Зміст
Політична система Київської Русі
Вступ
У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Через те, що центром нової східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.
Займаючи величезну територію — від Балтики і Льодового океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, — Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.
Про могутню східнослов'янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори змальовують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків. Аль-Масуді повідомляв, що руси "утворюють великий народ". Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат зізнається, що "християнський руський" народ врятував Візантію від навали половців.
Політична система Київської Русі
Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава.
Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості - адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі.
Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія.
В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура відповідала економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка - «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.
У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир.
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми.
Давньоруське право
У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов’язковими для виконання.
Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.
Право і правові відносини в Київській Русі виходили з моральних норм, були пов’язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належно і негативно оцінювалися як “правда”, так і “неправда” (не випадково перша збірка світських законів дістала назву “Руська Правда”).
Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори із греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави (рецепція візантійського права, що позначалася, головним чином, на церковному законодавстві). “Руська Правда” – перший кодифікований збірник звичаєвих правових норм Київської Русі, який знаменував появу законодавства.
Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. У галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.
Важливою особливістю звичаєвого права було те, що його норми сприймались суспільством як справедливі, оскільки відповідали його уявленням про вимоги моралі. З цими нормами були змушені рахуватись усі правителі. Не наважуючись відмовити в санкціонуванні старих звичаїв і традицій, вони тим самим надавали їм статусу джерела права.
Важливим джерелом права Київської Русі були міжнародні договори князів із чужоземними державами. Це перші пам’ятки писаного права – встановлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. “Повесть временних лет” містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944, 971 рр.).
Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він міг уже розглядатись як джерело права. Фактично міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів із нормами права Візантії.
Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладались між князями удільних земель і насамперед стосувались питань спільних дій проти третьої сторони: містили зобов’язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.
Інше джерело права – договори (ряди) князів із народом. Укладались вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв і традицій. Вони існували, як правило, в усній формі, однак наприкінці ХІІ ст. почали укладатись і в письмовій.
Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в “Руській правді”. Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові збори, судочинство називались “уроками”. Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави – це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих дружинників, за образу вільної людини тощо. Зміст князівських уставів та уроків здебільшого складався з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління Олега) належить збірник “Закон руський” та “Устав”, що вважається прототипом “Руської Правди”. Принципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику “Устав Володимира Мономаха”. Його ж “Поученіє дєтям” є допоміжним джерелом права: у ньому закріплені моральні норми поведінки представників владних структур, відображена особиста позиція князя в питанні смертної кари.
Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави (відомі церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого). Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних уставів, які визначали її правовий статус.
Найважливішою пам’яткою давньоруського права вважається “Руська Правда”. Вона закріплює давні норми звичаєвого права та “княжі устави”. Однак останні за змістом, формою та способом формулювання (стилем) наближені до звичаєвого права, оскільки лише доповнюють, розвивають та змінюють норми, що попередньо існували в усній формі. Через це “Руська Правда” вважається збірником лише звичаєвого права.
“Руська Правда” має три редакції: коротку, розширену, скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.
Судова система Київської Русі
У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.
В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.
Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».
Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.
Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.
Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».
Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).
Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велася тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).
«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, власник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.
У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.
У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків.
Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «А ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», — говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.) і лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).
Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судових клятв — для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.
Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували невинуватим.
Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.
Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито.
Право Давньоруської держави — Київської Русі — продовжувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.
Види покарання
Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.
Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).
Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як компенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні.
Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація існування привілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.
За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гривень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.
Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої дикої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивство, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.
Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.
За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).
Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за більшість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).
Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.
Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового розгляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову звернулися до київського князя, доводячи доцільність повернення до грошових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.
Висновки
Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній історії.
Київська Русь була монархією. На чолі її стояв Великий князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.
Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів.
Використана література
Алексеев Ю., Вертегел А., Даниленко В. Історія України.- К., 1993
Аркас М. Історія України-Русі.- К.: Вища школа, 1991
Бойко О.Д. Історія України.- К.: Академвидав, 2005
Власов В., Коляда І. Історія України.- К.: АСК, 1996
Грушевський М. Історія України-Русі, т. VII.- К.: Наукова думка, 1995
Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності. – К., 1996
Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М. 1963
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 23
Толочко П.П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. – К., 1997