Міністерство освіти та науки України
Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова
Економіко-правовий факультет
Кафедра цивільно-правових дисциплін
Курсова робота
З дисципліни "Цивільно-процесуальне право України"
на тему: "Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні"
Студентка 4 курсу
групи 4-зЮ
спеціальність: "Правознавство"
Сінцерова Ю. В.
Ст. викладач
Голоденко І.О.
Одеса 2009
План
Вступ
1. Поняття визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду
1.1 Поняття рішення іноземного суду, його визнання та виконання
1.2 Виконання доручень іноземних судів
2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, яке підлягає примусовому виконанню
2.1 Процедура виконання рішення іноземного суду
2.2 Надання дозволу на примусове виконання рішення
2.3 Відкриття виконавчого провадження
3. Визнання рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню
3.1 Рішення, що належать до тих, які не підлягають примусовому виконанню
3.2 Умови та порядок визнання рішень іноземного суду, які не підлягають примусовому виконанню
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Україна проголосила себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7 Закону України "Про правонаступництво України"). З підстав Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів вони залишаються у силі для України. Деякими з цих договорів передбачений інший — дипломатичний порядок зносин між державами у питаннях виконання судових рішень і доручень. Він полягає у тому, що суд держави звертається через своє міністерство юстиції до свого міністерства закордонних справ, яке через своє дипломатичне представництво чи консульську установу в іноземній державі звертається до відомства іноземних справ цієї держави з відповідною нотою. Відомство іноземних справ надсилає дане доручення до органів юстиції своєї держави з пропозицією виконати певні дії. Такий дипломатичний порядок зносин визначений ст. 4 Договору з Республікою Кіпр, ст. 4 Договору з Туніською Республікою, ст. 4 Договору з Фінляндською Республікою, ст. 4 Конвенції з Італійською Республікою, ст. 4 Договору з Грецькою Республікою, а також договорами з Австрією, Францією, Бельгією і ФРН. У ноті Міністерства закордонних справ СРСР від 17 вересня 1966 р. про приєднання до Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. зазначено, що судові документи іноземних органів влади, призначені для вручення особам, які проживають на території СРСР, а також судові доручення зазначених органів влади мають надсилатися для виконання відповідним радянським установами у дипломатичному порядку через Міністерство закордонних справ. Учасниками цієї Конвенції на 1 січня 1988 р. були Австрія, Бельгія, Ватикан, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ліван, Люксембург, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Суринам, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехословаччина, Швейцарія, Швеція, Югославія, Японія. Отже, дипломатичний порядок зносин у питаннях правової допомоги і правових відносин залишається, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, укладеними Україною.
У державах континентальної Європи у правовому регулюванні процесу визнання і виконання іноземних судових рішень широко застосовується екзекватура — надання рішенню іноземного суду сили рішення своєї держави, у тому числі і можливості його примусового виконання. У Франції екзекватура надається судом першої інстанції рішенням у справах, які за французьким законодавством ухвалюються з цивільного або торговельного права (приватного, але не публічного). Для надання екзекватури не вимагається взаємності з боку іноземної держави щодо примусового виконання рішення французького суду, але необхідно, щоб іноземне рішення за правом держави, судом якої воно було ухвалене, підлягало примусовому виконанню. При цьому суд перевіряє наявність необхідних умов, а саме: чи іноземне рішення ухвалене компетентним судом; чи були дотримані ним обов'язкові правила цивільного судочинства; чи були застосовані при ухваленні даного рішення цивільно-правові закони відповідно до правил, які застосовуються згідно з французьким колізійним правом; чи не буде примусове виконання рішення порушувати французький публічний характер; і чи відсутній обхід закону. Перевірка умов, необхідних для надання іноземному рішенню екзекватури, фактично означає перегляд його по суті. Не вимагається екзекватури для визнання юридичної сили за іноземним рішенням про розірвання шлюбу, особи безвісно відсутньою та іншими рішеннями, які стосуються цивільного статусу особи. Однак, якщо посилання на такі іноземні рішення оспорюються заінтересованими особами, суд перевіряє наявність зазначених умов. Іноземне судове рішення без екзекватури може бути використане сторонами як доказ у спірній справі.
1. Поняття визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду
Правове регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні здійснено Законом України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", положення якого були трансформовані у ЦПК України у розділ VIII "Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні", який має дві глави: "Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню"; "Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню".
В правовій науці під визнанням рішення іноземного суду розуміють поширення його дії на територію іншої держави з дозволу останнього, з тими правовими наслідками, які тягне за собою рішення суду держави визнання, яке набрало законної сили. Виконання іноземного рішення означає реалізацію його шляхом застосування до боржника в передбаченому законом порядку заходів державного примусу в виконавчому провадженні. Визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання, яке можливе лише внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду (екзекватури) тієї держави, де запитується таке виконання.
Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими самими правовими наслідками, які виникають у результаті набрання законної сили рішенням, ухваленим судами України.
Виконанням рішення іноземного суду - застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому законом.
Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні [1], якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності за домовленістю з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Пред'явлення до примусового виконання в Україні рішення іноземного суду можливе протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, а рішення про стягнення періодичних платежів — протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
За наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні — при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами [1].
Розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів.
Відносини, пов'язані із визнанням (невизнанням) і виконанням рішень іноземних судів в Україні, регулюються розділом VIII ЦПК України, Законом України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р., а також відповідними міжнародними договорами.
У цей час є чинними, наприклад, такі міжнародні договори України, які регулюють питання визнання й виконання рішення іноземного суду, що ратифіковані Верховною Радою України :
1) Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 6 квітня 2000 р.;
2) Договір між Україною та Ісламською Республікою Іран про правові відносини та правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 11 травня 2004 р.;
3) Договір між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах від 21 травня 2004 р.;
4) Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах від 30 січня 2002 р.;
5) Договір між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 2 серпня 2001 р.;
6) Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р.;
7) Угода між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах від 6 вересня 2004 р. тощо.
Під рішенням іноземного суду в цьому випадку маються на увазі рішення іноземних судів у цивільних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів.
Якщо визнання та виконання рішення іноземного суду передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, таке рішення підлягає примусовому виконанню на території України.
Однак є рішення іноземних судів, що не підлягають примусовому виконанню. В такому разі вони визнаються в Україні на тих самих умовах [1].
Відповідно до ст. 392, ч. 1 ст. 400 ЦПК України питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника (заінтересованої особи). Якщо боржник (заінтересована особа) не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника (заінтересованої особи).
Виконання доручень іноземних судів. Під час здійснення провадження у цивільних справах може виникнути необхідність виконання процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема необхідність допитати свідка, опитати сторону, вручити повістки особам, які проживають за кордоном. Оскільки суд може діяти лише в межах території своєї держави, виконання таких й інших процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових органів іншої держави. Таке звернення з проханням про надання правової допомоги називається судовим дорученням. Отже, судове доручення — це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.
Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень в кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, в яких вона бере участь.
Суди України виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій на основі законодавства України з додержанням встановленого ЦПК процесуального порядку вручення повісток, розшуку відповідача, допиту свідків, огляду на місці, проведення експертизи. Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами.
Широкий перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів, міститься у Конвенції держав — членів СНД. Згідно з ст. 6 Конвенції договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складання і пересилки документів, проведення обшуків, вилучення, пересилки і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшуку і видачі осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків в частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.
Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав й щодо вчинення інших процесуальних дій, прямо не передбачених нормами міжнародних договорів України. Так, виходячи з положень ст. 426 ЦПК України та ст. 6 Конвенції держав — членів СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних судів, пов'язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним законодавством нашої держави. Однак суди України не можуть надавати правову допомогу у виконанні доручень іноземних судів, якщо таке виконання суперечить суверенітету України або загрожує безпеці, та тоді, коли виконання доручення не належить до компетенції суду.
За Договором між Україною і КНР відмова в наданні правової допомоги можлива, якщо запитувана договірна сторона вважає, що це завдасть шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку останньої чи суперечитиме основним принципам її законодавства (ст. 11). Аналогічно вирішено це питання й в інших міжнародних договорах України.
2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, яке підлягає примусовому виконанню
За загальним правилом рішення міжнародних та іноземних судів сторони мають виконувати добровільно в строки, передбачені такими рішеннями. У випадку невиконання рішення в добровільному порядку застосовується процедура примусового виконання рішення відповідно до міжнародних договорів, а також норм законодавства тієї країни, на території якої визнається та виконується рішення. Слід зауважити, що ефективність проведення процедури примусового виконання рішення суду багато в чому залежить від нормативного забезпечення та визначеності такої процедури.
Вважаю за необхідне згадати, що рішення іноземних судів мають задовольняти таким вимогам:
1) вони набрали законної сили;
2) підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України.
Слід також зауважити, що рішення іноземного суду може бути пред’явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили. Винятком є рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, який перевищує три роки. Воно може бути пред’явлене до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Процедура виконання рішення іноземного суду розпочинається зі з’ясування наявності міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої йдеться.
Одним із основних міжнародно-правових інструментів у сфері визнання та виконання рішень іноземних судів є Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958 році. До цієї Конвенції приєдналася велика кількість держав світу, в тому числі й Україна.
Термін "арбітражне рішення" включає як рішення, постановлені арбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони [1].
До визнання та звернення до виконання арбітражних рішень, до яких застосовується Нью-Йоркська Конвенція, не повинні застосовуватись істотно більш обтяжливі умови або більш високі мита або збори, ніж ті, які існують для визнання та звернення до виконання внутрішніх арбітражних рішень.
Для отримання визнання та приведення до виконання сторона, яка запитує визнання та приведення до виконання, при поданні такого прохання надає:
а) належним чином завірене оригінальне арбітражне рішення або належним чином завірену копію такого;
б) оригінальну угоду, або належним чином завірену копію такого.
Якщо арбітражне рішення або угода викладені не на офіційній мові тієї країни, де запитується визнання та звернення до виконання цього рішення, сторона, яка просить про визнання та звернення до виконання цього рішення, надає переклад цих документів на таку мову. Переклад завіряється офіційним або присяжним перекладачем, або дипломатичним, або консульською установою.
Серед інших міжнародно-правових угод України, які часто застосовують для визнання та виконання рішень іноземних судів, є:
1) Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мінську 22 січня 1993 р. Поряд з Україною, учасницями цієї Конвенції є республіки Азербайджан, Беларусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Грузія, Киргизька Республіка та Російська Федерація.
Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію із застереженням, що Україна бере на себе зобов’язання визнавати й виконувати рішення, постановлені на територіях держав-учасниць Конвенції, за винятком визнання і виконання виконавчих написів та нотаріальних актів щодо грошових зобов’язань.
2) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20 березня 1992 р. До учасниць цієї угоди належать республіки Беларусь, Вірменія, Таджикистан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Російська Федерація та Україна.
3) Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в м. Женеві 21 квітня 1961 р., яка передбачає деякі особливості проведення арбітражу порівняно з положеннями Нью-Йоркської Конвенції.
4) Двосторонні договори України.
Надання дозволу на примусове виконання рішення. Таким чином, з’ясувавши питання наявності підстав для визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні, сторона (стягувач) подає клопотання про надання дозволу на примусове виконання такого рішення. Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на підставі клопотання стягувача розглядається апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими судами за місцем постійного або тимчасового проживання чи перебування (місцезнаходження) боржника.
У випадку коли боржник не має постійного чи тимчасового місця проживання або перебування (місцезнаходження) на території України або місце його постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядає відповідний суд України за місцезнаходженням майна боржника на території України.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі. Воно має містити таку інформацію:
- найменування стягувача або його представника (якщо клопотання подає представник), зазначення їхнього постійного чи тимчасового місця проживання або перебування (місцезнаходження);
- найменування боржника, зазначення його постійного або тимчасового місця проживання чи перебування (місцезнаходження) або місцезнаходження його майна в Україні;
- мотиви подання клопотання.
У випадку коли в міжнародних договорах України не визначений перелік документів, які мають додаватися до клопотання, до нього додаються такі документи:
1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;
2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо про це не йдеться в самому рішенні);
3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була своєчасно й належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;
4) документ, який визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);
5) документ, який посвідчує повноваження представника стягувача (якщо клопотання подає представник);
6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.
Якщо зазначене клопотання і документи, які до нього додаються, не оформлені відповідно до вимог, передбачених Законом, або якщо до клопотання не додані всі перелічені документи, відповідний суд України повертає їх стягувачеві (або його представникові) без розгляду.
Для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду забороняється вимагати інші документи та відомості.
Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду відповідний суд України протягом п’яти днів письмово повідомляє боржника і пропонує йому в місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання [1]. Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у випадку його відмови від подання заперечень, а також коли в місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотання він не подав заперечення, суддя постановляє ухвалу. В ухвалі суддя визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду. За заявою стягувача або боржника і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, відповідний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача, боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання.
Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання.
Копію ухвали суд надсилає стягувачеві та боржникові в триденний строк з дня постановлення ухвали.
Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародні договори України такі випадки не передбачають, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:
1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;
2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй своєчасно і належним чином не повідомили про розгляд справи;
3) якщо рішення постановлене в справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;
4) якщо постановлене рішення суду України в спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо в провадженні суду України є справа між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, порушена до часу порушення справи в іноземному суді;
5) якщо пропущено строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні, встановлений міжнародними договорами України та ЦПК України;
6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;
8) в інших випадках, передбачених законами України.
Ухвала, постановлена відповідним судом України про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання, може бути оскаржена стягувачем або боржником у порядку і строки, передбачені законодавством України.
Відкриття виконавчого провадження. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, відповідний суд видає виконавчий лист, який є підставою для відкриття виконавчого провадження [1].
Державний виконавець (за місцезнаходженням боржника) у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. В постанові державний виконавець визначає строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів. Він попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-14. Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ. За заявою стягувача з метою забезпечення виконання рішення по майнових стягненнях державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження описує майно боржника і накладає на нього арешт, про що зазначається в цій постанові. Виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна
боржника, не пізніше ніж у двомісячний термін з дня надходження виконавчого документа.
Слід однак відмітити, що на практиці ж на шляху виконання рішень виявляється ряд проблем. Зокрема, дуже рідко трапляється виконання рішень у добровільному порядку. Найчастіше сторона, незадоволена негативним для себе результатом винесеного рішення, намагається уникнути його виконання і всіляко йому перешкоджає.
Ефективність процесу виконання рішення часто залежить від того, чи можна знайти банківський рахунок, на якому знаходилася б сума, необхідна для виконання рішення в повному обсязі.
Обов’язок розшуку рахунку (-ів) боржника покладається на державного виконавця, який наділений відповідними повноваженнями щодо здійснення запитів до органів податкової служби, які зобов’язані надати йому необхідну інформацію протягом трьох днів [1].
3. Визнання рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню
Конвенцією держав — учасників СНД (ст. 55) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не підлягають примусовому виконанню, ухвалені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було ухвалено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а у не передбачених нею випадках — із законодавством договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції її установ юстиції [1].
До рішень, які не підлягають примусовому виконанню, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.
У Конвенції держав — учасників СНД немає норм, які вирішували б питання щодо клопотань про визнання рішення. Розв'язано це питання частково більшістю двосторонніх договорів України про надання правової допомоги іноземним державам. Договорами України з Молдовою, Польщею і Китаєм, передбачено розгляд клопотань про взаємне визнання рішення.
Наприклад, за договором України з Республікою Молдова встановлює, що для визнання і виконання рішення (у тому числі рішення, що не підлягають примусовому виконанню) застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане [1]. Це стосується також форми клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню. В Україні процесуальний порядок визнання і виконання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, встановлений Цивільно-процесуальним кодексом України.
В Україні визнається рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови якщо його виконання передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю аd hос з іноземною державою, рішення суду має виконуватися в Україні. На відкриття провадження про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересованою особою подається клопотання до суду за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника. А якщо таке відсутнє або невідоме, то клопотання подається за місцем знаходження майна боржника в Україні.
Клопотання подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами передбачено, що клопотання про визнання рішення подається через державні органи України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через органи державної влади.
Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається у письмовій формі за змістом, встановленим для клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду [2].
Обов'язковим додатком до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, є документи, встановлені ч. 2 ст. 400 ЦПК України:
1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;
2) офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили, якщо про це не зазначено у самому рішенні;
3) засвідчений відповідно до вимог законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо клопотання і документи не оформлено відповідно до встановлених вимог, суд залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додані до нього, стягувачеві.
Про наявність клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк надсилає повідомлення заінтересованій особі з пропозицією подати проти нього можливі заперечення у місячний строк. Після перебігу зазначеного строку, незалежно від того, було чи не було подане заперечення, суддя постановляє ухвалу про час і місце розгляду клопотання і повідомляє заінтересованих осіб письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду. За наявності поважних причин суд може за заявою заінтересованої особи перенести час розгляду клопотання, про що повідомити заінтересованих осіб.
Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, розглядається суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка у судове засідання без поважних причин заінтересованих осіб, яким своєчасно було вручено повістки про виклик до суду, не перешкоджає розгляду клопотання. За результатами його розгляду та розгляду заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.
Суд відмовляє у визнанні в Україні рішення іноземного суду у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами такі випадки не передбачені, суд відмовляє у задоволенні клопотання за наявності підстав, передбачених ст. 396 ЦПК України, які були мною перелічені в Розділі ІІ.
Ухвала суду, постановлена з приводу розгляду судом клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, має відповідати таким вимогам, повинна складатися з:
1) вступної частини із зазначенням:
- часу і місця її постановлення;
- прізвища та ініціалів судді (суддів — при колегіальному розгляді);
- прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;
- імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;
- предмета позовних вимог;
2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;
3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4) резолютивної частини із зазначенням:
- висновку суду;
- строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження [1].
Копія такої ухвали у триденний строк з дня постановлення надсилається заінтересованим особам, які мають право оскаржити її в апеляційному, касаційному, іншому процесуальному порядку, встановленому ЦПК України [2].
Висновки
Таким чином, при вирішенні питання про прийняття клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду суд повинен досконально перевіряти відповідність їх вимогам міжнародних угод та законодавству відносно форми, змісту, мови, переліку доданих документів, враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватись лише в межах, визначених в клопотанні, а саме — подаватись лише особою, на користь якої постановлене рішення, або належно уповноваженим її представником.
Питання визнання і виконання іноземних судових рішень, у тому числі з окремих категорій справ, врегульовані міжнародними конвенціями. Так, з метою забезпечення взаємного визнання і виконання рішень за позовами міжнародного або внутрішнього характеру про утримання дітей, які народилися у шлюбі, а також позашлюбних і усиновлених дітей була прийнята Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання щодо дітей від 15 квітня 1958 р.
Дальшим розвитком її положень стала Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до аліментних обов'язків від 2 жовтня 1973 р.
Комплексному вирішенню питань визнання і виконання іноземних судових рішень присвячена Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 р.
Рішення іноземного суду — рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфiскацiї майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбiтражiв та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили i підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України.
Виконання рішень шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а також на інші активи, крім грошових, на практиці супроводжує велика кількість проблем. Так, всі активи компанії та її кошти можуть навіть не вказуватись у бухгалтерській документації, і державному виконавцю часто доводиться проводити величезну роботу для визначення активів, на які можна звернути стягнення.
Отже, можна зробити висновок, що головні труднощі в процесі врегулювання спірних питань між сторонами трапляються саме на стадії виконання рішення суду. З огляду на це механізми регулювання цього процесу потребують подальшого вдосконалення на національному та міжнародному рівні.
Список використаної літератури
Цивільний процесуальний кодекс України 2004р., прийнятий Верховною Радою України 18.03.2004р. (із змінами внесеними згідно із Законом України від 16 березня 2006р. №3570-ІV);
Лунц Л.А., Маришева Н.І. "Курс міжнародного приватного права. Міжнародний цивільний процес" — М., 1976. – 516с.;
Шак X. Міжнародне цивільно-процесуальне право. — М., 2001. – 478с.;
Цивільний процес: підручник / за ред. проф. Комарова В.В. – Х.: ВАТ "Одісей", 2001. – 704с.;
Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2006. – 384с.;
Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. – 624с.;
Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 1;
Договір між Україною та Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.;
Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961р.;
Закон України "Про виконавче провадження" № 606-ХІV-ВР від 21.04.1999р.;
Закон України "Про міжнародне приватне право" № 2709- ІV-ВР від 23.06.2005р.;
Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958р.;
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами-членами СНД від 22.01. 1993р.;
Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992р.