Ім'я Бориса Олійника з'явилося на сторінках республіканської преси в середині 50-х років. Пора його літературного по-чатківства припала на той час, коли в радянському письменстві,— поезії, прозі, драматургії,— дедалі інтенсивніше розгорталися творчі шукання, обумовлені новими процесами в житті, зокрема піднесенням громадянської і творчої активності радянських людей.
У творчості видатних поетів-майстрів старшого покоління (назвемо М. Рильського, П. Тичину, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського, В. Мисика, І. Мурато-ва) та обдарованих «новобранців» поетичного жанру стає помітнішим поглиблення ліричного осмислення людини у вирі суспільного буття, її духовного «статусу», її моральних цінностей, отже, й поглиблення особистісного характеру лірики.
Б. Олійникові, як і багатьом його літературним ровесникам, були органічно близькі згадані зміни в суспільному житті і літературному процесі. На формування його особистості великий вплив мали дитячі та юнацькі враження, винесені з років Великої Вітчизняної війни та повоєнної відбудови.
Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 р. в с. Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати в шкільному віці. Він «топтав стежку до п'ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш і своє прізвище.
1953 p., після закінчення шкільного навчання, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958 р. розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». Поет і журналіст, Олійник часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сєвєродо-нецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість «За Сівер-ським Дінцем» (1959).
Пережите в дитинстві та в роки комсомольської молодості вилилось у теплі, щирі рядки поезій, які склали першу його збірку «Б'ють у крицю ковалі» (1962). Автор з часом самокритично скаже про неї: «Була вона така собі, за винятком кількох віршів» '.
Разом з тим книга засвідчувала, що в особі її автора до літератури йде перспективний молодий поет. В його віршах, нехай часом по-молодечому наївних, правдиво передано настрої та переконання, широчінь та серйозність громадянських інтересів поетового покоління, і головне — вагомо сказано про спільність долі та ідеалів «батьків і дітей». Мотиви цієї непорушної спільності голосно прозвучали у віршах «Портрет Леніна» і «Б'ють у крицю ковалі».
Образ вождя революції бачиться авторові вірша «Портрет Леніна» і на тлі подій епохальної ваги, і невіддільним від долі конкретної, окремої людини. В цьому щиро своєму, конкретно-особистісно-му плані, в «переведенні» значущих соціальних понять на регістри найщиріших особистих переживань — ключ до творчого успіху поета. Нагадаємо основні мотиви цього художньо-невишуканого авторового монологу. Ліричний герой дає зрозуміти — йому дороге захоплення старого хлібороба тим, хто «поборов царя» і дав біднякам землю, тому й він сам зберігає отриманий у спадок од того хлібороба «Великого Вождя малесенький портрет» і обіцяє, як чисту совість, пронести його через усе життя, щоб потім передати нащадкам. Таким чином, загальне і конкретне, історичне і сьогоденне, стаючи неабияким надбанням духовного буття нашого молодого героя, стає водночас і фактом поезії.
Уже на цій порі в Олійника визріває усвідомлення того, що історичний час країни й окремої людини неподільний, злитий «воєдино. Його вірш «Б'ють у крицю ковалі» переконливо підтверджує цю думку. Як у фольклорних зразках, у вірші молодого автора з'являється прийом трикратної повторюваності дії: в його родину тричі приходить горе і тричі змоізкає веселий передзвін мирної праці. (Спочатку, каже ліричний оповідач, «не кували ковалі: Мого діда серед ночі вбили кляті куркулі», потім, у сорок другому, фашисти вбили брата, затим прийшла сумна звістка з фронту про батька.) Чи ж розділити тут історію країни й історію окремої родини?
Перед читачем збірки Б. Олійника постає поет чітко визначених громадянських інтересів, довірливо-розважливого тону, одвертого і нерідко пристрасного публіцистичного слова. Уже тут досить чітко виявилася схильність автора до певного кола ідей і естетичних принципів. Не випадково в «Легенді про гілку бузкову» він повідав — у дусі «Гренади» М. Свєт-лова — про смерть українського хлопця, воїна інтербригад, у далекій революційній Іспанії. У наступні роки тема героїки молодих інтернаціоналістів, борців проти фашизму стане однією з найважливіших у поетовій творчості.
Друга його збірка — «Двадцятий вал» (1964), відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островсько-го,— засвідчила і розширення ідейно-тематичних обріїв автора, і помітне його художнє зростання. «Степового роздолля син, Повен ніжного співу», поет строгий, суворий у ставленні до своїх ровесників і разом з тим захоплений романтикою дерзань і новотворення. Хоч оця світла захопленість, піднесений тон, яскрава, нерідко сповнена драматичного змісту образність — ще не все визначальне, що характеризує найбільш романтичні Олійникові вірші з перших його збірок. Так, у них помітне окрилено-романтичне ставлення до життя, але все «високе», масштабне автор ніби коригує, «заземлює», намічаючи другий план, другу течію ліричної розповіді, що захоплює в своє річище звичні та буденні факти, деталі наших буднів. Для поета стає творчим принципом поєднання героїчного і буденного, високого і приземленого. В «Тяжінні серця» він говорить: «Земне тяжіння можна побороти, Тяжіння серця — не дано збороть!»
В добу видатних науково-технічних відкриттів Олійник прагне сказати вагоме слово про людину, здатну прокладати дороги в космос, пізнавати мікросвіт фізичних речей і водночас якнайглибше вкорінюватися в рідний грунт, в історичний досвід народного життя. Якщо Е. Меже-лайтіс у циклі віршів «Людина» уславлював свого сучасника на фоні цілої планети, то автор «Тяжіння серця», не заперечуючи такої поетичної концепції, разом з тим переносив наголос на конкретику буднів, на непоказний щоденний труд хлібороба і вченого, сталевара, лікаря, вчителя. Скажімо, докопуючись суті такого поняття, як щастя (цим словом і названий один з ранніх його віршів), поет поряд із досягненнями космонавтів («Найкращі пісні — героям, і квіти найкращі — їм») високо ставить працю і конструктора ракет, і тракториста, що «плугами Гортає рахманні скиби» землі.
В своїх естетичних уподобаннях і пристрастях Б. Олійник здебільшого близький до побратимів-ровесників — В. Симо-ненка, який гаряче утверджував думку про цінність і неповторність кожної окремої людини, І. Драча, В. Коротича, Р. Третьякова та інших. І, треба сказати, його творчість сприяла переборенню в поезії 60-х років таких тенденцій, як абстрактний космізм і «глобальність», нерідко позбавлених конкретнішого життєвого змісту. Олійник обстоював у поезії «права громадянства» таких ознак, як життєва конкретність, предметність слова, зрештою, той же таки принцип «тяжіння серця». Він переконливо виступав проти шаблонних «романтичних», а по суті риторичних і порожніх слів про велич праці й водночас влучно вказував на джерела романтики справжньої, тієї, що йде од живого життя, а не від екзотичних примар:
Синій птах не в мареві Атлантики, І не в екзотичному Коломбо... Косять жито стомлені романтики У неромантичних робах 2.
Творче втручання поета в проблеми літературного процесу не лишилось непоміченим. Умудрений досвідом П. Тичина занотував у своїх щоденникових записах: «Правильно протестує проти наших діляг молодий поет Борис Олійник,— протестує проти того, що деякі діляги-поети хочуть шукати романтики у наслідуванні ділягам закордонним» 3.
Цінна риса творчості Б. Олійника — концептуальність у підході до найважливіших соціальних тем і проблем художніх. Ведучи мову про чесну і сумлінну працю, ширше — народне її розуміння, він у вірші «А люди ідуть...» уславлює «царицю Роботу», стародавнішу за «богів і царів». Відповідно і образ її в авторовій інтерпретації наче утворює концентричні кола, що охоплюють великі просторові й часові «масиви», то поширюючись до вимірів вселюдських, глобальних, то зводячись до конкретного шматочка землі і конкретного людського «ми». Та при всій глобальності цього концептуального образу автор наголошує на соціально-класових його вимірах, кажучи про сучасну Царицю Роботу, яка бере свій початок од «рубікону Неви»,— тепер перед нею відкрите щасливе майбутнє:
Ми звершим Роботу!
На радісне новосілля
Нові покоління увійдуть до нового Дня.
Незмінно червоним лиш буде високе
Вітрило, Бо кров комуністів
кольору
не міня.4
І поет у ряді віршів продемонстрував плідні пошуки художніх засобів, придатних для «окреслення» внутрішніх, психологічних портретів рядових трудівників, які чесно несуть «на кованих бронзою м'язах Царицю Роботу». Він «приземлює» свою художню фантазію, ведучи лірично-довірливі монологи про сільських трудівників, як-от хворого хлібороба («Про хоробрість») чи інваліда з фронту, кришталево чесну людину («Дядько Яків»), або ж «співрозмову» зі скромною вчителькою В. І. Левкович («Формула»), з художньою тонкістю і етичною делікатністю відтінює ті риси, завдяки яким ці люди здобувають право бути героями життя і письменства.
Тим самим він, один з представників літературного покоління 60-х років, збагачує досвід української радянської поезії, яка в 30-х роках і в наступні десятиліття цікаво розробляла -жанр своєрідних віршованих «портретів» («Корній», «Вчителька», «Зачепилівка» К. Герасименка, «Дядько мій Микита-чорнокнижник», «Урожай», «Балада про Зозулю» А. Малишка та ін.).
У згаданих творах Б. Олійник переконливо реалізує концепцію героя як трудівника і борця, громадянина, людини духовно красивої і скромної. Відданість такому героєві, щиру в нього залюбленість він підтвердив і в автобіографічних нотатках «Про себе»: «Мабуть, саме тому мої вірші, як це помітили й критики, мають конкретних адресатів: адже народ — це не безликий натовп, а поєднані воєдино люди, особистості, -кожна зі своєю індивідуальністю, характером і нахилами. Кожна з них несе визначальні риси свого народу, як і народ — риси кожної з них» 5.
Водночас на перших порах у поетовій творчості відчувався брак філософської глибини та різнобічності в погляді на світ, вільної розкутості та природності в ліричних роздумах над подіями та явищами сучасності. З цього погляду вже його збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973), укладені за принципом ідейно-тематичної та композиційної цільності, засвідчили якісно вищий рівень поетичної змістовності й, майстерності.
Художній пошук на цьому етапі концентрується довкола важливих громадянських, морально-етичних питань. Це, зокрема, проблема вибору — остаточного і непохибного — громадянської позиції; це втілена в образі кола проблема об'єднання помислів, поривань та інтересів людей різних поколінь, зрештою, це образ руху, історичного і соціального, що втілює ідею безперервності нашого радянського життя.
В художньому осмисленні цих і подібних проблем бачиться і ширший ідейний план, об'ємніший мотив, а саме: думка про те, що вибір шляху та громадянської позиції для його покоління передусім пов'язаний з ім'ям і діяльністю В. І. Леніна, із звершеннями героїв Жовтня і Великої Вітчизняної війни; для них, людей революційної мислі і дії, не було альтернативних «варіантів» у ситуаціях вибору, окрім одного — самовідданої боротьби і самопожертви в ім'я щастя прийдешніх поколінь.
Це — провідна ідея не тільки вірша «Вибір» та однойменної збірки, але і всієї поезії Б. Олійника.
Звичайно, конкретна тематика її різноманітна. Поет присвячує свій вірш М. Рильському («Пісня»), мовить задушевно-ліричне слово про матір («Мати»), філософськи роздумує про непорушність зв'язку людини із землею («Заземлення»), щиро, інколи з добрим усміхом над собою, оповідає про сокровенне, інтимне («Дума про Аеліту», «Ти чекай...»). Але в цілому поетичному масиві Б. Олійника громадянські, філософські, морально-психологічні проблеми посідають першорядне місце, стають ідейною домінантою світовідчуття ліричного героя, його головною характерністю.
Безупинність поступу, збагачення людини, покоління, народу цінними набутками духовного досвіду — ідея, для художнього утвердження якої автор знаходить оригінальні художні засоби. Це з особливою наочністю виявилось в ряді віршів, зокрема, в громадянськи наснаженій поезії «Батьки і діти!..», в якій поет од імені свого покоління висловлює думку про вірність молоді наших днів справі батьків
Разом з тим Олійник не зупиняється на самому лише позитивному утвердженні важливих ідей та істин у своїх пристрасних віршах-деклараціях. Уважний до зіткнення доброго і злого начал у житті, він створює і лірику, сповнену драматизму та конфліктності. В цьому плані вирізняються поетові твори «Балада про вогонь і принципи», «Ринг», «Триптих пильності», «Засторога» та ін., ряд віршів зі згадуваного циклу «Коло», зокрема ті, де ідеї й почуття громадянської чесності, патріотизму утверджуються в непримиренних зіткненнях з їхніми антиподами — пристосовництвом, егоїзмом, міщанською ницістю, корисливістю тощо. Люди, віддані народній справі, читаємо у вірші «О ви, з одвертим поблиском очей...», «себе жбурляли долям на терези», накладали життям в ім'я ідеалів людяності й справедливості, тоді як пристосуванці скрізь і в усьому шукають власної вигоди, прагнуть години народної скрути пересидіти в затишку, а в слушний момент — і тут авторова іронія стає особливо знущальною,— виступити вже в ролі суддів-поцінювачів і самих подій, і їхніх героїв: мовляв, «полеглим — слава. Нам — тесать хрести».
Поезії Б. Олійника притаманний художньо змістовний поліфонізм вираження і зображення, що добре видно, наприклад, у вірші «Пам'ять».
Користуючись прийомами художньої умовності (зведення у єдину часову площину «берега вічності» — днів Вітчизняної війни — і нашого сьогодення), він створює об'ємну картину: ліричний оповідач, дружини, матері, діти бачать незвичайне — «крізь попіл, і бронзу, і мрамор» проходять найрідніші їм люди, полеглі герої, ті, хто відстояв соціалістичну Вітчизну і мир на планеті. Болюче переживання оповідачем втрати батька, втрати мільйонів співвітчизників породжує не лише сум, а й мужню просвітленість філософської думки. Спізнані в ліричних роздумах істини поетизуються як громадянські, політичні, моральні набутки молодого сучасника:
Нам випало, сину,
досіяти і долюбити Отецькеє поле —
і стати нового початком... І я відчуваю,
як доля великого світу
На наші раменаляга,
Наче батькова скатка.8
З роками Олійник дедалі більше цінує рух і драматизм думки, почуття, внутрішню конфліктність теми. Ці риси притаманні таким віршам, як «Мавзолей Володимира Леніна», «Пізнання», «Гора (Роздум)», «Комуністи», «Кредо (Кантата)».
Кожен радянський поет, прагнучи сказати своє слово про Леніна, замислюється над питаннями — в чому полягали його мудрість, геніальність, прозірливість, зрештою, простота, людяність і найповніше, найідеальніше злиття з мільйонними масами? Олійник, теж знаючи ці турботи, знаходить свій шлях до образу Ілліча. Його підхід до вирішення цієї творчої проблеми — власний і своєрідний — характеризується проникненням в сутнє, відшукуванням першовитоків і надзвичайної величі, і, водночас, простоти, земної людяності вождя.
Сприйнявши плідне і перспективне з досвіду попередників, Б. Олійник у 70-х роках наголошує не лише на таких рисах образу Леніна, як державність мислення, соціальна мудрість, а й на демократизмі, на таланті спілкування з масами, злиття з ними. «Він мені навстріч — небуденний і різний: Молодий і древній, м'який і грізний», — твердить автор «Пізнання». І далі: «Як він саркастично сміявся, хлопці, Коли прирівняли його до сонця!»; вождь трудящих рішуче виступає проти спроб створити культ його особи: «Відвертавсь від мене, як од поліна, Коли аж свербіло пройтись на колінах...»
У поезії-роздумі «Гора» автор також звертається до актуальних проблем: людина і народ, людина та її час, особистість і вічність. У вірші панує одверто умовна форма вираження: відчувши «віщий поклик Великої гори», оповідач під-до вічності й разом з тим — до безгоміння та безлюддя (інакше кажучи, одривається від землі, від людей). Постать Леніна поет вводить у твір як приклад і вимір іншого досвіду: Ленін «стояв під... планетарним вітром Буденно й просто», він з нею нарівні стояв на цій землі».
Є тут і певні прорахунки, що на них слушно зауважувала критика. Зокрема, вказувалось на небезпеку раціоналістичного переведення ідеї в образ тощо.
В одночас твір цікавий і значущістю утверджуваної автором ідеї, і художньою своєрідністю деяких картин та епізодів, — наприклад, крижаного мороку та безгоміння на останніх щаблях сходження героя-опо-відача на гірську вершину.
Розгляд поезій на ленінську тему (внесок Б. Олійника в українську поетичну Ленініану безсумнівний) дає підстави сказати, що авторова концепція образу В. І. Леніна як людини, революціонера, мислителя допомагає йому в осмисленні інших актуальних питань і мотивів. У циклі «Комуністи», в кантаті «Кредо», у віршах «Істина», «Комсомолу» відчувається предметність і точність застосовуваного ленінського критерію в оцінках соціальних і політичних явищ сучасності. В циклі «Комуністи» автор чітко окреслює два мотиви, невіддільні один від одного: комуністи — це звичайні люди, як усі («Мирно сіють жито, Мерзнуть восени на буряках», «розпікають хитрунів» і т. д. й т. д.) ; разом з тим «в час критичних ситуацій. Особливі їм дано права». Лаконічний висновок стосується отих «пільг і прав»: «Як усі, комуністи уміють жити, Та не всі, як вони, уміють вмирати» — віддавати життя за найвищі вселюдські ідеали добра, миру, щастя.
Кантата «Кредо» також належить до кращих зразків патріотичної лірики Олійника. Цей твір поета молодшого покоління можна поставити в ряд таких високо-пафосних громадянських віршів, як «Я єсть народ» Павла Тичини, «Я — син Країни Рад» Максима Рильського, «Ім'ям людини і народу» Миколи Бажана — творів, у яких голос автора і голос самого народу злиті в монолітну цілість. Звичайно, в Олійника тема людини і партії, людини і народу вирішена по-своєму, індивідуальності.
Громадянська його лірика майже завжди йде від особистості автора, від його ліричного переживання (загальних, безособових декларацій він здебільшого уникає). Відповідно до цього і лексичний соковитістю та змістовністю, багатошаровістю вислову, і стилістика художнього мовлення проста, прозора, гнучка, і смислові й емоційні переходи від зображення до вираження найчастіше природні, психологічно обумовлені, як, наприклад, у за- композиційній замкнутості циклу: на повершальній строфі «Кредо»:
Гуде планета в буднях, як вокзал, Встають проблеми, тихі і великі. Рішуче написав в анкеті віку: «Я — комуніст». І цим усе сказав.9
Зрілий досвід Олійника-поета і громадянина вагомо заявляє про себе в публіцистичному «Триптиху пильності», в такому ж чілійському триптиху «На тривожній струні». В останньому, вдавшись до художньо-умовної форми розмови з Пабло Нерудою, автор утверджує ідею незламної солідарності трудящих у боротьбі з фашизмом минулих і нинішніх часів.
У збірці «Заклинання вогню» (1978) поет вмістив цикл віршів «Від Білої хати до Білого дому...», в основу якого лягли враження від його перебування в США у складі делегації Української РСР на XXX сесії Генеральної асамблеї ООН. І хоча автор не прагнув у невеличкому циклі подати різноаспектне зображення американської дійсності, одначе тут знайдено чимало влучних штрихів для її характеристики.
Слід віддати належне спостережливості, гостроті громадянського бачення, виявленим поетом у віршах «В рамі прицілу», «Прометей приручений», «Про черги». В них він виступає як аналітик і викривач буржуазного суспільства, непримиренний до лжедемократії, лицемірства, політичного ошуканства тощо. В щедрому на гострі афоризми вірші «В рамі прицілу» йдеться про «пристріляну зону», що пролягає перед поняттям «моє» і що її не може порушити навіть президент — він сам ревно служить великому капіталу, постійно перебуваючи під його контролем, точніше кажучи — «в рамі прицілу».
У циклі віршів «Від Білої хати до Білого дому...» бачимо окремі суто олійників-вські художні особливості. Перша з них полягає в тому, що автор чутливо й майстерно змінює регістри, тембри та ритми свого мовлення, досягаючи таким чином поліфонічності ліричного виразу теми. Друга особливість бачиться в строгій продуманості та викінченості форми, зокрема, на чатку йдеться про знайомство з чужим світом, а наприкінці — про рідну землю і силу її тяжіння, про жадане повернення на Батьківщину.
Чіткість розгортання ліричної теми характерна й для інших циклів Олійника — «Сковорода і світ», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам'яті матері».
Поетові однаково добре вдаються вірші монологічного характеру з їх сповідями, деклараціями, і вірші епічно-оповідні, де ті чи інші істини відкриваються в результаті осмислення різних колізій і випадків з життя. Для творів першого роду характерний вірш-роздум «Був чоловік... І — нема...», пройнятий щемким болем за людину, яку забирає невблаганна смерть: «Літо й весна — по колу. А чоловіка — нема... Страшно не те, що нема, А що й не буде ж ніколи!». Вдумливим і оригінальним майстром постає Олійник і в поезії «Погоня... І постріл...», витриманій у дусі фольклорної притчі, і в притчевому, виконаному з тонким відчуттям іронічно-сатиричних засобів вірші «Між людей у будні й свята...», де психологічний портрет «героя» вражає майстерно відтвореним холодом байдужості, душевного спустошення, бездуховності.
Притчевість загалом характерна для творчості Б. Олійника. Вільно почуваючись у розгортанні сюжету, вибагливо опрацьовуючи композицію кожного твору, він вдало використовує форму віршованого інакомовлення для вирішення актуальних ідейних завдань. Поетові притчі — це здебільшого художні роздуми про людину в системі її історично-соціальних зв'язків, про набуті попередніми поколіннями моральні уроки, що входять у духовний світ сучасності й збагачуються її досвідом.
Поет художньо відтворює і осмислює цілу систему поглядів на містке поняття — Дорога. І найперше важливо відзначити, що на шляхах утвердження добра не забувається найменша людська доля, якщо вона — справді людська. У розповіді про долю сільської трудівниці баби Катерини говориться начебто про «окремість» та «малість» її життя, водночас нагадується і про те, «Що чотири шляхи почались у дворі...» В материнській пам'яті — чотири дороги, хай швидше навіть малі стежини, але й вони не одмежовані од великої дороги: «Невисока їхня орбіта Починається з-під воріт. Та по них непорочні діти Йдуть безпечно в широкий світ».
Масштабна за темою, поема з художнього погляду різнобарвна, поліфонічна. В ній природно взаємодіють ліричне й епічне начало, словесним барвам властиві гумористичні, іронічні, сатиричні відтінки. «Дорога» була першим серйозним успіхом автора у великій віршованій формі. Один з дослідників назвав поему дорогою до зрілості поета. Філософічність поеми, вказує він, «виростає уже не з умоглядних положень, наперед заданих і деклараційне проголошених тез, а з потоку життя, з крупинок великого досвіду історії» ш.
Теми поступу народу, питання єдності історичного часу, духовного багатства сучасника, спадкоємності поколінь — постійно важливі й актуальні для поета. В поемах «Рух», «Доля», «Урок» він продовжив філософсько-моральні роздуми над явищами й проблемами, якими захоплювався й раніше, звичайно, обираючи нові аспекти в осмисленні народного досвіду, народного життя. Скажімо, в поемі «Рух» автор утверджує думку про безупинність поступу людського, про громадянську цільність особистості, патріота й інтернаціоналіста, і разом з тим в іронічно-сатиричному тоні осуджує «громадяни- на планети Земля», позбавленого чуття Батьківщини.
Заглиблюючись у «філософські» розумування «всесвітнього громадянина», Олійник здійснив цікаве художнє дослідження цього типа, який, за його словами, то біліє, то чорніє, то жовтіє, «відповідно до кольору рас і ландшафтів».
«Доля» — теж поема-роздум, поема-по-шук; йдеться в ній про духовно-моральне багатство людини соціалістичного суспільства, про єдність у її духовному бутті історії і сучасності. Ця ідея, що перебуває в центрі авторської уваги, значною мірою обумовлює композиційну багатоплановість поеми — перенесення дії з міста, де живе герой-оповідач, у село, до матері, екскурси в далеке минуле, де оповідачеві відкриваються сторінки боротьби народу за соціальне визволення. Як і в попередніх поемах, часова різноплощин-ність і просторова широчінь дії потребували відповідних образних рішень. Саме тому поет послуговується умовними, прит-чевими засобами, вводячи у твір образ «білого-білого» Коня, подаючи сон-видін-ня, що веде нас у минулі століття, вдається до ускладненої композиції.
Завдяки аналітичності й масштабності авторського погляду на дійсність художній образ нашого сьогодення спирається в поемі на міцну основу — історію народного життя. Так народжується та соціально-історична видющість сучасника, яка гаряче стверджується автором:
На Дніпровій горі гей одкрився ж мені неокрай: Я відчув себе жолудем вічного древа планети. І кивав мені а пам'яті схвально несмертний Мам ай, Опираючись спиною в стовбур нової ракети. (2, 134)
Заслужено високу оцінку критики і читача дістала поема Олійника «Урок». У співрозмові наших сучасників — батька й сина — наче сама собою виникає розповідь батька про трагічну подію 1941 р. в сербському містечку Крагуєвац — знищення гітлерівцями тисяч мешканців, серед них і учнів гімназії. Кінцева ідея розповіді і всієї поеми: жива пам'ять про минуле, про досвід боротьби з фашизмом є також і сьогоднішньою нашою зброєю в боротьбі проти загрози термоядерної війни.
Змістовність цієї поеми, в якій поєднано різні часові площини — дні другої світової війни і сучасність, полягає насамперед у тому, що через суперечку батька з сином, спочатку досить індиферентним до того, що було в попередніх поколіннях, простежується процес засвоєння нашим молодим сучасником великих істин, важливих для нього не менше, ніж для його батьків. Один з поцінувачів Олійникових поем влучно характеризує основні особливості цього твору: «Поема «Урок» як цілісний твір,— твердить він,— побудована надзвичайно тонко. Автор підноситься в ній до широкого узагальнення, міцно змонтовує віддалене минуле і гостро сьогоденне... Легка іронія і трагізм тону, реалістична деталь і символіка тісно переплетені у творі. Зміна настроїв, переміни в позиціях героїв — батька й сина, мотивування цих перемін — все окреслено з великою переконливістю»и. І пройняте все, як і загалом творчість Бориса Олійника, глибоко сучасним пафосом.
Філософські роздуми про найголовніші проблеми сучасності засвідчують міцний зв'язок між поемами Б. Олійника. Так і «Заклинання вогню» має точки дотикання до попередніх творів — «Дороги», «Долі», «Уроку», адже і в цій поемі відлунюють мотиви дороги, поступу, досвіду, хоча автора найперш цікавить проблема відповідальності поета перед сучасниками й нащадками. Тим часом структура «Заклинання вогню» і способи вираження провідних думок інші, ніж у попередніх поемах: розповідь ведеться від імені ліричного героя, а моральні конфлікти переміщені в психологічну сферу, у внутрішній світ поетового «я».
Пристрасно утверджується в творі думка про внутрішній гарт людини, очищення душі живлющим вогнем правди, необхідність суворої відповідальності за похибки.
Начебто осібно стоїть у ряду Олійникових поем «Дума про місто», написана до 1500-ліття Києва. Твір цей історичний, автор звертається до життя та нелегких змагань наших далеких предків, які заснували місто на придніпровських пагор-бах. Та, вчитуючись у карбовані, афористично огранені рядки «Думи...», переконуємося: увесь «матеріал» історії охоплюється поглядом нашого сучасника-пат-ріота, співця братерства народів. Мова поета лаконічна і врочиста:
... є гора. І град у велелюдді. ..
Вслухаюсь: дише. Отже, він росте.
Коли ж росте, не тільки є — пребуде, :
Допоки Брами Золотої груди
Голубить братства джерело святе! (2, 217)
Творчості Б. Олійника, поета невтомного в шуканні нових художніх ідей, так само як і форм їх втілення, належить примітне місце в радянській поезії. Він — майстер пристрасної публіцистичної лірики і глибоко інтимних, втім, не дрібно-змістовних, ліричних поезій, роздумливих віршованих оповідань, віршів-притч, легенд тощо. Вагомий його внесок у розвиток сучасної ліро-епічної та ліричної поеми — на цій ниві він постає митцем, що володіє аналітичне проникливим художнім мисленням і містким, гнучким словом.
Багатий і своєрідний арсенал Олійнико-вої поетики. Вона формувалась і нині збагачується під впливом фольклорних зразків, творчості Т. Шевченка, І. Франка, видатних радянських майстрів, зокрема П. Тичини і А. Малишка, корифеїв російської поезії, прогресивних зарубіжних поетів.
Поезія Б. Олійника здобула широке визнання. Він лауреат Державної премії СРСР (1975, за книгу «Стою на земле») і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1983, за книги «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»). Свою творчу роботу митець поєднує з активною громадською діяльністю. В 1971 — 1973 pp. та з 1976-го року він — секретар правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Б. Олійник — депутат Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, його творчість є одним з активних чинників у сучасному літературно-мистецькому процесі.
1. Ільницькип М На спокій права не дано. Поезія Бориса Олійника.— К., 1980.— С. 83.
2. Олійник Б. Двадцятий вал.— К.., 1964.—С. 51.
3. Олійник Б. Вибрані твори: В 2 т.— К., 1985.-С. 34. Далі посилання на це видання даються тексті.
4. Олійник Б. Істина.— К., 1976.— С. 17.
5. Співати своїм голосом // Олійник Б. Планета поезія.—К., 1983.—С. 181.
6. Сивокінь Г. «Урок» Бориса Олійника // Творчий світ письменника: Літературно-критичні матеріали про творчість українських радянських письменників.—К., 1982.— С. 200
7. Тичина П. Із щоденникових записів.— К., 1981.—С. 321.