Реферат на тему

Витоки та передумови демократії

ПЛАН

1. Витоки демократії.

2. Класифікація передумов демократії.

2.1. Особливості економічних передумов демократії.

2.2. Особливості політичних передумов демократії.

2.3. Особливості соціокультурних передумов демократії.

Література.

1. Витоки демократії

Слово «демократія» (буквально — народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню (1).

Аристотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільно народжені й не імущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках» (3), її засадою він вважав свободу, так само як засадою аристократії — доброчесність, а засадою олігархії — багатство. 3 описаних Аристотелем більше ста політій збереглась лише одна — «Афінська політія». Політія — це, з одного боку, будь-яка форма державного правління в місті-державі — полісі, а з іншого - одна із досконалих форм демократичного правління, поміркована демократія, за якої влада перебуває в руках середнього класу. На відміну від крайньої демократії, політію високо цінував Аристотель. Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афіняни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років — від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа – агора (2), де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх суспільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом державного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рішення щодо найважливіших питань життя поліса. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними зборами. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них - рада 500, яка визначала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибори, інші (таких було більшість) - шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної активності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймалися ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афінах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розходився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. громадян, коли у той час в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демократичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

2. Класифікація передумов демократії

Як правило, передумови демократії поділяються на:

- об'єктивні внутрішні, що характеризують ситуацію (економічну, культурну, соціопсихологічну), яка складається в тій чи іншій країні у процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися по ньому. До об'єктивних внутрішніх передумов демократичного розвитку належать (17): економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добробуту, приватна власність, ринкові відносини; наявність агентів ринку та їх правова захищеність), соціальні (наявність доволі чисельного середнього класу, розвиток громадянського суспільства, «соціальний капітал»), культурно-психологічні (певний рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція);

- об'єктивні зовнішні, які вказують на вплив геополітичного становища і міжнародних відносин, на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії, на значення процесів глобалізації, що впливають на внутрішню та зовнішню політику держави, створюють певне середовище, в якому здійснюється демократизація;

- суб'єктивні, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політичної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постали перед країною, й можливостей їх розв'язання за допомогою демократичних механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом переходу до демократії. На суб'єктивних чинниках утвердження демократії наголошують здебільшого дослідники-транзитологи - представники так званого процедурного підходу (І. О'Доннелл, Ф. Шміттер, та ін.). Вони підкреслюють важливість правильного вибору стратегії й тактики демократичних змін, послідовності та обґрунтованості рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових політичних інститутів (19).

2.1. Особливості економічних передумов демократії

Рівень економічного розвитку. У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільне значимих подій. А в кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і демократією. Якщо на карті світу відзначити держави з високим рівнем доходу на душу населення, то вона мало відрізнятиметься від карти, на якій будуть позначені сучасні ліберально-демократичні держави.

Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові технології і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населення (19), засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання. І те, й інше науковці одностайно та небезпідставно відносять до передумов демократії.

Форми власності й демократія. Сучасна демократія немислима без особистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої, на думку Ф. Гаєка, призводить до рабства. Власність — один із найістотніших видів відносин між людьми, що визначає їхній суспільний статус і соціальні можливості, у тому числі й можливості участі в управлінні суспільством.

Існує різна класифікація власності. Найбільш проста поділяє її на державну й недержавну. Остання включає приватну й колективну власність у різних формах. З позицій дослідження передумов демократії найбільший інтерес становить питання про політичний вплив державної та приватної форм власності. Першу зазвичай розглядають як перешкоду, а другу - як необхідну передумову демократії, хоч взаємозв'язок форм власності та державного правління не завжди однозначний.

Рання форма державної власності (насамперед на землю і воду) виникла в межах так званого азійського способу виробництва, притаманного державам Стародавнього Сходу. Основоположна роль держави в забезпеченні суспільства засобами для існування спричинилася тут до гальмування приватновласницького сектора і виникнення східних деспотій, яким була властива необмежена теократична влада правителя (царя, фараона, падишаха), розквіт бюрократії, відсутність свобод і придушення особистості.

Виникнення інституту приватної власності пов'язують зі Стародавньою Грецією. Приватна власність, як більш ефективна економічно, сприяла швидшому розвиткові виробництва і виникненню широких верств заможного та середньо забезпеченого громадянства. Разом ці чинники уможливили утвердження й відносно тривале існування демократії в афінському полісі. З настанням Нового часу в західних країнах виникли відносини необмеженої приватної власності. Вона ґрунтувалася на товарному виробництві, відносній рівності і свободі приватних осіб як суб'єктів економічної діяльності. Необмежена приватна власність з її гаслом вільного виробництва й вільного просування товарів на ринки (без втручання держави) стала необхідною передумовою утвердження тих моделей демократії, які й отримали назви ліберальної, представницької та захисної.

Згодом (у ХХ ст.) замість панування індивідуальної приватної власності окремої особи з'явилася акціонерна власність. Вона не тільки забезпечила значну економічну ефективність, а й призвела до децентралізації капіталів та залучення великої кількості вкладників, сприяючи тим самим збільшенню середніх верств суспільства, перетворенню їх у власників. Ці процеси позитивно позначилися на розширенні та зміцненні соціальної бази демократії (20).

На сучасному етапі розвитку акціонерних товариств влада перейшла від акціонерів-власників до найманих керівників (менеджерів), організаційна структура корпорацій ускладнилась. Це, звичайно, знижує демократичний потенціал акціонерної власності. Крім цього, нині існує тенденція до підвищення ролі державної власності, яка, з одного боку, сприяє вирівнюванню соціальних можливостей людей і розширенню соціальних аспектів демократії, а з іншого — несе в собі загрозу домінування державно-бюрократичного апарату та обмеження у зв'язку з цим свободи особи, яка є основою сучасної демократії.

Крайню форму одержавлення власності і повну залежність особи від держави (перетворення людини на «гвинтик» антигуманної державної машини) продемонстрували тоталітарні режими XX ст. — фашистський та комуністичний. Саме ці режими показали, до чого може призвести позбавлення людини основи її незалежності — приватної власності.

Використання колективної власності працівників сприяє розширенню так званої виробничої демократії і чудово узгоджується з ідеями демократії участі. Вона поліпшує психологічний клімат на підприємстві й підвищує мотивацію до праці робітників, а отже, і її продуктивність. Проте колективна власність має чимало опонентів, які вважають, що вона малоефективна і суперечить принципам вільного суспільства. Адже прийняття колективних рішень акціонерами — тривалий та дорогий процес, а дбають вони насамперед про власні інтереси, які часто вступають у суперечність із перспективами розвитку фірми, яка повинна нести істотні витрати для збереження конкурентноздатності.

Колективна робітнича форма власності використовується також у суспільствах, що здійснюють перехід від недемократичних режимів до демократії й від одержавленої, командної економіки до приватновласницької, ринкової. Тут колективна власність робітників може запроваджуватися з політичних та ідеологічних міркувань — задля послаблення напруженості в трудових відносинах і подолання відчуження працівників від власності.

Приватна власність, особливо середня, а також деякі форми акціонерної (як різновиду приватної) і колективної (групової) сприяють демократії як самі собою (забезпечена людина має більше підстав і шансів для того, щоб у суспільних справах також покладатися на себе), так і тому, що майже завжди йдуть поряд з ринковими відносинами, які формують навички у людей та морально-психологічні якості, сприятливі для самоврядування, громадянської зацікавленості й ініціативи. Вони потребують свободи й підтримують її.

Ринкові відносини та демократія. У працях "Теорія моральних почуттів" (1759) та "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) А. Сміт показав позитивний вплив підприємницького, ринкового господарства як на економіку, так і на мораль суспільства. Відзначивши певний негативний вплив гонитви за багатством та кар'єрою на моральні якості людей, А. Сміт, проте, пов'язав з ринком формування громадянського (цивільного) суспільства. Ринок забезпечує ефективність господарської діяльності та економічне зростання, а отже, підвищує добробут людей. А заможні громадяни, як уже мовилося, — добра основа демократичного ладу.

Найголовніші напрями (як позитивні, так і негативні) впливу економічного ринку на розвиток демократії такі:

- ринок сприяє економічному зростанню, підвищенню рівня добробуту, а добробут забезпечує стійкість демократичних інститутів;

- ринок привчає людей до самостійного вибору пріоритетів та відповідальності і тому є важливим для формування самостійної, відповідальної, здатної до розв'язання суспільних справ особистості;

- як сфера укладання рівноправних угод між партнерами і досягнення компромісів ринок є важливим чинником формування ідей рівноправності, здатності до компромісів і толерантності;

- за своєю природою ринок є сферою, яка породжує й підтримує нерівність, залишаючи частину людей поза межами достойного існування, тому виникає потреба компенсації цієї нерівності політичними засобами, що й забезпечує «політичний ринок», суб'єкти якого (принаймні частина їх) виступають з позицій соціальної справедливості;

- ринок є сферою егоїзму, реалізації приватних та вузькогрупових інтересів. Звідси випливає потреба протиставлення йому на політичному ринку цінностей суспільного інтересу та солідарності, які формуються в межах і за допомогою інститутів громадянського суспільства.

Ринок сприяє комунікації - вільному, широкому й безперешкодному спілкуванню, обміну думками, отриманню інформації, добровільному укладанню контрактів тощо. Реальний ринок, як і практична демократія, не виключає конфліктів, обману, втрат і розчарувань. Проте вони створюють конкурентне середовище, а воно своєю чергою забезпечує умови для автономності людини, можливості чинити вибір і зберігати свободу, живить множинність (плюралізм) соціального буття.

2.2. Особливості політичних передумов демократії

Деякі політологи стверджують, що в демократичних країнах існує певна аналогія між економічною та політичною системою, яку можна виразити поняттями економічного та політичного ринків. На економічному ринку люди виступають у ролі виробників, з одного боку, та споживачів - з іншого. Економічний ринок забезпечує зростання багатства, але також породжує та поглиблює нерівність. Політичний ринок запроваджує деяку компенсацію цієї нерівності, забезпечує рівновагу інтересів та справедливість. Люди виступають на ньому як громадяни і змагаються за вплив на владні структури. Спільне між обома ринками (що, власне, і робить їх ринками) те, що вони є способами розстановки пріоритетів і здійснення вибору. Однак цінності, які потрібні людям для діяльності на теренах політичного ринку, не завжди збігаються, а часом протилежні тим, які формуються на економічному ринку.

2.3. Особливості соціокультурних передумов демократії

Громадянське суспільство. Під поняттям «громадянське суспільство» зазвичай розуміють автономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій вільні і рівні громадяни, права яких захищені конституцією і законами, створюють асоціації, спілки та інші об'єднання зорієнтовані на громадські справи і разом з вільною пресою, що обслуговує їхні інтереси і є для них засобом комунікації й самовираження діють задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів. Важливим наслідком розвиненості такої сфери є формування соціального капіталу та громадянської політичної культури, які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадянської участі та запобігають зловживанню владою.

Політична культура – сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів. Громадянська культура є культурою участі і підтримки з критично позитивним ставленням громадян до політичної системи, розумінням, що ідеальної влади не буває, але погана влада — це, як правило, наслідок поганої здатності громадян поставити її в належні рамки і здійснювати контроль над нею. Така культура цінує поміркованість, толерантність, взаємну довіру та вміння співпрацювати. Тому вона є надійною підставою стійкості демократичного ладу. До компонентів соціального капіталу належать: мережа горизонтальних зв'язків між індивідами, норми взаємності та довіра, навички колективних дій, почуття причетності до суспільних справ, обов'язку та відповідальності перед іншими людьми або, інакше кажучи, громадянськість.

Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони мають розвинене почуття обов'язку та відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.

Незалежність громадянського суспільства від держави відносна. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб'єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об'єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його інтересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небезпечних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей.

Французький дослідник А. де Токвіль (92) у книзі «Демократія в Америці» (1832) вперше показав тісний зв'язок і в певному розумінні - тотожність громадянського суспільства та демократії. Він довів, що громадські асоціації, зайняті розв'язанням повсякденних «малих» проблем, формують місцеві й особисті свободи, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності «пильного громадського ока», що повсякчас стежить за владою.

Мораль і правосвідомість як чинники демократії. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини — повага до неї сприяє демократії, а зневага — заперечує її. Не буде перебільшенням стверджувати, що демократія має яскраво виражені моральні корені, які живляться етикою взаємності і людинолюбства, солідарності та кооперації. Якщо таких коренів нема, то немає і духу демократії.

Національний характер і національний менталітет. Ці поняття мають безліч тлумачень і їх можна визначити як стійкі структури свідомості, що впливають на поведінку людей і визначають вибір того чи іншого вчинку. Потрібен тривалий досвід діяльності в умовах свободи й панування права, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної культури, як терпимість, готовність до співпраці з тими, хто думає інакше, повага до прав меншості тощо.

Висновки. Чинники, що заважають утвердженню демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Загалом можна сказати, що перешкодою є відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії: достатнього рівня добробуту та освіченості, приватної власності й ринку — усього того, що робить людей незалежними й упевненими в собі, громадянського суспільства й соціокультурних навичок, умінь та ставлень, які формуються в його межах, розвиненої загальної та правової культури й моральності.

Література

Аристотель. Політика. — Київ, 2000.

Арендт Г. Становище людини / Пер. з англ. М. Зубрицької. — Львів, 1999.

Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. — Москва, 1993.

Берлін І. Чотири есе про свободу / Пер. з англ. — Київ, 1994.

Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А.С. Богдановского; Под ред. О.А. Алякринского. — Москва, 2000.

Драгоманов М. Швейцарська спілка. — Київ, 1907.

Каменская Г.В. Генезис идей демократии // Социс. — 1994. — № 4.

Надель С. Рыночная экономика и экономическая демократия // Миро­вая экономика и международные отношения. — 2000. — № 1.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - Київ, 1994. - Т. 1.

Поппер К. Демократия и народоправне // Новое время. - 1991.- № 8.

Складові демократії / Пер. з нім.; За ред. Д. Геттінг, В.Д. Міхаелі. — Київ, 1993.