ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

1.1 Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни

1.2 Політичний портрет Богдана Хмельницького

Розділ 2. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ

2.1. Кримська політика Б. Хмельницького

2.2. Відносини України з Османською Портою

2.3. Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність. У багатовіковому розвитку українського народу ХVII століття займає особливе місце. Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний для середньовіччя, змінився різким прискоренням, що ознаменувався у політичній сфері створення етнічної держави українців, в економічній – поступовий перехід до більш високого рівня суспільного виробництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу розвитку людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили, або окремих осіб, які їх уособлювали. У сфері соціальних відносин такою новою силою стало козацтво, яке на рубежі XVI –XVII ст. перетворилося з явища побутового у суспільний стан, через призму якого переломлювалися основні тенденції розвитку України. Козацька Україна становить важливий етап у зміні соціальної структури і політичної нації в процесі національного будівництва, які здобувалися у визвольній війні 1648-1676 рр.

В центрі виступу проти шляхетської Польщі став Богдан Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. Особливої уваги заслуговує зовнішньополітична діяльність славнозвісного гетьмана. Як відомо, протягом багатьох років, ця діяльність висвітлювалася однобоко – з точки зору стосунків із Московією, тому, на наш погляд, звертання до аналізу зовнішньої політики із країнами у південному регіоні є актуальною.

Основна мета роботи: Аналіз зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького з країнами південного регіону.

Завдання роботи:

висвітлення політичного і соціально-економічного становища України на передодні Визвольної війни 1648-1654 рр.;

характеристика Богдана Хмельницького як політичного діяча;

аналіз зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду, спрямованого на встановлення стосунків з Кримом, Османською Портою, країнами Придунайського регіону.

Дослідженню періоду Хмельниччини присвячено чимало праць вітчизняних та зарубіжних вчених. Аналізу суспільно-політичного становища України напередодні визвольної війни, характеру військових подій та промислу народних мас, внутрішньої та зовнішньої політиці Б. Хмельницького присвятили свої праці М.С. Грушевський, М. Костомаров, В.А. Смолій, В.С. Степанков. Ці вчені всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили нову наукову спробу обґрунтувати етапи визвольної війни в Україні, і з позицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрішню і зовнішню політику гетьманатів 1648-1676 рр.

Серед праць, присвячених історії Визвольної війни українського народу середини XVII ст., значне місце займають дослідження зарубіжних вчених, які не залишили поза увагою і питання зовнішньополітичної діяльності Української козацької держави. Серед дослідників цієї проблеми слід назвати таких вчених, як Василь Дубрвський, Януш Комарик, Омелян Пріцак та ін.

Структура роботи складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

1.1 Політичне і соціально-економічне становище України напередодні національно-визвольної війни

У першій половині ХVIІ ст.. більшість території перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в ХV ст.. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569) – Волинь, Київщину і Брацлавщину. Згідно з умовами Деулінськогоп перемир’я (1618) і Поляновського мирного договору (1634) між Росією та Польщею до останньої відійшла Чернігово-Сіверщина. Закарпаття і Північна Буковина залишалися під владою угорських та молдавських феодалів.

Українська нація, перебуваючи в складі Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на утворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність.

В середині XVII ст. польська політика спричинила денаціоналізацію української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалося з польською на платформі польської національної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у зайняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого основні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків [6;с.95]. Отже інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечливість із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Колоніальний характер польської політики виразно окреслився і у сфері національно-релігійній. Відверто цинічною була вона щодо православної церкви. Докладалось всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніатства і католицизму: закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискримінація також торкнулася української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у національно-релігійному гнобленні.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка, наприклад у Східній Галичині та на Волині становила 5-6 днів на тиждень[4;с.202].

У цей період в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження мануфактурного виробництва. Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства – за своєю суттю фермерського. Протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним з основних причин «вибуху» 1648 року. Козацтва виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацького стану не міг не викликати збройного спротиву.

Завершуючи аналіз питань, які привели до революційного вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв’язання якого міг вирішити лише революційний вибух.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Богдан Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

1.2 Політичний портрет Богдана Хмельницького

Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (1595-1657) народився на Черкащині. Матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволили дати Богданові пристойну домашню освіту, продовжити її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Майже 5 років провчився Богдан у Львові у єзуїтській колегії під керівництвом найкращих вчителів, де отримав знання багатьох мов, знайшов друзів.

Поєднання традиційної освіти, що існувала в Україні, з європейською сприяло розширенню світогляду Хмельницького, дало можливість познайомитися з кращими зразками світових духовних надбань.

З реаліями тогочасного життя Богдан Хмельницький познайомився у Чигирині. Почався якісно новий етап його життя. Шляхетське середовище і шкільну парту замінили атмосфера козаччини й ефес шаблі. Життя в краї було далеким від романтичних уявлень молодої людини. [14;с.4].

В районі Дикого Поля Хмельницькому довелося вперше зіткнутися з реальною загрозою з боку турків і татар, наяву побачити суперечності, які існували між різними угрупуваннями козацтва, на собі відчути результати політики польський властей. Проте, очевидно, саме ці екстремальні умови сприяли утвердженню принципової лінії поведінки Богдана і його політичного кредо. Свою долю Хмельницький зв’язав з козацтвом. Він бере участь у боротьбі проти турецько-татарської експансії в Україну, потрапляє у полон на два роки. Після повернення у рідні міста починається новий етап формування політичного світогляду майбутнього гетьмана.

Хмельницький замислюється над перспективою розвитку України, її взаємин з Польщею, та причинами поразки попередніх виступів козаків.

Без особливого перебільшення можна твердити, що на 1648 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати і адаптувати до реалій того часу попередній досвід визвольної боротьби козацтва. Для нього рівноцінними були як військові, так і політичні методи боротьби. Говорити про перевагу одного з цих компонентів не доводиться. У роки Визвольної війни українського народу Хмельницький продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети шляхом як відкритої збройної боротьби, так і методом переговорів, компромісів і навіть тимчасових поступок [14;с.4].

О. Рудакевич [13;с.72-73], аналізуючи внутрішню і зовнішню політику Б. Хмельницького, визначає, що тут не все було гаразд. По-перше, він недостатньо уваги приділяв мобілізації, узгодженню дій і консолідації усіх українських сил у визвольній боротьбі. Часто Хмельницький вживав суворих заходів для приборкання невгамовної селянської стихії, дозволяв шляхті чинити над «черню» розправи. У цілому можна сказати, що гетьман Хмельницький так і не зумів вийти за рамки інтересів козацького стану в здійсненні внутрішньої політики. По-друге, в укладанні союзів з іншими державами гетьман діяв як воєначальник, для якого необхідно було будь-що виграти даний бій. Перебуваючи в цейтноті, він не надто ретельно прораховував політичні наслідки укладених договорів. Хмельницький надто великі надії покладав на зовнішні сили і витрачав на їх пошук і мобілізацію багато зусиль. Певною мірою це було виправданим: до цього зобов’язував колоніальний стан і уразливість геополітичного становища України. Тому далеко не випадковими були інтенсивні контакти Б. Хмельницького із зовнішніми політичними силами південних країн.

Розділ 2 ЗОВНІШНЬОПОЛІТИТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ

2.1 Кримська політика Б. Хмельницького

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави.

Як відомо, вже на початку повстання 1648 року Б. Хмельницький у пошуках союзника в боротьбі проти Речі Посполитої звертається до Кримського ханства, яке традиційно розглядалося, як одвічний ворог українського народу. З моменту заснування Кримського ханату його історія тісно переплітається з українською. З українсько-татарськми відносинами були пов’язані інтереси практично всіх навколишніх держав. В.А. Брехуненко зауважує, що « із самого початку вироблення української лінії в політиці щодо Криму було в руках козакуючого елементу. А відколи козацтво перетворюється в осібний стан і перебирає на себе від вгасаючої князівсько-магнатської верстви провід в обороні національних інтересів українського етносу, політика щодо ханату стає виключно його прерогативою. З іншого боку, татарський чинник завжди відігравав в історії козаччини надзвичайно важливу роль. Власне його наявність була однією з основних передумов появи козацтва, і відтоді він вже не витрачав свого впливу» [2;с.87].

Вивчаючи досвід попередніх відносин кримців з козаками, коли останні намагалися залучити татар до бойових дій проти боротьби із Польщею, Богдан Хмельницький усвідомлював проблему такого залучення – вкрай небезпечна схильність Криму до порушення угод.

Не менш важливий висновок, який зробив гетьман з подій 1624-1629 рр., це необхідність підтримувати тісні стосунки не тільки з центральною владою, а й з ногайськими мурзами, враховуючи їх автономістичні прагнення та специфічну реакцію на будь-які заходи Бахчисарая. Ігнорування ногайського чинника було неприпустимим. Насамперед ногайці могли відмовитися від виступу на козацькому боці, тим паче, що договір з Іслам-Гіреєм передбачав припинення набігів на українські землі, від чого найбільше утискалися інтереси саме ногайської орди. Отже без нагайців сила союзника значно зменшувалася і вимагала коригування тактики бойових дій, оскільки Б. Хмельницький значну роль відводив татарській кінноті [10;с.143].

Існувала також небезпека польсько-ногайського зближення (така спроба була зроблена Я.Вишневецьким в кінці 1649 – на початку 1650 рр.). Ногайсько-буджацька орда також не зазнавала впливу донського чинника. І коли напередодні компанії 1649 р. Іслам-Гірей через походи донців затримався з виходом майже на місяць, ногайці вчасно з’явилися на Україні. Отже, Б. Хмельницький постійно тримав руку на пульсі подій у буд жаків та перекопців, нейтралізуючи ворожі впливи.

Та найбільшу небезпеку для гетьмана становила спроба Криму використати союзницькі відносини з козаками для організації спільного походу на московські землі, що вже траплялося у 1625 році, коли 800 запорожців, причому без гетьманського відома вирушили на землі государеві. Ймовірність повторення подібних дій була надзвичайно високою. Реалізація ідеї спільного походу на Москву, неминуче втягувала Україну у відкриту конфронтацію з і без того ненадійним північним сусідом, викликаючи адекватну реакцію Польщі. Таким чином, існувала загроза утворення вісі Річ Посполита – Москва антикримського, а, отже, і антиукраїнського спрямування. Не тільки руйнувалися плани гетьмана щодо утворення широкої анти польської коаліції, а й завдавався фактично смертельний удар по визвольній війні в цілому.

Богдан Хмельницький двічі робив спроби домовитися з Кримом про спільні дії. Перше посольство вирушило з Січі ще в другій половині січня 1648 р., і лише внаслідок діяльності другого посольства (березень 1648р.) було укладено угоду про спільні воєнні дії козаків і татар проти Речі Посполитої. Саме в березні. Тобто під час перебування в Бахчисараї українського посольства на чолі з Хмельницьким, Іслам-Гірей одержав листа від турецького султана. Останній вимагав, щоб татари подали йому допомогу в боротьбі за острів Мальту. Можливо саме це послугувала для Іслам-Гірея поштовхом для укладення угоди з Хмельницьким, оскільки похід татар на Середземне море не обіцяв здобичі, яка їй була гарантована на землях Речі Посполитої. А зволікання з підписанням угоди свідчить про обережну позицію Криму, уряд якого пильно стежив за розвитком подій в Україні [16;с.79]. І лише після того, як позиції Б. хмельницького змінилися, Іслам-Гірей вирішив взяти участь у війні проти Польщі. Дослідники не виключають також можливості проведення переговорів представників повстанців з окремими татарськими воєначальниками, насамперед з перекопським мурзою Тугай-беєм. Саме останній, як стверджує В.І Цибульській, одержав інструкцію від хана не вступати в бій доти, поки не впевниться, що козаки дійсно будуть воювати з поляками [16;с.80].

Щодо самого змісту українсько-татарських відносин, то вони трактуються в історіографії неоднозначно. Висновки деяких вчених твердять, що татарам був наданий офіційний дозвіл грабувати і забирати в полон українців (В. Дубровський) . Інші доказують, що про заборону татарам грабувати українські землі було відомо навіть в столиці Османської Порти. Але хоча текст договору Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ не зберігся, з донесення московських воєвод відомо, що татари зобов’язувалися не брати в полон українське православне населення (О. Пріцак). Можливо ця умова була важкою для виконання й спричинила непорозуміння між союзниками.

Таким чином, вчені по різному оцінюють значення україно-татарської угоди 1648р. Звичайно вона покликана була відіграти досить важливу роль у розвитку воєнних подій на Україні. Очевидно також, що не всі українці з ентузіазмом зустріли рішення про союз з татарами. Однак геополітичне становище України, яка перебувала в так званому трикутнику (Московська держава, Річ Посполита, Османська Порта з Кримським ханством), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладання договору з татарами.

Союз з Кримом відігравав позитивну роль протягом певного часу. Але, як зазначає В. Степанков, кримський уряд був проти створення незалежної Української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи – грабежу українських земель і торгівлі живим товаром. Для татар оптимальною виглядала ситуація рівноваги сил у боротьбі України з Польщею [13;с.130]. Такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (Зборів, Берестечко, Жванець), коли доля польської армії висіла на волоску. Зрада татар, як підкреслюють дослідники, підштовхнула Б. Хмельницького до пошуку іншого союзника і врешті-решт привела до українсько-московського договору 1654 р.

Відносини України з Османською Портою також залежали від українсько-татарських взаємин, оскільки Кримське ханство було васалом Туреччини і дії татар значною мірою визначалися позицією султанського уряду.

2.2 Відносини України з османською Портою

Відразу після смерті ( на початку червня 1648 року) короля Речі Посполитої Владислава ІV гетьман Б. Хмельницький відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями відомого сходознавця Омеляна Пріцака, вже влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу [12;с.172]. Інший сучасний історик Валерій Степанков віднайшов у архівосховищах Львова та Вроцлава документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана “прийняти його (Б. Хмельницького) під свою оборону і надати допомогу проти поляків” [15;с.67]. На основі даних листа польського шляхтича Л. М’ясковського, російський дослідник Борис Флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством відправлено полковника Филона Джалалія (восени 1648 р. той вдруге відправився до Туреччини) в напрямку отримання османської протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати “рабів” на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський.

Укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією – лише ведення переговорів щодо прийняття османської протекції) у 1648 р. започатковує формування чорноморської політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Нагадаємо, що Чорне море на той час було таким собі «внутрішнім озером» Османської імперії. Протягом 1649 р. гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції – про це свідчать не тільки його листи до московського царя, але й продовження переговорів із послами Османської імперії, листування із трансільванським князем та урядовцями Кримського ханства. Однак жодна з “високих” сторін (окрім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького, яка перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Українське гетьманство вже у цей час спробувало знову добитися прихильності іншого династичного зверхника – монарха в особі султана Мегмеда ІV. Згідно з дослідженнями М. Костомарова визнання османського протекторату над козацькою Україною відбулося протягом 1649–1650 рр. Додатковим підтвердженням цього факту є те, що на початку квітня 1649 р.турецький султан наказав кримському хану та сілістрійському (очаківському) бейлербею підтримати Б. Хмельницького [8;с.296]. Таким чином, очевидно, що саме тоді між Чигирином і Стамбулом було укладено лише торгову угоду, яка називалася “Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі” (т.зв. Чорноморська конвенція). У її першому пункті відзначалося, що “Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної зат­римки, перешкоди і труднощів” [8;с.298].

Історик Омелян Пріцак засвідчуює, що підписання другого “османсько-козацького” договору відбулося трохи пізніше – у 1650–1651 рр. Це підтверджується тим, що з огляду на ненадання Московською державою проханої військової підтримки, влітку 1650 р. козацька Україна значно активізувала свої відносини з Османською імперією [12;с.178].

Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника у Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків із султаном Мегмедом ІV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Б. Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Українське гетьманство погоджувалося на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: “Против кожного неприятеля (султана) стояти”; “у держави Вашої цесарської (султанської) милості не вдиратися”; “у згоді перебувати з татарами… на віки в приятельстві ходити”; з відома султана і кримського хана свої “військові справи чинити” [18;с.79].

Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник Антін Жданович, який разом із Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7-20 вересня 1650 р. послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візирем були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманства султанській владі. Символом згоди Мегмеда ІV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від’їздом до України “булави дорогоцінної” для передачі її Б. Хмельницькому. Разом із ним до Чигирина приїхав турецький посол Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Він був на прийомі у гетьмана на початку грудня 1650 р.

Українсько-турецькі переговори завершилися у березні 1651 р. “формальним признанням України вассальною державою Отоманської імперії”. Такий висновок зробив відомий історік М. Грушевський на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де відзначалося про згоду турецького монарха протегувати Україні. Прийняття гетьманом Війська Запорозького васальної залежності від Порти у 1651 р. підтвердив і видатний польський османіст Зігмунд Абрахамовіч.

Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І. Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651 р. до Відня про те, що козаки були звільнені від данини султану й мали одне зобов’язання – нести військову службу на користь нового сюзерена. Султан Мегмед ІV також надіслав Б. Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого [2;с.90].

Однак, щойно дійшло до практичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі. Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Коли ж у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман звернувся з проханням до Мегмеда ІV, щоб “кримським людям учинити … допомогу” козакам. В обмін на наказ султана до хана про підтримку Хмельницького, Порта змусила останнього погодитися на зміну попередніх домовленостей. Тепер Українське гетьманство (так само, як Молдавія та Волощина) було змушене платити данину султану. Крім того, гетьман мав надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією [16;с.116].

Після примирення з королем під Білою Церквою у 1651 р. Б. Хмельницький «виправдовуватися» перед султаном. Основною причиною українсько-польського перемир’я, яку виклав гетьман у листі до Мегмеда ІV від 4 листопада 1651 р., було запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією перед початком Берестецької битви. Але, незважаючи на це, Українське гетьманство залишалося у “братерському” союзі з Кримським ханством. Окрім того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади. Навіть більше, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти на підтримку козакам. Ці прохання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда ІV від 27 листопада того самого року.

Наступного, 1652 р., коли Ян ІІ Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією – у березні він запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Османської імперії. Але Б. Хмельницький дипломатично відмовив королю. А через деякий час у листі до коронного канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на Україну, то він “змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати”. Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.

На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке посольство козацької України. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда ІV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому прапор і тулумбас (барабан). Дослідники відзначають, що після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію [14;с.6].

Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України “велике” посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця червня 1653 р. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де йшлося про те, “щоб був гетьман у підданих султана”. Окрім того, він вручив Хмельницькому “корону (очевидно, шапку), і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан”. Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед ІV надасть йому військову допомогу у вигляді 10 тисяч вояків силістрійського бейлербея й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це Були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького [7;с.112].

Обов’язки Українського гетьманства як залежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними:

1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського;

2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець;

3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності.

Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а сааме – скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня – на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької торони щодо підданства, але й положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула український правитель, відправляючи назад турецьких послів, говорив їм: “…города (Кам’янця-Подільського) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої… тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу” [12;с.190].

Визнаючи номінальну зверхність московського царя, Б. Хмельницький попри заборону з боку протектора-сюзерена продовжував дипломатичні стосунки з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1654 р. (і це менше ніж через два місяці після Переяславської ради!) Хмельницький звертається до султана Мегмеда ІV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його кримським васалом. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом. Саме тому 16 квітня 1654 р. Б. Хмельницький писав до кримського хана Іслам–Гірея, що Українське гетьманство “на вічні часи” не порушить взаємної присяги про “братерський союз” і “приязнь”.

Показовою є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції: “Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей з Московською державою) робити? Бо краще мати більше друзів...” У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту [12;191].

У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів із ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у липні перебували у столиці Османської імперії. Головною темою переговорів знову Були питання про “зраду” Кримського ханства та необхідність розірвання кримсько-польського союзу, заборону татарам нападати на Україну, а також прийняття Українським гетьманством номінальної васальної залежності від султана тощо. У відповідь на лист Мегмеда ІV, де падишах за результатами посольства відписував Хмельницькому, що “пропонуєш з цілим народом козацьким моєму порогові блаженності підданість і щирість, і з чистоти внутрішньої і зовнішньої виявляєш вірність і відданість. На котре підданство милостиво дається моя цезарська згода…”

Гетьман наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що “ми дуже раді Були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ІV)”. Окрім того, козацькі посли добилися того, що до Бахчисараю був висланий турецький урядовець, який від імені султана наказав татарам припинити воювати з козаками і жити з Україною “у мирі та дружбі, як колись”. Тим самим гетьман намагався забезпечити підтримку турецького монарха своїм далекосяжним планам у Придунайському регіоні та відновити дружні стосунки з Кримським ханством.

Сілістрійський бейлербей Сіяуш-паша, який відповідав за відносини Порти з Україною, ще на початку 1655 р. відзначав, що васальна підлеглість

Чигирина Стамбулу мала відбуватися на таких самих умовах, як і Молдавського та Волоського князівств.

Турецькі посли неодноразово перебували у Чигирині і в 1656-1657 рр. Так, наприклад, наприкінці січня 1656 р. повідомляв воєводу московського гарнізону в Києві про те, що до Туреччини після переговорів з гетьманом відбули османські посли. Весною 1657 року Б. Хмельницький повідомляв у Стамбул про перебування у Чигирині посольства австрійського імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга на чолі з П.Парцевичем, відправивши до Високої Порти посольство на чолі з Л. Капустою. 22 травня український представник мав прийом у Мегмеда ІV. Під час цієї аудієнції український дипломат, очевидно, серед іншого звертався до султана з проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством [7;292].

2.3 Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні

Вельми активною на початку 1650-х рр. була зовнішня політика Хмельницького в Придунайському регіоні. Там розташовувалися близькі сусіди України — православні Молдавія та Валахія і протестантська Трансільванія. Усі вони перебували у васальній залежній від Османської імперії та були у близьких стосунках з Річчю Посполитою.

Особливо тісно співпрацював з польським урядом господар Молдавії — Василь Лупул, котрий перебував у близьких родинних стосунках з деякими впливовими магнатами Речі Посполитої (зокрема його дочка Олена була в шлюбі з гетьманом литовським Я.Радзивіллом), а також Лупул висловлювався за те, аби, про всяк випадок, отримати польське шляхетство.

Ще більше підстав до зближення господаря з офіційною Варшавою приніс початок Української революції, адже під її впливом на східних землях Молдавії також розгортається опришківський рух. Опришки беруть участь у подіях, що мали місце на українських Поділлі та Галичині, але селяни та козаки з України також активно допомагають молдавським повстанцям.

За таких умов Лупул висловлювався за приязні стосунки з таким потужним сусідом, яким стало в цей час Військо Запорозьке, однак насправді веде подвійну гру та підтримує тісні взаємини з польським керівництвом.

Для того, аби не допустити перехід Молдавії в табір опонентів Гетьманату, у вересні 1650 р. українське військо за наказом Хмельницького здійснює блискавичний похід у Молдавію та змушує господаря укласти союзницьку угоду з Українською державою. Запорукою міцності цього союзу мав стати шлюб сина українського гетьмана чигиринського сотника Тимоша Хмельницького та дочки молдавського господаря Розанди.

Шлюб гетьманича з представницею одного з правлячих домів Європи за задумом Богдана Хмельницького, крім того, що мав слугувати підгрунтям міцної співпраці України та Молдавії, був вкрай важливим і в контексті діяльності українського правителя, спрямованій на становлення українського монархізму, визнання його легітимності європейськими правителями.

Проголошений на грудень 1650 р. шлюб Тимора з Розандою Лупулієвною не відбувся. Втим, як зазначає польський дослідник Януш Кочморик, Хмельницький не дуже натискав на Лупула, щоб той виконав свої обіцянки. Тим більше, що Висока Порта була рішуче проти цього одруження і наказала, щоб наречена негайно з’явилася до Стамбула [7;с.233].

Берестечко і Білоцерківська угода перекреслили дотеперішні концепції Хмельницького. Тепер він мусив шукати іншого шляху до незалежності України. Він, на думку гетьмана, полягав у підпорядкуванні собі Молдавського господарства, оскільки таким чином було б зруйновано дотеперішню розстановку сил у південно-східній Європі, стабільність якої була головною перешкодою в реалізації його планів. Такими були основні передумови нового маршу Хмельницького на Ясси.

В Яссах знову перебувала домна Роланда, яка знову стала вільною в результаті чергового палацового перевороту у Стамбулі. 30 серпня 1652 року в столиці Молдавського господарства відбулося Тимошеве весілля.

Але Хмельницькому не довелося надто довго втішатися досягнутим успіхом, адже він не передбачив, що об’єднанні Молдовія і Україна стануть терням в оці не для навколишніх могутніх держав, а для Семі городдя й Волощини.

Зав’язування стосунків з Молдавським князівством стимулювало посилення дипломатичної активності гетьманського уряду і в сусідній з нею та етнічно спорідненій Валахії (Мунтенії), яка намагалась проводити солідарну з Молдавією політику.

Надзвичайним динамізмом відзначалися в цей час дипломатичні контакти українського керівництва з найбільш потужною у військово-політичному плані регіональною державою — Трансільванією. Зав’язуванню цих стосунків сприяла як традиційна антикатолицька політика протестантської Трансільванії, так і амбітні плани її правителів — спочатку Д’єрдя І Ракоці, а згодом — його сина Д’єрдя ІІ Ракоці щодо зайняття польського трону.

Трансільванія безпосередньо межувала з Річчю Посполитою і булла спроможною висунути на її кордони боєздатну армію. Тому Хмельницький, готуючись до воєнної кампанії 1649 р., а також пізніше, усвідомлюючи неминучість нових зіткнень з Польщею, намагався в будь-який спосіб залучити трансільванського князя до антипольської коаліції. З цією метою впродовж початку 1650-х рр.. князівство відвідує ряд українських посольств, на чолі яких стояли досвідчені дипломати та впливові козацькі урядовці І.Виговський, В.Верещака, П.Тетеря, С.Сірий та інші.

Особливості південної політики Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету), й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною Українського гетьманства вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Окрім того, мир зі Стамбулом передбачав також розірвання кримсько-польського союзу та мирні стосунки з Кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з Річчю Посполитою. Дуже важливим для економіки молодої козацької держави залишався вихід до портів Чорного моря для ведення міжнародної торгівлі.

Очевидно, що втілити такі свої плани у життя Б. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік короля Речі Посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану.

ВИСНОВКИ

Доба гетьмана Хмельницького була яскравим проявом намагання утвердити Україну у Балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. Зовнішньополітична активність дивує своєю масштабністю і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних відносин, підготовлених кадрів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену і ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати.

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики. Отож уже на початковому етапі повстання вражаючі перемоги над королівськими військами були здобуті значною мірою завдяки тому, що їм передував дипломатичний тріумф. Урахувавши гіркій досвід попередніх козацьких виступів, які неминуче розбивалися об добре злагоджену, організовану польську кавалерію, Хмельницький напередодні свого виступу залучив на свій бік важливого воєнно-політичного союзника – Кримське ханство.

Надалі зовнішньополітична активність гетьманського уряду не лише не вщухла, а й, з огляду на нові грандіозні завдання унезалежнення України, істотно посилилася. Прагнучі залучити нових воєнних союзників і відповідно активізувати політичний тиск на польське керівництво, Хмельницький налагодив тісні стосунки з Оттоманською Портою, Валахією, Молдавією.

Слід підкреслити, що політика союзу з Портою і Кримом була непопулярною серед народу через те, що покликані для спільних воєнних дій на українські землі турки і татари грабували українські міста і села, брали ясир, плюндрували поля. До того ж вони часто зраджували українські війська у найвідповідальніші моменти боротьби (Зборівська битва, битва під Берестечком та ін.). Потрібно було ще десять років для того, щоб козаки усвідомили необхідність підходу до конкретних проблем з урахуванням загальноукраїнських інтересів. На цей шлях встав Богдан Хмельницький, який знаючи з минулого досвіду про ненадійність південних союзників, у той же час усвідомлював, що військово-політичний контакт між українськими козаками Кримом та Портою може забезпечити умови для реалізації воєнних дій проти Польщі за незалежність України. Історія підтвердила погляди Хмельницького. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Крім налагодження стосунків з вищеназваними країнами, Україну пізніше визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін.

ЛІТЕРАТУРА

Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник.- К.: Центр учбової літератури, 2007.-536с.

Брехуненко В. Витоки кримської політики Б. Хмельницького //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.87-91.

Володарі гетьманської булави: Історичні портрети.-К.: Варта, 1994.- 560с.

Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття: Курс лекцій.-К.: Центр навчальної літератури, 2005.-528с.

Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина //Український історик.-1975.- №3-4.-С.22-27.

Історія України: Посібник /За ред.. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.-К.: Вид. центр Академія, 2001.-480с.

Качмарик Я. Гетьман Богдан Хмельницький.-Перемишль-Львів, 1996.-326с.

Костомаров М. Історія України в життєописях визначнійших її діячів.-Л., 1918.- 493с.

Крип’якевич І.П. Історія України.-Львів: Світ, 1990.-389с.

Міханчук М. Щоб краще знати добу Б. Хмельницького //Урядовий кур’єр.-2001.- 30 грудня.

Нариси з історії національного руху.-К., 1992.-465 с.

Пріцак О. Ще раз про союз Хмельницького з Туреччиною //Український археологічний щорічник.-К., 1993.-вип.2.-С.172-191.

Рудакевич О. Богдан Хмельницький і українська національна ідея //Сучасність.-1999.-№1.-С.70-75.

Смолій В.А. Богдан Хмельницький: особистість в контексті епохи //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.3-14.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVII ст. (1648-1675 рр.) //Україна крізь віки.-К.: Альтернативи, 1999.-Т.7.-С.65-68.

Солдатенков В.Ф. Українська революція: Історичний нарис.-К.: Либідь, 1999.-288с.

Хоткевич Г.М. Два гетьмана (про Б. Хмельницького та І. Мазепу).-К.: Дніпро, 1991.-98с.

Цибульській В. Деякі проблеми зовнішньої політичної діяльності уряду Б. Хмельницького у зарубіжній історіографії //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.77-87.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-К.: Либідь, 1999.-380с.