л.Г. Співак та інші.

Радянські лікарі доклали героїчних зусиль, щоб врятувати і вилікувати солдат і офіцерів. Вони оголосили їх хворими на тиф, чого окупанти дуже боялись. Мешканці міста приносили пораненим їжу, одяг, випрану білизну, давали свій кров, переховували у своїх садибах тих, хто вже вилікувався. Так продовжувалось півроку, до дня остаточного визволення міста від окупантів. Зусиллями патріотів було врятовано життя понад 70 бійців, більшість яких стала до лав Радянської Армії, щоб продовжити бити ворога.

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Іноді такі подвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. Пісочина Харківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагороджена медаллю "За відвагу" [17, с. 994].

Влітку 1943 р. в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в саду по вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчику першу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах Другого Українського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 - 945].

Під час окупації мешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Часто місцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали участь у партизанському русі.

В період окупації блюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Ось один із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував її два з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців Червоної Армії, що потрапили в оточення. В сім’ї зберігаються їх листи. Ось що писав П.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: "У жовтні 1941 року, коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев’язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку" [45, с. 68].

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителів району мали безпосередні зв’язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Особливо активізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанський загін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців село Чепіль, відновивши там радянську владу.

На початку лютого 1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів – Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші – і підійшли до Балаклії.

Жителі Добровілля Близнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хата М.М. Семи використовувалась для зв’язку з партизанським загоном. Жителі Г.А. Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужати кільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашисти закатували селянок.

Комсомолки, школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольський комітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки, допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юні патріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.

Напередодні жовтневих свят 1942 р. гітлерівці вирішили пограбувати с. Мартове Чугуївського району. Усе награбоване вони зносили до річки Сіверський Донець, щоб переправити на той берег. Навіть покидали гвинтівки, які їм заважали. Чотири піонера: Гриша Походенко, Ваня Шевченко, Ваня Шевченко другий та Мишко Піхур підповзли до річки, швидко поскладали речі на паром, забрали зброю і перетягли паром на другий берег Дінця. Речі заховали у піщаному кар’єрі і приготувалися зустріти фашистів. Коли ті повернулися хлопці відкрили вогонь. Німці вирішили, що це засідка партизанів, і з криком "Рус! Партизанен!" втекли.

Напередодні визволення села інший мешканець піонер Павлик Піддубний під носом у гітлерівських патрулів пробрався за село. Раптом він побачив людей у білому, що повзли у напрямку села. Хлопчик зрозумів, що це радянські розвідки і що зараз їх схоплять німці. Не думаючи про небезпеку, Павлик кинувся назустріч розвідникам. Він біг і кричав: "Там німці! Там німці!" Коли ж зрозумів, що його почули, він повернуся і побіг до села. Фашисти люто розправилися з хлопчиком. Павлик загинув, але врятував життя підрозділу радянських воїнів.

Опинившись на окупованій території місцеві жителі самостійно утворювали партизанські загони. Так, з листопада 1941 до серпня 1943 р. в селі Пархомівка Краснокутського району існувала підпільна антифашистська група на чолі з П.О. Масенко. Вона проводила активну агітаційну роботу серед населення. комсомолець Ю. Кисельов зробив радіоприймач і систематично слухав повідомлення Радянського інформбюро. За допомогою листівок і усних переказів вони ставали відомими населенню Пархомівки і навколишніх сіл. у кінці 1942 р. група робітників цукрозаводу, залучивши молодь села, утворила другу підпільну антифашистську групу. Її очолив М.Я. Трошин, який утік з німецького полону і влаштувався в Пархомівці кочегаром на цукрозаводі. Через деякий час командир Краснокутського партизанського загону Т.С. Милюха встановив зв’язок з цією групою і доручив їй ряд бойових завдань. Напередодні вступу частин Радянської Армії у Пархомівку в лютому 1943 р., група Трошина захопила село і протягом 9 днів тримала в руках і вела бої проти гітлерівців.

У селі Багата Чернещина Кегичівського району утворилася підпільна група, до якої ввійшли місцеві жителя І.Г. Рябуха, М.Я. Кізка та інші, а такої червоноармійці втікачі з німецького полону П.Г. Омеляненко, А.Г. Томілін. П.Г. Омеляненко виготовляв з дерева клини, які використовувались для диверсій на залізниці. Вони ж підробили печатки Сахновщинської і Перещепинської комендатур і "завіряли" ними написані німецькою мовою перепустки, які давали можливість партизанам і втікачам з німецького полону вільно проходити до лінії фронту.

До стихійного руху Опору можна віднести також саботаж: ухиляння селян від сплати податків, здавання продуктів харчування, намагання робітників зривати план роботи, псувати устаткування і уже виготовлену продукцію, паралізувати залізничний та автомобільний рух тощо.

Отже, стихійний рух був різноманітним. Він увібрав у себе і діяльність антифашистських підпільних організацій, які не підпорядковувались центру, і саботажі харківців на підприємствах, у господарських дворах. Особливо він відзначився щирою допомогою простих людей радянським бійцям і офіцерам, що потрапили у скрутне становище.

Ці люди не завдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей, які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справу Перемоги над ворогом. Адже недаремно Меланію Дем’янівну врятовані називали своєю другою мамою, а до Олександра Івановича Мєщанінова, а після його смерті – до родини, надходили тисячі листів із подякою за врятоване життя.

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ

Національний рух на терені Харківщини важко назвати рухом Опору проти фашистів. По-перше, він був слабо розвинений, по-друге, не мав єдності і, по-третє, а це, можливо, головне, активно співробітничав із німцями, залишивши по собі недобру пам’ять.

Цей рух зосереджувався в основному у Харкові і швидко охопив цивільні адміністративні органи управління. Своїм основним методом націоналісти вибрали боротьбу із більшовизмом, а для цього потрібні були співпраця і лояльне ставленні до окупантів, пропаганда серед місцевого населення послуху та підтримки нової влади.

Національний рух у Харкові мав три гілки: місцевий, бандерівський і мельниківський.

Безумовно Харків, у недалекому минулому столичне місто, центр українізації у 20-ті рр., мав певні традиції українського національного руху ще з дореволюційного періоду. Багато хто з учасників українського відродження зазнав переслідувань, суворих випробувань та поневірянь по тюрмах та таборах. Проте і в кінці 30-х рр. місто повністю не втратило свого значення як одного з центрів української культури, де працювало багато видатних українських митців. З початком німецько-фашистської окупації українська громада міста виявилася розколотою. Більша її частина опинилася на фронті або евакуювалася в радянський тил. Решта перебувала під німцями. Часто не з своєї волі, бо не було можливості виїхати, а дехто залишився цілком свідомо, пов’язуючи з німцями свої надії, у т. ч. й державницькі. Серед них були і відомі політичні постаті, такі як В.А. Доленко, О.П.Семененко та ін. З перших днів окупації вони провадили активну роботу по згуртуванню навколо себе антирадянськи налаштованих осіб. Зрештою була сформована досить струнка вертикаль організації місцевих націоналістів, яка включала політичний провід, більш широкий за складом "Громадський комітет" і максимально легальні, відкриті, формально неполітичні об’єднання. Найчисленнішою серед останніх була "Просвіта", значно меншими – "Союз українок", "Спілка української молоді", "Комітет українського купецтва" та ін. Важливим чинником у боротьбі за населення Харкова стала відроджувана у місті при активній участі націоналістів УАПЦ.

Політична концепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися в жорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний слід у цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дуже складний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності та непевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнських націоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм на певний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.

На початку війни Харків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрів ОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робила спроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тільки з початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків у Східній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів. похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякими даними, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Центр", якою керував М. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередки бандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії проти бандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити у Харкові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часом окремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добре законспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.

В. Косик, наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з них повідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. "було перехоплено нелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані "крайовим відділенням ОУН східних територій України". У цих листівках вперше повідомляється, що група Бандери має "окреме відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення". Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. У ході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліції безпеки, "в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографію організації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, що закінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць" [27, c. 655]. У одній з листівок, підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: "Українці! Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу… Тепер кожен українець повинен збагнути, що в нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя – це шлях організованої революційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну" [28, с. 368-369].

Деякі факти знаходимо в німецькому документі, наведеному газетою "Молодь України": "У зв’язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харкові встановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістів до своїх цілей… Встановлено, що зв’язковим од бандерівської групи до комуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом з німецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирі відбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловік в кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів…" [28, с. 655].

Проведені розшуки по архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М.Процинського – оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини, скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився до визвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувався польською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами після окупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичної діяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, а пізніше, до літа 1942 р., - заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванні з прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він – "рядовий боєць" С.Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.

У серпні 1942 р., коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документи зберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідували Харків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Книш та ін. [29, с. 398]

Значно більше пощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початку осені 1941 р. з’явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі з Ольжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них – Б.І.Коник, К.М.Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я.Кравчук. вони розгорнули у місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].

Б.І.Коник був вихідцем з Галичини, за фахом – журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова на будинку харківської міської управи з’явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як на визначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А це давало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такі перспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали свої результати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українських націоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України, Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якої входили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вона повинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подавав відділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився на легальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративних зборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д.Недужого, відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалися стан справ із харківським самоврядуванням, питання формування української поліції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т. ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько, В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]

Не всі вони повністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництво західноукраїнських "молодиків". В.А.Доленко у своїх повоєнних спогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; "Стало відомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міській управі з’явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один з прибулих К.(Б.Коник. – А.С.) став ніби українським комендантом міста і почав формувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи і здобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби стало легше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківських кіл у діяльності цих осіб… Для політичної нашої тактики було ребусом, чи вважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується під національний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарада українців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячів різного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більше пожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двом таборам – Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськими традиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов’язані ні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицької окупації" [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось Дорошевич Недужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А. Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. На відміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагою згадував про них у своїй книзі: "Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у своїх духовних проявах" [56, с. 122].

Доля родини Недужих у роки війни була трагічною. Уродженка Кам’янця-Подільського, учасниця національних змагань в період революції М.М.Недужа в 20-х р. разом з чоловіком прибула до Харкова, отримала тут вищу освіту [53, с. 281]. Проте радянську владу не сприймала як рідну і тому свідомо залишилася у Харкові в жовтні 1941 р. разом з В.В. Кривенком, В.В. Дубровським та іншими зустрічала німців хлібом-сіллю [53, с. 281], бо з ними пов’язувала надії на створення української держави. О.Соловей розповідала таку історію: "Пізня осінь 1941-го. Фронт невпинно рухається на схід. У Просвіті обід. З якоїсь особливої нагоди, бо людей зібралося дуже багато, серед них кілька військових. Місця за столами забракло, стоїмо гуртом під стіною – неподалік мене Марія Матвіївна Недужа, - чекаємо другої черги і слухаємо промови. Хтось на закінчення вигукнув "Хайль Гітлер", і Марія Матвіївна з запалом викинула руку вперед. Не тільки вона, таких у ті перші дні було більше" [53, с. 282].

М.М.Недужа розгорнула активну діяльність на посаді заступника голови відділу пропаганди Харківської міської управи, стала одним з керівників Союзу українок. Проте панування німців у Харкові швидко підтвердило найгірші побоювання. М.М.Недужа стає на шлях небезпечної нелегальної роботи. На квартирі цієї родини знаходять притулок українські націоналісти, хазяї розповсюджують націоналістичну літературу, ведуть широку пропаганду. У вересні 1942 р. гестапо заарештувало Т.Д. та М.М.Недужих, а також їх 17-річну доньку Оксану. Усі вони загинули [53, с. 285].

На зборах оунівців у Харкові нових прибулих просто включали у списки, бо письмових заяв не існувало, достатньо було усної згоди стати членом ОУН. Пізніше такі члени прийняли присягу на вірність ОУН. Незабаром приватна квартира стала тісною для зібрань, тому з дозволу німців засідання перенесли до театру ім. Т.Г. Шевченка, де вони відбувалися щонеділі. Тут, за різними даними збиралося 30-40 чол. Однієї неділі, у грудні 1941 р., Б. Коник виступив з антирадянською промовою і запропонував зборам прийняти присягу на вірність ОУН. У фойє театру Я. Кравчук, який одяг церковну ризу і тримав у руках хрест та молитовник, виголосив націоналістичну проповідь. Після її закінчення він закликав присутніх дати клятву, що й було зроблено. Я.Кравчук зачитував текст: "Я, син українського народу, вступаючи до лав ОУН, зобов’язуюсь боротися за справу самостійної України та не пожаліти навіть свого життя, якщо цього вимагатиме наш вождь Андрій Мельник. Якщо ж я стану зрадником нашій справі. То хай покарає мене Бог та рука організації" [1, с. 53]. Зачитавши присягу, Я.Кравчук дав кожному поцілувати хрест. Після цього Б.Коник поздоровив присутніх з прийняттям присяги та вручив кожному тризуб. Він сказав, що оунівці повинні вітати один одного піднесеною вгору правою рукою та словами "Слава Україні" [1, с. 54]. В кінці січня на чергових оунівських зборах у будинку "Просвіти" був прийнятий адрес на ім’я Андрія Мельника, в якому повідомлялося про існування в Харкові оунівської організації та надіслано вітання вождю ОУН. Адрес підписали 50-60 чоловік [48, с. 43-44].

Безперечно, для багатьох присутніх не були повною мірою зрозумілими програма та цілі, які виборювала ОУН. Більшість з них раніше навіть не знали про існування оунівської організації. Мало з’ясованою була й суть розколу всередині ОУН, для багатьох східноукраїнців прізвища вождів ОУН – Мельника та Бандери – мало про що говорили. Цікаво, що навіть один з лідерів націоналістичного руху в Харкові, керівник відділу освіти харківської управи П.П.Дрига вже у повоєнний час показав, що "назву націоналістичної організації Коника – чи то УНО (українське націоналістичне об’єднання), чи то ОУН – вперше почув у театрі Шевченка, коли приймав присягу" [18, с. 38]. І це була правда: харків’яни не знали західноукраїнських націоналістів та їх лідерів. В.А. Доленко пригадував: "Йшли чутки, що в Києві уже є український уряд на чолі з Винниченком, на чолі з Студинським, чи якимсь невідомим нікому Бандерою" [39, с. 143].

Але згодом розгорнута Б.Коником перед місцевими діячами програма ОУН, її політичні перспективи привернули до нього частину місцевих націоналістів. Програма ця була позбавлена деяких крайнощів, наприклад, закидів на адресу російського народу, зросійщених українців та ін. Такий стан речей був характерним для діяльності західноукраїнських емісарів ОУН на Слобожанщині. Практика націоналістичної роботи вимагала враховувати тут місцеві реалії, менталітет східноукраїнського населення, вносити корективи у ряд наріжних положень програми на користь більш демократичного її здійснення. Від звинувачення у всіх бідах України російського народу, москалів оунівці переходили до викриття злочинів "російського імперіалізму", його керівної верхівки. Проте були зроблені тільки перші кроки у цьому напрямі.

Програма ОУН вимагала створення незалежної української держави на чолі з "Вождем, відповідальним тільки перед Богом" [27, с. 659-660]. Щодо шляхів досягнення мети, то, як відомо, між мельниківцями та бандерівцями існували розбіжності, котрі й досі повністю не з’ясовані та залишаються об‘єктом підвищеної уваги дослідників. Тому значний інтерес викликають архівні документи, в яких відбилося ставлення до цього питання харківських націоналістів. Їх знайомство в роки війни з пропагандистською літературою ОУН, численні зустрічі з прибулими в Харків представниками націоналістичних центрів сформувавши у них своє ставлення до причин розколу в лавах ОУН. І хоч радянська література замовчувала, а то й взагалі заперечувала розбіжності між основними течіями українських націоналістів, деякі харків’яни ще в період війни були непогано обізнані у ряді важливих протиріч між ними.

За їх свідченнями, створення незалежної України мельниківці пов’язували з надією на активну допомогу німців та їх союзників. Через це вони не заперечували проти територіальних поступок Німеччині, Румунії та Угорщині, маючи на увазі Бессарабію, Закарпаття, Одеську область та ін. Війну мельниківці вважали сприятливим моментом повстання України, можливо, навіть у формі сурогатної державності. Головним ворогом націоналістів був проголошений Радянський Союз і тому поки війна проти нього не завершиться, мельниківці повинні тісно співпрацювати з німцями та підпорядковувати роботу серед населення мобілізації усіх ресурсів на боротьбу проти радянської влади. За мельниківцями, Німеччина після війни буде зацікавлена в існування більш-менш сильної незалежної України і тому надасть їй більше самостійності [60, с. 159 – 160].

У свою чергу, бандерівці виходили з того, що незалежна Україна може бути створена, насамперед, тактичними діями самого українського народу, котрий використовуватиме німців як визволителів від більшовиків. Територія незалежної України повинна визначатися етнографічними кордонами, а за допомогу німцям віддячити природними багатствами, концесіями, торговельними договорами та ін. У разі відмови німців надати незалежність Україні треба тиснути на них, створити українську армію., підвести народ на активну боротьбу не тільки проти радянської влади, але й проти інших завойовників, у т. ч. і німців. Тільки така боротьба визволить Україну [59, с. 160]. Отже, бандерівці мали надії на війну, виснаження Радянського Союзу, а потім і Німеччини, намагалися в цих умовах стати третьою силою коротко оцінюючи програмні розходження обох флангів ОУН, один з харківських націоналістів визначив їх так: по-мельниківське це означає "спочатку дасть Бог, а потім візьмемо самі", а по-бандерівськи – "спочатку візьмемо самі, а потім дасть Бог" [60, с. 180 - 181].

Для харків’ян ці розбіжності існували, насамперед, на вищих шаблях націоналістичної організації, у програмних документах та деклараціях, які нівелювалися під тиском обставин у ході війни і тому мали для них біль абстрактний, ніж директивний характер. В цілому вони мало розумілися у причинах існуючої ворожнечі, не знаходили "виправдальних мотивів та логічних аргументів для братовбивчих актів" в середовищі українських націоналістів. П.Бабак пригадував таку історію: "Бандерівець Д.Зуб, згідно зі своїм організаційним обов’язком, працював двірником а нічним сторожем у харківській резиденції гестапо на вул. Фрунзе. У той час сидів під слідством інж. А.М. Стратієнко (близький до мельниківців), з оформленим присудом на смерть. Д.Зуб підібрав уночі ключі до шафи, вибрав звідти слідчу справу А. Стратієнка і її заховав або знищив" [58, с. 83]. А.М. Стратієнко був врятований. Але німці запідозрили у зникненні справи Д.Зуба і розстріляли його.

У свою чергу, деякі харківські мельниківці підтримували тісні стосунки з бандерівцями. П.П. Сиротенко, наприклад, переховував декого з них після того, як німці розпочали репресії проти бандерівців. Є відомості, що з середини 1942 р. житло Сиротенка стало явочною квартирою бандерівців [60, с. 182]. Існували й інші подібні факти. Вони свідчать про намагання рядових оунівців з початком репресій німців проти радикальних українських націоналістів, а згодом і більш поміркованої їх частини, яка все ж таки наважувалася на самостійні акції, нелегальну роботу, згуртувати свої сили задля конкретної роботи в місті, з метою збереження своїх кадрів.

З часом життя змушувало мельниківців переглядати власну політику щодо німців, визначати тактику боротьби з урахуванням конкретних умов на місцях. Не розриваючи повністю з німцями, як свідчив О. Одрина, мельниківці намагалися працювати так, щоб вони відчули, що без українців не можна переможно закінчити війну та запровадити новий порядок в Україні. Вони сприяли організації українських військових частин, вели пропаганду серед поліції та ін. збройних загонів [58, с. 95]. Унезалежнюючи свою позицію та одночасно маючи на меті зберегти в складних умовах окупації рештки легальних можливостей для праці, мельниківці намагалися провадити в життя більш обмежену програму, яка видавалася реалістичнішою. Вони концентрують увагу на вихованні національної самосвідомості місцевого населення, пропагують готовність українського народу до розбудови державності, борються поти радянської влади. Конкретними щоденними завданнями оунівців, за свідченням П.Бабака, були:

Вишукування в українському суспільстві ідейних українців, які можуть посісти ключові позиції адміністративно-господарського, культурного та громадського життя.

Ані в якому разі масово не вербувати до ОУН, для кількісного ефекту, випадкових, незнаних людей.

Поборювати, виявляти та знешкоджувати підпільну діяльність комуністичної агентури.

Дбати про фізичне здоров’я людей, рятуючи їх від голоду.

Посилювати національне, духовне та релігійне виховання людності через мережу шкільництва, церкви, театри, товариства "Просвіта", кооперації.

Запобігати участі громадськості у можливих та спровокованих ворожою агентурою сумнівних політичних ексцесах, що дало б окупантові підставу для каральних експедицій та фізичного винищування населення [2, с. 147].

Таким чином, діяльність Б.Коника та ін. мельниківців у Харкові була спрямована на розбудову оунівських організацій, проведення широкоширокої націоналістичної пропаганди та агітації, виховання у народу націоналістичного духу, вишкіл націоналістичних кадрів, організацію більш масових легальних культурно-просвітницьких організацій, які б стали провідниками націоналістичних ідей, створення органів місцевого самоврядування, а також української поліції широку українізацію.

Поки німці визначали своє ставлення до лояльних оунівців, їх діяльність протягом листопада-грудня 1941 р. мала взагалі цілком легальний характер. Регулярно проходили збори оунівців, Б.Коник формував частини української поліції, вів з німцями переговори щодо складу харківської міської управи, розповсюджував друковані видання Проводу українських націоналістів та ін. В грудні 1941 р. він організував навіть декілька маршів української поліції з оркестром та виконанням націоналістичних пісень вулицями Харкова. Проте вже з кінця 1941 р. німці розпочали в Україні репресії і проти мельниківців після їх акції у містечку Базар поблизу Житомира, яка була демонстрацією сили націоналістичного руху. Німці провели широкі арешти впродовж листопада 1941 – березня 1942 р. З кінця січня 1942 р. німці розв’язали репресії і проти харківських націоналістів та їх прибічників. Був ліквідований легальний штаб оунівців – відділ пропаганди Харківської міської управи, заарештовані М.С.Сліпченко та К.М.Полуведько, який виявився радянським агентом [18, с. 34], змінилося обличчя газети "Нова Україна", а пізніше і склад редакції. Б.Коник був усунутий від керівництва українською поліцією, його наступником став полковник Минжулінський [60, с. 176]. За таких умов Б.Коник та інші західноукраїнські емісари на початку березня 1942 р. виїхали з Харкова. Оунівська організація перейшла на нелегальне становище, стала працювати у підпіллі. Були припинені загальні збори та засідання учасників організації, ширше стала використовуватися "Просвіта" як легальне прикриття ОУН. Організаційний зв’язок з оунівськими центрами значно послабшав, хоча в Харків часом і наїжджали емісари з Заходу, безумовно, важливою подією для місцевих націоналістів стали відвідини Харкова влітку 1942 р. У. Самчуком та єпископом М. Скрипником [1, с. 95]. У зв’язку з їх приїздом пожвавилася діяльність оунівців. У. Самчук мав бесіди, зустрічі в місцевих осередках, редакції "Нової України", багато часу провів у "Просвіті". До речі, У. Самчук описав свої враження від подорожі до Харкова у "Харківських репортажах 1942 р.", надрукованих у газеті "Волинь" 1 жовтня 1942 р. Про головну мету подорожі , ясна річ, там немає жодного слова. У. Самчук писав, що "Харків робить враження великого міста, з розмахом без тепла і затишку, але бетоно-твердого" [32, с. 286].

Влітку 1942 р. до Харкова прибув активний діяч ОУН(м) Юрій Костюк, який став працювати в німецькій установі "Пропаганда-штаффель". За деякими відомостями, він намагався реанімувати та очолити оунівську організацію мельниківців. Його робочий кабінет перетворився на явочну квартиру оунівців. Особливу увагу він приділяв керівництву політико-просвітницькою роботою, намагався спрямувати діяльність "Просвіти", друкував програмні націоналістичні статті в "Новій Україні" [59, с. 14].

На цей час у Харкові залишилися лише невеликі оунівські осередки. Найміцнішим з них керував завідуючий відділом праці Харківської міської управи М.М.Кононенко, про якого П.Бабак писав, що "він був прототипом духовного формату О. Ольжича-Кандиби" [2, с. 164]. До складу цього осередку у різні часи входили письменник Ю.Г. Блохин-Бойко, керівник персонального відділу міської управи М.Ф. Стратієнко, райбургомістр М.І. Горбань, керівник відділу міської управи В.С. Світличний, учасник бою під Крутами С.А. Чернявський, письменник А. Любченко, редактор "Нової України" П.А. Сагайдачний, бургомістр Мерефи П.Т. Бабак та ін. [32, с. 188 - 189]. Як свідчив останній, "за підпільну націоналістичну діяльність 5 чоловік цієї групи були розстріляні гестапо, 8 осіб померло природньою смертю у старшому віці в ЗДА і на Заході, 7 осіб опинилися у вільному світі, про решту осіб немає вісток" [2, с. 167 - 168].

Таким чином, політичне поле окупованого Харкова увібрало в себе громадсько-політичні сили та об’єднання різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себе під час німецько-фашистської окупації міста, окрім радянського табору, націоналістичні організації, які не були монолітними. Серед останніх траплялися і такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймні західноукраїнських, організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківським витвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дав можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури, а можливо, і концепції українського націоналізму. Перша – західноукраїнська – представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга – т. зв. "традиційна українська громадськість" – місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Десанти західноукраїнських націоналістів у Харків мали на меті привернути східняків до оунівських ідеалів, утворити тут міцний провід, який спрямовував би національне життя не тільки Харкова, але і східноукраїнського регіону, а то й Лівобережної України. Проте широкої соціальної бази в Харкові вони не знайшли і помітного впливу на місцеву людність не мали. За таких умов доля цієї організації не стала довговічною, бо її існування цілковито залежало від волі окупанта. Після перших гучних успіхів, досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті, відданості ідеї націократичної держави, з початком репресивних акцій німців головний Провід націоналістичного руху переходить до В.А.Доленка, репрезентанта т. зв. "традиційного громадянства Харкова".

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Велика Вітчизняна війна - епохальна подія в житті України на довгому шляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу у війні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дня минуло майже 60 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втрати поніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців, офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам’яті народній подвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєї Батьківщини, врятували людство від фашистської чуми.

Не можна не пишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українського народу, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові, як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.

Як і по всій Україні він поділявся на три частини: комуністичний, націоналістичний і стихійний.

Тисячі мешканців області, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували, переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнім шматком хліба. Особливо багато у цьому зробили лікарі 9-ї холодногірської лікарні на чолі з професором О.І. Мєщаніновим.

Існував у Харкові й націоналістичний рух Опору, але він не мав значної підтримки у харків'ян. Це було пов’язане, по-перше, із тим, що на сході України ідеї створення незалежної України не мали такого широкого розповсюдження, як на заході, по-друге, націоналісти прийшли разом із німцями і заплямили себе співробітництвом із окупантами, і, по-третє, рух не був єдиним, від поділявся на місцевий, мельниківців і бандерівців, які не могли йти на компроміс один одному.

Найбільш розповсюдженим був комуністичний рух Опору. Він відзначався певним розмахом, масовістю, рівнем організованості, ефективністю і переслідував мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади.

На території області під керівництвом підпільних парторганізацій широко розгорнувся партизанський рух. На Харківщині було сформовано 94 партизанські загони і 66 диверсійних груп, в яких боролися проти ворога 3610 народних месників, серед них – 2200 комуністів.

Партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. успішно діяли партизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому, Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах, Боровський підпільний райком КП(б)У під керівництвом П.А. Журавльова, підпільна партійна група Олексіївського району, очолювана В.С. Ульяновим і А.Г. Бузникою. За два роки партизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистських солдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон з військами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели з ладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військового спорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справу перемоги над ворогом. Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно пішла за радянською владою.

За 23 місяці боротьби партизанські загони, диверсійні і антифашистські групи Харківської області знищили більш як 23 тис. гітлерівських солдатів, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, зірвали 21 залізничний ешелон з військовими і технікою ворога, 25 залізничних і шосейних мости, вивели з ладу 88 потягів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин. 107 підвід з боєприпасами, захопили 1167 гвинтівок, 102 кулемети, 603 патронів, 94862 гранати і 2380 снарядів [70, с. 348].

За видатні заслуги в організації партійного та комсомольського підпілля на Харківщині, за мужність і героїзм, виявлені у боротьбі проти загарбників шести особам було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу. Це командиру нововодолазького партизанського загону І.Й. Копьонкіну, секретарю підпільного обкому партії І.І. Бакуліну і членам підпільного обкому комсомолу О.Г. Зубарєву, Н.Т. Волковій, О.М. Щербак, М.Т. Кисляк. 79 осіб в роки війни були нагороджені орденами і медалями [17, с. 52].

Німецько-фашистський окупаційний режим на Харківщині характеризувався жорстоким ставленням до людей. Було спалено багато будинків, зруйновано школи тощо. Величезних втрат зазнала приватна власність громадян. Грабіж, мародерство стали системою, офіційно підтриманою фашистською владою.

На тимчасово окупованій території, були створені підпільна комсомольська організація, винищувальний батальйон. Підпільники вели боротьбу з окупантами. Особливо масовою була боротьба за зрив аграрної політики гітлерівців. Селяни Близнюкiвщини ухилялись від сільськогосподарських робіт, від оплати натуральних та грошових податків, ховали харчі. Організовували саботажі молотьби хліба i інших сільськогосподарських робіт, псували молотарки i трактори, знищували хто що може. Окупанти були безсилі подавити саботажі дії населення.

Крім цього головною роботою комсомольців - підпільників району був випуск i розповсюдження антифашистських листівок, проведення диверсій. Гестапо i поліція, звичайно, не могли зумеритися з фактом діяльності підпільників. Багато часу шукали вони керівників, i після силенного терору їм вдалося натрапити на слід підпільників Близнюкiв. Їх було страчено після допитів i катувань.

Прикладом мужності була діяльність по рятуванню бійців Червоної Армії. Місцеві жителі ховали та лікували поранених бійців. Незважаючи на неодноразові перевірки люди не боялися смерті, бо у кожного були на фронті або чоловік, або син, або брат. Збирали жінки для поранених бинти, продукти харчування, а тих, хто одужував, забезпечували цивільним одягом i документами, відправляли у партизанські загони або за лінію фронту.

Робота підпільних організацій на Харківщині йшла виключно в складних умовах i була взагалі можливою тому, що знаходила щиру підтримку в населення.

Однією із сторінок героїчного літопису Великої Вітчизняної війни є боротьба юних патріотів - Павлика Шевченка, Вiри Складнєєвої. Вірні заповітам своїх батьків вони допомагали старшим, робили свій внесок в боротьбу з фашистським агресором. Героїчно загинув Юрко Старостiн - розвiдник партизанського загону, що діяв у Близнюках. Після довгих переслідувань він опинився у руках ворога. Його жорстоко катували, вимагали відомості про партизан. Юрко нічого не сказав, тільки повторював: "Їх багато, дуже багато, але скоро буде ще більше!" Безсилі i люті фашисти розправилися з юним героєм. Війна не пішла безслідно від нас, вона, як i раніше з нами, в наших серцях i душах. I зв’язує її з сьогоднішнім днем, нашим повсякденним життям Пам’ять. Пам’ять про подвиги, здійснені на полях боїв з фашистським агресором, пам’ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть за ради Перемоги, за ради майбутнього. Ця пам’ять завжди з нами. Вона обпалює серця невгасимим болем i одночасно підносить, робить нас духовно сильними. Пам’ять про загиблих захисників Батьківщини всенародна, а значить - безсмертна. Таким чином, можна сказати. що перемога над фашизмом була здобута ціною протистоянь i страждань мільйонів людей. Вона була забезпечена героїзмом i самопожертвою радянських людей на фронтах, на заводах i полях. Сприяла перемозі й боротьба народу в тилу ворога, яка дійсно стала всенародною.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

Бабусенко Н. Явка с повинной: "Я был офицером гестапо": (воспоминания советского разведчика). – Б. изд., б. г.

Байбак П.Т. Смолоскип ОУН на Слобожанщині // На зов Києва. – Торонто – Нью-Йорк, 1985.

Бондарєв Є.О., Романов С.Г. Боротьба з німецько-нацистською окупацією України в період Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. 1996. – № 387: Історія України. – Вип. 1.

Бутенко В.І., Зіновкін В.Я., Пальчик В.Г., Касьянова О.О.Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: РВП "Оригінал", 1992.

Великая Отечественная война 1941 – 1945: Энциклопедия. – М., 1985.

В тылу врага: Листовки парт. орг. и партизан периода Великой Отечеств. войны. 1941 – 1945. – М.: Политиздат, 1962.

Гарус Э. "Мы по-прежнему рядом": [Из истории подпол. движения в Харькове 1941 – 1943 гг.] // Панорама. – 1998. – 10 окт.

Грицак Я. Між двома тоталітаризмами // Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К., 1993.

Демихівська Д. Бійці без шинелей // Прапор. – 1963. – № 8.

Дзвони пам’яті: Кн. про трагедію міст і сіл Полтавщини, Харківщини, Ворошиловградщини та Донеччини, сплюндрованих фашистами у роки війни / Редкол.: Ю. Збанацький (гол.) та ін. – К.: Рад. письменник, 1988.

Діяльність органів самоврядування і громадських організацій у Харківській області в 1941 – 1943 рр. // Український засів. – 1993. – Ч. 5(9).

Дмитрук К. Безбатченки. – К., 1980.

Донской Я., Шаповал А. Бойцы в белых халатах. – Х.: Прапор, 1966.

История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 – 1945: В 6 т. – М.: Воениздат, 1961

История второй мировой войны 1939 – 1945: В 12-ти т. – М.: Воениздат, 1976.

Історія міст і сил Української РСР: Харківська область. – К., 1966.

Карпов П.К., Степовий В.О. У кублі зрадників. – Х.: Прапор, 1977.

Книга Пам’яті – вірні сини Вітчизни. – Близнюки, 1997.

Книга пам’яті України: Харківська область. – Х., 1994.

Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні (1941 – 1945 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. - № 3.

Коваль М.В. Український народ у другій світовій війні (1939 – 1945 рр.). Сучасна концепція // Друга Міжнародний конгрес україністів. Львів 22 – 28 серпня 1993. Доп. і повід. У 2 ч. Ч. ІІ. – Львів, 1994.

Коваль М.В. Друга світова війна та сьогодення // Український історичний журнал. – 1995. - № 3.

Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К., 1999.

Ковач А. Українська визвольна боротьба і "власовщина". – Німеччина, 1958.

Козлітін В.Д. Друга світова війна. – Х., 2001.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

Косик В. Україна в другій світовій війні: Зб. док. і мат. – Київ; Париж; Нью-Йорк, Торонто, 1998.

Костюк О. У Харкові в час війни // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

Кучер В.І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1974.

Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух під час другої світової війни // Історичні есе: у 2-х т. Т. 2. – К., 1994.

Мальчевський І. Українська преса під німецькою окупацією // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

Мещанинов А.И. Долг врача // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.

Милюха В., Мысниченко В., Донской Я. Племя отважных: Очерки о работе подпол. комс. орг. Харьковщины. - Х.: Кн. изд-во, 1962.

Милюха В., Мысниченко В., Шаповал А. Шаги в бессмертие. – Х.: Прапор, 1964.

Мірошников І.Я. Нескорені харків’яни. – К.: Політвидав України, 1969.

Мусієнко О. Україна в завойовницьких планах гітлеризму // Літературна України. – 1991. – 27 червня.

Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991.

Нагай О. Київ у час другої світової війни (1941 – 1944 рр.) // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

Нариси з історії Харківської обласної партійної організації. – Х., 1970.

Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941 – 1944 гг. – К., 1985.

Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. – К., 1963.

Об организации борьбы в тылу немецких войск: Постановление ЦК ВКП(б). 18 июля 1941 года // Известия ЦК КПСС. – 1990 - № 7.

Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945 гг.) / Под ред. Ю. Склярова. – Х.: Прапор, 1968.

Пламенные строки: Сб. док. и материалов / Под ред. Г.М. Скляднева. – Х.: Прапор, 1975.

Плем’я комсомольське. – Х., 1969.

Подвиги во имя Отчизны. – Х., 1985.

Полікарпенко Г. Організація українських націоналістів під час другої світової війни. – На чужині, 1951.

Полум’яні рядки: зб. док. і мат. – Х., 1975.

Пономаренко П.К. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистских захватчиков. 1941 – 1944. – М., 196.

Радченко Л.А., Семененко В.И. Войны забытое похмелье…: Очерки истории Великой Отечественной войны. – Х., 1997.

Рідний край / За ред. І.Ф. Прокопенка. – Х., 1993.

Розгін Є. Марія Недужа // На зов Києва. – Торонто – Нью-Йорк, 1985.

Седов Н.А. Под страхом смертной казни // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.

Семененко В. Більшовицький партизанський рух на Харківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х., 1995. – Т. 4.

Семененко О. Харків, Харків… - Харків – Нью-Йорк, 1992.

Семиряга М.И. Коллаборационизм: Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – М., 2000.

Скоробогатов А.В. Харківське самоврядування в 1941 – 1943 рр. // Березіль. 1996. – № 7– 10.

Скоробогатов А.В. Харківська Просвіта у воєнні роки (1941 - 1943) // Современное общество. 1995. № 1 – 2.

Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943рр.). – Харків: Прапор, 2004.

"Совершенно секретно! Только для командования!": Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: док. и мат. / Сост. В.И. Дашичев. – М., 1967.

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945: Док. и материалы: в 3-х т. – К.: Наук. думка, 1980.

Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941 – 1945. – М.: Наука, 1978.

СССР в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.: (Крат. хроника). – М.: Воениздат, 1964.

Старинов И.Г. Операція пройшла успішно // У боях за Харківщину: спогади учасників Великої Вітчизняної війни. – Х., 1968.

Стратієнко А. Спогади про час німецької окупації Харкова // Березіль. 1998. № 5 – 6.

Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941 - 1945). – К.: Госполитиздат УССР, 1956.

Тронько П. Бессмертие подвига. – К.: Молодь, 1985.

Трубайчук А. Друга світова війна: коротка історія. – К., 1995.

Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. Июнь 1941 – 1943 гг.: Сб. док. и мат. / Под ред. А.В. Тесленко. – Х.: Прапор, 1965.

Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1041 – 1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.