ВСТУП

Розділ 1. Сутність президентської республіки як форми державного правління

1.1 Інститут президентства

1.2 Основні політико-правові ознаки президентської республіки

1.3 Особливості організації та здійснення державної влади4

Розділ 2. особливості країн з президентською формою державного правління

2.1 Характерні особливості США, як президентської республіки

2.2 Характерні особливості Білорусії як президентської республіки

Розділ 3. Негативні сторони та можливості вдосконалення організації державного правління в президентських республіках

3.1 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в США

3.2 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в Білорусії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Для збагнення такого складного соціального інституту, як держава у вітчизняній теорії держави і права особливе місце виділяється вивченню форми держави.

Для вивчення форми держави, розкриття її ролі в політичних процесах надзвичайно важливого значення набуває підхід до форми як до організації змісту. Поняття “організація” припускає з’ясування своєрідності внутрішніх аспектів форми з погляду принципів об’єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому (стосовно інших систем). За допомогою такого підходу в загальній теорії держави і права відкривається можливість не тільки вирішення нових проблем, але що не менш важливо, також і можливість нового підходу до традиційних, “старих“ питань науки. Для розгляду форми держави варто звернути увагу на наступні аспекти.

По-перше, форма в зв’язку із сутністю держави як суспільного явища. У даному аспекті під формою держави розуміється специфічний спосіб вираження сутності, система органів, “машина”, за допомогою якої здійснюється класове панування на противагу некласовим, неполітичним, недержавним способам. Існування державної влади знаходить своє відображення в її органах, армії, адміністрації, суддях і інших установах, що складають специфічну і постійну форму буття держави.

По-друге, форма в її безпосередньому зв’язку з явищем (як виявлення сутності прояв її зовні). У співвідношенні “форма--явище” виступає зовнішня форма держави, тобто прояв зовні визначеної його організації (пристрою). Розрізняють організацію верховних органів влади (монархію, республіку), взаємовідносини органів класової влади з населенням, територіальну структуру державної влади.

По-третє, форма в співвідношенні, форма - зміст виступає як внутрішня форма держави, як форма цілком визначеного, даного класового змісту. “Форма-зміст” держави ґрунтується на відповідних принципах організації володарювання, у яких виражається специфіка класового панування визначеного типу на визначених етапах його розвитку. Ці принципи неповторні, вони кореняться в соціально-економічній системі. Разом з ліквідацією економічного і політичного панування історично визначених класів ліквідуються і відповідні принципи організації державної влади. В аспекті “форма-зміст” виражається також і політичний режим як внутрішня форма держави, що охоплює головним чином дві сторони: механізм держави (внутрішня структура влади, зв’язок елементів влади в даній державній системі) і функції держави (методи і форми здійснення функцій даної державної влади).

“Форма - зміст” індивідуалізує кожну конкретну державу, що існує в просторі і часі в єдності змісту і форми. Внутрішня форма завжди змістовна, вона сама є момент змісту держави і як така безпосередньо й органічно зв’язана із сутністю держави в даному історичному етапі його розвитку. Внутрішня форма стосовно зовнішньої форми держави виступає як визначальна специфіку її змісту, тобто відіграє роль взаємозв’язку сутності, змісту і форми держави.

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості , природні умови проживання й інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів з недержавними організаціями партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими організаціями .

Існують різні точки зору на поняття “форма держави”. Її трактують у вузькому змісті (тільки форма правління) або у широкому (сукупність форми правління, форми державного устрою). Політичний режим в цій ситуації розглядається як явище, яке характеризує сукупність держави, або область методів здійснення класової держави. У юридичній науці форма держави аналізується по перевазі як зовнішня форма сутності, змісти і явища держави.

Під формою держави розуміється звичайно її організація, що виступає в єдності форми правління, форми державного устрою і політичного режиму, тобто відповідно основним, вузловим моментам цієї організації. У такий спосіб можна дати наступне коротке визначення форми держави :

Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи : форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв’язку і взаємодії . Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що в сучасному світі не має чітко окресленої досконалої форми правління. Багато суперечок точиться навколо президентської, парламентської та змішаної форм, однак всі вони мають як переваги так і недоліки. При розгляді саме США та Білорусії – як яскравих прикладів сильновиражених президентських країн – основна мета полягає у порівнянні їх між собою та виокремлення недоліків, які існують в цих країнах.

Об’єктом дослідження є системи державного управління та місця в них президента в країнах з яскраво вираженою президентською формою правління – США та Білорусія.

З точки зору розробленості теми, необхідно зазначити, що багато вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких, Дж. Кері, Д. Шугарт, Кинев А.Р., Скакун О.Ф., Чіркін С.В. та ін. приділяли багато уваги аналізу побудові політичної системи США, а от щодо Білорусії то теоретичних праць з проблеми функціонування інституту президента в цій країні дуже мало.

Розділ 1. Сутність президентської республіки як форми державного правління

1.1 Інститут президентства

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади и управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління — це або президент1, або монарх2. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською — громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконуються Федеральною радою, яка одночасно єй урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися вході національно-визвольних революцій і і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго та ін.).

У постсоціалістичних країнах також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща та ін.).

Державне право зарубіжних країн розглядає звичайно главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. її (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: "Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки...".

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяється глава держави Конституцією, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними властивими повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо в меншій мірі помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина)- Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть протікати у згладженій формі.

Інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням більш демократичної республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, там цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інституту — монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. д.).

Новизну і недостатня вивченість інституту президентства в Україні викликає необхідність розгляду окремих теоретичних питань, що сприяють з'ясуванню суті поняття цього правового інституту. Для визначення поняття «інституту президентства» необхідно зробити аналіз більш широкого поняття – «соціального інституту», в межах якого виокремлюють інститути різних видів, у тому числі й правові. «Інститут президентства» - є один з них. Він є предметом дослідження різних галузей суспільних наук, в яких склалися різні підходи до самого поняття «президент», а отже й різні акценти в його змістовній характеристиці [1].

Суть «інституту президентства» можна визначити як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає в узгодженні діяльності інститутів державної влади. В юридичній науці поняття «президент» проектується на поняття «інститут президентства», який визначається як сукупність державно-правових (конституційних) норм, що регулюють формування і функціонування президентської влади.

В політичній науці «інститут президентства» розглядається в першу чергу як владний інститут, тобто як сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, які в рівній мірі залежать як від конституційних норм, що регулюють функціонування президентської влади, так і від політичної діяльності самого президента. Саме поняття «президент» визначається як виборний глава держави. Тому поняття «глава держави» є родовим по відношенню до поняття «президент» і загальним для глав держав з республіканською формою правління. Видовими ознаками поняття «президент» є виборність і обмеженість у терміні повноважень.

Російський юрист Хутінаєв І.Д. запропонував свій підхід свій до аналізу понять «інститут президентства» і «правовий статус президента». Він відзначає первинність «інституту президентства» та його більший об'єм нормативного змісту в порівнянні з правовим статусом президента. На відміну від останнього, «інститут президентства» визначає не тільки функціонування, але й обрання президента. З цього випливає, що його правовий статус – це частина правового інституту, що визначає президентську діяльність [1].

1.2 Основні політико-правові ознаки президентської республіки

Республіка — це така форма правління, за якої всі виші органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.

Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки — відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі "стримувань і противаг", згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча — в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спрощено.

Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжуючи відповідним обгрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект залишається в "кишені" у президента, тобто йдеться про так зване "кишенькове вето".

Вето — дійова зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути "відкладального вето" складно, а "кишенькового" — практично неможливо. Відсутність парламентської відповідальності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президента з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент — особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі і президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент наділений і судовою владою. До повноважень, наданих президентові конституцією, належить призначення важливих посадових осіб: федеральних Суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме право, яким наділений президент, — це право повного або умовного помилування будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за виключенням випадків імпічменту). Право помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе головну відповідальність за взаємовідносини США із зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом з Державним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з іноземними урядами. Президент може особисто брати участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в Азії та Африці під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Нік-сон, Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон — зустрічалися з державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання щодо послаблення міжнародної напруженості та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост посідає один із суперників президента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У цілому віце-президент може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам президент залишив посаду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).

У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система прямих виборів президента. Обрання глави держави прямим голосуванням часто використовується як доказ на користь установлення сильної президентської влади, тому що у цьому разі свій мандат він одержує "прямо від народу". Внаслідок цього багато президентських республік у Латинській Америці часто називають "суперпрезидентськими", тим самим підкреслюючи їх відмінності від класичної форми правління у США [18].

Але історична практика свідчить про те, що пост глави держави у таких країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За 150 років незалежного існування латиноамериканських республік у них відбулося 535 державних переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незважаючи на їх зовнішній демократизм, створюють інколи певні передумови для появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади. Президент, який вважається обраним безпосередньо населенням, може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його у ряді випадків у залежне від себе становище. Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які має президент.

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим Збройними Силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або осадне становище перетворює його, власне, на "суддю останньої інстанції, на верховного арбітра у державі". Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади — усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента. Часто він очолює і саму впливову партію у державі.

1.3 Особливості організації та здійснення державної влади

Важливим для розуміння суті «інституту президентства» є визначення основних рис, що характеризують даний інститут. Серед головних рис виділяють наступні:

– президент є виборним главою держави, який може очолювати виконавчу владу або бути арбітром в системі розподілу влади;

– в організаційному аспекті президент нікому не підлеглий і, взагалі, має високу ступінь незалежності від будь-яких інших державних органів, що не знімає з нього обов'язку діяти в межах правового поля держави;

– посада президента має яскраво виражений політичний характер. Йому належить важлива роль у формуванні політики держави, верховного

політичного керівництва державними справами [2].

Не дивлячись на високу ступінь розробленості наукового апарату у сфері дослідження «інституту президентства», окремими пострадянськими науковцями допускається певна неточність, яка виражається у тому, що при характеристиці «інституту президентства» за кордоном використовується термін «інститут президентства», а коли йдеться про країни пострадянського простору – вживається термін «інститут президента».

На мою думку, використовування останнього терміну є не зовсім коректним, оскільки, по-перше, є відступом від загальноприйнятої наукової термінології, а по-друге, не повною мірою відображає суть даного інституту. Президентство включає в себе не тільки президента як вищу посадову особу в державі, але й конституційні норми, що регулюють функціонування президентської влади; прецеденти, що виникли в результаті конституційної практики; реальний об'єм повноважень, що склався в результаті співвідношення політичних сил в державі; структурні підрозділи (адміністрацію).

В конституціях зарубіжних країн для характеристики президентської влади найбільш широко вживаним є термін «глава держави» (Україна, Росія). Конституція Італії зазначає: «Президент Республіки є Главою Держави...». Аналогічним чином визначений статус президента і в Конституції Угорщини: «Главою держави Угорщина є Президент республіки...». У конституціях низки країн спеціально підкреслено, що президент є главою виконавчої гілки влади. Згідно Конституції США, «виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки». У тому ж дусі сформульована Конституція Мексики: «Здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, що іменується «Президентом Мексиканських Сполучених Штатів». За Конституцією Франції, «президент... забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад». Аналогічну роль відводить главі держави і сучасна Конституція Румунії: «Президент... забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування публічної влади». З цією метою президент діє як посередник між органами державної влади, а також між державою і суспільством, є «вищою посадовою особою» (Росія з 1991 по 1993 роки). Іноді президент має номінальне значення, виконуючи в основному церемоніальні обов’язки, і володіє незначними повноваженнями, що характерно для ФРН [3].

У конституціях США і Мексики прямо не визначено, що президенти цих країн є одночасно і керівниками урядів, і главами держав. Такий дуалізм статусу президента в даних президентських республіках - явище саме собою зрозуміле. Ні Конституція США, ні Конституція Мексики не передбачають окремої посади керівника уряду, а в тих країнах, де разом з посадою президента існує посада керівника уряду, проблема конституційного розмежування їх повноважень розв'язується по-різному. Так, Конституція Італії є однією з тих сучасних Конституцій, де достатньо чітко проведене розділення повноважень між президентом і главою уряду. Якщо президент - глава держави, то, Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду і несе за неї відповідальність. Таким чином, конституційне право Італії наділяє виконавчою владою перш за все керівника уряду, а не главу держави - президента.

Приблизно так само розв'язується проблема розмежування повноважень президента і глави уряду в Конституції ФРН. В конституційному праві Федеральної Республіки Німеччина немає норми про те, що президент - це глава держави; про його статус сказано, що Федеральний президент представляє Федерацію в міжнародно-правових відносинах. В той же час в Конституції ФРН чітко визначено конституційний статус глави уряду – канцлера. Федеральний уряд складається з Федерального канцлера і федеральних міністрів. Ця правова норма прямо вказує на те, що президент не є главою виконавчої влади і таким чином не виникає ніякої правової невизначеності в розмежуванні повноважень між главою держави і керівником уряду.

У конституціях деяких інших країн світу ця проблема формально не є повністю розв’язаною. У Фінляндії президент наділений вищою виконавчою владою, він може навіть проігнорувати рішення, що було одностайно прийняте членами Державної ради [3]. Дещо інша за формою правова конструкція міститься в Конституції Австрії. Там в ст. 19.1 вказано: «Найвищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». Це визначення не містить розмежувань між повноваженнями глави держави - Федерального президента і глави уряду - Федерального канцлера. Подібне розмежування досягається в Конституції Австрії за рахунок достатньо детального переліку прерогатив Федерального президента, з якого випливає, що він є лише номінальним главою виконавчої влади.

Подібна невідповідність формального статусу президента його реальному місцю в політичній системі характерна і для Індії. За Конституцією Індії формально найбільш широкі повноваження належать Президенту Республіки. Зокрема, згідно ст. 53.1 «виконавча влада в Республіці належить Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадовців, що підлеглі йому». У реальності більшість своїх повноважень президент здійснює тільки з відома глави уряду – прем'єр-міністра, який і є посадовцем в структурі найвищих виконавчих органів країни, наділеним найбільшими владними повноваженнями [4].

В тих країнах, де існують посади президента і прем'єр-міністра, неминуче виникають проблеми розмежування їх повноважень. Навіть в такій демократичній та правовій державі, як Франція, вони далеко не однозначно вирішені на рівні конституційного права. Конституційна модель V Республіки спочатку заклала основи для потенційного конфлікту між президентом і головою Ради міністрів. На відміну від, скажімо, Конституції Італії або Угорщини, в Конституції V Республіки немає окремого положення, що прямо визначає президента як главу держави. Це випливає з духу Конституції, але спеціальна правова норма як така відсутня. У ст. 9 вказано: «Президент головує в Раді Міністрів» і в той же час в ст. 21 зазначено: «Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду». Такий очевидний дуалізм конструкції французької вищої виконавчої влади в Конституції дає юридичні підстави і президенту, і прем'єр-міністру претендувати на керівництво урядом» [5, c. 56]. Ступінь взаємодії між президентом і прем'єром в керівництві французьким урядом залежить від цілої низки партійно-політичних чинників, а між главою держави і прем'єр-міністром можливі політичні розбіжності.

В країнах Європи, а також в США, Мексиці і країнах Латинської Америки функції глави держави здійснює одна особа, а його статус в цій якості не викликає жодних сумнівів. В той же час в деяких країнах, що відносяться до «третього світу», президент формально є одноосібним главою держави, але, крім нього, існує ще найвищий колегіальний орган. У Сирії X. Асад очолює найвищий державний орган - Раду Революційного командування, а вже потім він - президент країни. У Туреччині президент є главою держави, але в той же час він є членом Ради національної безпеки. Цьому колегіальному органу, згідно Конституції країни, належить право давати висновки законам, що приймаються парламентом. Подібні колегіальні органи можуть істотно обмежити одноосібний статус глави держави.

В уряді азіатських та африканських країн вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, і надалі спрямовує його дії. Подібна ситуація була характерна і для низки колишніх соціалістичних країн Східної Європи, що ввели в себе посаду президента. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики ухвалювалися в цих країнах на засіданнях найвищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ж був президентом країни. Очевидно, що за такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися як такі. що витікають від президента, заздалегідь обговорювалися в колі партійного керівництва [4].

Розділ 2. особливості країн з президентською формою державного правління

2.1 Характерні особливості США, як президентської республіки

Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Президентом, являє собою в сучасних умовах найважливішу політичну установу, з допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику.

Конституція США наділила Президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої "виконавчої гілки влади". Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму.

За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Президент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного р©ку. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.

Підготовка до виборів Президента розпочинається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії, починають добирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кандидати на посаду Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний Конвент. Вищого напруження виборча кампанія сягає в середині літа, коли збираються партійні Конвенти для висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента.

Національний партійний Конвент юридично вважається вищим партійним органом, але в дійсності він збирається лише раз на чотири роки і тільки для того, щоб висунути кандидата на посаду Президента чи Віце-президента від цієї партії.

Усі рішення національних Конвентів, включаючи призначення кандидатів, приймаються, звичайно, більшістю голосів делегатів.

Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його вважають "висунутим одностайно". Обравши кандидата на посаду Президента, Конвент у такому самому порядку обирає кандидата у Віце-президенти. Конституційна процедура обрання Президента — чиста фікція, оскільки у дійсності результат виборів вирішується в ході голосування за виборців. Та партія, яка спромоглася провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією —- її ставленик перебуватиме у Білому домі чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, що склалася, непорушною стала конституційна норма, за якою виборець голосує за кандидатів своєї партії (яка його обирала). За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата.

Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президентського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була застосована лише два рази: 1804 р. був обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.)

Обраний Президент 20 січня наступного за виборами року присягає й приступає до виконання своїх обов'язків.

Конституція США нічого не говорить про можливість переобрання Президента, але з перших років існування США встановлений звичай, згідно з яким Президент не повинен займати свою посаду більш як двічі. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: він обирався чотири рази підряд. У 1951 р. була ратифікована 29-та поправка до Конституції, відповідно до якої жодна особа не може бути обрана на посаду президента більш як два рази. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового толову) і спадкує президентську посаду в разі смерті чи відставки Президента. Президент може покладати на Віце-президента різні обов'язки.

Президент США (практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду. Він керує величезним військово-бюрократичним апаратом і не несе ніякої відповідальності перед Конгресом.

Уряд США — Кабінет — очолює Президент США. У Конституції жодного слова немає про Кабінет, але вже з президентства Вашингтона (1789—1797) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Кабінет складається із секретарів (міністрів), яких призначає Президент з "поради і згоди Сенату". Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен затвердити призначений Президентом уряд, але фактично верхня палата Конгресу ніколи не відмовляє Президентові у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету (секретарі) не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі Президентові і працюють під його керівництвом.

Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів; державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового й міського будівництва. Окрім того, на запрошення Президента на засіданнях Кабінету присутні: американський представник в ООН, директор Адміністрації з іноземних операцій, директор Управління мобілізації, директор Бюро Бюджету, голова Комісії громадської служби, помічник Президента [7].

У 1939 p., згідно з актом про реорганізацію, деякі центральні відомства, глави яких не входять до кабінету, були об'єднані у певну систему органів — виконавчий апарат при Президенті. У наш час до цього апарату входять центральні відомства: Бюро бюджету, Канцелярія Білого дому, Рада національної безпеки, Управління мобілізації для оборони, Рада економічних консультантів, Дорадчий комітет при Президенті з питань урядової організації, Центральне розвідувальне управління та інші.

Канцелярія Білого дому являє собою апарат, який обслуговує Президента і з допомогою якого Президент підтримує постійний зв'язок з Конгресом, окремими членами Конгресу, главами виконавчих департаментів і центральних відомств, пресою та іншими органами інформації.

Бюро бюджету було створено 1921 р. як орган, на який покладалася повинність підготовки федерального бюджету. Бюро бюджету допомагає Президентові у підготовці бюджету й формуванні фінансової програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюджету; складає плани про поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і агенціям відносно поліпшення їхньої структури й порядку роботи тощо.

У 1946 р. було створено Раду економічних консультантів, яка дає рекомендації Президенту з економічних питань і складає економічні доповіді Президента Конгресу.

У 1947 p., згідно з актом про національну безпеку, було засновано Раду національної безпеки. Остання складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборони, директора Адміністрації іноземних операцій і директора Управління мобілізації для оборони. Крім того, на засідання ради запрошуються: представник об'єднаної групи начальників штаба та директор Центрального розвідувального управління.

Рада національної безпеки надає рекомендації Президентові з усіх питань, пов'язаних з так званою "національною безпекою". Це означає, що саме Рада розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову політику, координує і спрямовує діяльність військових і громадських відомств у справі підготовки війни, тобто вона є найважливішим органом планування агресивної зовнішньої політики США. Формально Рада національної безпеки має дорадчий характер, але фактично її рекомендації рівнозначні нормативним актам, оскільки роботою цього органу керує сам Президент.

Як глава держави і глава уряду Президент США наділений досить широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його участю.

Призначення на вищі федеральні посади Президент проводить, як уже зазначалося, "за порадою і за згодою сенату" (ст. III розд. 2), тобто кандидатури, запропоновані Президентом, мають бути затверджені Сенатом. За загальним правилом Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих Президентом, але відомі конфлікти, через те що Сенат відхиляв запропоновані кандидатури.

Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгресу, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат.

Президенти США активно використовують також "кишенькове вето": у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення сесії Конгресу. Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо залишити його без підпису — "заховати в кишеню".

"Кишенькове вето" має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

2.2 Характерні особливості Білорусії як президентської республіки

Республіка Білорусь — унітарна демократична соціальна правова держава. Главою держави є президент. Державна влада в країні здійснюється на основі розділення її на законодавчу, виконавчу і судову. Форма правління характеризується як змішана республіка, президентська республіка або суперпрезидентська республіка. Президент Республіки Білорусь — є Главою держави, гарантом Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини і громадянина. Він представляє Республіку Білорусь в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Білорусь по народженню, не молодше 35 років, що володіє виборчим правом і що постійно проживає в Республіці Білорусь не менше десяти років безпосередньо перед виборами [18].

Перші вибори президента Білорусії відбулися 10 липня 1994 року, в них брали участь 6 кандидатів. У другому турі з результатом близько 80 відсотків переміг Олександр Лукашенко. 24 листопада 1996 в Білорусії був проведений референдум, на який були винесені поправки, що розширюють повноваження виконавчої влади і президента, і деякі інші питання. За прийняття поправок висловилося 70,45 % виборців. 9 вересня 2001 відбулися чергові вибори президента, переможцем в яких знов став Лукашенко, набравши 75,62 % голосів. 17 жовтня 2004 був проведений референдум про внесення поправок в Конституцію, що знімають обмеження на кількість президентських термінів. 77,3 % виборців підтримало ці зміни. Слід зазначити, що зміни в закон «Про президента Республіки Білорусь», що виключають обмеження в два терміни, були схвалені Радою республіки лише 5 жовтня 2006.

Таким чином, на момент проведення президентських виборів 2006 років в Білорусії діяли Конституція, що не містить обмежень на кількість президентських термінів, і закон про Президента, стаття 8 якого свідчила: Термін повноважень Президента — п'ять років. Одна і та ж особа може бути Президентом не більше двох термінів. Проте, згідно із статтею 137 Конституцій в разі протиріч, вона має пріоритет перед законами, указами і так далі 19 березня 2006 відбулися чергові вибори Президента Республіки Білорусь. Перемогу на них отримав Олександр Лукашенко. Статус, права і обов'язки Президента визначаються Конституцією Білорусії.

Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Кандидати на посаду Президента висуваються громадянами Республіки Білорусь за наявності не менше 100 тисяч підписів виборців. Вибори Президента призначаються Палатою представників не пізніше чим за п'ять місяців і проводяться не пізніше чим за два місяці до закінчення терміну повноважень попереднього Президента. Якщо посада Президента виявилася вакантною вибори проводяться не раніше чим через 30 днів і не пізніше чим через 70 днів з дня відкриття вакансії [21].

Вважається, що вибори відбулися, якщо в голосуванні взяла участь більше половини громадян Республіки Білорусь, включених в список виборців. Президент вважається вибраним, якщо за нього проголосувала більше половини громадян Республіки Білорусь, що взяли участь в голосуванні. Якщо жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, то в двотижневий термін проводиться другий тур голосування по двох кандидатах, що отримали найбільшу кількість голосів виборців. Вибраним вважається кандидат в Президенти, що отримав при повторному голосуванні більше половини голосів виборців, що взяли участь в голосуванні. Порядок проведення виборів Президента визначається законом Республіки Білорусь.

Президент Республіки Білорусь: призначає республіканські референдуми; призначає чергові і позачергові вибори в Палату представників, Раду Республіки і місцеві органи; розпускає палати у випадках і в порядку, передбачених Конституцією; призначає шість членів Центральної комісії Республіки Білорусь по виборах і проведенні республіканських референдумів; утворює, скасовує і реорганізує Адміністрацію Президента Республіки Білорусь, інші органи державного управління, а також консультативно-дорадчі і інші органи при Президентові; з відома Палати представників призначає на посаду Прем'єр-міністра; визначає структуру Уряду Республіки Білорусь, призначає на посаду і звільняє з посади заступників Прем'єр-міністра, міністрів і інших членів Уряду, приймає рішення про відставку Уряду або його членів; з відома Ради Республіки призначає на посаду Голову Конституційного Суду, Голови Верховного Суду, Голови Вищого Господарського Суду з числа суддів цих судів; з відома Ради Республіки призначає на посаду суддів Верховного Суду, суддів Вищого Господарського Суду, Голови Центральної комісії з виборів і проведення республіканських референдумів, Генерального прокурора, Голови і членів Правління Національного банку; призначає шість суддів Конституційного Суду, інших суддів Республіки Білорусь; звільняє з посади Голову і суддів Конституційного Суду, Голови і суддів Верховного Суду, Голови і суддів Вищого Господарського Суду, Голови і членів Центральної комісії з виборів і проведення республіканських референдумів, Генерального прокурора, Голови і членів Правління Національного банку по підставах, передбаченим законом, з повідомленням Ради Республіки; призначає на посаду і звільняє з посади Голову Комітету державного контролю; поводиться з посланнями до народу Республіки Білорусь про положення в державі і про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики; поводиться з щорічними посланнями до Парламенту, які заслуховують без обговорення на засіданнях Палати представників і Ради Республіки; має право брати участь в роботі Парламенту і його органів, виступати перед ними у будь-який час з мовою або повідомленням; має право головувати на засіданнях Уряду Республіки Білорусь; призначає керівників республіканських органів державного управління і визначає їх статус; призначає представників Президента в Парламенті і інших посадових осіб, посади яких визначені відповідно до законодавством, якщо інше не передбачене Конституцією; вирішує питання про прийом в громадянство Республіки Білорусь, його припинення і надання притулку; встановлює державні свята і святкові дні, нагороджує державними винагородами, привласнює класні чини і звання; здійснює помилування засуджених; веде переговори і підписує міжнародні договори, призначає і відгукує дипломатичних представників Республіки Білорусь в іноземних державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти акредитованих при нім дипломатичних представників іноземних держав; в разі стихійного лиха, катастрофи, а також безладів, що супроводяться насильством або загрозою насильства з боку групи осіб і організацій, в результаті яких виникає небезпека життя і здоров'ю людей, територіальній цілісності і існуванню держави, вводить на території Республіки Білорусь або в окремих її місцевостях надзвичайний стан з внесенням до триденного терміну прийнятого рішення на затвердження Ради Республіки; у випадках, передбачених законодавством, має право відкласти проведення страйку або припинити її, але не більше ніж на тримісячний термін; підписує закони; має право в порядку, встановленому Конституцією, повернути закон або окремі його положення зі своїми запереченнями в Палату представників; має право відміняти акти Уряду; безпосередньо або через створювані їм органи здійснює контроль за дотриманням законодавства місцевими органами управління і самоврядності; має право припиняти вирішення місцевих Рад депутатів і відміняти вирішення місцевих виконавських і розпорядливих органів в разі невідповідності їх законодавству; формує і очолює Раду Безпеки Республіки Білорусь; призначає на посаду і звільняє з посади Державного секретаря Ради Безпеки; є Головнокомандуючим Збройними Силами Республіки Білорусь; призначає на посаді і звільняє від посад вище командування Озброєних Сил; вводить на території Республіки Білорусь в разі військової загрози або нападу військове положення, оголошує повну або часткову мобілізацію з внесенням до триденного терміну прийнятого рішення на затвердження Ради Республіки; здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією і законами.

Розділ 3. Негативні сторони та можливості вдосконалення організації державного правління в президентських республіках

3.1 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в США

Найбільші негативні сторони в системі політичного устрою США, на мою думку, знаходяться саме в системі виборів. Перш за все необхідно розглянути «праймеріз», оскільки він є достатньо витратним, з точки зору навантаження на бюджетну систему.

«Праймериз» (англ. primaries — первинні), попередні вибори — тип голосування, в якому вибирається один кандидат від партії. Між вибраними кандидатами потім проходіт звичайне голосування. Сенс «праймеріз» полягає в тому, щоб кандидати від однієї партії не «відбирали» один у одного голосу в основних виборах, оскільки їх електорат зазвичай близький. Програвші в «праймеріз» інколи все ж беруть участь в основних виборах, але як незалежні кандидати, без підтримки своєї партії.

«Праймеріз» бувають відкритими, коли голосувати може будь-хто, і закритими, коли право голосу мають лише члени партії, провідної попередні вибори. Крім того, існує безліч проміжних варіантів. Інколи між двома кандидатами, що набрали найбільшу кількість голосів, влаштовується другий тур.

«Праймеріз» особливо часто використовуються в США, рідше в інших країнах.

У США перші праймеріз були проведені в 1842 році. Першим штатом, що ухвалив закон «Про обов'язкове проведення праймеріз», став Вісконсін у 1903 році. До 1927 року такі закони мали вже всі штати. Праймеріз стали загальноприйнятою процедурою відбору партійних кандидатів (до того кандидати відбиралися на нарадах і з'їздах партій, часто в результаті кулуарних переговорів). Проте згодом ряд штатів відмовилися від обов'язкового проведення праймеріз. При підрахунку голосів використовуються всілякі системи голосування і багатоступінчасті схеми. У ряді північних штатів існує традиція подавати підтримку тому кандидатові, який набере арифметичну більшість голосів. У південних штатах оцінюють розрив набраних голосів між переможцем і його найближчими конкурентами. У 11 штатах США проводяться не праймеріз, а партійні конференції або референдуми — кокуси.

Також необхідно звернути уваги на такий на нашу думку недосконалий елемент в політичній системі США як колегія виборців.

У сучасному американському суспільстві система колегії вибірників неодноразово обговорюється з точки зору її справедливості і сучасності, піднімається питання про її реформу або відміну. Неодноразово висувалися як аргументи «за», так і аргументи «проти».

Аргументи «за»

Федералізм

Прибічники збереження колегії вибірників затверджують, що, при всій своїй нелогічності, що здається, система вибірників відображає принципи федералізму в державному пристрої: кожен суб'єкт (штат) однозначним чином визначає «свого» президента із загального числа кандидатів.

Для перемоги потрібна широка народна підтримка

Організація перемоги на виборах вимагає залучення інтересів багатьох штатів, а не лише місць концентрації еліт в найбільших містах. Виключена перемога кандидата, якого підтримують лише декілька штатів. Переважання столиць і деяких ключових областей стало причиною загибелі багатьох крупних держав і імперій. Є приклади і зворотного, наприклад, Аврам Лінкольн переміг в 1860 році, програвши у всіх південних штатах. Правда, незабаром почалася Громадянська війна в США.

Права меншин

Затверджується, що принцип той, що «переміг забирає все» заставляє кандидата звертати особливу увагу на інтереси меншин, які можуть подати йому вирішальну підтримку.

Надзвичайні ситуації

Колегія вибірників — не автоматична система; вона складається з людей, і хоча зазвичай вони голосують по стандартному розпорядженню закону, вони мають право приймати рішення в складних випадках. Наприклад, якщо вибраний президент помре до голосування Колегії вибірників, вона може вибрати іншу особу від тієї ж партії. При прямих виборах немає такої можливості і потрібні ще одні вибори. На виборах 1872 роки демократичний кандидат в президенти Хорас Грилі дійсно помер до голосування в колегії вибірників. Проблем це не склало, оскільки він і так був програвшим кандидатом. Республіканці-вибірники проголосували за Улісса Гранта, що переміг, тоді як демократи символічно розподілили голоси між різними діячами партії (за деякими даними, троє проголосували за покійного). На виборах 1912 роки перед всенародним голосуванням помер кандидат у віце-президенти при Уїльямс Тафт (і діючий віце-президент) Шерман; його ім'я залишилося в бюлетені. Тафт також програв вибори, був вибраний демократ Вудро Вільсон.

Боротьба з фальсифікаціями

Завдяки системі масове «вкидання» голосів в одному штаті може вплинути на розподіл вибірників лише в цьому штаті і легше доступний найретельнішому розслідуванню. Перерахунок голосів відбувається лише по штатах, а не на федеральному рівні.

Аргументи «проти»

Переможець всенародного голосування може програти голосування в Колегії

Три рази (не рахуючи вже згаданого казусу Адамса, вибраного Палатою представників) президентом обирався кандидат, що набрав менше голосів виборців (але не вибірників), чим його противник: Р. Хейз в 1876, Б. Гаррісон в 1888, Дж. Буш-молодший в 2000. Після всіх цих виборів критики системи стверджували, що думка більшості народу не враховано. Вибори 1876 і 2000 рр. супроводилися звинуваченнями у фальсифікаціях (причому взаємними), і перемога в ключових штатах, що «коливалися», була досягнута дуже невеликою перевагою голосів.

Роль штатів (swing states), що «коливаються»

Особливу роль в результатах виборів грають штати, в яких немає стійкого переважання республіканського або демократичного електорату. Наприклад, в штаті Нью-Йорк більшість вже десятки років постійно посилає демократичних вибірників. Таким чином, республіканські голоси в Нью-Йорку просто пропадають. Розуміючи це, деякі прибічники республіканського кандидата часто просто не витрачають свого часу на вибори і не голосують. Так само поступають і деякі демократи, знаючи, що штат і без них особисто проголосує за демократа. У традиційно республіканських штатах (наприклад, Техасі) відбувається те ж саме. До того ж в таких штатах, що визначилися, сторона, що свідомо програє, практично не веде пропаганду і не витрачає там грошові засоби. Так, наприклад, Джордж Буш-молодший в період передвиборної кампанії 2004 р. п'ять разів побував в маленькому штаті», що «коливався, і жодного разу в Нью-Йорку. Якби Буш зміг загітувати один-два мільйони виборців в свою користь, він все одно б програв.

Нерівність виборців

З точки зору Джеймі Раскина, сенатора від штату Меріленд, фахівця з конституційного права, промовця за реформу колегії вибірників, виборці з різних штатів знаходяться в нерівних умовах: Кожен голос має однакову вагу — але лише не при дивній арифметиці колегії вибірників, де голос жителя Делавера або Північної Дакоти має математично набагато більшу вагу (вимірюється відношенням кількості виборців до вибірників від штату), чим голос в крупніших штатах — таких, як Каліфорнія, Техас або Нью-Йорк. Проте якщо порівняти, з якою вірогідністю виборці можуть вплинути на те, хто буде призначений вибірником від штату, умови зміняться і невідповідності стануть ще більш вражаючими. Наприклад, в 2004 році вибори завершилися відривом в 365 голосів в штаті Нью-Мексіка і відривом в 312 043 голоси в штаті Юта, тобто у виборця в Нью-Мексиці була вірогідність вплинути на призначення вибірників в сотні разів більше, ніж у виборця в Юті. Цей феномен виникає саме в результаті принципу той, що «переміг забирає все», в результаті якого підсумок виборів визначають не найбільші стабільні штати, а штати, що «коливаються» (swing states). З точки зору сенатора Раскина дана система порушує рівність виборців і тим самим принцип демократії.

3.2 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в Білорусії

«Ми побудуємо сильну Білорусь – країну для народу», ця цитата президента Білорусії є девізом і символом всього білоруського суспільства. Побудова сильної країни насправді багато в чому залежить дійсно від президента, оскільки Білорусія – сильна президентська республіка, державно-політична система якої майже повністю залежить від президента.

Президент Республіки Білорусь є Главою держави, гарантом Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини і громадянина. Президент втілює єдність народу, гарантує реалізацію основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями. Президент приймає заходи по охороні суверенітету Республіки Білорусь, її національній безпеці і територіальній цілісності, забезпечує політичну і економічну стабільність, спадкоємність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади.

Президент на основі і відповідно до Конституції видає укази і розпорядження, що мають обов'язкову силу на всій території Республіки Білорусь. У випадках, передбачених Конституцією, Президент видає декрети, що мають силу законів. Президент безпосередньо або через створювані їм органи забезпечує виконання декретів, указів і розпоряджень.

Таким чином, Білорусія – це достатньо унікальна держава, яка повністю залежить від однієї особи, його власних здібностей тощо. Однак саме це і призводить до деяких негативних сторін в функціонуванні системи політичного устрою країни.

Перш за все проблема політичного устрою Білорусії полягає в тому, що майже вся вертикаль влади в республіки Білорусія формується саме президентом. Таким чином і вся внутрішня й зовнішня політика в подальшому формується в залежності від поглядів та переконань президента республіки.

Проблема внутрішнього управління республіки Білорусь полягає і в тому, що всі силові структури також формуються в залежності від інтересів президента, це створює передумови придушення демократії

Згадаємо недавню ситуацію на виборах президента Білорусії, коли мітинги після виборів президента були суворо розігнані силовими структурами.

Друга проблема полягає в тому, що президент Білорусії на сьогоднішній день знаходиться при владі третій строк поспіль, що створює передумови захоплення влади та перебування на пості президента надалі. Це може знайти своє відображення у подальшій позиції країн щодо сусідів та взагалі деяких проблем, наприклад, транзиту через територію країни.

По-третє, недосконалість політичного устрою Білорусії полягає в процедурі обмеження влади президента в республіці.

Президент Республіки Білорусь може бути достроково звільнений з посади при стійкій нездатності за станом здоров'я здійснювати обов'язки Президента. Рішення про дострокове звільнення Президента приймається більшістю не менше двох третин голосів від повного складу Палати представників і більшістю не менше двох третин голосів від повного складу Ради Республіки на підставі висновку спеціально створюваної палатами комісії.

Президент може бути зміщений з посади у зв'язку з здійсненням державної зради або іншого тяжкого злочину. Рішення про висунення звинувачення і його розслідування в цьому випадку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від повного складу Палати представників по пропозиції не менше однієї третини її депутатів. Розслідування звинувачення організовується Радою Республіки. Президент вважається зміщеним з посади, якщо за це рішення проголосували не менше двох третин від повного складу Ради Республіки, а також не менше двох третин від повного складу Палати представників.

Неприйняття Радою Республіки і Палатою представників вирішення про зняття Президента з посади протягом місяця з дня висунення звинувачення означає відхилення звинувачення. Пропозиція про зняття Президента з посади не може ініціюватися в період розгляду відповідно до Конституції питання про дострокове припинення повноважень Парламенту.

Процедура імпічменту не передбачена в Конституції, таким чином майже не можливо обмежити владу президента в країні демократичними механізмами, однак при наявності сильного президента, можливо що такий механізм не потрібен, тому що він створює передумови лише зловживання ним з боку політичних сил, ідеологія яких не збігається з лінією президента.

ВИСНОВКИ

Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі державних органів, з'єднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичною республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розділення двох властей: зосередження сильної виконавчої влади в руках президента, а законодавчою — в руках парламенту.

Відмінні риси президентської республіки:

позапарламентський метод обрання президента (або населенням — Росія, або колегією вибірників — США),

позапарламентський метод формування уряду, тобто його формує президент. Президент є і формально і юридично главою уряду, або він призначає главу уряду. Уряд несе відповідальність лише перед президентом, а не перед парламентом, оскільки лише президент може відправити його у відставку,

в цілому, при такій формі правління президент володіє набагато великими повноваженнями в порівнянні з парламентарною республікою, але в президентській республіці президент позбавлений права розпуску парламенту, а парламент позбавлений права виразити недовір'я уряду, але може змістити президента (процедура імпічменту).

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. У основі Конституції США лежить принцип розділення влад. Згідно даної конституції, законодавча влада належить Конгресу, виконавча — президентові, судова — Верховному Суду. Ця форма правління існує в Республіці Білорусь. Правда, часом влада глави держави на ділі виходить за конституційні рамки, і, зокрема вона неодноразово характеризувалися дослідниками як суперпрезидентські.

Презідент США — глава держави США, глава виконавчої влади (Федерального уряду США) і головнокомандуючий Армії і Флоту за Конституцією США. Має право вето на законопроекти (біллі), прийняті Конгресом США. Посада введена Конституцією США, прийнятою в 1787 році.

Президент Республіки Білорусь є Главою держави, гарантом Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини і громадянина. Президент втілює єдність народу, гарантує реалізацію основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями. Президент приймає заходи по охороні суверенітету Республіки Білорусь, її національній безпеці і територіальній цілісності, забезпечує політичну і економічну стабільність, спадкоємність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади.

Ці країни дуже схожі в плані здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, тому що і в США і в Білорусії президенти фактично є головним елементом виконавчої влади, однак а відміну від США в Білорусії практично відсутній механізм контролю за діяльністю президента з боку інших гілок влади. Мова йде про механізм імпічменту.

Крім того відмінність полягає в тому, що в США фактично відсутня посада прем’єр-міністра, в той час я к в Білорусії вона є.

Також дуже сильно відрізняються виборчі системи в цих країнах. В США фактично трирівнева виборча система: праймерізм, вибори виборців, вибори фактично президента.

В Білорусії процес виборів дуже схожий на вибори в інших європейських країнах, що правда організація самого процесу дещо де-демократизована, тобто механізми відкритості цієї процедури дещо недопрацьовані, через що дійсний президент має великий вплив на цей процес.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Хутинаев И.Д. Институт президентства и проблемы формы государства. – М.: Юридическая Литература, 1994.

Чибридзе Б.Н., Елисеев Б.П. Конституционное право современной России. – М.: БЕК, 2001.

Дербишайр Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. – М., 2004.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. - Под ред. Б.А. Страшун. – М.: БЕК, 1996.

Давид Р.К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В.А. Туманов. – М.: Международные отношения, 1998.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - С. 141.

Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А.Н. Козырина, М.А. Штатиной. - М.: Спарк, 2003.

Андрусяк Т.Г. Теорія держави та права. - Л.: Слово, 2003.

Венгеров Н.Б. Теория государства и права. - М.: Зерцало, 2005.

Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. - Х.: Право,2007.

Конституционное право зарубежных стран. / За ред. А.Н. Васильева. - М.: Юрист, 2002.

Конституційне право зарубіжних країн. / За ред. А.З. Георгіца. - К.: Юрінком інтер, 2003.

Конституційне право зарубіжних країн. / За ред. О.В. Ріяки - К.: Юрінком Інтер, 2002.

Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. - К. Юінком Інтер, 2003.

Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. - К.: Юінком Інтер, 2001.

Лазарев В.В. Теория государства и права. - М.: Юрист, 1999.

Марченко М.Н. Общая теория государства и права. Академ. курс в 2-х т. - М.: Юрист, 2001.

Матузов Н.И. Теория государства и права. - М.: Юрист, 2000.

Машков А.Н. Теория государства и права. - М.: Юрист, 2007.

Позняков В.А. Государственные институты управления в зарубежных странах. - М.: Ника, 2007.

Русанов О.Г. Теория государства и права. - С.-Пб.: Пилигрим, 2004.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник для студ. вузів. - К.: Артек, 2007.