Реферат

на тему

Поняття «української діаспори»

Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому.

Діаспора (з грецьк. ─ розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження. Однак, зазначають одні автори, чи можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.

Грунтовний аналіз цих дискусій зробив професор університету ім. Лойоли в Чікаго (США) Василь Маркусь у розвідці «Чому «діаспора»? Спроба ідентифікації поняття». Розглянувши різні точки зору на проблему, він доходить висновку, що «стрижневим моментом у цьому понятті сьогодні є фіксація факту перебування певної частини етнічної спільноти за межами території її ядра. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого походження в результаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. До того ж, на нашу думку, термін «українська діаспора», попри всі його умовності, — компактний і зручний для користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище — українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території України».

Із проголошенням незалежності української держави ставлення до терміна «українська діаспора» змінилося. Цей термін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.

Сьогодні важко сказати, хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920-х-1930-х рр. цим терміном користувався український етнолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х рр., коли в дев’ятому томі ЕУ з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора».

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна населюваних ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крім цієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи ─ правові, політичні, культурні, психологічні ─ тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Росії) схожі між собою. При цьому вони становлять у даній країні одну спільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.

Склалася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.

Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство ─ це соціально-психологічна спільнота.

Поняття «українська діаспора» означає всю сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за межами території України. Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на Схід в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст.; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.

Будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці не існувало, записана в документах росіянами, румунами тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.

Донедавна українці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялася в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого «етнічного жаху».

Небезпідставність припущень щодо упередженості й недостовірності офіційної статистики підтвердив колишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р. конференції «Діаспорні народи. Держава і суспільство», що в Росії нараховується 6 млн. осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4,3 млн. українців). В українській (часом і в російській) пресі називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного притоку українського населення до Росії. Результати урахування «прихованих» українців не тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деяких фахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу має сягати 60-80 млн. осіб.

Такі припущення мають під собою певну реальну основу, однак недостатнє вивчення цього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними. Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, ми будемо дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення беремо статистику церковну та інших громадських організацій. Згідно з цими даними, в сьогоднішньому світі нараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженням частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.

За переписом 1989 р. поза Україною, в інших радянських республіках, проживає понад 6,8 мільйона українців. У рідному краї живе 37,4 мільйона українців, в країнах Східної Європи — понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів — у країнах СНД та Балтії.

Однак фахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже з різних об'єктивних і суб'єктивних причин значна частина українців вимушена була «приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених-дослідників вважає, наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСР становить десь 10—12 мільйонів чоловік. Недаремно ж у пам'яті народній зберігається таке поняття, як «український екватор», що проходить у країнах СНД через Кубань, Казахську цілину, Алтай і Примор'я, або ж такі українські оазиси, як «Зелений Клин» у Росії, «Сіра Україна» у далекому Туркестані, Берестейщина в Бєларусі.

Специфіка діаспорних груп полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв'язки в них значно слабші, ніж ті, які пов'язують їх із нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв'язків організується самою діаспорою, перебуває в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. У проекті розбудови української діаспорної культури вказується: «Культурний розвиток нації залежить від правильного наставлення та ініціативи зорганізованого суспільства і кожної свідомої одиниці. Тільки повне зрозуміння потреби нового природного українського культурного життя і відповідні громадські програми, які поставлять стимулювання сучасної культурної творчості на перший план діяння, можуть запевнити існування і позитивний розвиток українського суспільства в діаспорі і української культури взагалі».

Однак, переважна частина інформаційних зв'язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу та пресу, її спільні для всієї нації й не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо, телебачення тощо.

Діаспорні групи зазвичай укорінені в соціально-економічні, культурні та соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів — засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища.

Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто, діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави — асимілюється.

Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним чинником, що об'єднує та консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора — це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, котра виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в даній країні. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується, «Нас, українців — російськомовних і всіх інших неукраїнськомовних, — набагато більше, ніж українців україномовних", — говорив у своєму виступі на Другому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1997 р. голова Української всесвітньої координаційної ради Іван Драч і з болем констатував, що "мовна шагренева шкіра українства зменшується". Словом, у східній діаспорі українці спочатку ставали так званим російськомовним населенням, а згодом переписувалися на росіян. «На жаль, ми змушені визнати,— підкреслював на І Конгресі українців у січні 1992 р. Президент нашої держави Л. М. Кравчук,— що українці, які живуть поза межами України, передусім на території держав колишнього Союзу, фактично були позбавлені своєї національної школи, театру, кіно, радіо, телебачення, можливості користуватися українськими бібліотеками. Практично для них не випускалися рідною мовою книги, газети. журнали».

Сутність української діаспори як історичного і соціально-політичного явища виявляється зі з'ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічної еміграції — інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі "своїми" людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.

Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю й тому намагаються зберегти себе та своїх дітей у повному духовному зв'язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть "сидіти на валізах", чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину й поступово входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, скоріше чи пізніше життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів — асиміляції чи діаспори.

Шлях асиміляції є цілком нормальним і природним. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову та культуру свого оточення (покоління, народжені на нових батьківщинах, засвоюють їх автоматично), ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів, обравши шлях діаспори. На збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо вибирає.

Діаспора шукає сенс свого існування в самій собі. Діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла та без якої їй важко існувати.

Зв'язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж із еміграцією. Еміграція — це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора — шлях із постійним рухом в обох напрямах.

Повноцінна, справжня діаспора — це своєрідне окреме суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори така ж сама, що й у решти жителів країни поселення. Але в діаспори є ще й інші інтереси та ознаки, які виокремлюють її із загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.

Потрібно зазначити, що природа відносин між діаспорою та країною її походження, а також між окремими, розмежованими політичними кордонами частинами самої діаспори досліджена ще недостатньо. Проте з досвіду відомо, що, коли такий зв’язок переривається, припиняється життя відповідної діаспори чи її частини. Специфіку такої інформаційної взаємодії Петро Потічний убачає в тому, що вона проходить по етнічних лініях зв’язку. Останні утворюють своєрідну тріаду відносин між діаспорою, країнами її проживання та історичною батьківщиною (країною походження).ця тріада відносин у деяких діаспор, зокрема західної української, відзначається великою стійкістю. Це дозволило діаспорі не тільки забезпечити своє відтворення, а й організувати і контролювати, принаймні, в деяких країнах поселення, певні політичні та економічні ресурси й тим самим впливати на політику цих країн, а отже, і на міжнародну політику.

Тривале існування діаспори, а тим більше її політична та культурна активність неможливі без розбудови відповідних організаційних структур. Тільки добре організована етнічна діаспора може стати важливим політичним фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країни свого проживання.

Для явища етнічної діаспори характерна ще одна прикметна особливість, на яку звертають увагу дослідники, зокрема П. Потічний. Діаспора може існувати, й існувати дуже довго, не тільки за відсутності політичного центра в батьківщині, а й паралельно з державою. Та ж єврейська діаспора, котра становила певну етнорелігійну групу, століттями діяла як політичне суспільство, нація у вигнанні. Однак і після утворення держави Ізраїль 75% євреїв і далі живуть за її межами. Тому видається дещо поспішним твердження деяких політологів і публіцистів про те, що, з огляду на реалізацію внаслідок становлення незалежної України головної політичної мети української діаспори й утрату в зв'язку з цим нібито сенсу подальшого її існування, зарубіжні українські громади досить швидко зникнуть, принаймні, як організовані й політично активні спільноти.

Вже те, що діаспора є і самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, що вона надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до "старого краю", посильну допомогу (передусім моральну й політичну) Україні, є цінним.

Українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:

• стрижневим моментом поняття "українська діаспора" є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра України;

• термін "діаспора" підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку — українського) походження;

• за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;

• українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;

• діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

• українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь;

• в основі процесу утворення української діаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовлені соціально-економічними та політичними факторами;

Отже, налагодження, розширення й зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є моральним обов'язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й української діаспори цілком збігаються.