Дипломна робота
Договір як регулятор сімейних майнових відносин
План
Розділ 1. Поняття сім'ї та членів сім'ї за законодавством держав
Розділ 2. Майнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї
2.1 Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною
2.1.1 Правовий (легальний) статус майна подружжя
2.1.2 Договірний статус майна подружжя
2.1.3 Аліментні зобов'язання подружжя
2.2 Майнові правовідносини між батьками та дітьми
Розділ 3. Немайнові правовідносини та обов’язки членів сім'ї
3.1 Немайнові правовідносини між подружжям
3.2 Немайнові правовідносини батьків та дітей
Список використаної літератури
Вступ
Права та обов’язки членів сім’ї виникли ще задовго до появи шлюбу, шлюбного контракту. Ще первісні люди, які жили стадами, мали чітко визначені обов’язки (можливо, про права тоді ніхто не думав). Чоловіки йшли полювати на мамонтів та іншу дичину, а жінки залишалися вдома і підтримували вогонь.
Тепер у країнах, де існує закон, тільки належно оформлений шлюб породжує подружні права й обов'язки, одна частина яких носить особистий, а інша – майновий характер. Хоча згідно українського законодавства жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім’єю, мають право на утримання (тобто тут йде мова про майнові права). Але такий інститут законодавству Російської Федерації невідомий.
Сім’я – це найменший осередок суспільства, який грунтується на шлюбі і на особливо тісних зв’язках, основою яких є почуття між чоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усіма членами сім’ї (Сімейний кодекс Німеччини).
Це осередок, звідки беруть своє начало права та обов'язки членів сім'ї, а саме правовідносини між подружжям і батьками та дітьми.
Увага нацковців привертається здебільшого правами та обов'язками, які носять майновий характер і аналіз наукової літератури у галузі сімейного права свідчить, що питанням правового регулювання майнових відносин у сім'ї і, зокрема майнових відносин подружжя, приділялося багато уваги радянськими вченими – В.Масловим, Ш.Чиквашвілі, М.Єршовою, К.Граве та іншими. А договірне регулювання сімейних відносин (тобто укладення шлюбного договору) стало предметом наукових досліджень тільки на початку 90-х рр. XX ст. Вчені І.Жилінкова, М.Антокольська, Л.Пчелінцева, С.Симонян, О.Чефранова, Л.Максимович висвітлювали окремі проблеми застосування договору як засобу врегулювання майнових відносин подружжя і надавали правову характеристику певним видам договорів подружжя. Разом з тим на сьогодні майже відсутні наукові праці, присвячені теоретичному обгрунтуванню можливості застосовування договору як регулятора сімейних майнових відносин, у першу чергу — майнових відносин подружжя. Відповідно до цього вважається за необхідне дослідити питання щодо ролі договору в процесі правового регулювання майнових відносин подружжя, що і є одним з наших завдань цієї роботи.
Метою роботи є дослідити юридичне регулювання прав та обов'язків членів сім'ї у законодавстві сучасних держав.
Звідси випливають наступні завдання – ознайомитися з поняттям “сім'я”, охарактеризувати майнові права та обов'язки членів сім'ї, а саме детальніше розібратися з легальним та договірним статусом майна подружжя і аліментними зоов'язаннями подружжя та батьків і дітей, а також з особистими немайновими правами та обов'язками членів сім'ї.
Структурно робота складається з трьох розділів, який у свою чергу поділяється на підрозділи і підпідрозділи, та висновків.
Перший розділ “Поняття сім’ї та членів сім’ї за законодавством держав” дає визначення поняттю “сім'я” та “члени сім’ї”, яке вживається у соціологічному та правовому значенні. Пояснюється це тим, що воно вживається не тільки у правовій науці, а й у соціології, психології.
Також описується повнорідна родинність - наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідна родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері, а також поняття “свояцтво“, тобто це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя.
У другому розділі “Майнові правовідносини та обов’язки членів сім’ї” йдеться про правовий статус майна, а також про аліментні зобов'язання членів сім'ї.
Майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.
Правовий режим майна подружжя визначається в залежності від того, ким він встановлений – законодавцем чи самими учасниками майнових відносин – подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний та договірний правовий режим подружнього майна.
Законний режим майна відрізняється від договірного низкою ознак. Законний режим поширюється на всіх осіб, які вступають у шлюб, а шлюбний контракт має силу тільки для подружжя, яке його уклало.
Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі.
У третьому розділі “Немайнові правовідносини членів сім'ї” йдеться про немайнові права та обов'язки подружжя (а це – право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу) і батьків та дітей (це – визначення прізвища, імені, по-батькові; право на виховання та розвиток, на спілкування, право на визначення дитиною місця проживання, яка досягла чотирнадцяти років (ст. 160 Сімейного кодексу України).
Розділ 1. Поняття сім'ї та членів сім'ї за законодавством держав
Поняття сім'ї вживається в соціологічному та правовому значеннях. Такий поділ обумовлений тим, що регулювання сімейних відносин здійснюється не лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою, психологією та ін.
Сім'я в соціологічному значенні - це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Хоча сім'я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.
Стосовно визначення сім'ї в юридичному значенні, то у Сімейному кодексі України воно відсутнє, у ст. 3 лише зазначається, що сім'я є первинним та основним осередком суспільства. У ст. 3 Сімейного кодексу України дається також визначення складу сім'ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. У наступних нормах цієї статті розкривається суб'єктний склад сім'ї та визначаються підстави її виникнення.
Зазначене визначення не є досить вдалим, адже не розкриває його змісту, ознак, а лише визначає місце сім'ї в суспільстві.
Щодо Сімейного кодексу Російської Федерації, то він взагалі не дає визначення сім’ї. А в німецькому Сімейному кодексі зазначається соціологічне визначення сім’ї. Сім’я – це найменший осередок суспільства, який грунтується на шлюбі і на особливо тісних зв’язках, основою яких є почуття між чоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усіма членами сім’ї.
В юридичній літературі у визначеннях під сім'єю розуміють:
- союз осіб, пов'язаних шлюбом чи родинністю;
- союз осіб, заснований на вільному і рівноправному шлюбі, близькій родинності, усиновленні чи іншій формі виховання дитини і який характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб, наділених відповідними правами і обов'язками;
- об'єднання осіб, що природно формується в реальному житті, ґрунтується на шлюбі, родстві, усиновленні чи інших формах відносин між цими особами і характеризується спільністю духовного, матеріального життя та інтересів, що забезпечують продовження роду і виховання дітей;
- цілісне соціальне утворення, що характеризується внутрішньою єдністю і сцепленням частин в єдине ціле;
- первинний і багатогранний осередок нашого суспільства;
- активна соціальна група, побудована на шлюбі чи на родинних відносинах.
Як уже зазначалося, сімейні правовідносини виникають на підставі кровного споріднення (родинних зв'язків), шлюбу чи усиновлення тоді, коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейного права. Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді, коли з нею безпосередньо пов'язане сімейним законодавством настання певних правових наслідків. У Сімейному кодексі України, як і в Сімейному кодексі Російської Федерації, відсутнє визначення кровного споріднення (родинності).
В юридичній науці родинність розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура.
До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.).
Крім того, існує також поняття походження осіб від спільного пращура, до яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри, дядьки (тітки), племінники (племінниці).
Родинна лінія може бути прямою чи боковою та поділяється на висхідну та низхідну. При прямій лінії родинність ґрунтується на походженні однієї особи від другої. За бокової лінії родинність ґрунтується на походженні осіб від спільного пращура. В Сімейному кодексі Німеччини (Глава 4, ст.79) особи, які походять від інших людей (діти, батьки), є родичами по прямій лінії. А ті, хто не мають родинного зв'язку по прямій лінії, але походять від тої самої третьої особи (брати і сестри), є родичами по боковій лінії.
Розрізняють також повнорідну родинність - наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність - походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері.
Неповнорідна родинність також буває єдинокровною, тобто коли неповнорідні брати та сестри походять від одного батька; єдиноутробною - походження неповнорідних братів та сестер від спільної матері.
У разі, коли в сім'ю входять діти, в яких немає ні спільної матері, ні спільного батька, ці діти називаються зведеними стосовно один одного (зведені брати, сестри). Такі випадки мають місце, коли, перебуваючи у другому шлюбі, жінка має від першого шлюбу дочку (сина), і її другий чоловік має сина (дочку) від першого шлюбу. У такій ситуації у кожного з дітей є рідний батько (чи мати) і мачуха (вітчим). Такі зв'язки між зведеними братами і/та сестрами називають свояцтвом. Але такими зв'язками свояцтво не вичерпується.
Свояцтво - це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої - відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін. Тобто свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні.
Підставою для виникнення відносин свояцтва є укладення шлюбу. Підставою для їх припинення - розірвання шлюбу. Виняток з цього правила - продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжя або розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти). Такий висновок випливає з норм ст. 141 Сімейного кодексу України, відповідно до якого "розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини", а також ст. 268, відповідно до якої мачуха та вітчим зобов'язані утримувати малолітніх неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надавати матеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичні наслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не підпадає під дію сімейно-правових норм.
Для родства (кровного споріднення) характерним є також поняття ступеня родства, яке визначає близькість кровного споріднення. Тобто ступінь кровного споріднення - це кількість народжень, що пов'язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв'язках. При цьому народження нащадка не враховується. Наприклад, мати і дочка знаходяться у першому ступені родства, бабуся і онук - у другому. Рідні брати і сестри - у другому, бо для виникнення між ними родинних зв'язків необхідно два народження - брата і сестри. Близькими родичами є родичі по прямій лінії кровного споріднення, а також рідні брати і сестри по боковій лінії родства.
Юридичного значення кровне споріднення набуває лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, встановлення родинних зв'язків між дитиною і батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису в свідоцтво про народження дитини.
Наявність родинних зв'язків прямої лінії споріднення є підставою для неможливості перебування цих осіб у шлюбі між собою відповідно до ст. 26 Сімейного кодексу України.
Отже, в більшості випадків сім'я розглядається як певний союз (утворення) осіб, що пов'язані відносинами шлюбу, родства чи усиновлення. Сім'я в силу своїх складових частин, наділення моральними та духовними ознаками є складним соціальним явищем. Багатогранність сім'ї виявляється в різному суб'єктному складі кожної сім'ї, в наявності в її членів персоніфікованих з огляду на їх становище в сім'ї прав та обов'язків. Складність цього явища також виявляється в тому, що суб'єктом сімейних правовідносин виступає не сама сім'я як колективне утворення, а кожен член сім'ї окремо.
Розділ 2. Майнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї
У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму майна членів сім'ї, вирішальна роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій [ ].
Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають поняття "правовий режим", хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін "правовий режим" використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних об'єктів правового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовий режим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Тому цілком юридично коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі [ ]. Водночас у юридичній літературі є досить вживаними такі поняття, як "принцип роздільності майна" і "принцип спільності майна" подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення.
Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: "Законний режим майна подружжя" (глава 7) і "Договірний режим подружжя" (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна "правовий режим" в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму.
2.1 Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною
2.1.1 Правовий (легальний) статус майна подружжя
У разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.
По російському законодавству законним режимом майна подружжя є режим їхньої спільної власності (п. 1 ст. 33 Сімейного кодексу Російської Федерації). Правове регулювання загальної спільної власності здійснюється відповідно до гл. 7 Сімейного кодексу Російської Федерації і ст. 256 Цивільного Кодексу Російської Федерації. У прийнятих Цивільному і Сімейному кодексах колишній режим спільної власності подружжя був збережений, оскільки повною мірою відповідає законним інтересам обох сторін.
Режим спільності був встановлений і найбільш повно регламентований у праві Франції, однак зміни французького законодавства в останні роки були відзначені деяким відходом від традиційного регулювання. У режим спільності майна були внесені елементи роздільності за рахунок звуження переліку майна, що входить у спільність, у яку, згідно ст. 1401 Цивільного кодексу Франції у редакції 1965 року, тепер включається майно, придбане кожним з подружжя за рахунок власного заробітку і доходів від роздільної власності. Такий режим спільності одержав назву «спільність придбань». Принцип спільності придбань проводиться й у більш пізнім законодавстві. Так, законом 1967 року було встановлено, що якщо один з подружжя одержує в дарунок чи у спадщину грошову суму, то він стає власником тільки грошової суми, а майно, придбане на ці гроші, надходить у загальну власність подружжя.
У загальному виді визначення спільної власності дане в ст. 244 Цивільного Кодексу Російської Федерації, відповідно до якої такою є загальна власність без визначення часткою. Стаття 34 Сімейного кодексу Російської Федерації конкретизує це положення, відносячи до спільної власності подружжя майно, нажите ним під час шлюбу. Таким чином, сімейне законодавство виділяє часовий критерій віднесення того чи іншого придбаного майна до спільної власності.
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до п. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Згідно п.п.1,3 ст. 34 Сімейного кодексу Російської Федерації «майно, нажите подружжям під час шлюбу, являється їхньою спільною власністю. Право на спільну власність подружжя належить також чоловікові (жінці), який в період шлюбу здійснював ведення домашнього господарства, догляд за дітьми чи по іншим поважним причинам не мав самостійного доходу».
Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
Спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них - за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів [гопанчук].
Сімейне законодавство України містить перелік майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.61 це – бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу; гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором (якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї,); речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Щодо сімейного законодавства Російської Федерації (п.2 ст.34 Сімейного кодексу), то до майна, нажитому подружжям під час шлюбу, відносяться доходи кожного з подружжя від трудової діяльності, підприємницької діяльності і результатів інтелектуальної діяльності, отримані ними пенсії, матеріальна допомогоа, а також інші грошові виплати, що не мають спеціального цільового призначення (суми матеріальної допомоги, суми, виплачені для відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, і інші). Загальним майном подружжя є також придбані за рахунок загальних доходів подружжя рухомі і нерухомі речі, цінні папери, паї, внески, частки в капіталі, внесені в кредитні установи чи в інші комерційні організації, і будь-яке інше нажите подружжям в період шлюбу майно незалежне від того, на ім'я кого з подружжя воно придбано або на ім'я кого чи ким з подружжя внесені кошти.
Перелік об'єктів спільної власності подружжя, що міститься в законі, не є вичерпним. Це дозволяє зробити висновок про те, що до спільного майна подружжя може бути віднесене будь-яке майно, не заборонене в цивільному обороті.
Між тим, згідно зі ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя.
В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань висловлювалися різні погляди. Страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової [ ], при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю.
Згідно ст.69 Сімейного Кодексу України та ст.38 Сімейного Кодексу Російської Федерації дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При відсутності розбіжностей із приводу поділу спільного майна подружжя може самостійно укласти угоду про поділ загального майна. В іншому випадку це питання розглядається у судовому порядку.
Як слушно зазначає В.Маслов, поділ спільного майна подружжя - "один із способів припинення права спільної сумісної власності подружжя за вимогою одного або обох з подружжя". Сутність поділу полягає у тому, що спільне майно розподіляється між подружжям, в результаті чого спільна власність припиняється і кожен з подружжя стає власником частки, яка виділяється[9,28].
А.Івановим [4,427] висловлена теза про те, що в результаті поділу зникає спільне майно подружжя і не виникає ніякого договірного режиму їх майна. З наведеним твердженням важко погодитись. Більш обгрунтованою, на мій погляд, є точка зору І.Жилінкової [ ], згідно з якою у вказаній ситуації припиняє діяти законний режим спільності майна і на його місці виникає договірний режим роздільності майна.
Згідно ст.70 Сімейного Кодексу України та ст.39 Сімейного Кодексу Російської Федерації у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
На думку К.Граве, якщо спільне майно подружжя ділиться за домовленістю між ними, то подружжя саме визначає: порядок поділу, розмір тієї частки у спільному майні, яку отримає кожен з подружжя, ті конкретні речі, що отримає той чи інший з подружжя, можливу грошову компенсацію, яку виплатить один з подружжя іншому за речі, котрі не можна поділити та які залишає за собою один з подружжя [ граве ].
Cімейне законодавство (ст. 57 Сімейного кодексу України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. У Сімейному кодексі України не застосовується поняття "роздільна власність подружжя". Отже, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу. П.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що майно, яке належало кожному з подружжю до вступу в шлюб, є власністю кожного з подружжя.
Успіхи жіночого руху за рівноправність, тенденції в розвитку буржуазного сімейного права в сторону його демократизації знайшли своє відображення й у регулюванні майнових відносин. У традиційний режим роздільності в Англії і США внесені дуже важливі елементи спільності: за одним з подружжя, якому не належить на праві власності конкретне майно, судом може бути визнане право на частку в майні; режим спільності встановлений на найбільш важливі види майна, наприклад житлові будинки і приміщення.
Відповідно до п. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України та п.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в Сімейний кодекс України нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебування в шлюбі.
У режим спільності майна, встановлений Цивільним кодексом Федеративної Республіки Німеччини, також були внесені в 1957 році зміни, що зводяться до того, що майно подружжя, що перебувають в шлюбі, знаходиться в роздільній власності, але у випадку розірвання шлюбу кожний з подружжя має право на половину різниці між вартістю майна на момент укладення шлюбу і на момент розірвання його, тобто подружжя мають право на половину приросту майна.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (п.2 ст.57 Сімейного кодексу України). П.2 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації виключає коштовності та інші предмети розкоші зі спису особистої приватної власності. Наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в Сімейному Кодексі не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним донедавна Кодексом про Шлюб і Сім’ю визнавались спільним майном подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (п.3 ст.57 Сімейного кодексу України).
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
У ст. 57 Сімейного кодексу України міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.
Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача [ гопанчук ].
Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його роздільного майна[ гопанчук ]. Отже, закріплення в Сімейному кодексі України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.
У Швейцарії Цивільним кодексом передбачається режим спільності майна подружжя, що не діє у випадку оголошення конкурсу у відношенні майна одного з подружжя.
Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.
Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексу України «якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст.37 Сімейного кодексу Російської Федерації майно кожного з подружжя може бути визнано їх спільною власністю, якщо буде встановлено, що в період шлюбу за рахунок загального майна подружжя чи майна кожного з них або праці одного з подружжя були зроблені вкладення, що значно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція, переустаткування й інші).
Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані.
Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 Сімейного кодексу України, а саме: "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень Сімейного Кодексу України може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.
Новелами Сімейного Кодексу України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п.4, п.5).
Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 Сімейного Кодексу України не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.
В Сімейному кодексі України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.
Отже, можемо сказати, що намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів та життєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, є найбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.
2.1.2 Договірний статус майна подружжя
Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом регулювання майнових відносин подружжя, їхнє диспозитивне регулювання. Тепер йому надана можливість самостійно визначати свої майнові права й обов'язки в період шлюбу і після його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, подружжя саме встановлює правовий режим володіння, користування і розпорядження майном.
Перші шлюбні договори з’явилися у XVII столітті в Англії. Вони мали на меті захист прав заміжньої жінки та її кровних родичів на родове майно.
Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США, з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27, що передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.
Норми гл. 8 Сімейного кодексу Російської Федерації, що регулюють договірний режим майна подружжя, є новими в російському сімейному законодавстві, і поки висновок шлюбного договору не одержав широкого поширення в Російській Федерації. Однак досвід закордонних країн останнього років свідчить про те, що усе більше і більше людей середнього статку, вступаючи в шлюб, укладають шлюбні договори. Імовірно, одна з основних причин цього пов'язана з ростом числа розводів і, відповідно, із прагненням людей забезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим.
Згідно ст. 40 Сімейного кодексу Російської Федерації шлюбним договором визнається згода осіб, що вступають у шлюб, чи згода подружжя, що визначає їхні майнові права й обов'язки в шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.
Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками — Сімейний кодекс України акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з 1 січня 2004р. називається «шлюбним договором».
Сімейний кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., питанню шлюбного договору приділяє значно більше уваги, ніж Кодекс про шлюб та сім'ю України, у якому питанню шлюбного контракту було присвячено лише одну статтю. Порядок укладання шлюбних контрактів був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457, яка зі вступом у дію Сімейного кодексу втратила чинність. Новий Кодекс присвятив питанню порядку укладення, змісту та форми договору цілу главу, яка визначає окремий порядок визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя, користування житлом, а також права на утримання.
І. Жилінкова зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів [ ]:
1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод.
Шлюбний договір — це насамперед угода про вирішення спірних питань життя сім'ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, або подружжям [ ].
Однією з найпринциповіших новел в Сімейному кодексі України є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі вирішили відмовитися від терміну "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст, 92, 100 Сімейного кодексу України). Таке положення в російському законодавстві діє з 1995 року (ст.41, 43 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Така новела (це стосується українського законодавства) має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширюються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в Сімейний кодекс України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.
Сімейним кодексом України та Росії передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також майнові права і обов'язки подружжя як батьків.
Розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Але це суперечить п.3 ст.93 Сімейного кодексу України.
Згідно з ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачити якісь обов'язки особистого характеру стосовно один одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія [ ]. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного контракту. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і Сімейний кодекс України, згідно з яким шлюбним договором мають регулюватися лише "майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки" і не можуть регулюватися "особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми" (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців.
Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії [ ]: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування тощо).[ ]
Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), встановлених цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.
Крім того, п. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Російське законодавство про це не згадує.
Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з по дружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них чи дітей, народжених не у спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.
Чоловік може у шлюбному договорі зобов'язати дружину ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов'язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім'ї у окремій квартирі чи будинку, окремо від його батьків.
Проте на практиці шлюбний договір насамперед застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу (ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації, ст.97 Сімейного кодексу України). У цьому випадку при розлученні можна уникнути довготриваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.
Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Статтею 59 Сімейного кодексу України визначено, що той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.
У той же час, відповідно до ч. 4 ст. 156 Житлового кодексу УРСР, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його дружину права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу. Нею визначено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Укладаючи шлюбний договір, сторони можуть включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному з подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розчучення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього в зв'язку з реєстрацією шлюбу; про проживання в житловому приміщенні родичів когось з подружжя тощо.
У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі (ст.99 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись такі виплати. При цьому в разі невиконання одним з подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Однак ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.
По-перше, укладення шлюбного договору — не обов'язок, а взаємне рішення осіб вирішити питання життя сім'ї на власний розсуд.
Одним з нових положень Сімейного кодексу України є те, що шлюбний договір може бути укладено не тільки до одруження, а й під час шлюбу. Кодекс про шлюб та сім'ю України давав право на укладення шлюбного контракту лише особам, які ще неодружені.
Щодо зміни умов шлюбного договору (ст.100 Сімейного кодексу України, ст.43 Сімейного кодексу Російської Федерації), то особи можуть включити до його тексту положення, які будуть регулювати порядок внесення змін, а також загальний строк дії шлюбного договору в цілому або тривалість окремих прав та обов'язків. Можна також встановлювати умови чинності договору або окремих його положень і після припинення шлюбу.
Якщо шлюбний договір не містить положень про порядок внесення змін до нього, то подружжя може змінити положення договору за взаємною згодою шляхом укладання відповідного договору, який також підлягає нотаріальному посвідченню. У односторонньому порядку зміна умов шлюбного договору не допускається. Проте, якщо згоди не досягнуто, то шлюбний договір на вимогу одного з подружжя за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, у тому числі повнолітніх непрацездатних, що мають істотне значення.
Стаття 101 Сімейного кодексу України надає право подружжю за взаємною згодою відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються у день подання до нотаріуса такої заяви.
Крім того Сімейний кодекс передбачив ще таку підставу для розірвання шлюбного договору, як неможливість його виконання. У цьому випадку на вимогу одного з подружжя шлюбний договір розривається в судовому порядку.
Шлюбний договір може бути також визнано недійсним. Статтею 103 Сімейного кодексу України та статтею 44 Сімейного кодексу Російської Федерації встановлено, що шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, передбачених Цивільним кодексом України та Російської Федерації. Але, як справедливо відзначає М.В.Антокольська, наявність важких обставин не є необхідною умовою для визнання шлюбного договору недійсним [ ].
Але, як свідчать факти, в Україні укладалося дуже мало шлюбних контрактів [маломуж]. З багатьох причин, перш за все психологічних. Небажання укладати шлюбний договір можна пояснити ще й тим, що раніше це можна було зробити виключно до реєстрації шлюбу. Якщо ж, проживши разом декілька років, подружжя і шкодувало про те, що шлюбного контракту немає, то вже не було можливості його укласти. А зараз подружжя або особи, які бажають взяти шлюб, можуть заключити шлюбний договір, включивши туди будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Отже, у Сімейному Кодексі України міститься чимало новел щодо шлюбного договору, які потребують в майбутньому спеціальних глибоких досліджень. Але шлюбний контракт має певне право на існування. Він є конче необхідним під час переходу суспільства до ринкових відносин. Але життєздатним повною мірою цей інститут сімейного права буде тільки тоді, коли він стане основою вільного вибору подружжям принципів врегулювання певних відносин сімейного життя.
2.1.3 Аліментні зобов'язання подружжя
Стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.
Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі. За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави.
Відносини подружжя із приводу взаємного надання утримання в капіталістичних країнах урегульовані подвійно. У більшості країн законодавством передбачений обов'язок чоловіка утримувати дружину (Англія, США, Франції, Швейцарія). Чоловік може зажадати від дружини надання утримання тільки у випадках, встановлених у законі, — хвороба, нещасний випадок у побуті чи на виробництві, досягнення визначеного віку. В інших країнах, наприклад у Федеративній Республіці Німеччини, подружжя зобов'язане взаємно утримувати один одного.
Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого.
Чинне законодавство також передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 Сімейного кодексу України та ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації). Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї. У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації)
Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу (п.2 ст.75 Сімейного кодексу України, п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи.
Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.
Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.
Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі (ст.77 Сімейного кодексу України, ст.91 Сімейного кодексу Російської Федерації)
Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України.
Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед (п.3 ст.77). Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору - за рішенням суду (п.4 ст.77).
Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір. Сімейний кодекс Російської Федерації не згадує про таку угоду.
Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовно змісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя, передбачених у Сімейному кодексі України, подружжя в договорі про утримання може передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такої важливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодо утримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, які можуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота по господарству, виховання дітей тощо.
Практична значимість такої угоди полягає у тому, що у разі виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платник ухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливість звернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна форма обумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додаткових процесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчого листа.
У такому разі стягнення аліментів проводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконання зобов'язань за таким договором. Перебування подружжя, який є непрацездатним, в будинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплати аліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру. Обов'язки щодо надання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються не лише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 Сімейного кодексу України, ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації). Тому при розгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншого з подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітні діти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальне становище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері (батькові).
Ця обставина (як і можливість отримання утримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментів одному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) до повнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, які стягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений.
У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються.
Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації, п.1 ст.84 Сімейного кодексу України), а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років.
В п.4 ст. 84 Сімейного кодексу України прямо передбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання "незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища". Цей нюанс у російському законодавстві не згадуться.
Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами: дружина має проживати з малолітньою дитиною; чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.
У Сімейному кодексі України усунута і гендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом з дитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та "незалежно від його матеріального становища", а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за ним упродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу. У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів у такому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства (материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства (материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства) іншої особи.
Але покладання обов'язку на одного з подружжя утримувати іншого з подружжя "незалежно від його матеріального становища" не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка не потребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги.
Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу (ст.88 Сімейного кодексу України, ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації).
На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів.
Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.
У Сімейному кодексі України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). До речі, такий інститут російському законодавству невідомий.
Умовами набуття утримання є :
а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;
б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям "тривалий час". Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 Сімейного України як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку;
в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;
г) позивач потребує матеріальної допомоги;
д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати.
Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини.
Згідно ст.76 Сімейного кодексу України, ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина або чоловік має право на утримання навіть після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років (п.3 ст.76 Сімейного кодексу України). Згідно п.1 ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації не дається, який саме термін перебування в шлюбі треба розцінювати, як можливість отримувати аліменти. М.В.Антокольска припускає, що він має бути не менше, ніж 10 років [ ].
Роблячи висновок, можемо стверджувати, що наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати.
2.2 Майнові правовідносини між батьками та дітьми
Кожна сім'я має у власності певне майно. Це можуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби, засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежується законодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним його призначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї.
Як правило, переважна частина сімейного майна належить батькам (матері, батьку) дитини (дітей). Менша його частина належить дитині (дітям). Отже, батьки і діти, зокрема ті, які проживають спільно, виступають самостійними власниками майна. Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до п. 2 ст. 173 Сімейного кодексу України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. П.4 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина не має права власності на майно батьків, батьки не мають права власності на майно дитини. Діти і батьки, що проживають спільно, можуть володіти і користатися майном один одного по взаємній згоді.
Батьки можуть набувати майно в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до норм цивільного законодавства малолітні особи (діти, яким не виповнилося 14 років) мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власність певне майно.
Відповідно до ст. 174 Сімейного кодексу України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 Сімейного кодексу України).
Суми, що належать дитині як аліменти, пенсії, матеріальна допомога, надходять у розпорядження батьків (осіб, що їх заміняють) і витрачаються ними на утримання, виховання й освіту дитини. Суд за вимогою батька, який зобов'язаний сплачувати аліменти на неповнолітніх дітей, вправі винести рішення про перерахування не більш п'ятдесятьох відсотків сум аліментів, що підлягають виплаті, на рахунки, відкриті на ім'я неповнолітніх дітей у банках (п.2 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років мають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо.
Отже, у дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, створення його власною працею. Згідно п.3 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина має право власності на доходи, отримані нею, майно, отримане нею у дарунок чи у порядку спадкування, а також на будь-яке інше майно, придбане на кошти дитини.
Батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном. Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на те повноважень (п.1 ст.177 Сімейного кодексу України). Водночас вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї (п. 1 ст. 178 Сімейного кодексу України).
Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до правил, викладених у нормах цивільного законодавства.
Питання про управління майном дитини (дітей) батьки вирішують спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватись органом опіки та піклування або судом.
Окрім роздільного майна, батьки і діти можуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Це положення закріплено у ст. 175 Сімейного кодексу України: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Що стосується розпорядження аліментами, які сплачуються другим з батьків на утримання дитини, то такі положення закріплені у ст. 179 Сімейного кодексу України.
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.
У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.
Майнові відносини між батьками і дітьми зводяться в основному до обов'язку взаємного утримання. Аліменти дитині, як правило, виплачуються до 18 років, а в Англії термін виплати встановлюється по розсуду суду, але не може перевищувати 21 року. Еволюція правового регулювання майнових відносин батьків і позашлюбних дітей відбувається в напрямку поліпшення правового положення позашлюбних дітей. Так, у Федеративній Республіці Німеччини законом 1969 року встановлене право позашлюбних дітей на одержання утримання: якщо в зобов'язаної особи є особи, що мають право на одержання з нього аліментів, то позашлюбна дитина може отримувати аліменти в першу чергу. У деяких країнах, зокрема у Франції, проголошується принцип рівності всіх дітей, незалежно від їхнього походження.
Одним з основних обов'язків батьків у законодавстві України та Російської Федерації є також надання утримання своїм неповнолітнім дітям, а також непрацездатним повнолітнім дітям (п. I ст. 80 і п. I ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст. 180, ст. 198 Сімейного кодексу України). Як правило, цей обов'язок виповнюється без усякого примусу, при цьому батьки самі визначають розмір, вид і порядок надання утримання дітям. Якщо батьки не надають добровільно засоби на утримання своїх дітей, то виникають аліментні зобов'язання, виконання яких можливо на підставі угоди про сплату аліментів або за рішенням суду.
У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення термінів “утримання” і “аліменти”. Утримання являє собою забезпечення кого-небудь засобами для життя. Аліменти є лише однією зі складових частин утримання.
А.М.Нечаєва виділяє наступні характерні ознаки аліментів, які виплачуються на утримання неповнолітніх дітей [ ]:
вони є одним із джерел існування дитини; мають строго цільове призначення — утримання неповнолітнього; виплачуються щомісяця; являють собою обов'язок кожного з батьків незалежно від їхнього економічного благополуччя; носять суто особистий характер; виплачуються з моменту народження дитини до досягнення нею повноліття (при цьому варто враховувати момент звернення за виплатою аліментів і настання повної дієздатності до досягнення повноліття); виплачуються на кожного неповнолітнього незалежно від його забезпеченості і від того, де він знаходиться (в іншій родині чи в дитячій установі); зберігаються при позбавленні батьківських прав і обмеженні в батьківських правах; є сімейно-правовим обов'язком, невиконання якого несе за собою застосування сімейно-правової відповідальності, а злісне відхилення від сплати аліментів — кримінальної відповідальності.
В силу ст. 181 Сімейного кодексу України та ст.80 Сімейного кодексу Російської Федерації способи виконання батьками обов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за домовленістю між ними. У більшості випадків аліменти виплачуються у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак це не позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідності звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Грошові виплати, які здійснює батько, мати, з метою утримання своєї дитини, не єдина форма участі в її утриманні. Закон надає більш широкі можливості в урегулюванні цих відносин. Так, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Тому, наприклад, батько, виконуючи свій обов'язок по утриманню дитини, може сплачувати лише аліменти або сплачувати аліменти і, не обмежуючись цим, надавати допомогу в придбанні різноманітних речей для дитини, чи надавати утримання лише в натуральній формі.
При бажанні особи сплачувати аліменти за місцем роботи (одержання пенсії, стипендії) один із батьків (платник аліментів) може подати заяву про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії. Розмір аліментів та строк їх виплати зазначаються у цій заяві. Така заява може бути відкликана заявником у будь-який час за його бажанням.
Заява є підставою для відрахування аліментів на дитину. В такому випадку аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.
Відповідно до ст. 70 Закону України "Про виконавче провадження" розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної плати боржника. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заробітної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Заява одного з батьків про відрахування аліментів на дитину може змінити цю ситуацію. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину (п. 3 ст. 187 Сімейного кодексу України).
У виконанні обов'язку батьків по утриманню дитини (дітей) можуть мати місце і договірні відносини, оскільки відповідно до ст. 189 Сімейного кодексу України, ст.100 Сімейного кодексу Російської Федерації батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки виплати. Умови такого договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені законодавствами держав. Першочергово це - умови щодо розміру аліментів (п.2 ст. 103 Сімейного кодексу Російської Федерації), строку їх виплати та призначення тощо. Договір між батьками має бути укладений у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
За відсутності згоди між батьками щодо утримання їх дитини (дітей) один із батьків, з яким проживає дитина, має право на звернення до суду. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (п. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації).
У кожному випадку частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. У випадку, коли аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на її утримання. Вона буде стягуватися з платника аліментів до досягнення повноліття найстаршою дитиною.
Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадає на дитину, яка досягла повноліття (п. З ст. 183 Сімейного кодексу України).
Ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що при відсутності згоди про виплату аліментів в судовому порядку знімаються з батьків аліменти в розмірі: на одну дитину – 1/4 на двох дітей – 1/3, на трох і більше дітей – половину заробітку і (або) іншого доходу батьків.
Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід (п.1 ст 184 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації), частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.
У будь-якому випадку суд, визначаючи розмір аліментів, враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
4) інші обставини, що мають істотне значення (п. 1 ст. 182 Сімейного кодексу України).
Отже, розмір аліментів у кожному випадку визначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальне становище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу). Так, у п. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
За рішенням суду аліменти на одну дитину присуджуються від дня пред'явлення позову. Суд встановлює виплати одного з батьків на майбутнє. Наприклад, громадянин В. не сплачував аліменти з березня 2000 р. Позов про стягнення аліментів пред'явлений до нього громадянкою Ю. у квітні 2002 року. Розглянувши справу і задовольнивши позов, суд присудив аліменти дитині з квітня 2002 року.
За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 Сімейного кодексу України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.
Якщо вимога про стягнення аліментів пред'являється одночасно з позовом про встановлення батьківства, то, згідно російського законодавства, при задовільненні позову про встановлення батьківства аліменти присуджуються з дня пред'явлення позову, як і по всіх справах про стягнення аліментів. Однак при цьому виключається можливість стягнення аліментів за минулий час, оскільки раніше відповідач не був визнаний батьком дитини (п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 25 жовтня 1996 р. № 9).
Визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками розмір аліментів з часом можна змінити (зменшити або збільшити). Це можливо лише за рішенням суду. З позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів до суду має право звернутися як платник аліментів, так і їх одержувач у разі зміни матеріального становища або сімейного стану когось із них, погіршення або поліпшення їх здоров'я. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (п. 2 ст. 192 Сімейного кодексу України). Згідно п.2 ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації розмір аліментів може бути зменшений з урахуванням матеріального або сімейного становища.
Відповідно до ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", а також п.4 ст. 181 Сімейного кодексу України з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі їх виїзду для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття.
З осіб, які працюють за контрактом в іноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліменти стягуються в порядку та розмірах, передбачених законом.
Батьки зобов'язані містити не тільки своїх неповнолітніх дітей, але і непрацездатних нужденних у допомозі повнолітніх дітей (ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.198 Сімейного кодексу України). Цей обов'язок може виконуватися добровільно без якого-небудь оформлення на підставі угоди про сплату аліментів і на підставі рішення суду.
Непрацездатними є інваліди I і II груп і особи, що досягли пенсійного віку. Інваліда III групи суд може визнати непрацездатним, якщо він не може одержати роботу відповідно до стану здоров'я і рекомендаціями МСЕК. У ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.202 Сімейного кодексу України закріплений обов'язок працездатних повнолітніх дітей по утриманню своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків.
Згідно українського та російського законодавств діти можуть бути звільнені від обов'язку по утриманняу своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.
Отже, майнові правовідносини між батьками та дітьми займають важливе місце у галузі права. З цього випливє, що діти мають майнові права, як і дорослі. Це право на утримання, на майно. Крім прав, це також обов’язок – утримувати своїх батьків.
Розділ 3. Немайнові правовідносини та обов’язки членів сім'ї
3.1 Немайнові правовідносини між подружжям
З усього розмаїття відносин, що виникають у сім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань законодавства держав (ст.1 Сімейного кодексу України та ст.2 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.
У регулюванні особистих відносин між подружжям право до останнього часу виходило з принципу, що чоловік є главою родини, і тим самим вирішувало багато питань сімейного життя — дружина була зобов'язана йти слідом за чоловіком, а у випадку її відмови шлюб міг бути розірваний по позову чоловіка. Юридично місце проживання (доміцилій в Англії і США) визначалося місцем проживання чоловіка, навіть якщо подружжя разом не проживали; дружина могла займатися професійною діяльністю тільки за згодою чоловіка; чоловіку належало безроздільне право одноособового вирішення всіх питань сімейного життя.
До особистих немайнових прав подружжя Сімейний Кодекс України та Російської Федерації відносить:
право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.
Аналізуючи перелічені в главі 6 Сімейного кодексу України та главі 6 Сімейного кодексу Російської Федерації права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.
До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.
Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, можна дати наступне визначення материнства в праві.
Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини [ гопанчук ].
Право на материнство - це не тільки сімейно-правовий інститут, а явище більш широке. Зміст цього права становлять не лише сімейно-правові норми, а й норми конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Водночас зі змісту інших пунктів ст. 49 Сімейного кодексу України можна зробити висновок, що право на материнство - це, перш за все, сімейно-правовий інститут. Саме в такому вузькому розумінні право на материнство як суб'єктивне сімейне право жінки може здійснитись тільки в сімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. Якщо дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього або виявиться нездатним до зачаття дитини - це може бути причиною розірвання шлюбу.
Право на материнство як сімейне право включає в себе також певні обов'язки іншого з подружжя. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.
Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.
Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридичне посвідчений записом в державних органах РАЦСу про народження.
Право на батьківство, як і право на материнство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями Сімейного кодексу, але фактично виступають єдиним правом подружжя. Ст. 50 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, у яких закріплено право на батьківство, має багато спільного з правом на матноинство. Якихось суттєвих відмінностей, крім тих, що зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальним станом жінки-матері, не існує. Що ж до практики розірвання шлюбу за мотивом бездітності, то у зв'язку з тим, що такі шлюби розриваються, як правило, в органах РАЦСу, судова практика щодо таких спорів незначна.
Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини. Така повага вважається природною і не потребує повсякденного нагадування. Стаття 51 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, по своїй суті затверджує стан сім'ї, в якій відсутня любов між подружжям.
У тих сім'ях, де немає взаєморозуміння, де кожен із подружжя живе своїм індивідуальним життям, виникає потреба в праві на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
Глава 6 Сімейного кодексу Російської Федерації, яка регулює особисті права та обов’язки подружжя досить стисло описує їх. І право на індивідуальність там не згадується, лише вказується, що ці права здійснюються на основі рівності між подружжям.
Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний розвиток - це процес, спрямований на зміцнення здоров'я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Такий розвиток може відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці та побуту тощо.
Здійснюючи закріплене в ст. 52 Сімейного кодексу України рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сім'ї належні умови для такого розвитку. Це - не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.
Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки такого пізнання - це і здобуття загальної та спеціальної освіти, удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійного світогляду тощо.
Маючи право на фізичний та духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.
Право на вибір прізвища та на його зміну. До особистих немайнових прав подружжя, які виникають у зв'язку зі вступом до шлюбу, закон відносить право на вибір прізвища. Це право виникає ще до реєстрації шлюбу. Стаття 35 Сімейного кодексу України та ст. 32 Сімейного кодексу Російської Федерації, регулюють відносини, пов'язані з вибором прізвища майбутнім подружжям. Згідно них наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.
Пункт 2 ст. 35 Сімейного кодексу України та п.1 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації надає право нареченим приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якого прізвища воно буде починатися.
Згідно Сімейного кодексу України складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і(або) наречений. Про це не згадується в Сімейному кодексі Російської Федерації.
Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (п.3 ст.35 Сімейного кодексу України). П.2 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації забороняє з'єднання прізвищ, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного з подружжя є подвійним.
Поновити дошлюбне прізвище особа вправі при розірванні шлюбу. Крім того, на підставі ст. 53 Сімейного кодексу України дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. П.3 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації подружжя має право зберегти шлюбне прізвище або повернутися до дошлюбного.
У разі зміни прізвища орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб.
Відбулися зміни в регулюванні таких особистих прав подружжя, як право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. В Франції жінка має право взяти прізвище чоловіка або зберегти своє дівоче прізвище. У Федеративній Республіці Німеччини можна заявити, яке прізвище він (вона) буде носити.
В Англії і США питання про вибір подружжям прізвища при реєстрації шлюбу в законодавстві не врегульований, а історично склалося так, що кожна людина може вибрати собі ім'я і прізвище самостійно, незалежно від подружнього статусу.
В даний час у результаті проведених реформ у країнах положення істотно змінилося. Правове регулювання відносин подружжя виходить із принципу рівності чоловіка і дружини. Так, Цивільний кодекс Франції більше не містить поняття глави родини, і, згідно ст. 213 у її новій редакції, подружжя разом забезпечують матеріальне і моральне керівництво родиною. Місце проживання подружжя визначається по взаємній згоді подружжя (ст. 215 Цивільного кодексу Франції). Аналогічні положення існують і в цивільних кодексах Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Італії.
У законодавстві Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії не міститься більш норм, що обмежують право замужньої жінки на вибір професії і сфери діяльності.
Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов'язки та спільно вирішувати питання життя сім'ї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов'язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обов'язків учасників спору.
Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Згідно зі ст. 56 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації змістом особистої свободи кожного з подружжя є право:
- на вибір місця свого проживання;
- на припинення шлюбних відносин;
- на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.
Право подружжя на вибір місця проживання законом віднесено до особистих немайнових прав кожного із подружжя. Хоча за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає сумісно. Саме сумісне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснення її функцій (ведення спільного господарства, виховання дітей, вирішення інших немайнових та майнових питань, що виникають під час шлюбу). Виходячи з цього, закон України не передбачає інституту роздільного проживання подружжя (на відміну від закону Російської Федерації), хоча кожному з них надає право вибору місця свого проживання. Цим самим законодавець заперечує будь-яку можливість примусу подружжя до сумісного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує кола особистих прав громадян і не обмежує їх правоздатності.
У США правове регулювання внутрісімейних відносин у більшості штатів здійснюється аналогічно англійському праву.
Особисті відносини подружжя в Англії і США, на відміну від країн континентальної Європи, врегульовані досить своєрідно. Подружжя зобов'язані створити подружню спільність життя — консорціум [ ]. Хоча точного і вичерпного визначення консорціуму ні в законодавстві, ні в судовій практиці не існує, одним із загальновизнаних його елементів є обов'язок подружжя жити разом. Порушення консорціуму дає чоловіку право на пред'явлення одного з деліктних позовів: 1) про спокусу, 2) про приховування, 3) про стягнення збитків у результаті адюльтеру, 4) про втрату консорціуму. Можливість пред'явлення перших трьох видів позовів була скасована в Англії законом у 1970 році, і в даний час покинутий чоловік може пред'явити тільки позов про втрату консорціуму, оскільки він, як установлено прецедентним правом, має право на товариство і послуги дружини, а в 1973 році законом був встановлений самостійний доміцилій замужньої жінки, що не залежить від доміцилію чоловіка.
Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті обов'язки. Перш за все, ці обов'язки пов'язані з турботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 Сімейного кодексу України та п.3 ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.
Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.
Загальним обов'язком кожного з подружжя є утримання від дій, спрямованих на примушування до припинення шлюбних відносин, їх збереження, в тому числі - примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства (п. 4 ст. 56 Сімейного кодексу України).
Підбиваючи підсумки загальної характеристики особистих немайнових прав та обов'язків подружжя, необхідно підкреслити, що ці права виникають у зв'язку з укладанням шлюбу. Більшість з них діє у вигляді законодавчих принципів побудови сім'ї. Захист цих прав не завжди має реально-правовий характер. Невиконання будь-ким із подружжя обов'язку не порушувати особистих немайнових прав іншого з подружжя може бути підставою розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органів мусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя і використовувати їх в діяльності, пов'язаній з профілактикою правопорушень.
3.2 Немайнові правовідносини батьків та дітей
Згідно зі ст. 145 Сімейного кодексу України та ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлює зміни прізвищ дітей.
У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, з її згоди. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене зі згоди обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.
Коли є заперечення одного з батьків щодо зміни прізвища дитини, спір щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини (ст.148 Сімейного кодексу України).
По спільному проханню батьків до досягнення дитиною віку чотирнадцяти років орган опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини, вправі дозволити змінити ім'я дитині, а також змінити привласнен їй прізвище на прізвище іншого батька.
Зміна імені і (чи) прізвища дитини, що досягла віку десяти років, може бути зроблено тільки з її згоди (ст.59 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Вибір імені дитини - це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. Згідно зі ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини, народженої жінкою в шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органами опіки та піклування або судом.
По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Згідно зі ст. 147 Сімейного кодексу України та п.5 ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації по батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється з її згоди.
Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" громадянство дітей визначається за громадянством їх батьків.
Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народження громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.
У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та постійного проживання стає громадянином України.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.
Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12).
Законодавство України, а саме ст. 150 Сімейного кодексу України та ст.63 Сімейного кодексу Російської Федерації, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.
Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини (ст.159 Сімейного кодексу України та ст.66 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).
Згідно ст.156 Сімейного кодексу України неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.
Згідно ст.62 Сімейного кодексу Російської Федерації неповнолітні батьки, що не є в шлюбі, у випадку народження в них дитини і при встановленні їхнього материнства і (чи) батьківства вправі самостійно здійснювати батьківські права після досягнення ними віку шістнадцяти років. До досягнення неповнолітніми батьками віку шістнадцяти років дитині може бути призначений опікун, що буде здійснювати її виховання разом з неповнолітніми батьками дитини.
Ст.67 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.159 Сімейного кодексу України гласить, що при вчиненні перешкод у спілкуванні з дитиною, це питання може розглядатися у судовому порядку.
У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст.159 Сімейного кодексу України).
Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.
Згідно ст.69 Сімейного кодексу Російської Федерації мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
ухиляються від виконання обов'язків батьків, у тому числі при злісному відхиленні від сплати аліментів;
відмовляються без поважних причин взяти свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної установи, виховної установи, установи соціального захисту населення чи з інших аналогічних установ;
зловживають своїми батьківськими правами;
жорстоко поводяться з дітьми, у тому числі здійснюють фізичне чи психічне насильство над ними, вчиняють замах на їхню статеву недоторканність;
є хворими хронічним алкоголізмом чи наркоманією;
учинили навмисний злочин проти життя чи здоров'я своїх дітей або проти життя чи здоров'я чоловіка (жінки).
Згідно ст.164 Сімейного кодексу України такими підставами є –
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Отже, роблячи висновок з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини, і тут шлюб не відіграє ніякої ролі. Перебувають вони в шлюбі чи проживають окремо, цей факт не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов’язків щодо дитини. У свою чергу діти теж мають рівні права та обов’язки щодо батьків.
Висновки
У процесі дослідження ми виконали основне завдання нашої роботи – ознайомилися з поняттям “сім'я”, охарактеризували майнові права та обов'язки членів сім'ї, а саме детальніше розібралися з легальним та договірним статусом майна подружжя і аліментними зоов'язаннями подружжя та батьків і дітей, а також з особистими немайновими правами та обов'язками членів сім'ї.
Правове регулювання у цілому — цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів. Основними цілями правового регулювання майнових відносин у сім'ї, окрім їх впорядкування, є: всебічне задоволення майнових інтересів членів сім'ї; встановлення юридичної рівності членів сім'ї у майнових відносинах, незалежно від походження, соціального чи майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти тощо; поєднання майнових інтересів кожного члена сім'ї із загальносімейними інтересами; підвищений захист майнових інтересів неповнолітніх і недієздатних членів сім'ї; надання членам сім'ї широких можливостей самостійно встановлювати для себе майнові права та обов'язки.
Майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.
Правовий режим майна подружжя визначається в залежності від того, ким він встановлений - законодавцем чи самими учасниками майнових відносин - подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний та договірний правовий режим подружнього майна. Законний режим вказує, що комплекс подружніх прав та обов'язків щодо майна, порядок набуття майна та його відчуження, право володіти і його використовувати, а також розмір відповідальності подружжя за спільними та особистими боргами визначаються чинним законодавством. У випадку виникнення спору між сторонами законний режим розглядається у відповідності до чинного цивільного та сімейного законодавств. Подружжя може визначити договірний режим майна шляхом укладання спільної угоди - шлюбного контракту, мова про який піде нижче. Якщо виникає спір між сторонами, він має вирішуватися як на основі діючого законодавства, так і з урахуванням положень шлюбного контракту, укладеного сторонами.
Насамперед використання договірної форми регулювання дозволяє врахувати численні потреби людей і різноманітні обставини, які впливають на життя конкретної сім'ї. Тільки у разі укладення, зміни, розірвання договорів можна найкращим чином врахувати інтереси кожної подружньої пари. Намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інтересів та життєвих обставин. Тому вихід є найбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.
Отже, мета шлюбного контракту -встановити певні права та обов'язки, які відрізняються від тих, що їх передбачено чинним законодавством. Законний режим виникає автоматично, в силу самого припису закону, а договірний являє собою результат вольових дій подружжя, які зафіксовані нотаріусом.
Досліджуючи проблему немайнових правовідносин, ми дійшли до такого висновку:
По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а у зв'язку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.
По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя.
По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають усі інші права подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцну, щасливу сім'ю.
По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому (дітей, батьків, інших її членів).
По-п'яте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу.
Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя.
Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім'ї.
Список використаної літератури
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.
Закон України “Про страхування“ від 4 жовтня 2001 р.
Закон України “Про охорону дитинства“ від 26 квітня 2001 р.
Закон України “Про громадянство України“ від 18 січня 2001 р.
Закон України “Про виконавче провадження“ від 21 квітня 1999 р.
Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю України“ від 23 червня 1992 р.
Закон України “Про власність“ від 7 лютого 1991 р.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок укладення шлюбного контракту” від 16 червня 1993 р. № 457.
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч.І. – К., 1995. – 453с.
Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №24. – с.207.
Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №34. – с.160.
Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №20. – с.249.
Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин між подружжям: Автореф. канд. юрид. наук. – К., 2002. – 20с.
Дзера О.В. Особисті і майнові правовідносини подружжя. – К., 1997. – 323с.
Заїка Ю. О., Гопанчук В. С. Юридичний довідник. – Київ, 1996. – 290с.
Індиченко С. П., Гопанчук В. С. Сімейне право України. – Київ, 1997. – 327с.
Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 2003. – 532с.
Сімейне право України / За ред. В.С. Гопанчука. – Київ: Істина, 2002. – 273с.
Сімейне право України / За ред. О.В. Дзери. – Київ: Вентурі. – 1997. – 354с.
Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право (у запитаннях та відповідях). Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 336с.
Антошкіна В. Договірне регулювання майнових відносин подружжя // право України. – 2005. - №3. – С.95-97.
Антошкіна В. Договір про поділ майна подружжя, що є об’єктом права спільної сумісної власності // Право України. – 2005. - №8. – С.75-78.
Бартошко О.А. Майнові правовідносини між подружжям // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2002. - № 147. – С.65-67.
Безсмертна Н., Демченко Л. Особливості здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі // Право України. – 2006. - №8. – С.31-32.
Дзера О.В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подружжя в новому СК України // Юридична Україна. – 2003. - №1. – С.56-58.
Жилінкова І.В. Правовий режим нерухомої роздільності майна подружжя // Нотаріат. – 2004. - № 12. – С.2.
Жилінкова І.В. Регулювання майнових відносин подружжя // Право України. – 1994. - № 11-12. – С.45-49.
Маломуж О. Шлюбний договір // Право України. – 2005. - №1. – С.73-75.
Семейный кодекс Российской Федерации от 8 декабря 1995 г.
Постановление Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 25 октября 1996 г. №9.
Антокольская М.В. Семейное право: Учебник. – М.: Юристь, 2001. – 366с.
Бошко В.И. Очерки советского семейного права. Перераб. и доп. д.ю.н., проф. В.А. Рясенцевым. – К., 1952. – 251с.
Граве К.А. Имущественные отношения супругов. – М., 1960. – 115с.
Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник, ч.2 / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. – М.: Международные отношения, 1984. – 304с.
Гражданское право: Учебник: В 3 томах. – Т.3. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М., 2003. – 784с.
Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – Харьков, 1997. – 256с.
Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. – Харьков, 2000. – 398с.
Жилинкова И.В. Брачный контракт. – Харьков, 1995. – 128с.
Кузьмичева Л.А., Жилинкова И.В. Личные права и обязаности родителей и детей. – К., 1991. – 201с.
Муратова С.А. Семейное право: Учебное пособие. Нормативные акты. – М., 2001. – 362с.
Оридорога М.Т. Брачные правоотношения. – К., 1971. – 279с.
Рабинович Н.В. Личные и имущественные отношения в советской семье. – М., 1952. – 241с.
Рыбченко А., Яценко И. Брачный контракт. – М., 1996. – 112с.