Контрольна робота на тему:
Національний склад гірничопромислової буржуазії України в пореформений період
Питання про національний склад індустріальної буржуазії Донецько-Придніпровського регіону досі не стало предметом вивчення в історичній науці. Про це, зокрема, свідчить як відсутність спеціальних робіт, так і досить схематичне висвітлення питання у роботах узагальнюючого характеру. У спадщину від дореволюційної історіографії сучасним дослідникам залишилось дві ідеї: переоцінка питомої ваги і ролі іноземних капіталів у розвитку базових галузей виробництва та заперечення існування української буржуазії. В сучасних умовах обидві тенденції лише підкреслюють наукове значення і актуальність цього сюжету.
У національному відношенні південна гірничопромислова буржуазія відзначалась помітною строкатістю. Це пояснюється і демографічною картиною міст Південної України і Приазов'я, особливо Одеси, Ростова-на-Дону, Таганрога, Маріуполя, і малою чисельність місцевого купецтва, яке займалось переважно торгово-лихварською діяльністю, і особливостями формування буржуазії Донецько-Придніпровського району, зокрема високою питомою вагою іноземних капіталів
Серед верств і груп, які відігравали найбільш помітну роль у формуванні промислової буржуазії, росіян найбільше було серед підприємців із поміщиків, військово-адміністративного апарату (офіцерів і чиновників), купецтва, технічної інтелігенції, донського козацтва. Тут в першу чергу повинні бути названі імена І.Г. та Д. Іловайських, П.П. Риковського, П.О. Карпова. О.В. Маркова, Я.І. Попова, М.М. Летуновського, В.Р. Максимова, С.І. та І.С. Кошкіних, М.С. Авдакова, П.М. Горлова, Ф.Е. Єнакієва та ін.
Через недосконалість демографічної статистики дореволюційної Росії, в основі якої лежала віросповідана, а не національна ознака, важко виділити українців із ''православного елементу" в цілому. На нашу думку, в даному випадку необхідно керуватися двома факторами: місцем народження або виходу підприємця і його прізвищем. При всій недосконалості даного методу, він дає певне уявлення, на жаль, досить приблизне, про. соціальні верстви і групи, виділяючи найбільшу кількість промисловців української національності, а також дозволяє персоніфікувати ряд відомих підприємців. В першу чергу мова повинна йти про поміщиків, купецтво і селянство Катеринославської, Херсонської і південної частини Харківської губернії, а також області Війська Донського.
Великими власниками шахт були поміщики Бахмутського і Слов'яносербського повітів Катеринославської губернії - брати Рутченко, Голуб, Богданович та інші, які відіграли важливу роль у справі видобутку вугілля на Донбасі в перші пореформені десятиліття. Ряд українських прізвищ фігурує серед вуглепромисловців басейну в кінці минулого століття. Аналогічно йшли справи і на Криворіжжі, де розробкою залізної руди активно займались Галковська, Поль, Харченко та інші підприємці. Гадаємо, що в дійсності кількість гірничопромисловців-українців серед поміщиків була значно більша, оскільки в деяких випадках українці мали російські або нейтральні прізвища.
Ще більшою була кількість вуглепромисловців-українців серед селян. Численні селянські артілі і товариства Железнянського, Нелеповського, Щербинівського та інших родовищ західної і центральної частин Донецького кряжа складались переважно з українців. Із селянських підприємців-українців у першу чергу слід назвати колишнього пастуха Я.І. Древицького, на підприємствах якого на початку 90-х pp. добувалось кілька мільйонів пудів вугілля.
Меншим було представництво українців серед промисловців, вихідців із купецтва. Це пояснюється в першу чергу активною участю основної маси місцевих купців у хлібній торгівлі, а також в інших операціях на внутрішньому ринку. Серед місцевих купців-українців, які надалі стали відомими гірничопромисловцями, слід назвати Глущенка, Мороховця, Пшеничного та ін. В останні десятиліття минулого століття посилюється приплив іногородніх купецьких елементів, зацікавлених новими перспективами. У цьому плані показовий приклад І.С. Панченка, павлоградського ІІ гільдії купецького сина. Поріднившись із сім'єю відомого донського торгового козака І. С Кошкіна, Панченко переїжджає в Ростов-на-Дону і при допомозі свого тестя поступово стає великим ділком регіонального масштабу. Невдовзі він починає поєднувати вуглевидобуток з торгівлею і стає великим донським вуглепромисловцем. Про успіхи ростовського І гільдії купця Панченка на ниві торгівлі і промисловості свідчив той факт, що йому було надано потомствене почесне громадянство.
Однак найбільш відомим представником ділового світу був О.К. Алчевський, один із великих українських капіталістів кінця XIX ст. Ставши внаслідок різних фінансових комбінацій до середини 70-х pp. купцем І гільдії, О.К. Алчевський вкладає більшу частину своїх капіталів у гірничу промисловість Донбасу. У 1879 р. Алчевський стає засновником одного з перших акціонерних товариств Донбасу - Олексієвського гірничопромислового, в якому йому належав контрольний пакет акцій.
Особливо активна засновницька діяльність О.К. Алчевського розгорнулась у період економічного піднесення 90-х pp. Використовуючи сприятливу господарську кон'юнктуру, харківський мільйонер зосередив основну увагу на металургійній промисловості.
У 1895 р. Алчевський став ініціатором створення одного із найбільших акціонерних товариств у російській металургії - Донецько-Юріївського, яке спеціалізувалось на виробництві різних сортів заліза. Через два роки разом з групою бельгійських і російських капіталістів він взяв участь у заснуванні в Маріуполі акціонерного товариства "Російський провідане".
Активна участь Алчевського у заснуванні" нових акціонерних товариств на Україні стала можливою завдяки його широким зв'язкам у фінансовому світі, а також великому власному багатству, яке оцінювалось в іноземній пресі в 30-40 млн. карбованців. Характеризуючи засновницьку діяльність Алчевського у період економічного піднесення 90-х pp., В.І. Ленін вказував, що підприємець "... діставав собі правдами і неправдами мільйони карбованців для заснування і підтримки гірничопромислових підприємств, обіцяючи золоті гори" (45). Широке використання "чужих грошей" (Алчевський кредитувався у Державному, Волзько-Камському, Петербузькому дисконтному і позичковому банках) в умовах економічної кризи привело українського мільйонера до фінансового краху. Не одержавши очікуваної позики з Державного банку, Алчевський 7 травня 1901 р. покінчив життя самогубством. Так трагічно обірвалось життя цієї яскравої, неабияких здібностей, багато в чому суперечливої людини.
Українцями за національністю були представники технічної інтелігенції, які активно займались підприємницькою діяльністю або ж входили у верхній ешелон менеджменту (В.І. Арандаренко, Ясюкович та ін). Слід назвати також і представників інших груп інтелігенції, які належали до великих промисловців України: доктора медицини С.Н. Калачевського, власника одного з найбільших залізорудних рудників Криворіжжя, а також кандидата природознавства Д.О. Алчевського, члена правління і дирекцій ряду акціонерних товариств.
На основі вищесказаного можна зробити висновок про достатньо широку репрезентативність українців в основних соціальних верствах і групах, що становили ядро у формуванні промислової буржуазії України. Об'єктивні труднощі не дозволяють визначити загальну чисельність гірничопромисловців-українців, тому доводиться вдаватись до підрахунків, виконаних на обмеженому статистичному матеріалі. Так, у 1888 р. із 21 вуглепромисловця Богодухово-Кальміуського району, що в центральній частині Донбасу, як мінімум 7 були української національності. Думається, більш високою була питома вага підприємців-українців у районах з поширеною діяльністю селянських артілей і товариств.
Наведені вище дані свідчать, що в умовах інтенсивного розвитку капіталізму в пореформений період швидкими темпами проходить процес формування промислової буржуазії на Україні, значна частина якої складається з підприємців української національності.
Нарівні з росіянами й українцями, які становили більшість гірничопромисловців, серед заводчиків і власників шахт Донецько-Придніпровського району було немало представників інших націй і народностей Російської імперії. Тут необхідно назвати обрусілих сербів (Депрерадовича і Шевича), угорців (Сабо), потемків представників інших південнослов'янських і балканських народностей, які переселились у так звану Слов'яносербію в другій половині ХУІІІ ст.
Вугільною справою займався і ряд вірменських купців із Нахічевані, предмістя Ростова-на-Дону (Ованесов та ін.). Нечисленну групу підприємців становили євреї - вихідці із місцевого купецтва (І.Л. Уманський), банкіри (Г.1. Рубінштейн), а також представники технічної інтелігенції (О.І. Уманський, Л.Г. Рабіновіч). Відзначимо принагідно більш солідні позиції єврейського капіталу в легкій промисловості з швидким оборотом капіталів, а також у торгівлі. Незначною була питома вага грецького елементу, представленого в першу чергу купецтвом приморських міст Маріуполя і, особливо, Таганрога-Вальяно, Скамаранга і деяких інших.
В останні десятиліття ХІХ ст. склад гірничопромислової буржуазії Півдня поповнився і за рахунок підприємців національних районів країни, в першу чергу Польщі і Прибалтики. Зацікавлені сприятливою економічною кон'юнктурою і можливістю одержання більш високих, ніж на батьківщині, прибутків, заводчики цих районів Росії переносять свою діяльність у Донбас і Придніпров'я.
З кінця 80-х pp. відбувається помітне збільшення польського і німецького елементів серед гірничопромисловців України. Початок цьому процесу поклало створення "Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства" (ПРДМТ), одним із засновників якого стало товариство Варшавського сталеливарного заводу. Серед засновників і найбільших акціонерів ПРДМТ, а також серед вищої адміністрації заводу фігурують імена поляків В. Ляського, А. Скражиньського, С. Завадзського, В. Броневського, німців В. Pay, А. Вентцея, Г. Тегоштця, Б. Гантке, Е. Гербста та ін. За винятком В. Pay і Б. Теплитця, всі інші підприємці німецької національності були російськими підданими.
У кінці минулого століття багато поляків-інженерів входило у склад правлінь і директоратів ряду акціонерних товариств вугільної промисловості Донбасу (К. Мсциховський, Ч. Монковський, А. Стемпковський та ін), деякі перетворились безпосередньо у власників шахт (II. Фронцкевич, А. Завадзський).
Нарівні з поляками помітно зростає чисельність підприємців-німців. Варшавським заводчиком Б. Гантке збудовано металообробне підприємство в Катеринославі. У Придніпров'ї розвернув свою діяльність один із членів численного роду лодзинських фабрикантів Ланте, інтереси якого були пов'язані з металообробною промисловістю. Серед власників шахт Донбасу фігурує один із ветеранів гірничої справи А.В. Шейерман, колишній лікар Луганського ливарного заводу, а також орендатор А.Б. Кебер і купці А.К. Рейс, К.П. Нейшильд і Г.Г. Гейнцельман. Думаємо, що немає ніяких підстав відносити до представників іноземного капіталу підприємців подібного типу, які втратили зв'язки з батьківщиною і не були виразниками інтересів будь-яких іноземних промислових і фінансових груп.
Проникнення іноземного капіталу у важку індустрію Донбасу починається ще в 60-х рр., коли британським підприємцем Джоном Юзом було засновано Новоросійське товариство, яке приступило до будівництва першого металургійного заводу на Україні. З того часу в лави індустріальної буржуазії регіону, яка почала формуватися, вливаються представники англійського капіталу Юзи, Бальфури та ін.
Слідом за англійцями на території Донецького кряжа з'являються французи, створюючи в 1873 р. Гірниче і промислове товариство на Півдні Росії, яке приступає до придбання і аренди вугленосних родовищ у місцевих поміщиків і селян в районі станції Івзово. Однак в цей період кількість іноземних капіталів, інвестованих у важку індустрію Донбасу, була ще незначною.
З середини 80-х pp. відбувалося збільшення припливу іноземних капіталів у важку індустрію України, що було зумовлено поліпшенням фінансового становища західноєвропейських країн - експортерів капіталу, в першу чергу Бельгії і Франції, початком створення Донецько-Придніпровського індустріального комплексу після введення Б експлуатацію Катерининської магістралі, помітним збільшенням попиту на метал і паливо з боку капіталістичного господарства країни, що швидко розвивалося, та ін. У цей період починає свою діяльність французьке Товариство криворізьких залізних руд, голландське Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії, деякі інші компанії. З середини 80-х pp. відбувається розширення складу промислової буржуазії України за рахунок бельгійців, голландців, французів і представників інших націй. Серед представників промислових кіл. Півдня з'являються відомі бельгійські підприємці Л. Гійяр, барон де Макар і деякі інші.
Особливо посилився приплив іноземних капіталів у важку індустрію Півдня в середині і в другій половині 90-х pp., що пояснюється як загальним поліпшенням фінансово-економічного стану Росії, в першу чергу стабілізацією грошового ринку, так і розміщенням у Франції гарантованих урядом російських паперів, які охоче куплялись французькими і бельгійськими рантьє.
У період економічного піднесення 90-х pp. іноземний капітал використовує різні форми свого впровадження у важку індустрію Донецько-Придніпровського району. У металургійній промисловості переважало створення акціонерних товариств, що діяли на іноземних і змішаних капіталах, причому в останньому випадку іноземні підприємці, як правило, володіли контрольним пакетом акцій. В результаті з 13 товариств, заснованих в 90-х pp. у чорній металургії, лише одне (Донецько-Юріївське металургійне) діяло повністю на російських капіталах, а в двох акціонерних товариствах (Нікополь-Маріупольському і Російсько-Бельгійському) вітчизняні капітали переважали. Інші ж компанії були засновані повністю на іноземних, переважно франко-бельгійських, капіталах або ж відзначались явною перевагою іноземних.
Характерною особливістю діяльності іноземних підприємців у вугільній промисловості було прагнення до створення акціонерних компаній на основі підприємств, придбаних у донецьких вуглепромисловців. У середині 90-х pp. бельгійські капіталісти створили акціонерні товариства на базі вугільних фірм Я.І. Древицького та І.П. Прохорова. В інших випадках іноземні грюндери виступали ініціаторами заснування компаній із змішаними капіталами і поступово прибирали до своїх рук контрольний па, кет акцій. Так було з рудниками одного із великих власників шахт П.П. Риковського. У 1898 р. було засновано Акціонерне товариство Риковських кам'яновугільних копалень, у якому контрольний пакет акцій (4 тис. із 16 тис) належав колишньому власнику, а всього на долю вітчизняних капіталістів припадало 9100 акцій, причому до 7500 акцій - на долю П.І. та П.П. Риковських і їх близького оточення. Надалі ж бельгійським промисловцям вдалось послабити позиції "групи Риковських" і поступово помітно посилити свій вплив, хоч нам видається перебільшеною оцінка цього товариства на рубежі ХІХ-ХХ ст., дана американським істориком Дж. Маккеєм. Шляхом складних і тривалих комбінацій бельгійцям до кінця століття вдалось встановити контроль над діяльністю Франко-Російського товариства Берестовських кам'яновугільних копалень, заснованого в 1893 р. на базі рудників донецького підприємця В.І. Хлопицького. Нарешті іноземні капіталісти діставали великі або контрольні пакети акцій промислових компаній, основаних на російських капіталах. Зокрема, в 1891 р. Паризький міжнародний банк разом з Французькою національною обліковою конторою придбав у нащадків С.С. Полякова контрольний пакет акцій товариства Південноросійської кам'яновугільної промисловості.
Масовий приплив іноземних капіталів зумовив розширення національного складу гірничопромислової буржуазії регіону, де були представлені підприємці майже всіх країн Європи, а також США. Кінець XIX ст. характеризується перевагою серед іноземних заводчиків і власників шахт представників франко-бельгійських промислових і фінансових груп. Імена таких підприємців, як барон де Макар, Делоа-Матьє, Вердіє, Буроз, Тразенстер та ін., були широко відомі в діловому світі як Бельгії і Франції, так і Росії.
У розглядуваний період формується новий тип іноземного промисловця, зв'язаного з промисловими і банківськими угрупуваннями різних країн. Найбільш яскравими представниками подібного типу підприємців були Ф. Шматцер і Е. Манциарлі де Делінесті.
Бельгійський гірничий інженер Ф. Шматцер, австрієць за національністю, "обслуговував" інтереси кількох промислово-фінансових груп Бельгії. Перебравшись в середині 90-х pp. на Донбас і непогано вивчивши економічну кон'юнктуру в країні, Шматцер обґрунтовує перед своїми патронами необхідність створення акціонерних товариств а базі існуючих великих підприємств місцевих власників шахт. Зокрема, Шматцер був ініціатором придбання з цією метою рудників І. її. Прохорова і П.П. Риковського (56). У ході реорганізації цих підприємств в акціонерні товариства бельгійський підприємець шляхом різних комбінацій здобув значні кошти.
У 1878 р. австро-угорський підданий де Делінесті закінчив Петербузький гірничий інститут і звернувся з клопотанням у Міністерство державного майна про прийняття його на російську службу. Як виняток молодому гірничому інженеру невизначеної національності (його батько був - угорцем, мати - австрійською дворянкою, яка народилася у Франції) було дозволено вступити на російську службу без прийняття російського підданства (57). З кінця 70-х pp. почалась діяльність С Манциарлі спочатку на державній службі, а потім на приватних підприємствах. Активна участь у численних установчих операціях в кінці XIX ст., виявлені при цьому практичність і енергія, а також успішні результати діяльності акціонерних товариств зробили 0. Манциарлі де Делінесті популярною фігурою в фінансово-промислових колах не тільки Росії, але й Західної Європи. Він брав активну участь у діяльності південних гірничопромислових з'їздів, а також займав вищі адміністративні посади в ряді акціонерних товариств Донбасу.
Крім Ф. Шматцера і С Манциарлі де Делінесті ряд інших представників іноземного капіталу відіграли значну роль в економічному житті регіону.
Кінець минулого століття характеризується встановленням широких ділових зв'язків і особистих контактів між представниками вітчизняного та іноземного капіталу. У цьому взаємозв'язку були зацікавлені обидві сторони: місцеві підприємці одержали можливість запозичення більш удосконалених форм організації виробництва, а також передової техніки і технології. Іноземні капіталісти за допомогою російських промисловців стали краще орієнтуватися в особливостях внутрішнього ринку, враховувати господарську кон'юнктуру, нарешті, одержали можливість виходу на урядові установи економічного профілю.
Підведемо підсумки. Формування гірничопромислової буржуазії України починається на рубежі 60-70 pp., в період інтенсивного залізничного будівництва на Донецькому кряжі. Найважливішим фактором формування буржуазії в регіоні стають внутрішні процеси розвитку тут капіталістичних відносин.
Тому основне ядро буржуазії, що формувалась, складали місцеві уродженці, котрі в основному належали до привілейованих класів і станів. Завершення промислового перевороту, початок бурхливої капіталістичної індустріалізації в Донецько-Придніпровському районі приводять до помітного розширення складу заводчиків і власників шахт України за рахунок як місцевих, так і іногородніх елементів.
Період економічного піднесення 90-х pp. характеризувався бурхливим розвитком промисловості на Півдні України і значними змінами в чисельності і складі гірничопромислової буржуазії. Вирішальне значення мала заміна індивідуально-капіталістичних підприємств акціонерними. Цей процес супроводжувався помітним розширенням складу буржуазії за рахунок банкірів та промисловців інших районів країни, вищого і середнього чиновництва, іноземних підприємців і рантьє, а також представників інтелігенції, переважно технічної.
В результаті кардинальних змін індустріальна буржуазія України поступово перетворювалась у клас капіталістичного суспільства, який консолідував у собі різнорідні соціальні елементи. Але неоднорідність соціальної структури буржуазії при наявності численних залишків станової замкнутості, відмінностей в соціальній психологи в умовах панування самодержавства. Цей процес і зумовлювали недостатню зрілість і вузькість суспільних позицій цього класу напередодні і в період назріваючої в країні буржуазно-демократичної революції.