Судова та арбітражна (третейських судів) практика в Україні не визнається джерелом права. Проте вона має істотне значення для здійснення зовнішньоекономічних відносин. Тлумачення правових норм з допомогою судової практики сприяє належному застосуванню законодавства учасниками ЗЕД, уніфікованому підходу до вирішення спорів, що виникають між ними. Зокрема, визначальне значення має Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», в якій дано поняття публічного порядку — одного з ключових інститутів міжнародного приватного права, від якого залежить застосування іноземного права у зовнішньоекономічних відносинах. Під публічним порядком Верховний Суд України розуміє «правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо» (п. 12 Постанови)

Захист прав і законних інтересів суб'єктів ЗЕД складається з різноманітних дій. У законодавстві і літературі для визначення цих дій використовуються такі терміни, як «засоби», «форми», «заходи», «види» і «методи». Найпоширенішим у сучасний період є поняття «засоби правового захисту». Воно міститься у Віденській конвенції 1980р. «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» (розділ III глав 2 і 3), у Принципах міжнародних комерційних договорів УНІДРУА (п. 7.2.5).

Використовується також поняття «форми захисту прав», під якими розуміють порядок або різновид діяльності стосовно захисту прав. Розрізняють неюрисдикційні форми захисту, які можуть реалізувати самі учасники зовнішньоекономічних правовідносин (наприклад, самозахист) або ж держава в їх інтересах. Інші форми передбачають звернення в певні юрисдикційні органи з додержанням обумовлених процесуальних правил, зокрема підсудності, термінів, наданням доказів тощо.

Законом України від 16 квітня 1991 р. № 2139-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначені основні правові засади захисту прав і законних інтересів суб'єктів ЗЕД за межами України (розділ V) та порядку розгляду спорів, що виникають при застосуванні цього Закону і в процесі зовнішньоекономічної діяльності (ст. 38, 39).

Провідне місце у системі засобів правового захисту прав і законних інтересів суб'єктів ЗЕД належить судовим органам.

За Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб'єктами ЗЕД, іноземними суб'єктами господарської діяльності, можуть розглядатися судами та господарськими судами України, а також, за згодою сторін спору, — Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України, іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинному законодавству або передбачено міжнародними договорами України (ст. 38). Отже, передбачається можливість вибору процесуальної форми захисту прав. Поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — арбітражу (третейського суду).

Закон враховує також склад сторін спору і визначає, що будь-які спори щодо застосування його положень та законів, прийнятих на його виконання, можуть бути предметом розгляду:

в органах суду України, якщо одна із сторін у справі — фізична особа та/або держава;

у господарських судах, якщо сторонами у справі виступають юридичні особи.

При визначенні кола органів, уповноважених захищати права й інтереси суб'єктів ЗЕД, слід враховувати, що зовнішньоекономічна діяльність може бути пов'язана з іноземними інвестиціями (ст. 5 Закону).

Відповідно до ст. 26 Закону України від 19 березня 1996р. № 94/96-ВР «Про режим іноземного інвестування», спори між іноземними інвесторами й державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено її міжнародними договорами.

Усі інші спори підлягають розгляду в судах та/або господарських судах України, або, за домовленістю сторін, — у третейських судах, у тому числі за кордоном.

Ратифікація Україною Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Закон від 16 березня 2000 р. № 1547- III) поширила можливості захисту прав іноземних інвесторів в Україні й українських інвесторів за кордоном. Конвенцією засновано Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів, метою якого є забезпечення вирішення через примирення і арбітраж інвестиційних спорів між Договірними державами й інвесторами інших Договірних держав.

До компетенції Центру входить вирішення правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов'язаних з інвестиціями, за умови наявності письмової згоди учасників спору про передачу його на вирішення Центру. Наявність такої згоди означає її обов'язковість та відмову від використання інших засобів вирішення спорів. Разом із тим, згідно з цією Конвенцією будь-яка Договірна держава вправі вимагати попереднього звернення до національних адміністративних або судових засобів вирішення спорів як умови на згоду про передачу спору для арбітражного розгляду.

З метою забезпечення належного й ефективного захисту прав та інтересів України під час розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ, учасником яких вона є, Указом Президента України від 25 червня 2002 р. № 581/2002 був затверджений Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах. Саме застосування механізмів вирішення інвестиційних спорів згідно з Вашингтонською конвенцією безпосередньо пов'язано з участю в них України як держави.

Захист прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів врегульовано також іншими багато- й двосторонніми міжнародними договорами за участю України. Так, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20 березня 1992 р. передбачає, що господарюючі суб'єкти кожної з держав — учасниць СНД користуються на території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, однаковим з господарюючими суб'єктами даної держави. Вони мають право безперешкодно звертатися до судів, арбітражних, господарських, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення справ, визначених цією Угодою, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та вчиняти інші процесуальні дії (стаття 3)2. Норми аналогічного змісту є й у Конвенції про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (Кишинеу, 7 жовтня 2002 р.).

Господарський процесуальний кодекс України (у новій редакції згідно з Законом України від 21 червня 2001 р. № 2539 — III)3 містить окрему главу XI «Провадження у справах за участю іноземних підприємств і організацій». Розділ X нового Цивільного процесуального кодексу України та «Провадження у справах за участю іноземних осіб» створюють єдину законодавчу базу основних засад захисту цивільних прав у сфері підприємницької, у тому числі зовнішньоекономічної діяльності.

Іноземні підприємства й організації мають право звертатися до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Встановлено їхню рівність стосовно процесуальних прав і обов'язків з підприємствами і організаціями України. Враховано можливість встановлення відповідних обмежень щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України. Тобто і в цьому разі можуть бути застосовані заходи у відповідь на дискримінаційні акти іншої держави, що порушують права та інтереси осіб держави, вимушеної вдатися до так званих реторсій.

Слід звернути увагу на визначення компетенції господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій. Основним критерієм є місцезнаходження відповідача на території України.

Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:

1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

2) іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Важливим є поняття судового імунітету іноземної держави (ст. 125 ГПК).

Найбільш поширеною формою захисту прав у сфері зовнішньоекономічної діяльності є міжнародний комерційний арбітраж, який є основним способом вирішення спорів між сторонами різних держав, тобто у правовідносинах з іноземним елементом.

Згідно з Законом України від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ «Про міжнародний комерційний арбітраж», термін «арбітраж» визначено як третейський суд, будь-який арбітраж незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою (ст. 2). Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі. Він враховує положення про такий арбітраж, які є в Типовому законі, прийнятому в 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві. Враховані також положення міжнародних договорів України, зокрема Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 1961 р.) та Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.).

Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) — це недержавний орган, який формується із осіб за вибором сторін або за призначенням у порядку, встановленому законом.

Організації і фірми різних країн, укладаючи контракти, зазвичай вважають, що арбітражний розгляд спорів є кращим, ніж судовий. Загальновідомі його переваги: відносна швидкість розгляду; добровільність підпорядкування спору арбітражу; компетентність і нейтральність арбітрів, а також можливість вибору сторонами таких арбітрів, яких вони вважають найбільш кваліфікованими для розгляду певного спору '; конфіденційність розгляду спорів; відносно невелика вартість арбітражного розгляду порівняно із судовим. Відзначають також, що арбітражне рішення є остаточним і може бути відмінене судом лише у чітко визначених випадках, тобто оскарженню воно не підлягає. Важливо також, що можливість примусового виконання арбітражного рішення існує практично в усьому світі. Широко визнана Нью-Йоркська конвенція 1958 р. надає можливість домогтися визнання й виконання іноземного арбітражного рішення у більшості країн. Підстави для відмови у виконанні є нечисленні і зводяться в основному до процесуальних порушень. Повторний розгляд справи, по суті, не здійснюється.

Умовою арбітражного (третейського) порядку вирішення спору є угода сторін про його передачу на розгляд арбітражу. Така угода може бути включена в текст зовнішньоекономічного контракту і в цьому разі її прийнято іменувати «арбітражним застереженням». Вона також може бути укладена у вигляді окремої угоди, і тоді її називають арбітражною угодою, підкреслюючи її відокремленість від контракту. Вживають і такі назви: третейський запис або третейський компроміс.

Поняття арбітражної угоди міститься у ст. 7 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж». Це — угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладеною у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Основною вимогою, що пред'являється до арбітражної угоди законодавством більшості країн, у тому числі й України, є вимога про додержання письмової форми. Відповідно до тієї ж ст. 7 Закону угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена у письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди. Отже, враховані усі можливі варіанти, що забезпечують письмову форму арбітражної угоди.

Обов'язковість письмової форми арбітражної угоди передбачена і в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., ключовим поняттям у якій є саме термін «письмова угода». За Конвенцією, кожна Договірна держава визнає письмову угоду, яка включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами або телеграмами (ст. II).

Дещо іншого підходу стосовно вимог щодо форми арбітражної угоди дотримується Європейська конвенція 1961 р. Поряд із вимогою щодо письмової форми арбітражної угоди Конвенція допускає укладення її в будь-якій іншій формі, враховуючи, що є держави, у яких жоден із законів не потребує письмової форми для арбітражної угоди. Остання може бути укладена у формі, дозволеній законами цих держав.

Наведене дає змогу зробити висновок, що вимога стосовно письмової форми арбітражної угоди є суттєвою умовою її дійсності. Існування дійсної арбітражної угоди є, насамперед, правовою підставою і джерелом набуття третейським судом (арбітражем) своєї компетенції розглядати конкретний спір, а, по-друге, є необхідною умовою дійсності і юридичної сили арбітражного рішення, винесеного з цього спору.

Недодержання зазначеної вимоги може призвести до визнання арбітражної угоди недійсною, наслідками чого можуть бути заперечення компетенції арбітражного суду розглядати спір, скасування арбітражного рішення та відмова у його визнанні та виконанні. Можливе також прийняття державним судом спору до свого провадження у зв'язку з недійсністю арбітражної угоди.

При розгляді питання про дійсність арбітражної угоди необхідно вирішити, за законодавством якої країни мають бути визначені умови дійсності такої арбітражної угоди. Слід звернути увагу на те, що уніфікована матеріально-правова норма Нью-Йоркської конвенції закріплює вимоги щодо форми арбітражної угоди. Вимоги щодо змісту, предмета, об'єкта, суб'єктного складу сторін та інші вимоги як умови дійсності арбітражної угоди визначаються, як правило, внутрішнім законодавством країн, яке має бути застосованим до цієї угоди. Тому арбітражна угода може бути визнана недійсною лише на підставі національного законодавства певної держави.

З метою вирішення цього колізійного питання до Нью-Йоркської конвенції було включено дві уніфіковані колізійні норми, які повинні використовуватися при визначенні права, яке має бути застосоване до арбітражної угоди (ст. V.! (а)). Ті ж самі колізійні прив'язки закріплені у ст. 36 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», а саме: у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, у якій державі його було винесено; може бути відмовлено, якщо арбітражна угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, — за законом держави, де рішення було винесено.

Важливо знати, що особливість укладеної арбітражної угоди полягає у її обов'язковості для сторін, які не можуть ухилитися від передачі спору арбітражу.

Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Арбітражна угода, у тому числі арбітражне застереження у зовнішньоекономічному контракті, має стосовно контракту самостійність, автономність, є, по суті, процесуальним договором, незалежним від матеріально-правового договору. Це означає, що дійсність арбітражної угоди не залежить від дійсності контракту, щодо якого вона була укладена.

У договірній практиці поширеним є застосування типових арбітражних застережень, які набувають обов'язковості для сторін лише у разі безпосередньо висловленої згоди. Прикладом такого застереження є текст, рекомендований Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України: «Будь-який спір, що виник з цього договору або у зв'язку з ним, підлягає передачі на розгляд і остаточне вирішення у Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Сторони згодні з тим, що у процесі розгляду та вирішення спору буде застосовуватись Регламент міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України».

Сторонам також нагадується що з метою уникнення утруднень і витрат доцільно зазначити матеріальне право, яким регулюватиметься їхній контракт. Сторони можуть також, за їхнім бажанням, вказати кількість арбітрів, місце проведення і мову арбітражного розгляду.

Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) може бути утворений спеціально для розгляду окремої справи (ad hoc – для цього), який прийнято називати ізольованим, або як постійно діюча арбітражна установа (інституційний арбітраж). Постійно діючі арбітражі створюються при торгових та торгово-промислових палатах країн, при біржах, асоціаціях тощо. Серед них розрізняють загальні арбітражі, що існують при торгових палатах відповідних країн, і спеціальні, що розглядають певні справи з урахуванням виду товару чb напряму діяльності — наприклад, Арбітраж Лондонської асоціації з торгівлі зерном, Міжнародний арбітраж з морського і внутрішнього судноплавства у Гдині. Існує понад 100 постійно діючих арбітражів. Широко відомі і користуються високим авторитетом такі установи, як Арбітражний суд Міжнародної торгової палати у Парижі, Лондонський Міжнародний третейський суд, Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма, Американська арбітражна асоціація.

В Україні третейськими судами є Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія (МАК) при Торгово-промисловій палаті України, які є самостійними постійно діючими арбітражними установами. Вони здійснюють свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» і Положеннями про них, затвердженими цим Законом.

Закон України застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України, за окремими винятками, коли воно може знаходитись і за кордоном (ст. 1). Український закон докладно регламентує, як вже зазначалося, арбітражну угоду, компетенцію і склад третейського суду, правила арбітражного провадження, винесення арбітражного рішення та порядок його оспорювання, припинення арбітражного розгляду, а також визнання і виконання в Україні іноземних арбітражних рішень.

Відповідно до Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 1 до Закону), до цього суду за угодою сторін можуть передаватись:

• спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном;

• спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції міжнародними договорами України.

Згідно з Положенням про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 2 до Закону), МАК вирішує спори, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають з торговельного мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб'єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права. МАК вирішує також спори, що виникають у зв'язку з плаванням морських суден і суден внутрішнього плавання по міжнародних ріках у визначених випадках, а також спори, що виникають через здійснення суднами внутрішнього плавання закордонних перевезень.

Захист прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності безпосередньо пов'язаний із Законом України від 29 листопада 2001 р. № 2860-ІП «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів». Слід враховувати також, що прийнятий нещодавно новий Цивільний процесуальний кодекс України містить главу VI-II «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні».

Загальновідомо, що навіть винесення остаточного і зобов'язуючого рішення по справі є недостатнім. Необхідне його виконання, яке здійснюється на території іншої держави, де воно не має безпосередньої виконавчої сили. Отже, потрібен правовий механізм для визнання й виконання іноземного судового рішення у певній державі. З прийняттям Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» здійснено комплексне врегулювання цього важливого процесу стосовно усіх актів органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до її міжнародних договорів. Зокрема, за Законом поняття «рішення іноземного суду» охоплює рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів.

Згідно із Законом, рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачене міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватись в Україні.

Законом визначено компетентну владу, до якої необхідно звертатись особі, яка пред'являє до визнання й виконання іноземне судове рішення. Це – Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні, Київський та Севастопольський міські суди за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника (ст. 4).

Закон встановлює порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Воно може бути подано стягувачем безпосередньо до відповідного суду України (ст. 4). Ці питання вирішуються й міжнародними договорами України, які можуть передбачати подання клопотання через органи державної влади України. Визначено також порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років від дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом терміну, що перевищує три роки, яке може бути пред'явлене до примусового виконання протягом усього терміну проведення стягнення, з погашенням заборгованості за останні три роки.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, відповідний суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання у порядку, передбаченому Законом України від 21 квітня 1999р. №606-XIV «Про виконавче провадження» (зі змінами за Законом від 28 листопада 2002 р. № 237-ІУ). Отже, визнане у судовому порядку іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду, і його примусове виконання здійснюється у загальному порядку.

Література

Козик В.В., Панкова Л.А., Карп'як Я.С., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. Зовнішньоекономічні операції та контракти: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 608 с.

Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность. Организация и техника внешнеторговых операций: Учебно-практическое пособие. – М.: Бизнес-школа „Интел-Синтез”, 2009. – 592 с.

Учет и техника проведения внешнеэкономических операций: Учебное пособие /Ермаченко В.Е., Лабунская С.В., Маляревская О.Г., Маляревский Ю.Д. – Харьков: ИНЖЭК, 2009. – 468 с.

Мамутов В., Кияненко Б., Чиленко А. Толлинговые схемы: плюсы и минусы – Экономика Украины. – 2009. - №1. – с.44-50.