І. Перша частина

1. Предмет топоніміки, її зв’язок з іншими науками

Для з’ясування питань історичної географії, як і етногенезу ранніх слов’ян, наука використовує різні за походженням, формою, характером і обсягом інформації історичні джерела. Головні з них – писемні, археологічні та лінгвістичні, поряд з ними залучаються і антропологічні, етнографічні та частково фольклорні. Важливе місце в рамках лінгвістичної науки джерел належить топонімії. Такий стан справ з цілком об’єктивних причин висунув на порядок денний необхідність різнобічного дослідження проблем історичної географії, як полягає, з одного боку, у виявленні виявлених джерел, з другого – у використанні висновків досліджень різних галузей наук, інтереси яких торкаються ранньослов’янської епохи.

Проникнення науки в різні сфери, постійна її диференціація й спеціалізація на сучасному етапі стали причиною того, що й топоніміка – галузь науки, об’єктом дослідження якої є закономірності виникнення, розвитку і функціонування власних назв географічних об’єктів, з другорядних мовознавчих і немовознавчих позицій переміщається на першорядні. Посилений інтерес до дослідження географічних назв – явище не випадкове, а продиктоване насамперед науковими і практичними міркуваннями і тим значенням, яке вони посідають у розв’язанні різних питань суспільних наук. завдання історичної славістики полягає в тому, щоб якомога повніше зібрати і критично дослідити давню слов’янську топонімію, визначити нові, сучасні аспекти її виявлення, уважно оцінити її значення для зовнішньої і внутрішньої історії слов’янських мов. Це завдання і їх результати можна повністю перенести на грунт дослідження історії суспільних відносин. На погляд В. Шлімауера, встановлення історії заселення, наприклад, є історичною частиною програми топоніміки.

Втім, концепції історичної географії ранніх слов’ян, які спиралися на топонімічні джерела піввікової давності і які певною мірою влаштовували вчених кілька десятків років тому, сьогодні вже не задовольняють науку. Такий стан спостерігається в дослідженнях історичної географії і етногенезу не тільки слов’ян, а й інших європейських етномовних груп. Висновки топоніміки поглиблюються і розширюються на основі нових методів її дослідження, що в багатьох випадках сприяє доповненню історичних, писемних і викопних джерел, часто допомагає по-новому прочитати і оцінити відоме, а поряд з цим, внести в науку нові, нерідко невідомі і унікальні за своїм значенням факти.

Географічні топоніми – явище суспільне. Вони, як і все, що дійшло до нас з найдавніших часів – пам’ятки матеріальної і духовної культури, мова, писемність, світоглядну, звичаї та інше, - є продуктом суспільних відносин. На складному історичному шляху розвитку географічних назв (це стосується сфери формування їх внутрішнього змісту, будови й становлення) у їх творенні, як і в творенні, як і в творенні кожного суспільного явища, брали участь різні фактори, найголовніші з яких історичні, лінгвістичні та географічні. Певні зв’язки з топонімією ілюструють етнографія, соціологія та інші галузі науки. Топонім не існує без названого об’єкта, а об’єкт вивчає географ. Потреба ж у топонімах, їх змісті, змінах продиктовані історією, але лише через мову. Назва – слово, факт мови, а не географії і не історії безпосередньо.

Дискусія, яка ще донедавна велася в наукових колах, до якої галузі повинна належати топоніміка, на які методи дослідження спиратися, якими принципами повинні керуватися дослідники її та які обирати напрямки опрацювання тих чи інших топонімічних питань, нині визнана безпідставною. Виходячи з специфіки походження кожної зокрема і всіх разом узятих назв, топонімія може бути паралельно предметом дослідження і лінгвіста, і географа, і історика, і етнографа, і соціолога.

Важливо не те, хто опрацьовує, а як опрацьовує назви і якого ефекту досягає інформація на основі їх дослідження. Б. Горнумг правильно зауважує “Право лінгвістів на вивчення топонімів як однієї з категорії мови не знімає специфіки розвитку топонімів, їх зміни, особливостей географічного поширення типів і т. д.”

Все це настільки залежить від позамовних факторів, що змушує топоніміста бути не лише лінгвістом. Разом з цим це дає право і історикові, і географу, і етнографові займатися топонімікою, але тільки за умови повного оволодіння лінгвістичними методами. Без цього топонімічні роботи не лінгвістів стають кустарними, з одного боку, і лінгвістичні праці з топоніміки, коли їх автори (як нерідко буває) ігнорують специфіку розвитку і поширення його географічних назв, будуть мати мінімальну наукову вартість. Це означає, що виникнення географічних назв зумовлене рядом важливих суспільно-пізнавальних факторів, що являють собою діалектичну єдність, а тому їх вивчення повинно грунтуватися на комплексному підході, що передбачає залучення результатів досліджень багатьох наук.

Важлива, і чи не головна, роль у дослідженні географічних назв відводиться лінгвістиці. Назви, як і всі інші слова, підпорядковуються законам мови і, таким чином, підлягають лінгвістичному вивченню. Щодо структурно-морфологічної будови топонімія творить одну з підсистем мови, яка характеризується сукупністю елементів, тобто однорідних за значенням твірних основ, і форматів, за мовним джерелом чи фономорфічним виявом.

Одержати інформацію про географічну за межами лінгвістики не можливо. Лінгвістика – ключ до розуміння і осмислення інформації назви. Без застосування лінгвістичних методів не можна також збагнути будови назв, оскільки лінгвістика “знаходить корінь власної географічної назви і, що незмірно важливе, слово, від якого ця назва утворена”. А це є основним і вихідним етапом як для мовних, так і позамовних досліджень топонімії. Значення лінгвістичних даних особливо пізнавальне для реконструкції давніх періодів історії і передусім у тих випадках, коли відсутні інші джерела. Вони завжди допомагають розкрити стан більш давній, ніж той, який відображено в писемній традиції. Крім того, значення лінгвістичних свідчень полягає ще і в тому, що вони, будучи переважно не прозорими для носіїв відповідної мови, характеризують більшу збентеженість від різних свідомих змін і переосмислення, деяких частин переваги в ступені об’єктивності лінгвістичних свідчень.

Після лінгвістики у вивченні змісту топонімів друге місце належить географії, яка розглядає назву, створену людиною на основі суб’єктивних образів існуючого світу, через її об’єкт. При цьому дослідник звертається до соціального для топонімії світу реальностей, у якому фіксуються всі зміни, здійснені людиною і наближує топонімічні висновки безпосередньо до конкретного об’єкта, пов’язаного з географічним середовищем, населенням.

У зв’язку з тим, що топоніми є власними назвами окремих об’єктів, в їх основу покладена “цілком конкретна ознака, принципово повторювана у своїй реальності, хоч можливі сотні ситуацій, які повторюються і таким чином, з’являються сотні омонімічних, зовнішньо однакових назв”. Така ознака часто містить дуже точні географічні характеристики. До них належать особливості ландшафту, принцип заселення людиною території, природні багатств та інші географічні особливості терену. На окрему увагу заслуговують реалії об’єктів у Лісовій, Лісостеповій і Степовій зонах, у долинах великих рік, на морських узбережжях і гірських регіонах.

Ці факти дуже важливі для топоніміки, оскільки в них працюють прямі реалії назв (у цьому, зокрема, велике значення локальної номенклатури географічних термінів). Географічні характеристики використовуються при позначенні однотипних об’єктів, що знаходяться на значній відстані, але історично пов’язані між собою. На підставі географічної реалії уточнюються і підтверджується, а інколи й достовірно переглядається вихідне для топоніма слово. Паралельно ці реалії становлять основу для переходу від узагальненого, абстрактного слова до конкретного носія, тобто об’єкта.

Відомості про реалії об’єктів – не лише перевірка правильності етимологізації топонімів, а й людина (особливо при збігу з даними лінгвістичного аналізу) для висновків про місце розташування об’єкта, нерідко й про умови його виникнення, а при генералізації питання – й про загальну характеристику місцевості. Усе це становить істотний момент для історичного узагальнення. Загальне значення географічного фактора як джерела історичної інформації полягає в тому, що географічні назви – важливий елемент карти і що їх об’єкти входять у географічне середовище, зберігаючи просторову прив’язку. Одночасно зміст топонімів, пов’язаний з окремими галузями географії, будучи показником характеристики місцевості, може відігравати певну роль у ретроспективному визначенні тих чи інших типологічних особливостей географічних процесів минулого, їх реконструкції.

Крім лінгвістичного й географічного аспектів дослідження процесу творення географічних назв не можна забувати й про третій – історичний. Цей аспект є чи не найважливішим, бо розкриває суспільні підстави виникнення об’єктів і різних історичний генезис назв. За своєю функціональністю історичний аспект універсальний. В. Никонов говорить, що історизм виражений не в поодиноких назвах, а становить “основу всіх назв”. Географічні назви історичні “не у вузькому розумінні, повідомляючи про якусь подію або наймення, а завжди”. Історія диктує суспільству вибір з-поміж навколишньої дійсності тих чи інших прикмет об’єкта, властивостей явища, які характеризують об’єкт, власні назви колективу або осіб, що заселяють об’єкт. Дані історії, рідше географії, у топонімії, крім самостійної функції оцінки як підстави реальної вказівки на відповідну одиницю географічного об’єкта, створюють передумови лінгвістичного аналізу назви. Вони надзвичайно важливі для визначення загальної мовної приналежності топонімів до певного часу чи регіону. При відсутності достатніх історичних відомостей ми не маємо можливості встановити значення багатьох стародавніх назв (лінгвістичне етимологізування не дає цілком повної розв’язки) навіть тоді, коли сама мова нам добре відома. Історія в таких випадках, зауважує Ю. Карпенко, може підказати етимологу сферу пошуку, запроектувати, наприклад, перелік мов, історично ймовірних на цих територіях, або, що дуже важливо, познайомити з духом часу, соціальною і етнічною структурою населення, а це, в свою чергу, не рідко дозволяє реконструювати з більшим чи меншим наближенням (і узагальненням) забуту мікро-історію виникнення власної географічної назви. Саме в цьому полягає та підвищена роль позамовного фактора у власних назвах, передусім у топонімії, якої позбавлені загальні слова.

Історизм виявляється насамперед у властивості появи географічної назви. Чому виникла назва і яка конкретна історична ситуація послужила підставою для її утворення? Що стало реальною історією топоніма? У виникнення саме цієї, а не іншої історичної назви історично обґрунтоване, визначене відповідними факторами (правда, сьогодні ми в більшості випадків їх не знаємо). Немає випадкових і позбавлених значення назв. Інша річ, що сам привід для називання в одних випадках міг бути вагомим та історично важливим, в інших – мало суттєвим.

Топонімія кожного народу – це продукт його історії й культури в широкому розумінні. Розвиток власних назв закладений в історичному потенціалі різноманітних сфер людської діяльності. Топоніми виникають у колективі виходячи з його потреб. Вони відображають головні риси способів мислення і поглядів колективу на певному ступені його історичного розвитку. Уже від найдавніших часів склалося так, що підставою для появи назв була необхідність позначення окремих природних об’єктів з метою орієнтації в місцевості, об’єктів, особливо важливих у господарському відношенні, хоч би це було ще в докласовому суспільстві (місце багатьох рибних місць, вдалих полювань тощо). Уже в глибоку давнину виникла й потреба в позиченні родових і племінних територій та інших.

Іншою важливою рисою історичності географічних назв є їх стійкість. Вони закладені у внутрішньому зв’язку назви й об’єкта, який зберігає суспільне життя назви. Проте не лише цим пояснюється “гідна подиву живучість” географічних назв. Часто об’єкт, прикмета якого стала підставою для утворення назви, знали поселенці (навіть цілі народи, які заселяли дану територію), забувалися їх імена, а географічна назва жила далі й живе понині. Історична стійкість географічних назв забезпечувалася стихійним, неусвідомленим, але закономірним прагненням зберегти назви, які ввійшли в ужиток, оскільки вони полегшували переміщення і спілкування між племенами й народами. Тривала прив’язка назв найчастіше поширювалась на постійні й значні природно-ландшафтні об’єкти (ріки, озера), а також на ті об’єкти, на долю яких випали важливі історичні події (“гради”, міста). Менш довготривалим є зв’язок назв сіл, полів, дрібних водойм з їх об’єктами, тобто тих назв, які мали обмежену сферу вжитку, були місцевими.

Для історичної науки використання топонімії як окремої джерелознавчої бази найбільш важливе у дослідженні географічного аспекту історичного процесу суспільства. Топонімічна інформація успішно використовується при опрацюванні питань як нової, так і давньої історії, хоч з огляду на специфіку об’єкта дослідження більш тяжіє до останньої. За допомогою топонімії найчастіше вивчаються питання історичної географії у сферу якої конкретна, створена суспільством географія природи, в умовах якої жили ці люди минулого. Це в першу чергу стосується питань історичної фізичної географії, особливо якщо йдеться про період, не засвідчений або мало засвідчений у писемних джерелах. Ландшафт завжди мав великий вплив на історичну географію імен, як і зрозуміло, на історично зв’язані з цими назвами населені пункти. Тісно пов’язані з цими обставинами різниця в топонімії осілих, кочових і бродячих племен.

Суспільно-історичні факти, які впливають на утворення назв, більш загальні, вони аналогічно діють у всіх народів одного культурного рівня, оскільки базуються на суспільній психології людини в певну епоху її розвитку. Лінгвістичні фактори номінації, навпаки, більш конкретні й залежать від будови й стану розвитку мови, але завжди обумовлені часом і історичними умовами етносу. У конкретних ситуаціях на основі діалектичної єдності суспільно-історичного та лінгвістичного факторів утворюється певний топонімічний тип, що містить у собі загальні топонімічні ознаки як у структурно-граничній сфері, так і в сфері семантики.

У процесі вивчення географічних назв як джерела історико-географічних досліджень історично склалися два основних напрямки: 1) аналіз окремо взятих топонімів і 2) аналіз тієї чи іншої топонімічної сукупності, яка типологічно об’єднується на підставі лексико-сематичного значення основ чи структурно-морфологічної будови (або одного й другого) і досліджується в межах певного регіону (ареалу). Поряд з цим, історична наука черпає інформацію з топоніміки, як з галузі науки, що формується на стику різних суспільних наук, створюючи свої закони. Різний підхід до вивчення географічних назв породив різні методи дослідження, відповідно й принципи аналізу.

Протягом останніх десятиріч цент ваги топонімічних досліджень, передусім історико-географічного плану, переноситься з семантики назв у межах відповідних ареалів на їх словотвір, на дослідження їх морфологічної структури й певною мірою фонетичних топонімічних явищ, причому обмежуються не лише форма, а й функція форматів на різних історичних етапах. Таке вивчення даних топонімічної інформації у плані історичної географії, на наш погляд, більш ефективне й надійне. Це особливо впадає у вічі, коли йдеться про найдавніші шари топонімії, дослідження яких ведеться на основі їх суфіксальних топоформатів. Нанесені на карту топоформанти певного топонімічного типу, які багато разів повторюються, уже самі по собі, без окремих коментарів, є “проекцією історії” у більшості випадків вони не регламентуються сьогоднішньою територією того чи іншого народу, у жодному випадку не вкладаються в сучасні державні кордони і часто-густо виходять за межі етнічних формацій та національних мов.

Таким чином ареал поширення цих назв указує на інших розподіл і членування території, на іншу конфігурацію розміщення населення і його продуктивних сил, розкриваючи перед дослідником чимало невідомих фактів із різних галузей суспільного життя. На основі комплексного дослідження топонімії за допомогою лінгвістики, географії, історії та інших наук з залученням документальних даних з етнографічних, діалектологічних, антропонімічних і археологічних джерел встановлено, що доля кожного топонімічного типу (відповідно й кожного топонімічного формату), який представляє певна група географічних назв, була такою, що дозволяє знайти виразну проекцію на територію, за якою криється кожний історичний колектив, що репрезентував свою культуру і жив у відповідний час. Вагомість топонімічних досліджень збільшується завдяки довго тривалості і стабільності топоформантів як специфіки географічних назв, що в свою чергу сприяє більш надійній реконструкції явищ, а в ряді випадків (при наявності даних писемних і викопних джерел) – їх ідентифікації.

ІІ. Друга частини

1. Загальні відомості про чеські топоніми

Як вже було казано, топоніми належать до найстаріших пам`яток мови. Деякі топонімічні назви чеських земель збереглися у різноманітних нечеських хроніках, в той час, коли у чеських землях ще не було письма. Слід зазначити, що багато з них були підхоплені у видозміненій формі і їх пояснення та зв`язок з географічними об`єктами, які вони називають, є одним з найскладніших завдань топоніміки і історичного мовознавства. Ці іншомовні топоніми збереглися в документах та легендах власне чеського походження. Так, наприклад, в Космінській латино мовній хроніці є назви Belin – замок у північній Чехії, Boleslsv, Brinen - сьогодні, Brno, Dobenina – сьогодні Vaclavice, Petrin – сьогодні Petrin, Tinec – сьогодні Tynec, Ztibecna – сьогодні Zbecno та інші.

Слов’яни, що прийшли на чеські землі переймали давніші, неслов’янські назви гір, річок. Так вважається, що до слов’янського походження такі назви географічних об’єктів – Rip, Beskydy, Morava, Lave, Vetava, Jizera та інші. У назвах населених пунктів такого перейменування на відбувалося, а іноземні назви міст і сіл почали виникати у 13 столітті, тоді з’явились назви Neunbury, Schonbery. Це була саме доба німецької колонізації, і виникнення таких назв є доказом впливу німецького етнічного елементу на розвиток чеських міст. Але не кожен топонім такого походження слід розуміти таким чином. Наприклад назва села Sternberk була перенесена на населений пункт з назви замку, що називався так на честь володарів. Їх рід був чеським, а назва вказує на людне середньовічне онімечення чеських феодальних родів (тобто це реалія з культурної області). Визначним було те, що чеське населення ці назви прилаштовувало до своєї мови, коректувало і тим самим перетворювало їх уже на чеські (Sumperk, Ruzmberk, Sternberk). У 19 та 20 ст. за систему чеських топонімів йшов справжній бій, його остаточною фазою були чехізація цієї системи після 1945 року (що знову ж таки відображало політичну ситуацію), але при цьому дійшло до того, в окремих випадках, коли змінювалась і власне чеська, адаптована назва, як Falknov, Suniperk. За часів чеської соціалістичної республіки з назв почали зникати релігійні елементи (Svaty Kopecek змінився на Kopesek). З вищезазначених прикладів видно вплив позамовних явищ на називання географічних об’єктів, зв’язок топонімів з історією і її ввідображення у них.

Однак, система однослівних назв не виконала завдання мовно охопити заселені території. Тому почали використовуватись багатослівні, складні топоніми. До іменників почали приєднуватись різноманітні означення, як правило узгоджені, часто в протиставних парах. (Mady – Stary, Novy – Stary, Horm – Doem, Cesky – Moravsky і так далі) і інші прикметники (Ukeirsky, Tynes, Defurovy Lazany) і неузгоджені означення (Hradec Lazany).

Але на цьому процес не закінчився. З чолом почало вказуватися і місце біля географічного об’єкту (Bystrice pod Pernstejnem, Tepea nad Becvon). Різні способи називання могли комбінуватися (Nove Mesto nad Metuji, Podhorany u Ronava nad Doubravkou) і навіть назва Hnevkovice na levem brehu Vltavy, vedle Hrevkovic u Ledee nad Sazavod.

Останні назви демонструють різницю між старим і новим, офіційними підходами до творення топонімів. Коли місцевому населенню і жителям навколишніх місць омонімія не заважала. Для сучасного ж управління державою однозначність є необхідною умовою. Тому офіційні назви можуть бути для живого мовлення обтяжливими (наприклад Bramlys nad Labem – Stara - Boleslav).

Зараз закладання нових міст – рідкість (Havirov). Проте інколи трапляється об’єднання населених пунктів і назва може виникнути шляхом об’єднання назв колишніх окремих населених пунктів (наприклад Troubky - Zoeislavice) – так трапляється найчастіше. Можна також назвати групу населених пунктів назвою одного з них (наприклад Hrochov + Lipova + Sec = Lipova) або в новій назві не залишається жодної з попередніх (Gottwalolovo = Zein + Louky + Malenovice _ Meadcova + Prstne + Priluny).

2. Характеристика чеських топонімів

Топоніми можна умовно поділити на власне чеські і запозичені.

Власне чеські топоніми:

Підставою для називання місця стали люди, які його займали, або мали до нього якесь інше відношення. Назвою могла стати:

а) власна назва – зазвичай ім’я глави роду, вождя племені і так далі (наприклад Litomerice з суфіксом - ice); або ім’я засновника, як то Litomyse, Boleslav, Liben (зі застарілим суфіксом – jb, який пізніше зник або з пом’якшенням останнього приголосного чи групи приголосних: Litomyse – від імені Lutomyse), Benesov (з суфіксом - ov), Jicin (з суфіксом - in), рідшими були випадки, коли на місце переносилась назва роду (наприклад Semily);

б) іменник, що називає особу – це могло бути означення представника керуючих верств, що мав відношення до території (Kralovice, Popovice); але могла це бут і назва людей, що заселяли територію (Rataje, Vinare – відповідно до характеру місцевості, звідки вони прийшли – Lipany – населений пункт “Lipanu”, тобто людей, що живуть біля липового гаю; але могли це також бути жартівливі чи рідше образливі прізвиська (Hrdiorezy, Vsetaty - тобто “самі злодії”), цікаво, що місцеве населення ці прізвиська підхопило й прийняло. Підставою для називання став іменник, що називав якусь річ (будівництво, дійсність) чи спосіб побудови:

а) назви природних явищ, наприклад, водних течій (Teplice), типу землі (Blatna), рослинного та тваринного світу (Jablonec, Lipova, Nedveolice);

б) назва будов (Hradec, Tyn, Hamry), мостів і переправ (Brod, Most), правових стосунків (Lhota, Myto).

3. Запозичені топоніми

1. Топоніми німецького походження – становлять значну частину чеських топонімів: йдеться про складні назви з другою частиною – dorf (село), - stein (камінь), - berg (гора), - burg (замок), - stadt (місто), - back (струмок), - wald (ліс), - tal (долина). Хоча ці назви німецького походження, з точки зору сучасної мови – повністю адаптовані (Frenstal, Zambeks, Bruntal) та інші.

2. Решта нечеських топонімів поодинокі випадки, що не становлять систему Дослав’янського походження вважають Doksy, Prinda, з італійської Beroun, Benatky, за аналогією до назви біблейської гори називається Tabor. В сучасній мові бувають запозичення з екзотичних мов, що позичають частини населених пунктів, провінцій, колонії Saughaj, Mexiko.

4. Пояснення походження і значення топонімів

Бистриця (Bystrice) – назва річок на території історичного значення розміщення слов’ян, зокрема у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Україні. В чеській мові прикметник bystrty має значення швидкий.

Брно (Brno) – місто в Чехії. Назву пов’язують з античним Eburodunum, що згадується у Птоломея у ІІ столітті. Серед інших численних гіпотез походження назви такі, від німецького “колодязі”, від угорського власного імені Бюрін. Помилковими є припущення походження назви від слов’янських основ броня, брдо – “пагорб, гора”. Більшість дослідників, однак, вважають, що назва походить від слов’янської основи брніє – “бруд, глина”.

Всетин (Vsetin) – місто на Моравії. Від власного імені Всета за допомогою суфікса – ін.

Гай (Haj) – назва населення пунктів від Адріатичного моря до Казахстану. Значення назви “діброва, окремий ліс”.

Гана (Hana) – річка в Чехії, права притока Моравії. Назва походить від чеського прикметника honny – “швидкий”.

Гвозд (Hvozd) – назва багатьох населених пунктів в Польщі, Чехії, Словаччині, Сербії та Чорногорії. Походить від старочеського hvozol – “ліс”.

Городище (Horodiste) – назва багатьох слов’янських сел. Значення: “місце, де колись було місто”, тобто укріплення, місцевість де зберіглися рови, вали, руїни кріплення.

Готвальдов (Gottvaldov) – місто в Чехії, закладене 1.01.1949 р. складається з міст Zliv та його околиць. Назва на честь Клемента Готвальда (1896-1953).

Злін (Zlin) – можливо походить від власної назви Zla з допомогою суфікса – ін. Zln – колишня назва річки.

Градець – Кралове (Hradec Kralove) – місто в Чехії. Згадується з 1073 р. як укріплення, з XІІ століття місто було віддане в прибуток чеських королів. Звідси назва Kralove.

Дечин (Decin) – місто в Чехії. Згадується з 1128 року. Назва походить від власного імені Deka за допомогою суфікса – ін.

Єсеники (Jeseniky) – гори на північному заході Чехії. Назва походить від чеського Jason – “єсень”.

Карлові Вари (Karlovi Vary) – місто в Чехії. Заснування міста біля гарячих джерел (чеською Vary – “кипіння”) приписували Карлу IV, він дійсно поставив тут замок у 1358 р. Але нові дослідження підтверджують, що ще за Артемисловців тут існувало чеське поселення Овоча – “мисливський ліс, заповідник”, засноване у 1270 р.

Кладно (Kladno) – місто в Чехії. Його основа “колода”. Але слов’янський матеріал дозволяє приступити і інші значення цього слова “вулик, бджільник”.

Кркономе (Krkonose) – гори на кордоні Чехії і Польщі. Назва походить від етноніма Корконти – народ, згаданий Птоломеєм у ІІ ст. н. е. Розповсюджена також етимологія від Krk + нала (плятр); Krk – міфічний герой західних слов’ян з ним пов’язують і назву Краків (Польща). Обидві етимології вигадані і походження назви залишається загадкою.

Ліберець (Liberec) – місто в Чехії. Німецьке Reichenberg - “багате місто”, в протистоянні Ріберн, у чеській мові відбулася дисиміляція, перше з двух –р- змінилося на –л- ліберк, у місцевому відмінку Ліберце, з відм виведений і називальний відмінок.

Литомертиці (litomerice) – місто в Чехії. Походить від власного імені Лютомир і буквально означає “люди Лютомира”.

Лодні (Loun) – місто в Чехії. Від власного імені Лодзь.

Льгота (Lhota) – назва населених пунктів в Чехії, Словаччині, Польщі. Означало поселення звільнене від усіх або кількох феодальних провинностей.

Марсіанські лазні (Marianske Lazne) – курорт в Чехії. 1788 р. – назва Tepel, від прикметника teplg – “теплий”. У ХІХ столітті в офіційному вживанні замінена німецькою мовою Merienbad – назва була пов’язана з іконою діви марії, що висіла над джерелом. В уяві жителів назва переосмислилась і почала пов’язуватися з іменем імператриці Марії – Терези. Чеське lazne – “курорт”.

Морава (Morava) – річка, ліва притока Дунаю. Назва можливо походить від іллірійського marni – “болото” чи германського “болотна ріка”. А Погодін пов’язував з кельтським naoros – “великий”.

Моравія (Morava) – історична область Чехії, названа у другій половині І-го тисячоліття нашої ери за назвою річки Морава.

Міст (Most) – місто в Чехії на річці Баліна. В документах з ХІІІ століття згадується як Гнєвін Міст. Початково означало “дерев’яний настил через болото”. Гнєвін – від власної назви Гнєв.

Німбург (Nimburg) – місто в Чехії на річці Лаба. Згадується з ХІІІ ст.. з древньоверхонімецької мови значення “нове місто”.

Оргже (Ohre) – притока Лаби. 805 р. – Agara. Початкова кельтська назва Agera – “вода, що тече”.

Оломоуц (Olomouc) – місто в Чехії. Діячі чеського відродження пропагували легенду про заснування міста Цезарем. Німецька основа Цет – “в’яз”стала основою назви, сумнівна гіпотеза про кельтське походження назви. Можлива слов’янська основа, наприклад hold monc – “гола скеля”. В. Махен вважав основою цієї назви ім’я Коломут.

Опава (Opava) – ріка і гори. В основі європейське opr – “вода”.

Острава (Ostrava) – місто і річка на Моравії. Гідронімів на –ava, дуже суперечливе. В даному випадку назва могла і не мати початково –ava, а отримання його на аналізі пізніше, можлива і більш рання основа, що значила “обтікати”.

Прага (Praga) – столиця Чехії. В документах згадується з Х століття. Запропоновано багато етимологій. Ще в переказі дана етимологія “поріг”, але річних порогів тут немає. Пізніше популярності набула етимологія пов’язана з чеським prazit – “місце де вигорів чи всох ліс”. Інші спроби виводити назву із слов’янського прати – “працювати”.

Пельгртимів (Pelhrimov) – місто на чесько-моравській висоті. Назва походить від слова пілігрим (з латинської “паломник по святим місцям”), що стало власною назвою з слов’янським суфіксом – ov.

Плзень (Plzen) – місто в Чехії. Від основи, що значить зсув.

Рай, Раєць – (Raj, Rajec) – розповсюджена назва містечок і селищ у Чехії. В слов’янських мовах слово raj мало значення “сад”.

Рохлиці (Rochlice) – населений пункт в Чехії. Назва походить від чеського ronll – “яр”.

Рудні гори – гірський хребет між Чехією та Німеччиною. Чеською Krusne Horg. Назва походить від слова група і значить Грушеві гори. Німецькою цей хребет називається Trzgelirge erz – “руда”, gelirge “гори”.

Седлець, Седліце, Седлечно (Sedlee, Sedlice, Sedlerco) – населені пункти в Чехії. Назва значить “сільські жителі, селище”.

Сілезія (Slezko) – історична область в Польщі і Чехії. Назва скоріше за все походить від слов’янської назви річки Сленза (Шленза, Шлеза, Слеза) – від основи зі значенням “вологий, сирий”.

Сливиці, Сливинець (Slivence) – населені пункти в Чехії, Словаччині, Румунії. Назва походить від слова – “слива”.

Табор (Tabor) – місто в Чехії, відома резиденція гуситів. Колишні назви Auzt (1262), Usk (1317). Назва скоріш за все походить від угорського слова і буквально значить табір. Деякі дослідники вважають, що ця назва виникла від згаданої у Євангеліях гори Табор (Фавор).

Теплиці (Teplice) – місто у Чехії, у підніжжя Гудних гір. Місто назване по гарячим мінеральним джерелам 1140 р. – Aqua colidal – “гаряча вода”.

Трутнів (Trutnov) – міста на півночі Чехії. Назва, напевно, походить від власного імені з суфіксом належності – ov. У чеському фольклорі є легенда як богатир Трут переміг змія в горах Крконоше.

Уїзд (Ujezd) – місто в Верхій Сілезії. Слов’янський уїзд означало середньовічну адміністративну одиницю.

Усті (Usti) – міста в Чехії.

1) в Північно-Чеській області;

2) в Східно-Чеській області.

В основі слов’янське слово унія.

Чеські – Будейовиці (Ceske Buodlejovice) – місто в Чехії. Згадується у 1521 р. Початкова форма Будивойовиці, від слов’янського імені Будивой (тобто поселення людей Будивля).

Яблонець (Jablonec) – місто на півночі Чехії. Назву виводять з німецького Gabel – “мито”. В. Поляк заперечив, зауваживши, що на цій території закономірніше використовувати основу яблуня. Суперечка поновлена, питання назви залишається не вирішеним.