Кодекс про шлюб та сім’ю України прийнятий 10 січня 2002 р. Знання Сімейного кодексу України дає громадянам зрозуміти, що він є первинним і основним осередком суспільства, її складають особи, які мають взаємні та рівноправні права та обов’язки. Кожна сім’я створюється на підставі шлюбу та кровного споріднення, установлення та інших прав, що не заперечує закон і моральні засади суспільства. Кодекс дає зрозуміти вагомість шлюбу та його складові які особи мають виконувати.

Наприклад:

Піклування батьків про дітей і навпаки.

Піклування дієздатних та неправоздатних членів сім’ї.

Піклування і повага гідності інших людей.

Стаття І Розділ 1

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові і майнові обов’язки подружжя, права і обов’язки батьків та дітей, установлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Регулювання сімейних відносин здійснюється цим кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємоповаги та підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Окремі розділи Кодексу присвячені опіці й піклуванню. А також вказано права та обов’язки батьків і майнові питання. Передбачається право подружжя на укладання шлюбного договору, в якому можуть бути застережені багато майнових та інших питань. Розділ 2 Глава 10 “Шлюбний договір”. Кодекс розширює права органів ЗАГСу, які мають права скорочувати строк реєстрації шлюбу з моменту подання заяви.

Шлюб є юридично оформленим добровільним, вільним і рівноправним союзом чоловіка та жінки, що породжує у них взаємні права і обов’язки спрямовані на створення сім’ї, народження і виховання дітей.

Часом виникненням прав: обов’язків в подружжя вважається момент реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. За загальним правилом одруження відбувається після закінчення місячного строку від подання відповідної заяви ст. 23 “Шлюбний вік для чоловіків – 18, для жінок - 17 років. У виняткових випадках ці строки можуть бути зменшеними на один рік місцевими органами влади. Двоєженство і багатоженство не допускається ст. 26. Не можна брати шлюб і родичам по прямій висхідній чи несхідній лінії, повно рідним чи неповно рідним братом і сестрою, а також усиновителя чи усиновленим, особам, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства.

Особи, які одружуються, повинні бути взаємно обізнані щодо стану здоров’я одне одного.

Поняття про шлюб та обов’язки подружжя вказані в статтях 23, 24, 25.

Стаття 24 Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Шлюб руйнується на вільній згоді чоловіка та жінки.

Стаття 25. Жінка та чоловік можуть перебувати одночасно лише в одному шлюбі і мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього.

Припинення шлюбу

Згідно статті 104 Сімейного кодексу України Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя оголошене його померлим. Або розірвано у порядку розлучення за заявою подружжя.

Чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розлучення під час її вагітності і протягом року після народження дитини.

Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

визнаний безвісті відсутнім;

визнаний недієздатним;

засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше 3 років;

шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Існують два порядки припинення шлюбу – судовий та спрощений:

При спрощеному – припинення шлюбу за взаємною згодою на це подружжя, що не має неповнолітніх дітей. коли особу визнано недієздатною, душевно хворою. Органи суду повинні вжити заходів для припинення подружжя.

Під час одруження виникають особливості та майнові права і обов’язки подружжя. До особистих прав належать, наприклад, право на вибір прізвища, на спільне виховання дітей та інші аспекти сімейного життя. Право на вільний вибір занять, професії і місця проживання.

Майнові права – це права, що виникають з приводу майна, яке наживається у шлюбі, право непрацездатного чоловіка, жінки на аліменти; права, що виникають у зв’язку з укладеним у подружжі (доручення, позика, купівля-продаж).

Подружжя має права володіння, користування спільним майном і розпоряджається ним за спільною згодою. Подружжя зобов’язане матеріально підтримувати одне одного.

Згідно статті 105 про припинення шлюбу внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, відповідно до статей 106 та 107 цього Кодексу.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 цього Кодексу.

Стаття 106 Подружжя яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяці після подання такої заяви, якщо вони не була відкликана.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Стаття 109 Розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей.

Подружжя, яке має дітей, має із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ними права на особисте виховання дітей.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Якщо діти з певних причин залишились без батьківської опіки, то стосовно них може встановлюватись опіка і піклування місцевими органами влади.

Безпосереднє ведення справ щодо покладання покладається на органи освіти, хорони здоров’я або соціального забезпечення.

Опіка й піклування – це форма захисту особистих і майнових прав та законних інтересів громадян. Обов’язки опіки й піклування виконуються безплатно.

Згідно статті 143 Сімейного кодексу України Опіка, піклування встановлюється на дітьми, які залишились без батьківського піклування.

Опіка встановлюється над дитиною яка не досягла чотирнадцяти років;

Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.

Опікуни й опікувальники переважно призначаються з числа осіб, близьких підопічному, і ними за їхньою згодою.

За можливістю враховуються і побажання майбутніх підопічних. Опікуни й опікувальники зобов’язані дбати про осіб, які знаходяться під опікою і піклуванням, створювати необхідні умови життя, забезпечувати їм догляд і піклування.

Ст. 244. Особа, яка може бути опікуном, піклувальником дитини.

Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

При призначення дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Ст. 247. Права дитини над якою встановлена опіка або піклування.

Дитина має право:

на проживання в сім’ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;

на забезпечення її умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;

на захист від зловживань з боку опікуна чи піклувальника;

Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціал6ні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.

Ст. 249. Права та обов’язки опікуна, піклувальника щодо дитини.

Опікун піклувальник зобов’язаний виховувати дитину піклуватися про здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.

Цивільні права та обов’язки опікуна, піклувальника встановлюються Цивільним кодексом України.

Обов’язки з опіки та піклування щодо дитини виконуються опікуном та піклувальником безплатно.

Сім’я - об’єднання осіб, що природно формується в реальному житті, ґрунтується на шлюбі, родинності, усиновленні чи інших формах відносин між цими особами й характеризується спільністю духовного, матеріальногожиття й інтересів, що забезпечують продовження роду і виховання дітей. О.О. Рузакова вважає, що сім’я - це союз осіб, заснований на шлюбі, а також фактичних шлюбних відносинах, родинності, прийнятті дитини в сім’ю на виховання, що характеризується спільністю життя, інтересів,взаємною турботою [. С.О. Муратова вказує, що сім’я - це мала соціальна група людей, об’єднаних кровними чи іншими прирівняними до них зв’язками, а також взаємними правами та обов’язками.

Сім’я - це певна сукупність (спільність,група) людей, за загальним правилом, родичів, заснована на шлюбі, родинності, свояцтві, спільному проживанні і веденні спільного господарства, що утворює природне середовище для благополуччя її членів, виховання дітей, взаємодопомоги, продовження роду. Ю.С. Червоний зазначає, що сім’я - це історично визначена організована соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне життя її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, насамперед підростаючого покоління Сім’я є особливим елементом соціальної структури, оскільки виступає ланкою, що пов’язує біологічне і соціальне, індивідуальне і суспільне життя людей, слугує для них першим джерелом соціальних ідеалів і критеріїв поведінки

Деякі вчені-юристи розглядають сім’ю як цілісне соціальне утворення, що характеризується внутрішньою єдністю і щепленням частин у єдине ціле]; первинний и багатогранний осередок нашого суспільства активну соціальну групу, побудовану на шлюбі чи на родинних відносинах тощо. Виходячи з цього, сім’я з позиції науки соціології розглядається як мала соціальна група людей, що поєднані шлюбом, відноси-на виховання, спільним побутом, взаємною моральною відповідальністю та підтримкою.

З первісного стану виникли дві форми групового шлюбу:

1. Кровноспоріднена сім'я.

2. Сім'я пуналуа -- екзогамна.

Кровноспоріднена сім'я -- перший ступінь розвитку сім'ї. В цій формі групового шлюбу споріднена група (орда, селище) поділялася на різні шари поколінь. Шлюбні зв'язки будуються лише в межах одного покоління, а між членами різних поколінь шлюбні стосунки були заборонені. Отже, всі брати і сестри, рідні й бокового споріднення -- без обмеження живуть разом. Шлюбні зв'язки тут будуються між братами і сестрами. Прикладом країни в якій був обичай заключати такі шлюби, є Афіни. Шлюб між близькими родичами для цієї країни було звичайним явищем. Історик Непот розповідає, наприклад, про афінського політичного діяча, який був одружений на своїй єдинокровній сестрі. Укладаючи цей шлюб, він скоріше підкорявся обряду ніж коханню. Та єдиною умовою таких шлюбів було тим, що у афінян дозволялося брати за дружину сестер від одного і того ж батька, та від різних матерій.

Згодом, коли було заборонено шлюбні зв'язки між членами одного родового шару, виникла родина пуналуа.

Пуналуа -- це вже другий ступінь розвитку сім'ї, коли не можуть бути в подружньому зв'язку не тільки батьки та діти, але й брати і сестри.

На мові мешканців Гавайських островів пуналуа означає «подружній товариш» -- так називають чоловіків, що мають спільних жінок, і жінок, що мають спільних чоловіків. Коло шлюбних зв'язків ще більш обмежується. При цій формі сім'ї все ще невідомо, хто є батьком дитини, але відомо, хто її мати. Якщо вона і називає всіх дітей спільної сім'ї своїми і у відношенні до них виконує материнські обов'язки, то вона все ж відрізняє своїх рідних дітей від інших. Звідси ясно, що раз існує груповий шлюб, то походження може бути встановлено лише з материнської сторони, а тому визнається тільки жіноча лінія.

Ніякої участі в господарстві жінки чоловіки не приймали, у зв'язку з тим, що вони працювали в другому роді і ніяких стосунків до майна жінки не мали. Вони -- члени іншого роду. Якщо вмирала жінка, то майно залишалося її дітям, сестрам, батькам -- всі вони складали те, що називається родом. Така сім'я називалася безбатьківською.

Чоловіки приходили в цей рід для шлюбного співжиття і не були родичами. Шлюби всередині роду заборонялися. Існувало «материнське право», звичайно в умовному, а не справжньому розумінні цього слова, бо тоді права, як такого не було. А був рід, як первісна ячейка родового устрою, як частина племені.

Існування такої форми шлюбу не випадкове явище, воно має під собою матеріальний ґрунт. Цим ґрунтом було тоді колективне домашнє господарство і жінка в ньому займала провідне місце. Навколо сім'ї створювалося міцне домашнє господарство, в якому чоловіки займалися полюванням, а весь тягар домашнього господарства несли на собі жінки, отже вони займали в сім'ї почесне і провідне становище. Епоха матріархату існувала десятки тисячоліть.

У міру розвитку племінного життя дедалі ширшали поняття спорідненості. Отже, ширшало і коло осіб, між якими подружні стосунки були заборонені, і важче було знайти собі жінку, з якою можна було одружитися. Через це чоловікові доводилося жити з однією жінкою.

Минали роки, а разом з ними змінювались поняття та ознаки всіх галузей права, вже існуючої на той час держави. Згодом з'явилися перші декрети про шлюб та сім'ю в Україні.

Декрет Раднаркому України «Про громадянський шлюб і про ведення книг запису актів громадянського стану» від 20 лютого 1919 року скасував церковний шлюб, який до революції був головною формою шлюбу, і проголосив, що в УРСР визнаватимуться в майбутньому обов'язковими шлюби, що зареєстровані в органах РАЦСу, що до речі залишилося і до наших часів, адже Новий Сімейний Кодекс України, як і Кодекс про Шлюб та Сім'ю України, не визнає шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, а також церковний шлюб.

Стосовно шлюбу, не зареєстрованого в органах РАЦСу, то новий Сімейний Кодекс України визнає, що майно, набуте особами, що не перебували у зареєстрованому шлюбі, але спільно проживали громадським шлюбом більше п'яти років вважається сумісним, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст. 74 Сімейного Кодексу України).

Церковні ж шлюби були проголошені декретом «особистою справою тих, хто вступає в шлюб» і могли укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органах РАЦСу.

Введення громадянського шлюбу і скасування церковної форми шлюбу проводилося в повній відповідності з принципом відокремлення церкви від держави, встановленого в Україні 22 січня 1919 року.

Декретом від 20 лютого 1919 р. були встановлені основні умови вступу в шлюб. Перш за все, це принцип свободи і добровільності шлюбу, перелік підстав до вступу в шлюб, зняття релігійних обмежень до вступу в шлюб (зокрема по дореволюційному законодавству особам православного віросповідання заборонялося вступати в шлюб з нехристиянами), рівність подружжя при виборі прізвища, а також процедура державної реєстрації шлюбу в органах РАЦСу.

Надавши вирішальне значення обов'язковій державній реєстрації шлюбу, декрет від 20 лютого 1919 р. нічого не говорив про фактичний шлюб. Разом з тим декрет прирівнював церковні шлюби, укладені до видання цього декрету, до зареєстрованих громадянських шлюбів.

Сучасні поняття та ознаки шлюбу в Україні не мають істотних змін в порівнянні з першими декретами про шлюб та сім'ю.

Шлюб є початком і ядром сім'ї, він пов'язаний переважно з народженням дітей та їх вихованням. Корені терміну «шлюб» ідуть в глибину віків. На давньоросійській мові слово «брачити» означало відбирати хороше і відкидати погане. Тому надалі і виникла деяка двозначність слова «брак»: і в сімейному праві, і в простій мові -- «забракований товар». Більш влучним є позначення шлюбного союзу в українській мові терміном «шлюб», який походить з давньослов'янського слова «сьлюбь», значення якого цілком зрозуміле.

Характерними особливостями шлюбу є взаємна любов, моральна і матеріальна підтримка, спільне виховання дітей. Наше суспільство вимагає від своїх членів дотримуватися правил моралі в питаннях шлюбу та сім'ї.

Відповідно до ст. 21 Сімейного Кодексу України, шлюб - вільний, рівноправний, сімейний союз жінки та чоловіка, який укладається у встановленому законом порядку і зареєстрований у державному органі реєстрації актів сімейного стану.

Але таке визначення не розкриває повною мірою зміст цього поняття, а лише конкретизує його. В юридичній літературі зустрічаються визначення, які вміщують основні ознаки шлюбу, наприклад: такий, що укладається в установленому порядку з дотриманням вимог закону добровільний і рівноправний союз вільних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, і що породжує у них взаємні права та обов'язки. Деякі автори підходять до визначення шлюбу як договору. Але, на мою думку, шлюб має свої специфічні ознаки, непритаманні договору.

Використана література

Конституція України

Сімейний кодекс України 2002 р.