За багатьма ознаками нашу епоху можна назвати переломною історичною епохою, коли особливо гостро постають питання пошуку джерел та нових суспільних форм соціально-політичного та економічного розвитку, його гармонізації із соціальними відносинами та навколишнім природнім середовищем.

Особливості економічного та соціального розвитку наприкінці XX ст. – початку XXI ст. полягають у цивілізаційному характері проблем, що постають перед людством, у всеохоплюючих, планетарного масштабу завданнях, які зумовлюють необхідність об'єднання, кооперації зусиль світового співтовариства для забезпеченого врівноваженого, збалансованого господарського поступу, здатного вирішувати глобальні проблеми людства. Водночас залишаються суттєвими відмінності окремих країн і регіонів стосовно їх реальних можливостей щодо забезпечення сталого, самопідтримуючого економічного та культурного зростання.

Десятки країн, що розвиваються, особливо тропічної Африки та Південної Азії, так і не спромоглися упродовж другої половини XX ст. подолати архаїчну структуру своїх економік, позбутися маргінальних позицій у світовому господарстві, більш-менш задовільно вирішувати гострі соціальні проблеми.

Велика група постсоціалістичних держав у 80-х рр. XX ст. стала на шлях радикальних соціально-економічних перетворень, ринкової трансформації економіки, модернізації інших сфер суспільного життя. Окремі з них успішно подолали цей складний історичний рубіж, створили базові структури сучасного ринкового господарства та запровадили демократичні моделі суспільного розвитку.

В Україні теж відбувається складний пошук власної моделі соціально-економічного розвитку в процесі широких наукових дискусій, змагань різноманітних за своїм спектром і спрямуванням політичних сил. У процесі суспільного вибору очевидно, що основою концепції має бути цивілізаційний вектор розвитку як стратегічний орієнтир, світова система економічних координат, в яку має органічно вписатись господарство України. Домінантою перетворень має стати широкомасштабна, всеохоплююча модернізація всіх сфер суспільно-економічного життя як консолідуюча основа зміцнення незалежної держави, в якій гармонійно поєднуються інтереси громадян українського суспільства та світової спільноти.

Поняття цивілізації. Цивілізаційний підхід до аналізу розвитку людства

Термін „цивілізація" запроваджений у науковий вжиток з XVII ст. у процесі виокремлення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов'язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним із перших застосував поняття „цивілізація” француз маркіз де Мірабо у трактаті „Друг законів” (1757). Значного розвитку категорія „цивілізація” набула у працях шотландського вченого А.Фергюссона (1723–1816) та у французьких просвітників.

Росіянин А.Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внесли ряд уточнень у визначення цивілізації, розширено витлумачуючи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний розвиток.

Надалі під впливом ідей О.Шпенглера, А.Тойнбі, К.Ясперса, під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф.Бродель зробив наголос на матеріальних складових цивілізації.

Французький історик Л. Февр дає таке визначення: „Цивілізація – це рівнодіюча сил матеріальних і духовних, інтелектуальних і релігійних, що діє у даний відрізок часу у даній країні на свідомість людей”.

Б.С.Єрасов визначає цивілізацію як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, тобто надлокальних цінностей, що відбиваються у світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Ці цінності співвідносяться з широким комплексом практичних та духовних знань і опрацьованими символічними системами, які сприяють подоланню локальної закритості первинних колективів”.

Ю.В.Павленко під цивілізацією розуміє „деяке більшістю поліетнічне внутрішньо цілісне і своєрідне соціокультурне утворення на етапі суспільного розвитку, що слідує за первинністю”.

Із плином часу розуміння цивілізації збагачувалось новими визначеннями і у кінці XX ст. перетворилось у змістовне комплексне поняття.

Отже, цивілізація походить від лат. civilis – громадський, громадянин, житель міста. Означає:

в широкому розумінні – будь-яку форму існування живих істот, наділених розумом;

синонім культури;

історичний тип культури, локалізованої в часі і просторі (наприклад, цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії тощо);

етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству.

Власно кажучи, термін виник в тісному зв'язку з поняттям „культура”. Як система культури, протягом тривалого існування якої культурні цінності матеріалізувалися у всіх сферах суспільного життя (економіці, політиці, свідомості людей, мистецтві, побуті тощо).

Цивілізація являє собою культурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей.

Цивілізація може охоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія). Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський і північноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький і малайський „підрозділи”. А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історії людства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.

У концепції цивілізації можна використовувати наступні функціонально значимі та взаємопов’язані критерії:

Наявність писемності і засобів зберігання та розповсюдження писемних записів.

У якості центральної системи, що формує цивілізацію у соціокультурному відношенні, виступає релігія або сполучення релігійної системи та морально-філософського вчення (наприклад, конфуціанська цивілізація у Китаї). Кожній процвітаючій цивілізації притаманний певний мінімум дійових етнічних цінностей.

Цивілізація – це насамперед мистецьке суспільство („Культура, обретаемая в городах”, за визначенням Ф.Бегбі). Цивілізація відрізняється розвинутою соціальною стратифікацією і структурою, специфічним співвідношенням культурних систем міста і села. Особливою ознакою цивілізації є наявність міст-мегаполісів, які розривають родинні відносини із батьківським домом або вітчизною.

Розвинута та освічена еліта, здібна генерувати ідеї, спрямовані на розвиток цивілізації.

Наявність „високого мистецтва” з його опрацьованими та витонченими стилями на противагу народному або примітивному мистецтву. У той же час слід вказати на нерозривний зв’язок і взаємовплив „високого мистецтва” і живлячих його фольклорів націй та народів, що входять до цивілізації. Народна або „низька”, „архаїчна”, „язичницька” культура, вірування, народна мудрість, фольклорні образотворчі засоби тощо – це суттєвий компонент будь-якої цивілізації, оскільки він заповнює великий соціокультурний простір і неминуче впливає на „високе мистецтво”.

Наявність торгівлі на великі відстані і розвиненої мережі обміну продуктів і послуг, які б контролювалися купецтвом або державними чиновниками.

Розвинена система економічних відносин і як специфічний показник – ефективність сільськогосподарського виробництва – економічного базису цивілізації.

Виникнення і розвиток різних систем часу. Ретроспективне та перспективне сприйняття часу. „Осьовий час” та „лінійний час”. Числове фіксування часу, простору та ваги.

Наявність політичної структури управління. Племінна організація, що заснована на родинних чи земельних зв'язках, замінюється політичною управлінською елітою, яка формується за визначеними законами.

Розвинена та цілісна багаторівнева система сімеотичних кодів та значень. Специфічна система символів.

Величезна строкатість та багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.

Основою сучасного цивілізаційного знання є п'ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів: загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна. Нагадаємо, що „парадигма" – термін, що означає визнане усіма наукове досягнення, яке упродовж певного часу дає науковому співтовариству модель постановки проблем та їх вирішення.

Історична першооснова цивілізації пов'язана з її наступаючим розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків та революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських коопераційних (горизонтальних) зв'язків; у наукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку та поглибленні поділу та кооперації праці тощо.

У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань.

Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром цивілізаційного підходу. її суть полягає у проведенні соціального, індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. В історико-філософському і релігійному аспектах це пов'язано з осьовим часом (за К.Яспером – сприятливий час), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за Л.Гумільовим). Водночас саме філософсько-антропологічний підхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізації, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.

Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв'язок цивілізацій та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням та способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans, за С.Булгаковим), на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням зводити цивілізацію до культури навіть у її багатоманітних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, які не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.

Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп'ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.

Економічна парадигма тісно пов'язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).

Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов'язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.

У цілому сформувались два основних напрями (школи) цивілізаційного підходу до аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний та культурно-історичний. Перший використовувався на початку XX ст. у Франції (М.Блох, Л.Февр). Культурно-матеріалістична концепція ґрунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивілізаційно-історичну систему: економічній, соціальній, політичній, культурно-психологічній.

Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами і послугами, техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.

Соціальна сфера включає в себе все те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім'я, родина, статево-вікові відносини, здоров'я, житло, харчування, праця, дозвілля, одяг, соціальний захист).

Політичний ареал охоплює так звані інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських рухів, об'єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об'єднуються поняттям „правова держава” та „громадянське суспільство”.

Нарешті, культурно-психологічний складник поширюється на всі прояви духовного життя, яке існує в різноманітних знаково-комунікативних системах, культурних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найбільш повно ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені в працях Ф. Броделя.

Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи був арабський вчений Ібн Халдун (помер у 1406). Надалі ці ідеї розвивала плеяда видатних дослідників: Дж.Віко (1668-1774), М.Данилевський (1822-1885) та ряд сучасників – О.Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та інші.

В узагальненому вигляді прибічники культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій. По-перше, це є великі цілісні соціокультурні системи, що функціонують на основі власних закономірностей, що не зводяться до властивостей окремих країн, націй та інших соціальних спільнот. По-друге, цивілізація має свою соціальну і духовну структуру з притаманними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами. По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові духовних структур, своєрідності історичної долі.

По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної та стильової узгодженості та органічної єдності з іншими комплексами та елементам системи.

По-п'яте, цивілізаціям притаманна своя динаміка, яка охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, фази: генезису – зростання – визрівання – в'янення – занепаду – розпаду.

При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності і властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям та модифікаціям.

По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування та взаємообміну, подекуди набуваючи гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) чи амальгамні (змішані) цивілізації.

Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.

Цивілізаційна ідея визнає багатоманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаціиних спільнот, плюраліетичність методологічних і теоретичних підходів та методів дослідження людської спільноти. Цивілізаційних підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність і зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством на початку третього тисячоліття.

ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Треба зауважити, що є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій залежно від визначальних критеріїв, що взяти за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізації: всесвітню цивілізацію, яка характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична (VІІ-ІV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша половина І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. – VI ст. н.е.); ранньофеодальна (VІІ-ХШ ст.); доіндустріальна (ХІV-ХVШ ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. – 60-70 роки XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. – кінець XXI ст. – початок XXII ст. (можливо). Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть і в наш час, за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.

В агрегованому, масштабному варіанті виділяють лише дві світові цивілізації: традиційну та сучасну. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіці традиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв'язки, так званий азіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. В сучасній цивілізації домінують капіталістичні ринкові відносини, з відповідними економічними, політичними інституціональними та правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації (свідомо чи інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні, релігійні чи інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події, що втягують у свій вир представників практично усіх країн і континентів. Такими проявами були в XX ст. світові економічні і фінансові кризи (1929-1933 рр., 1997-1998 рр.), Перша та Друга світові війни (1914-1917 рр. та 1939-1945 рр.), інші загальнопланетарні події і процеси.

Інституціональна єдність світової цивілізації закріплена спочатку в створенні Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій і установ економічного, політичного, гуманітарного спрямування. І навпаки, відмінною рисою традиційної цивілізації (залишки якої спостерігаються і у наш час) є відсутність у переважної більшості населення усвідомлення приналежності до цивілізації (цивілізаційна відрубність), коли вона лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї, релігія).

Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічними ознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (ІV-ІІІ тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні півтисячоліття промислова структура стала визначати закономірності та тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування виробництва такими темпами має природні та економічні обмеження. За експертними оцінками при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової темпової енергії межі буде досягнуто у 2075 р., а запасів палива залишилося на 130-150 рр. (рабуючи з 2000 р.). Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячу разів більше їжі і сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшилась на три математичних порядки.

Таким чином, індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої всеосяжної кризи, що проявляється, по-перше, в безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації, по-друге, у підпорядкуванні живої праці „машинній”, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, накладанні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі подолати вплив глобальних проблем без радикальної перебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферо-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення постіндустріальної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму в формуванні та відтворенні засадних умов життя суспільства, з другого - в поступовому освоєнні космічного простору та простору Світового океану. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення та зміцнення нової цивілізації.

Однією з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації – поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформатизацією, переважанням високих технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва й побуту, їх широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним. З другого, на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту. Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу у XX ст. і вирішують основне завдання виробництва та обігу – ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин „людина-природа” та „людина-людина” на всіх рівнях мікро- і макроекономічного розвитку.

Системотвірними чинниками локальних цивілізацій є насамперед релігійні (ідеологічні), економічні, культурні та національні. Важливе значення мають також географічне та навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина.

Американський політолог С. Хантінгтон розрізняє такі локальні цивілізації: західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, правослвно-християнська, латиноамериканська, і, можливо, африканська. Найбільш важливі відмінності між ними лежать в сфері релігії (за С.Хантінгтоном). Хантінгтон вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. У ХVП-ХVПІ ст. в західному ареалі планети конфлікти розгорталися головним чином між государями, королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, які прагнули приєднати нові землі до своїх володінь. Починаючи з Великої Французької революції (1733 р.), основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. Дана модель зберігалася і протягом XIX ст., кінець їй поклала Перша світова війна. В результаті Російської жовтневої революції 1917 року конфлікт націй поступився конфлікту ідеологій. Сторонами цього конфлікту спочатку були комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім – ліберальна демократія і комунізм. Поразка комунізму, на думку, Хантінгтона, стала кінцем конфлікту ідеологій. Істотні відмінності між цивілізаціями, взаємодія між представниками різних цивілізацій супроводжується поглибленням суперечностей, посиленням фундаменталістських рухів. Зіткнення Заходу з незахідними країнами вестимуть до конфлікту цивілізацій як на мікрорівні (етнічні групи, що проживають упродовж ліній розлому, ведуть боротьбу за землі і владу), так і на макрорівні (країни, що відносяться до різних цивілізацій, суперничають за вплив у військовій і економічній сферах, прагнуть нав'язати іншим народам власні політичні і релігійні цінності).

Із завершенням „холодної війни” і зникненням протистояння між „Сходом” і „Заходом” з'явились есхатологічні концепції, що віщують кінець історії (Ф.Фукуяма). Ряд дослідників наголошують на способах вестернізації цивілізації (Ю.Пахомов, С.Кримський, Ю.Павленко), що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В деяких теоріях фігурують буддійська, південноазійська, далекосхідна та євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурні, політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних цінностей. Широке уявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, що характеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та валовому світовому продукті.

Стан і перспективи сучасних цивілізацій

Види цивілізацій Питома вага у населенні світу (%) Частка у світовому валовому

продукті (%)

1995 2010 2025 1995 2010 2025

Західна

(США, Європа) 13 11 10 47 46 43

Конфуціанська (Китай) 25 24 23 11 14 17

Ісламська 14 18 21 11 12 15

Індуїстська (Індія) 15 16 17 2 1,5 3

Латиноамериканська 9 10 9 8 8 9

Православно-слов'янська

(Україна, Росія) 8 7 6 4 4 5

Японська 2 1,5 1 8 8 8

Африканська 9 11 14 1 1 1

Заслуговують на увагу визначення цивілізацій, логіка функціонування і розвиток яких визначаються не лише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами та історичною пам'яттю, що дістались у спадок від попередніх періодів (генетична основа). Тому кожна цивілізація має два плани діяльності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація – існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром; з другого – меморіальна цивілізація, що символізує зв'язок з минулим чи з колишнім домінуючим центром (Київська Русь – православно-слов'янська цивілізація).

Ще один різновид світових цивілізацій розглядається у комплексі аналізу „типу розвитку”, що формується на основі таких чотирьох головних ознак, як:

спільність засад ментальності;

спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку;

взаємопереплетення культур;

наявність сфери спільних інтересів та спільних завдань з точки зору перспектив розвитку.

Вищеназвані ознаки є основою тлумачення природної, східної та західної цивілізацій.

До природних спільностей належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності та гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невіддільність людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відзначаються практичною відсутністю розвитку, статичністю суспільства.

Східні цивілізації виникли у глибоку давнину. Класичні їх варіанти – Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанський Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цей цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патер-палістською роллю держави як домінуючого власника, абсолютним переважанням вертикальних зв'язків над горизонтальними.

Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникає самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний політичний устрій, громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Вони беруть свій початок в античних цивілізаціях Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, доколумбової Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав.

В остаточному підсумку головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації і розвитку, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світо системними закономірностями і викликами.

УКРАЇНА І ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Останні півтора-два десятиліття ми виявилися свідками унікального збігу і переплетення величезних за своїми масштабами явищ і процесів, кожен з яких окремо можна було б назвати епохальною подією з погляду його наслідків для всього світового співтовариства. Це, по-перше, настання якісно нової фази науково-технічного прогресу, що одержало назву інформаційної або телекомунікаційної революції, і, по-друге, простимульована цією фазою зміна соціально-політичних парадигм. Під впливом цих радикальних зрушень найбільшої популярності отримала класифікація цивілізацій: доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство. В основі цієї класифікації лежить тип суспільного виробництва: сільськогосподарський, промисловий і виробництва інформації. В.Степін пише про традиційну, техногенну і антропогенну цивілізації. З'явилося визначення „буттєвого”, „інструментального”, „термінального” типів цивілізацій, де перший тип характеризується домінантою відтворення засобів виробництва, одним із яких виступає і сама людина (звідси інструментальне ставлення до особистості). Третій тип характеризується домінантою цінності самої людини, цільової функції спрямованості суспільного розвитку на усвідомлення і примноження можливостей розвитку людської особистості. Якщо ж в основу класифікації покласти особливості типу культури і регуляції соціальної поведінки людей, то виділяють інші фази цивілізаційного розвитку – традиційне суспільство і суспільство, у якому регуляція соціальної поведінки визначається доцільною ефективністю. Починаючи з 70-х рр., найбільш модним у загальнотеоретичному аналізі стало поняття постмодерністської фази розвитку людської цивілізації.

Перехід, що позначився в найбільш розвинених суспільствах до історичного часу постмодернізму, змушує по-новому розглянути модернізацію – як ту, що проходила в минулому, так і незавершену для багатьох суспільств донині. Як відзначають російські політологи В.Пантін та В.Лапкін, для усіх них перехід до постмодернізму став безпосереднім продовженням руху до сучасності, і обидва процеси зараз переплетені і взаємопов'язані.

Подібне суміщення „парадигми" розвитку властиве і Україні, модернізація якої водночас продовжує виявляти особливості, що відрізняють її від інших. У цьому відношенні український постмодерн – як особливого роду гетерогенність і непевність еволюційних тенденцій, якийсь колаж епох – постає скоріше у вигляді незавершеного або, принаймні, некласичного модерну, обтяженого наслідками складного і болісного становлення, а також неорганічним і непослідовним характером позичання традицій. Разом з тим, чим необережніше поводження „модернізаторів” з національною традицією, тим ймовірніша непередбачена реакція традиціоналізму, або в прямих, або в перетворених формах.

Так, в історії багатьох суспільств, що модернізуються, виявляються ознаки своєрідного соціокультурного і політичного циклу, фазами якого є спалах крайнього модернізму, за яким випливають кризи ідентичності, масової дезорієнтації та маргіналізації значних шарів населення.

Відомо, що теорія модернізації склалася в 50-60 рр. XX ст. як одна з теорій суспільно-історичного розвитку, узгоджених із парадигмою прогресивних змін, окресленою філософією Нового часу. Під модернізацією як такою розуміються не обов'язково синхронізовані глибинні перетворення в економічній, політичній і ціннісній системах суспільства, що відбуваються внаслідок того, що називають промисловою, демократичною й освітньою революціями. Сильною стороною теорії модернізації був її цілісно-узагальнюючий характер при аналізі структурних змін, що відбуваються в етапі переходу від традиційного до сучасного суспільства, специфіка політичних і економічних трансформацій пов'язувалися з проблемами змін самої людини, її уявлень, орієнтації і засобу взаємодії із подібними собі, а також цінностей. На ранній стадії розробки теорії модернізації її сутнісними ознаками були універсалізм (еволюція суспільства розглядалася як загальний, або універсальний, процес, що має ті ж самі закономірності й етапи для всіх цивілізацій, країн і народів) і уявлення про лінійно-поступальний характер суспільного розвитку в цілому. Проте незабаром з'ясувалося, що лінійно-поступальна модель модернізації не спроможна аналітично відбити реальні перетворення в суспільствах, що здійснювали перехід від традиційного до сучасного стану в латинській Америці, південно-Східній Азії та інших регіонах світу. Пізніше ця неадекватність лінійно-поступальної моделі підтвердилася і на досвіді країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Накопичений емпіричний матеріал свідчив: процесам політичної модернізації багатьох суспільств, як правило, властиві прискорення і уповільнення, свого роду „хвилі", що специфічним чином їх ритмізують у кожному конкретному випадку. Більш того, як показали дослідження, фази модернізації можуть змінюватися фазами контрмодернізації і антимодернізації, що можна визначити як реакцію на неорганічні для політико-культурного розвитку тієї чи іншої країни спроби трансформації її політичної системи.

Спроби прямо сформувати в цих суспільствах політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчалися успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного варіанту і пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька нетрадиційних варіантів теорії політичної модернізації.

Передусім студентам слід знати про авторитарно-прагматичну концепцію, розроблену С.Хантінгтоном і його послідовниками. Вони розробили цілий ряд умов здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільності: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду і компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру. Дана концепція стала основою численних авторитарно-елітнетських програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені в ряді країн (наприклад, у Чилі). На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Хантінгтон переосмислив свою концепцію, сформулювавши її у вигляді взаємодії трьох факторів політичної модернізації - економічного розвитку, соціально-економічної рівності і політичної участі, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації.

Стосовно України, перша серед проблем її політичної модернізації найтісніше, порівняно з іншими, пов'язана з перехідним, кризовим станом українського суспільства, котрий, з одного боку, має спільні риси з кризою у таких країнах Східної Європи, як Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, а також за деякими головними ознаками схожа на кризу в Росії. А з іншого боку, перехідний стан українського суспільства має і свої особливості, що характеризуються відсутністю конкуренції, надзвичайною розбалансованістю і диспропорційністю, а також кадровою кризою, засиллям колишньої радянської номенклатури на всіх рівнях, економічною й інституційною залежністю від Росії. З огляду на такий стан українського суспільства, полеміка на тему ,,Яке суспільство ми будуємо? ”, що точиться не лише у вищих ешелонах влади з самого початку досягнення Україною незалежності, а й серед усіх верств населення, не відповідає сучасним реаліям і потребам. Саме тому однією з найважливіших проблем сучасної політичної модернізації є проблема досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності та консолідації в суспільстві на основі визначення природи і напрямку процесів, що відбуваються у ньому.

Цікавими є думки російського політолога О.С.Панаріна: „Цивілізаційна аналітика допомагає нам оцінити різницю між розвитком як іманентним процесом і модернізацією як різновидом внутрішнього чи зовнішнього колоніалізму. Одна справа – розвиток як саморозвиток. Він збігається з духом ліберальної епохи, з демократією, тому що в цілому відповідає принципу самодіяльності. Чим вільніше розгортається масова громадянська самодіяльність, тим швидше і успішніше відбувається процес розвитку. Зовсім інша справа – модернізація. Вона означає розподіл суспільства на модернізаторів і тих, що модернізуються. Модернізаторська меншість веде за собою, перетворює і перевиховує традиціоналістськи настроєну, „неадаптовану до духу часу більшість”.

Можна припустити, що подібне перевиховання і здійснюється саме не без допомоги політичного ідеалу, що висувається як засіб для здійснення певного політичного устрою. За словами того ж Панаріна, лише пошуки стабільності можуть вести до спроб (найчастіше несвідомих) декультурації і деінтелектуалізації суспільства, у якого поступово атрофується почуття ідеалу. Сама орієнтація на Ідеал засуджується як архаїзм, що перешкоджає здоровому практицизму і прагматизму. Сьогодення України, на жаль, доводить, що неможливо здійснити модернізацію суспільства без попередньої „революції" у головах її громадян. А зробити це – якраз і є найважчим завданням.