Про голодомор 1932 – 1933 рр. ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями – селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, згадуючи пережите, пише:

“Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини – аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхалися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Не було нічого, що раніше було в підвалах , жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми”.

А ось інший очевидець Г. Рясний про свою сім’ю і рідне село Беєве, яке на той час належало до Харківського округу. А пізніше до Полтавської області в страшні ті роки пише так:

“Щоб глибше усвідомити трагедію, яку переніс наш народ, слід повернутися назад, у післяреволюційний час. Моє село Беєве, яке на той час належало до Харківського округу, а пізніше до Полтавської області, притулилося в глушині територіального трикутника Лебедин – Гадяч – Ромни. Тут було багато великих, середніх і малих сіл та чимало заможних хуторів.

Десь у 1919 – му чи 1920 –му році люди одержали від радянської влади по гектару землі на кожного члена сім’ї – від малого до старого – із володінь колишніх поміщиків Косинського та Кар пінського. Селяни з ентузіазмом взялися за обробіток землі... господарства росли, як на дріжджах... Село стало з бідняцького поголовно середняцьким. Люди розраховувалися з державою за продподаток і багато що везли до міст на ринок. Я вже пас овечок (ми тоді рано призвичаювалися до роботи – з шести років ) і бачив, яку величезну кількість худоби виганяло село на пасовисько. Отже, жили в достатку і весело: навесні і влітку вечорами усі великі вулиці (а їх було чотири) дзвеніли піснями. Взимку в сільбуді артисти – аматори щомісяця ставили вистави.

То в 1929 році розпочалась колективізація... у нашому селі, правда, великого опору колективізації не було. Були в селі деякий час і одноосібники. Про них пізніше стали поширювати ось такі частівки:

“Устань, батьку, подивися,

Як індус (одноосібник) зажилися:

Хлів драний, хата боком

Ще й кобила з одним оком,

І індус без плечей.”

Колгоспники звели до наспіх споруджених із кількох селянських хлівів конюшень своїх коней, одну з двох корів, по дві – три вівці, а решта овець пішла під ніж. Так із п’яти тисяч овець залишилось не більше триста голів. Затихли пісні. До роботи, особливо молоді хлопці, не дуже охоче бралися. Керував колгоспом дід Федот Омельченко - і голова, і рільник, бо агронома не мали...

А через рік сталося ще гірше: усе , що вродило, мусили відвезти державі. Під урожай 31 –го року взяли позичку насіння. Наступного року історія повторилася. А далі в дію було пущено небачений силовий прес (без будь – якого пояснення його необхідності) : восени 32 -го року в усіх селах району (пізніше стало відомо всій Україні) розвелися “шукачі” хліба. Вимітали і забирали “старанні” активісти усе підряд – пшеницю (хоч би й один кілограм), жито, ячмінь, просо, гречку, овес, горох, навіть квасолю. Як наслідок - уже серед зими розпочався масовий голод, до якого не було ніякого діла нікому з керівників ні району, ні округу...

Нашому Баєвому “поталанило” –виручили звичайнісінькі коноплі. Справа в тому, що селяни здавна спеціалізувалися у вирощені конопель, які забезпечують їх полотном для білизни, рушників, волокон – для мотузок, олією - для споживання і макухою - для годівлі худоби. Того року надзвичайний урожай конопель, і люди зробили добрий запас макухи, яка пішла не на корм худобі, а не на харчування. Так завдяки коноплям зиму і весну 33- го року селяни, а з ними й наша сім’я якось пережили. Багато хто виїхав, а я хоч би й захотів кудись перебратися, хто не зміг би цього зробити, бо мав тоді всього тринадцять років. А найгірше те, що ще восени 1930 року прикувала мене до ліжка тяжка хвороба – туберкульоз кістки. А два брати виїхали на Донбас, стали залізничниками, бо там видавали хлібні пайки.

Хворіючи, я навчався вишивати хрестиком і гладдю. Вишив кілька рушників, портрет Малишева і дуже гарну жіночу блузку з батисту. За цю блузку в 33- му році сестра десь у Білорусії виміняла пуд ячмінного борошна. Але цього було мало на сім’ю із шести чоловік. Тому – то наша мама, хоч і старенька вже, лазила по деревах (липи, берізок, ясен), рвала листя, вмішувала до макухи, щоб пекти звані ляпаники. Крім того, знайшовся ще один вихід в боротьбі за виживання: поряд з нашим городом колгосп засипав тон двадцять картоплі у великий погріб, а вона взяла та й погнила. До цього погреба і підійти гидко було - такий сморід. А мама пов’язувала хустиною носа і рота, брала великі ночви, наповнювала їх цією гниллю, перемивала її, зливала брудну воду і знову перемивала... так робила доти, доки в ночвах залишався лише крохмаль, та такий білий, як сніг, і зовсім без запаху. З домішкою крохмалю і молока ляпаники набували навіть пристойного вигляду, а макуха додавала запаху олії.

Треба сказати, що корів тоді дуже берегли, бо вони були головними годувальницями.

Батько сторожував ночами на тракторній бригаді. Вже й опух трохи від голоду. Тому не зупинився перед досить ризиковим вчинком: навесні в колгоспі загинула кобила від невідомої хвороби. Її закопали на скотомогильнику, поблизу тракторної бригади. Батько взяв з дому великого металевого чавуна, довгі шерстяні рукавиці, відкопав тварину, відрізав добрий кусень м’яса і варив його всю ніч. Ранком, мовивши: “Ну, була не була. Прости, Господи, хоч я в тебе й не вірю, з’їв шматочок. Більше побоявся, бо чув, що в таких випадках погано кінчається. Таке м’ясо він їв більше тижня, а свою таємницю відкрив нам тільки тоді, коли ми помітили, що в нього від пухли ноги.

По суботах, аж до початку збирання врожаю, селяни відзначали зворушливі і разом з тим дуже сумні “свята”. А бувало ось що: за п’ять кілометрів на захід від нашого села розмістився відділок радгоспу імені Калініна. Туди привозили борошно і для робітників пекли хліб. І як тільки вітерець віяв у наш бік, то всі до єдиного мешканці села виходили з домівок на околицю і вдихали аромат хліба. І було це тяжке і разом з тим незабутнє видовище. І ніхто нікого не соромився, бо нема нічого в світі приємніше для голодної людини, як запах хліба...”

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба, - Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20 –25. у Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою - 15 –20 %. Краще за всіх пережили голодомор крайні північні райони України, де вирощували цукрові буряки, а ліси, ріки та озера містять багато того, що можна було використати як їжу.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною стравою для представників місцевої влади стала внутрішня очистка вулиць від трупів. Лиш у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. “Я бачив, - згадує очевидець київських подій, - одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх, - із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голівки. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: “Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замокнуть”.

Використана література:

Роберт Конквест “Жнива скорботи” “Либідь” 1993

Газета “Зоря Полтавщини” 30 серпня 1990