Починаючи з часів Давньої Русі питання сім`ї та шлюбу знаходилось під юрисдикцією Церкви. Існувала тільки церковна форма шлюбу.

Демократизація сімейного законодавства в Росії почалася в епоху Олександра II. 19 квітня 1874 року були видані Правила, за якими було дозволено реєструвати шлюби в поліцейських дільницях.

Новим етапом в розвитку сімейного права стало введення більшовиками нової форми шлюбу, це сталося 20 грудня 1917 року. [1]

Протягом останніх років стала помітною тенденція до збільшення осіб, які не перебувають в зареєстрованому шлюбі, але проживають спільно.

Суспільство перестало ставитись до цього з упередженням і майже звикло до такого явища, тим паче, воно зовсім не нове в історії людства. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки). Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського становища і соціального стану свого фактичного чоловіка та ін.

Насамперед важливо звернути увагу на те, що поняття „громадянський шлюб”, яке досить широко використовується нині в суспільстві, не є синонімом „фактичного шлюбу”, оскільки розуміння зазначеного поняття як незареєстрованого шлюбу помилкове. Поняття „громадянський шлюб”, навпаки, означає шлюб, оформлений в органах державної влади, проте без участі церкви. Ця відмінність закладена історично. На підставі виданого 20 лютого 1919 року Декрету Рад наркому України законним став визнаватися шлюб, укладений в органах державної влади, а шлюб, що укладався за релігійним обрядом, більше не створював правових наслідків. За змістом згаданого джерела зареєстрований шлюб називався „громадянський шлюб”. Очевидно, перекладаючи цю назву українською мовою, слід було б говорити про „цивільний шлюб”. Отже, громадянський шлюб не слід плутати з фактичним.

Зараз поняття фактичних шлюбних відносин поширилося на ті сімейні союзи, які не визнані не тільки церквою, а й державою. Мається на увазі те, що виникнення спільного бажання в чоловіка й жінки – це тільки перший крок на шляху до становлення законного шлюбу. Для укладення останнього ще потрібно виконувати ряд умов, дотриматися встановленого спеціального порядку та здійснити державну реєстрацію шлюбу.

Отже, не сьогодні відносини між чоловіком і жінкою можна назвати фактичним шлюбом, коли по-перше, пара проживає на одній території, по-друге, веде спільне господарство і, по-третє, не реєструє свої відносини в органах державної влади. [2]

Найбільш активною прихильницею на­дання юридичної сили фактичним шлюбам є сучасна російська дослідниця Н. Тарусіна, яка вважає, що основоположний принцип шлюбного права про визнання лише за­реєстрованого шлюбу давно пора поставити під сумнів [3, с. 65].

Фактичний шлюб є різновидом поза­шлюбних союзів, що характеризуються певни­ми ознаками. Їх аналіз дозволив Н. Тарусіній сформулювати поняття «фактичний шлюб». Вона визначає його як союз чоловіка та жінки, що характеризується стійким, тривалим спіль­ним проживанням, веденням спільного госпо­дарства, організацією дозвілля, а за наявності дітей - батьківською турботою про них, тобто підтримкою сімейних відносин.

У літературі висловлена також інша точ­ка зору щодо сутності фактичного шлюбу. Так, А. Сергєєв вважає, що фактичним шлю­бом іменуються відносини між особами, які в них перебувають, та які відповідають усім вимогам та умовам укладення шлюбу, але не зареєстровані у встановленому законом по­рядку [4, с. 269].

Виступаючи з позиції необхідності юри­дичного визнання фактичного шлюбу, Н. Та­русіна зазначає, що, виходячи із сімейно-пра­вової байдужості до фактичного шлюбу та визнаючи сторони таких відносин суб'єкта­ми цивільного обороту, відносини фактично­го подружжя можна кваліфікувати як до­говір про партнерство з метою створення та підтримки сімейної спільності, ведення спільного господарства, народження дітей та турботи про них тощо. У цьому визначенні простежується аналогія з договором про спільну діяльність, надання послуг, побуто­вий підряд, безоплатне користування май­ном, довічний догляд та утримання. Це доз­воляє ставити питання грунтовніше та шир­ше, ніж намагання врахувати при визначенні фактичного шлюбу внесок членів фактично­го подружжя у нажите майно, домашню пра­цю [5, с. 67]. Можна також ставити питання про договір, аналогічний шлюбному договору, а саме договорів фактичного подружжя або „конкубінатний договір”.

Проблеми, що їх спричиняли фактичні шлюби, існу­вали завжди, але вони рідко ставали об'єктом са­мостійних правових досліджень. Навіть прийнятий 10 січня 2002 р. Сімейний кодекс України (далі - СКУ) не дав конкретних відповідей на спірні питання, поро­джені наявністю досліджуваних у цій статті відносин. Однак у контексті Кодексу з'явився новий вираз - «жінка й чоловік, які не перебувають у шлюбі між со­бою». До того ж ст. 74 СКУ хоч і не повною мірою, але все ж таки намагається прирівняти фактичний шлюб до зареєстрованого. Водночас питання про можливість одночасного перебування у фактичному шлюбі з однією особою та зареєстрованому не припиненому шлюбі з іншою залишилося не вирішеним. Передбаче­ний ст. 25 СКУ фундаментальний принцип шлюбно-сімейних відносин - одношлюбність - досить часто по­рушується. Подібні негаразди, а також відсутність чіткої системи правового регулювання відносин фактичного шлюбу ав­томатично виключає єдиний підхід судових органів до вирішення пов'язаних з ним спорів.

Таким чином, погоджуючись на фактичний шлюб, гро­мадяни тим самим допускають певну невизначеність по­дальших відносин у юридичному розумінні, оскільки їх зміст становлять взаємні права та обов'язки. Останні ж пе­ребувають під захистом закону лише в зареєстрованому шлюбі (п. 2 ст. 21 СКУ), причому такого захисту вони не позбавляються навіть тоді, коли дружина й чоловік з по­важних причин (навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми тощо) не проживають спільно.

Як правило, відносини в незареєстрованому шлюбі будуються виключно на почуттях та усному договорі. Фактичне спільне проживання не вважається шлю­бом, а тривалість фактичних шлюбних відносин і ха­рактер подружніх зв'язків між їх учасниками (були вони серйозними чи випадковими) не мають право­вого значення.

Крім того, в разі потреби особи не зможуть підтвердити фактичний шлюб показаннями свідків або навіть спільною заявою з так званим «чоловіком» чи «дружи­ною». В суді зазначені докази не мають доказової си­ли, а заяви про встановлення факту перебування у фак­тичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають. Щоправда, існують винятки. Однак вони можуть знадобитися радше нашим бабусям і дідусям або їхнім нащадкам. Так, відповідно до п. 11 постанови пре­зидії Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 р. № 5, встановлення су­дом факту перебування у фактичних шлюбних відноси­нах на підставі п. 5 ст. 273 ЦПК може мати місце, якщо такі відносини виникли до 8 липня 1944 р. і тривали до смерті (пропажі без вісти на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не міг бу­ти зареєстрований.

Якщо навіть і трапляються випадки визнання судом фак­тичних шлюбних відносин, що виникли після зазначеної дати, то, як правило, через недоско­налість судової практики. До того ж цей недолік досить лег­ко усунути, звернувшись до су­ду вищої інстанції.

Яких же юридичних формаль­ностей слід дотриматися? І які відносини позбавляються пра­вового регулювання за відсут­ності державної реєстрації шлюбу?

Що до особистих немайнових прав, то відмінностей між зареєстрованим і незареєстрованим шлюбом небагато. І в першому, і в другому випадку чоловіку й жінці гарантовані рівні права та можливості відповідно до основних прав і свобод людини. Зокрема, вони вільні у виборі занять, професії, місця проживання, мають пра­во на свободу думки, совісті та релігії. І при фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені пра­вом розподілити між собою сімейні обов'язки та разом вирішувати питання життя сім'ї (наприклад, утримання, вихо­вання та навчання спільних не­повнолітніх дітей). Учасники сімейних відносин зобов'язані турбуватися про здоров'я, роз­виток і матеріальне забезпечен­ня своїх дітей. Обидві сторони відповідальні одна перед од­ною та перед іншими членами сім'ї за свою поведінку. І чо­ловік, і жінка мають право на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєї індивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інте­ресах сім'ї.

Однак право одного з учасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасника ви­никає лише у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

Деякі труднощі з'являються при визначенні поход­ження дитини, батьки якої не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі. Йдеться про ситуацію, за якої батько дитини не бажає визнати своє батьківство. У за­реєстрованому шлюбі це питання вирішується набага­то простіше, оскільки тут панує таке правило: якщо ди­тина народилася у подружжя, то дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини (хоч він може й не бути біологічним батьком). У випадку фактичного шлюбу жінка за відсутності бажання батька дитини виз­нати батьківство зобов'язана доводити її походження че­рез суд. Якщо ж батьківство визнане, то оспорити його може лише жінка, яка народила дитину у шлюбі.

Відсутність зареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини (ч. 4 ст. 211 СКУ). Так, усиновити одну і ту ж дитину можуть тільки особи, які проживають однією сім'єю. Тут ідеться про неможливість встанов­лення правовідносин усиновлення, яке було б ана­логічне батьківському. Цілком зрозуміло, що повною мірою досягти цілей належного виховання можна лише в сім'ї, яка ґрунтується на шлюбі, де інтереси сторін за­безпечуються за допомогою встановлених у законі пра­вових гарантій. Що ж до батьківських правовідносин між особами, які не перебувають у шлюбі між собою, та їхньою спільною дитиною, то законодавство прямо не пов'язує виникнення таких правовідносин з фактом фактичного проживання.

Окремо слід зауважити, що зареєстрований шлюб ко­ристується, так би мовити, «біологічним захистом». Це виражається в тому, що при укладенні законного шлю­бу, відповідно до ст. 30 СКУ особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Так, зокрема, здійснюється за­побігання шлюбам, які заздалегідь небажані з позиції біофізичних якостей чоловіка й жінки, тобто тих, що за­важають нормальним сімейним відносинам і створюють загрозу здоров'ю другого з подружжя або їх нащадкам. Якщо після укладення шлюбу виявиться, що один з по­дружжя приховав тяжку або небезпечну хворобу, дру­гий може подати позов до суду про визнання шлюбу недійсним.

Що до майнових відносин, то на цьому аспекті слід зу­пинитися окремо.

За загальними правилами, щодо майна осіб, які за­реєстрували свій шлюб, встановлений законний режим, суть якого полягає в зазначеному нижче. Майно, що бу­ло нажите чоловіком і дружиною за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. До такого майна відно­сять усі види доходів, придбане за рахунок цих доходів рухоме й нерухоме чи будь-яке інше нажите подружжям за час шлюбу майно, причому незалежно від того, на чиє ім`я воно було придбане або ким із подружжя були вне­сені грошові кошти.

Що ж до фактичного шлюбу, то тут слід ще раз зга­дати ст. 74 СКУ, яка встановлює, що якщо жінка й чо­ловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим дого­вором між ними. Зазначену позицію законодавця важ­ко зрозуміти, оскільки механічне застосування цього підходу для будь-яких фактичних шлюбних відносини може призвести до не передбачуваних правових наслідків. Зокрема, труднощі можуть виникнути у ви­падку швидкого розпаду тимчасового й недовготрива­лого фактичного шлюбу. До того ж, через відсутність можливостей визначення моменту, з якого, власне, ви­никає фактичний шлюб, при використанні згаданого по­ложення можуть постати проблемні питання. Також ви­дається недостатньо обґрунтованим зміст ст. 74 СКУ щодо ситуації, коли, як уже зазначалося, одночасно існу­ють обидва шлюби - і законний, і фактичний. Так, у су­довій практиці досить часто трапляються сімейні спо­ри та спори, що випливають із спадкування, коли один з учасників фактичних шлюбних відносин (без юридич­ного припинення зареєстрованого шлюбу або не пере­буваючи в зареєстрованому шлюбі взагалі) протягом тривалого часу проживає з другою особою або з інши­ми особами послідовно чи навіть одночасно.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СКУ).

Режим спільної сумісної власності доцільно застосо­вувати для тривалих фактичних шлюбів, оскільки фак­тичне подружжя, яке прожило разом не один десяток років, має більшу кількість спільного майна і за ознака­ми найбільш наближене до статусу законного подруж­жя. Тим не менше питання, який шлюб вважати трива­лим, залишається дискусійним. Деякі практики, поси­лаючись на ч. 3 ст. 76 СКУ, визначають термін спільно­го проживання у десять років, однак єдиної думки з цьо­го приводу немає.

Враховуючи викладене, а також виходячи з аналізу судової практики, слід констатувати, що суто майнові права учасників позашлюбних взаємовідносин можуть бути захищені тільки нормами цивільного пра­ва, зокрема, про спільну часткову власність.

У випадку, коли пробний союз не виправдав споді­вань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учас­нику фактичних шлюбних відносин потрібно перекона­ти суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах, а факт придбання да­ного конкретного майна за кошти або внаслідок трудо­вої участі обох фактичних чоловіка та дружини. Прак­тика показує, що зробити це не завжди просто.

Найпростішим, але не завжди дієвим способом до­казу є показання свідків. Так, аргументами можуть слугувати відомості про те, що один з учасників фактичних шлюбних відносин за період спільного проживання не мав достатніх коштів для придбання або покращення майна без залучення коштів іншого. Більшу доказову силу мають документи, які можуть підтвердити наявність заробітку чи іншого доходу, от­римання кредиту в банку на ім'я одного або обох учас­ників фактичного шлюбу, договори про позику, дару­вання грошей, або документи, що підтверджують ви­трати на спільне майно.

А от частка належного кожному з учасників фактич­ного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні.

В цьому розумінні переваги зареєстрованого шлю­бу очевидні, оскільки йому не притаманна специфіка бухгалтерських підрахунків. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім'ї, а то­му розмір грошових сум, які приносяться в сім'ю кож­ним із подружжя, не має при поділі майна жодного зна­чення. Крім того, працю дружини з ведення домашнь­ого господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному вироб­ництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, ко­ли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна. На нашу думку, таке вирішення проблеми не зовсім правильне з точки зору як правового, так і соціально­го її обґрунтування.

Досить поширеною також є така непроста ситуація, коли майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформлюється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значен­ня, то за умов фактичних шлюбних відносин має, і до­сить велике. Так, майно, оформлене на одного з учас­ників вільних відносин, є виключно його майном. Дру­га сторона права на таке майно не має, доки не доведе, що воно є спільним.

Як же уникнути такого становища? Може здатися дивним, але вихід доволі простий. Радимо все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кош­ти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу слід зазначати одразу двох покупців, тоді кожному з них належатиме відповідна частка майна. Якщо розмір час­ток у договорі не вказується, то на підставі п. 1 ст. 357 ЦКУ вони вважаються рівними. Таким чином, право кожної сторони на частку спільно нажитого майна закріплюватиметься в документах (договорах, свідоцт­вах про право власності тощо). У випадку спору додат­кові докази навіть не вимагатимуться.

Більше того, договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників. Так, фактичний чоловік і дружина можуть укладати між собою угоду про поділ майна, яке знаходиться в їхній спільній власності, а також угоди про порядок во­лодіння, користування, розпорядження таким майном та про поділ плодів і доходів від використання спільно­го майна.

Зокрема, в договорі може бути визначене право одно­го з учасників фактичних шлюбних відносин користу­ватися речами другого без заміни використаних речей; визначатися рівна участь фактичного чоловіка або дру­жини у витратах на оренду житлового приміщення для спільного проживання; зазначатися обов'язок учасни­ка фактичного подружжя, який розірвав фактичні шлюбні відносини, виселитися з такого приміщення та обов'язок іншого звільнити першого від витрат з опла­ти житла. В договорі можна передбачити спільну част­кову власність на придбання під час спільного прожи­вання предметів домашнього вжитку та порядок їх поділу в разі припинення фактичного шлюбу.

Однак усі угоди мають відповідали загальним поло­женням цивільного законодавства про умови дійсності угод. Вони не мають містити положень, що встановлю­ють права та обов'язки, які насправді можуть виникну­ти лише із законного шлюбу. Так, наприклад, фактичне подружжя не має права укладати шлюбний контракт. Виключаються положення договору, що порушують ос­нови правопорядку та норми моралі. Зокрема, недопу­стимою є умова про виникнення або припинення май­нових прав та обов'язків залежно від інтимної сторони життя фактичних чоловіка й дружини. Не можна вста­новлювати майнову відповідальність за відмову від про­довження спільного проживання, встановлювати обов'язок відшкодувати шкоду або виплатити неустой­ку в разі одностороннього припинення фактичного шлюбу, зачіпати інтереси третіх осіб або держави (на­приклад, передбачити право одного з учасників фактич­ного шлюбу здійснювати угоди від імені іншого без довіреності) тощо.

Відмінність зареєстрованого шлюбу від фактичного у сфері укладення договорів полягає в тому, що договір, укладений одним з учасників фактичних шлюбних відносин в інтересах сім'ї з третьою особою, не створює обов'язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім'ї.

Крім того, в разі укладення одним із фактичного по­дружжя стосовно спільного майна договору, який потре­бує оформлення у нотаріуса або підлягає державній реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстро­ваному шлюбі така згода не тільки вимагається, а й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчується).

Окремо хотілося б зазначити, що проблеми можуть виникнути також при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернути­ся до суду з вимогою про захист свого права або інте­ресу. По суті, йдеться про відсутність чіткого визначен­ня факту (дати) виникнення фактичних шлюбних відносин, що, в свою чергу, породжує складності віднос­но процедури обчислення строків позовної давності.

Незареєстрований шлюб відрізняється від зареєстро­ваного також у питаннях спадкування. Так, фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаваючи майно (квартири, автомобілі, гаражі, земельні ділянки, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та згоді. Од­нак у разі смерті одного з них, на ім'я якого оформле­не це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був за­лишений заповіт або якщо він знаходився на утри­манні померлого. Досить поширеною є ситуація, коли особа, яка прожила у фактичному шлюбі не один де­сяток років, врешті-решт отримує мізерні права на спільно нажите майно або ж не отримує їх зовсім. Як правило, майже вся спадщина померлого переходить до його офіційних родичів.

З прийняттям нового Цивільного кодек­су України становище таких осіб дещо змінилося, оскільки до цього вони взагалі не мали жодних прав на майно після смерті фактичного чоловіка чи дружини. Зокрема, з появою ст. 1264 ЦКУ осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, віднесено до четвертої черги спадкування за законом. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі.

А от виникнення аліментних майнових прав на ут­римання не залежить від того, в якому шлюбі особи перебувають. Чинне законодавство передбачає мож­ливість отримання аліментів і у випадку перебуван­ня в зареєстрованому шлюбі (ст. 75 СКУ), і у випад­ку фактичних шлюбних відносин (статті 76. 91 СКУ).

Однак, виходячи з аналізу згаданих статей, можна стверджувати, що законні чоловік і дружина мають ма­теріальнопідтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж фактичного шлюбу зако­нодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-дру­ге, визначає окремі умови, за яких може виникнути пра­во на утримання. Так, на аліменти має право той з учас­ників фактичних шлюбних відносин, хто став непрацез­датним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина

А ось щодо утримання неповнолітніх дітей у будь-якому випадку рішен­ня суду буде позитивним.

На завершення хотілося б зазначити, що зацікав­леність держави у реєстрації шлюбу виражається в її можливості впливати на шлюбні відносини в такому на­прямі, який корисний і необхідний для суспільства та окремої людини. Зокрема, така можливість є гарантом забезпечення їх стабільності, охорони прав та інтересів подружжя і їхніх дітей.

Отже, уникнення сімейних прав та обов'язків подруж­жя ускладнює захист інтересів учасників (або колишніх учасників) сім'ї. В цьому проявляється легкодумність, аморфність і ненадійність у шлюбних відносинах. Подібна безвідповідальність перед сім'єю і суспільством є нічим іншим, як проявом правового нігілізму.

Водночас не можна не погодитися з тим, що незареєстровані шлюби не слід повністю відкидати, оскільки створена на їх основі сім'я характеризується тими ж самими ознаками, що й сім'я, створена на основі зареєстрованого шлюбу: вона, зокрема, виконує ана­логічні функції (дітонародження, виховання дітей, взаємної матеріальної підтримки та співпраці). Ще І. Покровський пропонував: визнайте всі шлюбні союзи, фактично розірвані, визнайте всі незаконні співжиття – і лише тоді ви одержите справжню картину сімейного життя в кожному суспільстві. Юридична кваліфікація цих співжиттів не може змінити реального становища справ; продовжуючи вважати шлюби, що фактично припинилися, за ті, що існують, та ті, що фактично існують, за ніщо, ми тішимо себе шкідливою ілюзією.

Однак легалізацію незареєстрованого шлюбу теж не можна допустити, оскільки надання фактичному подружжю таких самих прав, як і зареєстрованому, означало б дискримінацію шлюбу, позбавляло б сен­су наступне його оформлення. Крім того, поширен­ня правового регулювання, адресованого законному подружжю, на відносини між фактичним подружжям невідворотно призведе до втрати юридичних кри­теріїв для розмежування шлюбів, що відповідають вимогам держави, і тих, що набувають її правового за­хисту без реєстрації. Таким чином, позбавляється сенсу використання інституту визнання шлюбу недійсним. Крім того, проблематичною стане ре­алізація принципу моногамності шлюбу. Судова практика, скоріше за все зустрінеться із значними труднощами юридичного та етичного характеру при вирішенні спорів, пов'язаних з наслідками фактич­них шлюбів.

Отже, пошуки досягнення ефективної державної політики стосовно правового регулювання фактичного шлюбу потребують глибоких і всебічних