Розділ І. Домінування анналівської традиції історіописання (1947 – 1969 рр.)

Історична наука другої половини ХХ ст. пройшла складний та суперечливий шлях. В цілому, однак, це був поступальний розвиток, який призвів до суттєвих оновлень теоретичних основ, методів та методик історіографії. Ці риси проявилися в першу чергу в діяльності напрямку „нової історичної науки”, який поступово утвердився у всіх провідних країнах Заходу.

В 40-50 рр. історична наука в цілому знаходилася в досить складному становищі. В цей час важливу роль в методології історичного пізнання отримав ідеографічний напрямок, який характеризував історію як науку про одиничні та унікальні явища. Сумніви в пізнавальних можливостях історичної науки були висловлені ще на рубежі ХІХ – ХХ ст. представниками „філософії життя” (В. Дільтей) та неокантіанцями (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). Вони виступили проти позитивістської теорії пізнання, що наголошувала на спільності методів соціальних та природничих наук. визнаючи специфіку гуманітарного пізнання, неокантіанці підкреслювали неможливість усунення суб’єкта з пізнавального процесу, відповідно констатували релятивність результатів останнього. Проте, піддаючи критиці позитивізм, В. Дільтей, В. Віндельбанд і Г. Ріккерт натомість не пропонували нічого конструктивного для гуманітарних наук, зводили їх методику до інтуїтивного осягнення та крайнього суб’єктивізму. Практично всі національні історіографії того часу відчули на собі наслідки кризи позитивістської парадигми та розчарування в можливості пізнання історії.

На цьому тлі вигідно відрізнялася французька історична наука. Критика позитивізму та пошук нових методологічних рішень тут почався ще з кінця ХІХ ст. Із заснуванням та утвердженням школи „Анналів” в 30-40 рр. позитивістські недоліки були переосмислені, подолані та натомість пропонувалися інші пізнавальні принципи, ґрунтовані на ідеї „історичного синтезу” та тотального підходу до історії. Більше того, було доведено й практичну можливість реалізації цих теоретичних постулатів перш за все завдяки працям М. Блока та Л. Февра.

Таким чином, французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отримала відчутну перевагу як у себе на батьківщині, так і в інших західних країнах. Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї школи вивчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються в національні історіографії.

Школа „Анналів” свого другого періоду – це вже не маргінальний напрямок, який бореться за визнання з академічними університетськими колами, а сам стає опорою академічної науки, а в 60 рр. – хранителем традиційних академічних цінностей.

Яскравим свідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційне утвердження школи „Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користується широкою підтримкою як французького уряду, так і ряду громадських організацій інших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, як ми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищих досліджень.

В 40-50 рр. секція отримала значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалізувати на практиці ту програму міждисциплінарних досліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межах секції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії; економіки; соціології; культури, які об’єднували 42 автономні підрозділи, розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію очолював Л. Февр1.

Активну фінансову підтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснював французький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативи Народного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лише після завершення Другої світової війни2.

Вже в 1949 р. в межах VІ секції засновано перший автономний науково-дослідний інститут історичного профілю – Центр історичних досліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи, долучаючи до цього порівняння її з історією середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.

Фернан Бродель – знакова фігура другого етапу школи „Анналів”, її „обличчя” після смерті М. Блока. Практично всі дослідники визнають, що саме завдяки творчим та організаційним здібностям Ф. Броделя школа „Анналів” 50-60-х рр. досягла вершини домінування в історичній науці.

Ф. Бродель народився 24 серпня 1902 р. в Люмевіллі (департамент Мейс), неподалік Вердена. Син сільського вчителя, він провів дитинство в селі, на фермі своєї бабусі. В 1908 р. сім’я переїхала до Парижу. В 1913-20 рр. Ф. Бродель навчався у Вольтерівському ліцеї, потім вступив до Сорбонни, яку закінчив у 1923 р. Він сподівався отримати місце викладача вищої школи в Бар-лє-Дюк, містечку неподалік рідного дому, проте ці надії не справдалися. В 1923 р. він подався до Алжиру, став викладачем історії спочатку в Константині, а потім в ліцеї м. Алжиру, де він працював до 1932 р., там же зустрів свою майбутню дружину Паулу. В період 1925-26 рр. Ф. Бродель пройшов військову службу в групі окупаційних французьких військ в Німеччині.

Ф. Бродель від самого початку орієнтувався на наукову кар’єру. Всупереч рекомендаціям професорів Сорбонни, які радили йому присвятити докторську дисертацію історії Німеччини, він зайнявся вивченням минулого Іспанії. Вже влітку 1927 р. Ф. Бродель почав свої пошуки в архівах і бібліотеках Саламанки, збираючи історичний матеріал для дисертації „Філіп ІІ, Іспанія і Середземномор’я”.

В 1932 р. Ф. Бродель почав викладати в Парижі. В цей же час зародилася його дружба і співробітництво з Л. Февром.

В 1935 р. Ф. Бродель виїхав у Бразилію, де йому запропонували місце професора університету в Сан-Паоло. В 1937 р. він повернувся до Франції і в наступному році почав роботу в Практичній школі вищих досліджень. Ф. Бродель вирішив написати книгу про середньовіччя Середземномор’я під керівництвом Л. Февра, але війна завадила цим планам.

В 1939 р. Ф. Бродель вступив до французької армії. В 1940 р. потрапив в полон і провів наступні п’ять років в таборах для військовополонених спочатку в Майнці, потім з 1943 р. – в концтаборі суворого режиму неподалік від Любеку. Саме в полоні ним написана праця „Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”, яка в 1947 р. була захищена в якості дисертації, а в 1949 р. вийшла окремим виданням і відкрила Ф. Броделю шлях до великої науки1. Розповідають, що протягом п’яти років він працював на шматках шкільних зошитів, на краю стола без будь-яких документів і книг, по пам’яті і тим знанням, які він накопичив, досліджуючи архіви і бібліотеки Іспанії, Венеції, Рагуси (Дубровнік).

Після завершення війни і звільнення Ф. Бродель повернувся до Франції і працював у Сорбонні, в 1949 р. перейшов у Колєж де Франс і став завкафедрою історії сучасної цивілізації.

Після смерті Л. Февра в 1956 р. Ф. Бродель став президентом VІ секції (цю посаду він обіймав до 1972 р.) та головним редактором „Анналів”, які з 1946 р. змінили підзаголовок на „Економіка. Суспільство. Цивілізація”.

Своєрідним маніфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що відзначається синхроністю трьох основних ритмів – часу географічного, часу соціального, часу індивідуального. Парадоксально, але ця ідея виникла в Ф. Броделя, коли сама його робота над темою зайшла в глухий кут. З самого початку дослідження мало бути присвячене середземноморській політиці іспанського короля Філіпа ІІ. Після 1580 р. зовнішня політика його правління кардинально змінює напрям зі середземноморської на атлантичну. Це змусило Ф. Броделя задуматися про історію та долю середземноморського регіону, боротьбу двох транзитних торговельних шляхів. Господарський занепад Середземномор’я Ф. Бродель зумів віднести лише до ХVІІ ст. „Політика” та „економіка” розходилися в датах. Різність протікання історичного часу й навела автора на думку про багатовимірність потоків історичних процесів.

Ідею про тривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першого видання своєї книги. Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї: „Середземномор’я” складається з трьох автономних есеїв, сукупність яких відкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамками другої половини ХVІ ст.: 1) „історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2) „повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у вимірі не людини (тобто суспільства), а індивіда”. Перша історія є глибинною й репрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що ніби лежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічного прогресу; третя – „здійснюється і гине миттєво”. У своєму складному поєднанні всі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті історію єдину”, „глобальну”.

Найважливішим з точки зору глобальної перспективи розвитку людства Ф. Бродель вважав „географічний час”, який був найбільш статичним, незмінним елементом в такій непевній субстанції як еволюція суспільства. Ф. Бродель вважав, що шлях до пізнання плинних діянь людини лежить через те, що в ньому незмінне, а саме через стосунки з оточенням1.

Діалог людини із землею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначних поверхових змінах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії у вивченні суспільства: географи мали, на його погляд, присвячувати більше уваги часові, а історики – середовищу, в якому функціонує суспільство.

В 1958 р. Ф. Бродель опублікував в „Анналах” свою програмну статтю „Історія та соціальні науки: довга часова тривалість”, в якій він сформулював знамените, центральне поняття своєї концепції – „час довгої тривалості” (). Згідно поглядів історика „час довгої тривалості” – це час, який володіє людством. Під історією в цьому часі він розумів „майже статичну” або „повільно пульсуючу” історію, „макроісторію”. Значно динамічнішою була „соціальна історія”, яка могла оновлюватися декілька разів за один цикл „довгої тривалості”. Найменш цінною для дослідника, за переконанням Ф. Броделя, була „коротка історія” – події та дії індивідів.

Таким чином, Ф. Бродель остаточно відійшов від позитивістської схильності до історії-події та окреслив поле дослідження історика „часом довгої тривалості”, поглибивши цим погляди М. Блока щодо структурного підходу до історії.

Методологічні інновації, пропоновані Ф. Броделем у „Середземномор’ї”, вразили та захопили сучасників. Л. Февр називав цю книгу „новим маніфестом „Анналів”, „дивом ерудиції”, „віхою у розвитку французької історичної думки”.

Швидко такий тип історіописання став взірцевим для багатьох науковців, і в 1950-х рр. до Ф. Броделя в пошуках теми дисертації та наукового керівництва зверталися десятки початкуючих дослідників, які обирали для спеціалізації історію Середземномор’я в різні епохи.

В 1959 р. Ф. Бродель задумує створення відкритого наукового центру і бібліотеки під назвою „Будинок наук про людину”. Реалізувати цей задум вдається лише в 1970 р. за допомогою Фонду Форда, і Ф. Бродель стає його головним адміністратором. Сюди ж після відкриття перебирається більшість інститутів VІ секції. Створення Будинку наук про людину Ф. Броделем – це важливий етап утвердження нового типу спільного історіописання.

Маємо відмітити, що для 50-60-х рр. розвиток традиції колективних досліджень в руслі „Анналів” відбувався двома шляхами. Перший з них досить традиційний, практикований ще попередніми методологічними напрямками, – це створення наукових шкіл.

Наприклад, в 50-і рр. Ф. Бродель мав багато учнів-послідовників. Проте, в кінцевому результаті, їхні дисертації щодо Середземномор’я були лише копіями, які не могли перевершити матриці. Інші його учні, використовуючи вектори, вказані в „Середземномор’ї”, „глобальний” підхід Ф. Броделя, стали застосовувати його для вивчення інших самодостатніх „світів” у межах французького та світового простору. Серед таких послідовників П’єр Шоню, який вивчав Севілью, Еммануель Лє Руа Ладюрі – Лангедок та інші.

В 1955-57 рр. історик П’єр Шоню опублікував і захистив в якості докторської дисертації 10-томну роботу „Севілья і Анлантика”, що була написана в дусі т. з. „серійної історії”. П. Шоню поставив перед собою завдання реконструювати статистичні серії фактів економічного розвитку, на основі яких можна було судити про зростання чи занепад суспільства, а більш широкій перспективі – про час життя тієї чи іншої цивілізації. В якості головного предмету своєї „серії” П. Шоню обрав історію морської торгівлі між Іспанією та Америкою. Обробивши велику кількість архівних документів про тонаж та вартість морських перевезень, що здійснювалися через порт Севілью протягом майже 150 років – з 1504 по 1650 рр., – П. Шоню змалював загальну картину розвитку морської торгівлі в Атлантиці. Відзначаючи фази пожвавлення та занепаду торгівлі і, відповідно, – всієї європейської економіки, П. Шоню не зупинявся на її причинах, тому що свідомо виключав із дослідження все, що виходило за рамки його статистичний серій, у т. ч. історію міст, ремесел, розвиток капіталізму тощо. Таким чином, керуючись ідеями Ф. Броделя, П. Шоню розробив власну оригінальну методику історичного дослідження.

Серйозну і багато в чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедоку здійснив інший учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторській дисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі ґрунтовного дослідження архівних матеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картину виробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельної власності, еволюції цін та доходів, демографічні зміни і становище селянства протягом 300 років.

За словами самого автора, головна діюча особа його книги – це „великий аграрний цикл, що охоплює період з кінця ХV до початку ХVІІІ ст., що спостерігається у всій його тотальності”. Протягом цього циклу чергувалися фази економічного зростання та занепаду. Їх зміну Е. Лє Руа Ладюрі пояснював багатьма факторами: географічними, кліматичними, біологічними, економічними, культурно-психологічними, але жоден з них, на його думку, не був вирішальним. Сільське суспільство від розглядав як стійке, стабільне, мало здатне до змін, динаміка якого залежала від співвідношення кількості населення і наявних засобів для підтримки життя, визначити рівень яких можна було завдяки ціні на хліб. Співвідносячи ці дві складові аграрного циклу, Е. Лє Руа Ладюрі приходить до цікавих висновків, які внесли чимало інновацій в історичну картину Франції на початку нового часу. Наприклад, синхронізувавши криві економічного розвитку та поширення грамотності, автор встановив їх неспівпадання: економічний занепад у ХVІІ ст. не викликав поширення неписемності, яка навпаки різко скорочується, що об’єктивно сприяє підготовці економічного піднесення після 1720 р.

Інший шлях спільних досліджень презентували вже вищезгадані установи – VІ секція Практичної школи вищих досліджень, Центр історичних досліджень в її межах, Будинок наук про людину тощо. Це були заклади нового типу, створені перш за все для дослідницької та науково-пошукової роботи колективом вчених, спеціально для цього підібраним та фінансованим. Французькі дослідники, спілкуючись зі своїми вітчизняними чи зарубіжними колегами, знаходили не лише теми для обговорень, але й шляхи їх спільної практичної розробки. Таким шляхом створюються спочатку спільні неформальні колективи, які досить швидко в межах VІ секції оформилися в офіційні науково-дослідні групи, центри, лабораторії. Своєрідний бум створення таких установ й припадає на кінець 50 – 60-х рр.

Наприклад, 1958 р. був заснований Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyrй Histoire des sciences et des techniques - CAK), співробітники якого вивчають процес формування і накопичення знань різними науками від їх появи аж до нашого часу, у тому числі історію соціальних та історичних наук.

У 1964 р. за ініціативи Жана-П’єра Вернана (Jean Pierre) і П’єра Відаль-Наке (Pierre Vidal-Naquet) утворено Центр порівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparйes sur les soiйtйs anciennes). Керуючись здобутками школи французької соціології та антропології, зокрема працями Л. Герне і І. Мейсона, дослідники основне своє завдання вбачають у дослідженні релігійної практики, іконографії, філології, філософії, механізмами генерації та обміну знань у стародавніх народів. Їх порівняння дозволить глибше зрозуміти історію стародавнього Сходу та древньої Греції. Тогочасними директорами центру були Ж.-П. Вернан та П. Відаль-Наке – відомі історики в галузі історії античної Греції та історичної антропології. 1973 р. вони написали спільну працю „Міф і трагедія в Стародавній Греції”. Ж.-П. Вернан свого часу брав участь у Русі Опору, знаний він також іншою своєю працею „Міф і думка греків: етюди історичної психології” (1971).

1965 р. в межах Центру історичних досліджень утворено Центр середньовічної археології (Centre d’archйologie mйdiйvale), керівником якого став Жан-Марі Песе (J.-M. Pesez). Формування дослідницького колективу Центру відбулося завдяки дослідженням Ф. Броделем покинутих і залишених сіл за участі археологів польського Інституту історії матеріальної культури.

Яскравим прикладом практичної реалізації заклику школи „Анналів” до міждисциплінарних досліджень слугує заснування у 1968 р. Групи соціальної географії (Groupe de gйographie sociale), яка поставила своїм завданням вивчити простір і територію у різних аспектах: як теоретичні чи логічні конструкції, як фактор динаміки суспільних подій, до того ж останній розглядається в різних масштабах від локального до глобального, різних хронологічних і географічних межах.

З 50-х рр. у французькій історіографії формулюється також спеціальна програма „культурних ареалів” (aires culturelles). Під імпульсом праць Ф. Броделя і К. Елле та керуючись практикою американських університетів, програма передбачала вивчення сучасних народів через культурно-цивілізаційних зріз їх історії. З цією метою знову ж таки починають створюватися науково-дослідні центри, що концентрують увагу на історії різних країн, починаючи з Латинської Америки і закінчуючи Китаєм чи ісламськими народами.

Звичайно, окрім пошукових інститутів, не слід забувати власне про журнал „Аннали”. В цей час він стає визнаним патріархами історії лідером наукового історіописання, виразником вже усталених ідей та інструментом постулювання та утвердження нових традицій. Читацька аудиторія „Анналів” цього часу досягає небаченої кількості, а праці представників школи „Анналів” масово тиражуються як в самій Франції, так і за її межами.

В 50-60-і рр. поряд з Ф. Броделем другим великим авторитетом французької історичної науки вважається Ернест Лябрусс (1895-1988)1. Основними працями цього історика вважаються „Нарис коливань цін та доходів у Франції ХVІІІ ст.” (1933) та „Криза французької економіки в кінці старого режиму та на початку революції” (1944).

В 1945 р. Е. Лябрусс очолив кафедру економічної історії в Сорбонні, яка залишалася вакантною після загибелі М. Блока, і реорганізував її в кафедру економічної та соціальної історії.

Досліджуючи стан суспільства та населення Франції ХVІІІ ст., він висунув концепцію, згідно якої французьку економіку ХVІІІ ст. слід вважати „економікою старого типу”, що заснована на домінуванні сільського господарства та пов’язаних з ним промислів, зі слабко розвиненою торгівлею та шляхами сполучення. Провідною галуззю промисловості у той час була текстильна, а основним продуктом харчування – хліб. Ця „економіка хлібу і текстилю” неодноразово відчувала „кризи старого типу”, які викликалися, головним чином, неврожаями, зростанням ціни на хліб і наступним збідненням населення. Саме такі тривалі цикли економічного розвитку, які визначалися змінами ціни на хліб та реальної заробітної плати, були визначальними для суспільно-політичного життя.

В подальшому вивчаючи вже історію ХІХ ст., Е. Лябрусс розвивав свою теорію економічних циклів, пояснюючи революційні зміни у французькому суспільстві (Велику французьку революцію, революцію 1948 р.) саме як наслідок попередньої „кризи старого типу”.

Е. Лябрусс був організатором і одним із авторів колективної праці „Аспекти кризи і депресії французької економіки в середині ХІХ ст.”, а потім разом з Ф. Броделем став організатором та редактором фундаментальної „Економічної та соціальної історії Франції” в 4 томах (1977-82). Е. Лябрусс очолював Міжнародну комісію з історії соціальних рухів і соціальних структур, головою Товариства з історії революції 1848 р. За його ініціативи чи участі були створені Центр вивчення історії синдикалізму Франції, Французький інститут соціальної історії, журним „Соціальний рух”.

Е. Лябрусс чудово розумів необхідність практики спільних досліджень та колективного вирішення проблем. Послідовність та наступність вивчення проблеми для нього лежала швидше у площині традиційних зв’язків вчитель-учень, але це вдавалася йому блискуче.

В 1955 р. Е. Лябрусс очолює грандіозний проект розвитку французької історичної науки крізь призму з’ясування ґенези сучасного капіталізму. Офіційне озвучення його відбулося на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі. В основу проекту було покладено десятки дисертацій учнів Е. Лябрусса, кожна з яких була присвячена висвітленню певного елементу соціально-економічної історії Франції ХVІІІ ст. Ці дослідження нерідко обмежувалися рамками однієї провінції, департаменту чи навіть міста, сектором матеріального чи соціального життя, однією професію тощо.

Вдале завершення такого дослідження було однією з причин, завдяки яким соціальна та економічна історія стала провідним напрямком у дослідженнях школи «Анналів»1.

Плеяда вихованців Е. Лябрусса продовжила справу вивчення економічної історії. Варто згадати, наприклад, дослідника історії французького капіталізму, професора Ж. Був’є (1920-1987), автора докторської дисертації про банк «Ліонський кредит» (1961); В. Жилля, автора дисертації з історії банка Ротшильдів (1965), М.Леві-Лебуайє – роль європейських банків в процесі індустріалізації Європи в першій половинні ХІХ ст. (1965) тощо2.

Завдяки своїй активності та опануванню провідних викладацьких кафедр лідери руху «Анналів» приступити до формування розвинутої школи та її інституалізації у процесі глибоко реформування науково-освітньої системи у Франції. Внаслідок цього «наступу» впродовж повоєнного десятиліття «нова історична наука» стала провідною течією у французькій історіографії. Переконливим показником зростання авторитету «Анналів», окрім всього іншого, було те, що вже у 1961 р. 41% від загального числа захищених у галузі історії докторських та магістерських дисертацій охоплювали проблеми, популяризовані цим часописом.

Наприкінці 50х рр. науковці школи «Анналів» стали відігравати провідну роль у експертних та спеціалізованих радах захисту з історії3.

Наприкінці 50-х - в 60-ті рр. у Франції з’являються періодичні видання, які декларують своєю метою дослідження суспільства та економіки. Це – «Сільські дослідження», «Огляд нової та новітньої історії», «Людина: французький огляд антропології», «Аннали історичної демографії». У 60-ті рр. провідні науковці школи «Анналів» стають постійними гостями телевізійного ефіру і навіть створюють як Е. Лє Руа Ладюрі, власні цикли програм, присвячені новій історичні науці.

Зрештою, блискучий успіх історіографічного напрямку, пов’язаного з «Анналами», відповідав духові часу й був зумовлений широкою трансформацією світу та уявлень людини про нього. Стрімкий розвиток науки та технології упродовж життя лише одного покоління дозволив перемогти відстані, які тисячоліттями розділяли людей, зробили світ мобільним, урбанізованим, глобальним у безпосередньому розумінні цього слова. Історія, як і світ, мусила бути глобальною, всеохоплюючою, тотальною. Тож не дивно, що у центрі уваги Ф. Броделя та його послідовників опинилися початки сучасного світу, елементи якого починають формуватися близько 1500 р. Основною відмінністю нового часу від доби середньовіччя стало, на погляд Ф. Броделя, поширення прагнення до поліпшення умов життя, оточення себе зручними і престижними речами, становлення цивілізації матеріальних благ.

Висвітленню цього процесу присвячена трьохтомна праця «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. ХV - ХVІІІ ст.» (Париж, 1970-1979). Її створенню Ф. Бродель присвятив понад 20 років наполегливої праці. Задум дослідження полягав у відтворенні єдності історії людства, яка ґрунтувалася на єдності матеріального життя. Це передбачало, що все побачене мусить відповідати світовому масштабу

Відтак проект Ф. Броделя вражає своєю грандіозністю: він прагне відтворити загальну картину матеріального життя 4 континентів (Європи, Азії, Африки, Америки) у продовж чотирьох століть, з’ясовуючи при цьому, коли, де й чому відбувалися «розриви старої системи» (феодального ладу) та як зароджувалися і розвивалися капіталістичні відносини та матеріальна цивілізація1. Щоб досягти поставленої мети, Ф. Бродель моделює пласти економічної історії – щоденне матеріальне життя, ринкову економіку та елементи капіталізму (1-2 томи), які синхронізує (за апробованим ним ще в «Середземномор’ї» методом) з хронологічною моделлю економічного життя (починаючи від географічних і кліматичних умов до аналізу складу населення, технології виробництва, обміну, ролі міст та соціопрофесійного поділу).

Історія людства ХV - ХVІІІ ст. постає в «Матеріальній цивілізації» як складний ланцюг змін, домінуючих на певному етапі історичного розвитку «світів-економік», прив’язаних до певних географічних регіонів.

Оскільки поняття «світ-економіка» є оригінальним у Ф. Броделя і в подальшому буде користуватися значним «попитом» серед істориків, хотілося б зупинитися на ньому трохи детальніше. Взагалі-то в книзі Ф. Броделя два співзвучні терміни – «світ–економіка» і «світова економіка». Однак якщо під світовою економікою розуміється економіка всього світу взятого в цілому, то під виразом світ–економіка Ф. Бродель розумів економіку лише певної частини нашої планети в тій мірі, в якій вона утворювала економічне єдине ціле. Термін «світ–економіка» має три найважливіші ознаки. Цей світ займає певний географічний простір, має свої кордони, які, хоч і повільно, змінюються. Через значні проміжки часу відбуваються невідворотні прориви цих кордонів. Так сталося, наприклад, в результаті Великих географічних відкриттів кінця ХV ст.

Світ-економіка завжди має полюс, центр який представлений пануючим містом, в минулому містом-державою, нині економічною столицею (наприклад, в США – це Нью-Йорк, а не Вашингтон). однак в межах світу-економіки можливе існування, і то навіть протягом тривалого часу, двох центрів (наприклад, Рим і Александрія епохи Августа, Антонія і Клеопатри, Венеція і Генуя часів війни за Гавань Кьоджа (1378-1381); Лондон і Амстердам у ХVІІІ ст.).

Будь-який світ-економіка складається з ряду концентрично розміщених зон. Серединну зону складає область, розташована навколо центру. Далі, навколо серединної зони розміщуються проміжні зони. І, насамкінець, - величезна периферія, яка в поділі праці, що характеризує світову економіку, є не учасницею, а підлеглою і залежною територію.

Ці співіснуючі між собою економіки, пов’язані досить обмеженими обмінами, ділять між собою майже весь населений простір планети, виключаючи ту територію, де торгівля слабко розвинена. Повільно деформується, світи-економіки відображають глибину історію світу, яка є нескінченою тяглістю зміни та взаємодії різних «світів» у просторі і часі. Кожен з цих світів Ф. Бродель аналізує у всіх його зрізах, на всіх рівнях, тобто тотально.

Тотальний, або «глобальний» підхід, за Ф. Броделем, це не претензія історика на пояснення історії всього світу, а лише заявка на дослідження певного його фрагменту в конкретній просторово-часовій площині, заявка, яка, однак, потребує неодмінного висвітлення істориками всіх без винятку рівнів функціонування даного суспільства1.

Центральним поняттям роботи є «цивілізація», під якою Ф. Бродель розуміє розміщений на певній площині й у хронологічній тривалості континуум, що характеризувався внутрішньою єдністю і незмінністю ознак. Цивілізація, як показав Ф. Бродель у «Середземномор’ї», розвивалася у трьох часових потоках, найважливішим з яких був «час довгої тривалості». Ф. Бродель слушно відзначав, що зрозуміти ґенезу сучасної капіталістичної цивілізації неможливо без розгляду цього процесі у дуже тривалому часовому проміжку. Задовго до появи капіталізму його заповідали численні ознаки: зростання міст і обмінів, поява ринку праці, згуртованість суспільства, поширення грошей, зростання виробництва, торгівля на великі відстані. Ф. Бродель зазначав, що чимало істориків починають історію капіталізму з ХVІІ – ХVІІІ ст., ототожнюючи його зі спалахом промислової революції. Але навіть за такої короткої перспективи мова їде про три – п’ять століть і, отже, про структуру довгої часової протяжності – це послідовність рухів, що поновлюються з варіаціями та зворотними рухами, з погіршеннями, пристосуваннями, покращеннями, стагнаціями – соціологи кажуть про структуризацію, деструктуризацію, реструктуризацію. Зміни в таких структурах зазвичай протікали довгими ритмами, а їх еволюцію Фернан Бродель розумів як циклічність у всіх виявах. Циклічність є характерною ознакою передусім економічного життя: вивчення кривих і графіків цін, зарплатні, народжуваності, смертності, міграцій, обміну, виробництва є можливим лише у тривалому часі (десятки і сотні років). Констатуючи це, Фернан Бродель наслідує методологічні погляди Е. Лябрусса. Водночас він стверджує, що циклічному розвиткові підпорядковані й такі прояви цивілізації, як технології, політичний лад, духовність, наука, освіта, а також – вперта боротьба людини з навколишнім середовищем.

Відтак основними дійовими особами дослідження Фернана Броделя стають не особи і навіть не колективи, а змодельовані форми їхньої діяльності – «структури». Структура, за Фернаном Броделем, це будь-яка змодельована істориками реальність минулого, яка протистоїть «часові довгої тривалості» й залишається, незважаючи на дію природних, біологічних, соціологічних факторів, незмінною у своїй основі продовж життя кількох поколінь1. Найвагомішою структурою, за Ф. Борделем, є сама цивілізація.

Саме з втілення історіографічних поглядів Фернана Броделя почався новий, характерний більше для наступного етапу, тип дослідження, втіленням якого слугують багатотомні видання певної тематики як результат спільної роботи кількох дослідників.

Вже в 60-х рр. розпочався проект серії монографій «Великі цивілізації», окремі частини якого писали учні Фернана Броделя. Наприклад, у 1964 р. з’явилася книга Жака Ле Гоффа, присвячена цивілізації середньовічного Заходу V – ХІV ст. У центрі уваги дослідника описали простір і час у сприйнятті та житті людей середньовіччя, їхнє матеріальне життя, соціальна система, колективна психологія. Однак головним об’єктом свого дослідження Ж. Ле Гофф вважав просторово-часові структури, які «утворюють кадр будь-якого суспільства і будь-якої культури».

Структуралізм Фернана Броделя, що виявився в досліджені стійких систем соціально-економічної історії, найяскравіше втілився у його «науковому заповіті» – «Ідентичності Франції». Автор планував написати чотири томи, з яких встиг написати лише два (цю роботу перервала смерть Фернана Броделя у 28 листопада 1985 р. в Кот д`Азур в Південній Франції). Тому цю його роботу було опубліковано вже після смерті автора – впродовж 1986-1990 рр. Об’єктом дослідження першого тому стала «іммобільна (нерухома) історія» взаємин людини з навколишнім середовищем. Фернан Бродель розглядає географічні і кліматичні умови Франції та вплив цього велетенського простору на антропологічну, лінгвістичну, економічну, політичну різноманітність її регіонів.

У широкому розумінні – це вивчення французької самобутності у «часі довгої тривалості» – стосунків між містами та селами, впливу на них ландшафтів, ролі Парижу у національному об’єднані, розвитку транспорту та професій тощо. У цьому дослідженні люди особливо сильно розчинені в середовищі, в обставинах. У зв’язку з цим Фернан Бродель наголошує, що не лише «люди творять історію, але й історія створює людей, вона нерідко формує їх долю – це анонімна, але глибока і часто мовчазна історія» в «часі довгої тривалості»1.

Попри всю продуктивність та новизну досліджень Фернана Броделя та Е. Лябрусса плин часу давався взнаки, і вже в кінці 60-х –на поч. 70-х рр. у французькій історичній науці народжуються інші течії, напрямки, історіографічні тенденції

В 1965 р. з Сорбони пішов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки із співробітниками «Анналів» покидає свою посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючись лише номінальним членом нового колективного керівництва журналу. Редакцію часопису очолив «тріумвірат» представників нової наукової генерації: медієвіст Ж. Ле Гофф, модерніст Е. Ле Руа Ладюрі та спеціаліст з історії новітнього часу М. Ферро.

Таким чином, 1969 р. можна вважати рубіжним в закінченні другого етапу школи «Анналів» та переходом до його третьої ланки еволюції.

50-60-і рр. для анналівської спільноти принесли визнання як в самій Франції, де приналежність до цієї течії стає запорукою успішної академічної кар’єри, так і далеко поза її межами – університети світу змагались за право називати Фернана Броделя чи Е. Лябрусса своїми професорами. Ідеї цих істориків щодо глобального чи тотального підходу до вивчення історії чи структуризації суспільного життя найкраще відповідали духові часу швидко змінного світу, що шукав для своїх змін надійної та тривкої основи. Дистанціювання від фактів-подій до структур в «часі довгої тривалості» дозволило якнайглибше оцінити загальні основи певної цивілізації, особливості в економіці, політиці, суспільному устрої та культурних началах. На жаль, такий макроісторичний підхід хибував іншою крайністю - втрачалася людина в історії, її обезличування та злиття з масою загрожувало кризою інтелектуального та духовного розвитку. Спроба змінити акценти – то вже справа третього покоління «Анналів», про що мова ще буде йти.

Тут же слід наголосити ще на одному важливому аспекті другого періоду: окрім загального визнання анналівських методичних прийомів писання історії, відбувається й установлення нових типів організації історичного дослідження та історичного писання. В 50-х – 60-х рр. в межах «Анналів» це відбувалося або традиційним шляхом творення Фернаном Броделем чи Е. Лябруссом власних дослідницьких шкіл, або заснуванням науково-дослідних центрів, установ чи навіть неформальних колективів з метою спільного дослідження, результат роботи яких найчастіше виявлявся у колективних монографіях чи багатотомних проектах. Саме останній – новітній шлях стане домінуючим вже для третього покоління «Анналів», які використовують його для усталення своїх методичних конструкцій. Як зазначає сучасний французький вчений Моріс Емар, 50-60 рр. були часом новаторства, коли дослідники вчилися співробітничати один з одним, не поступаючись власною незалежністю1. Колективні дослідження втратили свій виключний характер, перетворившись в таку ж норму, як й індивідуальні.

Розділ ІІ Зміна парадигми історіописання: від історії тотальної до «історії в скалках» (1969-1989 рр.)

На рубежі 60-70-х рр. в суспільному устрої Франції сталися значні зміни, що звичайно мали вплив і на загальне становище в історичній науці. Франція перестала бути колоніальною державою, стало очевидно, що вона покидає й клуб великих держав. Стрімко змінюється обличчя країни: села обезлюдніли за життя одного покоління, а студентська революція травня 1968 р. кинула виклик суспільству споживання і традиційним освітнім структурам2.

Все це вплинуло на становище істориків та історичної науки в цілому, в тому числі і в школі «Анналів». Як вже зазначалося, в 1969 р. відбулася зміна редколегії журналу, очолити яку довірили Ж. Лє Гоффу, Е. Лє Руа Ладюрі та Марку Ферро (з 1964 р. виконував обов’язки секретаря журналу).

Стаються досить глибокі зміни в академічному середовищі істориків. Ключові кафедри в Парижі і в провінції очолило покоління істориків, які здобули освіту відразу в повоєнне десятиліття. Цей процес був досить очевидним поряд з іншим явищем вражаючого зростання числа академічних посад в університетах після кризи 1968 р.: між 1967 та 1983 рр. кількість повних професорів, асистентів та старших асистентів подвоїлася. Історія, таким чином, була представлена набагато значніше, чим коли б то не було, особливо в університетах, де вона привертала багатьох студентів – їх кількість зростала ще швидше, ніж викладачів. Відповідно, зростала кількість академічних газет, статей та захищених дисертацій.

В 70-х рр. увага широкої аудиторії, навіть далеко за межами академічних кіл, звернулася до історії. Як умовна точка відліку цього інтересу можна вважати все ті ж події 1968 р. Соціальний рух, що розпочався в університетах, мав власні утопічні погляди на майбутнє, які розумілися ними як звільнення від соціального примусу. Ще через декілька років наступив світовий економічний спад. У Франції він знаменував собою кінець «славного тридцятиліття» і початок занепаду в економіці, що продовжувався з деякими коливаннями до кінця ХХ ст. Оптимізм післявоєнних років поступився місцем невпевненості стосовно змісту історичних процесів, який був очевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасне видавалося непевним, майбутнє – прихованим в мареві, зате минуле стало надійним місцем для інвестицій. В результаті намітилася широка зміна відношення суспільства до минулого і трансформація того, що можна було б назвати і «режимом історичності». В ті часи, якщо люди і бажали чогось від історії, то не уроків чи прецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, де вони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія стала екзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно з трансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою її аудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачів історії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія, історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічному середовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкому сеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для яких власне і створювалися праці вчених.

Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі1. Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.

Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор’я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. – видання англійською мовою “Середземномор’я” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.

Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них – Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої «Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов’язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.

Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов’язкове1.

Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням – постмодернізмом, – наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.

Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.

Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:

коли фрагментація об’єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;

коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування1.

Відповідно до цього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції: збільшується об’єм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, що загрожує втратою зв’язків між істориками, що працюють з різними країнами, епохами, і територіями;

впевненість багатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінювати негативно. З точки зору «філософії відмінностей» і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;

практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар’єр між окремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал «тотальної» історії все віддаляється2;

крім того, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаються попередні спільні установки, які об’єднували всі соціальні науки і які давали надію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;

як наслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходів до історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципі не визнають будь-яких “метанаративів“;

тенденція до все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот до визнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великий історичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії1.

Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірі виявилися у школі «Анналів» від самого початку, але беззаперечним є той факт, що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи два напрямки історичних досліджень 70–80 рр. привнесли в анналівську традицію величезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих її представників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію й популяризувати її серією монографій.

Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” для себе свої історичні корені – традиційне село.

За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік – культурної антропології та тотальної історії.

Монтайю – маленьке село горян-пастухів у Верхньому Ар’єжі, розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічним подіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актів докладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких не пропущено жодної таємниці Монтайю – ані інтимного життя, ані духовного світу, які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши в основу свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методів етнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але у всіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейних кланів) – до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способів самовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті). Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини від оточення – від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історії одного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життя гірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дуже довгої тривалості” – аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторською методикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів, завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх з доречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється, зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавим пересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” – це історія-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, які висвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему – становище селянства півдня Франції в модерну добу.

Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” – “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства. Це – кліматична залежність розвитку аргокультури, народжуваності, смертності, хвороб, освоєння ландшафтів, будівництва. Таке дослідження, на погляд Е. Ле Руа Ладюрі, є можливим тому, що «клімат є функцією часу: він змінний, піддається коливанням, є об’єктом історії». Але написання історії кліматичних умов є можливим лише тоді, коли дослідник згоджується на цілковите подолання “антропоцентричних забобонів” (зосередження на людині та суспільстві). Тому автора не цікавили такі явища, як окрема міграція чи випадок голоду, їхні внутрішні, профільтровані через людську чи індивідуальну та колективну свідомість спонуки, а лише об’єктивні процеси – коливання клімату, неврожаї тощо.

“Іммобільна історія” стала темою інавгураційного викладу Е. Лє Руа Ладюрі в Коллєж де Франс. У ньому він розвинув характерний для Ф. Броделя погляд, що суспільство змінюється без фундаментальних зламів, всупереч тому, що “твердять прихильники діалектичного підходу”. Революції в такому вимірі не мають історичного значення, як події, що відбуваються в “короткому часі”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрі, історія є одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням. В основі нерухомої історії лежать глибинні структури1.

В цьому погляді прослідковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрі надзвичайно модної у французькому інтелектуальному середовищі 60-70 рр. філософії структуралізму Клода Леві-Строса.

У 1971 р. вийшов спеціальний випуск “Анналів”, присвячений проблемі “Історія та структура”. Провідні методологи школи «Анналів» та структуралістської філософії задумали його як реальний крок до примирення: кожен із напрямків прагнув відмежувати власну сферу компетенції. Істориком вдалося відстояти методологічну незалежність своєї дисципліни, попри те, що вони погодилися з раціональним застосуванням структуралістського дискурсу для дослідження минулого. Філософський структуралізм не зміг підпорядкувати собі “Аннали” передусім через відсутність вже в ній єдиного “стандарту” та якісну різноманітність її внутрішніх течій1. Дослідники, які ототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною різноманітною палітрою проблем – від умов життя (географічних, кліматичних, біологічних, фізіологічних) – через вивчення продуктивних сил (економічних, аграрних циклів, торгівельного обміну, матеріального побуту), соціальних структур – до ідеології та психології соціальних груп. При цьому історики використовували найрізноманітніші методи – кількісні, структурні, антропологічні, географічні, археологічні, етнографічні, кліматологічні тощо.

Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об’єктів для вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з’ясувати ставлення суспільства до життєвих цінностей, а через призму останнього – пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв’язок, що існував між ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства. Дослідник вважає, що у зміні ставлення людини до смерті відображаються зрушення у її самосвідомості. Так, в період раннього середньовіччя люди ставилися до смерті як до звичайного явища природної необхідності, у суспільстві не існувало колективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму й не відчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїми помешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смерті „прирученою смертю”.

З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з’являється міф про третю частину потойбічного світу – чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення. Індивідуальне сприйняття смерті досягає апогею в епоху індустріального суспільства, коли люди поводять себе так, начебто ніколи не вмирають. Збільшення тривалості людського життя в наслідок прогресу науки і медицини, утвердження споживчого типу суспільства докорінним чином змінюють глибинну структуру людської свідомості, коли кожна людина сприймає загрозу власної смерті як глибоку трагедію, рівну «загибелі всього світу». Таким чином, за останнє тисячоліття колективна ментальність якісно перероджується й поступається в осмисленні реальності індивідуальному світосприйманню1.

На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар’єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології1.

Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше середньовіччя: Час, праця і культура Заходу» (1997р.)2. Тут автор вводить поняття «довгого середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ – ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.

Книга складається з 18 есе, об’єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.

Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.

Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.

В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.

Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі – колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов’язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.

Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII – XVIII ст. Це також історія народження, сім’ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сімейне життя за старого режиму» вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів” філософ-постструктураліст Мішель Фуко («Історія безумства» (Париж, 1961), «Наглядати і карати. Народження в’язниці» (Париж, 1975), «Народження клініки» (Париж, 1963), «Історія сексуальності в класичну добу» (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош «Культура видимості. Історія одягу, XVII – XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт «Зміст жестів на середньовічному Заході» (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер «Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI - XVIII ст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо «Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході» (Париж, 1989)) тощо.

Значне зростання числа цих об’єктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф «нової історії» Франсуа Досс сформулював твердження про «історію в уламках», яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від «нової історії науки» і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності «технікою мікроскопа», тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.

Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собою інші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділ між культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історії наголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтак духовна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вона визначає загальноприйняті в історично даному суспільстві моделі світосприйняття та реакції загалу й окремих індивіду на виклик щоденності1.

У другій половині 70-х рр. захоплення культурною антропологією серед представників школи „Анналів” стає всезагальним. Характерним прикладом є еволюція наукового світогляду Е. Лє Руа Ладюрі, який декларує свій розрив з тотальною історією і звертається до реконструкції колективної ментальності міського населення півдня Франції наприкінці XVI ст. У видатній 1979 р. монографії «Романський карнавал» дослідник, узявши за основу один із сюжетів своєї докторської дисертації про соціальний рух у місті Роман, спрямований проти засилля знатті, здійснив вражаюче своєю експресією, динамізмом, живим характером реконструкцію духу епохи релігійних воєн світосприйняття мешканцями Лангедоку свого часу і власного місця в ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, оповитого символами та ритуалами. У своїй антропологічній реконструкції Е. Лє Руа Ладюрі широко використовував етнологічні та психологічні методи дослідження, вміло поєднував їх із здійсненим ним раніше кількісним дослідженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й відновлення в праці інтересу до політичної історії, зокрема ідеології епохи2.

Загальні тенденції розвитку французької історіографії 70-80-ті рр., які відзначилися методологічними пошуками ряду відомих істориків (М.Ферро, Е. Лє Руа Ладюрі, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення у школі „Анналів” особливого руху, який за своїм маніфестом 1978 р. отримав назву «нова історія». Підкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядів з концепціями засновників „Анналів”, теоретики «нової історії» водночас наголошували, що не бажають обмежувати себе рамками ортодоксії і висловлювались за перегляд деяких міркувань класиків.

Для постулювання своїх поглядів, їх вербалізації та доведення представники третього покоління „Анналів” – «нові історики» потребували серйозних наукових зразків та методик. І ось саме тут досить символічне та прикметне значення має той спосіб, у який вони це робили. Окрім написання індивідуальних монографій, ці вченні широко практикують масштабні енциклопедичні видання, колективні дослідження та заснування науково-дослідних інститутів. Це свідчить, що новий тип історіописання настільки був прийнятий у свідомості науковців, що вже міг слугувати засобом пропагування певних поглядів та формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективні дослідження в історії завдяки школі „Анналів” досягають свого вивершеного вигляду, відпрацьовуючись та деталізуючись їх практиками серед представників „нової історії”.

Знаковим у цьому відношенні виглядає 1975 р. Тоді VІ секція Практичної школи вищих досліджень – цей оплот „Анналів” – набула самостійного статусу і отримала назву Школи вищих досліджень соціальних наук. Очолював Школу в ці роки Ж. Лє Гофф. Поряд з цим в 70-ті рр. посилюється і створення різноманітних науково-дослідницьких груп в межах Школи, що практикують спільні дослідження.

Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релігійної антропології за ініціативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослідники, які групуються навколо центру, вбачають в дослідженні релігії та релігійних практик у площині антропології, повсякденних народних звичаїв. Орієнтувалися вони переважно на європейський регіон модерного та сучасного періоду.

У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру історичних досліджень засновано нову групу – Лабораторію історичної демографії, що відображало загальне тяжіння у цей час французької історіографії до проблем життя, смерть, сім`ї, шлюбу, дітонародження тощо. Особливістю історичної демографії було те, що дослідниками цього напряму зазвичай ігнорувалося індивідуальне на користь масовому, при цьому використовувалися легко верифіковані статистичні джерела.

1977 р. на хвилі зацікавлення археологічними дослідженнями, особливо середземноморського регіону, виникає Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології. Основну свою увагу дослідники звертали на археологічні пошуки в районі Рони-Альп, а також всього Середземномор’я в цілому. Від самого початку центр виник як спільний проект Ліонського університету, Школи вищих досліджень соціальних наук та Національного центру наукових досліджень.

Мабуть, українським медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.

При повороті до історії ментальностей та історичної антропології закономірним є заснування Центру антропології 1979 р. на базі Тулузького університету. Однак дослідження, що проводилися тут, це дублюють теми пошуків попередніх груп. Основна проблематика центру лежала в царині доісторичного періоду та етнології. Група дослідників доісторичного періоду вивчали суспільства на межі між первісним ладом та аграрним суспільством, тобто від останніх общин мисливців-збирачів до перших суспільств з міськими та державницькими комплексами. Найбільше дослідники зосереджувалися на районі Середземного моря (Іспанія, Франція, Італія, Кіпр, Левант, Єгипет), водночас група все ширше долучала методики інших дисциплін, формуючи спеціалізовані напрямки досліджень – полеоекономіка, полеометалургія, палеоекологія, археозоологія.

Інша група – етнологи – своє завдання вбачали у вивченні перш за все антропології християнства, не обмежуючись територією його визнаного панування, але й розглядають це вірувань як маргінальне в певних суспільствах, зокрема індійському та японському.

Окрім створення нових дослідницьких установ, прихильники «нової історії» популяризували свої погляди на сторінках масштабних енциклопедичних видань: «Історія сьогодні» (1974), «Техніка історії» (1974), «Нова історія» (1978), «Словник історичних наук» (1986) тощо1.

Названі праці за змістом – спроба постулювання нового покоління школи „Анналів”, за формою – зразок для новітнього типу спільних колективних досліджень. Праці написані спільними зусиллями значної кількості істориків, що мали на меті систематизувати історичні знання в певні напрямки, виділити найперспективніші з них, окреслити поле дослідження для кожного.

В 1974 р. за редакцією Ж. Лє Гоффа і П’єра Нора була опублікована колективна праця „Техніка історії”. Її авторами стали переважно історики третіх „Анналів”. Мета монографії – проілюструвати по можливості нові напрямки в історії. Цей добре підготовлений видавничий проект не претендував на енциклопедизм, більше того, у передмові редактори писали, що за їх розумінням сьогодні область історії безкінечна, і навіть якщо якийсь напрямок сьогодні не розробляється, то його час обов’язково прийде в майбутньому. Збірник повинен був проілюструвати новий тип історії, а його редактори, з повагою згадуючи імена М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, відмовлялися обмежуватися будь-якою ортодоксією.

В трьох томах „Техніки історії” розглядалися такі традиційні предмети історичного дослідження, як релігія, наука, мистецтво, політика і економіка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися ті чи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше не досліджувані області: історія клімату, історія свят, історія тіла, історія кулінарії, історія книг, історія підсвідомого тощо. Мали місце і методологічні роздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес (М. де Серто) та інше2.

Тут же вперше була опублікована відома стаття Ж. Лє Гоффа „Ментальність: неоднозначна історія”, в якій він окреслював здобутки та перспективи цього напрямку досліджень. Виправдовуючи прихильність до історії ментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, – в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад” історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки1.

Власне саме в праці „Техніка історії” знову запроваджується поняття „нова історія”, дещо призабуте від часів А. Берра.

В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою – „Нова історія”, яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів”. Сам Ж. Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії”. На його думку, власне ця традиція почалася із заснуванням 1929 р. журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, і включення в редколегію Ф. Броделя в 1946 р. знаменувало відродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова історія” включає в себе все те, що не є традиційним для ХІХ ст., все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у віці ХХ ст.2.

Ж. Ревель дещо конкретизує той зміст, що вкладався в поняття „нова історія” третіми „Анналами”. Зокрема, він пише, що за задумом анналістів „нова історія” буде відкрита впливу багатьох напрямків та течій, навіть таких, що традиційно розглядалися, як чужі „Анналам”. Таке трактування перспектив історії призвела в майбутньому до відродження занедбаних політичної історії та історії подієвої. Попри певні еклектичні засади, в цілому програма мала позитивний вплив на урізноманітнення дослідницької тематики.

Сама праця „Нова історія” має той же принцип побудови, що й попередня „Техніка історії”. Розглядаються найрізноманітніші предмети та напрямки історичних досліджень – жінки (С. Дофін), образ (М. Ферро), соціальна історія (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали” (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо.

Нові історіографічні напрямки типу історії ментальностей чи історичної антропології для утвердження своїх позицій відшукують елементи своїх методик в попередніх історіографічних традиціях. Наприклад, Ф. Арьєс відзначав, що перші праці з історії ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Еліас, М. Блок, Л. Февр. Друге народження історії ментальностей відбувається в 60-ті рр. в зв’язку з кінцем „релігії прогресу”. На думку французького історика, цей історичний напрямок вивчає колективне несвідоме, а популярність його зумовлює прагнення суспільства відрефлексувати колективну пам’ять1.

Коріння історичної антропології А. Бюргьєр прагне віднайти у ХVІІІ – ХІХ ст. Вона схожа з історією приватного життя, але, на відміну від останньої, зосереджується не на описі зовнішніх змін, а на їх „резонансі” в моделях поведінки людини2.

Окрім власне праць теоретичного характеру, книги подібного штибу (як результат спільного дослідження) у 70-80-ті рр. виходять і з суто практичними результатами. Найбільш цікавими серед них видаються „Історія приватного життя” (1985-87), „Історія французького виховання” (1984-86, 4 томи, за редакцією Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середні віки” (1983, за редакцією Р. Фоссьє), „Історія селянської Франції” (1975-76, 4 томи), „Історія міської Франції” (1980-85, 5 томів), „Історія французького населення” (1988, за редакцією Ж. Дюпакьє) тощо.

„Історія приватного життя” за редакцією Ж. Дюбі та Ф. Арьєса побачила світ 5-томним виданням протягом 1985-87 рр3. В цій фундаментальній праці було вперше поставлено завдання глобального дослідження приватного життя (головним чином в Європі) протягом двох тисячоліть. Окрім загального керівництва проектом, фахові дослідники очолювали безпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому, присвяченому приватному життю від язичництва до Візантії, це робив П. Вейн, для другого – Ж. Дюбі, для третього – Р. Шартьє. Кожен том складався з певних розділів-статей колективу авторів. Не торкаючись змістового наповнення праць, ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з відмітних рис нового типу колективних досліджень. Оскільки автори кожен на своєму конкретному історичному матеріалі оперували поняттями „особисте життя”, „приватне”, „публічне”, то всі вони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен із них відповідно до своїх методологічних поглядів чи особливостей досліджуваної ним епохи вносив свої варіації, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя”. Редактори проекту не шукали простих шляхів – обрання з великої кількості пропонованих варіантів однієї концепції та припасування до неї всіх інших. Натомість було написано силу передмов (до проекту в цілому, до кожного тому зокрема, почасти до окремих розділів), а також післямов, епілогів, додаткових теоретичних розділів тощо. Звісно, робилися певні спроби звести всі роздуми до спільного знаменника, але ні в якому разі не йшлося про нівелювання „інакших” поглядів.

Таким чином на практиці був відпрацьований плюралізм вивчення історичних явищ, представлена палітра досліджень та поглядів, що попри свою різність, „вляглися” в спільне коло окремого видання.

Прагнення підсумувати дослідження соціальних структур протягом значного проміжку часу відзначаються такі колективні роботи, як «Історія селянської Франції», «Історія міської Франції», „Соціальна історія Франції”. Ці колективні праці засновувалися на просопографічних дослідженнях минулого періоду.

Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію в скалках».

Дискусія навколо „Анналів” була стимульована публікаціями редактора часопису «Рast and present» (Оксфорд) Лоуренса Стоуна та італійських дослідників Карло Гінзбурга та Карло Поні. Вони критикували претензії анналівської методології та наукову точність у вивченні минулого, підкреслюючи, що відмова від нарративу, яка здійснювалася у формі заперечення подієвої та політичної історії, допровадила до очевидної кризи довір’я з боку суспільності до історичного знання.

Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поні пропонували описувати конкретних акторів історичного процесу у нещоденних ситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не є винятком, і пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизації методів, притаманних точним наукам. Історія замість того, щоб вишукувати повторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять зосередитися на особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичного аналізу й більшої уваги історика до особистості. Це завдання потребувало, на їх погляд, радикального оновлення методів аналізу історичних джерел, передусім – відмови від захоплення вивчення так званих серійних джерел1.

Зростання хвилі критики у Франції на адресу школи „Анналів” було спричинене рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів. Серед них слід згадати передусім про невдалий експеримент із застосуванням репрезентованої „Анналами” історії у шкільній та вищій освіті. Викладаючи історію економічних і соціальних структур, колективної ментальності, транспорту тощо, педагоги зустрічались з перешкодами, які часто виявлялися нездоланними: запропонована учням сума знань не закріплювалася в їхній пам’яті, бо вони не могли зв’язати їх з певним місцем у часі і просторі (факторами-подіями). Очевидно була потреба внесення до викладання історії чіткої хронології, а це в свою чергу передбачало повернення до політичної історії. До цього спонукала й суспільна функція історії, бо йшлося про негайну потребу відновити в колективній свідомості французів зв’язком з минулим, який розчинився в «безособовій», «анналівській» історії. Реалізація цього завдання видавалася неможливою без історіографічного та дидактичного відродження історії «великих діянь» нації. Останньому сприяла тенденція до занепаду лівацьких настроїв у суспільно-політичному житті Франції після 1968 р. У 80-х рр. історики школи „Анналів”, більшість з яких були тією чи іншою мірою пов’язані з комуністичною партією, опинилися під систематичною критикою. Їх звинувачували в зневазі до індивідуальності людини, недооцінення її творчої ролі в історії, відтак – у абсолютизації соціально-економічних структур та „часу довгої тривалості”1.

Критика традиційних методологічних принципів «нової історичної науки» постмодерністами стала однією з головних причин кризи такого провідного напрямку школи „Анналів” як культурно-антропологічна історія. Культурна антропологія обґрунтовано критикувалася за зосередження на змодельованих дослідником середньостатистичних формах поведінки та соціальних нормах, явищах масового характеру, а не на поведінці та уявленнях конкретних акторів історичних процесів, а також за надмірну маргіналізацію сюжетів досліджень.

Проте виявлення недоліків культурно-антропологічної історії стало лише конкретизацією закидів на адресу всієї школи „Анналів”.

Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли і самі анналісти. Вони визнали необхідність докорінного перегляду деяких методологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризи її концептуальних засад. Цю «кризу росту» спричинив як загальний розвиток історичної думки, яка на сучасному етапі досягнула високого рівня індивідуалізації (руйнування вертикальних зв’язків спадкоємності в системі «вчитель-учень», натомність структурування зв’язків горизонтальних типу «дослідник-дослідник»), так і загальним станом суспільної кон’юнктури, що визначається підвищеним інтересом до біографічного, популярного, позитивістського історіописання і збайдужінням до історії структур, масових рухів та закономірностей1.

У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогла створити синтетичного бачення історії суспільства, що органічно поєднало б загальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в історіографії Франції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі., М. Ферро, Б. Лєпті, Ж. Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвячений переосмисленню методологічних віх „нової історичної науки”, констатували, що жодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційну гегемонію серед соціальних наук. Тим самим вони самі відмовились від лідерства.

Однак критики не враховують іншого моменту: криза методологічна 70-80-х рр. в анналівському історіописанні йшла поряд з розквітом нового типу організації досліджень – колективні пошуки. Анналісти, такі непередбачливі з методологічної точки зору, виявилися в цей час пророками щодо домінації зв’язків горизонтального типу між різними дослідниками. Практика таких зв’язків розпочалася у Франції відразу після Другої світової війни. Анналісти третього покоління відточили ці традиції до належного рівня.

Саме завершена система колективних досліджень у Франції і стала, на нашу думку, тією основою, на якій почало відроджуватися четверте покоління „Анналів”, тенденції до оформлення якого вже відмічаються деякими дослідниками.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

Бродель Ф. Исторические и общественные науки. Историческая деятельность // Философия и методология истории. – М., 1977

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ вв.: В 3 томах. – М., 1986-1992

Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV – ХVІІІ ст.: В 3 томах. – К., 1995, 1996, 1998

Бродель Ф. Час світу: Уривки з книги // Всесвіт. – 1996. - № 4. – С. 163-175, № 5-6. – С. 142-159

Бродель Ф. Что такое Франция? Пространство и история: В 3 кн. – М., 1994

Бродель Ф. Цивилизация определяется в связи с различными науками о человеке // Социальные исследования. – 1989. - № 2

Бурдье П., Шартье Р. Люди с историями, люди без историй // НЛО. – 2003. - № 60

де Серто М. Разновидности письма, разновидности истории // www.ruthenia.ru

Дюби Ж. Европа в средние века. – Смоленск, 1994

Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №5-6. – С. 72-84

Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000

Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. – М., 1998

Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С. 385-397

ІІ. Література

Ададуров В. Історія Франції. – Львів, 2002

Акіншева І. Вивчення соціальної історії в школах європейських країн // Рідна школа. – 2004. - № 9. – С. 71-73

Александра М., Крижанівська В. Деякі роздуми щодо сутності формаційного та цивілізаційного підходу до розвитку історичного процесу та проблема періодизації загальної історії // Історія в школі. – 1999. - №3. – С. 6-12

Арзаканян М. Ц. Памяти проф. А. В. Адо. Современные исследования о Французской революции конца ХVІІІ в. // Вопросы истории. – 2004. - № 9. – С. 167-168

Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. – 1989. - № 3. – С. 18-34

Бессмертный Ю. Метод // Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 2000. – С. 16-28

Бессмертный Ю. Частная жизнь: стереотипное и индивидуальное. В поисках новых решений // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 11-19

Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 194-201

Гуревич А. Я. Историк конца ХХ в. в поисках метода // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 166-174

Гуревич А. Я. Культура и история // Новая и новейшая история. – 1991. - № 1. – С. 97-100

Жук С. І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. – 1994. - №1. – С. 45-53

Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999

Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К.-Львів, 2005. – С. 249-272

Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004

Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4

Мазурок О. Перспективи розвитку історичної думки в Україні в новому столітті // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 10-11

Методологические поиски в современной исторической науке // Новая и новейшая история. – 1996. - № 3. – С. 75-90

Могильницкий Б. Г. Историческое познание и историческая теория // Новая и новейшая история. – 1991. - № 6. – С. 3-9

Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ в. – Вып. 2. Становление «новой исторической науки». – Томск, 2003

Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru

Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34

Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192

Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-208

Юрганов А. Источниковедение культуры в контексте развития исторической науки // Россия ХХІ ст. – 2003. - №3

Яковенко Н. Паралельний світ. – К., 2002

Ящук Т. І. Філософія історії. – К., 2004

Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. 1. – К., 1992

1 www.ehess.fr

2 Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5

1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 62-63

1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 65-66

1 Деякі дослідники виділяють у Франції 40-60 рр. окрему школу соціально-економічних досліджень, засновану Ф. Сіміаном, і очолювану в цей час Е. Лябруссом (див. наприклад: ). Проте більшість схильна відносити Е. Лябрусса до анналівської традиції в силу задекларованих М. Блоком і Л. Февром пріоритетів соціальної та економічної історії.

1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. –С. 37; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 93

2 Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. – М., 2002

3 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 37

1 Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru

1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 68-69

1 Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 196-198

1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. - С. 38-41

1 Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 195

2 Уваров П. История, историки и историческая память во Франции // www.strana-oz.ru

1 Якщо публікації в пресі на популярні історичні сюжети практикувалися і в минулі часи, то співпраця професійних істориків з кіно і телебаченням – явище, притаманне вже для другої половини ХХ ст., зокрема переважно починається саме з 60-70-х рр. В 1972 р. подібна пропозиція була зроблена Ф. Броделю щодо його праці про Середземномор’я. Так народився цикл з 12 50-хвилинних телепередач – плід творчих зусиль цілої групи режисерів, серед яких був Фолько Куілічі, з яким раніше Ф. Бродель робив фільм про Сієну. Цикл, який вийшов на екрани восени 1976 р., відразу завоював прихильність публіки (Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-194). Подібний проект був створений за книгою Ж. Дюбі «Час соборів». Він же був генеральним директором телеканалу «Ля Сет» до 1995 р. Свій власний цикл програм на телебаченні мав і Е. Лє Руа Ладюрі. Звичайно, в нашому повсякденні історичні документальні фільми стають звичною практикою.

1 Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №6. – С. 69-71

1 Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. С. 188

2 З думкою І. Олабаррі погоджуються й українські дослідники, зокрема В. Горобець в контексті розгляду «нової соціальної історії» як про одну з її серйозних методологічних проблем говорить про процеси поглиблення спеціалізації досліджень і дроблення соціальної історії на окремі субдисципліни і, у перспективі, - небезпека їх повної автономізації (Горобець В. „Нова соціальна історія”: можливі українські перспективи у світі європейських досягнень і проблем // Історія та історіографія в Європі. – К., 2003. – Вип. 1-2. – С. 143).

1 Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С. 186-187

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. - С. 42-44

1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. –С.44-45

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 46

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 47

2 Книга перекладена російською мовою: Ле Гофф Ж. «Другое средневековье: Время, труд культура Запада. - Екатеринбург, 2002»

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 47-48

2 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 48-49, 112-115

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 49

2 Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №6. – С. 72

1 История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М., 1996. – С. 40-43

2 Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С. 179

1 История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М., 1996. – С. 26-29

2 История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М., 1996. – С. 30-37

3 Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34

1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 50. Сучасна історична наука тяжіє до поєднання макро- та мікропідходів до вивчення історії. Цікавою в цьому контексті видається гіпотеза Ю. Безсмертного. Людське суспільство уявляється йому як не повністю інтегрована система. Про її єдність і цілісність доводиться говорити лише умовно, оскільки всі індивіди суспільства мають можливість дій, які самою системою не приписуються. Це створює умови для девіантної поведінки, нестандартних казусів та появи нетипових особистостей. Таким чином предмет історії має дві складові: з одного боку - це певна система, хоча і не зовсім інтегрована; з іншого боку – унікальні феномени, що системі не підкорюються. Оскільки повноцінне історичне дослідження має накладати одне на одне і структури, і феномени, то вчений історик потребує застосування різних методик, відповідно використовуючи макро- та мікроаналіз. Про це див.: Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого / Под ред. Ю. Бессмертного и др. – М., 1999

1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 51

1 Там само. – С. 54, 57