Реферат на тему

Знакова природа мови

ПЛАН

1. Поняття про знак і знакову систему мови

2. Типологія знаків

3. Структура знака

4. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

5. Знаковість і одиниці мови

Використана література

Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар-напа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміоти-ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.

1. Поняття про знак і знакову систему мови

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві­ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо­рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро­шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако­вих систем у нашому повсякденному житті.

Однією із знакових систем є мова. Про її знако­вий характер говорили ще вчені давніх Індії та Гре­ції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак пер­ших». Поняття знаковості знаходимо також у грама­тиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортуна­това, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дос­лідженнях цих учених не отримав спеціального лін­гвістичного визначення.

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус­пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни­ми методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража­ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу­кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор­мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства [...]• Ми назвали б її семіо-логія ».

Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика (від грец. semeion «знак»)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарль­за Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ­ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази­вається денотатом або референтом); 3) непов'яза­ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз­ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор­мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро­зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає «небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто­ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са­ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко­льори — воно має певне значення. Кивок головою звер­ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис­темою знак неможливий.

2. Типологія знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єк­том та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим-воли.

Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак до­щу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх під­став, бо вони не відповідають наведеному вище визна­ченню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.

Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотогра­фії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін­чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'яза­ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, три­зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична симво­ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба­гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на­ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь­кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель­вейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні­кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич­ну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни­ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив­но-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри­мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач­чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко­мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь­ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: «Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризу­ються умовністю, конвенціональністю.

Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс­трійським психологом К. Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —

знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апелятивну функцію, оскільки звернені до сприймана, пове­дінка якого ними скеровується (операціональні знаки). Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі­єнтуються на предмети й матеріальний зміст.

Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес­ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.

Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цін­ності не мають і поза знаковою функцією не існують.

Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спира­ється на їх функцію і структуру, польського мовознав­ця Т. Мілевського. На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Milewski 1972: 20].

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен­тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркаптану як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По­ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називають каша-разгонница, выгоняйло, выгонялка, разгоняй1).

Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми­нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива­лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире­на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.

Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав­ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис­пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці, після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з'їв вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з'їв його. Тут богослов визнав себе пе­реможеним.

Чому? — здивувалися члени журі.

А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня криниця мудрості.

Про що ви сперечалися? — запитали члени журі.

'Див. про це: Ларина Л. И. Терминология свадебного обряда кур­ского региона в этнолингвистическом аспекте: Дис. ... канд. фи-лол. наук. — Курск, 1990. — С. 172.

Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав три пальці, ма­ючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в богослов'ї не зможу і змі­нив тему диспуту. З'ївши вишню, я сказав, що життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з'їв­ши аґрус, він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.

Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.

Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а кулаком. Тоді він став по­грожувати, що з'їсть мене і кістки мої виплюне, на що я йому відповів, що з'їм його з кісточками.

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод­нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло­вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере­вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов­нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим была б помешательством такому разговору».

3. Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди­ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі­лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Резников, А. О. Ветров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі­нов'єв, О.Ф. Лосев, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час­тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. unus «один» і latus «сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко-духов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини­цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна­чення. На думку цих учених, поняття знака без зна­чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич­ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. bis «двічі» і latus «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по­няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо­відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма­тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма­тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін­ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

4. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. Tisch, англ. table; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. hfebik, нім. Nagel, англ. nail) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам­ниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго­рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен­ня. На його думку, вони не заперечують основної те­зи про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мов­них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси­холінгвістичний експеримент на визначення розмі­ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна­чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при­ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці­ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва­ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці­лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха­рактер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут­рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти­вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім­десят, перекотиполе, нім. Bestarbeiter, Regenbogen, Fernsehapparat і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву­вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво­ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна­ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати де­кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню­ватися при незмінності плану змісту (бъчела —> бджо­ла) і навпаки (міщанин «житель міста» —> «назва соці­ального стану людей» —* «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по­лягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз­вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха­рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви­никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов­них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню­ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов­них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна­чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден­на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо­диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен­ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані­фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли­вості й обмежену сферу застосування.

Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно­сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін­ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан­ня об'єктивного світу.

Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми­тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене * мовознавство тексту).

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

5. Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа­ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви­раження і не має значення), її не можна вважати зна­ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз­нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу­рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рука є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: назив­ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен­ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло­го слова. Морфема не може виступати одиницею ко­мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа­ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале­жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону­ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль­ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль­ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко­гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов­лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс­ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за­уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли­ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс­ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов­лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра­зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково­го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна­кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (не­словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу­мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над­звичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо­сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про­мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво­диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістика належать усі ті спо­соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо­та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесика належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від­тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви­мовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово­рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа­гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація­ми. Розповідають, що один італійський актор, перебуваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно­му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не під­готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта­лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра­зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку рані­ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор­мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува­жив: «Наисильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми­коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа­логи п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати та­кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо­же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні­кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи­ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува­ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу­кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту­вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на­приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес­ты и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова­но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна­ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина­мічна система, яку супроводжують невербальні систе­ми знаків.

Використана література

Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.

Общее языкознание: Формы существования, функции, история язы­ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.

Ветров А. А. Семиотика и ее основные проблемы. — М., 1968.

Волков А. Г. Язык как система знаков. — М., 1966.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

Маслов Ю. С. Знаковая теория языка// Вопр. общ. языкознания. — Л., 1967.

Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.

Панов Е. Н. Знаки, символы, языки. — М., 1978.

Проблема знака и значения. — М., 1969.

Солнцев В. М. Языковой знак и его свойства// Вопр. языкознания. — 1977. — № 2.

Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

Степанов Ю. С. Семиотика.

21