Зміст
1. Всесвітня організація охорони здоров'я
2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні
2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування галузі охорони здоров'я
2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування в Україні
3. Державна політика у сфері охорони здоров'я
Список використаної літератури
Вступ
Основна мета реформування галузі охорони здоров'я - підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я.
Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров'я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення.
У зв'язку з цим розроблювана модель системи, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров'я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного - максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрідним "мостом", який би дав змогу досить швидко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімейного лікаря - лікаря загальної практики.
Аналізуючи світовий досвід реформування у галузі охорони здоров'я розглянемо можливість реформ в Україні.
1. Всесвітня організація охорони здоров'я
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. У 1945 році на Конференції у м. Сан-Франциско було ухвалене рішення щодо створення міжнародної організації з питань охорони здоров'я. У 1946 році Міжнародна конференція охорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку, схвалила Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). День набуття чинності Статуту ВООЗ - 7 квітня 1948 р. - вважається Днем заснування цієї організації і щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я.
Штаб-квартира розташована у Женеві.
Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) - вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада - виконавчий орган ВООЗ - до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).
Генеральний директор ВООЗ - Др. Маргарет Чен (КНР). Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 р. і триватиме до червня 2012 року.
До складу ВООЗ входить 193 країни.
Україна - член ВООЗ з 1948 р. (З квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. - період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.
Головною метою ВООЗ є сприяння забезпеченню охорони здоров'я населення усіх країн світу. Текст Уставу ВООЗ можна коротко сформулювати як "Право на здоров'я". ВС5ОЗ координує міжнародне співробітництво з метою розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, координації фармацевтичної діяльності країн-членів тощо. Протягом останніх років завдяки зусиллям ВООЗ питання охорони здоров'я стали пріоритетом у політичному порядку денному світу.
Їх почали обговорювати на найважливіших політичних форумах, до цієї галузі залучаються нові фінансові ресурси.
Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро).
З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.
До Європейського регіону ВООЗ входить 52 країни, у т. ч. Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване у Копенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором.1 лютого 2005 р. розпочався другий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді др. Марка Данзона (Франція).
Співробітництво України з ВООЗ - одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.
Підходи ВООЗ, згідно з якими здоров'я розглядається водночас як ресурс і мета розвитку та ключ до процвітання, відповідає принципам державної політики України у соціально-економічній галузі. Основні завдання ВООЗ та стратегічні напрямки їх реалізації відповідають інтересам України, більшість загальних пріоритетів організації співпадає з пріоритетами, визначеними Урядом України.
Співробітництво України з ВООЗ здійснюється переважно через Європейське регіональне бюро у відповідності до рамкових (2-річних) угод, що укладаються між Україною та ЄРБ. В угодах визначаються пріоритетні напрямки співробітництва, на які скеровуються кошти, що виділяються з основного бюджету ВООЗ на підтримку заходів на рівні країни. У Києві функціонує Представництво ВООЗ в Україні.
Україна зацікавлена у використанні потенціалу та накопиченого ВООЗ міжнародного досвіду, а також залученні через її канали міжнародної допомоги для розв'язання проблем, у першу чергу, на таких напрямках: туберкульоз та ВІЛ/СНІД; пташиний грип, рак, серцево-судинні захворювання та діабет; тютюн; здоров'я матері і дитини; безпека продуктів харчування; психічне здоров'я; безпека крові.
Заходи, що здійснюються в рамках співробітництва України з ВООЗ узгоджуються з її національними пріоритетами та стратегіями у галузі охорони здоров'я, враховують специфіку ситуації у цій галузі в країні та особливості національної системи охорони здоров'я.
2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні
2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування галузі охорони здоров'я
Забезпечення сталого і достатнього за обсягами фінансування є головною запорукою нормального функціонування системи охорони здоров'я в будь-якій країні. Проте, як свідчить світовий досвід, будь-яка система охорони здоров'я і в будь-якій країні більшою чи меншою мірою стикається з проблемою дефіциту фінансових ресурсів. Коштів на забезпечення надання всіх без винятку медичних послуг усім без винятку громадянам ніколи не вистачає. Зважаючи на соціальну значущість системи медичного обслуговування і на відповідні зобов'язання держави перед своїми громадянами, уряди країн змушені шукати та вживати різноманітні заходи, спрямовані на поліпшення фінансування галузі.
Міжнародний досвід свідчить, що збільшення фінансування без створення ефективних механізмів керування, раціонального використовування наявних ресурсів не дає бажаних результатів. Наприклад, практичним провалом закінчилась спроба реформування російської системи охорони здоров'я через введення обов'язкового медичного страхування громадян. Навіть у СИТА, країні з досить високим нормативом на душу (по суті - тарифом на оплату медичних послуг), опитування суспільної думки продемонструвало, що 89% населення незадоволені існуючою системою організації медичної допомоги, наполягаючи на її принципових змінах і навіть вимагаючи повної перебудови системи.
Без сумніву, вітчизняна система охорони здоров'я має потребу в збільшенні фінансування, причому досить значному. Проте гострота цього питання визначається більшою мірою тим, наскільки ефективно використати фінансові кошти і наскільки збільшені грошові потоки вплинуть на обсяги і якість медичної допомоги для населення, її доступність і остаточний результат. Іншими словами, мова йде про те, наскільки кожен громадянин (він же платник податків) персонально відчує на собі і своїх близьких ці додаткові "вливання".
Увесь відомий арсенал цих заходів можна розподілити на 2 великі та різні за своєю природою групи стратегій. Перша з них охоплює підходи, спрямовані на безпосереднє збільшення обсягів фінансування. Умовно їх можна назвати стратегіями подолання фізичного (або кількісного) дефіциту ресурсів. Це завдання може бути розв'язане:
за рахунок такого заходу, як перерозподіл наявних ресурсів на користь системи охорони здоров'я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери;
за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування.
Нерідко обидва ці підходи використовують паралельно. Однак застосування їх реально не завжди можливе через різні причини як соціально-політичного, так і макроекономічного характеру. Наприклад, застосування першого із зазначених підходів потребує прийняття дуже непростих із політичної точки зору рішень, наслідком яких у разі збільшення фінансування сектора медичного обслуговування може стати погіршення фінансування інших бюджетних програм, зокрема, у сфері освіти, культури, охорони громадського порядку, оборони тощо, які також мають дуже важливе значення для суспільства.
Так само запровадження нових податків та зборів на соціальне страхування може не знайти належної підтримки як серед політиків, так і серед різних верств населення, інтереси котрих ці політики репрезентують. Зрештою, може скластися й така макроекономічна ситуація, в умовах якої держава внаслідок недостатнього рівня економічного розвитку об'єктивно просто не спроможна виділяти більше, ніж є на цьому етапі, коштів на фінансування системи медичного обслуговування.
По суті, саме такий комплекс умов якраз сьогодні і спостерігається в Україні. Хоча питома вага видатків на охорону здоров'я (близько 3% валового внутрішнього продукту), здавалося б, є невеликою порівняно з розвиненими країнами Європи, не слід забувати про те, що сумарні видатки на охорону здоров'я в структурі загальних видатків зведеного бюджету держави сягають майже 15%, що, з точки зору питомої ваги (враховуючи величезну кількість інших соціальних програм, які підтримуються бюджетним фінансуванням), не так уже й мало.
При цьому упродовж останніх кількох років обсяг фінансування системи охорони здоров'я, хоча й повільно, але поступово збільшується. У 2006 році порівняно з 2000-м за плановими показниками бюджету в абсолютних цифрах він зріс у 3,8 разу, порівняно з 2005 роком - у 1,36 разу. Упродовж зазначеного періоду в Україні не спостерігалося значної інфляції.
Проте у суспільстві (і серед багатьох політиків, і серед громадськості в цілому) складалося переконання про те, що фінансування системи охорони здоров'я вкрай недостатнє і що саме кількісний дефіцит фінансування є єдиною причиною усіх негараздів вітчизняної системи охорони здоров'я. З іншого боку, вище керівництво країни цілком аргументовано дотримується політики зменшення податкового тиску, що відповідає тенденціям, характерним для розвинених країн, але не зовсім сприяє можливості розв'язання питання про запровадження нових податків чи зборів на соціальне страхування. З великою часткою впевненості можна стверджувати, що через наявність цілого комплексу політичних та економічних причин у найближчі кілька років навряд чи можна сподіватися на реальне та ефективне запровадження в Україні соціального медичного страхування навіть за умови прийняття відповідного закону, який передбачав би запровадження нового, додаткового до всіх наявних нині, виду нарахувань на заробітну плату.
Водночас усім зрозуміло й те, що відсутність швидких та ефективних змін у фінансуванні та в управлінні ресурсами системи медичного обслуговування може призвести до її подальшого глибокого занепаду, що характеризуватиметься ще більшим зростанням нерівності, руйнуванням принципу солідарності та загальної доступності медичного обслуговування.
Дедалі глибшає й розуміння того, що причина незадовільного стану справ у системі охорони здоров'я полягає не лише в кількісному дефіциті коштів (заради справедливості слід сказати, що їх дійсно недостатньо), але й у неефективному використанні наявних ресурсів. Саме за таких умов було б дуже доцільно, аби й уряд, і міністерство охорони здоров'я, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники медичних закладів звернули свою увагу на другу групу стратегій, що спрямовані на поліпшення фінансової стабільності та економічної ефективності системи медичного обслуговування. І не просто звернули на них увагу, а забезпечили якомога швидше запровадження їх у практику. Умовно ці стратегії можна було б назвати стратегіями подолання якісного дефіциту ресурсів, їх у свою чергу можна розділити на дві великі підгрупи, а саме:
стратегії стримування витрат (або контролю за витратами);
стратегії ефективного розподілу ресурсів.
При цьому стратегії стримування витрат діляться на стратегії, спрямовані на регулювання попиту на медичні послуги, і на стратегії, спрямовані на регулювання пропозиції медичних послуг. Мета стратегій, що належать до першої підгрупи, полягає в скороченні необґрунтованого попиту на медичні послуги, що фінансуються за рахунок публічних ресурсів. Найважливішими прикладами цих стратегій є співучасть населення у витратах (спів оплата за медичну допомогу); обмеження переліку послуг, що покриваються за рахунок публічних ресурсів (визначення базового пакета послуг); нормування доступу до послуг через запровадження так званого часу очікування у випадках, коли це не створює загрози життю пацієнта, тощо.
Мета стратегій, що входять до другої співгрупи, - запобігання необґрунтованій пропозиції медичних послуг. Прикладами цих стратегій є встановлення конкуренції між постачальниками послуг, межі витрат або глобальних бюджетів для постачальників; скорочення кількості лікарів та ліжок; контроль витрат на забезпечення людських ресурсів (наприклад, зарплата лікарів); контроль за витратами на фізичні ресурси (ліки, обладнання, що використовуються для надання послуг); заміна високовартісних стаціонарних технологій дешевшими амбулаторними технологіями та первинним медико-санітарним обслуговуванням; регулювання використання високовартісних технологій; удосконалення методів оплати праці медиків тощо.
Зауважимо, що загальними характеристиками всіх стратегій стримування витрат та підвищення ефективності розподілу ресурсів є те, що вони:
мають спонукати платника здійснювати контроль за витратами на макрорівні;
мають спонукати провайдера здійснювати контроль за витратами на мікрорівні;
мають універсальний характер (можуть бути застосовані у будь-якій моделі збору коштів - як у разі бюджетного фінансування, так і фінансування за моделлю соціального страхування).
Це дуже важливо, тому що зазначені стратегії можуть бути використані як для підвищення ефективності нині діючої моделі системи охорони здоров'я, так і для її підготовки до переходу до діяльності в умовах соціального медичного страхування. А воно, очевидно, рано чи пізно все-таки буде запроваджене в Україні і само по собі забезпечуватиме подальшу підтримку дії зазначених стратегій. Адже, як свідчить світовий досвід, без використання цих стратегій ефективного соціального медичного страхування просто не буває, і його запровадження поза ними не має жодного сенсу.
2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування в Україні
Серед системних змін чільне місце посідає впровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, що дасть змогу відійти від залишкового методу формування ресурсів галузі і забезпечити стале її фінансування; чітко визначити обсяг державних гарантій щодо медичної допомоги та пов'язати його з фінансовими можливостями системи; посилити соціально-економічну та юридичну відповідальність закладів охорони здоров'я за результати своєї діяльності; впровадити принцип суспільної солідарності на рівні держави; забезпечити незалежний ефективніший контроль за діяльністю медичних закладів, якістю та ефективністю медичної допомоги.
За такої системи держава визначає основні правила функціонування системи обов'язкового медичного страхування, перелік основних послуг, які надаються застрахованим, перелік груп населення, що підлягають страхуванню, регулює розмір страхового внеску, розв'язує спірні питання тощо.
Як показує міжнародний досвід, на початковому етапі найефективнішими є централізовані системи організації системи обов'язкового медичного страхування, про що свідчить досвід Угорщини, Словаччини, Хорватії, Естонії, Польщі. Особливо з огляду на обмеженість ресурсів, нерозвиненість ринкових та договірних відносин в охороні здоров'я в Україні зростає потреба у більш жорсткому плануванні надходжень та використання ресурсів.
Створення централізованої системи обов'язкового медичного страхування, коли страховиком виступає єдиний цільовий фонд соціального медичного страхування з регіональними філіями, мінімізує можливі ризики та адміністративні витрати, дає змогу підвищити передбачуваність відшкодування витрат на медичну допомогу, створити в масштабах держави добре керовану структуру.
Вітчизняні експерти та фахівці авторитетних міжнародних організацій (ВООЗ, Єврокомісія, Світовий Банк, Агентство СИТА з міжнародного розвитку) вважають не лише недоцільною, а й вкрай небезпечною організацію соціального (обов'язкового) медичного страхування із залученням приватних страхових компаній, оскільки практично неможливо запобігти низці негативних проявів, а саме:
відбору (селекції) застрахованих - бажання страховика застрахувати переважно здорове та працездатне населення (так зване зняття вершків);
прихованому відволіканню коштів обов'язкового медичного страхування на оплату зобов'язань страховика за добровільним медичним страхуванням;
інвестуванню тимчасово вільних коштів у ризиковані проекти;
неможливості забезпечити виконання державних гарантій у наданні медичної допомоги (за Законом України "Про страхування" страховик не несе відповідальності за зобов'язання держави);
відволіканню громадських коштів на ведення справ страховиками (адміністративні видатки);
неконтрольованому зростанню вартості медичної допомоги.
Саме на ці негативні наслідки залучення комерційних страхових компаній до здійснення обов'язкового медичного страхування вказується в аналітичному огляді систем медичного страхування, підготовленому Організацією економічного співробітництва та розвитку (червень 2004 р). У жодній із європейських країн (за винятком Швейцарії) подібні схеми для громадської охорони здоров'я не використовуються і не розглядаються, оскільки є безперспективними і підривають основоположні принципи організації сучасних систем організації охорони здоров'я, викладені в Люблінській Хартії (1996 р), а саме солідарності та справедливості. За приватними страховиками залишається, як і скрізь у світі, ринок
добровільного медичного страхування, який забезпечує додаткове медичне обслуговування.
Однак існує низка перешкод економічного характеру стосовно прийняття рішення щодо запровадження класичної схеми соціального медичного страхування зі встановленням цільового податку на фонд оплати праці. По-перше, це високе податкове навантаження на роботодавців (відсоток усіх податків на соціальне страхування вже сьогодні становить близько 40). По-друге, підвищення цін на енергоносії, зокрема на газ, що підриває конкурентоспроможність української економіки та зменшує шанси щодо досягнення консенсусу стосовно запровадження нового податку на зарплату. Ефективним у розв'язанні проблеми є запровадження єдиного соціального податку (з цільовою квотою на охорону здоров'я) на всі види доходів, залучаючи заощадження, нерухомість, доходи від капіталу, субсидії тощо.
У цілому запровадження соціального медичного страхування в Україні стане потужним економічним каталізатором реформ у галузі, дасть можливість створити умови для ефективного управління ресурсами галузі; ліквідувати існуючу розпорошеність фінансових потоків та створити потужний фінансовий пул; відносно безболісного подолання фрагментації охорони здоров'я та формування адекватної територіальної структури медичного обслуговування - створити так званий єдиний медичний простір.
Україні тепер потрібна така система управління охороною здоров'я, основною метою якої було б дійсне забезпечення можливості надання необхідної медичної допомоги кожній конкретній людині у визначений час, у визначеному місці, у повному обсязі і з мінімальними витратами. В основу функціонування такої системи повинні бути закладені два засадничих принципи: медична та економічна доцільність, тобто раціональний розподіл обсягів медичної допомоги і витрат на її надання. Тільки в цьому випадку додаткове фінансування галузі може стати ефективним (забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги і, як наслідок, поліпшення показників здоров'я населення).
Світовий досвід свідчить, що найбільш оптимальним варіантом практичної реалізації таких умов є інститут сімейного лікаря - лікаря загальної практики, який виконує, зазвичай, функцію "воротаря", тобто базового менеджера. У його завдання входить формування найбільш оптимального маршруту обстеження і лікування своїх пацієнтів і, тим самим, керування потоками й обсягами медичної допомоги, а отже, і вплив на розподіл фондів і зниження нераціональних витрат.
Позитивний міжнародний досвід використання моделі базового медичного менеджера сприяв ініціації активного її впровадження і в Україні. Вже нині цілком помітні неоднозначні підходи до цієї роботи, які визначаються різним розумінням питання про відношення сімейного лікаря до управління фондами.
Наприклад, на думку одних авторів, функція базового медичного менеджера можлива тільки за умови повного або часткового фондоутримання (тобто повного або часткового передання фондів сімейному лікарю). Іншої позиції дотримуються А. Голунов [1].
Він і співавтори вважають, що оптимального керування фондами можна досягнути через інститут сімейного лікаря, але в інтегрованій системі медичних закладів (району, міста). Переваги даного підходу полягають у тому, що він дає змогу в межах наявного фонду чітко розмежувати функції та фінансові потоки первинної ланки, вторинної амбулаторної і госпітальної допомоги, тобто досягнути ефекту керованої медичної допомоги. Крім того, такий підхід, і в цьому полягає його безсумнівна перевага, заснований на безумовному обліку собівартості медичних послуг, реальних можливостей медичних закладів, наявних стандартів, нормативів і рекомендацій. І, нарешті, особливу практичну значимість представленої позиції надає її нова концептуальна основа, яка включає застосування сучасних інформаційних і управлінських технологій.
Та інноваційні технології, навіть найсучасніші, є лише "інструментом" реформ. Визначальна ж роль у реформуванні галузі належить базовим медичним закладам: районним і місцевим лікарням, на яких покладено основну відповідальність за організацію медичної допомоги населенню. Ця обставина, так само як і незаперечна перспективність роботи із запровадження інституту сімейної медицини, стала основою для початку першого в Україні експерименту щодо переводу населення на повне обслуговування сімейними лікарями.
Його експериментальним майданчиком, який виник спершу практично спонтанно, став Вознесенськ (Миколаївська обл.). Тут 1999 р. керівництво ЦРЛ і мерії, прагнучи відшукати шляхи пом'якшення проблем, пов'язаних із дефіцитом місцевого бюджету, і, ґрунтуючись при цьому на міжнародному досвіді використання сімейної медицини, почали перші спроби її впровадження в місті. Проте ця робота проводилася зазвичай безсистемне і у вирішенні проблеми домінував емпіричний підхід. Результатом же навіть таких експериментів, які не відрізнялися достатньою науковою глибиною, стало певне поліпшення ситуації із забезпеченням населення первинною медико-санітарною допомогою. Про це свідчило, зокрема, зменшення кількості викликів швидкої допомоги і т. ін. І все ж радикальних, позитивних змін в організації роботи первинної ланки охорони здоров'я так і не було.
Після трьох років інтенсивної роботи у цьому напрямі можна з усією визначеністю підсумувати, що проведення реформ у медичній галузі повинно бути обумовлено не стільки пошуками шляхів додаткового фінансування, скільки логікою її інтенсивного розвитку, і успіх тут може бути забезпечено лише за умови, якщо вдасться пов'язати в єдиний алгоритм перетворення всіх ланок і етапів медичної допомоги, насамперед на рівні адміністративної території.
3. Державна політика у сфері охорони здоров'я
На основі проведеного аналізу вітчизняними фахівцями із залученням міжнародних експертів розроблені основні напрямки реформування, які опубліковані та поширені для ознайомлення у формі Спільного звіту Міністерства охорони здоров'я, Міністерства економіки, Світового Банку, Єврокомісії, Шведського агентства СІЛА з Міжнародного розвитку. На основі результатів цього аналізу та результатів громадських слухань по реформуванню галузі, які пройшли у всіх регіонах України, на основі результатів парламентських слухань від 6 липня Міністерством охорони здоров'я розроблена низка першочергових заходів (відповідні матеріали теж роздані усім присутнім), які подані до Кабінету Міністрів для прийняття відповідних постанов, щоб без зволікань розпочати системне, виважене реформування галузі. Основні підходи були визначені ще у 2000 році у прийнятій урядом за головування В. Ющенка концепції розвитку охорони здоров'я населення України, але, на жаль, практично нічого не з того часу не реалізовано!
У програмі нинішнього Уряду чітко зазначено, що "... віра громадян у майбутнє зміцнюватиметься в міру зростання тривалості життя, збільшення народжуваності, зниження смертності".
Тому метою реформи системи охорони здоров'я України визначено поліпшення стану здоров'я населення задля забезпечення принципу соціальної справедливості з метою досягнення задоволеності населення медичним обслуговуванням, еволюційним шляхом розбудови існуючої системи охорони здоров'я через додаткову мобілізацію ресурсів держави і суспільства з одночасним підвищенням структурної ефективності системи охорони здоров'я
Перейдемо до пріоритетних напрямків плану реформування, на сьогодні це:
• Структурна реорганізація системи медичного обслуговування з першочерговим розвитком первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини
• Перехід від адміністративно-командної моделі управління медичним обслуговуванням до постачання медичної допомоги на договірних (контрактних) умовах
• Зміцнення фінансової бази охорони здоров'я
• Узгодження обсягів державних гарантій щодо надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами системи охорони здоров'я
• Формування системи забезпечення і підтримки якості медичної допомоги
• Здійснення активної кадрової політики
• Здійснення раціональної фармацевтичної політики
• Управління перетвореннями в галузі охорони здоров'я Центральною дійовою особою системи охорони здоров'я повинен
стати сімейний лікар/лікар загальної практики
А зараз я більш детально зупинюсь на деяких з окреслених пріоритетних напрямків, інша частина буде висвітлена у відповідних доповідях пізніше.
Отже, першочерговий розвиток первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини:
• Інтенсифікація реорганізації первинної медико-санітарної допомоги на принципах загальної практики/сімейної медицини
• Запровадження вільного вибору пацієнтами лікаря первинної ланки з його документальним оформленням у вигляді договору між пацієнтом і лікарем
• Наділення в законодавчому порядку лікаря первинної ланки функцією організатора медичного маршруту пацієнта
• Реорганізація стаціонарного сектора на основі функціональної диференціації ліжкового фонду
• Проведення матеріально-технічної реорганізації (реконструкції) госпітальної бази лікувально-профілактичних закладів, виходячи зі специфіки їх подальшого використання
Структурна реорганізація системи медичного обслуговування:
• Здійснення укрупнення лікарень загального профілю, в яких надається екстрена стаціонарна допомога зі створенням госпітальних округів з чисельністю охоплення від 100 до 200 тис. населення
• Реорганізація частини лікарняних потужностей в заклади (відділення) для хронічних хворих, заклади (відділення) для надання медико-соціальної допомоги - будинки сестринського догляду, хоспіси
• Здійснення поступової, виваженої, з урахуванням місцевих умов, реорганізації деяких спеціалізованих медичних закладів другого рівня з відкриттям відповідних відділень в лікарнях загального профілю
• Концентрація високотехнологічної високоспеціалізованої допомоги на регіональному рівні
• Передача на комунальний рівень відомчих медичних закладів та забезпечення територіальної інтеграції лікарень різної підлеглості
• Забезпечення розвитку служб соціальної допомоги та її доступності, поліпшення координації між сектором охорони здоров'я і соціальним сектором
Перехід від адміністративно-командної моделі управління медичним обслуговуванням до постачання медичної допомоги на договірних (контрактних) умовах:
• Розробка механізмів договірної оплати медичних послуг
• Визначення критеріїв відбору постачальника для закупки медичних послуг за громадські кошти на основі ціна/якість
• Розробка і затвердження типових чи примірних форм договорів для закупівлі медичних послуг на рівні первинної та вторинної і третинної медичної допомоги
• Зміна організаційно-правового статусу медичних закладів з бюджетних установ на державні (комунальні) некомерційні медичні підприємства
• Запровадження механізму стратегічних закупівель медичних послуг на договірній основі
• Перехід від постатейного фінансування медичних організацій до їх фінансування (оплати послуг) залежно від обсягу і структури наданих медичних послуг
• Запровадження сучасних, спрямованих на ефективний розподіл ресурсів, методик: подушного фінансування та подушного фінансування з частковим фондотриманням - для організацій первинної медико-санітарної допомоги; глобального бюджету - для стаціонарних закладів
• Запровадження системи оплати праці лікарів, середнього медичного та допоміжного персоналу закладів (підрозділів) з врахуванням об'єму та якості їх роботи
• Перегляд діючих нормативних актів (наказів Міністерства охорони здоров'я, постанов Уряду та ін.), що стримують або перешкоджають реформуванню галузі
Щодо останньої тези - як приклад, 33 наказ... Не так все просто, перед тим, як просто перевести його у рекомендаційний наказ, необхідно розробити методики розрахунку фінансування закладів охорони здоров'я, над цим ми продовжимо роботу у 2 півріччі.
Ми передбачаємо Здійснення поетапного переходу від бюджетної системи фінансування до моделі соціального медичного страхування, для чого:
На першому етапі внести зміни до Бюджетного кодексу України, законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації та покласти на регіональні органи управління охорони здоров'я функції управління консолідованими на рівні регіону бюджетними ресурсами і закупівлю на договірній основі медичних послуг
На другому етапі, за наявності макроекономічних умов, прийняти Закон України „Про обов'язкове соціальне медичне страхування" з запровадженням або цільового внеску, або виділення відповідної квоти в єдиному соціальному внеску на потреби соціального медичного страхування
Ввести цільовий податок на тютюнові вироби і алкоголь ("податок на гріх") або виділення цільової частки в складі акцизного збору на ці товари для потреб охорони здоров'я (а можливо, повернутися до монополії держави?)
Щодо узгодження обсягів державних гарантій щодо надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами системи охорони здоров'я, передбачається:
• Визначення і затвердження пріоритетів охорони здоров'я, виходячи з обґрунтованих медико-санітарних потреб населення, вартості та ефективності медичних втручань
• Визначення і затвердження базового пакету медичних послуг, що мають надаватися громадянам безоплатно за рахунок громадських джерел фінансування
• Законодавче визначення форм і розмірів участі населення у витратах на покриття вартості медичної допомоги
• Перегляд норми 49 статті Конституції щодо повної безплатності медичної допомоги в державних і комунальних медичних закладах (Ст.49. "У державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена" та Ст.95. "Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків". Для з'ясування цієї колізії вже підготовлено відповідне подання до Конституційного Суду)
З метою формування системи забезпечення і підтримки якості медичної допомоги передбачається:
• Створення організованої системи управління якістю медичної допомоги
• Створення Національного інформаційного центру клінічної епідеміології, біостатистики, "доказової медицини" та стандартизації
• Запровадження обов'язкового усіх ліцензування медичних закладів незалежно від форми їх власності
• Адаптація або розробка у відповідності до міжнародних вимог та запровадження стандартів діагностики та лікування, організації надання
медичної допомоги (клінічні керівництва) на основі науково-обгрунтованої медичної практики
Здійснення активної кадрової політики:
• Розробка науково обґрунтованих прогнозів потреб у медичних кадрах різних спеціальностей з урахуванням напрямків і темпів структурних і функціональних перетворень в системі охорони здоров'я України
• Забезпечення підготовки випереджаючими темпами спеціалістів для первинної ланки охорони здоров'я: сімейних лікарів, сімейних медичних сестер, соціальних робітників
• Створення системи підготовки спеціалістів - адміністраторів, менеджерів, економістів, аналітиків для органів та закладів охорони здоров'я, котрі поділяють ідеологію реформи охорони здоров'я
• Розробка системи заходів соціального захисту, передусім системи перепідготовки спеціалістів, що можуть вивільнятися внаслідок скорочення штатів
А що у нас робиться з інститутами удосконалення лікарів - наприклад, 11 кафедр сімейної медицини, понад 160 викладачів, які ніколи не були сімейними лікарями. А чи не повинні вони працювати на первинному рівні і навчати сімейної медицини!
Управління перетвореннями в галузі охорони здоров'я
• Покладення на Міністерство охорони здоров'я України функції здійснення політики щодо реалізації стратегії реформування галузі, проведення стратегічного аналізу, прогнозування і моніторингу перетворень - з метою залучення широкого кола фахівців і розширення можливостей співпраці з міжнародними організаціями, концентрації зусиль по реформуванню МОЗ проводить реорганізацію Інституту громадського здоров'я. Досягнуто домовленості про надання гранту Уряду Японії для розробки дорожньої карти реформування галузі охорони здоров'я з подальшим наданням Україні цільової позики Світового Банку
• Організація проведення роз'яснювальної роботи серед населення і медичних робітників щодо цілей і змісту реформ - і тут основна робота лягає на регіони - необхідно ширше використовувати можливості громадських слухань, громадських колегій, громадських рад. Працівники Міністерства, головні позаштатні спеціалісти (які скоро будуть призначені - зараз закінчуються громадські слухання претендентів), радники Міністра - усі готові прийти вам на допомогу і виїхати в регіони!
Як захистити інтереси пацієнтів та медпрацівників? Тільки самим пацієнтам та лікарям! а саме: Створення Медичної Асоціації (Товариства, Колегії), завданням якої є: захист правових, фінансово-економічних, професійних і особистих інтересів своїх членів, дотримання порядку атестації медпрацівників, контроль за їх кваліфікацією, ведення реєстру і т.д. Уже функціонують організації щодо захисту інтересів пацієнтів, а от реально захищати інтереси медпрацівників поки що нікому. Тому разом з Громадською колегією при Міністрі розпочато роботу по запровадженню системи лікарського самоврядування. Створення Медичної Асоціації (Товариства, Колегії), дозволить захистити правові, фінансово-економічні, професійні і особисті інтереси своїх членів, дотримуватись порядку.
Висновок
Отже розглянувши тему " міжнародний досвід в галузі охорони здоров'я " зробимо висновки.
Міжнародний досвід свідчить що структура перебудови охорони здоров'я полягає у відмовленні першої ланки медичної установи, шляхом запровадження сімейної медицини.
Основні рекомендації:
На Україні ввести в практику гнучке поєднання ціни реалізованого та територіального фінансування системи охорони здоров’я.
Гармонійно поєднувати державну, приватну та громадську галузь медицини.
запозичити досвід ефективного медичного страхування у країнах з розвинутою системи охорони здоров'я.
Це дасть змогу високо оплачувати працю медика, виходячи з об’єму та якості медичних послуг.
Виходячи з цього можна зробити висновок що в Україні конче необхідне реформування галузі охорони здоров'я.
Список використаної літератури
1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР.
2. Закон України „Про Державний бюджет України на 2004 рік" від 27 листопада 2003 року N 1344-ІУ.
3. Закон України „Про Державний бюджет України на 2005 рік" від 23 грудня 2004 року N 2285-ІУ.
4. Лист МОЗ України від 01.03.2004 Проект ЄС / ТАСІС "Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я розпочав свою роботу 12.12.2003р.
5. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки" від 10 січня 2002 р. N14
6. Голунов А.І. Економічні перспективи щодо реформування галузі та використання сучасних технологій в управлінні первинною медико-санітарною допомогою // Актуальні питання подальшого розвитку сімейної медицини в Україні. - К., 2004.
7. Голунов А., Вишневський В., Коньков А. Інформатизація системи охорони здоров'я // ПЕРСОНАЛ. - 2005. - № 12.
8. Гладун З.С. Державне управління в галузі охорони здоров'я. - Тернопіль: Академкнига, 2000. - 312с.
9. Гузенко Н. Майбутнє здоров'я. З 2006 року його забезпечуватиме обов'язкова медична страховка // День. - 2004. - №193.
10. Евро Ліннакко. Критичний аналіз напрямків фінансування та продуктивності у сфері охорони здоров'я країн ЄС.