ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Загальна характеристика статевих злочинів 6

Розділ 2. Зґвалтування: проблеми кваліфікації 9

2.1. Згвалтування 9

2.2. Групове згвалтування 15

2.3. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом 17

2.4. Примушування до статевого зв'язку 20

Розділ 3. Згвалтування неповнолітніх 23

3.1. Згвалтування неповнолітніх та малолітніх 23

3.2. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості 26

3.3. Розбещення неповнолітніх 28

Розділ4. Профілактика злочинності 29

Висновок 33

Список літератури 35

Вступ

Проблема насильства існує стільки ж часу, скільки розвивається людство. Насильство є невід'ємною частиною життя людей і тварин. Однак вбивство однією твариною іншої не сприймається нами так, як насильство серед людей. Яким би жорстоким не було насильство у природі, воно не підпадає під жодні правові норми. Будь-яке насильство у тваринному світі відповідає природним нормам, є цілком нормальним явищем. Насильство у людському середовищі тісно пов'язане з проблемою моралі, тобто сукупності звичаєвих норм, усталених поглядів, пов'язаних з різними аспектами людського життя.

Саме керуючись мораллю, людина може встановити, що треба вважати насильством. Хоч моралі притаманно багато консервативних рис, вона зазнає істотних змін з розвитком людського суспільства. Так, наприклад, продаж наркотиків у середні віки не була пов'язана з моральністю, а невіра в Бога вважалася не тільки аморальною, а й злочином.

Мораль різних народів і культур також має певні особливості (наприклад, самогубство було для християн одним з найтяжчих гріхів, а для японців — це чеснота). Проте, незважаючи на це, мораль будь-яких культур відзначається однаковим ставленням до насильства. І саме розуміння останнього, як правило, є дуже схожим.

Отже, можна стверджувати, що задовго до того, як виникло право, людина керувалася принципами моралі, а саме право було і є тісно пов'язаним з нею. Відомий філософ С.Л.Франк зазначав, що «право і мораль — суть законодавства, які принципово охоплюють усе людське життя і походять у кінцевому підсумку з совісті людини, з поняття належного».

Люди — це істоти, дії яких у всіх проявах свідомо чи несвідомо скеровуються їхньою волею. Всі людські вчинки є наслідками, які породжуються мотивами і оцінюються совістю. З урахуванням цього можна вважати, що насильство — це певна дія, яка суперечить уявленням людства про належно-допустиме, а тому викликає негативну реакцію з боку суспільства.

Як захисний засіб від насильства людство протиставило йому спочатку мораль, а згодом — право. Найдавніше право визнавало покарання за принципом таліону, згідно з яким воно повинно було бути рівнозначним злочину. Насильство, викликане попереднім насильством, у давніх суспільствах не діставало негативної оцінки і повністю відповідало поняттю норми. Звідси цілком зрозумілим стає явище кровної помсти.

У наш час насильство породжує покарання. Однак це не призвело до його зникнення. Можна сказати, що насильство — це якість, яка певною мірою притаманна людській психіці. І ніякі моральні постулати не можуть викоренити схильності людей до насильства. Проблема насильства була і є актуальною проблемою людського суспільства. Тому і є такою актуальною тема даної курсової роботи: “Згвалтування: проблема кваліфікації”.

Насильство має дуже багато форм. По-перше, розрізняють моральне (психічне) і фізичне насильство. По-друге, насильство може діставати вияв у діях однієї людини проти іншої, групи людей проти особи, одного народу проти іншого, держави проти держави (війна), релігії проти релігії. Як правило, насильство зумовлюється певними причинами.

Протягом багатьох століть філософи намагалися зрозуміти його сутність. Вони ставили перед собою питання: як виникає насильство?; чому зростає рівень насильства в суспільстві?; чи кожна людина здатна до нього?; чи можна виправдовувати насильство?; чи можна його викоренити? Ці та інші питання є актуальними й нині.

Що ж таке насильство? Юридичний енциклопедичний словник дає таке його визначення: це фізичний чи психічний вплив однієї людини на іншу, що порушує невід'ємне право людини на особисту недоторканність. Фізичне насильство дістає вияв у безпосередній дії на організм людини (нанесення побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо). В результаті цього потерпілому може бути завданий біль, ушкоджене здоров'я і навіть заподіяна смерть.

Психічне насильство полягає у дії на психіку людини шляхом залякування, погроз (зокрема фізичною розправою), здійснюваної з тим, щоб зламати волю потерпілого до опору, до відстоювання своїх прав та інтересів. Психічне насильство може призвести до нервового чи навіть душевного захворювання.

Насильство може бути обставиною, що обтяжує вину (наприклад, при вчиненні злочину з особливою жорстокістю чи знущанні над потерпілим), або способом вчинення злочину (наприклад, вбивство, пограбування) чи ознакою складу злочину (наприклад, зґвалтування).

Отже, насамперед насильство розглядається як злочин. Саме боротьбі проти цього були присвячені статті законів з найдавніших часів. Оскільки насильство є невід'ємною частиною людської психіки і повністю викоренити його неможливо, треба створювати умови, за яких застосування насильства було б вкрай невигідне для злочинця.

Незважаючи на те, що психічне насильство не є таким явним, як фізичне, і вважається менш небезпечним, у людському суспільстві воно зустрічається набагато частіше. Особливістю цього насильства є те, що дуже важко довести факт його застосування, особливо за відсутності речових доказів. Психічне насильство може спричинити погіршення здоров'я людини і навіть її смерть (наприклад, доведення до самогубства). Цікаво, що саме самогубство раніше вважалося злочином. Наприклад, за Петра І особу, яка намагалася накласти на себе руки і не довела справу до кінця, вішали.

Треба зазначити, що не будь-яке фізичне насильство є злочином. За певних умов заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і навіть смерті не вважаються злочинами. Це пов'язано з тим, що основним елементом складу злочину є наявність вини. Отже, за відсутності цього чинника певні дії (в тому числі й фізичне насильство) не вважатимуться злочинними.

Так, не є злочином необхідна оборона. Однак при цьому важливе значення має неперевищення її меж. Необхідна оборона повинна закінчитися, коли агресія нападника закінчена і не може поновитися. До цієї оборони прирівнюється затримання злочинця, яке також може бути пов'язане з насильницькими діями. Не буде вважатися злочином і насильство, застосоване внаслідок збігу обставин, коли відсутній елемент вини (казус) або наслідки дії спричинили меншу шкоду, ніж її відсутність. Не вважаються злочином насильницькі дії, вчинені неосудними особами. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК України виправданим є насильство, застосоване для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло, чи інше приміщення.

Розділ 1. Загальна характеристика статевих злочинів

Статевими злочинами називають передбачені кримінальним законом сексуальні посягання на статеву волю, статеву недоторканість, умови нормального розвитку неповнолітніх та на нормальний уклад у галузі статевих відносин.

Родовим об'єктом статевих злочинів є чинний у демократичному суспільстві уклад у галузі статевих відносин. Він має такі головні норми-вимоги:

1. Статеві відносини допускаються між особами різної статі, кожна з яких досягла певного віку та фізичної і психічної зрілості;

2. Статеві відносини виникають і ґрунтуються на підставах взаємної поваги, добровільності і рівноправності;

3. Переважаючою формою статевих стосунків є шлюб.

Характерна особливість статевих злочинів полягає в тому, що вони мають сексуальні мотиви, спрямовані на збудження чи задоволення статевого інстинкту. Сексуальні дії, які утворюють об'єктивну сторону цих злочинів, завжди спрямовані на конкретного потерпілого. Всі вони навмисні, бо вчинюються з певною метою - порушити чи задовольнити статеву потребу.

Найпоширенішим серед статевих злочинів є зґвалтування.

У новому КК виділено в окремий розділ злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, який включає п'ять статей.

Зміни торкнулись також деяких кваліфікуючих зґвалтування ознак та санкцій основного і кваліфікованих складів цього злочину. Новою кваліфікуючою ознакою за ч.2 ст.152 КК є не тільки повторне вчинення даного злочину, а й злочинів, передбачених ст.ст.153—155 КК України. Решта кваліфікуючих ознак у новому законі, у порівнянні з Кодексом 1960 р., залишилась без змін.

З введенням у дію нового кримінального законодавства змінилось також розуміння такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення зґвалтування групою осіб. Раніше у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. було звернуто увагу на те, що дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч.3 ст.117 КК 1960 р. і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не могли бути притягнуті до відповідальності. Вказана вище постанова втратила чинність після прийняття нового законодавства. Зараз відповідно до ст.26 нового КК співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину, тобто співучасть неможлива з неосудними особами. Це є уточненням поняття співучасті.

Стаття 154 КК «Примушування до вступу в статевий зв'язок» (ст.119 КК 1960 р. «Примушування жінки до статевого зв'язку») також передбачає, що потерпілим від зазначеного злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, при цьому вказується, що статевий зв'язок може охоплювати як природні, так і неприродні форми. Ця ж стаття у ч.2 встановлює таку кваліфікуючу ознаку, як примушування до вступу в статевий зв'язок, поєднане з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів Специфічною ознакою цього злочину є те, що потерпілий (жінка або чоловік) повинен матеріально чи службово залежати від винного. Потерпілими від даних злочинів можуть бути і неповнолітні, а винними — їх батьки, особи, що замінюють останніх, й ті, які займаються вихованням неповнолітніх.

У новому КК України відсутня стаття про відповідальність за мужолозтво (ст.122 КК 1960 р.). Між тим, такі дії можуть охоплюватись ст.153 КК «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом» та ст.154 КК «Примушування до вступу в статевий зв'язок».

Стаття 155 КК «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості» передбачає відповідальність за добровільні статеві злочини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Позитивним в регламентації цього складу злочину є те, що ч.2 даної статті встановлює підвищену відповідальність у разі вчинення такого злочину батьком, матір'ю чи особою, яка їх замінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки.

Стаття 156 КК «Розбещення неповнолітніх» у порівнянні з раніше чинним законодавством дещо змінена. Зміни торкнулись кваліфікуючих обставин. Так, ч.2 ст.156 КК передбачає більш сувору відповідальність у разі вчинення цього злочину щодо малолітньої особи батьком, матір'ю чи особою, що їх замінює 3 таким підходом законодавця варто погодитись.

Розділ 2. Зґвалтування: проблеми кваліфікації

2.1. Згвалтування

Зґвалтуванням у кримінальному праві називають статевий акт, вчинений проти волі потерпілої особи із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням її безпорадного стану.

Зґвалтування порушує статеву волю потерпілої особи, яка є видовим об'єктом цього злочину. Кримінальний закон охороняє статеву волю жінки і статеву волю чоловіка. Потерпілою від зґвалтування може бути особа жіночої і чоловічої статі.

Деякі автори вважають, що об'єктом зґвалтування є статева недоторканість жінки. Таке міркування неправильне, бо доросла жінка вільна в статевому відношенні, а не недоторкана. Статевою волею володіють усі фізично та розумово розвинуті особи, які розуміють значення та наслідки статевих прагнень, сексуальних дій.

Це означає, що малолітні, віком до 14-ти років, душевнохворі, а також особи, які не розуміють значення сексуальних дій чи не мають можливості чинити їм опір або суперечити, статевою волею не володіють Тільки щодо цих осіб відповідний статевий злочин буде посяганням на їхню статеву недоторканість.

Сутність зґвалтування полягає у вчиненні статевого акту насильно, поза волею жінки чи чоловіка, без їх згоди.

Статевий акт визнається зґвалтуванням, якщо опір жінки статевому акту був дійсним, а не удаваним, коли жінка нібито суперечить, а насправді не заперечує проти статевого акту.

У кожній кримінальній справі ця обставина повинна бути з особливою увагою досліджена і доведена, щоб уникнути помилки і не засудити невинного.

При зґвалтуванні статевий акт вчинюється насильно, тобто із застосуванням винним фізичної сили (утримання силою, зв'язування, нанесення ударів, побоїв і такими подібними діями, які дійсно могли змусити потерпілу припинити опір, зламати його).

Якщо при цьому потерпілій будуть заподіяні легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, то все скоєне кваліфікується за ч. 1 ст. 152 КК. Додаткової кваліфікації за іншими статтями про злочини проти особи не потрібно, оскільки заподіяння шкоди здоров'ю у вказаних межах охоплюється диспозицією ст. 152КК.1

Стаття 152. Зґвалтування

1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

2. Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153— 155 цього Кодексу, — карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

3. Зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього — карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

При зґвалтуванні статевий акт вчинюється із застосуванням погрози вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень потерпілій чи її близьким та рідним (дітям, батькам), за умови, що винний погрожував здійснити погрозу негайно.

Не визнаються ознаками зґвалтування такі погрози, які не могли змусити потерпілу особу припинити опір:

а) застосувати насильство колись, у майбутньому;

б) знищити чи пошкодити малоцінне майно;

в) розповсюдити вигадки чи дійсні факти, які можуть уразити гідність потерпілої.

Погрози такими наслідками не позбавляють потерпілої особи можливості вжити відповідних засобів захисту.

Статевий акт визнається зґвалтуванням, якщо він був вчинений з використанням безпорадного стану потерпілої особи, коли вона за своїм фізичним чи психічним станом не могла розуміти вчинюваних з нею дій, або чинити опір винному, який міг усвідомлювати, що потерпіла перебуває саме в такому стані. Такий стан може виникнути через хвороби, похилий вік, фізичні недоліки, малолітство, патологічне сп'яніння і т. ін.

Фізіологічне сп'яніння, алкогольне чи наркотичне теж може бути визнано безпорадним станом, але таке буває лише тоді, коли потерпіла була такою і настільки п'яною, що не могла усвідомлювати дійсності, розуміти того, що з нею робиться, і не могла через це чинити опір насильству.

Для відповідальності за зґвалтування не має значення, через які причини виник безпорадний стан потерпілої - чи його створив винний, чи він виник незалежно від нього, його дій.

Для визначення, чи була потерпіла особа у безпорадному стані внаслідок застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин, призначається відповідна експертиза.

Не визнається зґвалтуванням:

а) статевий акт із застосуванням обману (наприклад, брехливої обіцянки одружитися) або зловживання довір'ям ;

б) вимагання вчинити статевий акт будь-яким чином, окрім застосування фізичного насильства, погрози чи використання безпорадного стану потерпілої.

Потерпілою від зґвалтування визнається особа незалежно від її взаємостосунків із винним (знайома, дружина, родичка чи зовсім незнайома), незалежно також від того, були чи не були перед тим між потерпілою та винним статеві стосунки. Для визнання особи потерпілою не мають значення ні її вік, ні її попередня поведінка, ні її моральне обличчя, ні попередні статеві стосунки.

Закінченим зґвалтування вважається з моменту початку статевого акту у фізіологічному розумінні, тобто з моменту заходження статевого органа чоловіка у статеві органи жінки, незалежно від дефлорації і сім'явиливу. Якщо ж винний не зміг, за причин від нього незалежних, ввійти своїм органом у статеві органи жінки то його дії кваліфікуються як замах на зґвалтування за ст. 15 Замах на злочин та ч. 1 ст. 152 КК.

Спроба вчинити статевий акт із застосуванням фізичної сили, погроз чи з використанням безпорадного стану потерпілої визнається замахом на зґвалтування і в тих випадках, коли винний через малоліття чи старість або фізичні недоліки об'єктивно не міг вчинити фізіологічний статевий акт.

Наприклад2, вироком судової колегії Миколаївського обласного суду М. засуджено за те, що він, перебуваючи у стані сп'яніння, завіз до лісу ученицю 4-го класу С. і, застосовуючи фізичне насильство, зґвалтував її. Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, визнала, що М. засуджено безпідставно. Кваліфікуючи таким чином дії засудженого, суд виходив із того, що М. довів до кінця свій намір. Але цей висновок суду є помилковим. Як засвідчила потерпіла С., М. намагався вчинити з нею насильницький статевий акт, але вона кричала, відштовхувала його. За висновком судово-медичної експертизи, у потерпілої не виявлено тілесних ушкоджень статевих органів, характерних для вчинення насильницького статевого акту. Ушкодження на поверхні статевих органів потерпілої свідчить лише про намагання М. здійснити статевий акт, чого він не міг зробити через фізіологічну невідповідність Отже, М. свій злочинний намір до кінця не довів із незалежних від нього причин. За таких обставин судова колегія визнала, що в даному випадку мав місце замах з боку М. на зґвалтування малолітньої потерпілої. У зв'язку з цим, вирок щодо М. змінено, дії засудженого перекваліфіковано на ст. 15 і ч.4ст. 152 КК.

У тих випадках, коли винний відмовився від зґвалтування добровільно, хоча мав можливість це зробити, він звільняється від відповідальності за замах на зґвалтування (ст. 17 КК Добровільна відмова при незакінченому злочині ).

При добровільній відмові від зґвалтування особа підлягає відповідальності лише за ті дії, які містять у собі склад закінченого іншого злочину.

Наприклад, П. був засуджений за замах на зґвалтування. Познайомившись на весіллі з X., він завів її на край села, де наполягав на тому, щоб X. вступила з ним у статеві зносини. Коли вона відмовилась, він збив її з ніг і, долаючи опір, бив по обличчю і голові, намагаючись при цьому вчинити статевий акт. Від ударів по голові потерпіла втратила свідомість, а коли прийшла до пам'яті, то побачила, що напівроздягнутий П. сидить поруч. Президія обласного суду, розглянувши справу, вказала у своїй постанові, що суд вірно встановив фактичні обставини злочину на підставі пояснень потерпілої та висновку судово-медичної експертизи про наявність у неї тілесних ушкоджень. З цих матеріалів справи вбачається, що П. мав намір, застосовуючи силу, вступити у статеві зносини з потерпілою. Проте такі дії засудженого кваліфіковано, як замах на зґвалтування без достатніх підстав. Відповідно до ст. 15 КК замахом на злочин визнаються умисні дії, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, коли при цьому останній не було доведено до кінця з причин, незалежних від винної особи. У даній же справі суд, визнавши П. винним у замаху на зґвалтування X., не вказав у вироку, з яких причин засуджений не довів злочину до кінця. З матеріалів справи вбачається, що потерпіла була у непритомному стані, і ніхто й ніщо не перешкоджало П. її зґвалтувати. За поясненнями X., вона не знає, чи зґвалтував її П. Вона лише засвідчила, що він намагався вступити з нею в статеві зносини й у відповідь на відмову побив її.

Отже, у справі встановлено, що П. фактично добровільно відмовився від свого злочинного наміру - зґвалтувати потерпілу. Разом з тим встановлено й те, що П. умисно заподіяв потерпілій легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. У зв'язку з цим президія Обласного суду перекваліфікувала дії засудженого на ч. 1 ст. 125 КК Умисне легке тілесне ушкодження.

Добровільна відмова від зґвалтування можлива лише до початку статевого акту, бо з цього моменту злочин вважається уже закінченим, а від того, що уже закінчилось (вже минулого), відмовитися не можна. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною необхідно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилась від нього і з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Не може визнаватися добровільною відмова, якщо винний не зміг продовжувати і закінчити злочин з причин, не залежних від його волі (коли йому хтось перешкодив, чи він не зміг подолати опору потерпілої або не міг зґвалтувати потерпілу з фізіологічних причин тощо).

Кримінальна відповідальність можлива і за готування до зґвалтування, якщо буде доведено, що особа вчинила такі дії, які безсумнівно свідчать - винний готувався зґвалтувати певну потерпілу, мав такий намір і для цього створював необхідні умови: готував приміщення, знаряддя (наприклад, для того, щоб пов'язати потерпілу чи привести її до безпорадного стану), шукав певну потерпілу і т. ін.

Безпосереднім виконавцем зґвалтування може бути особа чоловічої чи жіночої статі, яка досягла 14-річного віку (ч. 2 ст. 22 КК Вік з якого може наставати кримінальна відповідальність). Співвиконавцями цього злочину можуть бути і чоловіки і жінки.

Частина 2 ст. 152 КК передбачає відповідальність за повторно вчинене зґвалтування, тобто вчинення цього злочину два або більше раз.

Зґвалтування визнається вчинене повторно, тобто особою, яка раніше вчинила такий злочин (ч. 2 ст. 152 КК ):

1. Якщо відносно попереднього зґвалтування ще не закінчилися строки відповідальності за нього (ст. 49 КК Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності ) або не знята чи не погашена судимість (ст. 88 КК Правові наслідки судимості, 91 КК Зняття судимості );

2. Якщо винний вчинив попереднє зґвалтування чи замах на цей злочин;

3. Якщо він у попередньому злочині був виконавцем його або співучасником;

4. Незалежно від того, чи було його засуджено за попереднє зґвалтування;

5. Незалежно і від того, хто був потерпілою у попередньому та повторному зґвалтуванні: та ж сама жінка чи це були різні особи.

Потерпілою при повторному зґвалтуванні може бути і та сама жінка, якщо умисел її зґвалтувати виник у винного вдруге. Дії особи, яка за єдиним умислом, без значної перерви у часі, двічі зґвалтувала одну й ту ж потерпілу, повторності не утворюють і кваліфікуються за ч. 1 ст. 152 КК.

Наприклад, безпідставно за ч. 2 ст. 152 КК були кваліфіковані дії Д., який, перебуваючи у стані сп'яніння, у квартирі П. зґвалтував сплячу Н. і незабаром там же знову вчинив щодо неї такий самий злочин із застосуванням погроз.

Як зазначено у постанові президії обласного суду, кваліфікуючи дії Д. за ч. 2 ст. 152 КК суд припустився помилки, оскільки виходив з того, що Д. зґвалтував потерпілу Н. повторно, тобто вчинив ще один самостійний злочин. Проте зазначені злочинні дії було вчинено щодо тієї ж потерпілої, коли засуджений мав єдиний умисел, тому їх не можна розглядати як самостійний злочин. Всі ці дії повністю охоплюються ч. 1 ст. 152 КК.

При вирішенні питання про повторність зґвалтування не враховуються ті випадки, коли потерпіла від зґвалтування не подавала заяви про притягнення винного до відповідальності.

Не утворюють повторності:

а) зґвалтування, за які знята чи погашена судимість, стосовно яких уже закінчилися строки притягнення до відповідальності;

б) якщо особа, яка вчинила злочин, за попереднє зґвалтування була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності.

При вчиненні двох і більше зґвалтувань, передбачених різними частинами ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в іншому - закінченого зґвалтування, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів .

Не виникає повторності і тоді, коли потерпіла від першого зґвалтування не подала заяви про порушення справи про притягнення винного до кримінальної відповідальності. У такому випадку дії винного кваліфікуються за ч. 1 ст. 152 КК.

2.2. Групове згвалтування

Кваліфікуючими ознаками ч. З ст. 152 КК є :

а) вчинення зґвалтування групою осіб;

б) зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.

Для визнання зґвалтування вчиненим групою осіб не вимагається попередньої змови між учасниками злочину.

Зґвалтування визнається груповим, якщо воно було вчинене:

1. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинив тільки один із винних, а інші сприяли йому в цьому, впливаючи фізично чи психічно на потерпілу. При цьому дії осіб, які особисто не мали статевого акту з потерпілою, але під час такого застосували до потерпілої фізичне чи психічне насильство і цим допомагали іншим вчинити злочин, кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК як спввиконавчі, а не як пособницькі.

Дії особи, яка сама не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, визнаються співвиконавством цього злочину.

Дії учасника групового зґвалтування кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав, не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

2. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинили всі чи декілька членів групи.

Зґвалтування, вчинене групою осіб, припускає спільні погоджені дії двох або більше осіб, які вчинили зґвалтування однієї потерпілої по черзі кожен окремо без допомоги іншого.

Зґвалтування визнається вчиненим групою осіб і в тих випадках, коли особи, які брали участь у зґвалтуванні, діяли погоджено щодо потерпілої. Та обставина, що винні по черзі вчиняли з потерпілою статевий акт кожен окремо не виключає того, що вони діяли групою і не виключає цієї кваліфікуючої ознаки зґвалтування - вчинення його групою осіб.

3. Групою осіб щодо декількох потерпілих, коли кожен із винних зґвалтував одну із потерпілих, а їхні дії поєднувалися спільністю наміру. Якщо ж насильство було застосоване хоча і одночасно, в одному і тому самому місці різними винними щодо різних потерпілих без такої єдності наміру, то таке зґвалтування не визнається груповим.

Співучасть у зґвалтуванні не завжди утворює групу. Дії особи, яка сприяла вчиненню зґвалтування, але сама особисто статевого акту з потерпілою не вчинила, під час вчинення з нею статевого акту іншою особою не застосовувала до потерпілої ні фізичного, ні психічного насильства, визнаються не співвиконавством, а пособництвом. Таке зґвалтування, вчинене за допомогою пособника, не визнається вчиненим групою осіб і не кваліфікується за ч. З ст. 152 КК. У таких випадках дії виконавця злочину кваліфікуються за ч. 1 чи ч. 2 ст. 152 КК, а дії пособника - за ч. 5 ст. 27 та ч. 1 чи ч. 2 ст. 152 КК.

Неправильно, наприклад, були кваліфіковані районним судом дії А. за ч. З ст. 152 КК, який в групі з іншими засудженими у цій справі А. і К. зґвалтував потерпілу Л. У постанові по справі президія Обласного суду зазначила, що, як свідчать наявні у справі докази, він безпосередньої участі у зґвалтуванні потерпілої не брав, а лише допоміг іншим засудженим обманом привести Л. до місця зґвалтування - до квартири А., фотографував її голу. Коли К. і А. разом ґвалтували потерпілу, А. з приміщення вийшов, що підтвердила і потерпіла. Суд хоча і встановив ці обставини, але всупереч їм кваліфікував дії А. за ч. З ст. 152 КК, визнавши його співвиконавцем злочину.

Враховуючи те, що А. особисто статевого акту з Л. не вчиняв і участі у подоланні опору під час її зґвалтування групою осіб не брав, а лише сприяв вчиненню вказаного злочину іншими особами, президія обласного суду перекваліфікувала його дії на ч. 5 ст. 27 і ч. З ст. 152 КК.

Зґвалтування не визнається груповим і в тих випадках, коли під час вчинення статевого акту однією особою інші особи з метою усунення перешкоди в цьому застосовували насильство до того (тих), хто намагався запобігти вчиненню зґвалтування.

Зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, тобто особи, яка не досягла 18-річного віку, має ознаки складу злочину ч. З ст. 152 КК, якщо винний знав або міг знати, що вчинює зґвалтування неповнолітньої. При сумлінній помилці винного, коли він не знав і не міг знати віку потерпілої особи, його дії немає підстав кваліфікувати за ч. З ст. 152 КК.

Наприклад, вироком районного суду К. засуджено за ч. З ст. 152 КК за те, що перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, він зґвалтував неповнолітню П. Як зазначено у вироку, К., зустрівши на вулиці потерпілу з подругами, став до неї чіплятися. Знаючи, що вона неповнолітня, він взяв її за руки, і, погрожуючи, силоміць завів до будинку свого знайомого, да зґвалтував її. Проте, як свідчать матеріали справи, висновок суду, що К. знав про неповноліття потерпілої, ґрунтується на суперечливих доказах. Зокрема, потерпіла давала з цього приводу суперечливі показання. Так, під час попереднього слідства вона свідчила, що говорила К. про свій 16-річний вік, а в інших показаннях - що сказала йому про те, що навчається в технікумі. К. на попередньому слідстві і в суді заперечував, що потерпіла повідомила його про свій вік, і заявив, що одні тільки розмови потерпілої давали підставу вважати, що їй близько 20 років. Суд не дав відповідної оцінки цим поясненням засудженого, так само як і поведінці потерпілої, яка палила, вживала жаргонні слова і за своєю зовнішністю, за показанням свідка А., виглядала як повнолітня. Крім того, суд послався у вироку на такі показання К. на попередньому слідстві, яких він насправді не давав.

Таким чином, ні слідством, ні судом не встановлено достовірних доказів того, що К. знав про неповнолітній вік потерпілої або міг передбачити це. Тому президія обласного суду його дії перекваліфікувала з ч. З ст. 152 КК на ч. 2 цієї статті.

2.3. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом

Стаття 153 КК Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом передбачає кримінальну відповідальність за задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Цей злочин має всі ознаки зґвалтування:

а) вчинюється з метою задоволення статевої пристрасті, статевої потреби (інстинкту);

б) із застосуванням тих же засобів - фізичного насильства, погроз чи з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Відрізняє його від зґвалтування лише спосіб задоволення статевої потреби - неприродний, нефізіологічний акт:

а) per os - крізь рот;

б) per anum - крізь анальний отвір;

в) всі інші способи сексуального торкання чи поєднання статевого органу винного з тілом потерпілої особи з метою задовольнити статеву потребу.

Не утворює складу злочину:

а) добровільний статевий зв'язок у спотворених формах між дорослими чоловіком та жінкою (фахівці у галузі статевої етики вважають, що будь-які статеві добровільні дії дорослих чоловіка з жінкою є етичними);

б) добровільний статевий зв'язок між дорослими жінками (лесбіянство);

в) добровільний статевий зв'язок між дорослими чоловіками (мужолозтво).

Мужолозтвом чи педерастією в медицині і в кримінальному праві називають статеве приваблення до особи своєї статі і статевий зв'язок чоловіка з чоловіком.

Мужолозтво - один із видів гомосексуалізму. Другий - лесбіянство, «лесбійське кохання» - тобто статеве приваблення жінки до жінки.

Про мужолозтво як статеве приваблення чоловіка до чоловіка свідчать найдавніші історичні пам'ятки. Ця вада була відома у давніх сирійців і фінікійців за 2000 років до н. ери. Незважаючи на надзвичайно суворі кари за мужолозтво (смертна кара спаленням у Римі, в державі давніх іудеїв), воно було поширеним, особливо в Стародавньому Римі.

«Лесбійське кохання» походить від назви грецького острова Лесбос, де в давнину виникли ці статеві збочення.

У кримінальній практиці мужолозтво проявляється у двох формах: per os і per anum, вчинене із застосуванням до потерпілого фізичного насильства, погрози або використанням безпорадного стану потерпілого.

Добровільні статеві зносини чоловіка з чоловіком законом не визнаються злочинними.

Частина 2 ст. 153 КК має ті самі кваліфікуючі ознаки, які перелічені у ч. 2 та 3 ст. 152 КК, тобто вчинення цього злочину:

а) повторно;

б) групою осіб;

в) особою, яка раніше вчинила будь-який статевий злочин (ст. 152 чи ст. 154-156 КК);

г) щодо неповнолітньої чи неповнолітнього.

Усі ці кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 153 КК мають такий самий зміст, як і відповідні ознаки ст. 152 КК.

При наявності в діях винного хоча б однієї з них (чи кількох одночасно) вони підпадають під ознаки ч. 2 ст. 153 КК.

Якщо задоволення статевої пристрасті неприродним способом спричинило особливо тяжкі наслідки (смерть, самогубство, втрату будь-якого органа чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітонародження, або зараження вірусом імунодефіциту людини чи сифілісом), то воно утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 153 КК та відповідною статтею про злочини проти особи: ч. 1 ст. 121 КК, ч. 2 чи ч. З ст. 130 або ч. 2 ст. 133 КК).

У тих випадках, коли задоволення статевої пристрасті було поєднане зі зґвалтуванням або зґвалтування було поєднане із задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то такі дії утворюють сукупність злочинів, які кваліфікуються за відповідною частиною ст. 152 КК та ч. 2 ст. 153 КК.

Задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої особи завжди кваліфікується за ч. З ст. 153 КК. Оскільки дівчинка чи хлопчик віком до 14 років не розуміє значення таких дій і не може чинити їм опору, то всілякі сексуальні дії щодо них утворюють діяння з використанням винним безпорадного стану потерпілої особи.

Якщо винний, діючи з єдиним умислом, без значної перерви в часі вчинив два або більше актів задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією і тією самою потерпілою, то його дії створюють один продовжуваний злочин, який кваліфікується за ч. 1 ст. 153 КК.

При альтернативному умислі на зґвалтування чи задоволення статевої пристрасті неприродним способом відповідальність настає за той злочин, на вчинення якого були фактично спрямовані дії винного. Наприклад, неправильно були кваліфіковані районним судом за ст. 15, ч. 1 ст. 152 і ст. 15 та ч. 1 ст. 153 КК дії Л., який напав на С. і, застосовуючи погрози та фізичне насильство, намагався задовольнити статеву пристрасть неприродним способом, а потім зґвалтувати, проте свій умисел до кінця не довів з незалежних від нього причин.

Судова колегія Верховного Суду, розглянувши справу, у своїй ухвалі зазначила, що з усіх матеріалів справи видно, що умисел Л. був спрямований на задоволення статевої пристрасті або неприродним способом, або вчинення фізіологічного статевого акту. Долаючи опір потерпілої, Л. запропонував їй задовольнити його статеву пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась - спробував її зґвалтувати, проте не досяг цієї мети з незалежних від нього причин. Таким чином, дій, спрямованих на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, Л. не вчинив, а ті його дії, які суд кваліфікував за ст. 15 і ч. 1 ст. 153 КК були складовою частиною замаху на зґвалтування. За таких обставин, ухвалила судова колегія, вирок у частині засудження Л. за ст. 15 і ч. 1 ст. 153 КК підлягає скасуванню, а справа відповідно закриттю за відсутністю в його діях складу цього злочину.

Частина 3 ст. 153 КК передбачає відповідальність за насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинене щодо малолітньої чи малолітнього, якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки - самогубство, безплідність тощо.

Відповідальність за діяння, передбачене ст. 153 КК, настає з чотирнадцяти років.

Карається задоволення статевої пристрасті неприродним способом за ч. 1 ст. 153 КК позбавленням волі на строк до п'яти років, за ч. 2 ст. 153 КК - позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а за ч. З ст. 153 КК - позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

2.4. Примушування до статевого зв'язку

Стаття 154 КК Примушування до вступу в статевий зв'язок передбачає відповідальність за статевий злочин, який вчинюється проти волі потерпілої особи з використанням винним матеріальної чи службової залежності від нього потерпілої жінки чи чоловіка.

За ст. 154 КК дії кваліфікуються лише у тих випадках, коли:

1) потерпіла чи потерпілий були у матеріальній або службовій залежності від винного;

2) винний використав чи намагався використати матеріальну або службову залежність потерпілої чи потерпілого для того, щоб примусити їх до статевого зв'язку.

Основними ознаками злочину, передбаченого ст. 154 КК, є спосіб і засіб його вчинення:

а) спосіб - примусити жінку чи чоловіка до статевого зв'язку;

б) засіб - використовуючи матеріальну чи службову залежність (погрозами позбавити житла, премії, грошової допомоги, голодом, звільнити від роботи, виключити з черги на житло, не дати підвищення по службі і т. ін.).

Вирішальним у цьому злочині є не суб'єкт, від якого потерпіла чи потерпілий були матеріально чи по службі залежні, а використання ним їх залежності. Якщо винний домагався згоди потерпілої чи потерпілого на статевий зв'язок чи примушував їх до цього, але застосовував для досягнення своєї мети якісь інші засоби, а не залежність потерпілої чи потерпілого, то такі дії ст. 154 КК не охоплюються.

За ст. 154 КК кваліфікуються дії винного лише за умови доведення, що на потерпілу чи потерпілого здійснювався вплив з використанням їх матеріальної чи службової залежності від винного.

Не утворює складу цього злочину пропозиція залежній жінці чи чоловікові вчинити статевий акт, якщо винний не примушував їх до цього, рівно як і різні обіцянки без погроз.

Частина 2 ст. 154 КК передбачає відповідальність за примушування до вступу у статевий зв'язок, якщо таке діяння було вчинене з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілого чи його (її) близьких родичів або з погрозою розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів.

Відповідальність за вчинення цього злочину настає з шістнадцяти років.

Карається примушування до статевого зв'язку за ч. 1 ст. 154 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, а за ч. 2 ст. 154 КК - арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Розділ 3. Згвалтування неповнолітніх

3.1. Згвалтування неповнолітніх та малолітніх

Неповнолітні — завжди найменш захищені у суспільстві, особливо в країнах, де мають місце кризові процеси. Сьогоднішня ситуація в Україні характеризується соціально-економічною і політичною нестабільністю, зниженням моральних норм, зростанням злочинності і насильства. Це особливо загострило проблеми дітей і підлітків.

Зростаюче безробіття, зменшення можливості отримати освіту, адекватну медико-соціальну і психологічну допомогу призвели до втрати соціально-моральних орієнтацій, деформації сексуальної поведінки, збільшення сексуального насильства, погіршення здоров'я, особливо серед молоді.3

Особливо важливо охороняти права неповнолітніх потерпілих, які значно страждають від сексуального насильства. У міжнародному праві одержало загальне визнання положення, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.

На жаль, у нашій країні, як і в усьому світі, діти і підлітки стають жертвами статевих злочинів.

Неповнолітніми потерпілими від зґвалтування вважаються особи віком від 14 до 18 років.

Кваліфікуючими ознаками ч. 4 ст. 152 КК є :

1. Спричинення зґвалтуванням особливо тяжких наслідків;

2. Зґвалтування малолітньої потерпілої чи малолітнього потерпілого.

Особливо тяжкими наслідками, які дають підстави кваліфікувати дії винного за ч. 4 ст. 152 і КК можуть бути смерть або самогубство потерпілої, втрата будь-якого органа чи його функцій, душевна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а також зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування . За ч. 4 ст. 152 КК зґвалтування кваліфікується як тоді, коли винний передбачав настання особливо тяжких наслідків, так і тоді, коли він міг і повинен був їх передбачити.

Зґвалтування чи замах на зґвалтування, поєднані із заподіянням потерпілій тілесного ушкодження, визнаного тяжким, лише за ознакою небезпечності для життя, на момент його заподіяння не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії кваліфікуються за сукупністю ч. 1 ст. 121 КК Умисне тяжке тілесне ушкодження і ч. 1 ст. 152 КК.

Якщо потерпіла при зґвалтуванні була поставлена під загрозу зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, але захворювання не настало, то дії винного кваліфікуються за сукупністю ст. 152 КК і ч. 1 ст. 130 КК Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби або ч. 1 ст. 133 КК Зараження венеричною хворобою, оскільки такі наслідки не настали.

Заподіяння при зґвалтуванні чи замаху на зґвалтування смерті потерпілої кваліфікується за сукупністю п. 10 ч. 2 ст. 115 КК Умисне убивство та ч. 4 ст. 152 КК. Якщо смерть була заподіяна необережністю, то все скоєне охоплюється ч. 4 ст. 152 КК. Додаткова кваліфікація цих дій ще й за ст. 119 КК Вбивство через необережність буде зайвою.

У тих випадках, коли смерть потерпілої сталася не внаслідок зґвалтування її, а внаслідок того, що вона була залишена винним у небезпечному для життя становищі, дії винного утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за ч. 1 ст. 152 і ч. 2ст. 135 КК Залишення в небезпеці.

Малолітнім потерпілим може бути особа чоловічої статі.

Зґвалтування малолітньої, тобто дівчинки віком до 14-ти років, кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК лише тоді, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з малолітньою чи міг і повинен був це передбачити. Якщо винний сумлінно помилявся щодо віку потерпілої, то його дії кваліфікуються за ч. 1 чи ч. З ст. 152 КК.

Згода малолітньої на вчинення з нею статевого акту юридичного значення не має, оскільки дівчинка в такому віці не розуміє характеру та значення таких дій. Тому вчинення статевого акту з малолітньою завжди належить кваліфікувати за ч. 4 ст. 152 КК.

Заподіяння малолітній потерпілій при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя на момент їх вчинення, утворює сукупність злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121 КК і ч. 4 ст. 152 КК України.

Відповідальність за зґвалтування настає з чотирнадцяти років.

Карається зґвалтування за ч. 1 ст. 152 КК позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років, за ч. 2 ст. 152 КК позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років, за ч. З ст. 152 КК позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років і за ч. 4 ст. 152 КК - позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

3.2. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

За ст. 155 КК Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості кваліфікуються статеві злочини, які були вчинені за добровільною згодою потерпілої віком від 14 до 17 років. Потерпілими від цього злочину визнаються особи жіночої та чоловічої статі.

Першою і важливішою ознакою цього злочину є добровільність погодження потерпілої на статевий акт з нею, тобто винний не застосовував до неї ні фізичного насильства, ні погроз і не використав її безпорадного стану. За наявності таких ознак (засобів) статевого зв'язку дії винного кваліфікуються за відповідною частиною ст. 152 КК України.

Потерпілою (чи потерпілим) від цього злочину може бути особа віком від 14 до 17 років. Якщо потерпіла досягла шлюбного віку (17 років), то добровільний з нею статевий зв'язок складу злочину не утворює, і такі дії кримінальним законом не караються.

Статева зрілість потерпілої чи потерпілого визначається судово-медичною експертизою (п.4 ст.76 КПК України). У чоловіків статева зрілість настає з того часу, коли він може вчинити фізіологічний статевий акт і запліднити жінку. Статева зрілість жінки визначається закінченим розвитком її організму для виконування функцій матері - народити, годувати і виховувати дитину.

Кримінальній відповідальності за ст. 155 КК підлягають особи чоловічої та жіночої статі віком старші 16-ти років (ч. 1 ст. 22 КК).

За ст. 155 КК кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли винний передбачав чи міг передбачити, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості.

Частиною 2 ст. 155 КК передбачається відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, що були вчинені батьком чи матір'ю потерпілої або особою, яка їх замінює, або якщо таке діяння призвело до безплідності потерпілої (потерпілого) чи до настання інших тяжких наслідків.

Відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, настає з шістнадцяти років.

Караються статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості за ч. 1 ст. 155 КК - обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 155 КК - позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

3.3. Розбещення неповнолітніх

Стаття 156 КК “Розбещення неповнолітніх” передбачає відповідальність за розпусні дії щодо особи (жіночої або чоловічої статі), яка не досягла 16-річного віку.

Сутністю розпусних дій є різні способи задоволення винним статевої потреби чи пристрасті або збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту без вчинення статевого акту. Це можуть бути: подразнення статевих органів потерпілих, торкання їх чи своїх статевих органів, оголення власних статевих органів, відверто сексуальні розмови чи дії, поради тощо.

Розпусні дії, вчинені щодо малолітньої особи батьком, матір'ю або особою, що їх замінює кваліфікуються за ч. 2 ст. 156 КК.

Розпусні дії, вчинені безпосередньо перед зґвалтуванням потерпілої, яка не досягла 16-річного віку, повністю охоплюються частиною 3 або 4 ст. 152 КК і додаткової кваліфікації за ст. 156 КК не потребують.

Відповідальність за вчинення розпусних дій настає з шістнадцяти років.

Карається розбещення неповнолітніх за ч. 1 ст. 156 КК - арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 156 КК - обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

Розділ4. Профілактика злочинності

Зміцнення законності і правопорядку в період кардинальних трансформацій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя, формування правової держави передбачає здійснення превентивних заходів у боротьбі з правопорушеннями, диктує необхідність забезпечення комплексного випереджального впливу на криміногенні чинники та підвищення ефективності цього впливу.

Диспропорції суспільного розвитку, послаблення традиційних форм соціального контролю призвели до значного збільшення кількості осіб, які потребують кримінологічної профілактики. На жаль, попередження злочинів, яке завжди проголошується головним напрямком боротьби з правопорушеннями як і раніше залишається лише гаслом Ця робота повинна розвиватися насамперед через індивідуалізацію, поглиблення морально-психологічної спрямованості, підвищення професіоналізму кадрів і загальної ефективності.

Несприятливі для суспільства кількісні та якісні зміни у сфері злочинності та в інших правопорушеннях є грунтом для розвитку конформізму, подвійної моралі, соціальної апатії, бездуховності, байдужості і скептицизму. Усе це спотворює суспільну свідомість і призводить до дегуманізації відносин між людьми до розповсюдження агресивності та інших криміногенних явищ.

Падіння моральних устоїв призвело до зниження суспільної активності в сфері протидії злочинності і поширення таких негативних явищ як пияцтво, наркоманія, проституція, що живлять злочинність.

Основна особливість структурних і функціональних змін кримінальної політики в демократичному суспільстві має полягати в перетворенні кримінологічного попередження на основний засіб боротьби зі злочинністю. Попередження злочинів має посісти значне місце в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ та інших державних органів і базуватися на принципах моралі і права. Водночас це не означає послаблення уваги до розробки І здійснення заходів каральної політики. Навпаки, ці процеси є взаємопов'язаними і взаємообумовленими: чим більше уваги суспільство приділяє попередженню злочинів, тим більше право воно має суворо питати за порушення законів.

Розкриваючи зміст двох взаємопов'язаних блоків (морального і правового) кримінологічного попередження, слід зауважити, що кожен з них має свої особливості.

Так, моральна профілактика полягає у діях суспільства щодо попередження можливих порушень механізму моральної регуляції соціуму. Моральна профілактика спрямована як проти соціальних відхилень, так і проти тих явищ соціального життя, які детермінують порушення моральних норм демократичного суспільства. Такі види негативної поведінки, як алкоголізм, наркоманія, проституція порушують різні соціальні норми. Більша їх частина являє собою відхилення саме від моральних норм і принципів демократичного суспільства, але вони можуть переростати в правопорушення або навіть у злочини.4

Загальносоціальні профілактичні функції цієї діяльності реалізуються шляхом утвердження моральних принципів, приписів та оцінок, що моделюють певний позитивний тип поведінки людей (а також груп, соціальної спільноти загалом), ставлять під контроль моралі мотиви поведінки даного виду і спрямування особистості.

Результатом даного виду моральної профілактики є формування у членів суспільства здатності до саморегуляції, яка засновується на засвоєнні норм моралі, на прагненні до неухильного дотримання цих норм у своїх повсякденних діях.

Розвиток та вдосконалення моральної профілактики — необхідна умова підвищення ефективності державної та суспільної діяльності, спрямованої на попередження всієї системи антисоціальних проявів, у тому числі і дій, що мають протиправний характер, оскільки, як відзначалось раніше, право засноване на моралі, а мораль у свою чергу «знаходить у праві одну з необхідних форм свого існування».

Істотною умовою успішного попередження злочинності є не тільки моральне, але й правове його забезпечення, себто закріплення в законі та інших нормативно-правових актах вимог, що сприяють реалізації цього важливого державного завдання.

Попереджувальні заходи повинні застосовуватись таким чином, щоб боротьба зі злочинністю мала дійсно наступальний характер. давала максимальний ефект. Така ефективність може бути досягнута шляхом забезпечення невідворотності тієї чи іншої міри покарання, самим фактом існування певної норми, а також обізнаністю населення із законами та наслідками за їх порушення. Неминучість морального засудження і більше того, — покарання — за порушення законів означає, що жоден випадок порушення не повинен минутися для людини безслідно.

Об'єктом правового регулювання у сфері попередження злочинності (правової профілактики) є суспільні відносини, які мають криміногенний або антикриміногенний характер, тобто ті які негативно або ж позитивно впливають на злочинність.

Розглядаючи правові основи попередження злочинності, слід передусім відзначити норми, які містяться в Конституції України, де визначені найзагальніші напрямки цієї роботи. Так, статті Конституції зобов'язують усі державні і громадські установи, усіх посадових осіб дотримуватись Конституції та інших законів, підкреслюють обов'язок громадян бути непримиренними до антисоціальних проявів і всіляко сприяти охороні громадського порядку, вказують на обов'язок батьків щодо виховання своїх дітей.

Конкретизація конституційних вимог в галузі попередження злочинів міститься в галузевих нормах права кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного. У нормах кримінального права загальне попередження знайшло своє вираження і прояв у встановленні кримінально-правової заборони вчинення певних дій, які є суспільно небезпечними. Більшість громадян не чинить злочинів, оскільки їхні морально-етичні погляди і їх діяльність не суперечать вимогам законодавства.

Загальнопримусова дія кримінального закону значною мірою пов'язана з неминучістю відповідальності за вчинені діяння, з використанням правоохоронними органами наданих їм законом кримінально-правових засобів боротьби з антисоціальними явищами. Загально-превентивна дія закону полягає в загрозі покарання і попередженні злочину. Попередження проявляється у покаранні осіб, що скоїли злочин, і має однією з цілей попередити вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Попереджувальна дія кримінального закону щодо тих, хто відбуває покарання, на родичів і близьких засуджених осіб, на інші верстви населення проявляється у виконанні кримінального покарання. Встановлення кримінальної відповідальності за визначені законом дії має превентивний характер, незалежно від кримінального судочинства. Охоронні норми кримінального закону створюють абстрактну можливість застосування засобів примусу до правопорушника.

З моменту вчинення злочину в дію вступають кримінально-процесуальні засоби попередження:

1) засоби, які застосовуються у зв'язку з вчиненням злочину і виявляються в дії на винну в скоєні злочину особу;

2) засоби щодо попередження і припинення злочинів;

3) засоби щодо усунення причин та умов, які зумовлюють вчинення злочинів.

Критерієм для визначення попереджувальних заходів в якості процесуальних є те, що процесуальні заходи можуть застосовуватись тільки при провадженні з конкретної кримінальної справи і базуватись на матеріалах цієї кримінальної справи, використовуються в процесі правозастосувальної діяльності, яка здійснюється конкретними посадовими особами і державними органами, покликаними здійснювати цю діяльність (органи дізнання, слідчий, прокурор, суд).

Висновок

У демократичному суспільстві взаємини між людьми повинні грунтуватися на невід'ємних правах людини. За сучасних умов головним їх регулятором і гарантом виступає держава. Проте вона не може виконувати свої функції, не застосовуючи тією або іншою мірою насильства. Отже, держава повинна вдаватись до насильства, щоб підтримувати лад у суспільстві. Державне (політичне) насильство грунтується на законодавстві. Воно необхідне для нормального функціонування усіх державних інститутів, додержання законності. Варто нагадати, що згідно з однією з теорій держава виникла внаслідок насильства — підкорення одного народу іншим. Оскільки держава не тільки надає особі права, а й покладає на неї певні обов'язки, в разі їх невиконання вона вправі обмежити права особи.

Саме на державні органи і посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, покладається обов'язок попередження злочинів і саме вони наділяються для цього відповідною процесуальною компетенцією.

Попередження злочинів значною мірою залежить від встановлення перешкод антигромадським впливам на формування особистості. Тому в попереджувальній діяльності важливе значення мають норми адміністративного та інших галузей права, які повинні забезпечити в подальшому правомірну поведінку особистості. Попереджувальна роль норм адміністративного права полягає в тому, що вони виконують ці функції в боротьбі зі злочинністю на спеціально-кримінологічному рівні — для попередження конкретних видів злочинів — і на індивідуально-кримінологічному рівні, для профілактичних дій щодо конкретних осіб, які за певних умов можуть скоїти злочини.

Не лише закони регулюють попереджувальну діяльність. Питання конкретної її організації і компетенція осіб, що безпосередньо цим займаються, визначається відомчими наказами, що мають обов'язковий характер тільки для співробітників даної установи.

Правова профілактика є тим напрямком попереджувальної соціальної діяльності, яка покликана не допустити порушення соціального механізму правової регуляції, усунути чинники, які породжують правопорушення. Попередження правопорушень і є основною метою правової політики.

Список літератури:

Кримінальний Кодекс України / Кодекси України. – 2001. - №1.

Бородин С. В. Квалификация преступлений против жизни.— М., 1977.

Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.- К., 1998.

Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- К., 1999.

Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- К., 2000.

Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- К.: Атіка, Академія, Ельга-Н.-2001. – 380 с.

Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина особлива. - К.: Атіка. - 2001. – 430 с.

Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972.

Сташис В. В., БажановМ. И. Личность под охраной уголовного закона.- Симферополь, 1996.

Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности./ Сборник судебных решений по уголовным делам.- К., 1993.

Судебные приговоры. Практика Верховного Суда Украины. – К., 1995.

Всеволодов В. Проблема профілактики злочинності в законодавстві України // Нова політика. - 1998. - № 2 . - с.58

Косенко С. Захист новим кримінальним законом неповнолітніх від статевих злочинів // Право України . - 2002 . - №5. - с.41

Коржанський М. Й. Кримінально-правова охорона особи: вади і помилки.// Юридичний Вісник України.- 1995. - № 12.

Луняк М. Насильство як правова та філософська проблема //Право України. – 2002. - №7 - с. 99

1 Кримінальний кодекс України. / Кодекси України. – 2001. - № 1

2 Практика судів України у кримінальних справах. – К.. 1993

3 Косенко С. Захист новим кримінальним законом неповнолітніх від статевих злочинів // Право України . - 2002 . - №5. - с.41

4 Всеволодов В. Проблема профілактики злочинності в законодавстві України // Нова політика. - 1998. - № 2 . - с.58