1. Політичне становище Правобережжя під владою Польщі наприкінці ХVІІ ст. – ХVIIІ ст.
Розглядаючи цю проблему, треба в першу чергу звернути увагу на те, після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави – Польща, Росія, Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р.) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини.
Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушили угоду і почали процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя.
Новий колонізаційний рух став особливо масовим після того, як Ян Собеський видав у 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росії. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685 р.) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей.
Почувши про поновлення козацтва, люди йшли на ті території з усієї України. Край відновлювався, будувалися села, поновлювалося життя. Відродилися Богуславський полк з полковником Самійлом Самусем, Корсунський – з полковником Захаром Іскрою, Брацлавський – з полковником Андрієм Абазином та Білоцерківський – з полковником Семеном Палієм, який став самим популярним на Правобережжі. Завдяки його широкій популярності цілком спустошена Фастовщина почала швидко залюднюватися.
Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699 р.) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ від Фастовим (1700 р.), а потім і до вибуху повстання під проводом С. Палія. Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади.
Зруйнована, обезлюднена Правобережна Україна за новим договором Туреччини і Польщі від 22 квітня 1714 р. залишалася знову за Польщею. Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства.
Треба підкреслити, що закріпивши за собою право на володіння землею, шляхта почала заселяти ці землі, обіцяючи селянам великі пільги – звільнення від усяких повинностей на 15–30 років. Ці міри мали позитивні наслідки – виростали нові міста та села. Пани охоче приймали селян, не питаючи про їх минуле. Залюднення України прискорилося.
Проте з подальшим заселенням цих земель і закінчення терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XYIII ст у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків. У менш заселених рагіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.
Важливо зазначити, що крім економічної експлуатації, соціального гніту, становище українського селянства й міщанства погіршувалося ще й тяжким національно-релігійним гнобленням. Польські шляхтичі з презирством ставилися до української мови, як «хлопської», і православної віри, утискували їх, насаджували католицизм та унію, громили православні церкви і монастирі, не дозволяли відкривати українські школи, забороняли діяльність українських православних братств.
2. Соціально-економічний розвиток Правобережної України у другій половині XVII-XVIII ст.
Тільки в першій половині XVIII ст. після залюднення спустошених земель в пільгові роки відновлюється сільське господарство, ремесла.
Але треба мати на увазі, що через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магнатів розвиток економіки дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував. Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді міст Європи. Це пояснювалося тим, що уже в другій чверті XVIII ст. панщина досягала 3–4 днів на тиждень, крім того селянин мусив виконувати всілякі повинності в так звані «додаткові дні» – толоки, заорки, зажинки, закоски, ремонт доріг, фортець, мостів і таке інше.
Панування шляхти гальмувало розвиток міст, ремесла й торгівлі. Через монопольне право феодалів на мануфактурне виробництво і торгівлю, вони розвивалися слабо, а внутрішній ринок залишався вузьким.
Так, поміщики мали виключне право на виготовлення і продаж міцних напоїв, на помел зерна, продаж дьогтю, селітри. Часто ці монополії давали феодалам до 30–50% усіх прибутків від їхніх маєтків.
Багато міст були власністю великих магнатів. Королівські власті й магнати обмежували або й повністю ліквідували міське самоврядування, перешкоджали торговій і ремісничій діяльності міщан, примушували їх відбувати численні повинності, складали обтяжливими платежами.
Треба підкреслити, що майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали 31 містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис кріпаків.
Отже, становище українського селян стало ще гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке б боронило його. Залишалося два виходи: або тікати знову з нових осель, або організовувати повстання.
3. Гайдамацький рух, його причини, характер, розмах. Коліївщина
Протест народних мас проти посилення польського гноблення виливався у різні форми: втечі селян, розгроми маєтків, убивства поміщиків, орендарів, масові народні повстання. Багато загонів повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками.
Слово «гайдамаки» походить від турецького «гайде», «гайдамак», що означало «гнати, турбувати, переслідувати». Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.
Що представляв собою гайдамацький рух?
Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.
Хто ще брав участь у цьому русі?
Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.
Слід звернути увагу на те, що перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках.
Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.
Його півторатисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін.
Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту.
З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін.
Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.
Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у «хрестовий похід» проти православних.
Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.
Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.
Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.
Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.
За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.
Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.
4. Західноукраїнські землі під чужоземним ярмом
На Галичині, Холмщині і Волині уже незабаром після Хмельниччині встановилося польське панування. За часу Руїни Галичина жила окремим життям від інших українських земель. Винятком були вияви прагнень політичної єдності, такі, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини з І. Мазепою.
Східна Галичина ділилася на два воєводства – Руське і Белзьке. Воєводства складалися з повітів. Магнати й шляхтичі примушували селян відробляти панщину 5–6 днів на тиждень, селяни також мусили виконувати ще різноманітні додаткові повинності – платити грошовий чинш, натуральну данину.
Крім того, селянин перебував у повній владі феодала, який міг його карати, втручатися в особисті справи, продавати, дарувати, як річ. Тяжким було й життя міського населення. Міщани платили на користь феодалів і держави численні податки, виконували повинності (підводну, сторожову, ремонтували фортеці та ін.).
Польський уряд гальмував розвиток торгівлі й ремесла в українських містах, що вело їх до застою та деградації.
Посилювалося також національне і релігійне гноблення українського населення. Так, за постановою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві в Галичині й на Поділлі запроваджувалася латинська мова. Православні шляхтичі були позбавлені права засідати в сенаті, займати будь-які урядові посади.
Важливо зазначити, що кріпосницька експлуатація й гноблення з боку польської шляхти зумовлювали зростання незадоволення й поширення боротьби проти своїх гнобителів. Так, у 30–40 роки XVIII ст. особливо широкого розмаху в Прикарпатті та на Північній Буковині набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738–1745 рр. став Олекса Довбуш. Діючи невеликими загонами – по 20–30 чоловік, опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам, знищували боргові розписки. Опришки мали широку підтримку і допомогу від селян і ремісників.
Після смерті Довбуша (загинув від кулі найманця 24 серпня 1745 р.) загони очолювали Василь Баюрак та Іван Бойчук.
Студенти повинні знати, що Північна Буковина в другій половині XVII ст. входила до складу Молдови, її населення терпіло гніт султанської Туреччини. Крім панщини й податків на користь українських, молдавських феодалів, селянам та міщанам доводилося платити данину й турецькому султанові.
Крім того, релігійний гніт набував форми переслідування християн з боку мусульманського духовництва.
Більша частина Закарпатської України в другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. На Закарпатті у той час жило 300 тис. українців, угорців, румунів і словаків. Стан селянства та міщан нічим не відрізнявся від стану селян Галичини та Буковини.
Таким чином, у другій половині XYII – XYIII ст. на Правобережжі та західноукраїнських землях, які знаходилися у складі іноземних держав, посилилилося соціальне, національне та релігійне гноблення українців. Це призвело до зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.
Понятійний апарат
Автокефалія (грецьк. autos – сам і kephal – голова) незалежна, самоврядна, православна церква.
Барська конфедерація – військово-політичне об’єднання частини польських панівних кіл, організоване в лютому 1768 р. в м. Барі на Поділля для боротьби проти впливу російського царизму на політику королівського уряду з метою збереження незалежних прав і привілеїв шляхти й католицької церкви. Б.К. почала свою діяльність з розправи над українським населенням Правобережної України. насильство шляхти викликали народні повстання – Коліївщину. Після розгрому шляхетських загонів російськими і польськими військами Б.К. у 1772 р. розпалася.
Геноцид – (грецьк. genos – рід і лат. caedo – вбиваю) – здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.
Коднянська розправа 1768 р. – масове знищення учасників Коліївщини у містечку Кодні (тепер село Житомирської області). Керував К.Р. воєначальник польсько-шляхетського війська Й. Стемпковський, за наказом якого було страчено близько 3 тис. гайдамаків. Крім того, кожного десятого повстанця піддали «значкуванню» – відрубували праву руку і ліву ногу або ліву руку і праву ногу.
Колонізація – заселення вільної території на окраїнах власної країни; заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення її іншою країною.
Національно-визвольний рух – боротьба народів, спрямована на ліквідацію іноземного панування, іноземного гноблення і завоювання національної незалежності, реалізація пригноблюваного народу права на самовизначення, створення національної держави.
Сейм – станово-представницький орган за доби феодалізму в Чехії, Польсько-Литовській державі; верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі.
Література
Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.
Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.
Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. – Т. 1. – С. 345 – 435.
9. Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128