Курсовая работа: Значення Кримського ханства в історії України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

1.1 Стан розроблення проблеми дослідження

1.2 Заснування Кримського ханства

1.3 Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст.

1.4 Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством, та плани сторін щодо України

Розділ 2. Україно-кримські стосунки в XVII-XVIII століттях

2.1 Історичні взаємовідносини українського козацтва з Кримським ханством

2.2 Політика Російської імперії щодо Кримського ханства

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Відповідно до ст. 1 Конституції України 1996 року Україна є унітарною державою, територія якої цілісна і неподільна, а протягом багатьох століть окремі її частини входили у склад різних держав. В межах сучасних кордонів України створювалися, розвивалися, розпадалися державні утворення, різноманітні за національним складом, зокрема у ХV—XVIII ст. існувало Кримське ханство.

Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні Україною незалежності, ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом — Кримом, особливо з останнім. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою, Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу: Крим, як і Україна, потерпав від залежності від свого могутнього сюзерена, а європейські його амбіції стримувались могутністю Москви, Польщі, Священної Римської імперії та ін. Саме граючи на цих та інших нюансах, Богдан Хмельницький залучив до спільної боротьби кримського хана, готував серйозні угоди щодо союзу з Туреччиною, про що й свідчать наведені документи, які підтверджують серйозність південних намірів та інтересів України.

Слід одразу наголосити: від союзу України та Криму вигравали обидві сторони (варто згадати "україно-турецько-татарську" коаліцію 1648—49 pp., за Н. Полонською-Василенко). Так само обидві держави програли, коли стосунки між ними розладналися: як пише Н. Полонська-Василенко: "Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні дії татар та поляків почали з осені 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину..." [15, 30]. Навіть одна ця обставина перекреслює значення Переяславської угоди... З часом, борючись поодинці, і Україна, і Крим як державні утвори були повністю зліквідовані. Це — гіркий, але повчальний урок історії.

Кри́мське ха́нство — феодальна держава в 1441—1783 роках на території Кримського півострова, приморської степової смуги від Дону до Дністра.

Від Кримського ханства залежали Прикубання та західна Черкесія. Держава утворилася внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. Власна назва держави — Кримський юрт.

Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1441 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана. В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до українського козацтва, як у подіях 1624—1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.

Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії. З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620—1621 рр.

Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575—1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Б.Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявися нетривким.

Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Туреччини та Росії. Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. Кримське Ханство було оголошене незалежним від Туреччини, на престолі було затверджено проросійського правителя Шаґіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії.

Мета дослідження полягає в комплексному ретроспективному аналізі процесу становлення і розвитку Кримського ханства, його ролі в історії України та його взаємовідносин з козацтвом та українським населенням.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні задачі:

Проаналізувати соціально-політичну ситуацію в Україні під час експансії Кримського Ханства на Українські землі

Дослідити походження і розвиток Кримського Ханства

Окреслити причини та наслідки кримськотатарських набігів на Україну

Об'єктом дослідження є взаємовідносини кримськотатарської держави та України в період існування Кримського ханства (перша пол. XV – друга пол. XVIII ст.).

Предмет дослідження – визначення місця України в геополітичних планах Кримського ханства, реалізація військових походів армії Кримського ханства на Україну, відносини козацтва з очільниками кримськотатарської держави.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період становлення кримськотатарської державності у складі Золотої Орди, формування і розвитку Кримського ханства до припинення його існування внаслідок завоювання Російською імперією.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики ролі Кримського ханства в історії України.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 28 найменувань.

Розділ 1. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

1.1 Стан розроблення проблеми дослідження

Ступінь дослідження взаємовідносин України з Кримським ханством та політики Великого Князівства Литовського у цьому контексті починаючи з останніх чотирьох десятиріч XVI ст. донині залишається незадовільним.

Поява історичних праць М. Грушевського відкрила нову сторінку в дослідженні східноєвропейської історії. Видатний український вчений, спираючись на досягнення попередників, на підставі введеного у науковий обіг нового масиву джерел, представив Україну не тільки як об’єкт, а й як суб’єкт політичних відносин у Східній Європі XV – XVI ст. М.Грушевський прямо вказував на те, що Україна у кримському питанні була залишена сам-на-сам з кочовиками. Як наслідок, були створені умови для виникнення недержавної воєнної сили, яка отримала назву “козацтво”. Що стосується держави, то вітчизняний історик вважав її діяльність у цьому аспекті не просто безпорадною, а й шкідливою. На його думку, правлячий режим зовсім не дбав про оборону України: не будував нових і не ремонтував старих замків, не утримував війська на кордоні, м’яко і поступливо поводився у відносинах з Кримом. Щоправда, М.Грушевський зауважував, що в перші роки правління Сигізмунда І уряд намагався дещо покращити становище [1, 200].

Ряд важливих аспектів теми, зокрема, відносно історії українського козацтва, організації найманих військ на території України, специфіки життя українського населення на прикордонні тощо, було розробленно в статтях І.Каманіна, С.Рудницького, А.Яковлева і Л.Коланковського. Крім того, І.Каманіним і А.Яковлєвим було введено у науковий обіг чимало невідомих до того часу документів. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. з - під пера Л.Коланковського вийшов ряд грунтовних робіт, пов’язаних з проблемами політичних відносин у Східній Європі, а також з роллю у цьому процесі східних країн [1, 200].

Серед них найпомітнішим стало дослідження з політичної історії ВКЛ (1930) що містить в собі багатий масив фактів, роздумів, концепцій. Особливо цінною є стаття Л.Коланковського “Проблема Криму у ягеллонській історії”, яка безпосередньо стосується досліджуваної теми. В ній польський дослідник визначив зовнішні та внутрішні чинники кримської політики, що спонукали цю державу до наступу на Україну. Коланковський чимало уваги приділив ролі Москви в організації кримських походів на північ. Зіставивши зміст листів Івана ІІІ і воєнні акції перекопців, він довів, що напрямок воєнних дій визначався у столиці Московської держави. Щоправда, Л.Коланковський переоцінив московський вплив, не помітивши певного збігу експансіоніських планів московського уряду із зовнішньополітичним курсом Кримського ханства [1, 201].

З української історіографії того часу слід згадати монографію А.Кримського “Історія Туреччини”, в якій є окремий параграф, присвячений історії Криму та його ролі у східноєвропейській політиці османів. Цінність цієї праці полягає передусім у тому, що дослідник дивився на турецьку і кримську держави неупередженим поглядом (у Європі тоді домінувала думка, що ці країни були суто агресивними і грабіжницькими) [9].

У 1948 р. було опубліковане дослідження І.Смірнова, присвячене східній політиці Великого князівства Московського часів правління Василія III, в якій докладно висвітлено політичні зносини Москви з європейськими ханствами в першій третині XVI ст. та їх наслідки для Східної Європи. В той же час автор дещо переоцінив силу антимосковських настроїв у Криму. Слабко було розкрите і українське питання у московсько-кримських відносинах.

У 60 – 70-х рр. побачили світ монографії І.Грекова [4], спрямовані на вивчення складного плетива політичних взаємин країн Східної Європи і впливу на них Золотої Орди на зламі XIV-XV ст., та праця В.Каргалова [8], присвячена історії засічних ліній Московського великого князівства, їх функціонування і забезпечення. Велике значення для вивчення історії XV-початку XVI ст. мають також праці А.Хорошкевич, присвячені зовнішній політиці Російської держави [23]. Щоправда, вченій, як і її попередникам, притаманне перебільшення антимосковських настроїв у Криму і Туреччині.

У 1983 р. побачила світ стаття В.Крота і Н.Рашби “Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці XV-першої половини XVI ст.” [10]. Автори здійснили спробу реконструювати складну ситуацію, в якій опинилася Україна внаслідок систематичних нападів степовиків.

Кінець XX ст. ознаменувався появою цілого ряду концептуальних праць, які допомогли при з’ясуванні багатьох аспектів досліджуваної теми. Проблеми виникнення й формування українського козацтва як стану, його впливу на східноєвропейську політику знайшли своє відображення у публікаціях В.Щербака [27] і С.Леп’явка [11].

Монографія А.Гурбика дає можливість з’ясувати питання впливу фактору татарських нападів на життя й розвиток соціально-територіальних спільнот в Україні.

Що стосується проблеми геополітичного становища України, її зв’язків з Кримом, то тут слід відмітити роботи Я.Дашкевича, О.Галенка, Т.Чухліба, В.Станіславського [25]. Окреме місце серед досліджень вітчизняних вчених займають праці О.Русиною спрямовані на вивчення місця і ролі як окремих українських земель, так і України вцілому у системі східноєвропейської політики. Досягнення вітчизняних науковців по дослідженню історії зовнішньополітичних відносин України знайшли своє місце на сторінках синтезованої праці “Нариси з історії дипломатії України”.

1.2 Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв’язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена [19, 3].

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу [19, 5].

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об’єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Таким чином, Кримське ханство, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди, мало всі ознаки державності (територія, населення, влада). У володіння Кримського хана входили землі, як самого півострова, так і Північного Причорномор'я, Приазов'я і Прикубання. Кримські хани прагнули відновити золотоординську державу під егідою династії Гіреїв: цим пояснюється їх територіальна політика і претензії на українські, російські, польські землі, а також прагнення посадити на казанський і астраханський престоли ханів з роду Гіреїв.

Населення Кримського ханства було представлено різними народностями і віросповіданнями; більшість складали кримські татари; основною визнавалася кримськотатарська мова. Нетатарське населення мало свої церкви, синагоги, єпархії; здійснювало релігійно-звичаєві обряди; розмовляло рідною мовою. В Кримському ханстві не було й кріпосного права, як у сусідніх державах. Завдяки лояльним методам управління щодо нетатарського населення міжнаціональні конфлікти були рідкими.

Характерними ознаками державності Кримського ханства були податкова і грошова (фінансова) системи, які, хоч і відображали золотоординські аналогічні системи, але не були їх повним відбиттям, бо диференціювалися за релігійним принципом (для мусульман і не мусульман). В Кримському ханстві шанувалося і оберігалося право карбувати свої грошові знаки: кожен новий хан, тільки-но зійшовши на престол, випускав монети зі своїм ім'ям, тамгою (гербом). Жодного разу за всю історію ханства не було випущено монет з ім'ям турецького султана [20, 12].

Наявність власної армії й апарата примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.

За формою державного правління Кримське ханство було станово-представницькою обмеженою монархією. Хан, який стояв на чолі держави, володів широкими повноваженнями, був головою виконавчої і судової влади. Влада хана обмежувалася вищим колегіальним органом – Діваном та муфтієм (головою мусульманського духовенства), який виконував роль своєрідного контрольно-наглядового органу, спостерігав за діями та рішеннями хана щодо їх відповідності нормам ісламу. Суттєвого обмеження влада хана зазнавала з боку беїв.

За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейліки, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейліку створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.

Система заміщення престолу в Кримському ханстві – салічеська: влада успадковувалася старшим сином або братом хана. Ханом міг бути лише чингізид з династії Гіреїв. Тільки з першої половини XVI ст. Османська імперія почала втручатися у призначення ханів на посаду та зняття з неї. Таке втручання підкреслювало релігійну зверхність турецького султану над усім мусульманським миром, зокрема, Кримським ханством, і не поширювалося на політико-організаційну діяльність хана: його самостійність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики на міжнародній арені від цього істотно не зменшувалися [12, 27].

1.3 Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст.

Усередині, будь-якої країни, проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики знаходились в центрі гострих дискусій. У ході таких дискусій доволі часто давав про себе знати дефіцит знань з проблем міжнародної політики[14, 10] у представників українського суспільства і української політичної еліти.

Тому важливо сьогодні ще раз вдатися до аналізу історичних взаємовідносин українського козацтва, як носія державницької ідеї, з Кримським ханством, хоча кримські татари сьогодні не «сусіди», а частина поліетнічного українського суспільства і громадяни унітарної демократичної держави. Карл Поппер зауважував, що «ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми», які були, є і можуть виникнути в майбутньому.

Кримське ханство як державне утворення, що виникло у результаті розпаду Золотоординської імперії і майже до кінця ХУІІІ ст. залишалося важливою політичною силою на тлі Східної Європи [12, 27]. Як вже зазначалося, Кримське ханство 1475 р. було перетворено на васала Турецької імперії. У ІІ половині ХУІ- початку ХУІІ у суспільно-політичному розвитку Кримського ханства відбулися значні зміни, пов’язані із завершенням в ньому процесу феодалізації. Хоча в Криму ці перетворення мали свої особливості, але суть їх була тією, що і в інших державах. Грабіж, захоплення і продаж невільників примножували багатства татарських феодалів. «Вони до того збатились здобиччю від частих набігів, що найзначніші з них не поступаються навіть заможним туркам», – писав Мартин Броневський посланець польського короля Стефана Баторія до кримсько хана в 1578 році [23, 13].

Важливим питанням і воєнно-стратегічною метою своєї воєнної політики керівництво Кримського ханства обрало: разом із своїм сюзереном – султаном Османської імперії підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допустити їх об’єднання проти Бахчисарая та Стамбула. Іншими словами, Крим у своїй військово-політичній діяльності дотримувався загальноєвропейської теорії балансу сил [24, 4 ].

Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримське ханство повинно охороняти порядок на Балканах та в східній Європі. Крім того, доречно зауважити, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й той фактор, що ця держава виконувала роль передового мусульманського форпосту на межі з християнським світом. Закордонна політика Кримського ханства мала, таким чином, агресивний характер і була спрямована на забезпечення шляхом пограбування, захоплення і продажу рабів, а також постійного вимагання великих платежів з сусідніх держав, що були зацікавлені у припиненні татарських набігів на їхні землі. Феодальна верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієх чи іншої держави данини – так званої казни, або поминок ( сплачування грішми, коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов’язково супроводжувалися підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення [23, 14] .

Очевидно, від цих ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського, польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу [24, 5] . Проте система умиротвореня ненажерливихх кримських феодалів не приносила бажаних наслідків. Дипломатичні переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки, постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на східнослов’янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була об’єктом цих спустошливих набігів татарських орд [23, 14].

У досліджуваний період Україна перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу, відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн. Найбільший масив українських земель перебував у складі Великого Князівства Литовського, яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим князівством, значного напруження сил.

Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець.

Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна.

Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., – боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно.

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов’язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.

У зв’язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства, – дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр.

1.4 Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством, та плани сторін щодо України

У 1502 р. припинила своє існування Велика Орда. Внаслідок цього відбувся перерозподіл сил у Східній Європі, головним наслідком якого стало політичне і військове домінування блоку Крим - Москва, що займав відверту антилитовську позицію. Ситуація ускладнювалося для ВКЛ тим, що перед Кримом відкрився шлях до підпорядкування колишніх володінь Золотої Орди, серед яких Київщині кримські хани надавали особливе значення. Хоча у 1482 р. Менглі-Гірей І захопив і спалив Київ, утримати місто і встановити контроль над Середньою Наддніпрянщиною не зміг.

Відбудований Київ продовжував відігравати велику роль у транзитній торгівлі між Сходом і Заходом. Крім того, Київ залишався релігійним центром Литовської Русі і головним містом українських земель. Захоплення його давало кримським правителям право розглядати Україну як землю, що належить їм по праву з часів золотоординських ханів. Тому наприкінці ХV у першій третині XVI ст. серед владної еліти Криму не раз виникали плани по оволоднню Києвом. Не останню роль у підсиленні антиягеллоновської позиції правителів Кримського ханства відігравала Османська імперія.

Аби розірвати небезпечний московсько-кримський союз, віленський двір змушений був вдатися до низки політичних заходів, в першу чергу дипломатичного характеру. Під тиском несприятливих обставин він пішов на поступки ханському Кримові й дав згоду на регулярну сплату йому певної суми золотих в обмін на союзні відносини і спільні воєнні дії проти Московської держави. Проте досягнута 1507 р. литовсько-кримська угода про “братство і приязнь” залишилася нереалізованою – Кримське ханство продовжувало здійснювати напади на українські землі і дотримувалося нейтралітету щодо Московського великого князівства [1, 207].

Тільки у 1513 р., під впливом поразки кримських військ під Вишівцем, Менглі-Гірей І припинив напади на території ВКЛ і Королівства Польського і погодився віддати у заручники свого онука. Попри це ситуація на кордоні залишалася тривожною, оскільки невеличкі і часто неконтрольовані ханським урядом татарські загони продовжували загрожувати українським землям. Відносний спокій на південних кордонах дав можливість Вільно зосередити більшість військ на сході і завдати під Оршею нищівної поразки московським військам, які, захопивши Смоленськ, розпочали наступ на внутрішні райони ВКЛ. У 1513-1515 рр. Литовсько-Руська і Кримська держави навіть організували два спільні походи своїх військ на володіння Великого князівства Московського.

На початку 1523 р. Перекопська орда під стінами Астрахані зазнала катастрофічної поразки. Загинули хан Мухаммед-Гірей I та його найближче оточення. До того ж чамбули ногайців і заволзців спустошили кримські території. Уряд Великого князівства Литовського сприйняв ці події як сигнал до власних зовнішньополітичних акцій. Найперше, українські полки з Київщини на чолі з О.Дашковичем знищили місто-фортецю Іслам, збудоване ще за часів Менглі-Герея I в пониззі Дніпра на території Великого князівства Литовського, литовсько-руський уряд припинив сплату щорічних упоминків і відновив політичні контакти з Заволзькою ордою, причому ініціатором виступила саме литовсько-руська сторона. Вільно погоджувався на ретронізацію утримуваного в Литві екс-хана Великої Орди Ших Ахмата, в обмін на антикримський союз і активні воєнні дії заволзців проти Кримського ханства. Новий курс литовсько-руського уряду був настільки небезпечний для Криму, що Стамбул зобов’язав молдавського воєводу і новопризначенного хана стати цьому на перешкоді.

На початку 40-х років XVI ст. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти з стану постійної війни зі Кримським ханством і укласти з ним угоду на нових, дещо вигідніших умовах, ніж це мало місце у перших двох десятиліттях XVI ст. Угода 1540 р. знаменувала перехід до нових, більш стабільних відносин між державами. І хоча на кордоні продовжувалися часті сутички між степовиками і українським населенням, але вони вже мали нову суттєву відмінність. Раніше Крим проводив безперервні широкомасштабні воєнні акції з великою глибиною прориву аж до Вільно і Любліна. За таких обставин відбувався регрес колонізації лісостепової і степової смуги України. З 40-х рр. воєнні дії на кордоні велися здебільшого силами невеличких загонів чисельністю у кілька десятків чоловік. Це одразу позначилося на посиленні нового етапу колонізаційного руху, кількісному рості козацтва й переході його від оборонної стратегії до наступальної у степах Північного Причорномор’я і Криму [1, 209].

Розділ 2. Україно-кримські стосунки в XVII-XVIII століттях

2.1 Історичні взаємовідносини українсько козацтва з Кримським ханством

Основоположник української політичної географії академік Степан Рудницький зауважував, що вплив центрально-азіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов опир, п’є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари – всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах [18, 100].

Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтацій, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [24, 53].

Татарські набіги у ХУІ-ХУІІ століттях здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж вимордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч[18,с.101]. За 6 підрахунками істориків, за період з 1469 по 1514 рр. Татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 – вісім, а з 1605 по 1633 – сімнадцять. Навіть за далеко не повними даними історичних джерел можна відтворити жахливу картину нападів татар на окремі українські землі.

У 1500 р. кримська орда пограбувала не тільки Київщину, але й Волинь і навіть Холмську і Белзьку землі, дійшовши до Вісли[23,с.15]. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХУ111 століття, але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого півтисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», – зауважував С. Рудницький [18, 101].

З геополітичної і геоекономічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Буга, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й середземного басейну взагалі.

Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [18, 102].

Ще Михайло Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Укаїну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзика, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [10, 102]. Академік С.Рудницький до цього додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту» [18, 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах. Одначе, як зауважує академік С. Рудницький, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «упростило» політико-географічні відносини значних просторів України.

Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустару, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [18, 103]. М. Драгоманов у своїй історичній та етнографічній розвідці «Про українських козаків, татар та турків» намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога»[8,с.6].

Автор, «Історії Русів» щодо історії взаємостосунків українського козацтва з кримськими татарами повідомляє, ще за гетьманства Дмитра Вешнивецького, що пошанований був «батьком народу», кримським татарам взимку вдалося прорватися прикордонною сторожею на Поділля. Тут вони пограбували декалька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби, здіснюючи все хижацьким способом.

Хоча козацькі військові команди наздогнати і зловити їх не змогли, то їх доля сама покарала через несподівані повітряні стихії. Коли татари зі здобиччю поверталися до своїх улусів,у степах їх захопив надзвичайний сніг зі страшною завірюхою. Згодом потому лютував суворий мороз із різким вітром і віщував їм неминучу загибель. Татари порізали своїх коней і худобу, повлазивши в їхні тулуби і шукали порятунку в слабкому і короткотриваму теплі, але всі до останнього загинули, і знайдено їх навесні, більше чотирьох тисяч нещасних трупів [10, 104]. По смерті князя Вишневецького, наступний козацький гетьман Єстафій Ружицький, котрий замолоду, навчаючишь та подорожуючи по чужих краях, чинив набіги на султанську Туреччину та татарський Крим з метою звільнення бранців з неволі та отримання здобичі, від чого чимало з тими народами заводилось сварок і самих війн. Коли у 1516 р. Кримський хан Мелік-Гірей, відповідно його союзу з князем московським Василієм Івановичем, йшов війною на Польщу та Україну, то гетьман Ружинський, виступивши йому назустріч, завдав татарам нещівної поразки, захопивши його табір з усім багажем і здобиччу, яку розділив з поляками і своїм військом [10, 1055].

Гетьман Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків з сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою, складовою частиною якого була українсько-турецька морська конвенція (липень 1648 р.) [21, 7].

Важливим моментом міждержавних стосунків є те, що виконання Декларації, яка була прийнята на основі Зборівської угоди 1649 р. України з Польським Королівством, вирішено поставити під контроль кримського хана, і це повинно було стати гарантією непорушних зобов’язань обох сторін [21, .7].

Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме:

1)Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами.

2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років».

3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років».

4) Резидент Війська Запорожського і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам .

5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з’являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро;

6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з’явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедлий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов’язків.

7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати 10 свавільників, аби «море було чисте і вільне».

8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, « щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений».

9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям.

10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості.

11)Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та « гарантувати вільний вхід та вихід зі всім».

12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті.

13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн [7, 11-13].

Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 – 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам- Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.) [20,с.24].

Згодом, цей союз забезпечив переможний хід воєнних дій під час першого етапу ( 1648 – 1652 рр.) українській революції середини ХУІІ ст., яку очолив сам Б. Хмельницький. Запорукою цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської кінноти з вогневою міццю української (козацької) піхоти. Переможні воєнні дії українсько-кримсько-татарського війська продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму.

Не випадково Конституція Пилипа Орлика наголошує на 11 необхідності «...відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не намагалися зухвалим нападом у спину покорити собі Україну, а навпаки – самі побоювалися нападу»[16, 29].

Союз України з Кримським ханством мав безумовну перевагу у суто воєнному аспекті, оскільки зрівнював шанси козаків у боротьбі з численною польською кіннотою, але й були негативні сторони цього союзу. Справдилися найгірші побоювання Хмельницького – татари чинили насильства і грабунки на території «союзної» України. До того ж татари проявили себе ненадійними союзниками, готовими зрадити Україну в будь-який момент, як, наприклад, трапилося під час битви під Берестечком (1651р.).

Сучасні історики В.Смолій та В.Степанков зауважують, що хан хотів «домовитися про мир», тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви; наводяться дані, що Іслам-Гірей вступив у таємні стосунки з Яном Казиміром, пропонуючи посередництво в переговорах з українцями, а в разі відмови останніх прийняти «справедливі пункти» обіцяв допомогти їх утихомирити й видати Б. Хмельницького [20, 67]. Кримський хан зненацька втік, залишивши козацько-селянське військо напризволяще, чим багато в чому сприяв поразці свого українського союзника [23, 16].

Отже, Берестечкова трагедія стала закономірним результатом антиукраїнського курсу Криму [20, 68]. На превеликий жаль, шанси, які давала співпраця у військовій сфері між Кримом і Україною, не були використані ні українськими, ні кримськотатарськими державними діячами як за часів Б. Хмельницького, так і в наступні десятиліття.

Але, крім військової співпраці, між кримськими татарами і українськими козаками існували й економічні зв’язки. Зокрема, кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та прибережних водах Азовського моря. Натомість козаки надавали татарам право мати кочів’я і випаси на українських землях.

Співпраця у військовій та господарській сферах між татарами та козаками виконувала роль стабілізуючого компонента на Великому Кордоні як системі, яка досягла піку свого розвитку в 1648-1653 рр. Протягом 60-80-х рр. ХУІІ ст. спостерігається спад збалансованості і сталості Великого Кордону як системи, руйнівним компонентом якої стають збройні сили Росії, що увійшла до цієї системи як навколишнє середовище і гінтерланд замість Речі Посполитої.

Таким чином, враховуючи історичний досвід взаємовідносин українського народу з сусідами, щоб не було проблем, із якими мали справу українці в історії взаємин із сусідами, необхідно ретельно культивувати історичну пам’ять, вивчати і знати психологію, генеалогію, менталітет свого народу і народів, які можуть бути і друзями і ворогами, тому що добро і зло, правда і брехня йдуть завжди поруч, і часто міняються місцями. А що стосується Криму, то доцільно мати на увазі, що цей регіон зовсім непростий в минулому, сьогоднішньому і майбутньому контекстах. А кримські татари свою державність мали, потім втрачали, і не виключена можливість що через певний проміжок часу виявлять бажання її поновити. Тому українським політичним елітам потрібно прогнозувати майбутній розвиток подій, особливо близько 2017 року, коли Крим може стати регіоном, де перехрещуватимуться воєнно-морські, електоральні, економічні, конфесійні інтереси не тільки України а й Росії і країн чорноморського басейну, якщо не більше.

2.2 Політика Російської імперії щодо Кримського ханства

До останнього часу панувала думка, що Росія вела війну з Кримським ханством і Туреччиною тільки через агресивну, войовничу політику з їх боку.

З початку XVIII ст. історія Криму тісно взаємопов’язана з устремлінням росіян на південь, що кінець кінцем призвело до приєднання Криму до Російської держави. Відносини Росії з Кримом розпочалися ще за Івана III, який 1474 р. уклав з Менглі-Гіреєм союз і пообіцяв притулок на випадок потреби.

З тих пір відносини підтримувалися постійно і носили то дружній, то войовничий характер. Головним предметом для дружніх стосунків була торгівля. Якщо ж виникали непорозуміння, які не могли владнати посли, кримці здійснювали набіги на російські землі. За часів Кримського ханства вони були дуже частими: 1532 р., 1535, 1536, 1562, 1571, 1591, 1592, 1595 р. і т.д. У XVII ст. набіги повторювалися все рідше. Це пояснювалося, з одного боку, розбратом у Криму і тим, що кримські хани змушені були брати участь у численних війнах, які вела Туреччина, з другого — тим, що Росія значно зміцнила до цього часу південний кордон рядом фортець і колонізувала його служилим елементом.

З кінця XVII ст., особливо після приєднання України, Росія починає активно прагнути на південь у Крим. Першою серйозною, хоча і невдалою спробою здійснити цей намір, якщо не враховувати маловідомий похід росіян у 1559 р., були кримські походи часів цариці Софії Олексіївни. Перед початком тієї війни Москва вимагала від Туреччини віддати Крим і обидві фортеці, що закривали виходи в Азовське і Чорне моря, а також виселити всіх татар із Криму.

Фактично вперше Росія офіційно заявила про свою південну політику. З цього часу кримські татари вже знали, чого вони можуть чекати від Росії. Однак похід під командуванням В. Голіцина 1687 р. був невдалим.

Загарбання одним народом території іншого, якщо цього вимагали «інтереси нації», здавна вважалося чимось «природним», навіть «історично виправданим», про що з цинічною відвертістю писав К. Маркс: «Жодна велика нація ніколи не існувала і не могла існувати в такому віддаленому від моря положенні, в якому первісне знаходилась держава Петра Великого; ніколи жодна нація не мирилася з тим, що її морські узбережжя та гирла рік були від неї відірвані; Росія не могла залишати гирла Неви, цього природного виходу для продукції північної Росії в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра та Бугу і Керченської протоки в руках кочових татарських розбійників». (Ця цитата наведена із праці П. Надінського «Очерки по истории Крыма», ч.І, с. 83. Самої ж праці К. Маркса «Секретная дипломатия XVIII века» в наших бібліотеках немає.) [12, 33]

Взагалі ж доля Криму і його народу вирішувалась не в Бахчисараї — столиці ханства, а в столицях Росії і Туреччини. Правителям цих імперій було байдуже, що станеться з цим народом, так само байдужою їм була і доля своїх народів. Постійні війни Росії і Туреччини впродовж XVIII—XIX ст. втягували у свою круговерть Крим, що врешті-решт закінчилося приєднанням півострова до Росії. Детально і ґрунтовно ця тема висвітлена у спеціальних працях. Однак слід зазначити, що впродовж походів під проводом Мініха 1736 р., графа Лассі 1737 і 1738 рр., а потім В. Долгорукого 1771 р. Крим фактично обезлюднів. У 1774 р. відповідно до Кючук-Кайнаджирської угоди Крим отримав так звану незалежність від Туреччини під протекторатом Росії. Однак і таке становище не задовольняло російську імператрицю Катерину II, і 9 квітня 1783 р. Крим був оголошений приєднаним до Росії. Хоча тільки 1792 р. Туреччина, згідно з мирною угодою в Яссах, визнала цей факт.

Як же розвивалися відносини Кримського ханства з найближчим сусідом — Україною? Історія і природа навічно поєднали Крим з територією України. Тісно були переплетені і долі народів, які населяли ці землі. Особливо драматично склалися взаємини держав Східної Європи з Кримом, коли півострів і північне узбережжя Чорного і Азовського морів заполонили в XIII ст. татарські племена.

Слов'яни були поступово витіснені з Причорномор’я, і протягом багатьох віків у цьому регіоні складалось напружене становище, в якому визначальним було військове протистояння, війни та взаємні грабунки.

Великим лихом для слов'янських народів, зокрема українців як найближчих сусідів кочівників, були наїзди за живим ясиром — бранцями. Кримських татар та дрібні орди спонукали до цього не лише їхній спосіб життя, економічні чинники (голод, епідемії тощо), їх підштовхували до наїздів і зовнішні фактори з Півдня і Півночі. Могутні держави використовували кримських татар у своїх геополітичних планах. Так, за польськими та литовськими джерелами, до кінця XV ст. з українських земель було забрано в полон і відправлено в Крим понад 200 тис. українців. У XVI ст. Україна втратила полоненими і загиблими понад 350 тис. чоловік. У першій половині XVII ст. було заарканено 300 тис. чоловік. Це продовжувалося до кінця XVIII ст.

Але в Криму українська людність переважно не затримувалася — вона призначалася для невольницького торгу і розповсюджувалась по всьому Середземномор’ю. Лише невелика частина українців осідала в Криму як раби, наложниці в гаремах вельмож. На жаль, друковані матеріали, які б розповіли про перебування українського етносу в Криму, на півострові знищені, архівні ж джерела в Туреччині, країнах Європи нашим науковцям поки що недоступні. Останнім часом з'явились посилання на історика, тюрколога-сходознавця, професора О. Пріцака, що буцімто в Криму в XVII ст. за переписом зазначено аж 920 тис. «українців-козаків». Це надто завищена цифра, яка не підтверджується наявними джерелами, до того ж усього населення в Криму в період середньовіччя було біля 300 тис. чоловік.

Поступово таким своєрідним шляхом українці починають пускати коріння в Криму. До речі, тут у полоні перебував і Богдан Хмельницький, якого згодом викупила родина. Бранці через багато років (це стосувалося в основному ремісників, праця яких цінувалася у татар) мали змогу викупити себе і стати вільними без права залишати півострів. Жінки, які народжували дітей, також діставали волю. В одній з етнографічних розвідок у Криму на початку XX ст. згадувалося про наявність чотирьох поселень з назвою «Ак-Чора» (з кримськотатарської мови: «білий раб»). У цих поселеннях проживали нащадки слов'янських, в основному українських, рабів. Зрозуміло, що вони губили притаманні етнічні риси, змінювали віру, хоча татари тримались від них осторонь [12, 35].

Були і такі трагічні сторінки історії. В 1675 р. запорожці під проводом Івана Сірка «струсили Крим», захопили Бахчисарай, визволили з неволі 7 тис. християн і вивели їх на козацьку територію. Серед них були і ті, хто власне, народився в Криму — так звані «гуми». Сірко запропонував їм: «Ви вільні! Йдіть куди хочете!» Чотири тисячі пішли шукати рідних домівок на Україну, а три тисячі потяглися назад у Крим, стверджуючи, що там у них господарство і їм краще жити, ніж у випаленій батьківщині. Для них цей шлях скінчився трагічно — їх наздогнали запорожці і всіх порубали як бусурманів, що зреклися віри, а значить, стали ворогами.

Але не будемо забувати, що крім воєн йшли процеси плідних господарських і культурних зносин сусідніх народів, спільні політичні акції та військові дії проти ворогів. Це стосується і визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., коли утверджувалася українська державність.

В історії визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. чимало сторінок, пов'язаних з питаннями спільників у борні проти польських окупантів. У цьому контексті цікавим є факт участі кримських татар як союзника війська Б.Хмельницького після укладення угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм III у лютому 1648 р. в Бахчисараї про спільну боротьбу проти Польщі.

Про цей союз у літературі існує багато думок. Але трактується ця проблема іноді спрощено. Часто реальні історичні події поєднуються з легендами, і навіть фальсифікуються. Якщо ж говорити про вітчизняну та польську історіографію, то роль кримськотатарського фактора в подіях 1648—1654 рр. розглядається діаметрально протилежно: у російських та українських виданнях їх роль применшується, а в польських навпаки — значно гіперболізована [14, 117].

Кожна з сторін покладала на цю угоду певні надії. Саме стратегічні геополітичні інтереси примусили Б. Хмельницького піти на такий крок, як підписання угоди з віковими ворогами — кримськими татарами. А з укладенням цієї вкрай важливої угоди вперше створювалася ситуація, коли на весь період воєнних дій була відвернена загроза грабіжницької навали на Україну з боку татар. Це давало можливість усі сили повстанців кинути проти польської шляхти та її союзників. Кримський хан вбачав у цьому договорі вигоди політичного та економічного характеру, сподівався на воєнну здобич та ясир (полонених). Була у Іслам-Гірея і думка поліпшити вкрай скрутне становище, яке склалося внаслідок неврожаю 1647 р. Ось чому він з радістю погодився на воєнні дії.

Договір козаків з кримськими татарами по суті став превентивним ударом по поновленню відповідного дипломатичного союзу між Польщею та Кримом. Цей воєнний союз був досить-таки специфічним: у союзників завжди жевріла злоба один до одного, яка виливалась у відверту бійку. Таке одвічне ставлення один до одного спричинили з часом об'єктивний розрив відносин, призвело до загострення ворожнечі та воєнного протистояння.

Розвиток відносин Криму з Україною, які почалися від підписання Бахчисарайської угоди, носив позитивний характер: у боях першої половини 1648 р., коли фактично була знищена вся наявна армія Польщі в Україні, вагомим був внесок 4-тисячного загону татарської кінноти (це спостерігалося у квітні в урочищі Жовті Води, у травні — під Корсунем). Вдало була використана татарська кіннота і під час Пилявецької битви 13 вересня 1948 р.

З початком воєнних дій у 1649 р. зацікавлений поразками поляків хан Іслам-Гірей уже сам вів свої добірні війська до Б. Хмельницького. Кочівники з великою охотою вирушили на Україну, тим більше, що їх підганяла небезпека голоду, яка нависла в той час над Кримом, та початок епідемії чуми. Переслідуючи власні інтереси, Іслам-Гірей після битви під Зборовом (30 червня — 8 серпня 1649 р.) починає проводить політику виснаження двох ворогуючих сторін — польської та української. Змова Іслам-Гірея з польським королем Яном-Казимиром спричинила підписання вкрай несприятливого для Б. Хмельницького Зборівського договору. Отримавши від польського короля дозвіл брати ясир та грабувати українські землі, які входили до Польщі, але фактично були вже визволені українським козацтвом у ході визвольної війни, кримські татари почали завдавати значної шкоди національно-визвольній боротьбі українського народу, хоча і не розірвали відносин з військом Б. Хмельницького [14, 118].

Про це свідчать передусім події 20 червня 1651 р. під Берестечком, коли татари покинули поле бою, захопили з собою Б.Хмельницького, почали по дорозі до Криму брати полонених. Це була пряма зрада, яка призвела до поразки козацько-селянських сил. Однак Б.Хмельницький у боротьбі з Польщею повинен був триматися кримського хана, бо допомога з Москви не надходила.

Воєнна кампанія 1652 р. показала вірність орієнтації Б. Хмельницького на допомогу кримських татар: у результаті блискавичної перемоги у травні над 20-ти-сячною польською армією на Брацлавщині під Батогом знову на більшій частині України була ліквідована влада Польщі.

Однак 1653 р. кримський хан все частіше не виконує своїх союзницьких зобов'язань. Татарські загони, які прибували на Україну з початком чергової польсько-української воєнної кампанії, як правило, не йшли на з'єднання з козацьким військом, а займалися грабунком мирного населення. Справа нерідко доходила до збройних сутичок між козаками й татарами. На «чорній раді» (червень 1653 р.) козаки висловили обурення діями союзників та почали вимагати якнайскорішого завершення війни, яка жорстоко руйнувала край.

Восени 1653 р. під час останньої битви періоду визвольної війни поблизу Кам'янця-Подільського під Жванцем татари врятували королівське військо поляків від остаточного винищення. Іслам-Гірей 5 грудня 1653 р. уклав з королем Яном-Казимиром сепаратну угоду. Ці ворожі дії примусили Б. Хмельницького зняти облогу і відвести свої війська. А коли татарські загони розсипалися по Україні за здобиччю, вислав козаків громити татар та відбирати ясир, в якому звичайно переважали українці.

З початком 1654 р. Кримська орда з так званого союзника знову перетворилась на відвертого ворога: кримські татари разом з поляками почали плюндрувати українські землі.

Таким був генезис відносин Криму з Україною в надзвичайно тяжкий і відповідальний час в її історії: від союзу — через допомогу і неодноразове відступництво — до лихої зради.

Аналіз подій, битв, вивчення тогочасних джерел і різноманітних досліджень дозволяє зробити деякі висновки. Військовий союз Б. Хмельницького з кримськими ханами був вимушеним кроком у боротьбі за національне визволення українського народу: компромісна угода з татарами ніколи не була порушена козаками, як би тяжко не було під час кривавих виснажливих битв і походів; хани ж постійно відстоювали свій інтерес за рахунок використання протиборства між Польщею і Україною; зраджували козаків як тільки вбачали ту чи іншу невигідність для себе тощо. У XVII—XVIII ст. спільні дії з кримськими татарами проводили гетьмани М. Дорошенко, І. Виговський, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик. Гетьман І.Виговський домігся від Польщі внесення до Гадяцького договору 1658 р. статті, яка забезпечувала йому право «бути в дружбі з ханом кримським». Гетьман І.Самойлович добивався від Росії включення до Бахчисарайського договору з Туреччиною 1681 р. положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством. Але це йому не вдалося — Москва була проти цього.

Щоб вкрай посварити ці народи, до Бахчисарайського миру було включено зобов'язання Туреччини надавати пільги запорожцям: займатися риболовлею в південних лиманах і користуватися південними соляними озерами. Та це до розбрату не призвело. Обидва народи розуміли, що вони лише пішаки в руках своїх метрополій. Москва безапеляційно заявила І.Мазепі: «А миру запорожцам с Кримом никогда не иметь и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских городов в Крым с товарами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали».

Для Запорізької Січі Крим завжди відігравав роль завіси від могутніх християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. Політики Січі розуміли, що могутні сусіди давно могли анексувати їхні землі, однак вимушені були не робити цього, тому можна дійти висновку, можливо й не безперечного, що Крим і кримські татари були певний час запорукою незалежності Січі.

У 1709 р. запорізькі козаки, рятуючись від репресій Петра І, просять взяти їх під протекцію Кримського ханату.

Казацько-кримські зв'язки існували як у політичній, так і в економічній сферах. У стосунках переважала торгівля: козаки здавна ходили в Крим по сіль. За мирних часів козаки з дозволу ханів ловили рибу в чорноморських лиманах і навіть у прибережних водах Азова. А запоріжці надавали можливість кримським татарам кочів'я і випасу на своїх землях.

Татари і козаки неодноразово допомагали одні одним у випадку біди або стихійного лиха, причому по-людськи, без якоїсь попередньої домовленості. Не змінилося ставлення запоріжців до кримців і під час погіршення російсько-турецьких відносин. Вони спільно освоювали соляні озера у ханстві та лісові угіддя в Січі. Коли 1769 р. Гірей напав на Південну Русь, запоріжці відмовилися допомагати Росії. У свою чергу, коли запоріжці під час війни потрапили до турецького полону і перебували на території Криму, хан повертав їх до Січі без будь-якого викупу. В судах Січі і ханства кримські татари і запоріжці користувалися режимом найбільшого сприяння. Агент Росії Никифоров повідомляв С.-Петербург, що Січ і ханство щорічно обмінюються послугами на суму понад 60 тис. карбованців золотою і срібною монетою.

Захоплення українських бранців та їх вивезення до Криму спричинило до тривалого перебування на півострові великої кількості українців.

Звичайно з усього сказаного не випливають якісь особливі права українців на Крим — останній не став місцем формування українського народу, а лише регіоном певного етногенетичного змішування з іншими, перш за все з кримськотатарським, етносами.

Взагалі ж період XVII—XVIII ст. відзначений певною татарсько-козацькою акультуризацією. Показником її може бути не тільки впадаюча в око схожість у таких звичаях, як гоління голови і бороди, у вбранні, зброї та інших об'єктах матеріальної культури, в їжі і навіть тактиці степового кінного бою, але і в збільшенні випадків переселення козаків у Крим, а татар у Січ (про те, що серед козаків було багато татар, вказують їхні імена, що збереглися в джерелах).

Слід також зазначити, що і релігійні відміни не являли собою якоїсь стіни. Якщо раніш обопільне переселення носило поодинокий характер, то з XVIII ст. значна кількість козаків назавжди залишалась у мусульманському світі, який прийняв їх. Особливо значними відходи були в післяполтавський період і у 1770 р., після остаточного розгрому козацької республіки російськими військами.

Підводячи підсумок, можна дійти висновку, що відносини України (Запорізької Січі) і Кримського ханства носили здебільшого взаємовигідний характер — як політичний, так і економічний. І тільки втручання Росії, її експансіоністська політика стала на перешкоді цим відносинам. Кримських татар, так само як українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під блиском російської корони.

Що ж отримав кримськотатарський народ після приєднання до Росії і прилучення до європейської цивілізації в російському розумінні?

Як уже зазначалося, за часів російської цариці Анни Іоанівни було кілька військових походів на Крим. Всезнищуючі військові операції Мініха і Лассі стали для Криму страшним ударом. Саме як чергову навалу варварів оцінював ті події російський поет М. Волошин, тільки «на цей раз ще більш серйозно і довгостроково, тому що ці варвари — росіяни, за їх спиною не хиткі і текучі води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії».

Висновки

Кримське ханство — неповторний державний і політичний феномен в європейській історії. Протягом декількох століть, з початку XIII і аж до закінчення XVIII ст., воно відігравало помітну роль у Причорномор'ї, змушуючи рахуватись із собою наймогутніших своїх сусідів. Чи не найтісніше у цей час з Кримським ханством пов'язана Україна, маючи від цього і величні здобутки, і важкі втрати.

Історія і природа навічно поєднали Крим з територією України. Тісно були переплетені і долі народів, які населяли ці землі. Особливо драматично склалися взаємини держав Східної Європи з Кримом, коли півострів і північне узбережжя Чорного і Азовського морів заполонили в XIII ст. татарські племена.

Перебування українських земель у складі ВКЛ та їх специфічне геополітичне розташування поставило уряд останнього перед необхідністю активної південно-східної політики. В той же час брак коштів у державній скарбниці і постійні виснажливі війни з Московською державою змушували ВКЛ у відносинах з Кримом (до першої декади XVI ст.) проводити політику компромісів та угод. Але такий зовнішньополітичний курс, як показали подальші події, не відповідав вимогам часу.

Список використаної літератури

Воєнна кампанія Великого князівства Литовського та Корони Польської 1524 р. на українських землях. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – В. 2. – К., 2002. – С. 200-209.

Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар.— М., 1992.

Галенко О.І. Дипломатія Кримського ханату (середина XV ст. – 1783) // Нариси з історії дипломатії України. – К.: “Альтернативи”, 2001. – С. 208-263;

Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (XIV-XV вв.) – М.: “Наука”, 1975. – 518 с.

Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV-XVI вв. – М.: “Издательство восточной литературы”, 1963. – 374 с.;

Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение: В 2 т. — М., 1992.

Драгоманов, М.П. Про українських козаків, татар та турків: Історична розвідка, З додатком про життя Михайла Драгоманова / М.П.Драгоманов. –К.: Дніпро, 1991. – 45 .

Каргалов В.В. На степной границе. Оборона “крымской украины” Русского государства в пер. пол. XVI столетия. – М.: “Наука”, 1974. – 183 с.

Кримський А. Сторінки з історії Крима та кримських татар // Студії з Криму. І—IX. Відбитки з «Записок історично-філологічного відділу». — К., 1930.

Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці ХУ- в першій половині ХУІ ст. //УІЖ. 1983. №5.- С.101 – 110.

Леп’явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах 1561-1591 рр. – Чернігів,: “Сіверянська думка”, 1999. – 216 с.

Мавріна, О. Кримське ханство як спадкоємиць Золотої Орди ( Улусу Джучі): Текст / О. Мавріна // Україна – Монголія : 800 років у контексті історії: зб. наукових праць / РАР України; Нац. б-ка України імені В.І. Вернадського. – К., 2008. – С. 27 – 35.

Оборона українських земель від турецько-татарської агресії у 1515-1519 рр.: досвід польсько-литовсько-українського співробітництва // Україна і Польща – стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. – Ч. 1-а. – К., 2001.-С. 18-27.

Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. – К., 2000. – С. 97-118.

Полонська-Василенко Н. Історія України, К:Либідь – 1992, Т.2.

Смолій, В.А., Степанков, В.С. Українська державна ідея ХУІІ – ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: «Альтернативи», 1997. – 368 с.

Станіславський В.В. Політичні відносини Запорозької Січі і Кримського ханства в кін. XVII - на поч. XVIII стст. – К., 1996;

Старожитності степного Причорномор’я і Криму / Збіник наукових праць. – Т.Х1У / За ред П.П. Толочка; Держ вищий навч. заклад «Запорізький нац. ун– т» Міністерства освіти і науки України. – Запоріжжя, 2007. – 262 с.

Стороженко І. Кримське ханство кінця ХУ – середини ХУ11 ст. як складова частина Великого Кордону України : Текст / І. Стороженко // Київська старовина. – 2006. – № 5. – С. 3 – 12.

Стрижак В.М. Кримське ханство і Україна в ХУ – ХУ111 ст. : Текст / В.М.Стрижак // Історія та правознавство. – 2005. – № 4. – С. 12 – 17.

Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь, 1991.

Українське козацтво у 20-30-х рр. XVI ст. // Запорозька старовина. – Випуск 2. – Київ-Запоріжжя, 2002. – С. 52-57.

Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца XV - начала XVI в. – М.: “Наука”, 1980. – 294 с.; Ее же Русь и Крым. – М.:” Эдиториал УРСС”, 1999. – 333 с.

Храпунов, И.Н. Древняя история Крыма: Текст: учеб. Пособие / И.Н Храпунов; Крым. отд.-ние Ин-та востоковедения им. А.Е. Крымского НАН Украины, Историко-археологич. Фонд «Исследование тысячелетий». – Симферополь: Сонат, 2003. – 192 с.

Чухліб Т.В. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи (60- ті рр.XVII ст. – поч. XVIII ст.). – К., 1995;

Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці XIV – першій половині XV ст. // Сучасність. – 1996. - № 5. – С. 86-87;

Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина XV – середина XVII ст.). – К.: “КМ Академія”, 1997. – 298 с.;

Яковенко, Є.В. Скіфи Східного Криму в У – ІІІ ст. до н.е : Текст / Є.В.Яковенко; АН УРСР; Ін-т археології. - К.: Наук. думка, 1974. – 150 с.

Додатки

Значення Кримського ханства в історії України

Кримське ханство в 1441- 1783 рр.

Значення Кримського ханства в історії України

Прапор Кримського Ханства

Значення Кримського ханства в історії України

Герб Кримського Ханства

Курсовая работа: Значення Кримського ханства в історії України

Похожие работы: