Курсовая работа: Драматургія Старицького

Актуальність роботи: Робота має пізнавальний характер, визначення мотиву самотності у драматургії М.П.Старицького, аналіз творів пов’язаних з історичними подіями. Розглядання тогочасних умов життя, відносин між поміщиками та людьми з малим достатком.

Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження у цій курсовій роботі є творчість М.П.Старицького. Мотив самотності у драматургії М.П. Старицького.

1. Драматургія М.П. Старицького

Драматургія М.П. Старицького розвивалася на протязі сорока років від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми «Владислав IV».

Для того, щоб правильно визначити місце і значення драматичної спадщини М. Старицького в історії української дожовтневої драматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга,— а він почався майже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького,— українських драматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних творів, як «Щира любов» Г, Квітки-Основ’яненка, «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка,, але ці спроби не дали належних наслідків.

Тим більше не могли бути використані такі драматичні твори, як «Сава Чалий» і «Переяславська ніч» Ієремії Галки (М. Костомарова), або щось з писань Ващенка-Захарченка таких, як «Огледівся, як наївся, або якби не вовк та не собака, був би Грицькові гарбузяка», які, між іншим, розповсюджувались в друкові за дозволом царської цензури і серйозно шкодили розвиткові демократичної драматургії.

Тому-то, коли почала назрівати необхідність народження українського професіонального театру, одночасно виникла невідкладна потреба створити високомистецькі драматичні твори для репертуару.

На той час появились драматичні твори І. Нечуя-Левицького, які, щоправда, виявились малосценічними, виступив у драматургії Панас Мирний, великий І. Франко.

На противагу демократичній драматургії чимало драматичних творів написали письменники буржуазно -ліберального, або й одверто реакційного напрямку. Одначе твори їх, не зважаючи на прихильність реакційної преси й потурання царської цензури, виявились за змістом і формою досить безпомічними проти талановитої драматургії демократичного спрямування. Для української. прогресивної драматургії, особливо з 1876 року, крім загальних утисків, була створена подвійна й. потрійна цензура. Вона нещадно чинила розправу над прогресивними Драматичними творами українською мовою, навіть над дозволеними до друку. Вона, як правило, або категорично забороняла твір, або примушувала авторів змінювати текст твору в потрібному їй напрямку і, зрештою, дозволяла його до вистави в спотвореному вигляді.

Як свідчать документи цензурних архівів, зокрема в Ленінграді, багато творів і варіантів їх було поховано в процесі наполегливої боротьби українських драматургів з гнобительською царською цензурою. Жорстоку боротьбу з цензурними утисками витримував і М. Старицький. Чимало творів драматичної спадщини його теж поховано в архівах цензури, немало вийшло в світ споварених на вимогу її, а частина так і залишилась в чернетках, уривках і планах-задумах драматурга.

На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п'ять закінчених творів - (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять перерй6ок "Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького – драматурга.

Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.

Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М.В. Гоголь.

Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.

Не вдаючись тут до всебічного текстуального дослідження всієї драматичної спадщини М. Старицького в багатьох варіантах рукописів, чернеток, розглядаємо лише твори, завершені автором, друковані в різних виданнях, і рукописи, заборонені цензурою.

М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславився як поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тож цілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почав перекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої був потім уміщений в згаданому йому виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.).

Так само природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходився перекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українській сцені як зразок світової драматургії.

Драматичні переклади українською мовою, що призначались для сцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, як згадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький зміг видати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.

Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував під забороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко, але його було заборонено.

Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царською цензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вже завершити не встиг.

Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького, але їх не вдалось здійснити.

Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав (поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення в становленні М. Старицького – драматурга, що починав тоді розгортати свою власну драматичну творчість.

2. Мотив самотності героїв у драматургії Старицького

2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка

Основою багатої тематики і жанрів драматургії М.П. Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всього творчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку.

Першим з оригінальних творів був створений у 1872 році широковідомий водевіль на 1 дію «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», що був дозволений до вистави цензурою в квітні 1873 року.

Того ж таки року водевіль був поставлений на домашній сцені в будинку Ліндфорсів у Києві аматорським гуртком під керівництвом автора. Вперше він був надрукований у збірнику «Луна» і притому вдруге пройшов уже подвійну цензуру київського цензора і Петербурзького цензурного комітету через Головне Управління в справах друку, і дозволений був до друку 24. IV. 1881 р.

Такі документальні свідчення про водевіль «Як ковбаса та чарка...» розбивають наклеп про залежність його від жарту Л. Глібова «До мирового».

В основу сюжету водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицький поклав анекдотичний, але дуже характерний конфлікт між двома українськими панками, взятий, як зазначено у виданні 1890 р., «з старої події». Українські панки Шило і Шпонька, які посварились на полюванні за те, чия собака була ліпшою, зустрілись у корчмі, де господарка Горпина Шпортуниха подбала, щоб їх помирити на тій підставі, що у одного була тільки горілка, а в другого лише ковбаса. Художня сила цього водевілю, звичайно, не в сюжетній основі, а в цілій, хоч і невеликій системі колоритних художніх образів, невимушено й дотепно розкритих за художньою логікою у відповідних обставинах.

Невимушене й чітке розгортання комічних ситуацій створює струнку, динамічну дію водевілю, а вдале використання українського пісенного та розмовного фольклору надає реалістичному творові цікавого, дотепного характеру невмирущих сцен народного гумору й сатири. Ось чому водевіль цей з 1873 року і досі не сходить з української сцени, зайнявши місце серед класичних творів.

2.2 Не судилось

Дальшим кроком вперед було створення драми «Не судилось». «Драма ця,—писав М. Старицький,—була задумана мною ще в 1876 році і в тому ж році не тільки подібний план, а й дві перших дії були закінчені, але внаслідок заборони малоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в найближчому майбутньому цілі її застосування».

Тоді ця драма мала назву «Панське болото», і задум її безпосередньо зв'язаний з животрепетними явищами тогочасної дійсності, які вивчав М. Старицький, з одного боку, і працею його над перекладом «Гамлета» Шекспіра, з другого боку.

Після порад знавців літератури та сцени М. Старицький закінчив драму вже під назвою «Не судилось» (1881), щоб надрукувати її в альманасі «Рада», який він тоді організував. Але через потрійну цензуру в Києві і в Петербурзі та інші ускладнення з виданням альманаху «Рада», ч. 1 вийшла аж в 1883 р. (дозволено цензурою — Київ, 12. IV. 1883 р.).

Збереглись також подальші рукописи переробок драми під натиском цензури, коли М. Старицький терпляче і наполегливо добивався дозволу драми для постави на сцені. Драма була остаточно скалічена, доки була дозволена до вистави 12.Х. 1885 р. під назвою «Не так склалося, як жадалося»,

«Не судилось»—драма на 5 дій, яка за змістом більше відповідає назві її першої редакції — «Панське болото». Підносить вона нову важливу тему в українській драматургії того часу, даючи одну з кращих реалістичних картин українського села після реформи 1861 року. Суть драми, звичайно, не в тому, що панич Михайло Ляшенко занапастив життя бідної дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни., Та це й не було б новим після Шевченка в українській літературі більш новим є те, що син поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу, селянку – сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницю станів, маєтків та через інтриги їм „насудилося” бути в парі, бо Катря загинула, не витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженого сумління. Одначе й цим не вичерпується зміст драми

М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщників на селі, особливо 60-70 років XIX століття безпосередньо знаходячись середніх, захоплювався разом з М. Лисенком «ходінням в народ», переважно в коло сільської молоді, йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими дівчатами (згадаймо хоч би любого йому «дядю Олексашу», якого введено епізодом в драму), і в цьому вбачалась ознака нового часу.

Пильно спостерігає молодий, драматург, як складаються пореформені відносини на селі, натрапляючи неминуче на соціальні та національні суперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його, примушували замислюватись над ними і робити певні висновки.

Характер «нових» пореформених відносин на селі у всій їх реальності М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі „ Не судилось”. Ідучи по лінії розкриття гострий суперечностей, не шкодуючи виразних фарб у змалюванні образів. Не зв’язаних навіть з любовною колізією, - він відтінює, подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки (Зізі, Жозефіна, Шльома) для глибшого показу в напруженій дії соціально – побутової картини в цілому. Отже „Не судилось” далеко переростає в драму кохання, що займає в творі, на перший погляд, основне місце.

Справді, особиста драма нещасливого кохання (Михайло — Катря – Дмитро) розкривається в органічній єдності з соціальним та національним колізіями. Характерними для тодішнього життя в українському селі що промовисто названо було автором „ Панське болото”, в глибині якого загострювалась боротьба між поміщиком і селянами всупереч твердженням ліберально – буржуазних теоретиків того часу.

Саме характерні мешканці цього «болота» або, як ще гостріше визначав Павло Чубань,— «багна», які так чи інакше зв'язані з особистою драмою, поставлені в основі розвитку дії твору, що визначає його сюжет

Найбільше місця в творі займає постать панича Михайла, який спочатку нібито захоплений новими ідеями народолюбства, видимо, під впливом свого товариша — лікаря Павла.

Михайло полюбляє ходити в розкішній українській «мужицькій» одежі, розмовляти українською «простонародною» мовою, бувати вечорами серед селянської молоді, а особливо серед дівчат, як освічений панич м'якої, чулої вдачі, що шукає поезію в житті.

Він похваляється, що буде «працювати там, де мені мило,— на користь народові».

Селянська молодь, видимо, щиро сприймає, панича, а особливо красуня-сирота Катря Дзвонацівна, до якої він залицяється, а потім, заволодівши душею і тілом її, не може вирішити, як вийти з скрутного становища, щоб і «чесним» залишитись, і проти батьків не піти, бо тоді доведеться жити своїм трудом. Тепер на Михайла, що гірко шкодує за втраченою поезією, не впливає ні вмовляння Павла, щоб він негайно одружився з Катрею, ні приклад дяді Олександра. Він охоче слухає Бєлохвостова, погоджується на матеріальну винагороду Катрі, що буде як «покровительствуемая любовница», яку «никто не обидит», бо така по суті «болотяна» природа Михайла зо всіма її панськими якостями.

Вболівання й каяття його над умираючою Катрею не знімають цих якостей, які з таким нищівним докором підкреслює Павло в останній репліці над трупом Катрі: «То така, паничу, ваша поезія?»

Та воно й не дивно, бо народився й виріс Михайлов панській родині, де заправляє,мати його Анна Петрівна — «слабонервная, чувствительная», вкрай егоїстична і розбещена пані. Їй чужі будь які демократичні поривання, елементарна лояльність і навіть звичайне почуття жінки – матері. Вона скаженіє, втрачаючи людську подобу, як тільки бачить Михайла з Катрею: «А! Мерзавка! ІІотаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына! Я тебя собственными руками разорву. (Сіпається до Катрі)».

Батько Михайла — поміщик Іван Ляшенко — простий і поведінки й завзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб знайти нові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми, в якого він на позичках. Він заграє з гувернанткою, коли не бачить жінка й діти ненавидить, як лютого ворога, свого брата Олександра за його демократизм. На Катрину драму він дивиться як кріпосник: «...скручу з парубком, дам придане та й витурю..».

Тут же в «панському болоті» чудово своє почуває ч «англоман», фатуватий «європеєць» поміщик Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, який зухвало глузує з «хлопоманства», з української мови, називаючи її «выдуманным диалогом». Розбещений пошляк Белохвостов, навіть коли Катря на очах з горя тяжко страждає, вигукує по-французьки: «Але вона чарівна»

Зухвало грубою, цинічною виростає в «болоті» Зізі – сестра Михайла, немов завершуючи коло Ляшенків.

Біля панів виросла цілковитою моральною потворою покоївка Аннушка, й, неначе гнилий пень, стирчить серед «болота» ще з кріпацьких часів старий лакей Харлампій, по жалкує за кріпацтвом, коли, мовляв, було справжнє «вельможне панство», а тепер «з мужвою воловодиться».

Як і Аннушка, Харлампій своїм грубим втручанням допомагає доконати Катрю в її недолі.

М. Старицький нещадно викриває нікчемність і жорстокість цих мешканців «папського болота», протиставляючи ті здорові позитивні сили, що зростають і стають на боротьбу за кращу долю трудящих. Він показує образ типового різночинця-народника 60-х рр. — молодого лікаря Павла Чубаня, який заводить школу для народу, позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоювати свої права, наводить їх на шлях боротьбу проти панів-визискувачів. За демократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики але глибоко поважають і слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який, не дивлячись ні на що, глибоко, кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі кривди.

Особливо зворушливий образ Катрі головної героїні драми. Тендітна сором'язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира, здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для її натури перешкоди, вона передчасно загинула.

Вся система художніх образів драми побудована так, що одночасно з соціальними суперечностями розкриваються і національні.

Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора, очевидно, повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови. Український одяг і мова служать тут для підкреслення демократичних симпатій. Навіть Михайло гостро реагує на презирливу репліку Бєлохвостова щодо української мови як «выдуманным диалогом».

Михайло — «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатися: не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали. Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу не згірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурать твоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її, й мову!»

А далі він з'ясовує, чому це так:

«Кожному народові бажається виробити собі такі форми, в яких йому найпридобніше. Кожному народові в своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом, а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя і правду».

Хоч у подальшому розгортанні драми ці питання й не підносяться вже з такою гостротою, але така постановка їх на початку твору досить характерна для тодішнього молодого, пройнятого демократичними настроями покоління інтелігенції.

Драма «Не судилось» піднесла животрепетні питання і соціальних і національних взаємовідносин, що складались.у60—70-х рр. XIX ст. на селі.

М. Старицький, правдиво змальовуючи реалістичну драматичну картину на добре відомому йому матеріалі, неминуче прийшов до сумних висновків щодо цих «нових» пореформених порядків на селі. Справді, національне питання в устах Михайла прозвучало досить декларативно, а тим більше наведені вище твердження, то такі паничі («ми») стоять «за освіту меншого брата, за народне щастя і правду», бо в розвитку дії драми недвозначно показано, на що такі паничі здатні та яке «щастя» і «правду» вони відстояли.

Драма «Не судилось» — великий крок вперед в становленні Старицького як драматурга-реаліста, видатне явище в українській драматургії того часу. Про це свідчили не раз навіть упереджені сучасники, мимо закидів різного порядку, які при цьому в тій чи іншій формі робилися.

М. Костомаров, приміром, звертаючи увагу на надруковану того року в «Раді» драму «Не судилось», тенденційно не помічену рецензентом збірника, заявляє, то й він не належить до прихильників Старицького, як заявляв уже про це раніше, а проте:

«Тепер,— пише він,— по чистій совісті, не можемо не пізнати новий самобутній твір цього письменника одним ч кращих у своєму роді і вартих уваги явищ у небагатій щодо кількості книг малоруській літературі.

Автор зачепив найважливіші струни сучасного суспільного життя, розкрив недугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в таких рисах, в яких вона проявляється в сучасному суспільстві».

Навівши далі характеристику персонажів драми, Костомаров продовжує:

«Всі ці особи зображені дуже опукло, з явними рисами, властивими як особистості кожного, так і оточенню, в якому вони обертаються. Всі вони реальні і закінчені.

Мова в усій драмі правильна і слово відповідає думкам.

Прочитавши цю драму, можна з першого разу помітити, що автор перебував під впливом Шекспіра: недаремно він був перекладачем «Гамлета».

Вплив Шекспіра відбився духом великого англійського драматурга, що проймає всю п'єсу в її настрої і зіставленні характерів».

Костомаров закинув тільки, що фінал драми — штучний, типу французької мелодрами, і вважав, що набагато більш народним є фінал драми Квітку-Основ’яненка «Щира любов», яка дещо нагадує «Не судилось».

Того ж таки року в замітці «Малорусская драма 60-х годов» відзначено, що в драмі «Не судилось» М. Старицький зачепив дуже серйозні і в той же час вдячні для драми сторони тодішнього життя малоруського інтелігентного суспільства».

Відзначена була дратва «Не судилось» і в «Очерках истории украинской литератури XIX ст.» М. Петрова як твір, що становить «дійсну епоху в поетичній діяльності» Старицького, щоправда, — «якщо це оригінальний твір» (стор. 455), в чому Петров сумнівався, посилаючись на драму «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького. Це викликало відомий протест М. Старицького, надрукований у газеті «Заря» (1884). Навіть Б. Грінченко, який заперечував у 1897 р. будь-яке значення драматичної творчості М. Старицького для української літератури, мусив визнати, що «тільки одно з них має літературну вартість, се справді драма «Не судилось».

Не дивно, що ця драма М. Старицького зазнала такої пильної уваги цензури, яка зразу помітила соціальну суть твору і унеможливила тому вихід її на сцену в такому вигляді.

З документів цензури видно, на який шлях штовхала вона драматурга, якщо він хотів побачити свою п'єсу на сцені, і тому зрозуміло, чому М. Старицький мусив у подальших редакціях все більше і більше нівелювати соціальну суть драми, облагороджувати поміщиків і т. д.

В останній редакції драми під назвою «Не так склалося, як жадалося» вже Михайлові (в цій редакції — Грицькові) вкладаються слова, які він вимовляє під час суперечки з Бєлохвостовим (Білашем): «Я молю господа за царя, що ослобонив мільйони». У фіналі драми демократ Павло вже не викриває суть «панської поезії», а тужить над збожеволілим Михайлом і т.д.

Власне сценічна історія драми нескладна і неширока. Дозволена, як уже згадувалось, у «знешкодженій» редакції під назвою «Не так склалося...» (1885), вона

була поставлена вперше автором-режисером у трупі під мого ж керівництвом 10 грудня того ж року в м. Воронежі, до кінця сезону ставилась ще кілька разів, а далі переходить у репертуар інших існуючих тоді труп.

Тільки в радянському театрі стало можливим здійснити постановку драми «Не судилось» в її неспотвореному вигляді.

2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці

Новим етапом в творчості Старицького було створення драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яка була поставлена на сцені українського театру з 1887 року і справедливо здобула одне з перших місць серед репертуарних класичних творів української драматургії.

Популярна українська народна пісня «Ой не ходи, Грицю...», яку за давньою легендою нібито склала народна поетеса часів Хмельницького Маруся Шурай (чи Чурай), неодноразово використовувалась письменниками і, зокрема драматургами, як тема чи один з головних мотивів. В українській драматургії на тему цієї пісні відомі твори: «Чари» Тополі, «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Александрова, «Маруся Чурай» Бораківського, «Маруся Чурай» Самійленка та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького.

Кожний з авторів по-своєму використав мотиви пісні, але жодний із згаданих творів не зазнав такої гучної глави в критиці й на сцені, як «Ой не ходи Грицю...» М. Старицького, хоч драматурга не раз обвинувачувано було в нібито переробці згаданої тут драматичної оперети Александрова, що раз у раз спростовувалося експертизою, свідченнями і судом. Аналіз чималого матеріалу щодо цього: статті В. Александрова «Что сей сон означает» (1890), висновків судового процесу М. Старицького з І. Александровським (1901) та різних відгуків про цей процес, а також зіставлення текстів обох творів не дають підстав твердити, що М. Старицький переробив оперету В. Александрова, хоч між сюжетами цих творів є певна спільність.

Деякі українські трупи не дотримувались авторського тексту, давали в поставі справді суміш драми, Старицького й оперети Александрова. З Хоми, наприклад, робили обов'язково горбатого (що є у Александрова і нема у Старицького). Текстова мішанина під прізвищем М. Старицького видавалася і перевидавалася, звичайно, без відома авторів. Одне з таких видань було здійснене (вдруге) навіть в 1927 році'.

Отже, драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»—дальший власний крок М. Старицького - драматурга. Старовинна народна пісня з її Мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Чурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми, яка спочатку і до кінця, як вінок з прекрасних, запашних польових квітів, являє собою художнє мереживо з народних пісень, звичаїв, ігор і танців, що є барвистим фоном для перипетій, 'В драмі розкрито типові образи українського села {переважно молоді) в їх соціально-побутових відносинах. В прості, сердечні відносини молоді вдирається пристаркуватий парубок Хома. Хоч для молоді він — «ідол», «відьмак — з чортами знається», син ненависних здирщиків, що «все село обнищили», а баба, з якою він живе, «відьма», але — «хоч і відьмак, та багатій» — і це дає Хомі силу впливу. Хома фізично потворний, хитрий і підступний. Він, маючи гроші, стає на боротьбу з красою: «Невже розум і гроші,— заявляє він,— не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» (І, 3). Кожну дрібну щілинку у відносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап — Дарина, Гриць — Галина) використовує спритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею. Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й нові підступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонко розрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, його завершенні.

Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тільки пересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом з своїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, що Гриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого, збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю...», чим доводить до нестями недолюдка Хому,— який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа, кінчає самогубством)».

Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналів згаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискуче завершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які гроші краси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих, хто піддається їй,— тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають та логікою системи досить повно розроблених образів драми.

Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночасно в масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драми на ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизм образів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає не виключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній докірливості їх криється лихо.

В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й процесі розвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминах утворюються щілини, які спринт використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.

Визначаючи своєрідність літературно-драматичного жанру свого твору, драматург назвав його «народною драмою, ч музикою, співами, танцями».

Такою вона з великим бучний успіхом проходила довгі роки на сцені українського театру і тепер ще займає серед інших класичних творів української драматургії видне місце в репертуарі українських радянських театрів.

2.4 Водевіль „По-модному”

В 1887 році М. Старицький написав також водевіль га одну дію «По-модному». Дія відбувається в родині багатого, але простого козака Вареника, який за всяку ціну пнеться в дворянство і з цією метою все життя в родині перебудовує «по-модному» з допомогою паламарської вдови Дзвонарської. Вареник буває у великих панів, одержав уже «мегдалію», сподіваючись ще й на «кавказького хрестика», пив у самого «предсідателя чайок з конякою», заразом позичаючи збіднілому панству «грошенят».

Водевіль «По-модному» слабший своїми художніми якостями, ніж «Як ковбаса та чарка...» Він не має таких завершених образів і досконалості в динамічному розгортанні дії, але досить гострий ситуаціями та фарбами художнього малюнка, як у зображенні постатей набундюченої і голої шляхти (мати і син Дембицькі), карикатурної «модниці» Дзвонарської, так і вдалим висміюванням зарозумілого багатія, українського «чумазого» Вареника.

Водевіль «По-модному» для М Старицького як драматурга був перехідним твором, на якому не зосереджувалась його особлива увага. Одночасно його захоплює, всупереч категоричній забороні, новий жанр — історична грама.

2.5 «Богдан Хмельницький»

Героїчний етап боротьби українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, приваблює М. Старицького, і в результаті напруженої праці над цією темою — наприкінці 1887 року з'явилась історична драма «Богдан Хмельницький» у п'яти діях з епілогом, що мав назву «Братский союз».

Цензура зустріла твір з особливо гострою увагою, про що свідчить досить широкий аналіз твору і висновки цензора, до яких приєднався й Петербурзький цензурний комітет.

Найбільш стурбована була цензура сценами драми «збуджуючого характеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи» і в яких «приховується надія на краще майбутнє України». Ось тому-то цензор, а за ним і вищі цензурні інстанції присудили, що твір, як перейнятий політичною тенденцією, не відповідає цензурним вимогам, і його визнано «неудобним» до друку, а тим більше для сцени. Протести драматурга нічого не допомогли.

Вдруге подана до цензури драма «Богдан Хмельницький» зазнала тієї ж долі, хоч драматург і пом'яв шив політичну загостреність головних сцен твору, надолужуючи її розгортанням особистої драми головного героя.

І лише в третій редакції драма дістала дозвіл цензури в 1897 р., тобто через 10 років від часу подання першої редакції. (Тут розглядається драма «Богдан Хмельницький» за текстом, видрукуваним у журналі «Киевская старина» того ж року і використаним на сцені українського театру).

Шість епізодів-картин (5 дій) драми «Богдан Хмельницький» охоплюють кілька років боротьби українського народу на чолі з Хмельницьким проти загребущої польської шляхти і завершуються живою картиною-апофеозом «Переяславська Рада».

Цікаво, що натхненником на боротьбу з шляхтою виступає старий бандурист як представник знедоленого люду.

Він запалює святий вогонь соціальної помсти проти гнобителів. Одночасно в дії зав'язується особиста драма Ганни, яка приховано і безнадійно кохає Богдана, і Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну, і облудливої, честолюбної панянки Єлени, що заграє то з Богданом, то з його сином Тимком, то з Чаплінським.

Зав'язано й інтриганську роль пробоща-єзуїта, який пропонує Чаплінському для «отчизни» — «од справ по-спільних збити й закрутити у власних» Богдана Хмельницького, підбивши у нього Єлену, на що Чаплінський дуже радо погоджується, бо це саме входить у його особистий підступний план. Особисті мотиви драми, переплітаючись із соціальними, набирають дедалі більшої ваги та сили.

В цьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності в драмі.

Сила драми «Богдан Хмельницький» М, Старицького в тому, що в ній образу Богдана Хмельницького і деяких інших позитивних героїв — носіїв патріотичної ідеї визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, надано рис хоч і визначних, але звичайних реальних людей.

Справді, в першій дії драми автор дає правдиве уявлення про надзвичайно тяжкий Стан знедолених мас українського народу в лабетах шляхетсько-польської сваволі. Далі згадано, що недавно померла від тяжкої хвороби жінка Богдана, а він затіяв бенкет із старшиною, наблизивши до себе зрадливу красуню панну Єлену. Тому-то Домаха — стара господиня сотника Хмельницького, цілком доречно ремствує: «Тут щодня тільки й чуєш про грабежі та про ґвалти... церкви замикають... нещасний люд то по лісах ховається, то по шибеницях гойдається, а старшина бенкетує!»

В драмі також виразно помітно намагання драматурга показати класові протиріччя серед козацтва, й тоді патріотичні настрої набирають конкретно-історичного народно-демократичного характеру. Такі протиріччя, наприклад, показані в суперечці між запорожцями та «лейстровиками» (дія II, вихід 4) перед повстанням. Коли «лейстровик» Сулима робить закид запорожцям, що вони «часто здіймають ще на Вкраїну біду...», у відповідь йому запорожець Чарнота заявляє: «У вас вся Україна в кишені! Хіба ви дбаєте за неї? Старшина з ляхом наклада...» і т.д. А Нечай потім ще ясніше підкреслює, що на Україні лихо: «Не через ляхів, а через панів: прості ляхи — такі ж харпаки... ми б з ними жили й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки».

Кривоніс підтверджує це: «именно, що всі дуки одним миром мазані», а ще один запорожець додає: «Одного дідька діти!».

Такі настрої відповідали настрою народних мас України, які ніколи не вбачали ворога в польському народі й ненавиділи панів-гнобителів незалежно від їх національної приналежності. Важливо те, що Стариць-кий саме цю рису підкреслив у сценах драми, засвідчивши своє реалістичне розуміння соціальних і національних взаємовідносин на Україні в дусі демократичних традицій. Отже, в основі ідейного змісту драми «Богдан Хмельницький» є прогресивне розуміння народно - українського патріотизму, який включає ненависть до польської шляхти та інших загарбників, при позитивному ставленні до польського народу, і давню історичну, братню дружбу з великим російським народом, що підкреслено було в драмі епілогом «Братський союз» (в першій забороненій редакції) і апофеозом «Переяславська Рада» (в останній дозволеній редакції).

Але соціальна основа драми дедалі поступається місцем особистим колізіям, які побудовані, до того ж, на ґрунті кохання. В цьому слабкість драми.

М. Старицький показує історичні події переважно в плані особистої драми самого героя їх — Богдана Хмельницького, який, порушивши нібито підвалини свого соціального покликання, бо підмінив святі громадські обов’язки перед народом на задоволення особистих пристрастей, стає приреченим «грішником», що карається «небом і людьми». Осліплений і сп'янілий у честолюбних намірах своїх, від слави, яка піднесла його на хвилях народного повстання проти гнобителів так високо до влади над людьми, Хмельницький, за автором, починає втрачати зв'язки з керованими ним масами і перед вирішальним боєм під Берестечком (фінал драми), впадає в розпач, зневір'я.

Базуючись на історичних даних про Хмельниччину, М. Старицький, що збивався з наміченого творчого задуму вимогами цензури, пішов по лінії розкриття внутрішньої інтимної драми головного героя. Образи ж сподвижників Хмельницького — Богуна, Кривоноса, Морозенка й інших, оспіваних у народних піснях і думах, не показані достатньо. Не показано найістотніших рис характерів цих історичних героїв боротьби за волю народних мас України в XVII столітті.

Недостатньо змальовано й образи польської шляхти, серед яких найбільше місця приділено Єлені, Чаплінському і ксьондзові. Образи ці загалом реалістичні і вірно відтворюють колорит епохи, що на час появи драми в друку і на сцені було визначним явищем.

Драма написана переважно неримованим ямбом. Віршована мова гармоніює з ситуаціями і настроями героїв, надаючи текстові високої культури художнього слова, особливо в ліричних і героїчних сценах. Великою кількістю учасників —43 дійові особи —та іншими широкими сценічними вимогами драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького становила чималі труднощі для постановки її на сцені дореволюційного українського театру, і тому була використана не дуже широко, хоч і мала успіх.

Зокрема драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького займала місце в репертуарі театру М. Садовського в Києві до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року, з успіхом за участю М. Садовського вона виставлялась і в 20-х рр. вже перед радянським глядачем, бувши загалом найкращим на цю тему драматичним твором до появи драми О. Корнійчука.

Створення драми «Богдан Хмельницький» було для М. Старицького - драматурга не тільки серйозним іспитом (перший твір на історичному матеріалі), а й важливим кроком уперед. Десятирічна затримка драми цензурою не могла загальмувати творчого шляху драматурга. За цей час, крім переробок (про що буде далі), він написав три драми («Розбите серце», «Без світу», «Талан») на побутовому матеріалі того часу, і лише після дозволу цензурою драми «Богдан Хмельницький» (1897) М. Старицький продовжив працю над історичною тематикою.

2.6 Драма «Розбите серце»

Драму «Розбите серце» було закінчено, як свідчить автор своїм написом наприкінці рукопису, в Києві 23 жовтня, очевидно, 1891 р., бо вже 9 січня 1892 р. п'єсу одержано в канцелярії цензури — в Петербурзі, розглянуто за рапортом цензора в Цензурному комітеті 26/1—1892 р. і заборонено.

Драма «Розбите серце» цікава й оригінальна вже хоча б тим, що дія відбувається в м. Львові і показує взаємовідносини панів з простим трудящим людом, а також відносини поляків з українцями («русинами»). В основу сюжету покладено конфлікт кохання в умовах нерівності станів. Єдиний син вельможної пані Яворовської — Костя, що закінчив університет,— хоче одружитися з ніжно любимою ним дівчиною Теклею—малописьменною дочкою бідного сторожа Недольського, яка кохає Костю, Пані Яворовська, довідавшись про це, умовляє Теклю зректись Кості і вийти заміж за іншого. Текля з самопожертви хоче вийти заміж за німця Фішера, але крутий поворот ламає її ніжну натуру, і вона умирає на горе Кості, якому вона призналась у всьому, і на каяття Яворовської, яка відчула, кого вона втрачає.

Цей особистий мотив драми ускладнюється, переплітаючись з соціально-побутовими та національними мотивами колізій драми. Костя знаходиться в центрі боротьби серед студентів-українців (русинів) і поляків. І скли — в оточенні темряви і заздрості, старий же Недольський — сторож при дворі, батько Теклі, зазнає натиску лихварів і бідності.

В мотивах кохання навіть цензура не вбачала чогось «небезпечного», але при розгортанні цієї картини соціальних і національних взаємовідносин, зокрема суперечки між студентами, на думку цензора, мають «політичну тенденцію», «здатні хвилювати й розпалювати народні, а тому їх «в жодному разі не можна визнати придатними для української сцени». Ось чому було визнано, що драми «не слід допускати ні до постановки на сцені, ні до друку».

Драма «Розбите серце» — цікавий документ, що свідчить про намагання М. Старицького на матеріалі з галицького життя відтворити соціально-побутову картину взаємовідносин на відшматованій тоді частині України. Але намагання це було підбите на першій же спробі.

2.7 «Без світу»

В 1982 році М. Старицький написав драму «Без світу».

Подана п цензуру 6. VII. 1892 р., драма була заборонена; того ж року автор у тотожній редакції, тільки під новою назвою «В темряві» надіслав її у Львів, де вона й була надрукована 1893 року. Через рік драматург знову надіслав драму в цензуру (Петербург) в зміненому вигляді під назвою «Кривда й правда». Драма «В темряві зображає побут на селі, тематично нібито нічого нового проти, скажімо, драми «Бурлака» Тобілевича (1883) не становить, тим більше, що вона побудована зовні немовби на конфліктах кохання. По суті ж, драма «В темряві» показує оригінальну картину соціально-побутових взаємовідносин в українському селі в 80-і роки XIX ст. Це жорстока, тяжка драма сільської бідноти, чесних людей на селі в пазурах у ненажерливих багатіїв-паразитів, шахраїв, що розперезалися «в темряві», яка заважає трудящим стати на боротьбу з гнобителями, вирватись з недолі нужденного життя.

М. Старицький правдиво показує класове розшарування на селі, де верховодить купка багатіїв і здирщиків крутіїв, очолюваних типовим глитаєм — шахраєм старшиною Тягнивусом, до яких належить багата вдова Коломійчиха, писар-крутій Лобчинський та шинкар Шпігель, що висуває шахрайські плани, споює громаду.

Об'єднує здирщиків жадоба наживи за рахунок громади темних, затурканих, систематично споюваних селян» В центрі цього паразитичного кола — ненажерлива й жорстока куркулька Тетяна Коломійчиха, яка через позички все село прибрала до рук, згромадила запаси хліба з розрахунком на голод, що дійсно насувається. Навіть особисту долю своєї єдиної дочки Домахи Коломійчиха хотіла використати для наживи, одруживши її з побічним сином поміщика, а коли намір цей зірвався через наглу смерть пана, вона скаженіє від люті: ненавидить зятя, пробує отруїти його, пхає дочку на розпусту з Лобчинським і т. д.

Багатіям-здирщикам з крутіями протистоїть в драмі трудове селянство, серед якого визначаються такі, як дід Мороз, Явтух, Свирид та інші.

Спочатку глухе незадоволення, а потім і протест селянства виражає в драмі молодий, освічений, м'якої гуманної вдачі Степан Петраш, який, бувши з походження побічним сином пана й селянки-покритки, зазнав уже недолі, коли його кидали «з безбатченка — в паничі, з паничів — в мужики, а з мужиків — в машталіри», як він гірко згадує.

Батько Степана — старий -поміщик, як виявляється, домовившись з Коломійчихою, що дасть за ним багато ґрунту й грошей, силоміць віддав його за зятя до ненажерливої глитайки, одруживши з її дочкою Домахою, яка його покохала.

Степан, познайомившись з горем і злиднями селян, став їм безкорисно, всупереч тещі, допомагати, а вони, поважаючи його, як чесну людину, обрали наглядачем запасного магазина з зерном.

Драма «В темряві починається тоді, коли такі протилежні характери, як гнобителька Коломійчиха і народолюбець Степан Петраш, зіткнулись в основному, антагоністичному конфлікті, який дедалі загострюється й, сплітаючи фабульні лінії розвитку дії твору, приводить в фіналі до катастрофи — смерті героя і відкритого масового протесту селян проти здирщиків.

Реалізм драми не тільки в тому, що в ній створено-типові художні образи, мотивовані конфлікти, але й характерні ситуації і деталі боротьби, що відтворюють типову атмосферу, в якій ця напружена боротьба точилась.

Степан намагається згуртувати сільську бідноту. Він вказує селянам, що треба відкрити школу, не ходити в шинок, знаходить засіб, як через «обчеську запашку» можна здобути громадські гроші і т. д. Та з Степанових заходів нічого реального не виходить, бо здирщики посилюють боротьбу проти нього, споюють селян горілкою, примушують їх працювати за 10—15 копійок на день.

Степан хоче переконати бідняків, відкрити їм очі:

«—Ех, люди, браття, поки ви не будете купи держатися, боронити один одного, поки не перестанете кланятися скляному богові,— доти вас, як овець, стригтимуть, і не оборонить ніхто, бо самі себе віддаєте в руки; а один хто, хоч розірвись,— нічого не вдіє: там хижа влада з в'язницями, з військом і з такими, як ваше начальство, зухами, а тут отара сліпих» (дія II, ява 3). Але активних прихильників здобуває він надто мало.

Особиста драма кволого на здоров'я Степана полягає в тому, що він давно покохав дівчину Марину, яка теж була вихованкою пана, і не любить своєї дружини Домахи. Особисті відносини загострюються, бо Степан знов зустрів Марину і бачиться з нею потай. Це було негайно використано ворогами Степана. Коли не вдалось його отруїти, то було заарештовано вкупі з Мариною, хоч, як потім виявилось, це була його єдинокровна сестра.

Обдуривши громаду селян, щоб здихатись Степана, багатії провели на сільському сході постанову про висилку його в Сибір як «небезпечного».

Оповите темрявою, визискуване і залякане селянство частково поступилося отруйному впливові багатіїв і за невеликим винятком залишалось пасивним, коли старшина і його прихильники чинили наругу над чесним громадським діячем Степаном Петрашем, який боровся проти кривди.

Степан, безневинно засуджений і закований, умирає перед сільською громадою в волості.

Домаха в особі Степана втратила коханого чоловіка, Марина — любимого брата, а трудове селянство втратило, нехай і нетривкий, іноді, може, й не зовсім ясний, але чистий промінь світла, що засяяв був «в темряві» й згас від злої руки гнобителів.

Перед смертю Степан говорить до людей: «В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку, одпасують черева з вашої крові та поту, туманять бідний ваш розум страхами, дурницями, а найпаче горілкою! І нема у вас ні братерства, ні правди, а тільки кривда панує!» (Дія V, ява 6).

Твір «У темряві» має недоліки, і основний з них у тому, що постаті селян не індивідуалізовані, вони не виросли в образи представників знедоленого села, а наділені лише загальними рисами (Мороз, Явтух, Свирид, Карпо та ін.).

Драма була останнім сценічним твором автора з сільської Тематики.

Заслуга автора в тому, що він прагнув реалістично відобразити тогочасну дійсність, спростовуючи, по суті,

облудні буржуазно-націоналістичні стверджений про «незайманість» сільського побуту, «безбуржуазність» української нації. На жаль, драма в цій редакції не була поставлена.

2.8 «Талан»

В 1893 році, ніби підсумовуючи своє десятирічне перебування на чолі української професіональної трупи, М. Старицький написав на матеріалі з життя і праці українських акторів драму__«Талан», яку того ж року дозволено до вистави г, а через рік і надруковано.

Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драми точний портрет того чи іншого з відомих тоді діячів української сцени, ба й самого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час сталася, хоч натяків на це, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні типові риси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичної атмосфери всередині тодішнього українського театру й навколо нього відтворено в драмі «Талан» правдиво, зворушливо.

В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення як реалістичний твір, в якому, передусім, виражені кращі громадські поринання прогресивної української інтелігенції, її віддане служіння своєму народові.

Головна героїня драми — талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька — свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки..» (дія друга, ява 10).

Умираючи в розквіті свого сценічного таланту, Лучицька журиться перед колишнім антрепренером Безродним, але той розвіює її зневір'я:

«Лучицька (все важче дихає). Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло Не справдилися ні мрія... ні надія. Навіть рідна сцена, якій я боже Як вірила... теж хитається,— мій талант не дав їй нічого.. І серце коханому не дало втіхи.. і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком.. І опинилися марно край ями!

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося лихо поновлює душу й гартує думки.. А ви до себе несправедливі, не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми І не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, але наше народне життя з його радощами І горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його.. І поміг цьому й ваш талант, він скрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим І привабив до себе весь люд Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, та де їх нема? Де люди — там ІА гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося І чесних, І добрих, І милостивих А серце ваше всіх гріло, всім давало І світло І тепло!

Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть) Хороший мій. дорогий.. (тисне руку)»,(Дія п'ята, ява 6).

Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вона перебуває.

В такому принципі побудови драми — основна причина того, що загалом постаті і розкриті не досить повно, хоч часто й глибокими рисами, що вдало накреслюють характери. Такими е Палажка — бабуся, мати Квітки, Лемішка — суфлер, Жалівницький — актор, Маринка — годованка Лучицької, Гірявий — помреж, Куліше-вич— актриса, Рябкова і Богданиха — хористки, Гаша— ключниця, Антипов — редактор.

Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.

Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської — честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької.

Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія— це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, шо на зайнятій позиції йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає рецензентом.

Драма «Талан» — різномовна: учасники трупи говорять по-українському, Антипов і мати Квітки — тільки по-російському, а решта — мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої «натуральної» мови, щоправда, вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило.

До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургії належать сцени із закулісного життя трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані на розгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи іншого з персонажів.

Основна фабульна лінія драми — боротьба й загибель талановитої актриси — доведена до кінця, але інші фабульні ходи не розгорнені в додаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка — Жалівницький), або про них тільки згадується (Котенко — Квятковська). Така прямолінійність у побудові драми не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремих характерів, тобто поглибити твір у цілому.

Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Отже, в ідейному розумінні драма «Талан» безумовно перекликається з комедією О.М. Островського «Таланти й поклонники».

Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії української драматургії тим, що тематично є мало не першою ластівкою чисто «сюртучної» п'єси, а для драматурга — цікавою перехідною ланкою між історичними творами. З цього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де показано у виконанні уривок з драми «Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під забороною цензури (III дія, 2 одміна). Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що заборону цензури М. Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.

2.9 «Маруся Богуславка»

Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький» (1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народної думи — «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком, у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка», музику до якої збирався писати М. Лисенко.

Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році3.

Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».

Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінах була створена на основі досить широко використаної в українській літературі народної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: про брата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Дія твору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.

Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславської попівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давно закоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшись шахраям-шляхтичам.

В народній думі Маруся — попівна Богуславка — визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується.

Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах,—

Мов марево далеке вирина,

Хвилюється, прозоре та хороше.

Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.

В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,— Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:

Маруся:

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле? Хіба свого не можна вже й забути, А край чужий не можна полюбить? Та вся любов єдина звичка, й годі... То тільки кіт звика до місця; так,— Бридня усе.

(Дія II, вихід 3).

Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,

Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.

Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі».

І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •

Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!

Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що —

Повинна я забуть себе для них...

Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.

Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея,— розгортається дія драми «Маруся Богуславка».

Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволення козаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.

В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.

Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:

Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...

Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада — смерть».

І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» — «а Україну.

Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».

Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.

Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.

М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна — мати Марусі, Степан — брат її, Сохрон — її наречений, Леся — подруга її, Гірей — її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.

Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):

Хіба тобі, мій орле, мало раю?

Хіба тебе і він не вдовольни?

Чого ж ждать прийдешньої хвилини,

Коли оця сучасна чарівна?

Коли б моя була над часом воля,—

Я б крикнула цій миті; «Зупинись

В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,

Ти радістю мені сповняєш світ!».

Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.

До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.

Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини.

«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача.

2.10 «Облога Буші»

На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над другою драмою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польською шляхтою '. Тема ця вже була ним опрацьована у формі повісті під назвою «Облога Буші», надрукованій у Львові в 1894 р. В листі до П. Мирного (28. IV. 1898 р.) драматург сповіщає: «Тепера от розпочав драму «Облога Буші», хочеться довести до кінця, щоб вийшла краще за «Богдана». А 13 червня того ж року він пише: «Я оце написав історичну драму «Облога Буші» (з часів Хмельницького: геройська оборона тверджі жінотою) Написав її білими віршами, як Богдана і Марусю Богуславку; тепер обробляю, вивершую... От ще, як на вашу думку: деякі монологи (ліричні чи величні) я пишу римованим віршем, на взір, як чинить і Шіллер. Воно гучить добре, а тільки боюсь, щоб не порушало загального тону».

Дозволена 2 квітня 1899 р. цензурою до друку, драма під назвою «Оборона Буші» того ж року була надрукована в журналі «Киевская старина».

Одначе, коли автор подав драму в друкованому вигляді 29 червня 1899 р. до драматичної цензури в Петербурзі, її 29 серпня того ж року було заборонено до вистави 3. Лише потім наново подана до цензури драма після довгої тяганини була дозволена аж в 1902 р.4.

Перші дві дії драми відбуваються в селі під замком, третя — в маєтку Корецьких, а останні дві дії, як і в повісті, в самій Буші. Тобто, виходить, що сюжет своєї повісті «Облога Буші» драматург значно поширив, внісши одночасно зміни в склад дійових осіб і поглибивши змалювання їх характерів саме в перших трьох діях, чим посилив реалістичну основу твору, його пафос народного героїзму.

В складі дійових осіб драми з табору героїчних захисників Буші внесено порівняно з повістю такі зміни: Вернидуба тут названо Вернигорою, хорунжий Островерхий став зватись Лобода Денис, а сотниківна Орися названа Мар'яною, замість священика Василя виступає «странник» з Печерської лаври; введено таких нових дійових осіб, як Степанида Свиридиха, Мелася, онук Свиридишин, кобзар і дід.

Значно ширше показано в драмі табір польської шляхти (третя дія), вже нема ні Потоцького, ні Ланцкоронського, але діють такі пани, як Сапіга — дядько Антося, Грушецький, той же, що й у повісті, Яскульський, а також Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга й пробощ-ксьондз.

Посутність змін, внесених драматургом, полягає в тому, що основні дійові особи драми стали більшої чи меншої виразності реалістичними характерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання.

З головних персонажів повісті постать несхибного лицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного в драмі дещо змінено, значно поширено ліризм постаті сотниківни Мар'яни й знято певною мірою надуману пишноту у її висловах, надмірну богомильність та вимушене батьковбивство, від чого образ героїні набрав більшої життєвості й привабності.

Чималою мірою в драмі поглиблено реалізм суперечливої, по суті, постаті Антося, що виступає в різних ситуаціях, починаючи з кінця першої дії, коли він, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя й п'ята дії) виступає то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожих таборів і, нарешті, (в фіналі) гине вкупі з коханою Мар'яною, що героїчно зреклась особистого щастя в умовах суспільного лиха.

Одначе смерть Антося не зняла принципової суперечливості цієї постаті драми, що так і не могла стати суцільним драматургічним образом, не дивлячись на намагання М. Старицького зробити його рупором благородної, хоч і на хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів.

Але недоліки твору не позбавляють його значної цінності як досить правдивої картини героїчної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення.

Одностайна, патріотично незламна героїка народних

мас України в боротьбі з польською шляхтою — ідейна основа драми «Оборона Буші».

Майже цілковита відсутність побутових деталей у драмі «Оборона Буші», піднесений тонус громадських почувань її героїв, вихідців з народу, при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби — створюють дуже напружену драму.

Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування, «Оборона Буші», проте, не широко використана для постави на сцені, хоч вона й тепер не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну тему значної історико-пізнавальної і художньої цінності.

2.11 «Остання ніч»

В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму в двох картинах — «Остання ніч», яка того ж року була надрукована2. Надіслана в Петербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 р., драма викликала гостро суперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді 1902 р.

До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку:

«Сюжетом для цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII в. був собі шляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто у Львові; Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямку соцініанського4, але руської віри, великий патріота і на диво великий народовець. В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволення селян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою,— які тягли до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина не допустили навіть до побачення».

Старицький, як бачимо, порушив цікаву й важливу тему з історії боротьби українського народу за возз’єднання всієї України з Росією. З історичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) був поетом (збірка його віршів видана польською мовою в Кракові 1697 р.), автором відозви до всіх православних, що жили в Польщі, яка закликала до повстання — своєрідного повторення Хмельниччини — проти насильства польської шляхти. Він дійсно мав зносини з Палієм та іншими ватажками повстання на Правобережній Україні, а в 1700 р. їздив навіть на Лівобережжя за порадами до Мазепи, який тоді ще ховав своє зрадництво й був довіреною особою Петра І і, цілком імовірно, видав Братковського польській шляхті.

Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений в Луцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посеред ринку луцького, через ката... зістав стятий».

М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі.

Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:

Хіба ж любить отчизну свою — чрада? Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий? Та все ж мене учили навіть в школі, Щоб не щадив за рідний люд життя!

Тяжко карається він в тюрмі, але ^рішуче відкидає вимогу видати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допиті запевняє його:

...Нам відомо, що в зв'язку був

Із Іскрою і з Палієм-псявіром,

З Мазепою, з Москвою злитись хтів,

Підбурював все бидло.

Братковський (усміхається).

Коли звісно усее вам, то нічого й питать...(Дія І, ява 2).

Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня.

В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт, Страшидло, що лякає його і, нарешті, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, що прийшли вести героя на смертні муки.

В останню мить «з нелюдським лементом вривається Тася й припада до ніг в'язня».

Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» в монологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і з ксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриває кришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі й зворушливі душенні переживання, в яких

над все — людське поспільне горе,— Ярмо і бич голоти!.

(Карт. І, ява 1).

Соціальне гострий, антагоністичний, історично значений конфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуації розгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а також контрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїки вимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.

Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М. В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи її психологічну глибину й виразність. За певними даними, драм;І в 1909 р. була виставлена на сцені театру М. Садовського.

Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотивацій вчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але це не послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагнення українських народних мас — визволитись з-під ненависного гніту польської шляхти й возз'єднатись в рідному лоні матері-вітчизни, що здійснилось в наші роки.

Драма «Остання ніч» М. Старицького є актуальною й для радянської сцени.

«Чарівний сон» — жарт на одну дію, що написаний 29 грудня 1899 р., призначався для постановки в гуртку аматорів Київського літературно-артистичного товариства, де тоді як режисер працював драматург, музику ж до тексту написав М. Лисенко.

Незважаючи на зовні легкий зміст твору, жарт уїдливо картає царський устрій і саму цензуру, що й утруднило вихід твору з цензури, особливо драматичної.

До друку «Чарівний сон» дозволено було в 1903 р., а до постановки його дозволено аж в 1913 році, та й то в переробленому вигляді за вимогою цензури — під назвою «Чари ночі» 2.

Сюжет жарту нескладний. Чарівний сон приснився панночці Лесі під Новий рік, коли вона заснула в порожній хаті, заходившись погадати при свічках про коханого юнака — Костю. їй приснилося в журбі, що вона королівна, за руку й серце якої змагаються: Ханенко, Німецький принц і Невідомий лицар. Виграє змагання лицар, в якому вона взнала Костю. Мачуха-королева, закохана в лицаря, інтригує проти нього, а покірний їй король наказує схопити лицаря на катування. Леся боронить лицаря й... прокидається в обіймах коханого Костя, який уже приїхав.

Характерно, що лицар, змагаючись за королівну Лесю, співає, приграючи на кобзі, пісню, перейняту демократичним мотивом:

Моя любов є зовсім друга:

Прихил до люду, до бідах,

Яких призначення — наруга,

Нужда, страждання, праця, страх,

Які добра повік не мають,

Які від голоду конають,

Для ситих все віддаючи,

Навіть спочинок уночі... і т. д.

І коли злостива королева запевнила, що лицар «рвань бунтує на панів», простак-король починає з Мажордомом міркувати:

Король. Так, слова його понурі Мажордом Не були вони в цензурі і т. д.

В жартівливій формі, але в'їдливо і недвозначно зачепив М. Старицький дошкульні місця царсько-поміщицького ладу. Легка віршова форма твору послужила прикриттям від допитливого ока «блюстителів порядку», а любовна тема та цікаві перипетії легкого жанру приваблюють своєю художньою простотою і безпосередньою

жвавістю

2.12 «Крест жизни»

Останнім завершеним оригінальним драматичним твором вважається написана російською мовою на початку 1901 року драма в 5 діях «Крест жизни». Дозволена того ж року цензурою до постановки 2, драма \ «Крест жизни» не була використана на сцені й залишалась неопублікованою до останнього часу3.

Як зазначено в драмі, дія її відбувається в ті ж роки в університетському місті. В збіднілій панській родині Наумових (мати — Марія Сергіївна, здеморалізований син — студент Кирило (Кира), дочка років 16 — Люба) готується вечір заручин Люби з давнім другом сім'ї Сумкевичем — середніх літ буржуазним ділком-юристом, порадником і спільником багатого підприємця барона Гольдштейна, що теж вхожий до Наумових. У останнього, як виявляється, є полюбовниця Ніна — артистка, що була нареченою старшого сина Наумових—Володимира, засудженого царським судом.

Коли Сумкевичу вдалось, не дивлячись на попередження Стьопи, обдуривши матір — Наумову, умовити Любу на фактично безшлюбне співжиття під виглядом одруження за кордоном і т. п., з'являється Володимир, про якого 4 роки не було й звістки. Він викриває брудні наміри свого колишнього друга Сумкевича, але останньому вдається зберегти зв'язок з Наумовими. За допомогою Ніни він влаштовує Володимира на службу до барона.

Одначе Володимир не зраджує своїх переконань. Побувавши на підприємствах Гольдштейна, він упевнився в тяжкому стані робітників, довідався про обдурення селян і викриває хижацтво барона та його спільника Сумкевича, приваблюючи до себе все, що залишилось здорового (мати, Люба, Стьопа, Гаврило, Ніна, Руден-ко) в боротьбі проти зла й неправди.

Не дивлячись на погрози барона Гольдштейна, Володимир повний рішучості відстоювати правду й далі нести свій «крест жизни» з вірою в те, що «земля наша не без-судна», що скоро зійде сонце й тоді всі побачать, хто вороги, а хто друзі вітчизни.

О, я вірю в божественну силу людської душі! Вона подолає і внутрішній занепад, і зовнішній гніт.. Прийде час,— і все чесне, добре, сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом, піде до перемоги любові, свободи і правди!

(Дія V, ява 19).

Основне завдання драми, очевидячки, в тому, щоб показати розклад і розмежування тогочасної інтелігенції, краща частина якої йде до трудового народу, а гірша занепадає, продаючи себе капіталізму.

Це підкреслено (хоч і не мотивовано належно), в драмі на прикладі розходження братів Володимира й Кирила Наумових, останній з яких геть занепав і навіть за гроші жениться на Каті, щоб віддати її на розпусту Гольдштейну.

Старший брат Володимир, що очолює кращу частину інтелігенції, діє проти капіталізму, який, за його висловом, «є зло...».

Він ненавидить багатіїв-визискувачів і, високо цінуючи труд, карає тих інтелігентів, що продають свій труд експлуататору:

Адже ж це один з найогидніших продажів – це продаж тіла, ні, гірше – це продаж духу!

Перед бароном він образно викладає об'єктивно-економічну причину руйнування капіталізмом тогочасного суспільного устрою, поданого у вигляді піраміди, в основі якої є «неимущие рабочие классы» (ява 15) і пояснює прокурору на вечірці, як сталося, що його було засуджено:

Володимир. Ми були ентузіастами; громадські інтереси захоплювали нас цілком; капіталізм ми вважали за величезне зло і для боротьби з ним намагалися висунути асоціації дрібних сум і праці. Приятель мій, що ман гаряче серце і захопився ідеєю загального добра, був необоротним.

Прокурор. Хо-хо! Розумію. Приятеля, звичайно, чи стукали, арештували, та й саму громаду, не дозволену урядом, зарахували до товариства протизаконних.

Володимир (іронічно). Архівірно. Ми були легковажними і не подумали про дозвіл.

(Дія 4, яка.4),

Володимир, нарешті, торкаючись припиниш суспільної діяльності, вважає, що йому важче було б туї, де розклад поразки, розчарування, аніж н ув'язнені далеко:

«...Там, удалині, я все-таки жив своїм минулим воно світилося і гріло душу сподіванням... Одна лише; плямки були в ньому — це єзуїтське правило, що мета виправдує засоби... Ні, не виправдовує! Я й тоді так думав, а тепер іще більше в тому переконався: чисте діло вимагає чистих засобів, а той, хто зняв меча,— від меча й загине!»

(Дія III, ява 12).

Навряд чи потрібно доводити, що в драмі «Крест жизни», як на той час, е. чимало елементів прогресивних, демократичних.

Палкі промови Володимира Наумова про капіталізм як зло, про визиск трудящих, про правду, сонце, свободу й т. д. могли справити з сцени вплив небажаний для царизму.

Одначе в драмі нема й натяку на революцію, на революційність в теоретичних висловах Володимира чи кого з його прихильників.

Навпаки, «передовими» в драмі з явним глузуванням, розрахованим на сміх, рекламуються пошляки й розпусники.

Не менш показові є згадані «ассоциации мелких сумм и труда», які Володимир висував разом з спільниками в боротьбі з капіталізмом, Інакше кажучи, артілі, чи «спілки», як їх називали на Україні

Як відомо, ці спроби ліберального народництва мали реакційну суть на селі й в місті

В І Ленін викривав намагання народників представити всілякі «кооперації» при капіталізмі як революцій ний засіб

«Це — обман,— писав В І Ленін,—ніби «всілякі кооперації» відгорають революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» 1

В українській драматурги зокрема, зображення ентузіастів такої «кооперації» в умовах села, як відомо, мало місце й перед цим («Понад Дніпром» І К Тобілевича, 1897 р) І після цього («Конон Блискавиченко» М Л Кропивницького, 1902 р), але обидва не мали успіху, бо, передусім, не відповідали дійсності

Щодо згаданих принципів суспільної діяльності, які проголошує Володимир, то вони чи не найбільш суперечливі в драмі

Якщо Володимир — революціонер, то ясно, що «єзуїтське правило» для нього непридатне. Але дальше поєднання ним принципу чистоти рук, що має походження від народної мудрості, з євангельською формулою піднесеного меча, що базується на непротивленні злу насильством, є, по суті, відмовленням від всякої революційності, особливо прикрим в умовах насильницького устрою, коли наростає революційна ситуація

І наведеного досить, щоб переконатись, у всякому разі, в Ідейно-художні суперечливості драми «Крест жизни»

Чи не на це й розраховувала царська цензура, дозволяючи без жодних заперечень І виключень драму «Крест жизни» до вистави на сцені тоді, коли навіть жарт «Чарівний сон», як вже згадувалось, був заборонений.

Така принципова суперечливість драми «Крест жизни», яка загалом не властива драматургії М Старицького, може бути пояснена передусім тим, що цей твір написано в співавторстві, яке чомусь в згаданому виданні драми (1956) вперто Ігнорується, замість того, щоб його дослідити, знаючи тим більше виключну акуратність М Старицького, хоча б на прикладі співавторства його з О.З. Сусловим

В чому конкретно полягало співавторство М Старицького при створенні драми — сказати важко, не до слідивши цього спеціально, хоч з певністю можна при пустити, що він тут взяв на себе драматургічну розробку на матеріалі, що його подав другий співавтор, прихований за явним псевдонімом А Тжаска (А Хронщевського — в чернетці драми)

Драма «Крест жизни» М Старицького І А. Тжаска справді має струнку драматургічну побудову, в чому помітна рука досвідченого майстра Дія драми, конденсована в кожному акті навколо основного конфлікту, дедалі більше наростає, завершуючись під завісу ефект ною кінцівкою, що підтримує Інтерес до дальшого роз витку драматичних колізій Щоправда, досить часті перипетії драми не сприяють утворенню наскрізної дії, не всі дійові особи її також внутрішньо зв'язані в драматургічний вузол. Агрипіна з Катею, наприклад, з’являються й зникають зовсім довільно.

В згаданому листі до М. Стороженка — професора Московського університету — М. Старицький, назвавши «Крест жизни» драмою «из интеллигентного быта», просить підтримати його клопотання про те, щоб вона була поставлена на московській сцені.

При цьому М. Старицький згадує, що він звертався вже так само колись з драмою «Богдан Хмельницький», але «ни отзыва о ней, ни даже цензурованного экземпляра, несмотря на мои просьбы, комитет до сих пор мне не препроводил...»

Нічого не одержав він і на цей раз. Царські чиновники «императорской сцены» й на цей раз показали свою реакційність. Однак ці факти дуже промовисті в творчій біографії українського драматурга, який прагнув вийти за межі національної сцени, мріяв побачити свої твори в російському театрі. Але здійснити ці кращі прагнення й мрії в умовах гнобительського ладу М. Старицький не мав змоги, до смерті бувши вірним ідеям прогресивності й демократизму.

В основних рисах розглянуті тут тринадцять завершених оригінальних драматичних творів з документальною точністю позначають розвиток драматургії М. Старицького, даючи надійну основу для дальшого поглибленого і поширеного її вивчення.

Звертає увагу високоякісна мова драматичних творів М. Старицького як поета-драматурга, що заслуговує спеціального дослідження її літературних, драматичних і сценічних властивостей. Загалом вона досконало чиста, реалістична, за винятком, коли драматург, намагаючись підкреслити натуральний стан мови в даному середовищі, вживає двомовності («Не судилось», «Талан») чи певної мовної характерності. Важливо, що М. Старицький чи не вперше в українській новітній драматургії так широко й досконало запровадив білий вірш в таких своїх високо поетичних драматичних творах, як «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Чарівний сон», ідучи за традицією велетнів світової драматургії Шекспіра, Шіллера і особливо Пушкіна, в чому легко пересвідчитись, і про що говорив, як згадувалось, сам драматург.

Висновок

Життя і творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, але славний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значну поетичну, драматургічну та прозову спадщину. Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення».

Ці слова стали пророчими. Спадщина М. Старицького користується широкою популярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але й ставляться на сценах радянських театрів, а кращі прозові твори, видані масовими тиражами, стали надбанням мільйонів читачів.

Палко люблячи свою батьківщину, М. Старицький віддав усі свої сили і здібності справі розвитку демократичної культури, яка сприяла посиленню боротьби за соціальне І національне визволення українського народу.

Животворна сила волелюбного українського народу, який в дожовтневому минулому героїчно боровся за своє соціальне і національне визволення, художньо відтворена в усній народній творчості, в творчості таких виразників інтересів трудящих, як народний поет-революціонер Т. Г. Шевченко та його послідовники, що вийшли з народу.

Ця непереможна сила тоді гнобленого народу приваблювала також кращих вихідців з різночинних верств тогочасного суспільства, збуджувала в їх серцях щиру любов до трудящих.

Вдячний народ ніколи не забуває тих, хто своєю У творчістю допомагав йому в боротьбі, збагачував його духовну міць, сіяв «розумне, добре, вічне» (М. Некрасов).

Саме таким серед українських демократичних діячів другої половини XIX і перших років XX століття був Михайло Петрович Старицький — поет і прозаїк, перекладач і організатор видань, визначний драматург! один з славетних корифеїв української сцени.

При всіх суперечностях і недоліках його широкої творчої натури, в основі її полум'яніє любов до українського народу, глибокий патріотизм, демократичне почуття братерства до російського і всіх слов'янських народів.

Творчість М. Старицького викликала злобне роздратування і глузування чорносотенців, а також українських буржуазних націоналістів.

I. Франко першим, особливо в галузі поезії, з властивою йому науковою проникливістю визначив достойне місце і значення М. Старицького в історії української літератури і театрального мистецтва. Після І. Франка до наукового розуміння творчої спадщини письменника мало додано нового: навпаки, чимало було наплутано буржуазними націоналістами, які фальсифікували і після, смерті автора його твори.

До революції творчість М. Старицького була невідомою широким масам трудящих. Тільки після Великого Жовтня твори класика української літератури вивчаються в школах. За сорок років Радянської влади їх неодноразово видавали як в республіканських, так і в союзних видавництвах, кращі п'єси М. Старицького не сходять зі сцени професійного та народного театрів. Найближчим часом у Держлітвидаві України вийде багатоатомне видання творів письменника.

В 1940 році широко було відзначено сторіччя з дня народження письменника. В пресі з'явилося ряд статей і спогадів, в яких по-новому висвітлено творчість М. Старицького. Але найбільш ґрунтовною з наукових праць про творчість видатного українського письменника є поки що розділ у книзі «Історія української літератури» (том І, Вид-во АН УРСР, К-, 1954, стор. 409—424).

Враховуючи наявну потребу широкого і всебічного дослідження творчості М. Старицького, автор сподівається на прихильність і допомогу радянських читачів у подальшому поширенні й поглибленні цього критико - біографічного нарису про життя і діяльність видатного письменника-драматурга.

Література

Мороз З.П., Старицький М.П. В книзі: В боротьбі за реалізм. К., «Дніпро»,1966 р.
Садовський М.К. Мої театральні загадки. К., Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956.
Саксаганський П.К. По шляху життя К., „Мистецтво”, 1935 р.
Скрипник І.П. Михайло Петрович Старицький. Передмови до книги: М. Старицький. Вибрані твори. К.,
Старицький М. Твори у восьми томах. К., «Дніпро», 1963—1965.
Франко І. Михайло П. Старицький. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.

Курсовая работа: Драматургія Старицького

Похожие работы: