Зародження білоруської історичної думки сягає часів Давньоруської держави. В літописах з позицій провіденціалізму висвітлюються події на білоруських землях.

Перші відомості містяться в “Повести временных лет”. В київських літописах відзначалося самостійність Полоцької землі до включення її до складу Давньоруської держави, існування тут окремої князівської династії (Ізяслав, Брачіслав, Всеслав та інші), вперту боротьбу Полоцька за свою незалежність.

Подальший розвиток історичних знань пов’язаний із літописами ХV-ХVІІ ст.. – Авраамки, Супрасльським, Биховця, Рачинського, Баркулабівським, літописом великих князів литовських, Білорусько-литовським та іншими, а також із Литовськими хроніками.

В цих літописах поряд із висвітленням подій в Білорусії, яка перебувала в складі Литовської держави, вихвалялась діяльність литовських князів. В багатьох з них обґрунтовувалася ідея історичної єдності слов’ян і необхідність їх об’єднання в складі Великого Князівства Литовського як центру збирання Східнослов’янських земель. З патріотичних позицій описувалися зовнішньополітичні події, зокрема розгром військами Литовської держави рицарів Тевтонського ордену біля Грюнвальду в 1410 р.

В літописах присутні антимосковські настрої, викликані, зокрема, війнами між Московською та Литовською державами. В ХVІ- ХVІІ ст.. розвиток історичної думки знайшов певне відображення в релігійно-філософській літературі. Білоруський першодрукар Ф.Скорина до виданих білоруською мовою біблійних книг додав примітки, якими прагнув викликати у читача любов до батьківщини, почуття гордості за історію рідного народу.

Рішення Люблінської унії 1569 р. означали для Білорусії входження до складу Речі Посполитої. Після Берестейської церковної унії 1596 р. в білоруському суспільстві розгорнулась боротьба проти окатоличення за збереження національно-релігійної самобутності білорусів. В полемічній літературі відбилися історичні мотиви.

На східнослов’янське походження білорусів вказували в своїх працях С. Будний та В. Тяпинський – представники релігійного руху антитринітаріїв, що виступав проти тогочасних православної і католицької церков. В 1632 р. у Вільно (Вільнюсі) православне братство підготувало “Синопис”, який являв собою, історичний огляд становища православної церкви на білоруських землях. Твір був спрямований проти окатоличення та ополячення.

В. Коялович – єзуїт, ректор Віленської католицької академії видав декілька історичних праць, написаних латиною. З позицій полонофільства та католицької церкви він описує окремі події в Білорусії з найдавніших часів до середини ХVІІ ст. З другої половини ХVІІ ст.. склалися несприятливі умови для розвитку білоруської культури, зокрема історичної думки, що сприяли полонізації та окатоличенню. В 1697 р. польська мова законодавчо оголошена державною в Білорусії. Наприкінці ХVІІІ ст., внаслідок поділів Речі Посполитої, Білорусія підпадає під владу Російської імперії. ХІХ століття – час інтенсивної русифікації Білорусії, підсиленої польськими повстаннями 1830 р. та 1863 р. В працях дослідників кінця ХУШ – середини ХІХ ст. І. Даниловича, М. Без-Корніловича та інших, історія Білорусії розглядалася в краєзнавчому аспекті. Незважаючи на присутність в їх працях помилок та окремих недоречностей, ці історики привернули увагу до проблем етногенезу білоруського народу, утворення та розвитку державності, на білорусько-литовських землях, конфесійних відносин. Було створено перші праці, в яких було систематично викладено історії Білорусії та Литви. Зв’язок між історією цих народів був спричинений існуванням в минулому спільної держави – Великого князівства Литовського.

Особливістю розвитку історіографії Білорусії було панування впродовж тривалого часу двох небілоруських концепцій – великопольської та великоруської. Обидві заперечували існування окремого білоруського етносу, його мови, культури і вважали Білорусію частиною своєї країни.

На противагу твердженням польських кіл про Білорусію як одну із польських провінцій у громадській думці виникає течія “західно-русизму ”. Її засновником вважають єпископа Й. Семашку. Витоки течії сягають ХVІІІ ст., часів занепаду Речі Посполитої. Посилення суперечностей між уніатами та католиками, наміри Польщі та Ватикану ліквідувати унію, посилення ополячення спричинило у білоруського православного та уніатського духовенства прагнення спертися на схід, на Росію в надії з її допомогою зберегти і зміцнити свою релігію. Ідеологічну цілісність і стрункість течії “західно-русизму” надав виходець з Білорусії, професор Санкт-Петербурзької духовної академії М. Коялович. В його працях входження Білорусії до складу Російської імперії зображалось, як результат діяльності місцевих феодалів, ієрархів православної церкви та російської влади. Характер народних повстань визначався як виключно релігійний, антикатолицький. Керівна роль в них відводилась служителям православної церкви, православним феодалам. Назви “Білорусія”, “білоруський народ” не вживалися, натомість фігурували терміни “Західний край”, “Північно-Західний край”, “Литва”.

В працях проводилась думка про історичні права Російської імперії на Білорусію, що спиралися на спільну боротьбу білоруських феодалів, православної церкви, російського царизму із зовнішніми ворогами. Саме завдяки цьому, вважав М. Коялович та його однодумці, вдалось врятувати Білорусію від зазіхань Польщі та католицької церкви, а раніше – від німців і татар. Працям притаманна апологія білорусько-російської єдності та православ’я. Прихильники “ західно-русизму” стверджують, що Білорусія надто слабка для створення самостійних шляхів політичного, економічного та культурного розвитку, через те, що в минулому “розтратила свої сили”. Течія “західно-русизму”, немовби із середини білоруського суспільства, підтримувала офіційну російську історіографію, що розглядала Білорусію. як частину “Північно-Західного краю Росії”, а білорусів, як одне з племен єдиного російського народу. М. Коялович – автор багатьох праць, зокрема: “Литовська церковна унія”, “Читання про церковні західно-російські братства”, “Лекції з історії Західної Росії”, “Історія західно-російських уніатів старих часів”. Слід зазначити, що він виокремлював білоруські елементи із історії держав, до складу яких в різні часи входила Білорусія. Всі праці написані на значній джерельній базі, деякі документи він вперше ввів до наукового обігу, підготував до публікації збірник документів.

В працях М. Кояловича знайшла відображення концепція “Золотого віку” – часу перебування Білорусії в складі Литовської держави, як найкращого за всі часи її існування. Велику увагу дослідників в другій половині ХІХ ст.. привертала історія білоруського міста. Авторами окремих праць та робіт були І. Крашевський, В. Сирокомля, А. Родзішевський, А. Сементовський, П. Дружиловський, І. Малишевський, Д. Булгаковський, А. Трубницький, Є. Орловський та інші.

Спробою узагальнюючого викладу історії білоруських міст була праця В. Стукаліча “Білорусія та Литва. Нариси з історії міст в Білорусії.” Автор зробив спробу проаналізувати значення Магдебурзького права в історії міст, визначити вплив зростання шляхетських привілеїв на занепад міст.

Ф. Тарановський в праці “Огляд пам’яток магдебурзького права західно-російських міст литовської епохи” довів, що в текстах грамот про магдебурію, які отримували білоруські міста, були використанні окремі норми місцевого права та вічевої традиції.

М. Любавський подав великий фактичний матеріал в монографіях “Обласний поділ та місцеве управління Литовсько-Руської держави на час видання першого Литовського статуту”, “Литовсько-Руський сейм”. Він досліджував утворення і розвиток сейму в зв’язку з національно-політичною боротьбою між польськими, литовськими, руськими (білоруськими та українськими) феодалами та організацією шляхетства як суспільної верстви в Литовський державі. М. Любавський вважав що входження білоруських та українських земель до складу Литовського князівства мало добровільний характер. Феодалізм він розумів лише як політичне явище і розглядав його як взаємовідносини феодалів різних рангів. Виникнення кріпацтва розглядав у контексті розвитку правових відносин та правового статусу смердів часів Давньоруської держави. І. Данилович, Ф. Леонтович, Ф. Чернецький та інші всебічно досліджували Литовські статути в історико-правовому аспекті.

Низка праць окремих дослідників була присвячена проблемі розвитку культури. Н. Любович в працях “До історії єзуїтів в литовсько-руських землях в ХVІ ст..”, “Початок католицької реакції та занепад реформації в Польщі” висвітлив діяльність єзуїтів, їх супротивників та реформаторів.

К. Харлампович в монографії “Західно-російські православні школи ХVІ ст. початку ХVІІ століття” дослідив роль церковних братств та організованих при них шкіл у житті тогочасного суспільства, зокрема у захисті прав білоруського населення на освіту та культуру. В ХІХ ст. було опубліковано величезний корпус джерел з історії Білорусії, зокрема у виданнях “Акты, относящиеся к Западной России», «Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией», «Археографические сборники документов, относящиеся к истории северо-западной Руси».

Одночасно видавалися праці полонофільского спрямування. О. Турчинович в монографії “Огляд історії Білорусії з найдавніших часів” доводив, що самостійний історичний розвиток Білорусії тривав до ХV ст., а після цього відбувається злиття історії Білорусії з історією Польщі. Слід відзначити, що більшість згаданих праць видано за межами Білорусії, у Варшаві, Петербурзі, Києві, Казані. Початок формування білоруської нації в середині ХІХ ст. викликав потребу виховання самосвідомості засобами історії. До справи формування основ білоруської національної історіографії причетні діяч національного руху К. Каліновський, білоруські народники зокрема, І. та А. Луцкевичи, В. Ластовський, вчені – А. Кіркор, М. Довнар-Запольський та інші.

К. Каліновський напередодні повстання 1863 р. на сторінках “Мужицької правди” з допомогою історичних екскурсів намагався довести селянам, що причина важкого становища полягає у “московському правлінні”. До влади Москви в Білорусії начебто існував “золотий вік” щасливого життя селян без панщини. Під ”москалем” К. Каліновський розумів російських солдат , чиновників, царя. Крім цих ворогів селян, К. Каліновський вказував також на байдужість, страх, притаманні селянам, що сприяли їх закріпаченню. А. Кіркор, автор історичної частини видання “Мальовнича Росія”, присвяченого Білорусії та Литві висвітлив проблему їх відносин з найближчими сусідами. Він показав протистояння польських політиків прагненням литовського князя Вітовта створити могутню незалежну державу. Люблінську унію Кіркор оцінив як політичну смерть Великого князівства Литовського. Кіркор не засуджував дії поляків. Більш вищим рівнем розвитку польської культури він пояснює її домінування над білоруською в ХVІІ -ХVІІІ ст. В його обережних висновках відчувалася симпатія до польської нації, зокрема діячів культури.

Торкаючись відносин із східним сусідом, Кіркор відзначає імперські амбіції московських правитель, які спричиняли до військових вторгнень на землі Білорусії і Литви, що супроводжувалися загибеллю місцевого населення, знищенням сіл та міст. Без будь-яких оцінок чи коментарів Кіркор наводить велику кількість фактів, наприклад, про наслідки придушення повстання 1863-1864 рр., які емоційно підводили читача до негативного висновку про наслідки перебування білоруських земель в складі Російської імперії, відстороненість російської влади, від інтересів білоруського народу. На початку 80-х років ХІХ ст.. першу спробу теоретичного обґрунтування існування окремої білоруської нації зробили білоруські народники. В так званому “Листі Данили Боровика про Білорусію” відзначалося, що до ХV століття білоруський народ жив самостійним життя, мав державність – “Литву” і сам визначав свою долю. Все змінилося, коли посилився політичний та культурно-релігійний вплив Польщі. Під його тиском відбулася ополячення верхів білоруського суспільства і втрата державності. Носієм білоруської самобутності, яких не зачепив процес ополячення, був простий народ, що страждав від кріпацтва. Ополячення продовжувалося та захопило селян і після переходу білоруських земель під владу Російської імперії. Після 1863 р. замість ополячення почалася русифікація засобами освіти та репресіями. Подібні погляди висловлювались в часописі народників “Гомон”. Вони підкреслювали прагнення Польщі та Росії до асиміляції білорусів, ідеалізували вічеві установи Полоцького князівства як втілення “народовладдя”, що було знищене політикою Польщі. На їх думку, народ сам запрошував князів та позбавляв їх влади. В часописі висвітлювалися повстання білоруського народу проти шляхетського гніту, на захист своєї самобутності. Народники ототожнювали термін “білоруський народ” лише із селянством, тобто надавали терміну етнічну та соціальну суть.

Народники першими висунули тезу про “дві злі сили” білоруської історії – польську та московську. Створення національної концепції білоруської історії, на думку дослідника О. Смолянчука, започаткував М. Довнар-Запольський наприкінці ХІХ ст. В циклі газетних статей “Білоруське минуле” він зробив важливі висновки щодо історичної долі білоруського народу. Низка його праць присвячена формуванню державності на білорусько-литовських землях, соціально-економічним відносинам у Великому князівстві Литовському (“Нарис історії Кривицької та Дреговицької земель до кінця ХІІ ст.”, 1896 р.; “Нариси по організації західно-руського селянства в ХУІ ст.”,1905 р. та інші).

Він висловив своє бачення історичного минулого. Вчений розглядав білорусів як окрему націю із власною історією. До кінця ХVІІ ст. білоруський народ жив самостійним життям. В управлінні державою велику вагу мали традиції народовладдя. Посилення політичного та релігійного впливу Польщі завдали удару білоруській державності. Польські політики прагнули встановити у Білорусії аристократичне правління та змусити населення сприйняти польський спосіб життя. Встановлення “польсько-католицького іга” змусило білорусів шукати допомоги Москви. Проте політика Москви нічим не відрізнялася від польської. Московська влада намагалася нав’язати правління у формі боярської олігархії, нехтуючи демократичними формами правління, притаманними білоруському народу. Політика русифікації, на думку М. Довнар-Запольського, означала загибель Білорусії.

Науково обґрунтовуючи тезу про “дві злі сили” в білоруській історії, дослідник наголошував, що західний та східний сусіди взаємними зусиллями спільно знищували політичну самостійність білоруської нації та перешкоджували її національно-культурному розвитку.

Згодом учений зміцнив соціальну тему в своїй концепції. Кріпацтво він пов’язав із польським впливом. Соціально-економічний гніт переплітався із національно-релігійним гнітом. Проте і російські закони освячували кріпацтво.

Учений впродовж всієї подальшої наукової діяльності був вірним сформульованій концепції історії Білорусії.

На початку ХХ ст. Я.Карський у фундаментальній праці “Білоруси” (т. 1-3, 1903-1922) вперше науково обґрунтовував національну самобутність білорусів як окремого слов’янського народу.

На початку 1910 р. опублікував “Коротку історію Білорусії” В. Ластовський – активний діяч білоруського національно-культурного відродження. Праця створена на основі попередніх історичних видань і присвячена історії білоруської державності. У ній було сформульовано принципи концепції історії Білорусії, яку поділяла білоруська народницька інтелігенція того часу.

До них належали:

пошуки білоруської державності у давньоруський період;

трактування історії Великого князівства Литовського як білоруської держави;

трактування історії білоруського народу як безкласового та одвічно демократичного (теорія “єдиного потоку”);

трактування історії Білорусії як історії розвитку національної самосвідомості тісно пов’язаної із релігійністю;

ідеалізація суспільного ладу в Білорусії в ХУ-ХУІ ст. (теорія “золотого віку”);

трактування ролі інтелігенції у формуванні білоруської нації як вирішальної.

Початком білоруської державності В. Ластовський вважав Полоцьке князівство ХІ ст.. Подальшою формою державності було Литовське князівство. Автор вважав, що існувала любов народу до князів в обох державах, в них панувало народовладдя.

Історію білоруської державності періоду Литовського князівства він висвітлював під кутом зору відносин з Московською та Польською державами. Обидва сусіди фактично об’єдналися в прагнення знищити Білорусько-Литовську державу. Агресія зі сходу спричинила до укладання Люблінської унії – акту політичної загибелі Білорусько-Литовської держави.

Цьому також сприяло ополячення білоруської шляхти, яке В. Ластовський засуджував. Лише народ зберіг рідну мову і традиції, боровся за незалежність, розвивав білоруську культуру.

За Ластовським кожний, хто притримувався антинародної політики ,був ворогом білоруської незалежності.

Причини козацько-селянського руху в Білорусії в 1648-1651 рр. він вбачав переважно в національно-релігійній політиці правлячої еліти Речі Посполитої. Війська литовського гетьмана Януша Радзивіла, які придушили повстання, називав польськими.

Концепції В. Ластовського властива антишляхетська спрямованість. Проте він не повністю ототожнює білоруський етнос лише із селянством, також включає до нього представників інших верств суспільства. Він вживає термін “наша польська шляхта” щодо тих її представників в Білорусії, які в першій половині ХІХ ст.. відрізняли себе від шляхти польських земель.

Позитивну оцінку отримала політична діяльність Я.Радзівіла в 1654-1657 рр. У його спробі перейти під протекцію Швеції, Ластовський вбачає прагнення позбавитися залежності від Польщі і, згодом, відновити політичну незалежність Білорусько-Литовської держави.

В. Ластовський докладно висвітлює антибілоруську та антинародну політику русифікації, відзначає значне погіршення матеріального становища селян, посиленні кріпацтва після переходу Білорусії під владу Росії.

В праці В. Ластовського “образ ворога” набрав вирішального значення в історії Білорусії. Цей образ він пов’язував у правлячими колами Польщі і Росії. Він не вживав його щодо всіх поляків та росіян як нації в цілому. Ластовський також вказував на “білоруський внесок” у ополячення. Він відзначав, що пояснення багатьох процесів в білоруській історії лише діями сусідніх держав некоректне. Слід враховувати такий чинник як байдужість білорусів до долі краю, незгуртованість, неповага самих до себе як представників самобутньої нації тощо.

В другій половині ХІХ ст. для більшості етнічних білорусів ідентифікація за приналежністю до регіону, конфесії, соціального прошарку визначала національну самосвідомість. Власна культура, білоруська мова, білоруська історія не була для них предметом гордості. Навпаки, багато з них прагнули позбутися “білоруськості”, тому що в масовій свідомості вона асоціювалися з низьким соціальним статусом людини.

Усвідомлення власної нації як суб’єкту історичного процесу втілювалося в розумінні власної відповідальності за минуле і майбутнє своєї країни. Створення концепції “двох злих сил” в білоруській історіографії було спричинено розумінням залежності долі народу від зовнішнього чинника. Зворотним боком концепції став своєрідній комплекс власного історичного безсилля і відчуття непричетності до власної історії.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. остаточно сформувалася теорія “золотого віку”. Її прихильники вважали таким часом для Білорусії період Литовського князівства, яке, на їх думку, утворилося шляхом добровільно об’єднання, сприяло подоланню феодальної роздробленості. Ця держава мала прогресивне значення для розвитку білоруського народу. В цей період, на думку авторів теорії, білоруські селяни не зазнавали феодального гніту, розквітла білоруська державність.

Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, з’явилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності – брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.).

На початку 20-х років ХХ ст. Єдиний в світі центр білоруської історичної науки існував у Радянській Білорусії. Здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський. Домінували їх погляди на історію Білорусію, які не були тісно пов’язані з марксистською теорією у офіційній інтерпретації. Друкувалися праці інших авторів, які розробляли національну концепцію історії Білорусії, зокрема Ф. Турука, В. Ластовського, З. Жилуновича (Ц. Гартного).

В. Пічета у фундаментальній праці “Аграрна реформа Жигмонта-Августа у Литовсько-Руській державі” (1917., 2-е вид. 1958) всебічно розглянуто причини, здійснення, наслідки визначальних для життя білоруського села ХУІ-ХУШ ст. господарських перетворень. Наукові публікації вченого видані в 1920-30 рр., присвячено становищу окремих категорій селянства наприкінці ХУ-ХУІ ст., юридичному статусу сільського населення у приватних володіннях напередодні видання Литовського Статуту 1529 р., стану поміщицького господарства, тощо. Розглядаючи політичну історію Великого князівства Литовського, В. Пічета значну увагу приділяв шляхам входження білоруських земель до складу цієї держави, її політичному ладу, унії з Польщею та відносинам з Московською державою. Погляди Пічети на проблему входження білоруських земель до Великого князівства Литовського еволюціонізували. На початку 1920-х рр.. він розглядав князівство як “Литовсько-білоруську державу”, а об’єднання балто-східнослов’янських земель як прояв добровільності. Наприкінці 1930-х рр. вважав, що утворення князівства відбувалося шляхом агресивного захоплення литовськими феодалами білоруських земель. У останніх працях вчений повернувся до першопочаткової концепції.

В 1918-1920 рр. в Москві було видано “Курс білорусознавства”. Книга починалася працею В. Пічети “Історія білоруського народу”. У різних збірниках та часописах вчений в 1920-х роках опублікував декілька статей, в яких висвітлено проблеми історичного розвитку Білорусії ХІХ – початку ХХ ст., зокрема розвитку соціальних відносин, селянського, робітничого, національного, опозиційного руху.

М. Довнар-Запольський в 1925 р. передав до видавництва підручник “Історія Білорусії” для середніх спеціальних вищих навчальних закладів. Проте влада визнала його шкідливим і через це його не надрукували. Лише в 1994 р. праця побачила світ. У ній, зокрема дослідник стверджував, що на території Білорусії у жовтні 1917 р. відбулася лише аграрна революція і “справжнім переможцем” був не робітничий клас, а “трудовий елемент села”. А, оскільки пролетаріат у Білорусії складав незначну меншість населення, то його диктатура неправомочна і тому у Білорусії повинна діяти диктатура селян та робітників. В 1926 р. вчений видав працю “Народне господарство Білорусії. 1861-1914 рр.” З народницьких позицій проаналізувавши фактичний матеріал, автор стверджував про відносну стабільність господарства селянина-середняка. З точки зору сучасних білоруських дослідників, він принизив рівень розвитку капіталістичних, ринкових відносин. В економіці Білорусії досліджуваного періоду. Він не бачив підприємницьких, ринкових елементів ні в поміщицькому, ні в селянському господарстві.

М. Довнар-Запольський поділяв погляд на білоруський народ як соціально-однорідне суспільство, що знайшло відображення в “теорії єдиного потоку”. В. Ігнатовський в 1919 р. видав “Короткий нарис історії Білорусії”, який використовувався як підручник у загальноосвітній школі, а в 1920 р.- “Історію Білорусії у ХІХ – на початку ХХ ст.”, що слугувала посібником у вищій школі. Обидві праці виконані з позицій національної концепції історії Білорусії. Провідною темою радянської, відповідно і білоруської радянської історіографії з 1920-х років стала історія революційного руху ІІ половини ХІХ –початку ХХ ст. Ця проблема з позицій національної концепції історії Білорусії відображена в праці Ф. Турука “Білоруський рух. Нариси історії національного та революційного руху білорусів” (1921 р.). Ф. Турук високо оцінював діяльність Білоруської соціалістичної громади та її газети “Наша нива”. В роки революції 1905 р., на його думку, ця організація була “головною організаційною силою революційного руху, його керівним центром”, а газета “Наша нива” – єдиним осередком білоруського національного життя, виразником сподівань та інтересів білоруського народу.

В цей період з’явилася праця про революційну діяльність Бунду, до жовтня 1917 р. Її автор - І. Чернявський вважав, що пригнічення європейської буржуазії в Російській імперії спричиняло до переходу її на прогресивні, революційні позиції. Вона очікувала революційного вибуху в Росії, який мав принести їй визволення та рівноправне становище на російських ринках. Оскільки більшовицькі партійні організації в Білорусії виникли в 1917 р., то в 20-х роках ХХ ст. створюється безпідставна, на думку сучасних дослідників, теорія “двокореневого” (від соціалістичної громади та Бунду) походження комуністичної партії Білорусії. Проти цих поглядів у 1928 р. виступив керівник Іспарту Білорусії С. Агурський у праці “Нариси з історії революційного руху в Білорусії”.

Ґрунтовним дослідженням була праця А. Цвікевича “Західно русизм. Нариси з історії суспільної думки в Білорусії в ХІХ – на початку ХХ ст.” (1929 р.).

Наприкінці 20-х років ХХ ст. посилився ідеологічний контроль над історичною наукою. В 1927 р. почало працювати Товариство істориків-марксистів БРСР. В 1929 р. Інститут білоруської культури було перетворено в Академію наук БРСР, в 1931 р. в її структурі створено Інститут історії. Обидві установи очолив В.Ігнатовський.

В цей час учені прилюдно оголошують про перехід на марксистські методологічні позиції.

Лібералізація радянського режиму на початку 30-х років змінилася насадженням адміністративно-репресивними методами марксистсько-ленінської ідеології, яка, як зазначає вчений М. Біч, сполучалася з модернізованою російською великодержавною концепцією.

В 1930 р. В. Ігнатовський вперше з марксистських позицій розглядає повстання 1863 р. у монографії “1863 рік в Білорусії. Нарис подій”. Проте, автору закидали за висвітлення питання про так званий сепаратизм К. Каліновського, в якому Ігнатовський вбачав перший прояв втілення ідей білоруського національного руху.

На початку 30-х років було заборонено “Короткий нарис історії Білорусії” Ігнатовського. Видана в 1934 р. В. Щербаковим 1 частина “Нарисів історії Білорусії незабаром була розкритикована. Викладання історії Білорусії в навчальних закладах в середині 30-х років фактично припинилося.

Проте і в цих умовах білоруська історіографія продовжувала розвиватися, було опубліковано монографії, які дотепер зберігають свою наукову цінність. До них належать праці Д. Дудкова “Столипінська реформа у Вітебській губернії” (1931 р.), “Про розвиток капіталізму в Білорусії в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.”(1932 р.), К. Кернажицького “Аграрна реформа у Бобруйському старостві та економічне становище його населення з ХУІІ до середини ХІХ ст.” (1931 р.), “Господарство кріпаків у Білорусії в кінці ХУШ- першій половині ХІХ ст.” (1935 р.). Д. Дудков як методологічну основу використовував праці В.Леніна. На їх основі він висвітлював процес формування капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві Білорусії, зробив спробу показати місце та роль товарного землеробства у поміщицькому господарстві, зв’язок сільськогосподарського виробництва з ринком Він вважав, що сільське господарство Білорусії спеціалізувалося головним чином на вирощуванні картоплі та виробництві горілки.

Д. Дудков і К. Кернажицький неправильно обрали критерії для визначення соціальної диференціації селянства і перебільшували питому вагу заможних селян та рівень розвитку капіталізму у білоруському селі. Так К. Кернажицький твердив, що 53,7% всіх селянських господарств Гродненської губернії належали до куркульських.

В. Щербаков у праці “Жовтнева революція в Білорусії та німецька окупація” (1930 р.) доводив колоніальний статус Білорусії в складі Російської імперії. М. Майзель всебічно відобразив події революції 1905 р. в праці “1905-1907 роки в Білорусії. Хроніка подій “(1934 р.).

Наприкінці 20-х – у 30-ті роки основна увага науковців була привернута до дослідження змін, що відбувалися у суспільстві в ході перетворень радянської доби. Це власне було дослідженням не історичного минулого, а сучасності, яке здійснювалося не стільки на науковій основі, скільки з позицій офіційної ідеології. Підсумком діяльності білоруських істориків за 1921-1941 рр. було видання 32 монографій. Репресії 30-х років завдали нещадного удару молодій історичній науці Білорусії. Їх жертвою став І. Ігнатовський та багато інших прихильників національної історіографічної концепції. Хоча М. Довнар-Запольський та В. Пічета переїхали до Москви, проте теж зазнали переслідувань.

25 червня 1938 р. народний комісар внутрішніх прав Білоруської РСР Насєдкін подав до ЦК ВКП(б) доповідну записку “О фактах засоренности личного состава и вредительства в Белорусской академии наук», в якій стверджував, що ця установа перетворилася у зграю польський шпигунів, правих ухильників, троцькістів, націонал-фашистів. Діяльність науковців характеризувала як збирання інформації для розвідок імперіалістичних держав та поширення ідей буржуазного націоналізму, спрямованих проти радянської влади. Контрреволюційною була оголошена праця М. Лявдянського “Стародавня історія Білорусії”.

Про масштаби репресій свідчить той факт, що з 139 аспірантів Інституту історії АН БРСР, які навчалися в 1934 р., в 1938 р. залишилось працювати 6. Трагічно склалася доля академіків – істориків П. Горина, С. Матулайтіса, Е. Ривліна, С. Сарбента, В. Щербакові та інших.

Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально –методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і нав’язувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як возз’єднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після возз’єднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків – єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Об’єктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, пов’язана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, з’явилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Слов’яни Верхнього Подніпров’я та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування слов’ян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів кам’яного віку до ІХ ст. (індоєвропейці – ранні балти – слов’яни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.

П. Лисенко у праці “Міста Туровської землі” (1974 р.) висловив думку, що вона склалася наприкінці Х ст. і зберігала своє значення в ХІ ст. На початку ХІІ ст. Туровська земля частково позбавилася політичної самостійності і знаходилася в складі Київської землі. З кінця 1150-х років вона остаточно виокремилася і в Турові встановилася постійна династія князів. Це твердження розходиться з думкою П. Толочка про “відносну” самостійність Туровського князівства з 1160-х років.

Білоруські дослідники раннього середньовіччя висували твердження, що відрізнялися від радянських стереотипів щодо соціально-економічного розвитку східних слов’ян. В. Горемикін у праці “До проблеми історії докапіталістичних суспільств” (1970 р.) доводив, що у давній Русі в ІХ-ХІ ст. існувала рабовласницька формація, а в ХІІ-ХШ ст. її починає змінювати феодалізм. А. П’янков вважав, що у УІ-УШ ст. у східних слов’ян панував рабовласницький лад, а в ІХ-ХІІ ст. встановилися феодальні відносини. Ця думка висловлена в монографії “Походження суспільного та державного ладу стародавньої Русі” (1980 р.) Обидва автори використали білоруські матеріали. А. П’янков стверджував, що в ранньому середньовіччі існував великий “кривицький племінний союз”, в якому окрім кривичів перебували дреговичі, радимичі, в’ятичі та сіверяни. Цей союз складався з трьох етнічних компонентів – слов’ян, балтів, фіно-угорів. Спроба київських князів створити в Х-ХІ ст. централізоване управління державою, на думку А. П’янкова, не могла бути успішною тому, що цьому перешкоджало панування натурального господарства та економічна роздробленість окремих земель.

В 1950-1980-ті роки з проблематики середньовічної історії Білорусії практично було виключено дослідження проблем історії держави та права, церкви та міжконфесійних відносин, шляхти як суспільного стану. Виключення надавалося працям, які мали відверту проросійську та проправославну спрямованість. До них належать такі видання: Я. Мараш “ З історії боротьби народних мас Білорусії проти експансії католицької церкви” (1969 р.), А. Ігнатенко “Боротьба білоруського народу за возз’єднання з Росією (друга половина ХУІІ-ХІШ ст.)” (1974 р.), Л. Абецедарський “Білорусія і Росія: Нариси російсько-білоруських зв’язків другої половини ХУІ-ХУІІ ст.”(1978 р.). У вказаний період більшість білоруських істориків-медиєвістів досліджували економічний розвиток та соціальне-становище міст. Цій проблематиці присвячено праці С. Щербакова, А. Лютого, Я. Карповича, З. Каписького, А. Ігнатенка, А. Грицкевича. Аграрну історію вивчали П. Козловський, В. Мелешко, В. Чапко, З. Коптський, М.Спиридонов, П. Лойко, В. Голубєв та ін. Праці 60-80-х рр.- відзначаються докладною джерельною базою, що дозволило використати статистичний метод досліджень і цим домогтися переконливої аргументації висновків. В монографіях П. Козловського “Магнатське господарство Білорусії в другій половині ХУШ ст.”(1974 р.), “Землеволодіння та землекористування в Білорусії у ХУШ- першій половині ХІХ ст.”(1981 р.) вперше розкрито зв’язок еволюції феодальної ренти із змінами структури селянського наділу. Автор по новому охарактеризував співвідношення натуральної та грошової ренти в Західній Білорусії в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст. Ця оцінка змінила попереднє уявлення про Західну Білорусь як зону цілковитого панування відробіткової ренти. Автор подав суттєві докази свого висновку про зростання товарно-грошових відносин та зародження капіталістичних елементів в середині феодальної економіки в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст.

В книзі М. Романовського “Розвиток мануфактурної промисловості в Білорусії (друга половина ХУШ- перша половина ХІХ ст.” (1966 р.) висвітлено роль мануфактурного виробництва (зокрема вотчинного) як цілого етапу, що впливав на передумови формування капіталістичного устрою в економіці дореформеної Білорусії.

В зв’язку з відзначеннями ювілеїв в 1968 р. було видано колективні монографії “450 років білоруського книгодрукування”, “Франциск Скорина та його час” (1988 р.). Проблемам культурного життя присвячено змістовні праці Я. Неміровського, В. Конона, Г. Галенчанка, С. Падокшина, В. Шматова, Ю. Лабинцева та інших. Кількість праць з історії Білорусії ХІХ – початку ХХ ст., опублікованих в другій половині 50-х – 80-х рр.. ХХ ст., значно збільшилася, особливо з питань соціально-економічного розвитку та історії революційного руху. Джерельна база досліджень розширилася. Тому описовий метод, характерний для 20-40 рр. ХХ ст., все більше сполучався з всебічним статистичним аналізом історичних процесів та явищ – соціальних, економічних, революційних та інших. Це дозволило показувати їх у динаміці, висвітлювати певні тенденції розвитку. Проте, як і раніше, у системі аргументації виключне значення надавалося цитатам з творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, які визначалися як методологічні засади кожного дослідження. При цьому ті їх висновки і праці, що були відмінними від офіційних партійних установок та оцінок замовчувалися.

Всі історики притримувалися марксистського формаційного принципу періодизації історії. Кінець ХУШ–перша половина ХІХ ст. характеризувалися як період глибокої та всебічної кризи феодально-кріпосницького ладу і зародження в економіці Білорусі капіталістичних відносин. Цим проблемам присвячені праці декількох вчених.

В. Чапко у монографії “Сільське господарство Білорусії у першій половині ХІХ ст.”(1966 р.) на основі дослідження матеріалів 800 маєтків (поміщицьких та селянських господарств) розкрив дві головні тенденції в розвитку економіки села – кризу кріпосницької системи та зростання ролі капіталістичного виробництва у феодальних маєтках та господарствах державних селян. В монографії “Міста Білорусії в першій половині ХІХ ст.: Економічний розвиток” (1987). В. Чапко подає загальну характеристику міст та містечок, наводить багатий матеріал про стан ремісницького виробництва, розвиток мануфактур, торгівлі, участі міських мешканців у сільськогосподарському виробництві, проаналізовано зміни кількісного, соціального, національного, конфесійного складу населення міст.

М. Болбас в праці “Розвиток промисловості Білорусії (1795-1861) (1966 р.)” прослідковує динаміку та основні етапи промислового розвитку в цілому та складових частин її структури – ремісництва, мануфактури, капіталістичної фабрики, походження, склад, становище робітників.

З проросійських позицій написана праця Е. Корнійчука “Білоруський народ у Вітчизняній війні 1812 р.” (1962 р.) – єдине дослідження по цій проблемі.

Селянська реформа 1861 р. в Росії розглядалася радянською історіографією як початок капіталістичної формації. З таких позицій вона досліджувалася у праці М. Фрідмана “Відміна кріпосного права в Білорусії” (1958 р.). В ній докладно розглянуто соціально-економічні та політичні передумови відміни кріпосного права, підготовка реформи, подано глибокий аналіз головних законодавчих актів, шляхів здійснення реформи, зміни в законодавстві, спричинених повстанням 1863 р.

Найважливіші соціально-економічні аспекти становлення ринкових відносин, капіталістичного ладу за тогочасною термінологією, на селі відображені в низці досліджень.

А. Кожушков у праці “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1963 р.) зробив спробу прослідкувати процеси розвитку капіталістичних відносин у поміщицьких і селянських господарствах - спеціалізацію поміщицьких господарств, їх ринкові зв’язки, форми наймання робочої сили. На думку сучасних вчених автор перебільшував залежність селян від влади та поміщиків тощо.

Більш фундаментально еволюцію капіталістичних відносин на селі досліджував Л. Ліпінський. У монографії “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії (ІІ половина ХІХ ст.)” (1971р.) процес розглядався в трьох аспектах – землеволодіння та землекористування після реформи, поміщицькі та селянські господарства. Деякі дослідники вважають неточними статистичні відомості, які автор подав на основі анкет Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, не погоджуються з авторським поділом сільського населення на соціальні категорії.

У праці “Столипінська аграрна реформа в Білорусії” (1978 р.) розглядаються передумови та здійснення реформи, утворення хуторів та відрубів, руйнація сільської громади, майнова диференціація селян, збереження поміщицького землеволодіння.

Питання аграрного перенаселення та відходництва в білоруському селі досліджувалися в монографії В. Панютіча “З історії формування пролетаріату Білорусії. 1861-1914 рр.” (1969 р.) В ній всебічно розглядаються соціальне розшарування селянства, причини, рівень, регіональна специфіка аграрного перенаселення, показано рівень, характер , напрямки відходництва, його роль у формуванні робітничого класу. В іншій праці – “Соціально-економічний розвиток білоруського села в 1861-1900 рр.” (1990 р.) – В. Панютіч проаналізував загальний, становий національний склад селянського населення до і після реформи 1861 р., прослідкував його динаміку по губерніях в 1858 –1897 рр., показав причини його збільшення, дослідив склад та структуру селянських сімей, міграційні процеси всередині та поза Білорусією, стан освіти серед селянства. Велика увага приділена аналізу складу та функцій сільської громади, діяльності органів селянського самоврядування, селянського землеволодіння та землекористування, забезпечення селян надільною землею, торгівлі селян землею, її оренду та інше. Багато місця в праці займає дослідження процесу майнового розшарування селянства в другій половині ХІХ ст. Міграцію селянства Білорусії головним чином до Сибіру, її причини та динаміку висвітлено в монографії В.Верещагіна “Селянські переселення з Білорусії (друга половина ХІХ ст.)” (1978 р.). Прослідковано зв’язок селянських переселень з процесом розвитку капіталізму, політика царизму в цій сфері, її особливості в Білорусії.

В дослідженні “Сільськогосподарський ринок Білорусії 1861-1914 рр.” (1989 р.) Х. Бейлькін стверджував, що найважливішими передумовами розвитку сільськогосподарського ринку у пореформеній Білорусії були зростання промисловості, міського населення, залізничне будівництво, майноверозшарування села, формування прошарку найманих сільськогосподарських робітників. Позитивний вплив на цей процес мало територіальне розташування Білорусії поблизу важливих промислових та торгівельних центрів Російської імперії. Білорусь була складовою частиною світового аграрного ринку. Завдяки балтійським портам імперії вона мала зв’язки з країнами Заходу, особливо з Німеччиною. Мережа залізниць, важливі річкові магістралі, традиційні зв’язки з європейськими державами забезпечили Білорусії після реформи 1861 р. сприятливі умови для зовнішньої торгівлі. У 60-70-х ХІХ ст. роках головними товарами були збіжжя, льон, коноплі. В умовах аграрної кризи 80-90-х років почали домінувати тваринництво, насамперед молочне, а також льонарство. У поміщицьких господарствах інтенсивно розвивалося виробництво горілки.

Дослідник наголошує, що провідну роль в розгортанні торгівлі відіграв торгово-лихварський капітал, який у Білорусії репрезентували дрібні перекупники, лихварі, корчмарі, заможні селяни. Через їх руки проходила вся товарна продукція селянських господарств. Важливе місце в торгівлі сільськогосподарськими товарами, особливо в експорті , займали маклери та комісіонери.

На початку ХХ ст. виникають різні станові заклади, головним чином поміщицькі, які прагнули монополізувати торгівлю окремими товарами.

Х. Бейлькін підкреслює важливе значення ринкових зв’язків у формуванні білоруської нації. Цей процес почався ще раніше , а після реформи 1861 р. з розвитком капіталістичних відносин в промисловості та сільському господарстві, поступово було ліквідовано економічну відокремленість білоруських регіонів. Вчений доводить, що наприкінці ХІХ ст. в Білорусії склався національний ринок. С. Самбук в праці “Політика царизму в Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1980 р.) охарактеризувала ставлення влади до дворянства та селянства, яке мало важливе значення в розвитку капіталістичних відносин в сільському господарстві.

Також з’явилися наукові праці про розвиток ринкових відносин в інших галузях економіки. В колективній праці “Економіка Білорусії в період імперіалізму. 1900-1917 рр.” (1963 р.) показано не лише панування капіталістичних відносин в промисловості, торгівлі, банківській справі, але й утворення монополістичних об’єднань, які підпорядковували дрібних товаровиробників.

У монографіях З. Абенгауза “Розвиток промисловості та формування пролетаріату Білорусії у другій половині ХІХ ст.” (1971 р.) і “Робітничий клас Білорусії на початку ХХ ст. 1900-1913 рр.” (1977 р.) проаналізовано три стадії розвитку капіталізму в промисловості Білорусії (дрібнотоварне виробництво, мануфактура, фабрика), показано співвідношення між ними у найважливіших галузях виробництва в різні періоди, галузеву структуру та територіальне розташування промисловості, джерела формування та поповнення робітників, їх кількість, професійний, національний, віковий склад, економічне та політичне становище, політичні уявлення.

Нові статистичні відомості про розвиток ремісництва, дрібної капіталістичної та мануфактурно-фабричної промисловості Білорусії введено в науковий обіг в праці М. Болбаса “Промисловість Білорусії. 1860-1900 рр.” (1978 р.). Особливості економіки Білорусії на початку ХХ ст. розглядаються в книзі І. Солодкова “Соціально-економічне становище Білорусії до Великої Жовтневої соціалістичної революції” (1957 р.). На думку сучасних білоруських вчених питання розвитку транспорту, торгівлі, кредитно-фінансових відносин, засобів зв’язку, формування буржуазії та робітників в ХІХ – на початку ХХ ст. очікують ґрунтовного дослідження.

Важливе місце в працях радянських істориків, серед них і білоруських, займали проблеми соціальних рухів та революційних виступів проти царизму, історії партії більшовиків. Сучасні вчені Білорусії відзначають, що дослідження цієї проблематики в 50-80-х роках ХХ ст. відбувалося на засадах сталінської концепції, викладеної в “Короткому курсі історії ВКП(б)”, попри декларації про викриття культу особи Сталіна. Доказом цієї тези є розбіжності у висвітленні політичної боротьби в Російській імперії в ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. В. Ленін стверджував, що в цій боротьбі брали участь три політичні табори – демократичний, ліберальний, урядовий. Згідно “Короткого курсу історії ВКП(б)” існувало два табори – революційний на чолі з більшовиками та контрреволюційний, до якого відносили урядові партії (чорносотенців та октябристів) і Бунд, Білоруську соціалістичну громаду, есерів, меншовиків, лібералів-кадетів. Ця схема збереглася в працях більшості білоруських істориків до розпаду СРСР.

В монографії В. Чапко “Класова боротьба в білоруському селі в першій половині ХІХ ст.”(1972 р.) вперше в білоруській історичній літературі прослідковано динаміку селянського руху, визначено та охарактеризовано його основні етапи. Висновок автора полягав у тому, що селянський рух являв собою класову боротьбу проти феодально-кріпосницької експлуатації.

В іншій монографії В. Чапко – “Громадсько-політичний рух в Білорусії в 40-х роках ХІХ ст.” (1958 р.) вперше висвітлено ситуацію в Білорусії в роки революційних подій 1848-1849 рр. в Західній Європі, розстановку соціальних сил, вказано на відхід від революційної діяльності найбільших польських поміщиків та набуття провідної ролі в революційному русі революційно-демократичних кіл – збіднілого дворянства, дрібних чиновників, міської інтелігенції.

Висловлено міркування про існування таємних революційних товариств. Автор підкреслює переважаючий вплив на громадсько-політичний рух в Білорусії російської революційно-демократичної думки, а не ідей польського національно-визвольного руху.

У праці Н. Мохнач “Ідейна боротьба в Білорусії в 3о - 40 роки ХІХ ст.”(1971 р.) аналізуються світоглядні засади засновників “Демократичного товариства” Ф. Савіча, Я. Загорського та інших. Суспільний рух 30-40-х років ХІХ ст. автор вважає перехідним етапом від шляхетської до демократичної революційності.

У праці П. Ольшанського “Декабристи та польський національно-визвольний рух” (1959 р.) основна увага зосереджена на дослідженні контактів між таємними товариствами, показано суперечності та розбіжності між російськими та польськими дворянськими революціонерами.

Також висвітлено діяльність таємних гуртків польської учнівської молоді, зокрема в Білорусії. Книга А. Смирнова “Революційні зв’язки народів Росії та Польщі в 30-50-х роках ХІХ ст.”(1962 р.) містить, зокрема, характеристику соціально-політичної ситуації в Білорусії, змін в господарському розвитку, боротьби селян проти поміщиків, громадсько-політичного руху. Автор стверджує, що Ф. Савіч – засновник “Демократичного товариства” був першим представником революційно-демократичного напрямку в соціально-політичному русі Білорусії.

А. Смірнов в 1959 р. видав монографію “Кастусь Каліновський в повстанні 1863 р.” і традиційно характеризував характер повстання як селянський.

Згодом це твердження було спростоване. С. Самбук статистично довела, що переважну більшість його учасників (до 755) становила безземельна та малоземельна шляхта, близька за своїм становищем до різночинців. Цей висновок підтримали В. Дяков, І. Костюшко, І. Міллер.

Декілька вчених досліджували діяльність революційних народників в Білорусії в 70- на початку 80-х років ХІХ ст. С. Самбук у монографії “Революційні народники Білорусії” (70- початок 80—х років ХІХ ст.”) (1972 р.) розкрила діяльність гуртків та організацій народників в Білорусії, охарактеризувала їх соціальний склад, зв’язки з російськими і польськими революціонерами.

У фундаментальній праці М. Лосінського “Революційно-демократичний рух в Білорусії. 1870-1884”(1983 р.) прослідковуються етапи розвитку руху, доводиться, що революційне народництво в Білорусії було складовою частиною загальноросійського революційного руху.

С. Самбук у монографії “Громадсько-політична думка в Білорусії в другій половині ХІХ ст. ( на матеріалах періодичних видань)”(1976 р.) висвітлила позиції дворянсько-монархічного, ліберально-буржуазного та революційно-демократичного напрямків у ставленні до самодержавства і революції, аграрному, робітничому і національному питаннях.

Криза народництва та поширення марксизму в Білорусії знайшли відображення в монографіях І. Салашенка “З історії розповсюдження марксизму в Білорусії (1883-1904 рр.) (1963 р.), “Від народництва до марксизму” (1971 р.), М. Біча “Розвиток соціал-демократичного руху в Білорусії в 1883-1903 рр.”(1973 р.), “Робітничий рух в Білорусії в 1861-1904 рр.”(1983 р.).Вчені зробили спроби більш об’єктивних підходів до оцінки діяльності так званих непролетарських партій, відновлення історичної правди у висвітленні робітничого та соціал-демократичного руху. М. Біч комплексно розглянув проблему робітничого руху, показав кількість, склад та соціально-економічне становище промислових робітників, основні напрямки, форми і характер їх боротьби, навів статистику страйків, демонстрацій, мітингів, маніфестацій.

Першим значним дослідженням селянського руху в Білорусії в період капіталізму була монографія К. Шабуні “Аграрне питання та селянський рух в Білорусії в революції 1905-1907 рр.” (1962). Написана із методичних позицій “Короткого курсу...”, вона вводила до наукового обігу багато статистичних матеріалів.

В працях Л. Ліпінського та Є. Лук’янова “селянський рух в Білорусії в період між двома революціями (червень 1907-лютий 1917 рр.” (1964 р.) і Л.Лі пінського “Селянський рух в Білорусії в 1914-1917 рр.” (1975 р.) більш повно характеризувалися історичні реалії, висвітлювалися роль аграрного питання в соціальних суперечностях, боротьба селян з поміщиками та сільською буржуазією, діяльність більшовиків.

Провідне місце в радянській історіографії займала проблема діяльності КПРС, яка на початку ХХ ст. діяла під іменем більшовицької партії. На консервативних методологічних засадах початку 50-х років було видано книги Є. Бугаєва “Виникнення більшовицьких організацій та утворення Компартії Білорусії”(1959 р.), М. Мєшкова, М. Шкляра, В. Скоробагатого “Більшовики Білорусії в першій російській революції (1914-квітень 1917 рр.)” (1957 р.), “Більшовицька газета “Правда” в Білорусії (1912-1917 рр.))1967 р.), А. Єфремової “Боротьба за перемогу марксистських ідей в робітничому русі Білорусії (1907-1914 рр.) (1962 р.), інші.

Діяльності більшовиків торкалися також А. Воронова в праці “Робітничий рух в Білорусії напередодні та в період революції 1905-1907 рр.”(1960 р.), А. Василевський, І. Солодков. Їхні праці не визначаються глибиною дослідження, грішать ілюстративністю, некритичним підходом до описуваних подій, прагненням підігнати білоруський матеріал під загальноросійські схеми, подати робітничий клас і його організації як такі, що виключно перебували на більшовицьких позиціях. В 1908-1914 рр. на території Білорусії діяла лише одна міська більшовицька організація в Гомелі, а названі автори налічують 28 таких організацій. Більш повно та, за тогочасними можливостями, об’єктивно політичне життя Білорусії відображено в працях А. Короля “Більшовики Білорусії в революції 1905-1907 рр.”(1986р.), В. Салашенка “Більшовики в боротьбі з дрібнобуржуазними партіями в Білорусії (1905- квітень 1917 рр.)(1981 р.) В. Салашенко показав відносини та ідейну боротьбу з есерами, Бунтом, іншими єврейськими партіями.

Монографія І.Ігнатенка “Лютнева буржуазно-демократична революція в Білорусії”(1986 р.) є першою узагальнюючою працею в якій комплексно розглядається проблема. Було видано монографії з історії культурних та революційних зв’язків з Росією: В. Меляшкевіча – “Російсько-білоруські культурні зв’язки другої половини ХІХ ст.”(1984 р.), Г. Філякова “Революційні зв’язки робітників Білорусії та Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.”(1987 р.).

Єдиним науковим дослідженням з історії церкви була монографія М. Корзуна “Російська православна церква на службі експлуататорських класів (Х ст.-1917 р.) (1984 р.). В ній розкрито роль церковної організації православ’я як державної релігії Російської імперії, показано вплив церкви на ідеологічні уявлення широких мас населення, позицію церкви з важливих суспільних проблем.

В другій половині 40-х –80-х роках ХХ ст. продовжувалося видання книг з проблематики радянського періоду історії Білорусії, частка яких переважала серед публікацій наукових праць з історичної тематики. Автори беззастережно дотримувалися офіціальної радянської концепції.

Питання встановлення радянської влади в Білорусії та оформлення білоруської радянської державності висвітлювала в своїх працях Н. Каменська.

В період “відлиги” кінця 50-х- першої половини 60-х років ХХ ст. з’явилась можливість більшого доступу до архівних матеріалів, розширення тематики досліджень. З’явилися праця І. Ігнатенка “Бідніше селянство-союзник пролетаріату в боротьбі за перемогу Жовтневої революції в Білорусії. 1917-1918 рр.”(1962 р.), М. Завалєєва “Робітничий клас Білорусії в період побудови фундаменту соціалізму. 1926-1932 рр.”(1957 р.), І. Марченка “Робітничий клас в післявоєнні роки. 1945-1950.”(1962 р.), В. Палубна та І. Палубна “Революційний та національно-визвольний рух в Західній Білорусії в 1920-1939 рр.”(1962 р.) та інші.

Видані в 70-80-ті роки книги А. Філімонова “Зміцнення союзу робітничого класу і селянства в 1929-1936 рр.”, М. Злотника про “Діяльність органів партійно-державного контролю БСРР в 1917-1934 рр.”, колективна праця “Перемога колгоспного ладу в БРСР” та інших авторів як і чисельні видання з історії компартії Білорусії мали не дослідницький , а ілюстративний характер. Автори ілюстрували матеріалами архівів, і періодичної преси висновки та оцінки документів ЦК КПРС. Проблеми насильницької колективізації, політичних репресій практично не заторкувалися.

Своєрідним підсумком білоруської радянської історичної науки було видання узагальнюючих праць. Ними стали-двотомна та п’ятитомна “Історія Білорусії” (1-е видання двотомника 1955-1958 рр., 2-ге – 1961 р., та п’ятитомника – 1972-1975 рр.). П’ятитомне видання, незважаючи на переважання матеріалів радянського періоду, істотно поглибило та розширило уявлення про минуле Білорусії. Історія Білорусії подавалась в тісному зв’язку з історією Росії. Підкреслювалося включно позитивне значення цього зв’язку для історичної долі білоруського народу.

В чотиритомній праці “Історія робітничого класу Білоруської РСР”(1984-1987 рр.) описано процес формування та розвитку цієї соціальної верстви, проте перебільшено її роль в суспільстві. В тритомнику “Всенародна боротьба в Білорусії проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни”(1983-1985 рр.) узагальнено великий матеріал про героїзм та самопожертву жителів Білорусії в роки війни, їх самовіддану боротьбу з ворогом в партизанських загонах, підпіллі, на фронтах. Проте, поза увагою залишилися такі аспекти теми як проблема колабораціонізму, діяльності польської Армії Крайової на західнобілоруських землях тощо.

В 70-х-80-х роках з’явилась низка праць з історіографічної тематики, серед них колективні - ”Досягнення історичної науки в БРСР за 50 років.1919-1969”.(1970 р.), “Досягнення історичної науки в БРСР за 60 років”(1979 р.), книга В. Міхнюка “Становлення та розвиток історичної науки Радянської Білорусії 1919-1941 рр.”(1985 р.) та інші.

Слід зазначити, що переважну більшість праць з історичної тематики в Білорусії в радянські часи видано російською мовою.

Новий етап в розвитку білоруської історіографії розпочався на переломі 80-90-х років ХХ ст., в зв’язку з розпадом СРСР та становленням незалежної Білоруської держави. В науці та ідеології зникли диктат ідеологічних структур КПРС-КПБ та монополія офіційно-державної марксистсько-ленінської методології. На початку 90-х років почався процес повернення до наукового обігу раніше заборонених праць, було знято обмеження на контакти з закордонними, науковими центрами. Було зроблено спробу відродження національного змісту історичної освіти, з’явилися нові періодичні наукові видання “Білоруське минуле”, “Білоруський історичний часопис”. Частина білоруських вчених-істориків почала досліджувати та висвітлювати вітчизняну історію з національно-державницьких позицій. В основу цих підходів було покладено принципи деполітизації історіографії як головної передумови її науковості; гуманістичні, загальнолюдські і національно-державницькі цінності як критерій істини та оцінки історичних подій, діячів, фактів; методологія, що базується на творчому засвоєнні різних теорій суспільно-історичного процесу, об’єктивність відбору та аналізу фактів, відповідність змісту досліджень досягненням історичної науки, розуміння вітчизняної історії як органічної частини європейської та всесвітньої історії;

Порівняльно-історичний підхід поєднувався з виявленням специфічного та загального у всесвітній, регіональній та вітчизняній історії, висвітленням у наукових дослідженнях дискусійних проблем та головних концепцій. Такі підходи, на думку їх прихильників, дозволяють найбільш повно і докладно показати суперечливість, багатоваріантність, і одночасно з тим єдність і цілісність історичного процесу, місце та роль в ньому Білорусії.

Слід зазначити, що в колах істориків-науковців і викладачів, як і в суспільстві в цілому, далеко не всі поділяли такі погляди. З’явились виступи проти “переписування історії”, які знайшли підтримку в політичній боротьбі.

На початку 90-х років білоруські історики отримали можливість ознайомитись з архівними документами, які раніше були для них недоступними. Вони звернулися до вивчення раніше забороненої тематики – історії білоруської державності, національного руху, репресивних аспектів політики комуністичної влади, переосмислення трагічних сторінок в роки Великої Вітчизняної війни.

Науковці прагнули до розкриття суперечностей, що спостерігалися поряд з успіхами у різних сферах білоруського суспільства в післявоєнні часи.

Значне місце в історичних дослідженнях перших років незалежності займала проблема витоків білоруської державності. Білоруські історики відкинули твердження, що Білорусія - це одвічно бездержавна нація, яка тільки за допомогою російських більшовиків вперше у 1918 р. спромоглися побудувати власну державну. Вони порушили традиційну схему радянської історіографії, що акцентувала увагу виключно на одній лінії розвитку: Київська Русь - Московська держава - Російська імперія – СРСР, звернувшись до історії Великого князівства Литовського у пошуках традицій своєї державності.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича: “Слідами одного міфу”(1989 р.), “Стародавня Білорусь. Полоцький та Новогородковський періоди”(1990 р.), “Стародавня Білорусь. Віленський період”(1994 р.). Також висловили бачення проблеми в своїх працях: М.Пилипенко “Виникнення Білорусії. нова концепція”(1991 р.); А Рогальов “Біла Русь та білоруси. В пошуках витоків”(1994 р.); “Етнотопонімія Білорусі (на фоні етнічної території”(1991 р.); “Стежки у минуле: географічні назви Білоруського Полісся”(1992 р.); В. Насевич “Початки Великого князівства Литовського. Події та особи”(1993 р.). Розгорнулася дискусія, в якій взяли участь білоруські та литовські науковці, відбулося декілька наукових конференцій.

М. Єрмолович заперечує тезу про литовське завоювання білоруських земель, стверджує, що саме західна Русь, яка уникла татарського завоювання, у середині ХІ-ХІІ ст. була одним із центрів “збирання земель” колишньої Київської Русі в єдину державу. В ХІІ-ХІІІ ст. Переважала не литовська експансія на західно-руські землі, а слов’янська колонізація балто-литовських земель, що стало визначним чинником утворення Великого князівства Литовського. В ньому домінували давньоруська мова, право і культура, що дозволяє його кваліфікувати як “Білорусько-литовську державу”.

Результатом дискусій навколо цих поглядів стало погодження загальних підходів до історії Великого князівства Литовського.

Витоки білоруської державності вбачаються у Полоцькому і Туровському князівствах, які існували в кінці І – на початку ІІ тисячоліття нашої ери. Цей висновок був зафіксований у преамбулі Конституції Білорусії.

В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монголо-татарського нашестя у середині ХІІІ ст. у верхньому Поніманні виникла білоруська-литовська держава з центром у місті Новгородок. Вона стала ядром могутньої європейської держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського. Розвинулася класична європейська державність: законодавство, своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, толерантні відносини між різними конфесіями і церквами. Державною була старобілоруська мова.

У цій державі в умовах співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, литовської, української та польської культур. Всі народи, що брали участь в економічному, культурному розвитку Великого князівства литовського, насамперед білоруський, є історичними спадкоємницями цієї держави. Тому доцільно визначати її державність як Білорусько-Литовську.

Окремі науковці не повністю поділяють ці положення, але всі погоджуються із великою роллю Великого князівства Литовського у розвитку державності білоруського народу.

З’явилися праці з інших проблем історії Білорусії. Нові наукові підходи переважають у двотомних “Нарисах історії Білорусії”(1994-1995 рр.), перших томах “Енциклопедії Білорусії”(т.1,2 –1994-1995 рр.).

В. Панютіч в монографії “Наймана праця в сільському господарстві Білорусі.1861-1914 рр.”(1996 р.) вперше глибоко і всебічно розглядає передумови та джерела формування сільськогосподарських найманих робітників, їх кількість, основні категорії, умови праці, найму, побуту. Зростання торгового капіталістичного землеробства, розкладання селянства як класу - стану феодального суспільства, широке застосування найманої праці поміщиками та заможного верховного селянства спричинило утворення сільськогосподарського пролетаріату. Джерелами формування цієї соціальної групи були дореформені наймити, їх сім’ї, бувши дворові селяни, збіднілі селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, колоністи. Їх всього в 1914 р. налічувалося більше 200 тис. поміщики та заможні селяни наймали сезонних та поденних робітників.

Дослідник висвітлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сільських працівників - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробітна платня, штрафи, відсутність медичної допомоги, антисанітарні умови праці та побуту тощо.

Є. Савицький в праці “Робітничий рух в Білорусії (червень 1907 – лютий 1917 р.) (1995 р.) найбільш об’єктивно, на думку окремих сучасних білоруських вчених, висвітлив це питання. Автор показує зміни в економіці країни, вплив світової війни на її стан, аналізує професійний, соціальний, національний склад, кількість, концентрацію робітників на великих підприємствах, умови їх праці та побуту і політико-правовий статус, рівень заробітної плати. Вперше подано цілковиту статистику страйкового руху, визначено кількість учасників страйків, показано характер, географію, форми, масштаб і напругу класової боротьби пролетаріату, показано місце і роль політичних партій, професійних спілок інших робітничих організацій.

П. Бригадін звернувся до історії партії соціалістів-революціонерів в монографії “Есери в Білорусії (кінець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослідник стверджує, що партія есерів продовжувала революційні традиції народників, прагнучи перебудови суспільства шляхом революційного перевороту. Їх тактика полягала у поєднанні організаторської та пропагандистської роботи з політичним терором проти представників влади. В праці визначено етапи, та специфіку діяльності есерів в окремих регіонах Білорусії. На думку П. Бригадіна в роки першої світової війни на території Білорусії партія есерів, по суті, припинила своє існування.

Торкаючись дослідження інших проблем, білоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що російські історики займають більш радикальні позиції, ніж їх білоруські колеги.

Проголошення головною метою державної політики повне злиття Білорусії з Російською Федерацією наклало відбиток на розвиток історичної науки. Про це свідчать, зокрема оцінки окремих подій та праць, що містяться у виданнях 1994 р. та 2001 р.

Так, М. Біч в 2 томі “Енциклопедії історії Білорусії”, виданому в 1994 р., оцінює видання праці В. Ластовського як важливу етапну подію у становленні національної історіографії. Він вважає, що “повернення до витоків національної концепції вітчизняної історії та подальший її розвиток на основі сучасних досягнень історичної науки належить до головних передумов духовного відродження суверенітету Республіки Білорусь “.

І. Ковель, І. Крень, І. Соркіна у вступному розділі посібника “Історія Білорусії з 1975 р. до весни 1917 р.”, виданому в 2001 р., оцінюють В. Ластовського, М. Довнар-Запольського, Ф. Турука, П. Трамповича як націоналістів, вкладаючи в цей термін гостро негативний зміст. Їх погляди називаються історичними “концепціями”. Останнє слово береться в лапки, щоб підкреслити ненауковий характер їх поглядів. Білоруські націоналісти, за термінологією авторів розділу, критикуються за ідею безкласовості білоруського народу, “теорію єдиного потоку”. Також критикуються твердження В. Ластовського та інших про відсутність історичної спільності походження та розвитку білоруського та російського народів, про відсталість робітничого класу Білорусії, про провідну роль національної інтелігенції в громадсько-політичному житті білоруського народу, концепція боротьби білоруської та російської культур.

Як зазначають І. Ковель та його колеги, з антимарксистських “теорій” виводилися політичні гасла, та ідеї, що “широко пропагандували і пропагандує білоруська еміграція. Їх взяли на озброєння сучасні антикомуністи та антирадянські діячі”. З таких же позицій критикуються погляди “єврейських націоналістів”, зокрема щодо діяльності Бунду в Білорусії. Прикметним є наступне зауваження І. Ковкеля та інших: “Доволі докладний критичний розгляд концепцій білоруських та єврейських націоналістів наводиться в історіографічному огляді в зв’язку з тим, що масовому читачеві, зокрема студентам вищих навчальних закладів, незнайомі обставини тієї ідейно-політичної боротьби, що мала місце на історичному фронті республіки в 20-30 роках. Ця боротьба продовжується і в наші дні. Той повчальний досвід повинен перестерегти нас від примирливого ставлення до завуальованої та відкритої націоналістичної пропаганди, яка здійснюється сьогодні. Вона робить свою чорну справу, спрямовуючи своє отруйне жало проти найбільшого завоювання людства – дружби трудящих всіх націй та народностей”.

Отже, історична наука в Білорусії розвивалася в складних, часто несприятливих умовах. Її розвиток відбувався під впливом історіографії держав, до складу яких входили білоруські землі. Відносно цілісну концепцію історії Білорусії було укладено в радянські часи на основі марксистсько-ленінської методології із значним впливом сталінізму.

В сучасний період національна концепція історії країни критикується насамперед з політичних міркувань. Максимальна політизація історичних досліджень не сприяє науковому вивченню історії Білорусії.

Література

1. Советская историческая энциклопедия.- М.,1962,т.2

2. Иоффе Э.Г. Академик Пичета В.И. //Новая и новейшая история – 1996-№5

3. Касюк М.П. Інститут гісторыі: розвіццё, досягнення, задачы // Весці Національноі Академїі Навук Беларусі. Серія гуманітарніх навук. –1998-№4.

4. Михальченко С. М.Довнар-Запольський: историк и общественный деятель //Вопросы истории –1993-№6.

5. Лойка П.А. Гістарыяграфія аграрной гісторыі Беларусі ХV-першой паловы ХІХ ст.. //Веснік Беларускага дзяржаэного універсітета. Серыя 3.-1996-№3.

6. Смоленчук А.Ф. Белорусская историография второй половины ХІХ- начала ХХ века и становление национальной идеологии //Славяноведение -1999-№5.

7. Сосно В., Морозова С. Питання історії Білорусі та сучасний “західно-русизм” //Питання слов’янознавства. –Львів,1996-випуск 49.

8. Шевченко А.В. Білорусько-Литовська держава: нові концептуальні засади сучасної білоруської історіографії //Український історичний журнал –1997-№2.

9. Шевчук І. Гістарыяграфія // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі.- Мінск, 1994, т.2

10. Карау Д., Капыскі З., Штыхау Г., Біч М.,Касцюк М., Сяргеева Г. Гістарыяграфія гісторыі Беларусі // Там само.

11. Коукель І., Крэнь І., Соркіна І., Уводзіны. Крыніцы. Гістарыяграфія праблемы // Гістарыя Беларусі: з 1795 г. да вясны 1917 г.- Мінск, 2001