Контрольная работа: Голодомор 1932-1933 рр.

ЗМІСТ

1. Злочин сталінського режиму

2. Трагедія Голодомору 1932-1933 рр.

3. Голодомор і сьогодення

1. Злочин сталінського режиму

Проблема голоду в Україні на початку 30-х років виглядає дуже складною. Для її з'ясування необхідно проаналізувати безліч різноманітних джерел, виявити особливості соціально-економічної політики тодішнього уряду на селі тощо. Адже голод був не лише в Україні, а й на Північному Кавказі, в Середній Азії та Сибіру, інших районах СРСР. Серед найважливіших причин цієї трагедії - застосування продрозкладки. Колгоспи, пригнічені непосильними і надплановими завданнями, не змогли реалізувати свої можливості великого колективного господарства. Про яке розширене відтворення, пишуть українські дослідники С. Шаталіна і В. Марочко, могла йти мова, якщо "більше половини гуртової продукції колгоспів просто відчужувалось". Масове вилучення хліба восени 1931 р. шляхом суцільних обшуків поставило під загрозу життя сотень тисяч селян. Порівняно з попереднім цей рік видався несприятливим для зернових культур. З різних причин (головним чином організаційно-господарського характеру) вдалося зібрати лише близько 18 млн. тонн зерна, що було на 4 млн. тонн менше від 1930 р. Колгоспи та одноосібники відвантажили на приймальні пункти майже половину одержаної продукції, що вкрай негативно позначилося на стані сільського господарства та умовах життя селян. Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Та в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття "товарна продукція" стало невизначеним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не залишалося. Повна матеріальна незацікавленість у розвитку громадського господарства змушувала колгоспників імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні відносини, які склалися між державою і одержавленими колгоспами.

Примусове усуспільнення худоби в ході майже "блискавичного" проведення колективізації призвело до того, що наприкінці першої п'ятирічки її загальна кількість скоротилася майже вдвічі. Створення великого земельного клину, непідкріпленого агротехнічними заходами, відбилося на врожайності зернових культур. Колгоспи з самого початку колективізації втратили економічну самостійність, перетворившись, по суті, на знаряддя виконання планів хлібозаготівлі. Під час хлібозаготівель взимку 1931 - 1932 pp. у багатьох колгоспів відібрали навіть посівне зерно. Тому в першому півріччі 1932 р. в ряді районів України спалахнув лютий голод з численними випадками людоїдства. Делегати Третьої конференції КП(б) У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р., у присутності сталінських емісарів Кагановича і Молотова з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільському господарстві. Однак Сталін продрозкладки не скасував. Єдиною поступкою була постанова РНК СРСР і ЦК ВКЩб) від 6 травня 1932 р., за якою план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. скорочувався на одну п'яту, щоб колгоспники мали змогу вести незначну торгівлю хлібом. Але ця торгівля дозволялася не раніше січня 1933 p., тобто після виконання хлібозаготівель.

У 1930 - 1931 pp. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився в колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці в громадському господарстві. І тоді Сталін направив до Харкова хлібозаготівельну комісію під керівництвом В. Молотова, наділену надзвичайними повноваженнями.

Комісія діяла, як відомо, з 30 жовтня 1932 р. до кінця січня 1933 р. і додатково заготовила в селянському секторі, включаючи колгоспи, радгоспи і одноосібні господарства, 104,6 млн. пудів хліба. І хоча комісія вивезла з республіки майже всі наявні запаси зерна, їй не вдалося виконати хлібозаготівельного плану, яким було передбачено зібрати 282 млн. пудів. На початку 1933 р. в Україні практично не лишилося запасів хліба, а селянам треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі, як і попереднього року, позбавили людей останнього шматка хліба. Однак і цим сталінські емісари не обмежилися.

Прийнята під тиском Молотова постанова Раднаркому України "Про заходи до посилення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 p., що передбачала застосування "натуральних штрафів" до тих колгоспів, які заборгували по хлібозаготівлі, але не мали хліба для розрахунків з державою, відкрила шлях масовому свавіллю на селі. В усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, а й будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь тощо. Конфіскація подавалася як покарання за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. Вона не мала ніякого стосунку до поповнення державних запасів хліба і була нічим іншим, як каральною акцією в чистому вигляді.

Вилучення продуктів харчування супроводжувалося репресивними заходами щодо хліборобів, свідомо поставлених сталінською політикою "великого стрибка" в такі умови господарювання, за яких не лише державі, а й власній родині не був забезпечений шматок хліба. Цілі райони, села, колгоспи заносились на так звані "чорні дошки" за невиконання хлібозаготівель. З них стягувалася вся заборгованість; заборонялась будь-яка торгівля, кредити і платежі, з крамниць вилучалися всі наявні продукти, припинявся підвіз нових.

План хлібозаготівлі 1932 р. Україна недовиконала, здавши лише 255 млн. пудів зерна. Не вдалося республіці і своєчасно забезпечити своїх колгоспників хлібом. Як зазначав С. Косіор на лютневому (1933 р) Пленумі ЦК КП(б) У, прибутки 1932 р. розподілили лише 31% колгоспників Вінницької, 18,4% - Одеської та 5,2% - Дніпропетровської областей.

На початку 1933 р. хлібозаготівельна політика дещо змінилася. З метою стимулювання зацікавленості селян у результатах своєї праці Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 19 січня 1933 р. прийняли постанову "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами і одноосібними господарствами". Відповідно до цієї постанови селяни мали здавати зерно першого обмолоту за державними цінами протягом липня - грудня 1933 р. Визначалася погектарна норма хлібоздачі. Торгівля хлібом допускалася після виконання хлібозаготівель і утворення насіннєвих фондів. Тобто селянин знав, що після виконання точно визначеного хлібоподатку він зможе розпоряджатися частиною врожаю на свій розсуд. Однак до нового хліба треба було ще дожити, бо продовольчі запаси в більшості сільських місцевостей України, в тому числі на Дніпропетровщині, були вичерпані. Люди гинули не тільки від голоду, але і від його наслідків: гострих інфекційних захворювань, заражень, отруєння тощо. Проте місцеві власті були безсилі протистояти ході смертного голоду, а Центр до цієї трагедії ставився байдуже. Сталінське керівництво не визнавало факту голоду й розглядало загальнолюдську біду як своєрідний саботаж генеральної лінії партії на індустріалізацію.

Отже, якщо зимові хлібозаготівлі 1931 - 1932 pp. призвели до великого голоду, то результатом тотальної конфіскації їстівних запасів селянства взимку 1932 - 1933 pp. став страхітливий голодомор.

Смертність від голоду мала місце вже в перший місяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували численні випадки людоїдства і трупоїдства. Найвищої ж точки голодомор досяг у літні місяці 1933 p., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Своєчасно організована продовольча та лікувальна допомога якоюсь мірою рятувала людей, але це були лише фрагменти людського милосердя. Тому, на жаль, такі силкування не могли зупинити поширення голоду, який косив людей сотнями тисяч. У ці трагічні місяці Сталін спромігся визнати тільки "харчові труднощі в ряді колгоспів". А через півроку в промові на організованому партапаратом Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заявив людям, які приїхали до Москви з голодуючих місцевостей: "В усякому разі, порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10 - 15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".

Жодним словом не згадувалося про голод і у похвалькуватій доповіді Сталіна про підсумки першої п'ятирічки на об'єднаному (січень 1933 р) Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б). Навпаки, Сталін запевняв, що добробут робітників і селян неухильно зростає. Між тим, зовсім іншу картину побачив у цьому ж таки році англійський журналіст М. Магрідж. "Побувавши недавно на Північному Кавказі і Україні, - констатував він, - я бачив якусь подобу битви між урядом і селянами. Поле цієї битви має тут такий же розорений, спустошений вигляд, як на будь-якій війні, і ширшає все більш, захопивши вже значну частину Росії. По один бік лінії фронту - мільйони голодуючих селян, часто опухлих від голоду, по другий - солдати військ ДПУ, що виконують вказівки диктатури пролетаріату. Вони заполонили всю країну, як зграя саранчі, і відібрали все їстівне. Вони розстріляли або заслали тисячі селян, іноді цілі села, вони перетворили найродючіші в світі землі в сумну пустелю".

2. Трагедія Голодомору 1932-1933 рр.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: "Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р. " Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. Лише на 12% був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". За пом'якшуючих обставин такі "антидержавні злочини" каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: "Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології".

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, "першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство". Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: "У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства".

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну! "

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом "Україна... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу". Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті "Правди" від 7 січня 1933 р. під заголовком "Україна - вирішальний фактор зернозаготівель". Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27% загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38% плану зерно заготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

У нашому розпорядженні тепер - уся демографічна статистика 30-х pp. Можна нею користуватися як збільшуваним склом, вивчаючи при потребі дані про природний рух населення за місяцями і по районах.

Співставлення даних переписів і природного та механічного руху народонаселення у десятирічному проміжку між ними дозволить зробити вірогідні припущення щодо втрат, викликаних голодом 1933 р. За 10 років чисельність населення України не тільки не збільшилася, а навіть зменшилася на 538 тис. чоловік. Саме з цієї вражаючої цифри треба починати аналіз демографічних втрат.

Розглянемо кількість народжень і смертей, зареєстрованих у республіці відділами запису актів громадянського стану (тис. чоловік):

Рік

Зареєстровано народжень

Зареєстровано смертей

Природний приріст

1927

1928

1929

1930

1931

1932

1933

1934

1935

1936

1184,5

1139,3

1081,0

1023,0

975,3

782,0

470,7

571,6

759.1

895,0

522,6

495,7

538,7

538,1

514,7

668,2

1850,3

483.4

341,9

361,3

661,8

643,6

542,3

484,9

460,6

113,8

-1379,6

88,2

417,2

533,7

У якій мірі ця статистика відбивала дійсність? Очевидно, як будь-яка статистика реєстраційного характеру. У різних місцевостях через різні причини міг бути і таки спостерігався недооблік народжень або смертей (переоблік, зрозуміло, мав місце у виняткових випадках). І все-таки точність цих даних достатня, бо вона, в усякому разі, істотно перевищує точність іншого компоненту розрахунку демографічних втрат, яким доведеться користуватися далі - відомостей про механічний рух населення. Єдиний виняток становить 1933 рік. Не треба обґрунтовувати, що тоді робота державних органів, у тому числі відділів ЗАГСу, в сільській місцевості була у значній мірі паралізована.

Якби якість реєстрації смертей відділами ЗАГСу в 1933 р. збереглася на попередньому рівні, питання про демографічні наслідки голоду перестало б існувати як наукова проблема. Ми знали б цілком точно, хто, де, коли і від чого помер. Проте це питання існує! Наведені тут цифри офіційної статистики природного руху в рік голодомору аж ніяк не відбивають реального стану. Щоб встановити його, треба визначити природний приріст населення у міжпереписний період з урахуванням нормальної смертності у 1933 р. і зробити поправку на сальдо механічного руху за ці 10 років. Тоді, знаючи точні цифри народонаселення України за переписом 1926 і 1937 pp., тобто по обидві сторони від 1933 p., ми дістанемо дефіцит, який матиме тільки одне джерело - смертність під час голодомору.

Проаналізуємо помісячну динаміку природного руху в сільській місцевості усієї республіки за 1933 і попередні роки (у тис. чоловік):

Місяці

1932 рік

1933 рік

Народилося

Померло

Народилося

Померло

січень лютий березень квітень травень червень

липень

серпень

вересень

жовтень

листопад

грудень

за рік

73994

62663

60416

52 310

51 419

43566

55327

51 456

47 121

45732

37603

30408

615015

31 697

35404

43 100

46617

50401

66293

52818

46939

43265

47083

38716

34801

527 134

36725

27712

25401

23663

25822

23637

30809

38075

34764

33383

27607

21 725

354373

43901

60632

135767

174202

253155

361195

278 789

103 319

65649

42820

28 167

34421

1 582 017

Динаміка наведених даних відповідає подіям, що відбувалися на селі. У 1932 р. народжуваність від найвищої у січні поступово зменшилася до найнижчої у грудні. Це узгоджується, враховуючи дев'ятимісячне запізнювання, з коливанням в інтенсивності голодування населення. Викликаний хлібозаготівлями зими 1931 - 1932, голод 1932р. досяг максимуму у квітні –травні. Документи свідчать, що випадки голодної смерті були досить частими, але до голодомору не дійшло. Зростання смертності населення підтверджує й це. Вона перевищувала рівень народжуваності чотири місяці. Вперше це сталося у червні, коли почастішали випадки смерті селян, виснажених попереднім тривалим голодуванням. Останній квартал року теж характеризувався негативним сальдо природного руху населення. Це пояснювалося згадуваним уже зменшенням народжень.

У 1933 р. та динаміка народжень і смертей, яку вдалося зареєструвати відділам ЗАГСу, засвідчує сама за себе. Смертні випадки в усі місяці цього неймовірно тяжкого року перевищували кількість народжень, інколи-більш як удесятеро.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику - з усіма її страхітливими наслідками - швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: "Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас".

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що "селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням". У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: "спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму - індивідуальне селянське господарство". Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети "Нью-Йорк Тайме" Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). "За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність" його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним". До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, "ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя".

3. Голодомор і сьогодення

Указом Президента України від 31 жовтня 2001 року в нашій країні щорічно відзначається День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Але сьогоднішній рік має особливе значення, адже рівно 70 років тому Україна зазнала однієї з найстрашніших трагедій у своїй історії - голодомору 1932-33 років.

"Читати українську історію треба з бромом, до того ж, це одна з нещасних, безглуздих безпорадних Історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати як нещасна зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за час свого державного (чи правильніше пів-державного) існування, що одгризалась на всі боки од поляків, руських, татар, шведів. Уся Історія - безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду" Стоп. На цьому слові обірвемо цитування Володимира Винниченка. Коли він це писав, то не мав і гадки, що усі перелічу ваш трагедії нашої моторошної Історії - незрівнянні а тим жахом, який увійшов у світову Історію під назвою Голодомор в Україні 1932 33 років.

Протягом усіх часів існування людства масові голодомори були далеко не поодиноким явищем - внаслідок неврожаїв, військових дій, природних стихій. Але приголомшлива відмінність українського голодомору вражає світ тим, що він був ретельно спланований Радянською владою - в головній житниці Європи і в центрі Європи маніакальним режимом свідомо було закатовано голодом принаймні 7 мільйонів селян, і водночас завалено європейські ринки 1,7 мільйонами тонн зерна

Встановлення точної кількості жертв - важке завдання для істориків (сьогодні за різ ними оцінками вона коливається від 5 до 10 млн.), адже влада і в той період, і протягом майже шести десятиліть, приховувала і заперечувала свої чорні діяння Тим часом дослідниками пораховано (за даними Конгресу канадських українців) в пік голодомору вимирало 17 людей за хвилину, 1000 - за годину, 25000 - на день. Впродовж двох років опустіли тисячі сіл врятуватися, вийти із зони смерті, вдалося мало кому. До краю виснажених селян, що рятувалися від голоду і масового людоїдства (збожеволілі від голоду люди часто вбивали і поїдали членів своєї родини, особливо полювали на дітей), гнали батогами назад спеціальні „заградотряды”. Приречені поверталися і йшли на цвинтар до викопаних завбільшки з хату спільних могил, що залишалися відкритими допоки не будуть заповнені, і лягали серед трупів - чекали смерті.

Свідчень про ці страхіття за часи Незалежності опубліковано вже немало Очевидці, які вийшли живими із того пекла, встигли донести правду, Якщо людство хоче маїй майбутнє, воно повинно усвідомити, закарбувати в своїй пам’яті цей урок і дати оцінку подіям сімдесятирічної давнини. Перебіг останніх подій в Україні, і в найвпливовіших країнах світу свідчить про таке розуміння і дає підстави для таких сподівань. Так, 30 жовтня 2003 року сенатом парламенту Австралії було ухвалено резолюцію що до Голодомору в Україні 1932-33 років, важливим положенням якої є визнання, що Голодомор був одним із найжахливіших проявів геноциду в Історії людства, був насильницьким голодом, спричиненим цілеспрямованими діями комуністичного режиму. У резолюції також зазначається, що сенат приєднується до українців всього світу у відзначенні 70-х роковин цієї трагедії та вважає необхідним сприяти обізнаності теперішнього та прийдешнього поколінь щодо цього жахливого зла. Подібні резолюції трохи раніше були ухвалені в парламентах Канади і США. Відбуваються зрушення і в Європі - впливові представники парламентів країн членів Євросоюзу домагаються такої ж оцінки у Європарламенті. Геноцид українців сімдесятилітньої давності став об'єктом великої уваги з боку західних ЗМІ й громадськості. Одним із свідків цього злочину виступив Президент України Леонід Кучма: "Сам я родом з Чернігівщини і добре пам'ятаю перелякані очі людей, коли мова йшла про Великий Голод. Люди відкидали від себе пам'ять про Голодомор боялися згадувати. Страх укорінився в українцях, чого і добивалися організатори терору"

Чому важливо домогтися визнання міжнародною спільнотою цього акту геноциду проти українського народу? Та хоч би тому, що злочин Голодомору, прямо пов’язаний із ще одним - покриттям цього злочину. За нормами права покриття злочину теж кваліфікується як злочин. Та ось що вражає в той час, коли народи далеких континентів висловлюють українцям у зв'язку з Голодомором співчуття і солідарність, частина наших земляків твердить що ніякого голодомору не було. У 1932 році, коли інші країни пропонували Сталіну надати голодуючій Україні продовольчу допомогу, той теж відповів, що голоду нема.

У Конвенції ООН поняття геноциду формулюється як "дії, чинені з наміром знищити цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу". Інша Конвенція каже "Особи, що чинять геноцид, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими чи приватними особами", а за однією із статей - до злочинів проти людства не застосовується строк давнини. Цього року Україна офіційно назвала голодомор 1930-х років геноцидом, за який несе відповідальність тогочасна комуністична влада з центром у Москві. Отже, якщо голодомор в Україні таки буде визнано геноцидом, то хто буде стороною, на злочинні дії якої вкаже перст світової спільноти?

Якою б великою не була пережита трагедія - це насамперед, урок, який вчить не повторювати помилок минулого. А людству, як бачимо, ще є чому вчитися.

Додаток А

Голодомор 1932-1933 рр.